Текст книги "Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2"

Автор книги: Юліан Радзикевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 17 страниц)

Мертвий за життя

Дрібний сніг сипав невпинно з сірого неба. Гострий вітер грався ним, підносив його з землі вгору й устелив сліди, рови, кущі та дороги. Згодом ізнову поривав його з землі й перекидав на інше місце. Тим то засніжені їздці, що чвалували полем, виглядали мов примари, що плили в повітрі, не доторкаючись до землі. Кінських ніг не було видно.

Ряд по ряду посувався вперед. Холодний вітер зморозив розмови, жарти й пісні. Тільки зрідка кінь порскнув голосно, або стремено вдарило в стремено, коли коні занадто зблизилися до себе.

Вітер замітав шлях і він був такий же білий і рівний перед їздцями, як і за ними. Ніхто не зміг би сказати, що саме тепер оцим шляхом прошуміли триста їздців, хіба сірий вовк занюхав би свіжий кінський піт, або орел бистрим зором дігнав би озброєний відділ, щоб летіти за ним на близький бенкет.

Їздці їхали скоро засніженим полем, доки не доїхали до старого крислатого дуба, що обліплений з усіх боків снігом, стояв самітний на вершку горбка.

Тут Нечай, що їхав напереді, підніс руку вгору і спинив коня. За ним задержався цілий відділ.

– Не бачиш його, Петре? – спитав козака, що їхав при ньому.

– Не бачу, полковнику.

– Повинен уже бути. Казав, що тут нас ждатиме.

– Може щось пригодилось йому? – вгадував Петро Дик, сотенний осавул.

У тій же хвилині поміж козаками, що наближились до дуба, виник рух, пішов шум.

– Полковнику! Полковнику! – почулись оклики.

Нечай під’їхав до гурту і хотів спитатись, що сталося. Але, заки спитав, погляд його впав на гілляку. На ній гойдалось під вітер на довгому шнурі тіло без чобіт, без свити, без шапки та з зав’язаними на спині руками. Довгий оселедець на перехиленій убік голові подавався за вітром. Обмерзлі, довгі вуси опали вділ, наче підкреслюючи страждання, які ця людина перейшла перед смертю.

Нечай глянув іще раз у змінене смертю обличчя нещасного.

– Це ж не Дужий!

– Це Семен Губач. Він був разом із Дужим.

Коли сильний вітер із широкого поля вдарив тілом об пень дуба, захмарилися козацькі очі, насупились обличчя, стягнулися брови.

Один із гурту добув кинджал і під’їхав конем під дерево, щоб відрізати шнур.

Але Нечай підніс руку.

– Залиши! Не відтинай. Ануте, молодці! Скоч котрий на дуба та відв’яжи шнур. Нам його треба буде. На ньому повисне той, хто повісив Губача.

Ледве чи міг Нечай придумати щось ліпше, щоб з’єднати собі серця й душі отих твердих, долею битих, у війні загартованих людей, що раз-у-раз заглядали смерті у вічі. Бо війна робить людей немилосердними, твердими, нечулими до людського болю та людського страждання, але одночасно розвиває дивне почування приязні між товаришами зброї до тієї міри, що згинути в обороні товариша, значить згинути славною смертю, а пімстити смерть побратима-товариша, це священний обов'язок кожного.

Один молодий козак миттю знайшовся на дубі і тіло нещасного Губача опинилося притьмом на землі. За ним гадюкою зсунувся шнур.

Тіло поклали на коня й прив’язали.

Нечай розглядався хвилину довкола, врешті відізвався:

– Є тут хто, що знає добре околицю?

Висунувся на коні довговусий, кремезний козак.

– Я з Мовчанів, що ліворуч за нами. Я знаю тут кожний куток і кожне дерево.

– Ти Гнат Мовчан, правда?

– Так, полковнику.

– Отже що це ось тут перед нами?

– Гачівський хутір.

– А праворуч за дубиною?

– Телелинці.

– Тож ми добре потрапили? Правда?

– Так, полковнику.

– Ми тут на нього мали ждати?

– Тут.

– Видно, що з Дужим щось пригодилося, коли його тут нема – заговорив Нечай, звертаючись до Дика. – Зловили Губача, зловили певно і його.

– Коби то знаття, чи є ляхи в Гачівському хуторі та скільки їх? Дозволь мені, полковнику, поїхати й розглянути.

