Текст книги "Сніговик"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 27 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

Харрі посовався в кріслі. Ідар напевне розуміє: для отримання ордера – навіть у справі про вбивство – необхідно надати чіткі докази того, що медичний висновок та інша інформація матимуть важливе значення для розслідування. А в них що? Вбиті відвідали одну й ту саму клініку. Ветлесен має рацію: і в трамваї можна зустрітися... Харрі відчув, що йому конче необхідно щось зробити. Випити. Або покачати залізо. Важкого й багато. Він зітхнув:

– Незважаючи ні на що, я маю поставити вам запитання: де ви були ввечері третього та п’ятого листопада?

– Я був готовий до цього, – посміхнувся Ветлесен, – і встиг пригадати. Я був удвох з... А ось, власне, й вона.

До кімнати мишачими кроками увійшла жінка похилого віку з волоссям мишачого кольору, яке пасмами звисало навколо її обличчя. У руках вона тримала тацю з кавовими чашками, що погрозливо бряжчали. Обличчя в неї було таке, ніби вона несе церковний вінець або хрест. Жінка скоса поглянула на сина, який відразу підвівся та взяв у неї тацю:

– Дякую, мамо.

– Зав’яжи шнурки. – Вона перевела погляд на Харрі. – Мені здається, я маю право знати, що за люди завітали до мого будинку?

– Це старший інспектор Холе, мамо. Він цікавиться, що я робив учора ввечері та третього дня.

Харрі підвівся й простягнув їй руку.

– Чудово пам’ятаю, що ми робили, – сказала фру Ветлесен, винагородивши Харрі здивованим поглядом та кістлявим рукостисканням. Руку густо вкривали старечі плями. – Учора ми дивилися ток-шоу, де виступав твій кучерявий друг. І мені не сподобалося, що він сказав про королівський палац. Як його звати?

– Арве Стьоп, – зітхнув Ідар.

Стара нахилилася до Харрі:

– Він сказав, ми маємо знести королівський палац. Уявляєте? Сказати таку мерзоту! Та що би з нами було, якби під час війни з нами не було королівської сім’ї!

– Абсолютно те саме, що й зараз, – відрубав Ідар. – Рідко якому голові держави вдавалося під час війни або до неї зробити так мало для свого народу... а ще Арве сказав, що широка підтримка монархії означає, що норвежці у своїй більшості продовжують вірити у тролів та ельфів.

– Хіба це не жахливо?

– Без сумніву, мамо, – посміхнувся Ідар, поклавши руку їй на плече, і при цьому кинув погляд на масивний швейцарський годинник фірми «Брайтлінг», заважкий для його тонкого зап’ястка. – О Господи! Мені час бігти, Холе. Насолоджуйтеся кавою.

Але Харрі похитав головою та усміхнувся фру Ветлесен:

– Вона напевне смачна, але я на неї не заслужив.

Жінка важко зітхнула, щось нечутно пробурмотіла, взяла тацю й пошкандибала геть.

Коли вони вийшли до передпокою, Харрі несподівано звернувся до Ідара:

– А що ви мали на увазі під словом «везучий»?

– Вибачте?

– Ви сказали, що Матіас Лунн-Хельгесен не тільки «смердючий», але й «везучий, гад».

– Он ви про що! Та його жіночку, з якою він живе. Сам Матіас доволі незграбний щодо цього, але їй, мабуть, увесь час траплялися не ті мужики. Так що їй такий телепень і був потрібен. Тільки, будь ласка, не видавайте мене Матіасу.

– До речі, ви знаєте, що таке анти-есцеел-сімдесят?

– Це такі антитіла в крові. Вказують на склеродермію. А що, у когось із ваших знайомих вони є?

Харрі не знав, що таке склеродермія, та й на язиці в нього зараз крутилося зовсім інше питання, яке він нізащо не мусив озвучувати. Але він не втримався і все ж запитав:

– Так це Матіас сказав, що їй не щастило з чоловіками?

