Текст книги "Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2"

Автор книги: Юліан Радзикевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 17 страниц)

Не кряч!

У п'ятницю перед запустами ціла сотня Пошивайла перейшла у Красне й розкватирувалася в Швачівці, біля самого ставу.

Місця було мало, бо в Красному і по передмістях було багато сотень і все ще сподівалися нових.

І так у самому Красному стояли частини брацлавської сотні та піхотні відділи краснянської сотні з наказним сотником Гайдуком, бо сотник Шпаченко з більшою частиною сотні стояв у Ворошилівці. Станиславська сотня із сотником Байбузою розмістилася в Кочанівці, за греблею стояла тростянська сотня з сотником Гавратинським, у Росоші квартирували люди з яланецької сотні з понурим сотником Попом Іваном. Сюди заїхала також чечельницька сотня. У Новому Місті стояли сотні: вільшанецька і м’ястківська з сотником Зеленським і тут сподівалися також приходу нових сотень, які стягалися з цілої Брацлавщини.

Козаки товпилися по подвірях, по хатах і повітках.

Криницький ходив насуплений і не хотів відзиватися навіть до Кульчицького.

Мала корчма на Швачівці була також битком набита, так, що й протиснутися там було тяжко.

Бурсаки швидко побачили, що там нема чого їм дуже пхалися, бо годі було щонебудь дістати і ціни були дуже високі. Правда, Нечай казав їм виплатити з полкової каси по п’ятдесят червоних, але ці гроші мали бути на дорогу, що була далека й заповідалася тяжка та небезпечна.

Криницький мовчав, ходячи по людних тепер вуличках і подвірях та думаючи свої думи.

Але Кульчицький, балакучий із природи, непосидющий, спостережливий, незабаром став уголос розмірковувати та нарікати. А що довелося їм обом квартирувати не в хаті, тільки в клуні, де вітер гуляв до схочу, і де годі було навіть вигідно простягтися, бідний Криницький став жертвою його препоганого настрою.

– Чого ти, Петре, ходиш насуплений, мов та сова? Не бачив її від учора і вже фрасунок велій, нещастя велике! Та ж це тільки благодать, що вас розлучили, а то наварив би ти нам пива! Ти вже геть то збаранів там, у Михайлівці. Добре запорожці роблять, що забороняють жіноцтву тягатись з табором. А то сякий-такий пройдисвіт стане завертати очима на чужу невісту і готовий клопіт. Загнали нас тут в одну клуню, неначе оселедців у бочку, сиди тут, мерзни, ще й дивися на також жонолюба, що очима завертає, зідхає і сопить, аки...

– Ти знову до мене причепився? – сердито перебив Криницький.

– А до кого маю причепитися? Ти тільки поглянь, скільки тут народу і скажи мені, чи є між ним хоч один, що зідхав би до неї так, як ти?

– Бо ніхто її так не любить, як я.

– Ось і бачиш. Стільки людей, а серед них ти один-єдиний: asinus vulgaris.

– Тихо будь, Грицю!

– Чи ти бачив іще кого, щоб на неї так очі вилуплював, як ти?

– Замовчи вже раз.

– І що мене найбільше сердить, то те, що вона така косоока, а тут хлопчище голову втратив, якби її ніколи не мав.

– Тихо будь!...

– Може й не мав, бо якби мав, то не втратив би так легко.

– Чи ти вмовкнеш, Грицю?.. Я дуже терпеливий, але коли забагато, терпіння не стане.

Але Кульчицький тільки глянув на нього. Звів із нього очі та говорив далі, йдучи за своїми думками.

– Яка дорожнеча! Корчмина є, так що з цього? Дістанешся туди? Навіть як протиснешся і ребер тобі по дорозі не поломлять, то що там є? За гарнець пива, що його всюди дістанеш за три гроші, там правлять... скільки? Десять?

– Десять – відповів Криницький, радий, що Кульчицький кинув говорити про татарку.

В Білій Церкві ми платили за кварту горілки... скільки? Шість грошів. У Чигирині можна було дістати за п’ять і куди ліпшу. Тут іди і спробуй її дістати?

– Скільки?

– Двадцять грошів. Двадцять! Щоб то ще горілка була, як горілка. Кажу тобі: сивуха така, що аж у носі вертить.