Нечай завагався.

– Гаразд. Їдь, Петре – рішив по хвилині надуми. – Ми будемо недалеко за тобою. Держи пістоль напоготові до стрілу. Коли побачиш багато ляхів, стріляй, коли ж будеш думати, що їм можна дати раду, не стріляй. Це буде знак для нас. Розумієш?

Дик кивнув головою, добув пістоль, висипав із панівки порох, насипав свіжого, закриваючи свиткою. Після того витяг хустину, накрив пістоль і його замок так, щоб порох не замок, уклонився полковникові й товаришам і, як тінь, розплився в тумані. Незабаром за ним рушив і цілий відділ.

Їхали поволі та почали з’їздити з горбка, де було щораз більше снігу на землі, а менше в повітрі. Вітер перевалювався понад їздцями, але стрілу з пістоля не було.

Аж ось зовсім недалеко замаячів Гачівський хутір із деревиною та будинками.

Не чекаючи довше, Нечай добув шаблю, блиснув нею понад головою, дав знак і рушив скоком уперед.

Заблисло за ним триста гострих шабель і відділ з розгоном увігнався на подвір’я хутора.

Їздці розскочились гуртами вліво, вправо, щоб зайти хутір з усіх боків. На подвір’ї просторого хутора, що колись належав до пана Замойського, біля плотів і возів стояло багато осідланих коней. Дві великі ватри горіли на землі, де розгорнено сніг. Скрізь вешталися драгуни. На вид козацької кінноти, що спала на них несподівано, наче грім із ясного неба, забули про зброю, оборону та втечу. В короткому часі ввесь польський відділ без спротиву склав зброю. Козаки оточили його, загнали до пустої повітки та густо обставили вартовими.

Нечай здав усю оцю роботу на Дика, а сам, не теряючи часу, з обнаженою шаблею в одній руці та з готовим до стрілу пістолем у другій увійшов у дім. Одним ударом ноги відчинив двері та знайшовся в просторій світлиці хутора. На землі, на глиняній долівці, лежав кріпко зв’язаний Дужий. Коло нього клячав старий драгунський підстаршина, зайнятий викручуванням кременя з мушкетного замка. На стільці перед ними сидів пан Микола Кисіль, спертий на шаблю.

Як двері нагло відскочили і в них появився Нечай, то і Кисіль і вахмістер схопилися на рівні ноги та взялися за шаблі.

Перший наступив вахмістер, кидаючись із шаблею на Нечая. Але заки наблизився, шабля його, вибита з руки, полетіла в другий кінець кімнати. Козаки, що були за Нечаєм, схопили вахмістра за руки і, хоча цей пручався й шамотався з усіх сил, зв'язали йому руки шнуром, що його зняли з Дужого, та повели до повітки.

Кисіль оглянувся і побачив, що він сам один. Хвилину завагався, роздумуючи, чи кинутися на Нечая з шаблею і згинути, чи піддатися. По хвилині надуми підхопив піхву лівою рукою, правою вложив до неї обнажену шаблю з такою силою, аж тріск пішов по кімнаті. Тоді заклав обидві руки за широкий пояс і став чекати, що далі буде.

– Слушно вашмосць зробив, що занехав опір – заговорив Нечай, вкладаючи пістоль за пояс, а шаблю до піхви. – Люди вашмосці й так уже в полоні, мов телята, загнані в повітку. Але зброя в них добра і добрі коні. Не думаєш вашмосць, що та зброя і ті коні кращу зроблять службу, коли в інші руки попадуть? Гей, а що з тобою, Федоре? Ще живий? Ще не замордували тебе?

Дужий розтирав руки, на яких шнури сліди залишили, переступав із ноги на ногу, наприкінці, неначе здобувши назад голос, промовив:

– Господи! От попав! Але, полковнику, це ще не ввесь відділ. Половина пішла на Телелинці і має скоро повернутися.

Як стріла, кинувся Нечай до дверей та вискочив із хати. Кликнув на Дика, щоб залишився на хуторі, приділив йому людей для охорони полонених, а сам із другою частиною відділу пустився на Телелинці.

