Текст книги "Сніговик"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 27 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

Частина друга

Розділ 10. День четвертий. Крейда

Коли Харрі, напівмертвий від утоми, увійшов до своєї квартири, на годиннику було о пів на четверту ранку.

Він роздягнувся й посунув прямісінько в душ. Там, поки струмені гарячущої води, стікаючи з голови, розм’якшували здерев’янілі м’язи та зігрівали промерзле до кісток тіло, він намагався ні про що не думати. З Ролфом Оттерсеном він коротко переговорив, а допит вирішив відкласти на ранок. Опитування сусідів вони встигли закінчити: у Солліхьогді живе не так багато людей. А от криміналісти та кінологи всю ніч продовжували роботу, саме їх час підганяв: сліди ось-ось розтануть або їх завалить снігом.

Він вимкнув душ. Повітря у ванній стало сірим від пари, а коли Харрі протер дзеркало, воно знову запітніло. Обличчя вже було не розгледіти, контури тіла розпливлися.

Задзвонив мобільний, і Харрі стис зуби.

– Холе.

– Стурманн. Фахівець із грибка.

– Трохи запізно телефонуєте, – здивовано промовив Харрі.

– Так ви ж були на службі. У вечірніх новинах повідомили. Жінка з Солліхьогда. Ви там промайнули на задньому плані. Я отримав результати аналізів.

– Ну і?

– Грибок у вас є. І з біса зажерливий. Мультикольоровий.

– Що це значить?

– Що він може бути різних кольорів. Це коли його видно. Коротше кажучи, мені треба ще відколупнути шмат вашої стіни.

– Гм. – Харрі дорікнув собі: мабуть, він має проявити більший інтерес до цієї теми, якось занепокоїтися абощо, принаймні поставити якісь запитання. Але він не може. Тільки не сьогодні. – Приходьте.

Харрі поклав слухавку й заплющив очі. Зачекав, доки не з’явиться привид, а це було неминуче, відтоді як він перестав приймати єдині відомі йому ліки проти привидів. Можливо, сьогодні ввечері на нього чекає нове знайомство. Він чекав, коли вона вийде з лісу, перевалюючись усім своїм кремезним безногим білим тілом, – така собі кегля-переросток з чорними очницями, звідки ворони вже виклювали все до решти, з зубами, у вічному вищирі, з тих пір як лисиця поласувала її губами. Жахливо – для усвідомлення, для підсвідомості, для всього, але – невідворотно. Коли Харрі заснув, наснилося йому, що він лежить у ванні, занурившись з головою у воду, і чує дзюрчання бульбашок та жіночий сміх. А на білій емалі виростають водорості, що тягнуться до нього, як зелені пазурі на білій руці, що шукає його.

Ранкове світло трикутником впало на газету, що лежала на столі комісара поліції Гуннара Хагена, освітивши посмішку Сильвії Оттерсен на першій шпальті й заголовки: «Убита й обезголовлена», «Обезголовлена в лісі» та – найкоротший і, в принципі, найвдаліший – «Без голови».

А от у Харрі голова боліла з самісінького ранку. Він обережно обхопив її долонями й подумав, що вчора міг би зі спокійною душею надертися: гірше б не було. Йому хотілося заплющити очі, але Хаген дивився на нього впритул. Тут Харрі помітив, що рот Хагена то відкривається, то закривається, – той щось казав, проте до Харрі мова начальника долинала якимись уривками.

– Отже... – сказав Хаген, і Харрі зрозумів, що час зібратися й послухати. – Ця справа для нас тепер має найвищий пріоритет. А отже, ми, само собою, розширюємо вашу слідчу групу та...

– Не згоден, – заперечив Харрі і відчув, що навіть від однієї цієї короткої фрази череп наче вибухнув. – Ми можемо підключати людей у міру потреби, але зараз я хочу, щоб при обговоренні розслідування нас було четверо, не більше.

У Гуннара Хагена розчаровано видовжилося обличчя: у справах про вбивство, навіть найпростіших, слідча група зазвичай складалася як мінімум з десятьох.