– Гм... А маєш її?

– Що?

– Ту горілку.

– Чи ти здурів? Я давав би двадцять грошів за таку погань? Ось купив я восьмачку вівса для наших коней, бо треба було. Знаєш скільки дав?

– Скільки?

– Вгадай.

– Скільки то є восьмачка?

– Петре, Петре! Ти не знаєш що таке восьмачка?

– А ти хіба знаєш?

– Стільки, що люблинський корець.

– О! За корець вівса я платив у Чигирині десять грошів.

– То переплатив, бо можна було дістати за вісім. Тут скільки, вгадай?

– Не знаю.

– Я дав двадцять і два гроші і то по довгім торзі. Як так далі піде, то наші гроші розпливуться, наче сніг на сонці, наче масло на вогні. З чим ми тоді рушимо в дорогу? Полковник удруге не дасть. І ще готов попросити, щоб ми розрахувалися з тих, що отримали. Ходив я сьогодні яєць купити. Вгадай, скільки заплатив?

– Грицю!... Відки я маю знати?

– Відки ти маєш знати? Та це ж так само твоє діло, як моє. Від сьогодні ти на закупи ходитимеш, не я. Скрізь по-дорозі ти міг дістати сім яєць за гроша, або й вісім, як молодиця була привітна і на ласки чула, а тут? – Кульчицький махнув рукою. – Одне тільки добре, що тобі з твоєю зіло возлюбленною татаркою разлученіє сотвориша, і я не потребую тривожитися батогами для тебе.

Але, на превелику досаду Кульчицького, сотня Маковського надійшла в Красне в суботу ще до обіду і в міру того, як усмішка вдоволення розхиляла уста Криницького під малим чорним вусиком, Кульчицький насуплювався щораз більше і виливав свій поганий настрій та свій гнів при кожній нагоді.

Вже її якась нечиста сила знову привела. Але чи ти знаєш, Петре, через кого то Господь Бог вигнав прародителей наших із раю? Через Єву, поневаж тая невіста, ужем із розуму зведена, раба Божого Адама на іскушеніє привела, також його розуму позбавляючи. Це не значить, що вона, твоя татарка, тільки тепер тебе з розуму звела, бо ти його ніколи не мав. Але давніше хоча мене слухав, розуміючи, що я не в тім’я битий і по розум ніколи до крамниці ходити не потребував. Тепер то й те вже пропало, відколи ти її знову близько занюхав.

– Грицю!

– Може не так? Як той гребенастий півень бундючишся, чепуришся, ногами дрібочеш! Шкода вже й говорити до тебе.

– То й не говори!

– Тоді хто буде? Полковник?

– Нехай і він.

– По своєму?

– Як то?

– Батогами?

– Що ти завжди з якимись батогами?

– Коли не полковник, то сотник Маковський.

– Я його не боюся – відповів живо Криницький, кладучи руку на рапіру.

– Ти не дуже то побрязкуй шаблею, бо знаєш добре, що він тобі не ставиться.

– Ов!

– Коли й ставиться, в що я не вірю, може вийти тільки те, що або він тебе покладе і нестане більше Петра з Криниці Криницького, або не покладе і тоді, Петре, батоги певні! Невже ти не знаєш, що полковник тепер на ніякі такі жарти та забави не дозволить? Чи ти не бачиш, що твориться? Чи не розумієш, що мусить діятися в душі полковника? Адже ти прекрасно повинен це розуміти, що небезпека тепер така велика, як ніколи не була!

– А де ж є війна без небезпеки?

– Думаєш, що ти щось мудре сказав, Петре? Перша річ: війни ще нема. Запам’ятай собі це! Війни немає і війни ми не почнемо.

– Коли війни нема, то нема й небезпеки.

–І як говорити з тобою, коли голова в тебе, мов камінь, тверда? Зрозумій, що я кажу. Війни сьогодні нема, але кожний із нас певний, що ляхи її почнуть, зненацька нападаючи. Коли не сьогодні, то завтра, за тиждень, хто знає? Адже все коронне військо присунулось сюди, до нас! По що? Щоб нам щоранку добридень сказати?...

– Полковник...

