Текст книги "Сніговик"
Автор книги: Ю Несбьо
Жанры:
Полицейские детективы
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 27 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]
– Над ким?
– Ну... – Тут Харрі вперше промовив це вголос. – Над тим, хто до нього подібний, так само небезпечний і такий самий Нарцис. Наді мною.
– Чому він обрав тебе?
– Не знаю. Може, він знає, що я єдиний в Норвегії поліцейський, який спіймав серійного вбивцю. Він вважає, що я кинув йому виклик. На це вказується і в листі, він там згадує й про Тувумбу. Не знаю, Гольме. А як називається магазинчик у Бергені?
– Флеск! – відрекомендувався старий з сильною бергенською вимовою: «л» він вистрілював коротко та гостро, протягнув «е-е-е», підвищив тон у самій середині, а «с» сильно приглушив. Петер Флеск, який так кумедно вимовляв власне прізвище, виявився пихкотливою, галасливою та відкритою людиною. Він охоче розповів, що займається антикваріатом змалку й спеціалізується саме на папері, перах, шкіряних бюварах та іншому письмовому приладді. Більшість його покупців були постійними його клієнтами, зазвичай похилого віку, як і він сам.
На запитання Харрі про писальний папір коно Флеск із жалем у голосі відповів, що його вже багато років нема в магазині.
– Це, звісно, було ще за царя Гороха, – сказав Харрі, – але, можливо, якщо вже ваші покупці поспіль постійні клієнти, ви пригадаєте, кому продавали коно?
– Ноккену наче, Мьоллеру. І Кіккусену з Мьолларена. Записів у нас нема, але в моєї старої пам’ять мов капкан.
– Складіть, будь ласка, список: повне ім’я, адреса та приблизний вік. І надішліть мені на імейл...
– Імейлів не тримаємо, – перервав його старий, що пихтів. – І не передбачається. Факсом можна відправити, давайте номер.
І тут Харрі осяяло. Щоправда, якщо людину осяває, на це завжди є причина.
– Звісно, за давністю років усе не запам’ятаєш... Але чи не було серед ваших покупців Герта Рафто?
– Залізного Рафто? – посміхнувся Петер Флеск.
– Ви що, про нього чули?
– Та тут про нього всі чули. Ні, він у мене нічого не купував.
Комісар поліції Б’ярне Мьоллер часто повторював: для того, щоб виявити єдину можливість, треба виключити решту можливостей. Тому слідчий має не засмучуватися, а радіти, коли чергова версія зривається. До того ж Харрі всього лише «осяяло».
– Ну що ж, дякую і за це, – кивнув він. – Бувайте здорові.
– Рафто нічого не купував у мене, – раптом пролунав голос Петера Флеска, – це я у нього дещо купував...
– Що саме?
– Так, усілякі дрібнички. Срібні запальнички, пера золоті. Іноді я це купував. Хоча й знав, звідки воно.
– І звідки?
– А ви що, нічого не чули? Подейкували, що він прихоплював дещо з місць злочинів.
– А купувати, отже, у вас не купував...
– Рафто не цікавився нашим товаром.
– І папером? Папером теж не цікавився?
– Хвилиночку, там стара моя щось каже...
Флеск прикрив слухавку долонею, Харрі почув тільки окремі звуки: спочатку вигук, потім тиху розмову. А потім Флеск прибрав руку й сповістив тією самою кумедною бергенською вимовою:
– Вона мені нагадала: Герт Рафто і справді отримав залишок паперу. В обмін на голландську срібну підставку для ручки. Я ж кажу: у старої пам’ять – ого-го!
Харрі поклав слухавку й зрозумів, що поїздки до Бергена йому не минути.
Отже, до Бергена.
Була вже дев’ята вечора, а на столичній Брюнс-алле у будинку номер шість, на другому поверсі, все ще було світло. Збоку ця шестиповерхова будівля здавалася звичайним закладом: модний фасад, червона цегла, сіра сталь. До того ж ізсередини тут теж усе нагадувало заклад, оскільки робота майже усіх тутешніх співробітників – а їх нараховувалося близько чотирьохсот – була по-інженерному буденною: комп’ютерники, лаборанти, дослідники, фотографи й таке інше. Проте насправді в будівлі розташовувався Національний департамент по боротьбі з організованою злочинністю, як його називали тепер, а раніше – Головне управління кримінальної поліції Норвегії, або скорочено КРИПОС.
