Текст книги "Сніговик"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 27 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

Розділ 11. День четвертий. Маска смерті

Харрі просунув голову в двері. Катрина Братт сиділа за комп’ютером.

– Ну що? Є схожість?

– Дещо є, – відповіла Катрина. – У всіх жінок були блакитні очі, але в іншому зовнішність у них була абсолютно різна. Усі були заміжні, у всіх були діти.

– Я знаю, з чого почати, – сказав Харрі. – Бірта Беккер возила Юнаса до лікаря. Він сказав – поруч із королівськими коровами. Мабуть, неподалік від королівського парку на Бюгдьой. А ти казала, що близнючки після візиту до лікаря були в музеї «Кон-Тікі». Це теж на Бюгдьой. Філіп Беккер нічого не знає про лікаря, але, можливо, знає Ролф Оттерсен.

– Я зателефоную.

– І одразу – до мене.

У кабінеті Харрі ввімкнув автовідповідач, а сам узяв наручники, начепив один браслет собі на зап’ястя, а другий узявся накидати на ніжку стола. Ракель сказала, що на змагання з ковзанярського бігу, куди Харрі давно обіцяв піти, Олег вирішив взяти з собою товариша. Харрі відразу зрозумів, що це всього лише закамуфльована спроба нагадати йому про цю саму поїздку на випадок, якщо він про неї забув. Харрі зовсім не забув про розмову з Олегом, тому міг сприйняти це нагадування як прояв недовіри. Проте він не образився, більше того, йому навіть це сподобалося. Бо це багато чого казало про Ракель як про матір. Адже вона жодного разу не назвала його на ім’я.

Катрина ввійшла без стуку.

– Жорстко, – кивнула вона на ніжку стола, до якої прикував себе Харрі. – Але мені подобається.

– Швидкісне накидання наручників, – посміхнувся він. – Один із фокусів, який я вивіз зі Штатів.

– Тобі треба спробувати нові швидкісні наручники фірми «Хайєтс». Не доведеться слідкувати за тим, праворуч ти накидаєш чи ліворуч: браслет замкнеться у будь-якому разі. А потім можна буде підвищити планку та спробувати накидати з двох рук, так що шанси кожної спроби подвояться.

– Гм. – Харрі відстебнув наручники. – Ну то що там?

– Ролф Оттерсен ні про який візит до лікаря на Бюгдьой не чув. Здивувався: вони ходять до клініки в Берумі. Я можу поговорити з кимось із близнючок, можливо, вони згадають щось про лікаря, до якого ходили. Або можемо обдзвонити всі клініки Бюгдьой та перевірити. Там їх усього чотири. Ось. – Вона поклала йому на стіл жовтий папірець.

– Їм заборонено розголошувати імена пацієнтів, – сказав він.

– Тоді після уроків переговорю з близнючками.

– Зачекай, – кинув Харрі, підняв слухавку й набрав перший номер.

Відповів гугнявий голос і одразу сказав назву клініки.

– Боргхільд на місці? – запитав Харрі.

Ніякої Боргхільд там не було.

По другому номеру такий само гугнявий автовідповідач дав зрозуміти, що з усіх питань треба звертатися у певний час, протягом усього двох годин, і сьогодні вони вже запізнилися.

По четвертому номеру голосок, який цвірінькав і майже сміявся, відповів те, на що Харрі й сподівався:

– Так. Це я.

– Доброго дня, це старший інспектор Харрі Холе, Поліцейське управління Осло.

– Дата народження?

– Народився я, пригадую, навесні, але не про мій день народження мова. Швидше про вбивство. Ви, ймовірно, вже читали сьогоднішні газети. Мене цікавить, чи приходила до вас Сильвія Оттерсен протягом останнього тижня.

На тому кінці дроту стало тихо.

– Секундочку, – відповіла вона.

Харрі почув, як вона підвелася і, знову взявши слухавку, відповіла:

– Шкода, пане Холе. Відомості про пацієнтів не підлягають розголошенню. І я гадаю, поліції це відомо.

– Нам це відомо. Але, якщо не помиляюсь, пацієнтами є її доньки, а не сама Сильвія.

– Все одно. Інформація, яку ви запитуєте, опосередковано може розкрити ім’я пацієнта нашої клініки.

– Йдеться про вбивство, нагадую.

