Текст книги "Сніговик"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 27 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

Розділ 7. День третій. Невиявлені дані

Слабке вранішнє світло проникло крізь жалюзі й сірою вуаллю ковзнуло по обличчях двох людей, що сиділи в кабінеті. Комісар поліції Хаген слухав Харрі Холе, наморщивши чоло над чорними бровами, густими, кущистими, які зрослися в одну довгу лінію. На його шикарному столі, на маленькій підставці, лежав мізинець, який, судячи з прикладеного документа, належав японському командиру батальйону Йосіто Ясуді. Коли Хаген навчався в Академії сухопутних військ, він прочитав десь, що Ясуда відрубав собі мізинець, впавши у відчай під час відступу 1944 року в Бірмі. Власником цієї реліквії Хаген став за рік до того, як повернувся до свого початкового роду діяльності – до поліції – й очолив відділ по боротьбі з насильством. Оскільки відтоді багато води збігло, тепер він досить терпляче вислуховував усе, що докладав йому старший інспектор про розслідування зникнення людей.

– В самому тільки Осло щороку зникає шістсот людей. Проте за кілька годин після того, як їх оголошують у розшук, незнайденими залишається лише жменька. Це відомо, як і те, що, коли пошуки тривають понад два дні, людину майже напевне не знайдуть.

Хаген замислено провів пальцем по своїх примітних бровах, що сходилися на переніссі. Йому треба було підготувати нараду з бюджету, яка проходитиме в кабінеті начальника Поліцейського управління. Тема – ухвалене владою рішення про зниження податкових надходжень.

– Більшість зниклих – клієнти психушок або старі, що впали в маразм, – продовжував Харрі. – Але зустрічаються також і порівняно нормальні люди, які зриваються до Копенгагена або вдаються до самогубства. Цих знаходять або в списках пасажирів, або за виписками з рахунків, коли вони знімають гроші в банкоматі; інколи їхні тіла викидає на берег.

– Ну й до чого ти про це?.. – перервав Гуннар Хаген і поглянув на годинник.

– Ось до чого. – Харрі витягнув жовту теку, яка з пластмасовим клацанням приземлилася на комісарів стіл.

Хаген подався вперед і став гортати підшиті папери.

– Я обов’язково ознайомлюся, Харрі, адже ти у нас не з тих, хто строчить рапорти.

– Це витвір Скарре, – уточнив Харрі. – Але висновок мій, і його ви маєте вислухати тут і зараз.

– Будь ласка, стисліше.

Харрі склав руки й опустив на них погляд. Довгі ноги він витягнув уперед. Затримав подих. Зараз він скаже те, що збирався, і назад дороги не буде.

– Занадто багато зникло без сліду.

Права Хагенова брова поповзла вгору.

– Поясни.

– Тут дані про шістьох. Жінки від двадцяти до п’ятдесяти, які зникли за період починаючи з тисяча дев’ятсот дев’яносто п’ятого року. Цих жінок так і не знайшли. Я тут поговорив із хлопцями з відділу розшуку зниклих, і вони зі мною погодилися: виходить забагато.

– Забагато порівняно з чим?

– З тим, що було раніше. З тим, що відбувається в Данії та Швеції. Та порівняно з іншими демографічними групами. Майже всі ці жінки були в шлюбі – офіційному або цивільному.

– Ну, нині дами вже більш самостійні, – посміхнувся Хаген. – Від’їжджають, рвуть стосунки, може, знаходять собі мужиків за кордоном. Так що твоя статистика малопереконлива.

– У Швеції та Данії жінки також стали більш самостійними. Але там усіх зниклих рано чи пізно знаходять.

Хаген зітхнув:

– Ну, раз уже ці дані так відрізняються від норми, то чому раніше ніхто не спохопився?

