Текст книги "Сніговик"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 27 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

А тепер, виходить, вони знову захотіли його побачити на екрані?

Дівчина пояснила, що тема передачі – тероризм в арабських країнах та ставлення до цієї машини смерті освічених представників середнього класу.

– Ні, – відрізав Харрі.

– Але ми так хотіли бачити саме вас, ви такий... такий рок-н-рольний!

У голосі дівчини виразно чулося захоплення, він аж засумнівався: а раптом воно справжнє? І тут він її згадав. Вона була з ним там, у Будинку мистецтв, того вечора. Вона була вродлива й свіжа, наче джерельна вода, і розмовляла, як розмовляють молоді та як лопотить джерельна вода. Вона дивилася на нього з апетитом звіряти, яке хоче щось екзотичне скуштувати, але йому боязко.

– Зателефонуйте комусь іншому, – відмовився Харрі, поклав слухавку та, прикривши очі, став слухати, як Райан Адамс запитує: «Oh, baby, why do I miss you like I do?».

Сидячи на кухонному диванчику, хлопчик знизу вгору подивився на батька, який стояв поруч. Відсвіт білого снігу, що засипав двір, вилискував на його лисому, туго обтягнутому шкірою черепі. Мама казала, що у батька така велика голова, бо він – «великий мозок». А коли хлопчик запитав, чому «він мозок», а не «в нього мозок», вона посміхнулася, погладила його по голові й відповіла, що у професорів фізики тільки так і буває.

«Мозок» щойно вимив картоплини під краном та запхав їх прямо до каструлі.

– Тату, а ти картоплю почистив? Мама зазвичай...

– Твоєї мами зараз нема, Юнасе. Так що вчинимо по-моєму.

Він не підвищив голос, але Юнас все одно відчув роздратування й весь зіщулився. Він ніколи не розумів, чому батько сердиться. А часто навіть не помічав, що той уже розсердився. Хлопчик розумів, що справи кепські, лише коли мама особливо стискувала губи, і це дратувало батька ще сильніше. Хоч би швидше вона прийшла.

– Крайні тарілки, тату!

Батько щосили хряснув дверцятами шафи, і Юнас відразу прикусив губу, але батькове обличчя вже наблизилося й очі зіщулилися за тонкими скельцями прямокутних окулярів.

– Не «крайні» це називається, а «ті, що стоять скраю». Скільки разів я тобі казав?

– А мама...

– Мама каже неправильно. У тій частині Осло і в тій родині, в якій вона народилася, на норвезьку не звертають уваги.

З рота в батька тхнуло солоними гнилими водоростями.

До будинку хтось увійшов.

– Привіт! – долинуло з передпокою.

Юнас хотів було побігти мамі назустріч, але батько утримав його за плече й показав на ще не накритий стіл.

– Які ж ви молодці!

Вона стояла в дверях у нього за спиною, і Юнас вгадував у її захеканому голосі усмішку. Він узявся квапливо розставляти чашки та розкладати прибори.

– А якого чудового величезного сніговика ви виліпили!

Юнас запитливо повернувся до матері, яка розстібала пальто. Яка ж вона гарна. Смаглява, темноволоса, як і він сам. З ніжним-ніжним виразом очей. Майже завжди. Майже. Тепер вона вже не така струнка, як на весільних фотографіях, але, коли недавно вони їздили відпочивати в село, він бачив, як чоловіки на неї задивлялися.

– Ніякого сніговика ми не ліпили, – сказав Юнас.

– Хіба? – наморщила чоло мама, розмотуючи довгий плетений рожевий шарф, який він подарував їй на Різдво.

Батько підійшов до вікна:

– Мабуть, сусідські діти.

Юнас виліз на стілець і визирнув на вулицю. А там, посеред газону, прямо навпроти їхнього будинку, і справді стояв незграбний сніговик. Очі та рот викладені камінцями, а ніс – із моркви. Капелюха та шарфа в нього не було, та й рука була всього одна – тонка гілочка, висмикнута, як здогадався Юнас, із парканчика. І ще щось було не так: сніговик стояв неправильно. Юнас відчував: сніговика треба було поставити обличчям до дороги, до відкритого простору.