– Ні, це моя інтерпретація. Святий Матіас жодного поганого слова про людину не скаже, в його очах люди можуть змінюватися тільки на краще. – І сміх Ідара Ветлесена луною прокотився темними кімнатами.

Одягнувшись та взувши черевики, Харрі вийшов на сходи. Обернувся і через прочинені двері побачив, як Ідар, нагнувшись, зав’язує шнурки.

Дорогою назад Харрі зателефонував Скарре, попросив надрукувати фотографію Ветлесена з сайту клініки та показати у відділі боротьби з наркотиками – дізнатися, чи не був той помічений при купівлі амфетамінів.

– На вулиці? – запитав Скарре. – У лікарів же повно цього лайна, хіба ні?

– Вірно, але в наші дні діє така скрупульозна система звітності щодо наркотичних препаратів, що лікарі самі краще підуть за амфетаміном на вулицю Скіппергата.

На цьому розмова скінчилася, і Харрі зателефонував Катрині на роботу.

– Поки що нічого, – відповіла вона. – Я вже йду. Ти теж додому?

– Так. – Харрі зволікав. – Як вважаєш, удасться роздобути ордер, який знімає з Ветлесена зобов’язання зберігати лікарську таємницю?

– А що в нас є? Я, звісно, можу надягнути зовсім коротку спідницю, податися до суду і знайти там суддю підходящого віку. Але чесно попереджаю: як на мене, нічого не вийде.

– Згоден.

Харрі подивився на вогні бару «Бішлет». Згадав свою розхристану квартиру, поглянув на годинник, передумав і повернув униз по проспекту Пілестредет до будівлі Поліцейського управління.

О другій годині ночі він набрав номер і знову почув у слухавці голос Катрини – цього разу сонний:

– Що сталося?

– Я в управлінні, щойно подивився твої матеріали. Ти казала, що всі зниклі жінки були заміжні та мали дітей. Гадаю, треба копнути у цьому напрямку.

– Що саме копати?

– Гадки не маю. Мені просто треба було сказати це комусь уголос, щоб перевірити, чи не звучить це по-ідіотськи.

– Ну і як це звучить?

– По-ідіотськи. На добраніч.

Елі Квале лежала в ліжку з широко розплющеними очима. Поруч з нею безтурботно сопів Андреас. Промінь місячного сяйва пробивався між шторами й падав на стіну, де висіло розп’яття, куплене нею ще в Римі під час весільної подорожі. Що ж її розбудило? Можливо, Трюгве зашумів у себе нагорі? Вечеря та решта вечора минули саме так, як вона собі уявляла. Вона дивилася на сяючі радістю обличчя, опромінені світлом свічок, і всі вони говорили хором, раз у раз перебиваючи одне одного: кожному хотілося багато що розповісти. Особливо Трюгве. І поки він розповідав про Монтану, про навчання та друзів, вона мовчала та дивилася на цього юнака, майже хлопчика; він тільки-тільки почав перетворюватися на дорослого чоловіка, який сам обирає свій життєвий шлях. Ось чому вона раділа понад усе: він мав можливість обирати. Вільно та відкрито. А не як вона – потайки.

Елі чула, як у будинку щось заскрипіло, наче стіни почали розмовляти одна з одною. Вона підвелася з ліжка, підійшла до вікна й зазирнула в щілину між занавісками. Падав сніг. Він укутав гілки яблунь, і місяць відбивався в тонкій білій сніжній ковдрі, яка вкрила схил, так що кожен предмет у дворі було чітко видно. Її погляд ковзнув по двору від вхідних дверей до гаража, наче вона шукала щось, сама не знаючи, що саме. І раптом погляд зупинився. Вражена, Елі приглушено скрикнула. Облиш, наказала вона собі. Напевне, це Трюгве. У нього зміна часових поясів, він не міг заснути і вийшов надвір. Сліди вели від дверей прямо до вікна, біля якого вона стояла. Як чорний пунктир на білому тонкому шарі снігу. Крапки перед текстом.

Але у зворотний бік слідів не було.