– Тому що цифри Скарре стосуються усієї країни, а поліція зазвичай має справу зі своїм округом. У вас, звісно, є дані з Головного управління поліції Норвегії. У списку тисяча вісімсот імен зниклих безвісти, але це дані за останні п’ятдесят років. До того ж туди входять жертви корабельних аварій та великих катастроф, на кшталт тієї, що сталася на нафтовій платформі «Олександр Х’єланн». Штука в тім, що ніхто не намагався побачити цю закономірність, характерну для всієї території країни. Саме до цього моменту.

– Можливо, й вірно, але ми відповідаємо не за всю територію, Харрі. Тут у нас Поліцейське управління Осло. – І Хаген поклав долоні на стіл, натякаючи, що аудієнція скінчена.

– Атож, а я про що кажу? – Харрі почухав підборіддя. – Це вже дісталося й до Осло.

– Що «це»?

– Учора я знайшов у сніговику мобільний телефон Бірти Беккер. Я сам не знаю, що це, шефе. Але, гадаю, треба в цьому добряче розібратися й витягти на світ. До того ж швидко.

– Статистика – річ цікава. – Хаген узяв мізинець батальйонного командира Ясуди і став погладжувати його великим пальцем. – І я, звісно, розумію, що останній випадок із зниклою жінкою дає привід для занепокоєння. Але цього недостатньо. Отож давай викладай причину, через яку ти наказав Скарре підготувати цей рапорт.

Харрі затримав погляд на Хагені, дістав з внутрішньої кишені м’ятий конверт і простягнув шефу.

– Його поклали мені в поштову скриньку відразу після того ток-шоу, в якому я брав участь на початку вересня. До цього я вважав, що це витівка якогось психа.

Хаген дістав з конверта аркуш паперу, прочитав дев’ять речень, що складалися в текст, і знову втупився в Харрі, хитаючи головою:

– Сніговик? А що таке Муррі?

Харрі стисло пояснив і закінчив:

– Ось чому я боюся, що йдеться про це.

Комісар подивився на нього з нерозумінням.

– Мені б хотілося помилятися, – промовив Харрі, – але вважаю, що на нас чекають дуже тяжкі часи.

Хаген зітхнув:

– То що ти хочеш, Холе?

– Я хочу слідчу групу.

Хаген подивився на Харрі. Як і решта співробітників Поліцейського управління, він вважав Харрі за впертого, зарозумілого, склочного та непередбачуваного алкоголіка. З іншого боку, Хаген був радий, що він з Харрі перебуває по один бік барикад і що той ніколи не вчепиться йому в горлянку.

– Скільки? – запитав він. – І на який термін?

– Десятеро людей. На два місяці.

– Два тижні? – вигукнув Магнус Скарре. – Четверо? Усього? І це – на розслідування вбивства!

Він обурено поглянув на решту колег, які набилися до кабінету Харрі Холе. Їх було троє: Катрина Братт, сам Харрі та Бйорн Гольм з криміналістичного відділу.

– Більше Хаген не дав. – Харрі відкинувся на спинку крісла. – І це не розслідування вбивства. Поки що.

– Що ж це тоді таке? – спитала Катрина Братт. – Поки що?

– Справа про зникнення людини, – відповів Харрі. – Але не забувайте, що в ній багато спільного з іншими подібними випадками, що мали місце останніми роками.

– Йдеться про заміжніх жінок, які раптом зникли пізньої осені? – запитав Бйорн Гольм, демонструючи залишки говірки, яку він вивіз з рідного Тотена разом із колекцією вінілових платівок Елвіса, «Sex Pistols» та «Jason And The Scorchers», трьома костюмами роботи нешвілського шевця, американською Біблією, трохи закоротким диваном-ліжком та гарнітуром для їдальні, який пережив уже три покоління Гольмів.