– А я нагадаю вам, що поліція може приїхати до нас із ордером. Можливо, в нашій клініці надто ретельно підходять до збереження конфіденційної інформації про пацієнтів, але це – нормальна річ.

– Нормальна річ?

– Так. Це пояснюється специфікою клініки.

– Що за специфіка?

– Пластична хірургія. Подивіться наш сайт.

– Дякую, я гадаю, що вже досить дізнався.

– Як завгодно. – І вона поклала слухавку.

– Ну і? – спитала Катрина.

– Юнас та двійнята були в одного й того самого лікаря, – сказав Харрі, відкинувся на спинку крісла і заплющив очі. – А отже, ми натрапили на слід.

Харрі відчув особливе натхнення, воно приходило до нього щоразу, коли він починав відчувати, що звір близько. А після натхнення приходило Велике Наслання – це щось зовсім інше, щось більше. Почуття, яке вбирало в себе все: закоханість та наркотичний чад, сліпоту та зіркість, здоровий глузд та божевілля. Від колег він час від часу чув вислів «нерви натягнуті, як струна», але Наслання – це щось зовсім інше, щось значно більше. Він ніколи нікому не розповідав і навіть не робив спроб проаналізувати цей стан. Не насмілювався. Все, що він знав про нього, – він допомагав йому, вів його, був паливом для тієї роботи, якою він займався.

– І що далі? – поставила питання Катрина.

Харрі розплющив очі і проїхався на своєму кріслі:

– А тепер ми займемося шопінгом.

Крамниця «Taste of Africa» – «Смак Африки» – знаходилася на найжвавішій торговій вулиці району Майорстуа, на Бугстадвейєн. Але позаяк вхід до неї ховався у провулку, здавалося, що ти десь на околиці.

Харрі з Катриною увійшли до крамниці під дзенькіт дверного дзвоника. Притлумлене, точніше, недостатнє освітлення, строкаті, грубої роботи килими, просторий яскравий одяг, візерунчасті подушки, журнальні столики, наче щойно зрубані просто в джунглях, і високі тонкі фігури людей та тварин, вирізані з дерева. Усе це було розставлене та розвішане без особливого порядку: цінників не видно, товари стоять парами, як звірі у Ноєвому ковчезі. Коротше кажучи, приміщення більше скидалося на виставку, а не на магазин. І це враження тільки підкреслювала неприродна тиша, яка панувала, коли двері нарешті зачинилися і дзвоник замовк.

– Що вам потрібно? – пролунав голос з кутка крамниці.

Харрі пішов на звук. У глибині крамниці було тихо. За величезним дерев’яним жирафом він зі спини побачив жінку: вона стояла на стільці, освітлена єдиною голою лампочкою, й чіпляла на стіну страшну чорну маску з дерева.

– У чому справа? – запитала жінка не обертаючись.

Судячи з інтонації, вона здогадалася, що до крамниці завітав зовсім не покупець.

– Ми з поліції.

– Он воно як.

Жінка повернулася, промінь світла впав їй на обличчя, і серце в Харрі завмерло, а сам він позадкував. Це була... Сильвія Оттерсен.

– Щось не так? – запитала вона, й між скельцями окулярів прорізалася зморшка.

– Ви... хто?

– Ане Педерсен, – відповіла вона і тільки тут помітила очманіле обличчя Харрі. – Я сестра Сильвії Оттерсен. Ми двійнята.

Харрі закашлявся.

– Це старший інспектор Харрі Холе, – почув він голос Катрини Братт за своєю спиною. – А я – Катрина Братт. Ми сподівалися тут знайти Ролфа.

– Він у похоронному бюро.

Ане зам’ялася, і тієї ж миті кожен зрозумів, що всі одночасно подумали про одне: як можна поховати тільки голову?

– І на пост заступили ви? – прийшла на допомогу Катрина.

– Так, – посміхнулася Ане Педерсен й обережно спустилася зі стільця, усе ще тримаючи маску в руці.

– Святкова маска чи зображення духа? – запитала Катрина.

– Святкова, – відповіла та. – Хуту. Східне Конго.

Харрі поглянув на годинник:

– Коли він повернеться?

– Не знаю.

– А є припущення?

– Я ж сказала, я не...

– Чудова маска, – перервала Катрина. – Ви самі їздили до Конго і купили її там, адже так?

– Як ви здогадалися? – здивовано подивилася на неї Ане.