– А чому... – почав було він, але батько його перебив:

– Я з ними поговорю.

– Навіщо? – запитала мама з передпокою. Схоже, вона розстібала блискавку на високих шкіряних чоботах. – Це нічого не дасть.

– Я не хочу, щоб моєю ділянкою хтось вештався. От повернуся й поговорю.

Мати у передпокої зітхнула:

– А коли ти повернешся, любий?

– Завтра.

– О котрій годині?

– Це що? Допит? – Батько промовив це із робленим спокоєм, і Юнас зіщулився.

– Мені б хотілося, щоб обід був готовий до твого повернення, – озвалася мати.

Вона увійшла до кухні, зазирнула в каструлю й зробила вогонь сильніше.

– До чого ці клопоти? – буркнув батько, відвернувшись до стосу газет, що лежав на диванчику. – Повернуся, і приготуєш.

– Ну, добре. – Мати підійшла до батька й обійняла його зі спини. – Невже тобі дійсно треба до Бергена проти ночі?

– Лекцію я читаю о восьмій ранку, – пояснив батько. – Година піде лиш на те, щоб дістатися від літака до університету. Не хочу навіть думати, щоб летіти першим рейсом.

Юнас помітив, як розслабилися м’язи в батька на шиї – мама знову добрала правильні слова.

– А чому сніговик дивиться на наш будинок? – запитав Юнас.

– Іди помий руки, – наказала мати.

Їли в тиші, що переривалася короткими питаннями матері про справи в школі та розпливчастими відповідями Юнаса. От пощастило, що батько не взявся за свої нестерпні розпитування про те, що вони сьогодні проходили (чи ще не проходили) у «цій убогій школі»! Ще гірше було б, якби батьки влаштували Юнасу перехресний допит про те, з ким із хлопців він грав, хто їхні батьки та звідки вони родом. Юнас, на батькове роздратування, ніколи не міг дати на такі питання задовільних відповідей.

Улігшись у ліжко, Юнас слухав, як унизу батько прощається з матір’ю, як грюкають двері та від’їжджає машина. Вони знову залишилися самі. Мати ввімкнула телевізор. Хлопчик згадав, як вона намагалася дізнатися від нього, чому він більше не запрошує до себе друзів. Юнас не знав, що відповісти: адже йому не хотілося, щоб вона почала себе ненавидіти. Натомість він зараз лежав і ненавидів себе самого. Юнас ненароком вкусив себе за щоку, так що біль вистрелив йому у вухо, й втупився у стелю, прислухаючись до «музики вітру» – дзвінких металевих трубок. Він встав, почовгав до вікна й визирнув надвір.

Сніг у дворі відбивав достатньо світла, щоб він міг розгледіти сніговика, який стояв унизу. Самотній такий. Треба йому змайстрячити шапку й шарф. І може, навіть мітлу. Цієї миті місяць вийшов з-за хмар. Світло впало на темний двір. І на очі сніговика. Юнас затамував подих і... позадкував. Очі з гравію слабко зблиснули. І подивилися вони не кудись у двір. Вони втупилися вгору. Просто на нього. Юнас зашторив вікно і забрався в ліжко.