Розділ 12. День сьомий. Розмова

– Один хлопець з нарковідділу упізнав його, – доповів Скарре. – Коли я показав йому фотографію Ветлесена, він одразу згадав, що кілька разів бачив його на перехресті Скіппергата та Толлбугата.

– А що там, на цьому перехресті? – запитав Гуннар Хаген, який наполіг на своїй присутності на понеділкових ранкових нарадах у Харрі в кабінеті.

Скарре недовірливо зиркнув на Хагена, ніби вирішив, що йому почулося.

– Баришники, дівки та їхні клієнти, – пояснив лаконічно. – Це в них нове місце, відтоді як ми прогнали їх із Плати.

– І вони перебралися туди всі? – не повірив Харрі й почухав підборіддя. – Мені казали, наче вони по різних місцях розбіглися.

– Ну, це в них на кшталт центру, – відповів Скарре. – Вони, ясна річ, тусуються й біля будівлі біржі, й навпроти Норвезького банку, навколо Музею Аструпа-Фернлі, біля концертного залу «Стара ложа» та кафе «Бюмішонен»...

Тут Харрі голосно позіхнув, і Скарре змушений був зупинитися.

– Соррі, – сказав Харрі без крихти провини. – Вихідні видалися важкі. Продовжуй.

– Проте співробітник з нарковідділу не пам’ятав, щоб бачив, як він купував наркоту. Сказав, що той якось заходив до «Леону».

Цієї миті двері розчинилися – і з’явилася Катрина Братт, скуйовджена, бліда, з припухлими очима, проте «доброго ранку» вона проспівала задоволеним голосом і досить чітко, після чого стала озиратися в пошуках стільця. Бйорн Гольм підхопився зі свого, запрошувально махнув у її бік, а сам пішов за новим стільцем.

– «Леон» на Скіппергата? – вимовив Хаген. – Це що, місце, де продають наркотики?

– Цілком імовірно, – озвався Скарре. – Але сам я бачив, як туди заходять чорношкірі повії, так що, швидше за все, це так званий «масажний салон».

– Точно, – вимовила Катрина Братт, усе ще стоячи спиною до присутніх та прилаштовуючи своє пальто на вішалку. – Масажні салони – великий сегмент ринку, його прибрали до рук в’єтнамці. Зазвичай вони відкривають їх у спальних районах, ближче до околиці міста, та пропонують послуги азійок, а від африканців, які контролюють вуличну проституцію, тримаються подалі.

– По-моєму, я там бачив оголошення біля входу: «Здаються дешеві кімнати», – згадав Харрі. – Чотириста крон за ніч.

– Точно, – підтакнула Катрина. – У них там є кімнатки, які згідно з документами вони здають на добу, але на практиці виходить погодинна оплата. До того ж це чорна готівка, позаяк клієнти зазвичай чеків не вимагають. Чорна готівка та чорні дівки. І сутенер у них чорний. А от господар готелю – білий.

– Мадам цілить у самісіньке яблучко. – Скарре підморгнув Харрі Холе. – Кумедно: співробітниця поліції моралі Бергена і так багато знає про проституцію в Осло?

– Та скрізь приблизно те саме, – знизала плечима Катрина. – Б’ємося об заклад, що все саме так?

– Б’ємося, – погодився Скарре. – Ставлю дві сотні на те, що власник – пакистанець.

– Годиться.

– Ну... – Харрі потер руки. – Так і сидітимемо?