– Я помітила, що ви тримаєте її так, щоб не затуляти ані очей, ані рота. Ви поважаєте духів.

– А ви цікавитеся масками?

– Трохи, – відповіла Катрина і показала на чорну маску напівлюдини-напівзвіра з приробленими маленькими ручками та ніжками. – А це, мабуть, маска кпелі?

– Так. Із Берега Слонової Кістки. Сенуфська.

– Маска судді? – Цього разу Катрина простягнула руку до брудної шерсті якоїсь тварини, яка звисала по боках лисини з кокосового горіха, прикріпленого до верхньої частини маски.

– О, та ви багато знаєте, – посміхнулася Ане.

– То це суддівська маска? – запитав Харрі.

– Еге ж, – відповіла Ане. – В Африці такі маски не просто порожній символ. У племені лу людина, яка носить таку маску, автоматично отримує владу судити та карати. І ніхто її авторитет не поставить під сумнів: маска дає їй владу.

– А ось там, біля дверей, я бачила дві маски смерті, – сказала Катрина. – Просто розкішні.

– У мене їх кілька, – посміхнулася у відповідь Ане. – З Лесото.

– Можна подивитися?

– Звісно. Зачекайте тут.

Вона зникла, а Харрі подивився на Катрину.

– Я подумала, що так буде простіше знайти з нею контакт, – відповіла вона на його запитливий погляд. – Перевірити, чи нема в них сімейних таємниць, розумієш?

– Розумію. І найкраще це зробити саме тобі.

– Добре. Бо тобі треба багато чого встигнути.

– Я буду в себе. Якщо з’явиться Ролф Оттерсен, швиденько витруси з нього все, що стосується лікарської таємниці.

Харрі кинув погляд на ніби шкіряні людські обличчя, що висіли біля дверей, – зморщені або волаючі – і вийшов. Про себе він вирішив, що схожий на них.

Елі Квале котила візок для покупок мимо полиць супермаркету, що біля стадіону «Уллевол». Магазин великий, трохи дорожчий за інші, проте вибір тут набагато більший. Ходила вона сюди не щодня, а тільки коли збиралася приготувати щось смачненьке. А сьогодні ввечері з США повертався додому їхній старшенький – Трюгве. Він навчався на третьому курсі економічного факультету в університеті Монтани, але цієї осені в нього не було ніяких екзаменів, тож аж до зими він зможе навчатися вдома. Андреас збирався з церкви відразу вирушити за ним до аеропорту Гардермоен. Коли вони увійдуть до будинку, подумала Елі, їхня дискусія щодо веслування та клювання на різну наживку буде в самому розпалі.

Вона нахилилася над мороженими продуктами і відчула, як на неї повіяло холодом. Але не від холодильника, а ззаду, з-за спини, – там знову промайнула чиясь тінь. Та сама, що промайнула, коли вона стояла у відділі свіжого м’яса, а до цього на парковці, коли вона замикала машину. Лякатися нема чого. Це минуле дає про себе знати. Елі вже звиклася з тим, що страх ніколи не послабить свою хватку, навіть тепер, півжиття по тому. Вона вибрала найдовшу чергу до кас: досвід підказував, що ця пройде швидше за інші. Андреас вважав, що вона помиляється. Хтось став за нею. Отже, не тільки я помиляюся, подумала Елі. Вона не стала обертатися, а тільки подумала, що в людини позаду неї, мабуть, купа заморожених продуктів – так їй холодило спину.

Але коли Елі таки обернулася, позаду неї нікого не було. Вона понишпорила очима по інших чергах. Тільки не починай, сказала вона собі. Не починай.

Вийшовши з магазину, вона змусила себе повільно дійти до машини. Не озираючись довкола, спокійно відчиняй дверцята, клади продукти, сідай та заводь. І тільки коли її «тойота» вже видиралася схилом до двоквартирних будинків на горі Нурберг, вона знову стала думати про Трюгве, Андреаса та про вечерю, яка мала бути готова до їхнього приходу.

Харрі чув голос Еспена Лепсвіка у слухавці, а сам примружувався на фотографії загиблих колег. Лепсвік наполягав на допуску до усіх матеріалів справи.

– Коли отримаєш пароль від бази даних нашого шефа, – сказав Харрі, – зайдеш до папки «Сніговик» у розділ «Злочини, скоєні із застосуванням насильства».

– «Сніговик»?

– Ну отак назвали.