Розділ 3. День перший. Кошеніль

Харрі сидів біля стійки в «Палас-грилі» й читав люб’язні висловлювання плаката, в якому гостей бару просили не вимагати випивку наборг, не стріляти в піаніста та взагалі «Be Good Or Be Gone». Вечір був ще ранній, відвідувачів мало. Двоє дівчат за столиком теревенили кожна у свій мобільний, а двоє хлопців грали в дартс, демонструючи чудову техніку щодо стійки та кидка, але кепські результати. Доллі Партон, диск котрої, як зрозумів Харрі, залишив якийсь любитель старого доброго кантрі, гугнявила в динаміках із притаманним їй сильним південним акцентом. Харрі поглянув на годинник і сказав сам собі: вона, себто Ракель Фауке, з’явиться в дверях рівно сім хвилин на дев’яту. Він упізнав особливе дряпливе відчуття, що напосідалося щоразу перед зустріччю з нею. Він виснував, що це умовний рефлекс, залишкова реакція, як у собаки Павлова, який починає стікати слиною, почувши звук дзвоника, що передує появі їжі, навіть коли самої їжі й сліду немає. А сьогодні ввечері їжі не буде, тобто буде тільки просто їжа. Вони повечеряють та люб’язно поспілкуються, потеревенять про своє теперішнє життя. І про Олега – сина Ракелі від колишнього чоловіка, росіянина, з яким вона познайомилася, коли працювала в норвезькому посольстві в Москві. Хлопчик був дуже сором’язливий, мовчазний, але Харрі вдавалося з кожною зустріччю заприязнитися з ним усе міцніше; стосунки в них були навіть ближчі та довірливіші, ніж у самого Харрі з власним батьком. Отож, коли Ракель нарешті пішла від нього, він не знав, яка втрата більша. Тепер він зрозумів, яка. Адже було рівно сім хвилин на дев’яту, і вона справді стояла в дверях: прямі високі плечі, які він колись обіймав, вилиці, обтягнуті сяйливою шкірою, до них він колись притулявся. Він сподівався, що вона не здаватиметься такою гарною. А ще – щасливою. Вона підійшла до нього, і їхні щоки торкнулися. Йому вкотре запекла думка, що він втратив її.

– Що ти так дивишся? – запитала вона, розстібаючи пальто.

– Сама знаєш, – хрипко відповів він і дорікнув собі за те, що дозволив їй відчути, як у нього перехопило горло.

Вона голосно розсміялася, і цей сміх подіяв на нього, як перша склянка «Джима Біма»: Харрі зігрівся і розслабився.

– Не треба, – сказала вона.

Він чудово розумів, що означає її «не треба»: «Не треба, не мучся, нічого не вийде». Вона промовила це тихо, ледь чутно, але все одно його обпекло, наче ляпасом.

– Ти схуд, – сказала вона.

– Усі так кажуть.

– Як щодо столика?

– Метрдотель нас покличе.

Вона сіла за стійку поруч і замовила аперитив – як зазвичай, кампарі. Харрі колись називав її Кошеніль – так називається натуральний пігмент, який надає цьому пряному солодкому напою особливої барви. Вона й в одежі надавала перевагу червоним тонам. Сама Ракель пояснювала, що це забарвлення має відлякувати, – як у тварин, що в такий спосіб дають зрозуміти, щоб трималися подалі.

Харрі замовив ще одну колу.

– Чому ти схуд? – поцікавилася вона.

– Грибок.

– Що?

– Ну, йому ж треба харчуватися. Мізками, очима, легенями. Свідомістю. Висмоктує колір обличчя та пам’ять. Грибок росте, я зникаю. Він стає мною, а я – ним.

– Що ти верзеш? – перебила вона відразливо, але в очах Харрі розгледів посмішку.

Вона любила, коли він що-небудь розповідав, навіть коли плів відверту базгранину. Він пояснив про грибок у квартирі.

– А як у тебе справи?

– Чудово. У мене все гаразд, у Олега – теж. Ось тільки за тобою сумує.

– Так і сказав?

– Ти знаєш це і без його слів, Харрі. Міг би обійтися з ним і більш м’яко.

– Я? – Харрі здивовано витріщився на неї. – Це був не мій вибір.

– Та невже? – Ракель узяла зі стійки келих. – Те, що ми не разом, – зовсім не означає, що ви з Олегом повинні більше не зустрічатися. Ваша дружба важлива для вас обох. Прив’язаності вам даються так важко, що було б непогано цінувати те, що вже є.

Харрі сьорбнув свою колу:

– А як у Олега з твоїм?

– Його звати Матіас. – Ракель зітхнула. – Вони намагаються налагодити стосунки, але вони такі... різні. Матіас намагається іти назустріч, але Олежик усе ускладнює.