Власника готелю «Леон» звали Бйоре Хансен. Він був родом з Сульора, й обличчя в нього було такого самого сіруватого кольору, що й брудний сніг, який так звані «постояльці» приносили на своїх черевиках та залишали на паркеті перед стійкою. Над нею висіла табличка з написом «Адменестратор». Оскільки ані сам Бйоре, ані його клієнти особливо не переймалися правописом, табличка провисіла тут усі чотири роки, що Бйоре володів готелем. Перед тим він об’їздив уздовж та впоперек усю Швейцарію, продаючи Біблії, потім пробував торгувати бракованими порнофільмами в місті Свінесунді, звідки й вивіз із собою говірку, яка за інтонаціями нагадувала суміш танцювальної музики та проповіді. Там, у Свінесунді, зустрів Наташу, російську стриптизерку, яку з гріхом пополам визволив з лап її сутенера. Наташа змінила ім’я та переїхала до Бйоре в Осло. «Леон» він викупив у трьох сербів, які з різних причин не могли більше перебувати на території Норвегії, та продовжив розпочату ними справу, тому що не бачив аніякого сенсу змінювати головну концепцію. А вона була така: оренда номерів на короткий – часто дуже короткий – термін. Прибуток надходив здебільшого готівковий, а клієнти були не дуже вимогливими. І справи йшли непогано. Так що втратити його Бйоре зовсім не хотів. Отож йому відразу не сподобалися ці двоє, що стояли тепер перед ним, а найбільше не сподобалися їхні посвідчення.

Один із них – високий чоловік – ляснув по стійці фотографією:

– Бачив цього хлопця?

І хоча Бйоре Хансен здогадався, що вони прийшли не по його душу, про всяк випадок заперечно похитав головою.

– Точно? – перепитав чоловік, уперся ліктями в стійку й нахилився до нього.

Бйоре ще раз поглянув на фотографію, а сам подумав, що треба було уважніше роздивитися їхні посвідчення, бо чоловік більше скидався на наркодилера, яких тут чимало вештається, ніж на поліцейського. Та й дівка, що стояла поруч із ним, теж співробітницю поліції не дуже нагадувала. У неї був погляд повії, яка багато чого бачила, важкий такий погляд, але в цілому вона виглядала як леді. Стовідсоткова леді. Якби вона завела собі сутенера, який би не грабував її по-чорному, то незабаром почала б заробляти уп’ятеро більше, ніж тепер. А може, і вдесятеро.

– Нам відомо, що ти тут утримуєш притон, – сказав поліцейський.

– Я утримую готель, усе абсолютно легально, і всі документи у мене в порядку. Бажаєте поглянути? – Бйоре показав пальцем на крихітний кабінетик позаду стійки.

Поліцейський похитав головою:

– Ти здаєш кімнати повіям та їхнім клієнтам. Це заборонено законом.

– Послухайте... – Бйоре ковтнув слину. – Що там роблять постояльці мого готелю у своїх номерах, мене зовсім не обходить.

– А мене обходить, – підвищив голос поліцейський. – Погляньте на фотографію ще раз.

Бйоре подивився. Світлину, мабуть, було зроблено кілька років тому, бо на ній «той хлопець» виглядав значно молодшим. Молодий, безтурботний, очі веселі.

– Наскільки мені відомо, – обережно нагадав Бйоре Хансен, – проституція в Норвегії не заборонена.

– Авжеж, – відповіла жінка. – Проте утримувати бордель заборонено.

Бйоре Хансен зробив усе можливе, щоб надати обличчю виразу зганьбленої невинності.

– Співробітники поліції, – знуджено забубонів поліцейський, дивлячись мимо Бйоре, – регулярно зобов’язані перевіряти, як виконуються правила з ведення готельного бізнесу. Чи з усіх номерів є запасний вихід на випадок пожежі.

– Чи належним чином ведеться реєстрація клієнтів, які не є громадянами Норвегії, – підхопила жінка.

– Чи у наявності спеціальний факс для прийому інформації з Поліцейського управління...

Авжеж, гаряче. І тут поліцейський завдав вирішального удару:

– Ми збираємося надіслати запит до управління з економічних злочинів, щоб вони перевірили вашу бухгалтерію, особливо стосовно тих осіб, яких наші агенти бачили тут останніми тижнями.

Бйоре Хансен затремтів. Наташа. Оренда за квартиру. А при згадці про крижані темні зимові вечори, проведені на чужих сходах з Біблією під пахвою, у нього просто серце зайшлося.

– Або можемо нічого не надсилати, – пролунав голос поліцейського. – Враховуючи, за яких незручних обставин доводиться працювати поліції: людей у нас не так багато. Так, Катрино?

Жінка кивнула.