– О’кей. Дякую, Холе. Як часто тобі потрібні доповідні від мене?

– Тільки коли в тебе щось з’явиться. І ще, Лепсвіку...

– Що?

– На мою грядку не лізь. Копайся навколо, добре? Займися анонімками, свідками, людьми, чиї особисті справи змушують тебе сумніватися в їхній непричетності до серійних убивств. Оце буде твоя основна робота.

Харрі знав, що подумав Лепсвік, досвідчений слідчий Головного управління поліції: така собі робітка...

Лепсвік крякнув:

– Тобто наші думки збігаються, що між зниклими безвісти є якийсь зв’язок?

– Наші думки не обов’язково мають збігатися. Роби, як вважаєш за потрібне.

– Чудово.

Харрі поклав слухавку й уп’явся в монітор. Він зайшов на сайт, про який казала Боргхільд, і тепер роздивлявся фотографії красунь-фотомоделей, чиї обличчя та тіла були перекреслені пунктирними лініями. Пунктир демонстрував, де їхню довершену зовнішність таки можна підкоригувати. А над посмішками красунь посміхався з фотографії Ідар Ветлесен власною персоною, привабливий, наче фотомодель.

Під світлиною Ідара Ветлесена розміщувалося резюме, яке складалося з довгих – французьких та англійських – назв дипломів та курсів. Харрі знав: частину подібних курсів можна пройти за якихось два-три місяці, і вони таки дають право додати до свого лікарського титулу кілька латинських скорочень. Він ввів ім’я Ідара Ветлесена до Google і в списку результатів пошуку побачив таблицю змагань з керлінгу, а також сайт одного з попередніх місць роботи Ветлесена – клініки «Марієнлюст». Правду кажучи, подумав Харрі, Норвегія й справді така крихітна країна, що між будь-якими двома жителями – максимум два рукостискання.

Увійшла Катрина Братт і з глибоким зітханням опустилася на стілець перед Харрі. Поклала ногу на ногу.

– Як вважаєш, – запитав Харрі, – правда, що красиві люди більше переймаються питаннями власної зовнішності, аніж відразливі?

– Не знаю, – відповіла Катрина. – Але якась логіка в цьому є. Адже індивідууми з високим айк’ю так з ним носяться, що організували клуб собі подібних. Людям притаманно фокусуватися на тому, що в них є. Наприклад, ти, на мій погляд, неймовірно пишаєшся своїм талантом слідчого.

– Тобто генами щуролова, так? Отриманою від народження здатністю ув’язнювати ненормальних, п’яничок, людей, які давно вийшли з підліткового віку, але з інтелектом, набагато нижчим за середній?

– Так, виходить, ми всього лише щуролови?

– Атож. Ось чому ми радіємо, коли хоч зрідка нам перепадає така справа, як ця. Можливість пополювати за великою дичиною, підстрелити лева чи слона, динозавра, дідька лисого.

Катрина не посміхнулася, навпаки, кивнула із серйозним виглядом.

– Ну то що тобі сказала близнючка Сильвії?

– Я мало до неї в подруги не набилася, – зітхнула Катрина і провела долонею по затягнутому в панчоху коліну.

– Послухаємо.

– Ане розповіла, що і Ролф, і Сильвія були впевнені, що Ролфу з нею невимовно пощастило. Але решта думали навпаки. Коли вони зустрілися, Ролф тільки-но отримав диплом інженера Бергенської вищої технічної школи і переїхав до Осло, щоб почати роботу в компанії «Квернер». А Сильвія – вона з тих людей, котрі щоранку прокидаються з новою ідеєю, як їм жити далі. У неї було десь із півдюжини різних спеціальностей, але ні на якій роботі вона не затримувалася більше півроку. Уперта, запальна та розпещена. Переконана соціалістка з радикальними замашками. Нечисленними подругами вона намагалася маніпулювати, чоловіки, з якими вона зав’язувала стосунки, швидко її залишали: не витримували. Її сестра вважає, що Ролф так сильно закохався у Сильвію, бо вона була його повною протилежністю. Сам він збирався йти батьковими слідами й стати інженером. Народився в сім’ї, яка свято вірить у непогрішиму руку капіталізму, що дарує благодать, та в буржуазні цінності. А Сильвія вважала, що всі ми – жертви цивілізації, матеріалісти, корумповані споживанням, які забули про власне призначення, для яких земля клином зійшлася на успішності. А ще вона вірила, що якийсь із ефіопських царків – новий месія.