Харрі відчув солодкий укол умиротворення.

– До того ж Матіас багато працює.

– А я вважав, що тобі не подобається, коли мужик працює, – промовив Харрі й одразу пошкодував про сказане.

Але Ракель не розсердилася, вона сумно зітхнула:

– Річ не в тому, що ти працював, Харрі, а у твоїй одержимості. Ти сам і є робота, й спонукає тебе не кохання, не відповідальність. А солідарність. Жодних особистих прагнень, ось у чому річ. У твоїй душі тільки жага помсти. А це неправильно, Харрі, так не мусить бути. Ти сам знаєш, як воно сталося.

«Атож, – подумав Харрі, – і до твого будинку я заніс заразу».

Він кашлянув і поцікавився:

– Ну а твій... він хоч займається правильними речами?

– Матіас тепер уночі чергує у відділенні швидкої допомоги. Добровільно. А вдень читає лекції в Інституті анатомії.

– А ще він, звісно, донор та член неурядової організації «Міжнародна амністія»?

– Друга група з негативним резусом – це неабияка рідкість, Харрі. Щодо «Амністії» – ти сам її підтримуєш, я ж знаю.

Вона помішала оранжевою соломинкою у майже повній склянці, червона рідина загойдалася навколо кубиків льоду. Кошеніль.

– Харрі... – почала вона.

Щось у її голосі змусило його напружитися.

– Ми з Матіасом хочемо з’їхатися. Після Різдва.

– Так швидко? – Харрі провів язиком по пересохлому піднебінню, намагаючись здобути хоча б краплю вологи. – Ви ж знайомі менше року.

– Півтора. А до літа ми плануємо одружитися.

Магнус Скарре уважно дивився на воду, що стікала йому на руки й зникала в потоках дощу. Ні. Ніщо не зникає, просто переноситься до іншого місця. Як і ті люди, про яких він збирає інформацію протягом останніх тижнів. Про це його попросив Харрі. Харрі сказав, що там можна щось нарити. І що доповідь Магнуса йому потрібна до свят. А це означало, що Магнусу доведеться працювати понадурочно. Сам він чудово знав, що Харрі доручив йому цю справу, щоб він не розслаблявся під час святкувань. Хлопці з відділу розшуку зниклих безвісти відмовилися длубатися в старих справах: у них і нових по горло.

Повертаючись до свого кабінету порожнім коридором, Магнус помітив, що його двері прочинені. Він твердо пам’ятав, що замкнув їх, між тим уже було за дев’яту – навіть охоронці давно розійшлися. Два роки тому у них сталася низка крадіжок з кабінетів. Магнус різко смикнув двері.

Посеред кабінету стояла Катрина Братт. Вона обернулася до нього, підвівши брову, наче це був її кабінет і йому слід було постукати, перед тим як увійти. А потім знову повернулася спиною.

– Я просто хотіла подивитися, – сказала вона, обводячи поглядом стіни.

– На що? – Скарре озирнувся довкола. Кабінет був такий, як і всі інші, тільки без вікна.

– Це ж був його кабінет. Так?

– Кого ви маєте на увазі? – насупився Скарре.

– Холе. Упродовж років це був його кабінет. Зокрема й тоді, коли він розслідував серійні вбивства в Австралії. Так?

– Начебто, – знизав плечима Скарре. – То й що?

Катрина Братт провела долонею по столу:

– А чому він переїхав?

Магнус обійшов стіл і всівся в крісло.

– Тут нема вікна. До того ж його підвищили.

– А ділив він кабінет спочатку з Елен Єльтен, потім із Джеком Халворсеном, – сказала Катрина Братт. – І обох убили.

Магнус Скарре заклав руки за голову. А ця новенька – нічого собі. На клас, а то й на два вища за нього буде. Він готовий був битися об заклад, що чоловік у неї – велике цабе, та й грошенята водяться. Костюмчик, схоже, дорогий... Але якщо пильніше придивитися, видно: щось не так. Наче в її вроді була якась вада, тільки от зразу не вгадаєш, у чому вона полягає.