Дужий, що їхав поруч із Нечаєм, оповідав, як його захопили поляки в дорозі, як Кисіль і вахмістер веліли повісити Губача, як його самого взяли з собою для язика та як Кисіль приказав тому самому вахмістрові припікати його і крутити пальці на мушкетному замку, за те, що не хотів говорити.

Розповідаючи про це, глянув на свої руки.

– Гей! Гей! Руки мої, руки! Що то було би з вами сталося, якби так полковник не прибув у час!

Але Нечай, що уважно слухав його оповідання, перебив йому тепер.

– Скільки люда в тому відділі, що пішов на Телелинці?

– Біля двісті коней. Не більше.

– Давно пішли?

– Як тільки ми заїхали на Гачівський хутір.

– Коли мали повернутися?

– Казав їм Кисіль не баритись.

– Чого пішли?

– По хліб, по худобу, по безроги.

– Стацію вибирати?

– Так казали.

– Словом: пішли грабити. Не буде тяжко їх там заскочити. Їдьмо!

Відділ Кисіля в Телелинцях, що був під поручником Бєрнацьким, заскочений знечев’я, не ставив жадного опору і дав розброїти себе без пострілу.

Нечай віддав людям те, що їм було забране, і швидко повертався на Гачівський хутір. Полонені пішли до тієї самої повітки, де була перша частина Кисілевого відділу.

Нечай увійшов до світлиці, де під сторожею сидів пан Микола Кисіль, що приглядався, як його людей, ніби отару овець, заганяли під дах. Нечай підійшов до печі, де горів вогонь, і простяг до вогню перемерзлі руки. На Кисіля не звертав уваги.

Розтираючи руки, кликнув до Мовчана:

– Гнате. Скоч по осавула. Нехай людей передасть отаманові Діденкові, а сам нехай прийде сюди. І поклич Дужого.

– Слухаю, полковнику, – відповів Мовчан та вибіг із кімнати.

Кисіль щораз неспокійніше вертівся на стільці. Наостанку не втерпів:

– Що васць задумує зробити з нами?

Але Нечай не спішився з відповіддю.

Розтирав дальше руки, потім пішов у той кут, де лежав був Дужий, підняв мушкет, став приглядатися до розкрученого замка і похитав головою. Потім глянув на Кисіля, підійшов удруге до печі, підніс та оглянув залізо, що ним мали припікати Дужого, і тоді тільки помалу почав говорити:

– Чотириста людей! Добра зброя, гарні коні. Королівські. Міг би хтось думати, що Кисіль як син того самого народу і тієї самої церкви навмисне завів їх у таку пастку... І я міг би так думати, якби не цей мушкет ось тут, не ці шнури, не цей замерзлий труп нещасного Губача на дубовій гілляці, за яким троє маленьких діточок буде плакати, і якби не це добро, видерте з уст бідним селянам, не ці розграблені та скривавлені Телелинці.

Відчинилися двері і в кімнату ввійшли Дик, Дужий, Мовчан та ще кілька старших козаків. Але Нечай наче не помічав їх.

– За що стільки людей порубано в Телелинцях? Тому, що не хотіли дати вам хліба, який зібрали, щоб їх діти не пухли на весні з голоду. За що повис на гілляці Губач? Чи не можна було його зв'язати й держати, не вбиваючи? За що оцей чоловік мав переходити те все, що ви задумували йому зробити? Чи за те, що князь Ярема звелів зарубати його жінку? Чи за те, що його єдиному синові той самий князь Ярема праву руку приказав відрубати?

Нечай поглянув на Кисіля й побачив, що цей не ладиться відповідати. Тоді поставив стілець напроти його стільця, сів, сперся обома руками на держално шаблі і довго глядів на нього, не відзиваючись.

По довшій хвилині заговорив, звертаючись до козаків:

– Петре, склич іще кількох старших козаків. Нехай знають. Ми тут маємо вирішити, хто має відповісти за смерть людей у Телелинцях та за смерть Губача.

– А тепер друга справа. – Нечай знову звернувся до Кисіля. – Чи вашмосці відомо, що сталося з Лугаєм?

Кисіль, не розуміючи, про що мова, підняв голову і спитав:

– Із Лугаєм?

– Так, із Лугаєм. Псарем, чи гончим воєводи, брата вашмосці.

Кисіль, який пригадав собі його, закусив уста похилив голову, але не відповів нічого.

– Вашмосць хіба не заперечиш, що знаєш, хто це Лугай і чого ви обидва післали його сюди?