– Хайле Селассіє, – сказав Харрі. – Джа растафарі!

– Усе-то ти знаєш.

– Тільки з пісень Боба Марлі. Що ж, це пояснює їхній зв’язок з Африкою.

– Можливо. – Катрина змінила позу: тепер ліва нога лежала на правій. Харрі відвів очі. – Ролф та Сильвія звільнилися звідусіль і приблизно на рік поїхали до Західної Африки. Для обох поїздка вийшла досить пізнавальною. Ролф знайшов своє призначення – допомогти Африці стати на ноги. А Сильвія, яка витатуювала на спині прапор Ефіопії, зрозуміла, що люди тільки в Африці можуть бути самими собою. І вони відкрили цей магазинчик, «Смак Африки». Ролф – щоб допомогти найбіднішому континенту, Сильвія – приваблена комбінацією дешевого імпорту та державної підтримки, що обіцяло легкі гроші. Саме тоді її взяли на митниці у Форнебу з рюкзаком, повним марихуани. Вона летіла з Лагоса.

– Ти диви!

– На суді вона заявила, наче гадки не мала, що знаходиться в рюкзаку, оскільки по дружбі взялася перевезти цю посилку одному нігерійцю та його сім’ї, що мешкають у Норвегії.

– Гм... Що іще?

– Ане подобається Ролф. Він ввічливий, розсудливий та безмежно радий своєму батьківству. Але при цьому зовсім сліпий у всьому щодо Сильвії. Вона двічі залишала його та дітей і йшла до іншого чоловіка. Але коли ці чоловіки самі залишали її, вона поверталася, і Ролф радісно приймав її назад.

– Чим же вона його зачепила, цікаво...

У відповідь Катрина Братт посміхнулася майже сумною посмішкою і подивилася кудись убік, перебираючи край спідниці:

– Звичайна річ, наскільки я розумію. Хіба можна піти від людини, з якою в тебе чудовий секс? Можна робити скільки завгодно спроб, але потім усе одно повертаєшся. Ми так примітивно влаштовані, правда ж?

Харрі повільно кивнув і поцікавився:

– А що в неї були за чоловіки?

– Різні. Частіше – невпевнені в собі.

Харрі поглянув на неї скоса, вирішив не розвивати цю тему і запитав:

– Ти бачилася з Ролфом Оттерсеном?

– Так, він прийшов хвилин за десять після того, як ти поїхав, – відповіла Катрина. – І виглядав набагато краще, ніж минулого разу. Про хірургічну клініку на Бюгдьой він ніколи нічого не чув, але дозвіл на розголошення лікарської таємниці підписав. – І вона поклала складений аркуш йому на стіл.

Низькими трибунами стадіону гуляв крижаний вітер. Харрі дивився на спортсменів, що ковзали доріжками. Техніка в Олега за останні роки стала набагато кращою. Щоразу, коли суперник пришвидшувався та був готовий його обійти, Олег згинався ще нижче, трохи налягав і стрімко виходив уперед.

Харрі зателефонував Еспену Лепсвіку, щоб обмінятися інформацією, й дізнався, що того вечора, коли зникла Бірта, у її районі було помічено темний «седан». Час був пізній, ніхто його як слід не розгледів. Більше він там не з’являвся.

– Темний «седан», – кисло пробурмотів Харрі, – темного вечора.

– Так, – зітхнув у відповідь Лепсвік, – я розумію, що толку від цього мало.

Харрі вже засовував телефон до кишені, коли чиясь тінь заступила йому світло.

– Вибачте, я запізнився.

Він поглянув на життєрадісне усміхнене обличчя Матіаса Лунн-Хельгесена.

– А ви, Харрі, займаєтеся зимовими видами спорту? – запитав посланець Ракелі.

У цього Матіаса такий прямий погляд та щире обличчя, вирішив Харрі, наче він, коли говорить, сам до себе прислухається.

– Та не особливо. Трохи на ковзанах бігаю. А ви?

Матіас заперечно похитав головою:

– А я вирішив, коли мій життєвий шлях добіжить кінця і я стану таким немічним, що не захочу більше жити, то подамся на підйомнику на вершину он тієї гори. – Він показав пальцем кудись за спину Харрі, і той, не обертаючись, зрозумів, що він має на увазі. Трамплін у Хольменколлені – найкрасивіше місце в усьому Осло, але й найнебезпечніше. Його видно з будь-якої точки міста. – І стрибну. Але не на лижах – просто так.