– Полковник – перервав Петрові Кульчицький – почуває себе так, як той силач, що йому ланцюгами руки скують і собак на нього напускають. Роздусив би все на порох, розігнав би, наче зайців, якби руки вільні. Але що може зробити, коли руки сковані? Це не легко, Петре, воювати й боронитись, так, щоб супротивника не вдарити. Е!... Коли б ми могли вдарити! Ми обставили б коронне військо так, як було під Кам’янцем. Ти хіба чув про це? Ми спутали б обмотали б їх так, як тією сіттю, що нею у ваших околицях диків ловлять, ловами забавляючись. І ляхи це знають! Учора була корогва П’ясочинського вже в Станиславчику і в тому самому часі Корицький, той самий, що попав був восени в руки Пошивайла, був у Браїлові. Порохом пахне, Петре, круки збираються на жирування, вовки в тічки громадяться, і знаєш що?

Кульчицький подумав, глянув на Петра й докінчив:

– І будуть мати бенкет, якого давно не мали...

Петро зняв шапку, перехрестився, наклав шапку

знову, нахмарився й кинув:

– Не кряч!

– Чую це, Петре.

– Чому полковник нічого не робить?

– Як нічого не робить? Ти сліпий? Не бачиш, що він увесь полк на ноги поставив, сотні – і які сотні! – приходять і приходять, міста укріплені, зброєю опоряджені й забезпечені, воєнна готовість скрізь, лад усюди, по всіх шляхах і селах сильні застави, військо готове на кожний його кивок. Що ж більше може Нечай зробити?

– А Станиславчик? А Браїлів?

– Вони надто близько лінії, тому він не хотів їх боронити, щоб не стягнути на себе закиду, що він розпочав війну. Це все вияснив мені Пошивайло, людина великої відваги і бистрого розуму. Він вияснив мені також, чому Нечай збирає військо, а ляхів займати не береться. Говорив мені також, що діялося на останній полковій нараді, скільки там було крику й побрязкування шаблями.

– Проти нього?

– Куди там проти нього? На те, що гетьман йому так руки спутав. А тепер не бачиш? Він є скрізь. Часом здається, що ця людина не їсть, ані не спить, або ще якогось двійника має. Кажуть, що бачили не раз його в двох, чи більше місцях у тому самому часі. І дивись: до Брацлава не їздив і своєї полковниці не бачив, хоч вона ще недужа.

– Як із нею?

– Кажуть легше. Вже ходить і рветься їхати до полковника, але Климовський не хоче пустити.

– Хто є той Климовський?

– Бувший медикус падуанської та ще якоїсь там універсітатіс. Розумна людина, не те, що ти.

– Дякую.

– Нема за що, Петре. Правдою, як то кажуть, увесь світ перейдеш і приятеля надбаєш, тому я тобі правду кажу і ти мене за приятеля маєш, хоч нераз може ця правда й гірка. Але воно гарно, що ти на політиці розумієшся і подякувати знаєш.

– Слухай, Грицю...

– Але здається, це не твоя заслуга, тільки твого родича, якому довелося багато березової каші для тебе вжити, щоб політичности тебе навчити при тупій кондиції розуму твого. Але хтось там іде... Бачиш?

– Хто?

– Не знаєш? Це ж отаман Чорній із нашої охочекомонної сотні. Чого ж то він так поспішає?... Гей! Добридень, пане отамане! Куди так спішно?

Чорній, не задержуючись, відповів:

– До сотника. Наша сотня вирушає зараз.

– Куди?

– До Гришівець.

– Це далеко?

– Більше, як пів милі.

Уста Криницького скривились, як добре натягнений татарський лук. Перевів рукою по очах і запитався, йдучи за Чорнієм:

– Тільки наша сотня?

– До Грищівець тільки ми, але вільшанецька сотня з сотником Маковським іде до Іванковець, чечельницька сотня буде в Кобилецьку, інші сотні по інших поблизьких селах.

– Ось тобі й на! – кликнув Кульчицький, споглядаючи на Криницького.