Кисіль не відзивався.

– Як бачиш вашмосць, йому не вдалося взяти мене ні кулею, ні ножем, як то він собі в своїй немудрій голові виміркував. І не тільки це: нам треба було ще його самого рятувати, а то були б вовки зажерли його, так, як пожерли його коня. Знаю, що для вашмосці і для пана воєводи було б це куди вигідніше, ніж щоб він дістався в наші руки. Не думаєш так, пане Кисіль? А що з тим хутором за будинським лісом, про який він заєдно говорить? Якщо не вдалося йому мене вбити, то пан воєвода буде одним хутором багатший.

Кисіль почував себе так, наче б холодна петля стискала його горло.

Не видержав:

– Вашмосць знає, що не я вислав його сюди.

– О! – вигукнув Нечай. – Якщо не васць, то вашмосці брат, воєвода! Бачу, що починаємо скидати з себе вину, пане .... Кисіль?

Кисіль очі вліпив у землю.

– Але скинути її буде тяжко. Хіба вашмосць не скине на свого брата і того, що припоручив Кобилецькому?

Кисіль, якби оса його вжалила, схопився із стільця та рукою зловив за ручку шаблі. Очі його горіли гнівом. Лютість, сором, пониження, розпука і страх відбились на обличчі. Зручний, вимовний воєвода пхнув свого брата, простого, обмеженого шляхтича, на шлях, до якого той далеко не доріс. Маючи доволі вже тієї розмови з Нечаєм, рішив, що краща смерть, аніж така холодна, безпощадна наруга.

Але Нечай підняв руку.

– Коли я залишив вашмосці шаблю, то не на те, щоб вашмосць до неї поривався. Я думав собі, що людина почуває себе краще, коли має шаблю при боці. Сідай, вашмосць, доки стілець в'льний, бо хто інший сяде і вашмосці доведеться стояти, чого я, шануючи старовинний рід вашмосці, не бажав би собі.

Нечай говорив спокійно.

Кисіль глянув на нього й завагався. По хвилині сів, але був увесь насторожений, нап'ятий, немов тятива, яку лучник натягнув так, що вістря досягло гнучкого дерева.

– Бачиш, вашмосць, так краще! Про що ми говорили?.. Ага, про Кобилецького. Чи вашмосць знає, що з ним сталося? Ще ні? Гм... Ще вістка про це до вашого обозу не дійшла? Справді: ні? Ось воно як! Так що ж: повис він так, як ось тут Губач. Тільки Губач згинув за чисту, добру справу, за правду, а Кобилецький за зраду. Є, здається, різниця... Рідний брат його вирікся!

Кисіль мовчав.

– Пан Воронич, що крім королівського листа, як вашмосці відомо, привіз і письмо вашмосці до Кобилецького, виїхав із Чигирина, наче змитий. Були там також у тому самому часі пан Яскульський від пана Потоцького і пан Загоровський. Так що ж? Наш гетьман, його милість, після того, як прочитав листа вашмосці та вислухав зізнань того Кобилецького, не хотів їх більше бачити. Багато з того часу змінилося в Чигирині, за що ми мусимо вашмосці дякувати... Правда, забув я сказати, що він польового гетьмана пана Калиновського також у тому самому часі був дворянин. Але вашмосць можеш собі уявити, як то наш гетьман його прийняв та з чим він відїхав. Мені здається, що вашмосць стає славним каваліром, розуміється, не у військовому ділі, але як статист і політик. Вашмосць повинен шаблю на гусяче перо заміняти. Вояк із васці й так ні до чого! Але таким писанням, як до Кобилецького, вашмосць може невмирущу славу придбати. Адже й Катон і Ціцерон і брат вашмосці теж не вояки, а в славі ходять. Чому й вашмосці не спробувати?...

Хоча кожен із присутніх знав, що Нечай просто посміхається з Кисіля, ніхто навіть не всміхнувся. Грізні та понурі погляди цих людей говорили, що вони думають про невдатного черкаського старосту та його ганебні вчинки. Наче судді, стояли вони грізні, невблаганні, що вислухали його провин і готові були проголосити свій присуд.

Сам Кисіль понуро глядів униз і не відповідав, немов приголомшений кожним словом, що виходило з уст Нечая так гостро, як удар батога, яким звикли бичувати непокірних рабів панські гайдуки.