– Драматичний фінал! – озвався Харрі.

– Сорок метрів вільного падіння, – посміхнувся Матіас. – Усього кілька секунд.

– Проте, наскільки я уявляю, це станеться не так швидко.

– З моїм рівнем анти-есцеел-сімдесят у крові – будь-якої миті, – просяяв Матіас.

– Анти-есцеел?..

– Ну так. Поки, звісно, антитіла в нормі, але погіршення може статися коли завгодно, і з цього приводу не варто тішитися.

– Гм. А я вважав, коли лікар думає про самогубство – це єресь.

– Лікар краще за всіх уявляє, на що чекати від хвороби. Я опираюся на стоїка Зенона, який розглядав самогубство як гідний вчинок у тому разі, коли хвороба робить смерть більш привабливою, ніж життя. За переказом, у віці дев’яноста років суглоби його пальців на ногах почали завдавати таких мук, що він пішов та повісився.

– То чому б не повіситися, аніж пертися на вершину трампліна?

– Та тому, що смерть має стати ніби одою життю, його прославлянням. До того ж мені, слід зізнатися, гріє душу слава, яка буде після цього. Тому що, боюся, моя дослідницька діяльність привернула мало уваги. – Добродушний сміх Матіаса було перервано звуком ковзанів, що різко загальмували. – До речі, вибачте за те, що я купив Олегові нові бігові ковзани. Ракель потім сказала мені, що ви збираєтеся йому подарувати їх на день народження.

– Нічого страшного.

– А знаєте, він хотів їх отримати саме від вас.

Харрі промовчав.

– Я вам заздрю, Харрі. Ви сидите тут, читаєте газету, розмовляєте по мобільному з іншими людьми, і Олегу досить просто того, що ви тут. А коли я підбадьорюю його, кричу і взагалі роблю все, що, як написано в книжках, має робити турботливий батько, його це тільки дратує. Ви знаєте, що він точить ковзани щодня, оскільки йому відомо, що у вас є така звичка? А поки Ракель не наполягла, щоб він залишав ковзани у коридорі, він тримав їх на сходах, бо ви якось казали, що ковзани треба зберігати в холоді. Ви – його рольова модель, Харрі.

Харрі занурився у роздуми. Але десь глибоко – хоча, ні, не так уже й глибоко – в душі йому було приємно все це чути. На сором Харрі, його навіть охопила блискавична тваринна заздрість та неприязнь до Матіаса, який намагався завоювати прихильність Олега.

Матіас крутив ґудзик пальта.

– Діти цього віку дивовижні: вони чітко уявляють собі, де їхнє коріння. Новий батько ніколи не зможе замінити справжнього.

– Справжній батько Олега живе в Росії.

– На папері – так. Але реальність, Харрі, – зовсім інша річ.

Олег, проїжджаючи мимо, помахав їм обом. Матіас відразу помахав у відповідь.

– Ви працювали разом з лікарем на ім’я Ідар Ветлесен? – змінив тему Харрі.

Матіас здивовано подивився на нього:

– З Ідаром? Так, у клініці «Марієнлюст». Господи, ви знаєте Ідара?

– Ні, я просто запустив його ім’я та знайшов його старий сайт, де були перелічені всі, хто колись там працював. Там було і ваше ім’я.

– З тих пір минуло вже багато років, але тоді, в «Марієнлюсті», ми чудово розважалися! Нас сповнювали надії. Клініку відкрили тоді, коли всі думали, що приватна охорона здоров’я просто створена для того, аби кувати великі гроші. А коли побачили, що це не так, швидко прикрили.

– Пустили з молотка?

– По-моєму, було використано слово «ліквідація». А ви – пацієнт Ідара?

– Ні, його ім’я спливло у нас у зв’язку з однією справою. Ви можете розповісти, що він був за фрукт?

– Ідар Ветлесен? – розсміявся Матіас. – Так, про це я знаю доволі багато. Ми разом навчалися і багато років тусувалися в одній компанії.

– Тобто тепер ви контактів не підтримуєте?

Матіас знизав плечима:

– Ми з Ідаром завжди були різними. Більшість хлопців у нашій компанії були студентами медичного факультету та сприймали професію медика як... Ну, так, як покликання. Окрім Ідара. Він відверто казав, що вивчає медицину, бо це найреспектабельніша професія. І я щоразу дивувався з його чесності.