Чорній говорив дальше:

– Станиславчик уже в польських руках. Утікачі звідтам, а також із Тарасівки й Жмеринки кажуть, що ляхи вспіли там уже поставити палі на ринку з настромленими на них людьми. Люди втікають, куди очі несуть! Зайшли на квартиру сотника Пошивайла. Побачили, що чутка про виїзд пішла вже по сотні, бо люди метушилися, збирали свої речі, виводили коні, накладали сідла. Пошивайло видав накази. Коли побачив бурсаків, дав їм знак рукою, щоб заждали. Як покінчив із сотенними старшинами, спитався:

– Ви, панове, що? З нами, чи в дальшу дорогу?

– В дорогу ще буде час і згодом – відізвався Криницький, спустивши очі та стягаючи брови. – Тепер нам із тобою, сотнику, по-дорозі. Ми обидва на шаблі незгірш, то ж, коли твоя ласка, дозволь нам бути з тобою.

Поблискуючи білими зубами, Пошивайло простяг руку Кульчицькому і Криницькому.

– В нас шабель багато, але їх ніколи не забагато, якщо вони годящі.

– Вони добрі – відповіли обидва юнаки разом.

– То й договорились.

– Дякуємо тобі, пане сотнику.

Запізно!

Павло Яненко Хмельницький, двоюрідний брат гетьмана, був людиною кремезною, мовчазною, розумною. Не любив виноситися понад інших і, хоча природа не вивінувала його так щедро, як його великого свояка, мав він і голову на карку і вмів з’єднувати собі людей. За останні три роки війни, від початку повстання, він сповняв різні легші і тяжчі місії та придбав собі і славу і признання серед козацтва. Коли на лоївських полях київський полковник Кричевський увінчав своє славне життя ще славнішою смертю, Яненко Хмельницький надлюдським зусиллям зумів зібрати й вивести головну силу козацьких військ із поля бою, рятуючи їх від повного розгрому, а Київ від знищення.

Та коли згодом київський полк захотів мати його своїм полковником, на велике здивування всіх, гетьман сказав: “ні” і полковником став Антін Жданович, здібний, честилюбний, добрий вояк, але не під міру тамтому.

Павло Хмельницький, щоб не ходити в тіні брата, став підписуватись не: Павло Хмельницький, тільки по батькові: Павло Яненко і під тим назвищем став відомий по всьому краю і поза його межами.

Хоча добрий вояк, із великим воєнним досвідом, більше часу мусів присвячувати на різні заграничні посольства, як на війну. Володіючи бездоганно латинською мовою, при своїх одвертих очах і бистрому розумі, приносив ось так більшу користь молодій державі, ніж міг принести зі зброєю в руках.

Коли Мужилівський, що – завдяки зв’язкам із високим київським духовенством – зумів нав’язати також зв’язки з московськими духовними колами, став постійним послом до Москви, коли Антін Жданович, цей самий, що став київським полковником, завдяки довгому своєму побутові в турецькій неволі та завдяки знанню турецької мови, став послом у Царгороді, Яненко-Хмельницький послував не тільки до Бахчисараю та до Яс, але також до Волохії, Семигороду та до Відня. Він переговорював із венецьким посланцем, він мав тепер також намір через цісарські землі їхати до шведської королеви Христини.

Як темною ніччю закінчилася запусна неділя, козак із брацлавської сотні знайшов Нечая в Гришівцях. Нечай обїздив сотні і заїхав саме до Гришівець. Посланець приніс йому вістку, що з Чигирина, від гетьмана прибув до нього Павло Яненко і жде на нього в краснянському замку.

Здивувався Нечай, коли почув, хто до нього заїхав, бо знав, що гетьман Яненка з чимнебудь не вислав би в Брацлавщину. Запевнив Пошивайла, що повідомить його, коли про щось важне дізнається і рушив у Красне.

Над безмірною білою плахтою снігу висіло темне небо, по якому пробігали важкі хмари, Хоча сніг скрипів від морозу під кінськими копитами, відчувалося, що зимі вже незабаром прийде кінець. Десь високо над землею шумів вітер, що наче ламався під хмарами, видаючи гомін, ніби голосний ляскіт батога. Придорожнє гілля грало на вітрі, наче струни.