Усе це він запхав до причепа та притягнув до столиці на старенькому «амазоні» – моделі, що востаннє зійшла з конвеєра «Вольво» ще 1970 року. Бйорн Гольм виклав за нього дванадцять тисяч, але який у «амазона» пробіг, ніхто так і не зміг розібратися, бо показання спідометра тільки наближалися до сотні тисяч кілометрів. Однак цей автомобільчик був утіленням усього, чим був і у що вірив сам Бйорн Гольм. До того ж він пахнув найкраще за всі машини в світі: сумішшю запахів дерматину, жерсті, моторного мастила, вигорілої на сонці полиці для капелюхів, заводу «Вольво» та людського поту, яким лоснилося водійське сидіння. Для Бйорна Гольма то був не просто піт, а шляхетний глянець, квінтесенція усіх попередніх власників: їхньої душі, карми, усього, що вони проковтнули на своєму віку, і взагалі – того, як вони жили в цілому. Із дзеркала заднього виду звисали гральні кубики – справжні плюшеві кубики фірми «Фаззі-дайс». Безглузда іграшка, що якнайкраще символізувала щиру любов та іронічне відмежування, яке він відчував до американської культури та естетики, син норвезьких селян, якому в одне вухо співав Джим Рівз, у друге – «Ramones», а сам він однаково обожнював і те, й інше.

Тепер Бйорн Гольм сидів у кабінеті Харрі у своїй растаманській шапочці, завдяки якій був більше схожий на наркодилера, ніж на експерта-криміналіста. З-під шапчини стирчали величезні вогненно-руді котлетоподібні бакенбарди, котрі обрамляли кругле приємне обличчя з трохи широко посадженими круглими очима, що робило його схожим на вічно здивовану рибину. Це була єдина людина, яку Харрі спеціально попросив включити до слідчої групи.

– І ось іще дещо, – Харрі простяг руку й хлопнув по проектору, що стояв між купами документів у нього на столі.

Магнус Скарре вилаявся й прикрив долонею очі: різкий промінь світла, в якому вирізнялися розмиті літери, вперся йому просто в обличчя. Він пересунувся на інше місце, а Харрі тим часом просторікував з-за проектора:

– Цей лист опинився в моїй поштовій скриньці приблизно два місяці тому. Адреси та імені відправника нема, поштовий штемпель поставлено в Осло. Надруковано на звичайному принтері.

Перш ніж Харрі встиг попросити, Катрина Братт натиснула на вимикач біля дверей, кабінет занурився у темряву, й на білій стіні чітко вималювався чотирикутник світла.

Читали у повній тиші.

Незабаром випаде перший сніг. І тоді він знову з’явиться. Сніговик. А коли сніг розтане, він знову когось забере з собою. Ти маєш себе запитати ось про що. Хто зліпив сніговика? Хто породив Муррі? Адже сам сніговик про це не знає.

– Поетично, – пробурмотів Бйорн Гольм.

– Що таке Муррі? – запитав Скарре.

Відповіддю йому було монотонне стрекотіння проектора.

– Найцікавіше – хто такий Сніговик, – вставила Катрина Братт.

– Явно той, кому не завадило б підкрутити мізки, – рішуче промовив Гольм.

Засміявся тільки Скарре й осікся, бо Харрі з темряви пояснив:

– Муррі – так називали одну давно померлу людину. Взагалі Муррі – це австралійські аборигени, які живуть у штаті Квінсленд. Але цей конкретний Муррі, доки був живий, убивав жінок по всій Австралії. Досі ніхто не знає точно, скільки саме. Його справжнє ім’я було Робін Тувумба.

Зашелестів шепіт.

– Маніяк! – видихнув Бйорн Гольм. – Той самий, якого ти вбив!

Харрі кивнув.

– Отже, ти думаєш, що у нас клієнт саме такого штибу?

– Враховуючи цей лист – не виключено.

– Гей-гей, притримайте коней! – підняв руку Скарре. – Скільки ти вже кричав «вовки!», коли тобі видавалося щось схоже на ту австралійську справу, Харрі?

– Тричі, – відповів Харрі. – Як мінімум.

– Але в Норвегії досі серійних убивць не було. – Скарре кинув швидкий погляд на Катрину – переконався, що вона його уважно слухає. – Може, це через ті курси з «маніякознавства», які ти пройшов у ФБР? Може, тому, що ти їх бачиш скрізь та всюди?