– Як ви вважаєте, може, він чув їхні голоси, тому і змінив кабінет? – запитала Братт, вивчаючи карту Норвегії на стіні.

Скарре обвів поглядом населені пункти Естланна, звідки за останню чверть сторіччя, починаючи з 1980 року, зникали люди. Посміхнувся, але не відповів. Талія у неї тонка, спина пряма... Він знав, що вона відчуває, як він її роздивляється.

– А як узагалі... – не почувши відповіді, продовжила вона.

– Чому ви цим цікавитеся?

– Новим шефом завжди цікавляться.

Тут вона мала рацію. Ось тільки він сам ніколи про Харрі Холе не думав як про начальника. Той, звісно, давав їм якісь завдання та очолював розслідування, але єдине, чого він, власне, вимагав від співробітників, – не йти зі служби раніше за нього.

– Вам, мабуть, відомо, що за ним тягнеться кепська слава, – обережно почав Скарре.

Вона знизала плечима:

– Якщо ви про пияцтво – я чула. І що він писав доповідні на колег. Що дехто з начальників мріє, аби його потурили, але попередній комісар прикрив його своєю могутньою спиною.

– Його звали Б’ярне Мьоллер, – зауважив Скарре і подивився на карту, де колом було обведено Берген. Саме там востаннє бачили Мьоллера. Перед самісіньким зникненням.

– Ще я чула, що місцевим співробітникам не дуже подобається, що телебачення зробило з нього мало не зірку.

Скарре закусив нижню губу.

– Він з біса вправний слідчий. Це для мене головне.

– А вам він подобається? – Братт, нарешті, обернулася і втупилася поглядом упритул.

Скарре посміхнувся:

– Подобається – не подобається, це таке... – Він відсунувся разом із кріслом, поклавши ноги на стіл, потягнувся, спроквола позіхнув. – А чого ви засиділися так допізна?

Це була лише спроба змінити тему. Врешті-решт, вона нижче від нього за рангом, до того ж іще й новачок.

Катрина Братт у відповідь тільки посміхнулася, наче він сказав щось кумедне, вийшла в двері, та й квит.

Пішла. От і добре. Скарре вилаявся, сів зручніше і ввімкнув комп’ютер.

Харрі прокинувся й деякий час лежав на спині, видивляючись у стелю. Скільки він спав? Повернувся до тумбочки, поглянув на будильник. За чверть четверта. Вечеря була суцільною мукою. Він дивився на губи Ракелі, а вона говорила, пила вино, їла м’ясо та роз’ятрювала його розповідями про те, що вони з Матіасом думають провести рік або два в Ботсвані, де уряд оголосив війну СНІДу, що там не вистачає лікарів. Вона запитала, чи зустрів він когось. Він сказав: атож, зустрів. Друзів дитинства: Ейстейна та Валянка. Перший був алкоголіком, таксистом та комп’ютерним фанатом. Другий – алкоголіком та гравцем, який напевне став би чемпіоном світу з покеру, коли б тільки вмів утримувати спокійний вираз обличчя так само добре, як умів читати по обличчях своїх суперників. Харрі завів було історію про великий програш Валянка у Лас-Вегасі, але згадав, що розповідав її раніше. До того ж усе це було не так. Ні з ким він не зустрічався.

На сусідньому столику офіціант розливав по бокалах якусь випивку, і на мить Харрі охопило шалене бажання вирвати в нього ту пляшку і випити навхильці. Однак натомість він погодився супроводжувати Олега на концерт, куди хлопчик благав піти Ракель. «Slipknot». Харрі вирішив не розповідати, на який концерт вона готова відпустити сина. Група з обов’язковим передсмертним хрипом у кожній пісні, із сатанинською символікою та пришвидшеним бас-ритмом навряд чи могла розбудити у комусь сентиментальні почуття. Але зрештою «Slipknot» – хлопці цікаві, не гірші за інших.