– Нам потрібна свобода мислення, а цього легше досягти в маленькій групі, – додав Харрі.

– Мислення? – перервав Хаген. – А як щодо рутинної поліцейської роботи? Збір інформації, криміналістична експертиза, допити, перевірки версій? І як бути з обміном інформацією? Єдина група...

Харрі виставив наперед руку, спиняючи словесний потік:

– От-от, і я про те саме. Я не хочу борсатися у всьому цьому.

– «Борсатися»? – Хаген витріщився на Харрі, не вірячи своїм очам. – У такому разі, мені доведеться передати цю справу іншому співробітнику. З тих, що вміють плавати.

Харрі потер скроні. Для чого Хаген стрясає повітря? Адже йому добре відомо: у відділі вбивств зараз не знайдеться жодного співробітника, який зміг би вести цю справу. Окрім Харрі Холе. А передача цієї справи до Головного управління поліції стане таким ударом по престижу нещодавно призначеного комісара, що він швидше дасть відрубати свою досить-таки волохату праву руку, ніж це станеться.

– Це звичайні слідчі групи б’ються за те, щоб частіше сидіти в кабінеті з комп’ютерами, – зітхнув Харрі. – При звичайному розслідуванні. А група, на якій висить обезголовлений труп... – Харрі похитав головою. – Люди як з ланцюга зірвалися. До нас десятки дзвінків надійшли тільки після вечірніх новин. Ну, знаєш, усі ці гугняві покидьки, знайомі психи плюс кілька щойно прозрілих, які розповідають, що це вбивство описане ще в Одкровенні Іоанна, та все таке. На сьогодні у нас сотні дві таких версій. А що почнеться, коли ще з’являться трупаки? Лише тільки на дзвінки доведеться посадити десь із двадцятеро. Від нас почнуть вимагати звітів та доповідних записок. А в такому разі керівник розслідування витрачатиме не менше двох годин тільки на те, щоб прочитати вхідну інформацію, а ще дві – щоб зіставити її з даними, які є, плюс дві на те, щоб зібрати інших членів команди, поінформувати їх, відповісти на питання кожного. Ще півгодини – щоб вирішити, з якою інформацією йти на прес-конференцію. Яка триватиме іще хвилин сорок п’ять. А найгірше... – Тут Харрі стис пальцями ниючі тупим болем скроні й скорчив гримасу. – При розслідуванні звичайної справи у нашому розпорядженні традиційні ресурси: завжди знайдеться хтось, хто щось бачив, чув або знає. Ми отримуємо шматочки мозаїки, завзято складаємо і так потихеньку розкручуємо справу.

– Саме так, – перервав Хаген. – Тому...

– Проблема в тому, – продовжив Харрі, – що ця справа зовсім не така. Нетипове вбивство. Цей чоловік ані дружкові нічого не розповів, ані на місці злочину не засвітився. Ніхто нічого не знає, отож телефонні дзвінки нам не допоможуть, а тільки утоплять. Слідів там, звісно, багато, але він запросто міг продумати це заздалегідь, щоб нас заплутати. Коротше кажучи, це зовсім інша гра.

Хаген відкинувся на спинку крісла, з’єднав кінчики пальців і уважно подивився на Харрі. Зіщулився, як ящірка на сонці, а потім запитав:

– То, кажеш, це гра?

Харрі повільно кивнув, розмірковуючи над тим, що Хаген має на увазі.

– А що за гра? Шахи?

– Можливо. Наосліп.

Хаген кивнув:

– Отже, як на твою думку, ми маємо справу з класичним маніяком, холоднокровним убивцею з розвинутим інтелектом та схильністю до гри й ультиматумів?

Тепер Харрі зрозумів, до чого хилить Хаген.

– Людина, полювання на яку вчать на отих курсах ФБР, що ти закінчив? На кшталт тієї, яку ти спіймав тоді в Австралії? Людина, яка, просто кажучи... – Комісар поцмокав, наче куштував слова на смак, і закінчив: – ...є повною твоєю протилежністю?

– Я не так на це дивлюся, шефе, – зітхнув Харрі.