Отже, була вже дев’ята вечора, й Еспен Лепсвік до того часу встиг відпустити всіх своїх людей, що займалися розслідуванням убивств, так що в яскраво освітленій кімнаті перед ним сиділа лише одна людина.
– Так. Поки що небагато, – сказав Харрі Холе.
– Це такий пристойний замінник до «ні греця», чи не так? – Еспен Лепсвік потер пальцями очі. – Ну що, може, пропустимо по пивку, і ти мені розповіси, що ви там накопали?
Харрі розповідав, поки Еспен Лепсвік вів машину вниз до центру міста, до Міністерства юстиції, чиї будівлі вивищувалися по обидва боки вулиці. Коли Харрі закінчив, вони сіли за столик у популярному закладі, де було повно бажаючих пива студентів, іще більше – спраглих адвокатів та поліцейських.
– Я хочу взяти з собою до Бергена не Скарре, а Катрину Братт, – поділився Харрі. – Перед тим як вирушити до тебе, я подивився її папери. Вона ще, звісно, зелена, але, судячи з документів, уже попрацювала над двома справами про вбивства там, у Бергені. І наскільки я розумію, керував розслідуванням тоді ти.
– Братт, ну, звісно, пам’ятаю! – Еспен Лепсвік просяяв і підняв палець, замовляючи бармену ще пива.
– Ну і як, ти задоволений нею?
– З біса задоволений, з біса... здібна дівка. – Лепсвік підморгнув Харрі, і той спіймав його погляд – погляд утомленої людини з трьома порожніми пивними кухлями на столі. – Якби ми обоє були вільними, я, чорт забирай, зайнявся б нею безпосередньо. – І він допив рештки пива.
– Я мав на увазі... Ти вважаєш, вона нормальна?
– Нормальна?
– Ну, так. У ній є щось таке... не знаю, як сказати. Щось екстремальне.
– А-а, я розумію, що ти маєш на увазі. – Еспен Лепсвік повільно кивнув і спробував сфокусувати погляд на обличчі Харрі. – Послужний список у неї, звісно, ідеальний. Але, між нами кажучи, чув я від одного мужика дещо про неї та її чоловіка.
Лепсвік пошукав на обличчі Харрі хоча б дрібку схвалення, але не знайшов, та все одно продовжив:
– Ну, розумієш... Нагайки, наручники, садо-мазо... І звісно, вони ходили до таких спеціальних клубів.
– Це не моя справа, – сказав Харрі.
– Ні-ні, звісно, й не моя! – перервав Лепсвік і підняв обидві долоні, ніби захищаючись. – Це усього тільки чутки. Тільки знаєш що? – Лепсвік реготнув і перегнувся через стіл, щоб Харрі не пропустив зізнання. – Я б дався надягти на себе якийсь нашийник.
Харрі, очевидно, не міг зберегти байдужо-кам’яний вираз обличчя, бо Лепсвік смикнувся, наче раптом пошкодував про свою відвертість, випростався й продовжив у театрально-інформаційному тоні:
– Професійна дама. Розумна. Наполеглива й енергійна. Досить сильно натискала на мене, щоб я їй допоміг з деякими закритими справами. Але абсолютно нормальна, навіть занадто: така, знаєш, замкнена, стримана. Вважаю, що ви складете ідеальний тандем.
Харрі посміхнувся у відповідь на це саркастичне зауваження й підвівся:
– Дякую за пораду, Лепсвіку.
– А як щодо відповідної поради? Ви з нею... га?
– Моя порада, – сказав Харрі, викладаючи на стіл сотенну купюру, – залиш машину тут.
Розділ 14. День дев’ятий. Берген
Рівно о 8:26 шасі літака, що слідував рейсом DY604 з Осло, торкнулося мокрого асфальту аеродрому Флесланн. Та так різко, що Харрі вискочив зі сну, як корок з води.
– Виспався? – запитала Катрина.
Харрі кивнув, потер очі й подивився в ілюмінатор: дощ і сіро.
– Ти розмовляв уві сні, – посміхнулася вона.