Харрі відкинув ковдру, пішов на кухню, відкрив холодну воду й напився з пригорщі. Такої смачної води він ніколи не куштував: вона стікала з його власної долоні, з його власної шкіри. Але тут він раптом виплеснув воду до раковини й втупився у чорну стіну. Що це? Хтось рухається, чи що? Ні, нікого нема, але рух точно є. Неквапний, плавний, наче незрима хвиля тече по водоростях, – струменить вода. Відмерлі нитки грибниці, крихітні – не розгледиш – відростки, спори, які при найменшому поруху повітря гойдаються туди-сюди і починають висотувати соки.

У вітальні Харрі ввімкнув радіо. Усе було скінчено: у Білому домі почав свій президентський термін Джордж Буш.

Харрі повернувся до ліжка й натягнув ковдру на голову.

Юнаса розбудив якийсь звук, і він відкинув з обличчя ковдру. Хлопчикові примарилося щось, наче потріскування – так у тиші недільного ранку рипить під підошвами сніг між будинками. Може, це йому наснилося? Він заплющив очі, але спати розхотілося, згадався уривок сну: батько мовчки й нерухомо стоїть перед ним, скельця окулярів блищать так, що очей не видно.

Юнас перелякався: це був справжній жах. Він знову розплющив очі і побачив, що металеві трубки – «музика вітру» – під стелею рухаються. Хлопчик вихопився з ліжка, відчинив двері і вибіг до коридору. Він намагався не дивитися вниз на темні сходи, що вели на перший поверх, зупинився тільки перед дверима до спальні батьків і дуже обережно натиснув на ручку. Тут він згадав, що батько поїхав, а маму вже можна розбудити. Він увійшов до спальні. На підлозі виднівся прямокутник місячного сяйва, що сягав акуратно заправленого ліжка. Стрілки настінного годинника показували 01:11. Юнас на мить закляк від подиву, а потім поквапився повернутися до темних сходів, які чорніли перед ним, як урвище. Жодного звуку.

– Мамо!

Почувши коротку луну власного голосу, він перелякався ще більше. Бо тепер вона теж усе знала. Темрява.

Ніхто не озвався.

Юнас проковтнув слину і став спускатися сходами.

На третій сходинці він відчув під ногами щось мокре. І на сьомій. І на восьмій. Наче хтось пройшовся у мокрому взутті. Або з мокрими ногами.

У вітальні горіло світло, але мами не було. Юнас підійшов до вікна, щоб подивитися, чи не сплять Бендиксени, адже мама інколи ходила туди до Ебби. Але в них усі вікна були темні.

Він дійшов до телефону на кухні, намагаючись не думати про темряву, не пускати досередини, набрав номер маминого мобільного. І – о радість! – почув її м’який голос. Це було лише привітання автовідповідача з побажанням гарного дня та проханням залишити повідомлення.

Але був зовсім не день, була ніч.

У передпокої хлопчик засунув ноги у великі батькові черевики, натягнув просто на піжаму пуховичок і вийшов надвір. Мама казала, що сніг, який випав, розтане до ранку, але зараз на вулиці було все ще холодно, і легкий вітерець шепотів щось у гілках дуба, що ріс біля ґанку. До будинку Бендиксенів було не більше ста метрів, до того ж біля їхнього ґанку світилися аж два ліхтарі. Вона, певно, там. Про всяк випадок Юнас озирнувся довкола. І тут його погляд упав на сніговика. Той стояв, як і досі, без руху, все так само повернувшись до будинку, купаючись у променях місячного сяйва. Але щось таки змінилося, у того з’явилося щось людське, знайоме. Юнас подивився на будинок Бендиксенів. Треба бігти! Проте він не міг зрушити з місця, стояв, наче прикипів, а крижаний вітер обдував його зусібіч. Хлопчик обережно озирнувся, кинув погляд на сніговика: тільки зараз до нього дійшло, чому сніговик здавався таким знайомим. Тепер на ньому був шарф. Рожевий шарф. Той, що Юнас подарував мамі на Різдво.