– Виходить, Ідар Ветлесен переймається тільки респектабельністю?

– Гроші, звісно, теж. Так що ніхто не здивувався, коли Ідар пішов на пластичну хірургію та врешті-решт відкрив клініку для обраних. Серед його клієнтів – суспіль багаті та відомі – Ідара завжди цікавили такі люди. Він хотів бути як вони, бути в їхньому колі. На жаль, Ідар, як це буває, трохи перестарався. Не здивуюся, якщо ці хлопці посміхаються йому в обличчя, а позаочі називають набридливим претензійним бовдуром.

– А можна про нього сказати, що він був готовий далеко зайти, щоб досягти своєї мети?

Матіас замислився:

– Ідар завжди шукав шлях, який зможе його привести до слави. І хоча він – людина зовсім не бездарна, йому так і не вдалося намацати справжню велику справу. Коли я розмовляв з ним востаннє, він здавався пригніченим, мало не... ну так, мало не в депресії.

– А як ви вважаєте, він здатний знайти інший шлях, який приведе його до слави? Який не стосується медицини?

– Про це я якось не думав, але, мабуть, здатний. Адже, суворо кажучи, він не природжений медик.

– У якому сенсі?

– А в тому, що наскільки Ідар захоплюється благополучними людьми, настільки зневажає слабких та хворих. Він – не єдиний лікар, який так ставиться до людей, але він один каже це відверто. – Матіас посміхнувся. – Решта членів нашої компанії були захопленими ідеалістами, які між тим якось зрозуміли, що є важливі речі й за межами медицини: виплати за новий гараж, наприклад, та тарифи за понадурочні. Ідар принаймні не зраджував ідеалів: у нього їх з самого початку не було.

– Що, Матіас саме так і сказав? – зі сміхом запитав Ідар Ветлесен. – Що я не зраджував ідеалів?

У нього було вродливе, майже жіноче обличчя, брови такі витончені, що їх помилково можна було сприйняти за вищипані, а білі та рівні зуби – за штучні. Коротше кажучи, він виглядав набагато молодшим за свої тридцять сім.

– Не знаю вже, що він мав на увазі, – посміхнувся Харрі.

Вони сиділи в глибоких кріслах у бібліотеці великого білого особняка на Бюгдьой, на вигляд старовинного та шляхетного. «Будинок, де я провів дитинство», – повідав Ідар Ветлесен, супроводжуючи Харрі великими темними залами до кімнати, де стіни були заставлені полицями з книгами. Класика: Мікх’єль Фьонхус, Х’єлль Аукруст, «Довірена особа» Ейнара Герхардсена. Широкий вибір. Не гірше, ніж у людей. Плюс біографії політиків. Ціла полиця з золотим тисненням «Вибране». Харрі не бачив жодної книжки, виданої пізніше 1970 року.

– Ну, я чудово розумію, що він мав на увазі, – заходився від сміху Ідар.

Ось чому, похмуро подумав Харрі, Матіас казав, що вони «чудово веселилися» в клініці «Марієнлюст»: не інакше як змагалися, хто голосніше сміється.

– Матіас, гад смердючий... Я хотів сказати «везучий». Дідько, я й те, й інше хотів сказати! – І знову загурчав сміх Ідара Ветлесена. – Вони кажуть, що не вірять в Бога, усі ці тюхтії-колеги, але насправді вони аж змокли з переляку. Кар’єристи, обтяжені моральними принципами! Усе колекціонують добрі справи, бо в глибині душі страшенно бояться горіти в пеклі.

– А ви – ні?

Ідар підвів одну з своїх витончено окреслених брів та з цікавістю поглянув на Харрі. Ветлесен був одягнений у м’які світло-блакитні домашні черевики з незав’язаними шнурками, прості штани та сорочку з фігуркою гравця в поло ліворуч на грудях. Що це за фірма, Харрі так і не згадав, але з якоїсь причини вирішив, що її носять тільки нудні дядьки.

– Мої батьки, інспекторе, були люди практичні. Батько був таксистом. Ми віримо тільки в самих себе.

– Атож. Чудовий будинок як на таксиста.

– У батька було кілька машин та ліцензія на перевезення. Але тут, серед мешканців Бюгдьой, він назавжди залишився перевізником, прислугою, плебеєм.