Від Красного, на границі темного неба й білого снігу мерехтіли бліді світла. Це вікна краснянських хат кліпали, немов би вовчі очі, в темну ніч. На короткій дорозі до Красного зустрів Нечай один роз'їзд з охочекомонної сотні Пошивайла та два роз'їзди з Красного, один кінний із яланецької сотні Попа Івана і другий, піший під самим уже містом, що належав до краснянської сотні. В'їжджаючи в місто, сам перевірив сторожу на брамі та в'їхав на замок, де стояв квартирою і де ждав на нього Яненко.

Краснянський замок, хоч і не такий великий і не такий неприступний, як брацлавський, що був збудований із твердого каменю, також відбивав не раз татарські наскоки і не раз рятував людей у час татарського лихоліття.

Споруджений із грубих дубових колод, за високими валами та за гостроколом, притикав із двох боків до ставу, а з двох інших був відділений від міста глибоким ровом та звідним мостом.

Але вода в рові й у ставі тепер твердо замерзла і приступ до замку був би легкий, якби не стрімкі вали, що замерзли при тугім морозі й були кріпкі, наче гранітні мури.

Довкруги містечка, що великою підковою обняло замок, височіли також висипані вали, стрімкі, обсаджені сторожею, наїжені гарматами та гаківницями.

В двох брамах до міста: барській і брацлавській стояла варта. Нечай, що мав око на все, з задоволенням помітив, що всюди були чуйність і строга бойова готовість.

Правда, з деяких освітлених хат розлягалися п’яні оклики, пісні, витягані непевними голосами, але взагалі всюди був лад. Люди були готові до бою в кожен час.

Нечай застав Яненка на замку, де він грівся біля великого комина.

– Маю для тебе, Даниле, вістки з двох місць: із Чигирина та Брацлава. Котрі будуть перші?

Нечай перевів рукою по волоссі.

– Брацлав буде перший.

– Брацлав ближчий до Красного і Брацлав ближчий серцю. Твоя Христя вже здорова й виривається до тебе.

– Слава Богові!

– Дивне диво. Ніде нечуване! Куди рушишся тут, кожний питає про неї. Відколи я виїхав із Брацлава, більше людей запитувало про її здоров’я, ніж про новини з Чигирина. Що це таке?

– Ми самі не знаємо, ваша милосте, – відповів за Нечая Кривенко, полковий осавул і права його рука, погладжуючи сивавого вуса. – Хіба нам усім наша полковниця щось завдала? Я чогось подібного також ніде не бачив.

– А які вістки з Чигирина? – поцікавився Нечай.

– Добрі.

Старшини, що були з Нечаєм, віддих спинили, чекаючи на новини.

– Невже гетьман, його милість... – почав Нечай. – Невже?..

– Так, панове. Гетьман змінив думку.

– І..?

– І каже тепер таке: "Коли ляхи рушили, наші міста загортаючи та людей по – дорозі кривдячи, то ти не чекай, щоб на тебе напали, тільки бий, сам бий, бий так, щоб почули!"

Рух зробився в кімнаті; гомін пішов по ній.

– Бити! Бити їх, клятих! Не дивитись нам, як наші міста забирають!

– І як невинних людей на палях мучать!

Нечай, що стояв перед Яненком, похилившись уперед, з розіскреними, жевріючими очима, підніс руки й утихомирив гомін.

– Це значить – заговорив поволі, наче сам собі не довіряючи, – що ми можемо вдарити на них самі, коли й де захочемо?

– Така гетьманська воля.

– Його милість, пан Яненко – говорив дальше Нечай – роз’яснить нам усе як слід. Але найперше я хочу, щоб негайно, не втрачаючи часу, в кожну сотню побіг посланець. Нехай сотні будуть готові, бо завтра вранці рушають в похід!

Заметушилися в кімнаті. Багато старшин вибігло. Інші присунулися ближче, нетерпляче чекаючи, що скаже Яненко.

– Тепер, ваша милосте, – заговорив Нечай – говори, говори, бо ми спрагнені цих новин, як земля дощу в посуху.

– Що Зборівська угода завела, це для нікого не новина, панове товариство, головно не для вас, брацлавців. Знаємо це ми, знають і польські пани. І ось, як вам певне відомо, на соймі у Варшаві, що відбувся ще перед Різдвяними святами, вирішено війну з нами. Там же на тому соймі, що постановив війну, хоча мав затвердити Зборівську умову, вирішили збирати нове військо, видати наказ на посполите рушення, ба навіть приповідні листи на вербунок до війська. Між іншими, дійшла до нас чутка, що й Забуський дістав такого приповідного листа і набирає тепер людей та, що ще цікавіше, що князь Ярема листа не прийняв.