– Він винаймає тут кімнату два рази на тиждень, – вичавив з себе Бйоре Хансен. – Завжди один і той самий номер. Проводить там весь вечір.

– Увесь вечір?

– До нього приходить багато гостей.

– Чорношкірих чи білих? – запитала жінка.

– Чорношкірі. Тільки чорношкірі.

– Скільки?

– Не знаю. По-різному. Вісім. Дванадцять.

– Одночасно? – здивувалася жінка.

– Ні, окремо. Іноді парами. Але вони й вулицями часто ходять парочками.

– Отакої! – вирвалося в чоловіка.

Бйоре Хансен кивнув.

– Під яким ім’ям він у вас записується?

– Не пам’ятаю.

– У книзі реєстрації ми його напевне знайдемо, адже так? І в бухгалтерських документах.

У Бйоре Хансена сорочка під білим піджаком змокла на спині від поту.

– Вони називають його «лікар Вайт». Тобто ті дамочки, які його тут шукають.

– А він лікар?

– Не знаю. Він... – Бйоре зволікав: не хотів патякати зайвого. Але, з іншого боку, треба було продемонструвати готовність до співпраці. До того ж, клієнта цього він напевне уже втратив. – У нього з собою завжди така велика лікарська валізка. І він просить... додаткові рушники.

– Он як! – вигукнула жінка. – А от це вже цікаво. Крові на рушниках не помічали?

Бйоре не відповів.

– При прибиранні номера, – уточнив поліцейський. – Га?

Бйоре зітхнув:

– Ну, небагато. Не більше, аніж...

– Звичайно? – із глузуванням запитала жінка.

– Я не думаю, що він їх там ріже, – огризнувся Бйоре Хансен, але відразу пошкодував про сказане.

– Чому не думаєте? – поліцейський запитав, наче вистрілив.

Бйоре знизав плечима:

– Тоді б вони до нього більше не приходили.

– Так. А приходять до нього тільки жінки?

Бйоре кивнув. Але поліцейський устиг помітити, як напружилися м’язи на шиї Бйоре, як затремтіло почервоніле око, що сльозилося.

– Чоловіки? – продовжував він допит.

Бйоре похитав головою.

– Хлопчики? – втрутилася жінка, яка ні в чому не поступалася колезі.

Бйоре Хансен знову похитав головою, але в позі його більше не відчувалося впевненості.

– Діти, – здогадався чоловік і нахилив голову, наче збирався підчепити рогами Бйоре. – Діти до нього ходили?

– Ні! – вигукнув Бйоре, відчувши, як піт цівками поповз по тілу. – Ніколи! Такого я ніколи не дозволю. Діти приходили, так... Усього кілька разів, але до нього вони так і не зайшли: я викинув їх на вулицю!

– Африканці? – запитав чоловік.

– Так.

– Хлопчики чи дівчата?

– І ті й ті.

– Вони приходили самі? – запитала Катрина.

– Ні, разом із жінками. Мамками, як я зрозумів. Але ж я сказав: не пустив я їх до нього в номер.

– Кажеш, він буває тут увечері двічі на тиждень. В один і той самий час?

– По вівторках та четвергах. З восьмої до одинадцятої. Ніколи не запізнюється.

– Ну що ж, – неспішно промовив поліцейський. – Дякуємо за допомогу.

Бйоре видихнув і відчув у ногах такий біль, наче він весь цей час стояв навшпиньки.

– Нема за що. – Він спробував посміхнутися, але в нього вийшла гримаса.

Поліцейські попрямували до виходу. Бйоре розумів, що язик зараз краще б притримати, але знав і те, що, не запитай він їх про найважливіше, спати спокійно вже не зможе.

– То ми домовилися? – тремтячим голосом звернувся він до їхніх спин.

Поліцейський обернувся, і його брова здивовано поповзла вгору:

– Про що?

– Ну... про цю... – ковтнув слину Бйоре, – перевірку?

Поліцейський потер підборіддя:

– А що, хіба ви щось приховуєте від органів?