– Не виключено, – погодився Харрі.

– Тоді дозволь нагадати тобі, що за винятком хлопця, який бігав зі шприцом за старими, які все одно невдовзі мали померти, у Норвегії серійних убивць не було ніколи. Ці хлопці водяться лише в США, та й то переважно в кіно.

– Неправда! – прохопилася Катрина Братт. Усі одночасно повернулися до неї, і вона стримала нервовий дрож. – Вони водяться і в Швеції, й у Франції, Бельгії, Англії, Данії, Росії та Фінляндії. При цьому відомі тільки розкриті злочини. Про невиявлені переважно вголос не сповіщають.

У темряві Харрі не видно було, як почервоніло обличчя Скарре, проте він відзначив, як той агресивно висунув підборіддя в бік Катрини Братт.

– У нас навіть трупа нема, а таких листів я вам можу замовити цілу шафу! – обурено заявив Скарре. – До того ж від людей, ще більш схибнутих, аніж цей... цей... Сніговик.

– Штука в тому, – сказав Харрі, підвівшись та підійшовши до вікна, – що наш псих зробив ґрунтовне розслідування. Ім’я Муррі в газетах навіть не згадувалося. Це був псевдонім Робіна Тувумби, який він використовував, коли був борцем у пересувному цирку.

Останній промінь денного світла пробився крізь хмари. Харрі поглянув на годинник. Олег дуже просив вийти раніше, щоб устигнути й на «Slayer».

– З чого ж почати? – запитав Бйорн Гольм.

– Що? – перепитав Скарре.

– З чого почнемо? – виправився Гольм, згадавши про свою говірку.

Харрі підійшов до стола.

– Гольм ще раз огляне будинок та двір Беккерів – як ніби це було місце вбивства. Мобільний та шарф перевірити особливо. Скарре, склади список засуджених раніше за вбивство, насильство, підозрюваних...

– ...у подібних злочинах та усілякої іншої наволочі, яка зараз на волі, – закінчив за нього Скарре.

– Катрино, сідайте за документацію по зниклих жінках та шукайте спільний малюнок.

Харрі чекав на неминуче запитання: «Який малюнок?», але Катрина Братт тільки коротко кивнула у відповідь.

– О’кей, – завершив Харрі, – починайте.

– А ви? – запитала Братт.

– А я піду на концерт, – відповів Харрі.

Коли всі вийшли з кабінету, Харрі втупився у свій блокнот, дивлячись на єдиний зроблений ним запис: «невиявлені дані».

Сильвія бігла щосили. Вона бігла у напрямку дерев, туди, де вони росли найгустіше, грізно темніючи на тлі сутінків. Бігла, щоб урятуватися.

Вона не зашнурувала черевиків, і тепер вони були повні снігу. В руці Сильвія стискала маленьку сокирку. Її лезо почервоніло від крові.

Учорашній сніг, напевне, майже весь розтанув, але це в місті, а тут, у горах, у Солліхьогді, усього півгодини їзди звідси, він може лежати й до весни. Як же вона жалкувала, що вони переїхали сюди, до цього Богом забутого місця, на ці пустирі за селищем! Бігла б вона зараз по асфальту, на якому не залишається слідів, містом, чий гамір заглушає кроки втікача! У місті можна загубитися у величезному тісному людському натовпі. А тут вона зовсім сама.

Хоча ні.

Не зовсім.

Розділ 8. День третій. «Лебедина шия»

Сильвія бігла лісом. Ставало темно. Узагалі вона ненавиділа ранні сутінки листопада, але цього разу їй усе здавалося, що темніє не досить швидко. Темрява приховає сліди, вкриє її. Місцевість вона знала як свої п’ять пальців і була в змозі орієнтуватися, щоб випадково не повернути назад до будинку, просто до лап... цього. Але от невдача: за ніч сніг змінив усе навколо, прикрив каміння – так добре знайоме їй каміння – й згладив усі обриси. Та й сутінки стирали звичні предмети ландшафту. Де вона? Сильвія зробила спробу подолати напад паніки, що охопив її.