– Не прийняв приповідного листа? – спитався хтось із гурту.

– Ні.

– Га! Га! – зареготався хтось інший на лаві.

– Чому не прийняв?

– Різно говорять, але це не важливе... Так слухайте дальше. По наших святах повернувся до Варшави від кримського хана пан Войцєх Бєчинський і привіз мабуть зовсім певні вісті, що хан таки не дасться перекупити і таки піде з нами. Тоді король відкликав Потоцького з війська до себе, залишаючи при команді Калиновського, і звелів рушити проти нас.

– Звелів рушити на нас? – спитав Нечай, стягаючи брови.

– Так. Це певні вістки.

Отже, ми можемо сподіватися ляхів не кожного дня, а кожної хвилини?

– Так. Тому я щосили поспішав сюди і тремтів на думку, що не поспію на час. Але, славити Бога, поспів. А то гетьман не простив би цього ні мені, ні собі.

– Де ж Потоцький?

– Король, кажуть, затримав його при собі, наче б то для помочі, але навсправжки через те, що він довів би до нових Жовтих Вод, чи до нового Корсуня.

– Ніби Калиновський ліпший?

Яненко махнув зневажливо рукою.

– Калиновський зовсім ні до чого. Потоцький не був би злий гетьман, коли б не пив. Калиновський кругом дурак та й годі. Ось і коли Потоцький від'їхав від війська і Калиновський остався з Лянцкоронським, який усе ще є комісарем при війську, почалося те саме, що було з Потоцьким. Один хоче старшинувати і другий. Через те вічна сварка. Калиновський каже, що він гетьман та що все має йти згідно з його думкою та його волею, Лянцкоронський знову каже, що він старший сенатор, як Калиновський, і вимагає послуху для себе. Тим часом підо Львовом збирається нове військо, головно наймане.

– Чули ми про це. Чули також, що цими днями шіснадцять таких корогов прийшло до коронного війська під Бар.

– Так – потвердив Яненко. – У нас казали, що йде вісімнадцять. Певно десь дві залишили по дорозі залогами. Це самі німецькі полки, що їх хорунжий Конецпольський затягнув у Відні. Це й причина, чому я так спішив сюди та прохав Бога, щоб мені дозволив на час приїхати. З Бару в Красне недалека дорога. Один скок...

– У мене по дорогах скрізь застави і сторожі...

– І застави і сторожі можна знищити, або минути. Ночі – довгі, поля – широкі, в таборі війська держати не можна, бо зима. Тим то наш гетьман, його милість, дуже наказував, щоб я ні години не змарнував у їзді.

– Спасибіг гетьманові, його милості, і спасибіг тобі, Павле.

– Що ти, Даниле, думаєш тепер робити, коли сотні поставив на ноги?

– Залишу по містечках сильні залоги, а інші сотні підуть на Рогізну та Шпитків.

– Узад? – здивування задзвеніло в голосі Яненка.

Нечай стягнув брови.

– Так. Коронне військо – сказав – головно тепер, після підсилення німецькими реґіментами, є куди сильніше, ніж місяць, чи два місяці тому. Я їх вступним боєм брати не хочу й не буду. Таку битву ми можемо виграти, або програти. Але коли ми не дамо їм одної великої битви, тільки оточимо їх і обскочимо, наче вовки ведмедя, та будемо бити з усіх сторін, тоді ми програти не можемо. Або їх гетьманові і кримцям віддамо, або на місці задавимо.

Яненко подумав хвилину.

– Не даром – заговорив – коли я питався гетьмана, чи він хоче передати тобі якісь прикази, він сказав, що ти собі сам даси раду. І я думаю, що це найліпший спосіб проти них. І найпевніший. Вони не будуть мати однієї великої битви, а сто малих щодня і щоночі... Ляхи думають – продовжував далі після хвилинної надуми – що люди схочуть те терпіти, що колись терпіли. Ні. Тепер їм усюди буде відсіч: із кожної хати, з кожного порога, з кожних воріт, з-поза кожного куща, на кожній переправі. Хочуть кров лити, то мусять і свою дати.