– Хіба? Якщо ти пам’ятаєш, Харрі, я викладав в Академії сухопутних військ. Як ти вважаєш, про що мріяли ті недогенерали, які сиділи на моїх лекціях, поки я їм розповідав про воєначальників, котрі власними зусиллями змінили хід історії? Про те, щоб просидіти все життя в кріслі, а потім розповідати онукам, що вони брали участь у якомусь конфлікті? Ні, Харрі, насправді вони мріяли про інше. Йдеться про дуже сильне бажання людини бути потрібною. Ось чому американські генерали, щойно пустять десь хлопавку, одразу починають по всьому Пентагону малювати чорта. Я гадаю, Харрі, ти хочеш, щоб ця справа була такою особливою. Так сильно хочеш, що сам бачиш чорта.

– А сніговик, шефе? Пам’ятаєте, я показував вам лист?

– Я пам’ятаю лист божевільного, Харрі, – зітхнув Хаген.

Харрі зрозумів, що час здаватися. І в нього вже був готовий компроміс, на який він міг піти: зробити Хагену маленьку пропозицію. Проте він насупився і заявив:

– Я хочу залишити групу в цьому складі.

Обличчя Хагена витягнулося і набуло жорсткого виразу.

– Я не можу цього дозволити, Харрі.

– Не можете?

Хаген витримав погляд Харрі, але тут щось сталося. Прорвалося. Прослизнуло. Усього на частку секунди – але її було досить.

– Це приверне стільки уваги... – сказав Хаген.

– Якої уваги, шефе? – не втрачаючи невинного виразу, повернув ніж у рані Харрі.

Хаген дивився собі на руки.

– А ти як думаєш? Начальство, преса, політики. Минуло вже три дні, а вбивцю все ще не спіймали. Хто, по-твоєму, має пояснювати борзописцям, що ми посадили на цю справу лише чотирьох, тому що так краще для свободи мислення та для... – Хаген затнувся, але потім виплюнув слово, наче тухлу креветку: – Шахів? Ти про це подумав?

– Ні, – відповів Харрі й схрестив руки на грудях. – Я думав про те, як спіймати цього типа, а не про те, як пояснити, чому ми його ще не взяли.

Харрі знав, що це дешевий прийом, але слова самі зірвалися з язика. Хаген кілька разів моргнув, відкрив було рота й тут же закрив його. І Харрі відразу стало соромно. Ну чому він завжди починає дитячу гру «постав начальство на місце»? Нічого, крім дрібного вдоволення, вона не дає.

– У Головному управлінні поліції Норвегії є мужик, звати Еспен Лепсвік, – поквапився Харрі. – Він чудово справляється з великими розслідуваннями. Можу з ним переговорити, нехай очолить групу збору інформації. Працювати будемо паралельно та незалежно одне від одного. А ви з шефом Головного управління перекладете на нас прес-конференції. Як вам такий варіант?

Харрі не треба було слухати відповідь: він побачив, як в очах Хагена блиснула вдячність. Черговий кін гри Харрі таки виграв, це було зрозуміло.

Повернувшись до себе в кабінет, Харрі спершу зателефонував Бйорну Гольму:

– Хаген погодився: буде по-моєму. Зустрічаємося у мене за півгодини. Зателефонуєш Катрині та Скарре?

Він поклав слухавку. Згадав слова Хагена про генералів з Пентагону, які чекають справжньої війни, й смиконув шухляду у безнадійних пошуках знеболювального.

– За винятком відбитків ніг, жодних слідів злочинця на вказаному місці виявлено не було, – доповів Магнус Скарре. – І що дивно, ми не знайшли ніяких слідів тіла. Але ж він відтяв жінці голову – лише крові мало вилитися ціле море. А там нічогісінько. І собаки ніяк не відреагували – ось де загадка!

– Він убив та відрізав голову у струмку ще до місця вбивства. Вона бігла по воді, щоб не залишати слідів на снігу, але він усе одно її наздогнав.

– Чим же він голову відділив? – запитав Харрі.

– Сокирою або пилою, чим іще.