Вона зупинилася й прислухалася. Нікого. Тільки її дихання, що захлиналося, рвало тишу з таким звуком, як рветься папір, що в нього вона загортає сніданок для дітлахів, збираючи їх до школи. Сильвія зробила спробу дихати рівніше. Кров так само шуміла у вухах, але вона розчула тихе дзюрчання струмка. Струмок! Вони завжди йшли вздовж нього, коли збирали ягоди, ставили пастки або шукали курей, що заблукали, яких – вони це чудово розуміли – насправді викрала лисиця. Струмок збігав униз, до ґрунтової дороги, а дорогою рано чи пізно проїде якась машина.

Кроків Сильвія більше не чула. Ані звуку зламаного сучка, ані рипіння снігу під ногами. Може, їй вдалося відірватися?

Струмок тік немов по білому простирадлу, яким було вистелене дно лісової балки. Сильвія скочила у воду. Струмок був неглибокий – вода дійшла до середини щиколотки та залилася у взуття. Стало так холодно, що навіть м’язи скрутило, але вона попрямувала вниз за течією, високо підіймаючи ноги, роблячи великі кроки, що супроводжувалися гучним сплеском. Жодних слідів! – переможно думала вона. І пульс заспокоювався, хоча вона продовжувала бігти.

Недаремно останніми роками Сильвія проводила довгі години в тренажерному залі. Там вона скинула шість кіло, тіло підтяглося, стало гнучким – їй ніколи не давали її тридцяти п’яти років! Про це щоразу казав Інгве, з яким вона познайомилася минулого року на психологічному тренінгу з натхнення. Де її, власне, і надихнули на все інше. Господи, якби тільки вона могла прокрутити годинник назад! На вісім років назад. Вона б усе зробила інакше! Не одружилася б із Ролфом. І зробила б аборт. Звісно, тепер, коли близнючки вже з’явилися на світ, про це неможливо навіть подумати. Але до того, як у неї з’явилася малеча – Емма та Ольга, – усе було можливе, і тоді вона не опинилася б у цій в’язниці, яку так старанно збудувала навколо себе.

Сильвія наткнулася на гілку, що звисала над струмком, і тут крізь примружені очі побачила, як щось промайнуло, мабуть, якийсь звір вискочив до струмка й відразу зник у темряві лісу.

Їй треба бути обережнішою, бо скалічить ноги... Усього кілька хвилин минуло відтоді, коли вона стояла у хліву зі скривавленою сокирою, а їй вони здалися вічністю. Вона відрубала голови двом куркам та збиралася взятися за третю, як раптом за спиною почувся скрегіт дверей. Сильвія мимоволі здригнулася: як-не-як вона була вдома сама, до того ж ані кроків, ані шуму машини не почула. Перше, що прикувало її увагу, це ота дивна штука – металева петля на ручці. Схожа на зашморг, яким ловлять лисиць. Але коли той, у чиїй руці був цей інструмент, заговорив, Сильвія зрозуміла, що полювання ведеться на неї й померти має саме вона.

До того ж, їй навіть пояснили чому.

Вона прислухалася до цієї божевільної, але чіткої логіки, а кров гуркотіла в її жилах, наче вже готуючись зсістися. І тут їй пояснили, як вона помре. У деталях. А петля стала нагріватися: спочатку вона була червона, потім біла. І тоді Сильвія панічно намацала руків’я сокири прямо під піднятою рукою цього навіженого, вдарила, побачила, як піджак та джинси роз’їхалися вбік, наче вона смикнула блискавку, а на оголеній шкірі з’явилася червона смуга. Він відсахнувся і зробив кілька кроків по залитій курячою кров’ю підлозі, а Сильвія, не вагаючись, метнулася до задніх дверей сарая, що дивилися на ліс. У темряву.