Нечай обкинув поглядом кімнату, присутніх, щось подумав, і говорив дальше:

– Не знаю, чим заслужив я неласку вашмосці, що мені навіть відповісти не зволили. Але за хвилину сам вашмосць побачиш, як грубо вашмосць помилився, мене не злюбивши. Бо я приношу вашмосці не смерть, а життя, хоча вашмосць не вияснив мені, чому разом із своїм братом наставав на моє життя. Силою з вашмосці зізнань я стягати не стану, хоча вашмосць сам наготовив тут для допитів і мушкет, і відкручений замок, і гарний вогонь, і, бачу, якесь заліззя, що його можна розігріти до червоного... Але це все добре для якогось хлопа, для якогось Федора Дужого, а не для пана черкаського старости, брата воєводи. Про це годі й подумати. Тільки ж час минає. Нам треба розстатись, бо, як бачиш вашмосць, я не думаю мститися. Перейдемо тепер усі до повітки, де приміщені люди вашмосці.

Але повітка була так ущерть переповнена людьми і такий там панував гамір, що Нечай змінив своє рішення. Закликав Дика, велів йому перевести бранців до загороди, де колись гралися молоді лошаки, потім казав Діденкові уставити відділ кінною лавою при огорожі.

Коли полонені були за огорожею, Нечай із сотенною старшиною, старшими козаками, які прислухалися до його розмови з Кисілем, підійшов до паркана і сильно заплескав у долоні. Шум і гамір стали втихати. Почулись окремі вигуки: “Тихо там!”

По хвилині юрба втихла.

– Панове вояки! – гукнув Нечай голосно й виразно. – Те, що нам удалося сьогодні, може вам удатися завтра. Але пам'ятайте, що нікого з вас ми не скривдили, не вдарили, не зранили, не то, що не вбили. Нашим наміром є пустити вас вільно назад і не шукати відплати за те, що сталося в Телелинцях. Одначе один наш козак повис сьогодні рано на дубі і ми маємо постанову покарати того, хто його повісив. Тому я хочу знати, хто винен у смерті того козака?

Юрба рушилась, зашуміла. Знову почувся гострий поклик: “Тихо там!”

Нечай підніс руку на знак, що хоче дальше говорити.

– Я прошу вас, панове вояки, вказати, хто це був. Тоді ми спільно складемо суд і подумаємо про кару. Не забувайте, так, як і ми не забуваємо, що між нами і вами згода й мир тепер та що вбивати невинних людей не вільно!

Юрба полонених гомоніла, галасувала, кипіла. Кожний говорив щось із сусідами, але ніхто не похопився відповідати Нечаєві.

Нечай не спускав з ока Кисіля і бачив, що з ним твориться. Коли не діждався відповіді, заплескав у долоні.

– Панове вояки! Закликаю вас востаннє, щоб ви виказали душогуба. Тоді ніхто не скаже, що несправедливо хтось потерпів.

Якийсь високий, гістеричний голос, повний хвилювання, виділився з юрби:

– Пощо далі скривати? Адже кожний знає, що це сам пан староста дав такий наказ.

Нечай, наче надмірно здивований, подався взад.

Кисіль не відізвався ні словом.

– Панове! Це не може бути – голосно кликнув Нечай. – Юрба жадібно пила його слова. – Це не може бути. Пан Кисіль із давнього руського роду, у нього та ж сама кров у жилах, що в нас! Він на своїх рідних не підніс би руки. Не заплямував би своїх рук братньою кров'ю. А де той вахмістер, що допитував бранця?

Юрба випхала перед себе нелюбленого вахмістра.

– Ти був при тому, як вішали козака Губача?

– Був. Але це пан староста казав його повісити.

– Брехня! Це ти сам повісив його! Бачиш, що пан староста не каже нічого.

Вахмістрові страх з'їжив волос, очі виходили з орбіт, холодний піт укрив чоло. Глянув на Кисіля й заламав руки.

Пане старосто! Та ж це ви, ваша милосте, казали повісити того козака. Аджеж це не я! Нехай ваша милість змилується і всю правду скаже! Пане старосто!

При цих словах вусатий вахмістер упав навколішки при загороді. Держачись руками за вориння, благально глянув на Кисіля.