– А що за опіки на шиї?

Катрина поглянула на Скарре, й обоє знизали плечима.

– О’кей, Гольме, перевір це, – наказав Харрі. – Давайте далі.

– Далі він, можливо, сплавив струмком тіло до дороги, – припустив Скарре. Він спав усього дві години, светр на ньому було одягнуто задом наперед, але ні в кого не вистачало сміливості йому про це сказати. – Думаю, бо ми там ні греця не знайшли. А мали б. Бризки крові на стовбурі дерева, шматок м’яса на гілці або клаптик одежі. Там, де струмок проходить під дорогою, ми знайшли його сліди: поруч з дорогою лежало щось важке, можливо, тіло, але, бозна-чому собаки на це місце не звернули ніякої уваги. Ані разу не задзявкали, трупонюхи бісові! Це просто чиста...

– Загадка! – підхопив Харрі і потер підборіддя. – Однак це страшенно незручно: відрізати голову, стоячи у струмку, га? Русло там доволі вузьке, не розвернешся. Чому він зупинився саме там?

– Ну, це зовсім очевидно, – сказав Скарре. – Вода все змиває.

– Ні, не очевидно, – заперечив Харрі. – Поки примощував її голову, він не дуже переймався, щоб не залишити слідів. Але чому після перенесення тіла не залишилося жодної краплі крові упродовж усього шляху до дороги...

– Бодібег! – втрутилася Катрина. – Я саме зараз сиділа й думала, як йому вдалося відтягнути її на таку велику відстань. В Іраку солдати використовують такі мішки на лямках – бодібеги – для перенесення тіл, їх можна почепити як рюкзаки.

Харрі хмикнув:

– Це пояснює, чому собаки не звернули уваги на дорогу.

– І те, що він спокійно поклав на дорозі тіло, – сказала Катрина.

– Поклав? – запитав Скарре.

– Я маю на увазі вм’ятину в снігу, там, на узбіччі. Він, очевидно, поклав її там, а сам пішов по машину, яку, швидше за все, припаркував десь неподалік хутора Оттерсенів. У нього це мало зайняти півгодини, так?

– Щось таке, – неохоче пробурмотів Скарре.

– Бодібеги чорні, якщо хтось і проїжджав неподалік, запросто міг сприйняти його за звичайний мішок для сміття.

– Мимо ніхто не проїжджав, – кисло сказав Скарре і притлумив позіх. – Ми поговорили з кожним, хто живе у цьому чортовому лісі.

Харрі кивнув:

– А що ми думаємо про Ролфа Оттерсена, який начебто між п’ятою та сьомою вечора працював у крамниці?

– Його алібі ні греця не підтверджується, бо жодного покупця в нього не було, – зауважив Скарре.

– І поки близнюки грали на скрипці, він міг устигнути туди й назад, – погодилася Катрина.

– Не схоже: він не та людина, – зітхнув Скарре, відкинувся на спинку стільця й кивнув на підтвердження власних слів.

Харрі збирався було сказати кілька загальних слів про те, що справжній поліцейський не мусить себе позбавляти можливості запідозрити у будь-якій людині вбивцю, але не захотів переривати: усі тільки почали висловлюватися, і заважати було не можна. Досвід показує, що кращі рішення саме і народжуються від нагромадження думок, від надто обґрунтованих припущень і навіть явно невірних висновків.

Двері відчинилися.

– Хауді-ху! – проспівав Бйорн Гольм. – Я страшенно запізнився, зате знаю, що послугувало знаряддям убивства.

Він зняв пальто з «мокрої» шкіри й повісив його на вішалку Харрі – вона підступно хруснула. А Бйорн постав перед усіма у сорочці, розшитій жовтими нитками, з написом на спині, який сповіщав усім зацікавленим, що Хенк Вільямс, що насправді почив узимку 1953 року, живий. Гольм опустився на єдиний вільний стілець і подивився на колег, ті весь час не зводили з нього очей.

– Що це з вами? – посміхнувся він, і Харрі вже знав, що зараз буде улюблений Гольмів жарт. – Помер хто?