Бйоре закліпав очима, почув власний голосний та нервовий сміх і забурмотів:

– Ні-ні, звісно, ні! Ха-ха! Тут усе найкращим чином.

– От і чудово. Отже, якщо перевірка й наскочить, вам нема чого боятися. А взагалі інспекція – не моя єпархія.

Вони вийшли, залишивши Бйоре з роззявленим ротом: він, напевне, хотів сказати щось на знак протесту, але так нічого й не вигадав.

Харрі ввійшов до свого кабінету під привітальний дзвінок телефону. Телефонувала Ракель: хотіла повернути йому старий диск.

– «Правила сексу»? – спантеличено повторив він назву. – Ти його дивилася?

– Ти сам казав, що він у твоєму списку найбільш недооцінених фільмів усіх часів та народів.

– Так, але тобі такі фільми ніколи не подобалися.

– Неправда.

– Ти ж ганила «Зірковий десант»!

– Бо це фільм для насмішкуватих мачо.

– Це сатира, – сказав Харрі.

– На що?

– На фашизм, що прижився в американському суспільстві. Хлопці Харді – це такий собі сучасний гітлерюгенд.

– Та досить тобі вигадувати, Харрі! Де ти розглядів сатиру? В епізоді битви з велетенською інопланетною комахою?

– Тут мається на увазі боязнь чужаків...

– І ти не правий, кажучи, наче мені не подобаються ті фільми, що подобаються тобі. Той фільм сімдесятих років, ну про спеца з прослуховуючих пристроїв...

– «Розмова». Кращий фільм Копполи.

– Точно. От щодо нього я згодна, що він недооцінений.

– Цей якраз оцінений по заслузі, – зітхнув Харрі. – Просто трохи забувся вже. А так він «Оскара» взяв як кращий фільм.

– Я сьогодні вечеряю з подружками. Дорогою назад можу заїхати до тебе та завезти фільм. Ти будеш у себе близько дванадцятої?

– Можливо. А чому ти не хочеш заїхати до ресторану?

– Не так зручно, я поспішатиму. Але у принципі, звісно, можу і так.

Ракель відповіла швидко. Але все одно не так швидко, щоб Харрі не відзначив цю заминку.

– Гм... Я останнім часом погано сплю. У мене грибок завівся на стіні, от він мене й отруює.

– Знаєш що? Я можу залишити диск у твоїй поштовій скриньці. Тоді тобі не треба буде вставати та відчиняти двері. О’кей?

– О’кей.

І вони роз’єдналися.

Харрі помітив, що рука в нього трохи тремтить. Мабуть, від браку нікотину, подумав він і посунув до ліфтів.

З дверей свого кабінету визирнула Катрина, наче пізнала звук його кроків.

– Я поговорила з Еспеном Лепсвіком. На сьогоднішній вечір він позичить тобі одного зі своїх людей.

– Клас!

– Що, гарні новини?

– Звідки ти взяла?

– Ти так посміхаєшся...

– Я? Ось радію.

– Чому?

– Та сигареті, – сказав він, хлопаючи себе по кишені.

Елі Квале сиділа за чашкою чаю за кухонним столом та дивилася у вікно, прислухаючись до заспокійливого гурчання посудомийної машини. На диванчику поруч з нею стояв чорний телефон, слухавку вона так сильно стискала в руці, що та нагрілася. Але виявилося, телефонували помилково. Трюгве подобалася рибна запіканка, він сам казав, що це його улюблена страва. Але він про багато речей так каже. Хороший хлопець. За вікном темніла бура трава, а від снігу, що випав цієї ночі, не залишилося й сліду. Хто знає, може, він їй просто наснився?

Елі машинально гортала журнал. На перші дні приїзду Трюгве вона взяла відпустку, щоб у них було більше часу побути одне з одним, потеревенити вдосталь. А в результаті Трюгве сидить у вітальні з Андреасом, вони жваво розмовляють, тобто займаються тим, заради чого вона брала відпустку. Ну й добре: у них завжди було більше спільних тем для розмов. Вони так схожі один на одного. І окрім цього... Елі подобалася ця думка – «потеревенити вдосталь», але варто було почати втілювати її в життя, як бесіда неминуче натикалася на непереборну стіну.