– Гм. – Харрі не хотів запитувати, про що він говорив. Проте він згадав, що йому снилося. Не Ракель, ні. Вона тепер не снилася йому навіть уночі. Він відірвав її від себе. Вони обоє відірвалися одне від одного. А снився йому Б’ярне Мьоллер, його шеф та вчитель, який колись пішов у бергенські гори, а потім, через два тижні, його знайшли в озері Ревур. Вчинок цей Мьоллер зробив, тому що він – як і Зенон з його хворими суглобами – не бачив більше сенсу в житті. Чи дійшов Герт Рафто такого самого висновку? Чи він ще десь тут, у місті?
– Я телефонувала колишній дружині Рафто, – сповістила Катрина, поки вони йшли залом прильотів. – Ані вона, ані дочка не бажають говорити з представниками поліції. Не хочуть, щоб їм знову сипали сіль на рану. Ну й добре: рапортів нам буде більш ніж достатньо.
Біля терміналу вони сіли в таксі.
– Ну що, приємно повернутися додому? – запитав Харрі, перекриваючи голосом ритмічний стукіт дощу по склу.
Катрина байдуже знизала плечима:
– Я терпіти не можу дощ. І терпіти не можу, коли бергенці стверджують, що дощ тут іде не так часто, як би хотілося мешканцям столиці.
Проїжджаючи мимо Данмарксплас, Харрі подивився на вершину гори Ульрікен. Вона була вкрита снігом, вгору піднімалася кабінка фунікулера. Вони проїхали повз зміїне гніздо дорожніх розв’язок біля озера Стуре-Лунгегорсванн й опинилися – о радісний сюрприз! – у центрі міста.
Харрі та Катрина зареєструвалися в готелі мережі «Редіссон САС», що стояв на Брюггені. Харрі запитав, чи не хоче Катрина переночувати дома в батьків, але та відповіла, що з цього вийшов би зайвий клопіт, та й узагалі вона нікому не казала про свій приїзд.
Вони отримали пластикові картки – ключі від номерів – і мовчки піднялися ліфтом. Катрина при цьому дивилася на Харрі та посміхалася, наче тиша в ліфті була звичайним жартом. Харрі втупився у підлогу і сподівався, що його тіло не надсилає Катрині помилкових сигналів. Або не помилкових.
Двері ліфта нарешті роз’їхалися, і незабаром її стегна загойдалися перед ним по коридору.
– Ну що, який план? – запитав він за півгодини.
Обоє встигли розкласти речі та зустрілися в холі готелю.
Катрина розляглася у довгому кріслі й перегортала свій обтягнутий шкірою щоденник. Вона перевдяглася в елегантний сірий костюм і відразу злилася з натовпом решти постояльців готелю, здебільшого комерсантів.
– Ти зустрічаєшся з Кнутом Мюллером-Нільсеном, начальником відділу вбивств, – сказала Катрина.
– А ти підеш до нього?
– Тоді мені доведеться вітатися та теревенити з усіма, кого зустріну, – і весь день котові під хвіст. До речі, буде добре, якщо ти про мене взагалі не згадуватимеш, бо вони образяться, що я не зайшла привітатися. А я поїду на вулицю Ойюрдсвейєн, переговорю зі свідком, який останнім бачив Рафто.
– Гм. А де це було? – запитав Харрі.
– Біля верфі. Свідок бачив, як той припаркував машину й увійшов до Нурнесу. Машину він так і не забрав. Округу прочесали, але нікого не знайшли.
– Так, а потім що ми робимо?
Харрі потер підборіддя. Якщо на них чекають офіційні зустрічі, то треба поголитися.
– Ти пробіжишся по поліцейських рапортах разом з людиною, яка тоді брала участь у розслідуванні і, між іншим, досі працює в управлінні. Вона освіжить справу в пам’яті. А ти зробиш спробу поглянути на історію під новим кутом.
– Ні, так не годиться, – заперечив Харрі.
Катрина відвела погляд від щоденника.
– Той слідчий, – продовжив Харрі, – дасть мені тільки ту інформацію, яка підтверджує його старі висновки. А з рапортами я пропоную ознайомитися тихо-спокійно у себе в Осло. Нині я хочу витратити час на те, щоб ближче познайомитися з Гертом Рафто. Скажи, чи збереглися десь його особисті речі?
Катрина похитала головою:
– Рідні передали його майно до Армії порятунку. До слова, речей було зовсім небагато: якісь меблі та одежа.
– А його квартира?
– Після розлучення він жив у квартирі в районі Саннвікен, але вона давно вже продана.
– І що, в родини не залишилося ніякої дачі, літнього будиночка, родового гнізда?