Коліна наче паралізувало, одежа змокла наскрізь. Але Сильвія знала, що ґрунтова дорога зовсім недалеко. А звідти до сусідньої садиби – п’ятнадцять хвилин бігцем. Струмок зробив петлю. Ліва нога наткнулася на щось під водою, почувся звук удару, вона відчула, як щось схопило її за ногу, і наступної миті Сильвія Оттерсен приземлилася долілиць на живіт, насьорбалася води, що тхнула землею та гнилим листям, і, допомагаючи собі руками, стала навколішки. Вона переконалася, що поруч, як і раніше, нікого нема, і хвиля паніки відступила; виявилося, що нога міцно застрягла. Вона почала мацати рукою, очікуючи наткнутися на коріння, що обплутало ногу, але під водою було щось гладеньке та міцне. Метал. Металева дуга. Сильвія придивилася і побачила поруч очі, пір’я та зблідлий червоний гребінець. Куряча голова. Не з тих, що вона недавно відрубала. Цю приніс сюди Ролф як приманку. Після того як у комуні дізналися, що минулого року лисиця викрала в них шістнадцятеро курей, їм дозволили розставити навколо хутора – тільки не на стежках, якими людям могло спасти на думку прогулятися, – певну кількість лисячих капканів системи «лебедина шия». Найкраще місце для капкана – струмок, треба тільки примудритися встановити його під водою так, щоб зовні стирчала лише приманка. Щойно лисиця візьметься за курячу голову, капкан замкнеться у неї на шиї – звір загине вмить.

Рука продовжувала мацати.

У магазині «Все для полювання», де вони купляли капкани, їм сказали, що пружина така міцна, що запросто може зламати ногу дорослій людині. Щоправда, її змерзла нога не відчувала ніякого болю. Однак пальці намацали тонкий сталевий дріт, прикріплений до «лебединої шиї». Без інструментів, які лежать у сараї, нічого й думати про те, щоб розкрити капкан. До того ж вони зазвичай примотували його до дерева за допомогою сталевого дроту, щоб напівмертва лисиця, або хто там до нього потрапить, не заволокли капкан, що коштував грошей. Рука ковзнула під водою уздовж дроту, поки не наштовхнулася на металеву табличку з прізвищем власника – їхнім прізвищем. Так установлено правилами.

Сильвія здригнулася. Щось хруснуло вдалині? Серце знову закалатало, наче шалене, а вона все вдивлялася у темряву, що ставала усе густішою.

Задубілі пальці намацували дріт, розриваючи сніг на березі струмка. Дріт був примотаний до стовбура берези. Спробувала себе переконати, що панікувати не варто, що вузол розплутається, як тільки вона потягне за кінець дроту, що перелому в неї нема, а в лісі шумить якийсь звір. Вона спробувала підчепити кінець дроту і навіть не відчула болю, коли ніготь зламався майже посередині. Нічого не виходить. Вона нахилилася, зуби хруснули, коли вона зробила спробу перекусити дріт. Дідько! Тепер вона чітко розчула неквапливі кроки по снігу та затамувала подих. Кроки затихли десь за стовбуром берези. Можливо, це лише уява, але їй здалося, що вона чує його дихання, відчуває запах. Сильвія сиділа не рухаючись. І тоді він рушив далі. Звук став затихати. Він віддалявся. Вона схлипнула. Тепер їй треба вивільнитися. Одежа промокла, отож коли її не знайдуть, за ніч вона точно замерзне зовсім. І тут їй сяйнуло: сокира! Вона зовсім забула про сокиру. Адже дріт тонкий. Покласти на камінь, кілька разів добряче вдарити – і вона вільна. Сокирка напевне десь у струмку. Вона повернулася, опустила руку в чорну воду і стала обмацувати кам’янисте дно.

Нічого.