– Ми до них не йдемо, ми чужого не хочемо! – почувся понурий голос Попа Івана.

– Але й свого не дамо! – кинув хтось інший.

– Не дамо! – загомоніла ціла кімната.

Шаблі стали тріскати в дужих долонях, як передвісники лютої бурі, що надтягала. Два татарчуки, підручні полковника, стали метушитись і незабаром перед кожним появився кухоль ситного меду. Старшини випивали, втирали вуси, прощалися з Нечаєм та з Яненком і відходили до своїх частин на свої квартири.

Залишились з Яненком тільки Нечай, Кривенко, Житкевич, Байбуза, Піп Іван і Красносельський, який відіслав татарчуків і сам наповнив усім кухлі медом.

Гамір зменшився. В хаті втихло. Темна ніч заглядала в вікна.

Яненко повів рукою по чолі, позіхнув і став випростувати спину.

– Втомлений? – спитав Нечай.

– І ще й як! Адже я ні однієї ночі не спав під дахом, відколи з Чигирина від'їхав.

– Боюсь, що й цієї ночі не спатимеш, пане Павле. Це вже минула північ, а на світанку ми рушаємо. Федоре! – заговорив до полкового писаря Житкевича. – Ану пішли, голубе, зараз, як стій іще й інших посланців до кожного сотника в Краснім і в околиці, щоб не гаючись рушали на Рогізну. Але посланці нехай спішать, не жаліючи коней, і нехай ніде по дорозі не затримуються.

Житкевич вийшов.

Кривенко звернувся до Нечая з питанням:

– А що з Красним?

Нечай згорнув брови, змів хребтом руки стіл перед собою, взяв кухоль меду в руки, підніс угору, глянув уважно на золоту поверхню запашного напитку, так, якби ні про що інше не думав, лише про мед, повернувся до старшин, промовив “на здоров'я” і, вихиливши одним духом, поставив кухоль на столі.

– А що з Красним? – повторив питання Кривенко, витираючи вуси з меду.

– В Красному залишишся ти! – заговорив Нечай твердо, позираючи на Кривенка сірими очима з-під навислих брів. – Красне надто гарне й цінне, щоб його втратити. Був би залишив Шпаченка, так він у Ворошилівці. Як ми відступимо, ти Красного не даси. Не даси, і все. Вали – добрі, зброї повно і люда, скільки хочеш. Їсти також подостатком. Тяжко їм буде піти далі, Красне залишаючи, і тяжко буде Красне здобувати, коли самі будуть оточені.

– Ти такий певний, Даниле, що вони Красного не здобудуть? – дивувався Яненко.

– Зовсім ні. Що є Красне? Мале, нужденне містечко, оточене земляними валами. Це й усе. Я тільки одного певен, а саме, що те польське військо, яке рушить тепер на нас, пропаде, щезне, як щезає сніг на весні і роса на сонці. Вони можуть одну сотню розбити, чи другу, одне містечко здобути, чи друге, можу я впасти й багато інших, але той, хто залишиться, прийде і буде мати останнє слово.

Обізвався Яненко:

– Добре тебе слухати, Даниле. Коли так слухаєш твоїх слів, здається, що не може бути інакше, що все так мусить бути, як ти говориш. А проте ж...

Гук стрілів і крики перервали його мову.

В кімнату вбіг козак з обнаженою шаблею, з кривавою раною на чолі.

– Ляхи в місті! – крикнув, шукаючи очима полковника.

– Ляхи! – повторив, коли побачив Нечая, і впав непритомний на землю.

– До зброї! – кликнув Нечай, добуваючи на бігу шаблю. – Кривенку! Борониш Красного!

І вискочив на подвір’я та допав буланого, що завжди, осідланий, ждав на свого їздця.

Яненко розглянувся довкруги. Підняв свою шубу, припоясав шаблю, глипнув у вікно – і побачив, що воно ціле червоне від недалекого вогню та що в кімнаті щораз ясніше.

– Запізно! Запізно! – добувся крізь його затиснені зуби розпачливий крик, і він вискочив і собі на замкове подвір’я.