Катрина трохи помовчала і відповіла:
– У поліцейських рапортах значиться літній будиночок десь на острові Фінньой у Федьє. У таких випадках дачі переходять у спадок. Можливо, будиночок залишився. Я зателефоную дружині Рафто та з’ясую.
– Вважаю, вона не захоче розмовляти з представником поліції.
Катрина у відповідь тільки хитро підморгнула.
Біля стійки портьє Харрі взяв парасольку, але не встиг він дійти до Рибного ринку, як та вивернулася під поривами вітру, а коли Харрі, зігнувшись, добіг до будівлі Управління поліції Бергена, парасолька перетворилася на живописне ганчір’я.
Поки Харрі стояв унизу біля охоронців та чекав на комісара Кнута Мюллера-Нільсена, йому зателефонувала Катрина і сказала, що родина Рафто ще й досі володіє літнім будинком на острові Фінньой.
– Але дружина відтоді там жодного разу не була. Дочка, як вона вважає, теж.
– Поїдемо туди, – сказав Харрі. – Я звільнюся близько першої.
– О’кей, я дістану катер. Давай зустрінемося на Сакаріасбрюгген.
Кнут Мюллер-Нільсен виявився добродушним тюхтієм з широкою посмішкою та кулаками завбільшки з тенісну ракетку. Стоси паперів на столі були такі величезні, що, здавалося, його замело снігом. Він сидів, заклавши свої кулачиська за голову.
– Отже, Рафто, – сказав Мюллер-Нільсен, попередньо повідавши, що в Бергені дощ буває не так часто, як би хотілося мешканцям столиці.
– Схоже, поліцейські в Бергені мають звичку час від часу безслідно зникати. – Харрі ткнув пальцем у фотографію Рафто, яка була в нього серед решти документів.
– Чому це ви так вважаєте? – запитав Мюллер-Нільсен у Харрі, а той тим часом знайшов собі у незайнятому паперами кутку кабінету простий жорсткий стілець.
– Ще Б’ярне Мьоллер, – нагадав Харрі.
– Точно, – погодився Мюллер-Нільсен, але нерішучість у голосі його видала.
– Той, що зник на горі Фльойєн.
– Ну звісно! – Мюллер-Нільсен стукнув себе по чолу. – Трагічна історія. Він тут пробув так недовго, що я просто не встиг... Вважається, що він звів рахунки з життям, хіба не так?
– Так, – відповів Харрі, дивлячись у вікно та думаючи про шлях, який пройшов Б’ярне від ідеалізму до корупції. І все через добрі наміри. І через трагічні помилки, про які ніхто ніколи не дізнається. – Що ви можете сказати про Герта Рафто?
«Ну просто мій кармічний двійник», – думав Харрі, слухаючи, як Мюллер-Нільсен описує Рафто: таємна пристрасть до алкоголю, важкий характер, самотність, відсутність політкоректності, моральна нестійкість та добряче заплямована репутація.
– Але в нього, – додав Мюллер-Нільсен, – були помічені аналітичні здібності та інтуїція. І сильна воля. Наче ним рухало щось... Не знаю, яке слово підібрати... Залізний Рафто був прихильником рішучих заходів. Та і все, що з ним сталося, каже само за себе.
– А що сталося? – поцікавився Харрі, скосивши погляд на попільничку, що заховалася серед паперів.
– Рафто був схильний до насильства. І ми знаємо, що він був у квартирі Онні Хетланн у той проміжок часу, коли вона була вбита. А Хетланн, можливо, знала, хто вбив її подругу, Лайлу Осен. На довершення до всього він зник. Швидше за все, втопився. У будь-якому разі ми не бачимо приводу для додаткового розслідування.
– А він міг утекти за кордон?
Мюллер-Нільсен заперечно хитнув головою.
– Чому ні?
– Навіть якщо в нього і була така можливість, він не з тих людей, хто так чинить. Ось така проста відповідь.
– І ніхто з родичів або друзів так і не заявив, що він живий?
Мюллер-Нільсен знову похитав головою:
– Батьків його вже немає в живих. А щодо друзів, так у Рафто їх не було. З колишньою дружиною в нього склалися такі напружені стосунки, що вона взагалі не хотіла з ним знатися.
– А дочка?
– От із нею Рафто продовжував спілкуватися. Славна, хороша дівчина, особливо як подумаєш, через що їй довелося пройти...