У відчаї Сильвія стала навколішки, уважно оглядаючи сніг, і нарешті помітила лезо сокирки, що виблискувало у воді за два метри від неї. Відчувши, як натягнувся дріт, вона лягла плазом у струмок, аж тала вода забурлила навколо, і зробила ривок наче загнаний звір. Не виходить! Сокирка надто далеко. Її пальці хапали повітря у п’ятдесяти сантиметрах від неї. Підступили сльози, але вона втримала їх: ще встигне наплакатися.

– Тобі оце потрібно?

Вона й не помітила, як перед нею посеред струмка опинилася істота, що сиділа навпочіпки. Воно. Сильвія відповзла назад, але істота подалася за нею, простягаючи сокиру:

– На, візьми.

Сильвія стала навколішки і взяла сокиру.

– А що ти хочеш з нею зробити?

Сильвія відчула лють, яка накотилася нестримно, здебільшого так буває після жаху. Цього разу хвиля люті була дикою. Сильвія прицілилася й змахнула піднятою рукою із затиснутою сокирою, але дріт смикнув її назад, сокира чиркнула в темряві, а Сильвія знову опинилася у воді.

Позаду тихо захихотіло.

Сильвія озирнулася.

– Іди геть, – простогнала вона, відпльовуючись від крихт гравію.

– Я хочу, щоб ти їла сніг, – промовив голос. Істота підвелася і на мить затримала погляд на тому місці, де тканину піджака було розрубано.

– Що? – видушила з себе Сильвія.

– Хочу, щоб ти їла сніг, поки не почнеш мочитися під себе. – Істота стояла за межами кола, яким могла пересуватися Сильвія на своєму дроті, і роздивлялася її, нахиливши голову. – Поки черево твоє не наповниться та не закрижаніє так, що на ньому вже не танутиме сніг. Поки всередині тебе не буде суцільна крига. Поки ти не станеш самою собою. Справжньою. Тією, яка нічого не відчуватиме.

Сильвія чула кожне слово, але смисл сказаного вислизав від неї.

– Ніколи! – вигукнула вона.

Істота зробила крок у її бік, не виходячи зі струмка, що дзюрчав:

– Кричи, скільки хочеш, люба Сильвіє. Бо тебе більше ніхто не почує. Ніколи.

Сильвія побачила в його руці той самий дивний інструмент. У темряві червоною краплею світилася розжарена петля. Коли вона торкнулася води, почулося шипіння і вгору піднялася пара.

– Ти їстимеш сніг. Повір.

До паралізованої свідомості Сильвії повільно доходило, що життя її спливло. Залишалося тільки одне. Темрява швидко згущувалася, але Сильвія, стискаючи руків’я сокири, намагалася сфокусувати погляд на істоті, яка стояла між дерев. Вона підвелася, пальці кололо: до них знову припливла кров, наче вона теж зрозуміла, що це їхній із Сильвією шанс. Вони з близнюками часто вправлялися у киданні: Сильвія жбурляла сокиру в стіну сінника, де пляма фарби зображувала лисицю. І щоразу, коли вона влучала й хтось із дітей виймав сокиру та приносив назад, близнючки переможно кричали: «Ти вбила звіра, ма! Убила звіра!»

Сильвія обережно виставила ногу вперед. Одного швидкого кроку буде достатньо для оптимальної сили та точності удару.

– Ти псих, – прошепотіла вона.

– А от саме в цьому, – сказала істота, як здалося Сильвії, з легким глузуванням, – нема жодних сумнівів.

Сокира свиснула низьким голосом і пронизала густу, майже відчутну на дотик темряву. Сильвія залишилася стояти, вправно тримаючи рівновагу, її права рука була спрямована вслід смертоносній зброї. А та просвистіла між деревами, зрубала на льоту тонку гілочку та й зникла в темряві, залишивши тільки глухий звук, з яким сокира встряла в сніг.

Вона притислася спиною до стовбура берези й осіла на берег струмка. Цього разу вона не намагалася придушити ридання, що підступали. Бо тепер вона точно знала. Більше нічого не буде.

– Ну що, почнемо? – вкрадливо запитав голос.