– Знаряддя убивства, – нагадав Харрі. – Давай викладай.

Гольм просяяв і потер долоні.

– Я, само собою, зацікавився, звідки могли взятися опіки на шиї Сильвії Оттерсен. Патологоанатомка – ні бе ні ме. Сказала тільки, що всі дрібні судини припечені, як при ампутації, – так роблять, щоб попередити кровотечу. А потім уже пиляють. І ось коли вона про пилку почала, тут я дещо пригадав. Я ж на хуторі виріс. – Бйорн Гольм подався вперед, очі його сяяли, і Харрі подумав, що так має виглядати татко, який збирається розпакувати різдвяний подарунок – суперкрутий паровозик, куплений для новонародженого синочка. – Коротше, якось настав час корові телитися, а телятко вже було мертве. І тут ми бачимо, вона сама його ніяк виштовхнути не може: завелике. Як тільки ми голови не ламали! А допомогти витягнути його, та ще й щоб її не поранити – ніяк не можемо! І тоді приїхав ветеринар з пилкою.

Скарре перекосило.

– Це така штуковина – лезо в неї гнучке та тонке, його в корову запихають так, щоб воно навколо телятка зачепилося. Зачепив – і пиляй туди-сюди, доки не перепиляєш. – І Гольм продемонстрував процес за допомогою жестів. – А тоді вже його можна виймати. На цьому зазвичай усе скінчується... Ну, звісно, буває й так, що лезо, поки ялозить туди-сюди, зачепить і корову. Тоді й вона від кровотечі загине. Так ось, кілька років тому у Франції селяни для таких справ почали використовувати одну штуковину, яка всі проблеми вирíшила. Влаштована як нитка розжарювання, але петлею. Складається з простої пластикової рукоятки та тонкого суперміцного дроту, обидва кінці до руків’я прикріплені. Виходить петля, яку надягаєш на те, що тобі треба відпиляти. А потім умикаєш нагрів. П’ятнадцять секунд – і вона розжарюється до білого, тоді розжарена нитка без зусиль ріже, наприклад, труп. Жодних «туди-сюди», тобто шанс зачепити корову мінімальний. І якщо це та сама хріновина, то...

– Ти що, продати нам її збираєшся? – посміхнувся Скарре, шукаючи очима підтримки в Харрі.

– Завдяки високій температурі метал стає абсолютно стерильним, – не звертаючи на Скарре уваги, продовжив Гольм. – Ані бактерій, ані зараженої трупною отрутою крові. До того ж дрібні судини припікаються, тобто попереджається кровотеча.

– О’кей, – сказав Харрі. – Так ти упевнений, що був використаний саме цей інструмент?

– Ні, – відповів Гольм. – Але можу перевірити, щойно такий інструмент опиниться у мене. Щоправда, я тут розмовляв з одним ветеринаром, то він сказав: у Міністерстві сільського господарства про петлю-коагулятор жодної чутки не чули. – І він подивився на Харрі з виразом глибокого та щирого співчуття.

– Зрозуміло, – зітхнув Харрі. – Навіть якщо ця штуковина не є власне знаряддям убивства, у будь-якому разі стає зрозуміло, як він зміг відтяти голову, стоячи у струмку. Що скажете?

– Франція... – протягнула Катрина Братт. – Батьківщина гільйотини.

Скарре підібгав губи і похитав головою:

– Занадто незвично. І потім, де він міг узяти цю петлю? Наскільки я зрозумів, штуковина рідкісна.

– От з цього і почнемо, – пожвавився Харрі. – Візьмешся, Скарре?

– Я ж сказав: не вірю я в цю фігню.

– Вибач, я неточно висловився, – виправився Харрі. – Я мав на увазі: «Цим займатимешся ти, Скарре». Гольме, є щось іще?

– Ні-і, на місці злочину мало бути море крові, але єдине, що ми знайшли, – кров забитих курей. До речі, щодо курей: судячи з температури тушок, забили їх близько половини сьомої. Але це неточно, бо одна тушка була теплішою, ніж інші дві.

– Це була застуджена курка, – хихотнув Скарре.