Вона, звісно, погодилася назвати хлопчика на честь батька Андреаса. Незважаючи ні на що, дати йому ім’я тієї сім’ї. Вона навіть – перед самими пологами – майже зовсім вирішила розповісти, що сталося: про пусту парковку, темряву, чорні сліди на снігу. Про лезо ножа біля горла та безлике дихання, що торкалося її щоки. Про те, як вона бігла додому, відчуваючи, як трусики намокли від сперми, а сама просила Бога, щоб сперма ця витекла з неї до останнього. Але молитви її почуті не були.

Потім вона часто думала: а як би усе вийшло, не будь Андреас священиком, який безкомпромісно заперечує навіть думку про аборт? Або якби вона сама не була такою боягузкою? Тоді Трюгве б не народився, і... Але на той час все уже сталося, і стіну було зведено. Непорушна стіна мовчання.

А те, що Трюгве з Андреасом виявилися такими схожими, стало для неї єдиним благословенням. У ній навіть засвітився слабкий вогник надії, вона пішла до клініки, де її ніхто не знав, і віднесла туди по кілька волосин, вийнятих з гребінця. Елі хотіла, щоб там зробили аналіз ДНК, вона читала – це щось на кшталт генетичних відбитків пальців. З клініки волосся відіслали далі – до Інституту судової медицини при Королівській лікарні, де цей новий метод частково використовувався у справах із встановлення батьківства. А за два місяці повідомили результати. На жаль, парковка, чорні сліди, переривчасте дихання, біль – усе це було не просто страшним сном.

Елі знову поглянула на телефон. Ну звісно, помилилися номером. А дихала у слухавку – вона одразу зрозуміла – людина, яка, зачувши чужий голос, ніяк не могла вирішити, що їй робити: покласти слухавку чи щось сказати. Таке буває.

Харрі вийшов до передпокою і зняв слухавку домофону.

– Алло! – перекричав він «Франца Фердинанда», що гримів з динаміків у вітальні.

Ніхто не відповів. Він почув тільки сигнали машин з Софієсгате.

– Алло?

– Привіт! Це Ракель. Ти вже ліг?

З її голосу він миттю здогадався, що вона випила. Небагато, але достатньо для того, щоб голос став на півтону вищий, а крізь слова проривався цей її чудовий глибокий сміх.

– Ні, – відповів він. – Вечір був вдалим?

– Майже. Зараз тільки одинадцята. Дівчата рано розійшлися додому. Завтра на роботу і все таке.

– А-а.

Харрі побачив її перед собою: дражливий погляд, хмільний блиск в очах.

– Я принесла диск, – сказала вона. – Відімкни, я покладу його до поштової скриньки.

– Авжеж.

Харрі підняв руку, щоб натиснути на кнопку домофону. Трохи зачекав. Це були дві секунди до атаки. Дві секунди до відступу. Він чудово розумів, що не захоче її відпускати, бо проходити через усе це ще раз буде надто боляче. Ось чому в грудях гриміло так, наче в нього було два серця, ось чому він ніяк не натискав на кнопку, яка мала впустити Ракель до його будинку та до його думок.

Час, подумав він і доторкнувся до твердого пластика кнопки.

– А може, мені піднятися?

Харрі заговорив, намагаючись, щоб голос звучав не надто дивно:

– Не треба. На поштовій скриньці є моє ім’я. На добраніч. – І він натиснув кнопку.

Повернувся до вітальні, зробив музику голосніше й спробував видихнути геть усі думки, перемогти непотрібне, ідіотське збудження і потонути у звуці гітар, а ті стогнали та ревіли. Злі, гострі та абияк зіграні. «Франц Фердинанд», шотландці. Але до тремтливого акорду примішався ще якийсь звук.

Харрі приглушив музику. Дідько! Йому треба було ще додати гучності, щойно він почув цей сторонній звук. Як наждаком по дереву. Або черевиком по підлозі. Він вийшов до передпокою і побачив, що за матовим склом дверей хтось стоїть.