Харрі відзначив подумки цю обмовку «особливо як подумаєш...». Таке часто можна почути у місцевих поліцейських відділах, де всі все одне про одного знають.
– У Рафто, здається, була дача на острові Фінньой?
– Так, і там пречудово можна було сховатися. – Мюллер-Нільсен витяг з-за голови свої кулачиська та склав їх на столі. – Ми шукали там, обнишпорили з собаками усі навколишні острови. Нічого.
– Ви не проти, якщо я поїду та подивлюся?
– Та нема на що там дивитися. У нас дача саме напроти будиночка Залізного Рафто. Так от, його будиночок зовсім розвалився. Нерозумно, що його дружина не хоче продати будинок, вона ж ніколи там не буває.
Мюллер-Нільсен поглянув на годинник:
– Мені час на зустріч, але один із наших співробітників, який тоді брав участь у розслідуванні, готовий показати вам усі рапорти та звіти.
– Не треба, – відмовився Харрі й подивився на фотографію Рафто, яку досі тримав у руці.
Раптом обличчя зі знімка здалося йому непевно знайомим, наче вони нещодавно зустрічалися. Може, бачив його з машини? Може, він обернувся на простого хлопця, мимо якого пройдеш і не помітиш? Охоронець на стоянці? Або продавець у винному магазині?.. Харрі замотав головою, здаючись.
– А чому не Герт?
– Тобто? – перепитав Мюллер-Нільсен.
– Ви весь час називаєте його Залізним Рафто. Його ніколи не називали на ім’я?
Мюллер-Нільсен якось дивно поглянув на Харрі, зробив спробу розсміятися, але обмежився кривою посмішкою:
– Оце вже навряд... Гадаю, ніхто й не робив спроби.
– Що ж, дякую за допомогу.
Виходячи з відділу, Харрі почув, як Мюллер-Нільсен гукнув щось до нього. Комісар стояв у дверях свого кабінету, і слова, вириваючись з його рота, луною відбивалися від стін коридору:
– Гадаю, що самому Рафто це теж не дуже б сподобалося.
Опинившись на вулиці, Харрі зупинився і довго видивлявся на перехожих, які, зігнувшись під вітром та дощем, швидко крокували тротуаром. Те дивне відчуття його так і не полишило. Відчуття, що хтось – або щось – весь час знаходиться поруч, слідкує за ним, і варто йому подивитися навколо під правильним кутом та при правильному освітленні, як він одразу побачить спостерігача.
Катрина зустріла Харрі в означеному місці.
– Ось, позичила у приятеля, – сказала вона, поки вони вирулювали на катері від переповненої пристані.
Коли вони обігнули Нурнес, Харрі раптом почув вигук та обернувся. Його погляд наштовхнувся на тотемний стовп. Дерев’яні обличчя люто кричали йому вслід, роззявляючи роти. В каюті повіяло холодом.
– Це в Акваріумі морські леви кричать, – пояснила Катрина.
Харрі щільніше закутався у пальто.
Фінньой виявився зовсім маленьким острівцем. Окрім вересу, обсипаного краплями дощу, ніякої іншої рослинності тут не було. Проте була пристань, до якої Катрина вміло пришвартувала катер. Дачне поселення складалося з кількох десятків низеньких будиночків, що нагадували Харрі будинки у робочому передмісті, яке він бачив у Соуето.
Катрина підвела Харрі ґрунтовою доріжкою до одного з будиночків. Він вирізнявся серед інших: фарба зі стін облупилася, одне вікно було розбите. Катрина встала навшпиньки й відвернула плафон над дверима. Почувся неприємний звук, із плафона висипалися мертві комахи та ключ, який Катрина спіймала у повітрі.
– Я сподобалася його колишній дружині, – пояснила вона і встромила ключ у замкову шпарину.
Всередині пахло пліснявою та мокрими дошками. Харрі зіщулився у темряві, почув клацання вимикача, і в кімнаті засвітилося світло.
– Будинок вона не використовує, а електрика є, – здивувався Харрі.
– Тут комунальна мережа. За електрику сплачує держава, – відповіла Катрина, озираючись довкола.
Будиночок площею у двадцять п’ять квадратних метрів складався з комбінованої кухні-вітальні та спальні. На столі у вітальні та на кухонних лавах було повно порожніх пивних пляшок. Стіни голі, на підвіконні порожньо, на книжкових полицях теж.