– А сніговик? – запитав Харрі.

– Тут відбитків пальців, звісно, не знайдеш: рідкі кристали криги весь час то тануть, то підмерзають. Проте, оскільки вони гострі, зазвичай можна відшукати шматочки шкіри з пальців. Ну або волокна з рукавичок, якщо на ньому були. Але ми нічого не виявили.

– Гумові рукавички, – припустила Катрина.

– Ну що ж. – Харрі хмикнув. – У нас є ще голова. Треба перевірити зуби та...

Гольм перервав його з виразом гіркого докору на обличчі:

– Ну як ви можете? Я вам стільки жирних шматків приніс, а ви так розмінюєтеся! Що ще, по-вашому, треба перевіряти? Волосся? Відбитки пальців на шиї? Невже криміналісти самі не додумаються?

Харрі кивком вибачився й поглянув на годинник:

– Скарре, хоч ти і вважаєш, що Ролф Оттерсен – не та людина, перевір, де він був і що робив, коли зникла Бірта Беккер. Я переговорю з Філіпом Беккером. Катрино, сідаючи за всі справи про зниклих безвісти, включай ці дві та шукай схожість.

– О’кей, – відгукнулася вона.

– Перевіряй усе, – продовжив Харрі. – Час скоєння вбивств, фазу місяця, що саме йшло по телевізору, колір волосся жертв, суму цифр їхніх телефонних номерів, може, вони ті самі книжки брали в бібліотеці або разом брали участь у семінарах. Ми маємо знати, за яким принципом він їх відбирає.

– Зачекайте, – перервав його Скарре. – Ми що, вже вирішили, що всі випадки пов’язані між собою? А інші ймовірності не беремо до уваги?

– Можеш брати до уваги все, що хочеш, поки... – Харрі встав і поляпав себе по кишенях у пошуках ключів від машини. – Поки що точно виконуй розпорядження начальства. Останній вимикає світло.

Харрі чекав на ліфт, і тут позаду почулися кроки. Вони стихли прямо у нього за спиною.

– Я розмовляла з однією з близнючок. Учора в школі, на перерві.

– Ну і? – Харрі повернувся і подивився на Катрину Братт.

– Запитала, що вони робили позавчора.

– Позавчора?

– Так. Того дня, коли зникла Бірта Беккер.

– Точно.

– Вони з сестрою та матір’ю весь день були в місті. Вона точно запам’ятала, бо після прийому в лікаря вони пішли до музею «Кон-Тікі». Дівчата ночували в тітки, а мати була в подруги. Батько залишався вдома, на господарстві. Сам.

Вона стояла так близько, що Харрі було чутно запах її парфумів. Він ніколи не зустрічав таких жіночих парфумів: запах був сильний, пряний, без жодної солодкої нотки.

– Гм. А з ким із близнючок ти розмовляла?

Катрина Братт не зводила з нього очей:

– Гадки не маю. А що, це важливо?

Ліфт дзенькнув, сповістивши Харрі, що час їхати.

Юнас малював сніговика. За його задумом, той мав посміхатися та співати: нехай це буде веселий сніговик. Але нічого не виходило, він тільки витріщався з великого білого аркуша паперу без будь-якого виразу. У великій аудиторії було майже зовсім тихо, лише поскрипувала крейда в руках батька, який стояв біля дошки, і ручки студентів шурхотіли по паперу. Юнасу ручки не подобалися. Ручку не зітреш, нічого не виправиш, який малюнок вийде, такий і залишиться назавжди. Вранці Юнас прокинувся і подумав, що мама, мабуть, уже повернулася, і помчав до неї в спальню. Але там був тільки батько. Він одягався й наказав Юнасу теж одягатися, бо сьогодні вони підуть до університету разом.