Він відчинив двері.

– А я дзвонила, – сказала Ракель, з невинним виглядом зазираючи йому в очі. Вона помахала коробкою з диском. – Він не влізав у щілину.

Харрі мав щось сказати. Хотів, але натомість простягнув руки, схопив її, притис до себе, почув, як вона схлипнула, коли він надто сильно стиснув її, побачив її розтулені губи, рожевий жадібний язик. Та й говорити тут не було про що.

Вона лежала поруч, гаряча та м’яка.

– Боже мій, – прошепотіла вона.

Він поцілував її в чоло.

Піт укривав їхні тіла, одночасно роз’єднуючи й склеюючи воєдино.

Усе сталося точнісінько так, як він і передбачав. Як уперше, але без нервів та невимовлених запитань. Як востаннє, тільки без суму та без ридань. Катрина мала рацію: від людини, з якою так любишся, можна піти, але обов’язково повернешся назад. Щоправда, Харрі відчував: усе не так просто. Їхня зустріч була для Ракелі останнім та необхідним побаченням з минулим, прощанням з тим, що вони обоє колись називали своїм найбільшим у житті коханням. Тому що вона починає нове життя. З меншим коханням? Можливо. Але з коханням більш надійним.

Вона тихенько муркотіла та гладила його по животу, проте Харрі відчував, яка вона напружена. Від нього зараз залежало, що обрати: зробити ці останні спільні хвилини ще важчими для неї чи простягнути їй руку допомоги. Він обрав останнє.

– Що, совість мучить? – запитав він і відчув, як Ракель кивнула.

– Не хочу про це говорити, – прошепотіла вона.

Він теж не хотів про це говорити. Він хотів тихо лежати, слухати її дихання та відчувати її руку на своєму животі. Він розумів: їй треба йти – і не хотів зволікань.

– Він чекає на тебе, Ракеле.

– Ні, – відповіла вона. – Він в Інституті анатомії. Готує з іншими препараторами труп до занять на завтра. Я йому сказала, щоб він до мене відразу після трупів не приходив. У ці дні він ночує в себе.

– Ну а я? – посміхнувся Харрі у темряву. Тож вона все це спланувала і заздалегідь знала, що буде! – Може, я теж вовтузився з трупами?

– А ти вовтузився?

– Ні, – відповів Харрі й подумав про цигарки, які чекали на нього на тумбочці біля ліжка. – У нас сьогодні без трупів обійшлося.

Вони помовчали. Її рука водила колами по його животу, усе ширше й ширше.

– У мене таке відчуття, що до мене хтось підібрався, – сказав він.

– Що ти маєш на увазі?

– Я сам до пуття не розумію, просто відчуваю, що за мною весь час хтось стежить. Навіть зараз. І що в нього щодо мене є якийсь план. Розумієш?

– Ні. – Вона притулилася до нього сильніше.

– Це все через справи, над якими я працюю. Я ніби втрутився... Ой!

Вона вкусила його за вухо.

– Ти весь час у щось втручаєшся, Харрі. Ось у чому проблема. Розслабся.

Її долоня ковзнула нижче, він заплющив очі, прислухався до себе і відчув жагу, що наростала...

О третій ранку вона підвелася з ліжка. Він подивився на її спину – світло вуличних ліхтарів падало крізь віконне скло. І тут згадав, що Катрина казала: в Сильвії Оттерсен на спині було витатуювано ефіопський прапор, треба не забути дещо перевірити. І винувато зітхнув: Ракель має рацію, він ніколи не полишає думок про справу.

Харрі провів її до дверей. Вона цмокнула його в губи й зникла на сходах. Говорити не було про що. Раптом він закляк: біля дверей він побачив мокрі сліди. Мабуть, це Ракель залишила, коли піднімалася сюди. І тут йому пригадалася передача про тюленів. Тюленяча самиця ніколи не парується двічі з одним і тим самим тюленем протягом одного шлюбного періоду. Оскільки це біологічно нераціонально. Які ж розумні тварини ці тюлені!