Тоді Кисіль, якби щось переламалось у ньому, підніс голову й крикнув:

– Так, це я казав повісити того козака.

Думав, що його слова викличуть враження серед козаків і його людей. Але скоро побачив, що має діло з противником, куди спритнішим, який хоче його знищити самими словами.

Після його слів Нечай засміявся, похитав головою та сміючись, промовив:

– І вашмосць, пане старосто, думаєш, що ми можемо в це повірити? Щоб свій свого вбивав? Брат брата? Ми дуже цінимо, що пан староста хоче рятувати свого вахмістра, так, як цінимо й те, що ввесь свій відділ віддав нам без спротиву, без стрілу. Але воно зовсім непотрібно наражатися на небезпеку. Пан староста хіба добре знає, що йому від нас ніщо не загрожує.

Кисіль тільки тепер зрозумів, що він стоїть перед руїною, що нема йому куди йти далі. Мав таке враження, немов усі двері навкруги нього закрились, і він залишився сам один, погорджений. збезчещений, зневажений, знівечений, зламаний, мертвий за життя. Побачив, що виходу з цього положення для нього нема; зрозумів, що нічого іншого йому не остається, як згинути. Вирвав отже шаблю з піхви і крикнув:

– Але васць згинеш із моїх рук! – і кинувся на Нечая.

Задзвонила сталь до сталі, аж іскри посипались на морозний сніг. Але тут несподівано скоїлось щось, чого ніхто не очікував. Шабля Кисіля вилетіла з його руки, перелетіла понад голови козаків, що стояли навколо і гострим кінцем вбилася в глибокий сніг. Нечай, не ховаючи своєї шаблі, кликнув кількох козаків і звелів їм привести вахмістра.

Як тільки вахмістер, ні живий, ні мертвий, станув перед ним, цей спитав його коротко:

– Був ти там, як вішали Губача?

– Був, але з паном старостою.

– Помагав ти вішати?

– Пан староста казав.

– Панове вояки! – звернувся Нечай до юрби. – Нам пора їхати і на довгу балачку нема часу. Виберіть двох із-поміж себе до суду. Може хтось має щонебудь на оборону вахмістра? Як бачите, ми з вами по-людяному хочемо поступити. Бачите ви також, що пан староста в тій смерті неповинен, бо кинув шаблю скоріш, як ми сподівалися.

Суд, зложений із козаків та вибраних драгунами відпоручників, зібрався зараз таки тут біля колодязя. Полоненим припало до вподоби те, що їхні представники мали голос у суді над своїм вахмістром. Суд тривав коротко. Присудили повісити вахмістра зараз на найближчому дереві. Нечай вислухав рішення суду й кивнув головою.

– Тільки не забудьте – докинув – щоб це було на тому самому шнурі, на якім повис Губач.

Закинули шнур на гілляку, приготували петлю, принесли стілець із кімнати, поставили на стілець вахмістра і прив’язали шнур до гілляки.

– Нема між вами ксьондза? – спитав Нечай.

Духовника не було. Вахмістер, напів божевільний із страху, мимрив молитви, переплітаючи їх часто прокльонами. Кисіль, білий, наче полотно, змінений, непритомний стояв і дивився тупо перед себе. Сивий козак, що був головою суду, гордо, ніби гетьман, підійшов до вахмістра, зробив над ним широкий знак хреста й урочисто промовив:

– За тобою залишається ще твоє останнє слово!

Тоді вахмістер побачив, що його кінець прийшов.

Опритомнів. Глянув навкруги й голосно відізвався до своїх вояків:

– Чи ви бачите, що їх куди менше, ніж нас? Чи бачите, що ми всі пішли в пута, як вівці? Чи ви знаєте, хто цьому винен? Він, він! – очима, повними ненависти, показував на Кисіля. – Ворохобник, зрадник, схизматик, запроданець проклятий! Ви підете пішки до обозу, без коней, без зброї, а він на коні поїде, при зброї! Будь же ти проклятий, проклятий, ти зраднику, ти запроданче, ти...

Стілець захитався. Зашамотіло тіло на шнурі, стративши рівновагу. Трісло щось у хребті. Голова звисла вниз, язик вийшов з одвертого рота разом із піною. Короткі корчі перебігли по руках і ногах і скоро все втихло, вспокоїлося, заніміло...