Аудиторія сходами спускалася далеко вниз, туди, де стояв батько, і була схожа на театр. Відтоді як вони з Юнасом увійшли, батько не сказав студентам ані слова. Тільки кивнув, показав Юнасу, куди сісти, а сам пішов до дошки та взявся писати. А студенти, мабуть, до цього звикли, бо відразу теж почали записувати. На дошці було повно цифр, буквочок та якихось дивних закарлючок. Що вони означають, Юнас не знав. Батько якось пояснив йому, що це така спеціальна мова, називається «фізика», і сам батько все пояснював студентам тільки цією мовою. А коли Юнас запитав, чи можна нею розповісти казку, батько відповів, що фізика розповідає тільки правду і для усіляких дурнуватих байок не підійде, як не старайся.

Деякі закарлючки були смішні. І навіть симпатичні.

Крейда сипалася батькові на рукав. На тканину піджака наче випав білий рівний шар снігу. Юнас спробував намалювати батька, дивлячись йому в спину. Але й тут ніякого веселого сніговика не вийшло. І раптом в аудиторії стало зовсім тихо. Ручки перестали шурхотіти. Тому що перестала поскрипувати крейда. Вона застигла на самісінькому верху дошки – батькові навіть довелося підняти руку високо над головою. Здавалося, наче крейда застрягла в дошці, а батько висить, ухопившись за неї, – просто наче мультяшний вовк, коли той повис над урвищем, вчепившись за гілочку, а до землі дуже-дуже далеко. І тут плече в батька затрусилося, і Юнас подумав, що батько намагається висмикнути крейду з щілини в дошці, щоб продовжити писати, а та не піддається. В аудиторії почувся звук, наче всі разом розкрили роти та видихнули. І тут батько нарешті витяг крейду, дійшов до дверей і, не обертаючись, зник за ними. За новою крейдою пішов, подумав Юнас. Студенти навколо перешіптувалися усе голосніше й голосніше. Він розчув слова «дружина» та «зникла». Подивився на майже повністю списану дошку. Батько, мабуть, намагався написати, що вона померла, але крейда не могла написати неправду і тому застрягла. Юнас спробував стерти сніговика. А навколо нього клацали замки, студенти збирали свої сумки, підводилися й виходили з аудиторії.

На незграбного сніговика впала чиясь тінь. Юнас подивився вгору.

Це був дядечко з поліції, той високий, з некрасивим обличчям та добрими очима.

– Ходімо пошукаємо твого тата, – запропонував він.

Харрі делікатно постукав до кабінету, який, судячи з таблички, належав професору Філіпу Беккеру.

Відповіді не було, і він відчинив двері.

Людина за столом підвела опущену на руки голову:

– Хіба я дозволив комусь...

Він осікся, побачив Холе і перевів погляд на хлопчика, який стояв поруч.

– Юнасе! – із роздратуванням звернувся до сина Філіп Беккер. – Адже я сказав тобі, щоб ти нікуди не ходив! – Очі в нього були червоні.

– Це я взяв його з собою, – заступився Харрі.

– Он як? – Беккер поглянув на годинник і підвівся.

– Ваші студенти пішли, – сказав Харрі.

– Пішли? – Беккер знову опустився на стілець. – Я... я хотів їм дати трохи перепочити.

– Я зрозумів, – озвався Харрі. – Усім нам іноді корисно трохи перепочити. Ми можемо з вами переговорити?

Беккер відіслав Юнаса до кафетерію, наказав чекати там, а сам пояснив:

– Вирішив не водити його сьогодні до школи. Усі ці питання, чутки... не хочу всього цього. Я впевнений, ви розумієте.

– Зрозуміло. – Харрі дістав цигарки, але побачив, як рішуче захитав головою Беккер, і поклав пачку до кишені. – Це вже зрозуміти куди простіше, ніж те, що ви написали на дошці.

– Це квантова фізика.

– Звучить туманно.

– Світ атомів – узагалі туманна річ.

– Себто?

– Вони ламають усі відомі нам закони фізики. Як, наприклад, предмет одразу може знаходитися у двох місцях? Нільс Бор якось сказав: якщо тебе квантова фізика не злякала, то ти в ній нічого не зрозумів.

– Але ж ви розумієте?

– Авжеж ні! Ви при своєму розумі? Це ж чистий хаос. Але я надаю перевагу тому хаосу перед цим.

– Яким?