– Тут ще підвал є, – сказала Катрина, показуючи на люк у підлозі. – Ну, що робитимемо?
– Шукатимемо.
– Що саме?
– А от знайдемо, то й дізнаємося.
– Це як?
– Важливі речі легше знайти, якщо шукаєш щось інше. Викинь усі думки з голови, нам потрібен вільний мозок. Ти зрозумієш, що шукала, щойно побачиш це на власні очі.
– О’кей, – замислено промовила Катрина.
– Шукай нагорі, – сказав Харрі, підійшов до люка й смикнув залізне кільце.
Вниз, у темряву, вели дощаті сходи. Він сподівався, що Катрина не помітила, як він призупинився.
До обличчя липло павутиння, але він крок за кроком сходив у темряву, яка пахла сирістю, землею та іржею. Намацав під драбиною вимикач, повернув, але безрезультатно. Єдиним джерелом світла у підвалі було червоне око холодильника, що стояв біля стіни. Харрі засвітив кишеньковий ліхтарик та знайшов двоє дверей. Комори.
Під виск петель він відчинив одні двері. Це була майстерня, всюди лежали інструменти. Ну так, адже мужик з амбіціями має робити щось корисне, подумав Харрі. А не тільки вбивць шукати.
Але інструментами явно користувалися нечасто, так що, може, Рафто думав, що він створений для чогось іншого. Що він не з тих, хто будує, а з тих, хто руйнує. Різкий звук за спиною змусив Харрі швидко обернутися, але він одразу зрозумів, що то застукав термостат холодильника. Харрі пішов до другої комори і побачив безформну купу, прикриту товстою ковдрою. Він відкинув її, і в ніс йому вдарив запах землі та сирості. Промінь ліхтарика вихопив гнилу парасольку від сонця, вицвілий пластиковий стіл та стільці, а також набір для крокету. Більше у підвалі нічого не було. Харрі почув над головою кроки Катрини і вирішив вибиратися нагору. Але коли він відкидав ковдру, один зі стільців відсунувся і ніжкою потрапив у щілину між дверима та одвірком. Харрі засунув його ногою назад, і раптом його погляд упав додолу. На стільці в промені світла було видно напис «Електролюкс». Він узявся за ручку і смикнув, але дверцята не відчинилися: поряд з ручкою він помітив замок. Холодильник був замкнений. Харрі пішов до комори з інструментами і приніс ломик. Повернувшись, він побачив, як сходами спускається Катрина.
– Нагорі нічого нема, – сказала вона. – Гадаю, нам час іти. Ти що робиш?
– Порушую закон в інтересах слідства, – відповів Харрі, який уже встиг підсунути ломик під дверцята саме над замком і навалився усією вагою на руків’я.
Нічого. Він зробив ще одну спробу, упираючись ногою в сходи.
– Чорт забирай!..
Дверцята розчинилися з сухим клацанням, і Харрі втратив рівновагу. Ліхтарик зі стукотом упав на підлогу, з холодильника потягло холодом. Він схопив ліхтарик, що відкотився за спину, і тут закричала Катрина. Крик проникав до мозку кісток, низький, хриплий, що переходив у придушену гикавку, схожу на сміх. Потім на секунду-другу запала тиша, і вона закричала знову: так надсадно кричать жінки під час пологів. Харрі змусив себе відвернутися від неї і нарешті роздивився те, що Катрина побачила першою. Усі дванадцять років холодильник справно працював, отож, коли дверцята відчинилися, всередині засвітилося світло. Там стояло навколішки щось скоцюрблене, руки схрещені на грудях, голова упиралася в стінку холодильника. Тіло вкривала паморозь, її білий шар був схожий на грибок, який окутав його і харчувався ним. Ось чому так кричала Катрина. Але в Харрі серце стислося з іншої причини: коли дверцята відчинилися, тіло нахилилося вперед, голова стукнулася об край, і кристали снігу осипалися з обличчя на підлогу. І Харрі побачив, що перед ним – усміхнений Герт Рафто. Посмішка зиґзаґом від вуха до вуха була старанно вишита чорними нитками. Проте перш за все кидався в очі ніс. Носову кістку та хрящ, мабуть, вирізали. З рани стирчала морквина. Сніговика було завершено.




