Харрі дивився на лікаря та намагався визначити, чи не сидить той на амфетаміні або на інших пігулках. Ветлесен відкинувся на спинку крісла в підкреслено розслабленій позі, намагаючись, імовірно, приховати занепокоєння та лихоманку збудження. Харрі подумав про наркотики, ще коли зателефонував та сповістив, що поліція хоче поставити Ветлесену кілька питань, а той з місця в кар’єр запросив його до себе додому.

– Але ви водити таксі не схотіли, – підтримав розмову Харрі. – Ви захотіли... робити людей більш вродливими?

Ветлесен посміхнувся:

– Ви можете сказати, що я пропоную свої послуги на ярмарку марнославства. Або що я приводжу до ладу зовнішність людини, щоб потамувати біль, який рве її душу. Можете вибрати те, що вам більше подобається. Мені абсолютно начхати. – І Ветлесен знову розсміявся, очікуючи, що Харрі буде шокований. А коли цього не помітив, його обличчя стало серйозним. – Сам я себе швидше вважаю за скульптора. Високого покликання у мене нема, але мені подобається змінювати зовнішність, формувати людині нове обличчя. І завжди подобалося. Мені це добре вдається, люди платять за мою роботу. От і все.

– Гм.

– Але це не означає, що у мене зовсім відсутні принципи. Вони є. І лікарська таємниця – один з них.

Харрі мовчки чекав на продовження.

– Я розмовляв з Боргхільд, – пояснив Ветлесен. – Я знаю, що ви шукаєте, інспекторе. І розумію, що це серйозна справа. Але допомогти вам нічим не можу. Бо пов’язаний лікарською таємницею.

– Уже ні. – Харрі дістав із внутрішньої кишені складений аркуш паперу й поклав на стіл. – Це заява, підписана батьком близнючок, яких ви ведете.

Ідар похитав головою:

– Це не допоможе.

Харрі здивовано наморщив лоба:

– Чому?

– Я не можу вам відкрити, хто приходить до мене в клініку та з якого приводу. Люди, які привели до мене в клініку своїх дітей, теж захищені лікарською таємницею і мають право приховувати мету своїх візитів від подружжя, якщо того забажають.

– Чому Сильвія Оттерсен не казала чоловікові, що вона була з дітьми у вас?

– Наші принципи можуть видатися вам простою впертістю. Але це не так: згадайте, скільки серед наших пацієнтів відомих людей, яким постійно перемивають кісточки та розпускають про них небажані плітки. Сходіть до Будинку мистецтв та подивіться на присутніх. Ви не повірите, скільки з цих людей підправляли деталі своєї зовнішності в моїй клініці. І вони мало не втрачають свідомість лише від самої думки, що про їхній візит до мене стане комусь відомо. Наша репутація базується на вмінні зберігати таємницю. Якщо дізнаються, що в нас стався витік інформації про пацієнтів, наслідки для клініки будуть катастрофічні. І я впевнений, що ви це розумієте.

– У нас два вбивства, – нагадав Харрі. – І поки що єдиний зв’язок між ними, який ми виявили, – обидві жертви побували у вашій клініці.

– Я не можу і не хочу підтверджувати ці дані. Але давайте просто уявимо собі, що це, – змахнув рукою Ветлесен, – збіг. А що? Норвегія – маленька країна, народу тут проживає мало, а лікарів – іще менше. Знаєте, скільки рукостискань між будь-якими двома жителями країни?.. Імовірність того, що двоє людей побували в одного й того самого лікаря, не менша, ніж імовірність опинитися в один і той самий час в одному трамваї. Адже ви зустрічаєте друзів у трамваї?

Харрі не зміг пригадати жодного випадку – він і трамваєм майже не їздив.

– Отже, я проробив довгу путь, щоб приїхати до вас і почути, що ви не хочете нам допомогти, – засмутився Харрі.

– Вибачте. Я запросив вас сюди, бо розумів: інакше ми б зустрілися в поліції, де саме зараз преса днює й ночує, уважно стежачи за усіма, хто там з’являється. Ото вже ні, дякую, людці мені знайомі!..

– Я можу отримати ордер або постанову, що припише вам порушити лікарську таємницю.

– Чудово! – зрадів Ветлесен. – Ордер прикриє репутацію клініки. Але до тих пір... – І він зробив жест, наче застебнув рот на блискавку.