Беккер зітхнув:

– Ми, тобто наше покоління, стали менеджерами та секретарями наших дітей. І Бірта – більше за інших. Усі ці дні народження друзів, позакласні заняття та футбольні тренування... Їх стільки, що я божеволію. Вчора мені зателефонували з якоїсь клініки, бо Юнас пропустив прийом у лікаря. Ввечері у нього тренування з футболу, до того ж я не знаю де. А він, як і всі нинішні діти, мабуть, і не знає, як автобусом їздити!

– У Юнаса проблеми зі здоров’ям? – запитав Харрі і дістав блокнот, у якому ніколи нічого не писав, але вигляд якого справляв підбадьорливу дію на свідків.

– Нічого особливого, – Беккер роздратовано махнув рукою. – Наскільки я розумію, ви прийшли з іншого приводу?

– Так, – відповів Харрі. – Я хотів би знати, що ви робили вчора після обіду й до самого вечора.

– Що?

– Це моя робота, Беккере.

– Це має якийсь стосунок до... до... – Беккер кивнув у бік сьогоднішньої газети, що лежала на нерівному стосі паперів.

– Нам поки що нічого не відомо. Будь ласка, відповідайте на моє запитання.

– Скажіть, ви мене підозрюєте?

Харрі промовчав і тільки подивився на годинник.

Беккер голосно простогнав:

– Ой облиште! Я справді хочу допомогти. Вчора я весь вечір сидів тут, працював над статтею, яку сподіваюсь незабаром опублікувати.

– Хтось із колег зможе це підтвердити?

– Знаєте, чому норвезькі слідчі посідають у світовій науці місце маргіналів? Бо їхнє самозамилування значно перевищує їхні знання. Я був, як зазвичай, сам-самісінький.

– А Юнас?

– Він приготував собі попоїсти і сидів перед телевізором, коли я прийшов.

– О котрій це було?

– Думаю, відразу після дев’ятої.

– Авжеж. – Харрі зробив вигляд, що записує. – Ви продивилися речі Бірти?

– Так.

– Знайшли щось?

Філіп Беккер провів пальцем по губах і похитав головою. Харрі дивився на нього не зводячи очей. Але Беккер витримав його погляд.

– Дякую за допомогу, – кивнув Харрі, сунув блокнот до кишені й підвівся. – Піду скажу Юнасові, щоб повертався.

– Будь ласка, поки що не треба.

Харрі знайшов кафетерій, де сидів Юнас та малював, висунувши кінчик язика. Він став поруч із хлопчиком і поглянув на аркуш паперу, на якому поки що нічого не було, окрім двох кривих кіл.

– Сніговик.

– Так, – кивнув Юнас. – Звідки ви знаєте?

– Навіщо мама возила тебе до лікаря, Юнасе?

– Не знаю. – Юнас узявся за голову сніговика.

– А що це за лікар?

– Не знаю.

– А де знаходиться його кабінет?

– Я мушу нікому не казати. Навіть татові.

Юнас схилився над обличчям і став примальовувати сніговикові волосся. Довге волосся.

– Я ж поліцейський, Юнасе. Я намагаюся знайти твою маму.

Олівець натискав усе сильніше і сильніше, волосся ставало чорнішим та чорнішим.

– Не знаю, як називається це місце.

– А що там було поруч, може, пам’ятаєш?

– Королівські корови.

– Корови?

Юнас кивнув:

– А тітоньку за вікном звати Боргхільд. Вона взяла таким спеціальним шприцом трохи крові.

– А кого ти малюєш?

– Нікого.

Філіп Беккер стояв біля вікна і дивився, як Харрі перетинає парковку. Він замислено тримав на долоні маленьку чорну записну книжку. Цікаво, чи повірив старший інспектор, що він не помітив його в аудиторії? І в те, що вчора ввечері він працював над статтею? І те, що у речах Бірти він нічого не знайшов. Між тим чорна записна книжечка лежала у шухляді її письмового стола, вона навіть не намагалася її сховати. А в книжечці...

Він криво посміхнувся. Дурна, невже вона думала, що може його обдурити...