Текст книги "Соло для Соломії"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

«Чого я мала Петра бачити?» – хтіла сказати Соломія й не сказала.

Чим далі йшли селом, тим більше вона мовби віддалялась од людського гурту. Журна музика лунала вже наче звіддалік. А сама Соломія летіла над натовпом. Була схожа на.

«Хіба я пташка?» – подумала Соломія.

Куди йдуть ці люди? їй нестерпно захотілося додому. Там є мама, там брати – Тарасик і Василько, там. вона сама – маленька дівчинка Соломійка. Там Петрусь і Павлик. Тоже маленькі, обоє добрі і привітні.

Али звідки цей плач?

Соломія отямлюється. Процесія спиняється коло церкви. Батьки й комсомольці та начальство з району досягли угоди – до церкви Захаркове тіло не заноситимуть, та надворі батюшка таки відправить.

«Отче наш, що єси на небесах.»

Тихо-тихо шепче Соломія. Благання до Бога, Всевишнього, Отця Небесного супроводжуватиме всі дні, всі місяці. Щоб жили обоє – і Петро, і Павло, і десь там далеко Тарас, і всі чоловіки, котрих забрали на війну. Та все ж мимоволі, десь уже в кінці зими, після Стрітення, Громниць прийде те страшне побажання смерти зовсім низнакомому чоловікові. Тому, котрий шле письма до Руфини.

Руфина. В їхньому селі кілька днів, як прийшли червоні, стояли гармати, теї, що самольоти збивають. Зенітна батарея. Стріляли, як німецькі темно-зелені птиці з чорними хрестами на крилах летіли на схід. їдного таки збили, упав зі страшним ревищем за річкою Мережкою. Солдатів коло тих зеніток було десь до десятка, а з ними офіцер, лейтенантик зовсім молодю– сінький, десь такий, як Захарко, тико в плечах, може, ширший. Той лейтенантик і запримітив Руфку, що якраз мимо проходила, до тітки свеї ходила. Видно, й упала йому в око, бо гукнув одразу:

– Дівчино!

Ну, Руфка, звісно, не промах, та ще косоочиця, оглянулася, зирнула, що не простий солдатик гукав, то й спинилася.

– Куди поспішаєте, дівчино?

Так і спитав, на «ви-те», ну, не по-їхньому, а по-своєму, а голос при тім дрижав солодко, то вже Руфина потому розказувала.

Ци води б не винесла, далі спитав.

Руфина:

– Я далеко відси живу, оно колодязь, бачите, стоїть коло тітки Бартошихи, попросіть відра, то й нап’єтеся.

– Та я би ліпше з ваших рук, – сказав той лейтенантик.

– Ми у воду цукру не насипаємо, – відказала Руфина.

– Та з ваших рук хоч і з гірчицею, хоч з отрутою.

Руфина вловила – то не просто пустопорожня балаканина, абись словом за дівку перечепитися. І під вечір сама принесла квасу, на березовому соку впереміш з чорницями настояному. Дивилася, як п’є хлопець з двома маленькими зірочками на погонах, як ходить його кадик, як потому губи долонею витирає, а лоба, де чогось піт виступив (чого б то, квас же холодний, у погребі стояв), рукавом гімнастерки.

– Піду я, корову доїти тре’, – сказала. – З паші якраз пригнали.

Лейтенант не припрошував зостатися. Ци прийти ще пізнішого вечора. Тико зітхнув і сказав, що квас вельми смачний. Смачнющий. Так і сказав дивне те слово – смачнющий. А далі:

– Мене Олегом звати. А вас?

– Руфиною.

– Руфиною? – Видно, таки здивувався.

– Руфина, – вона плечиком здвигнула так, наче проганяла з того плечика метелика ци пташку, одна й уміла якось так, по– особливому, плечима здвигати. – Руфкою. Що, не подобається?

– Чому ж. Незвичне трохи ім’я. Старовинне.

– Старовинне? А я – жидівка, – навмисне визивно сказала.

– То й що? Я ж не антисеміт.

Того слова Руфина не знала, та запам’ятала. Олег. Тоже чудернацьке, в їхнім селі таких імен ни водилося.

– Бувайте, – сказала.

– Спасибі за квас. Чесно – смачний. Чимось таким приправлений.

– Чорницями, – з посмішкою пояснила Руфина.

З тим і пішла, трохи розчарована. Та що там трохи – неабияк. Чогось більшого чекала.

Більше прийшло днів через три. Коли на подвір’я лейтенант Олег забіг. Весь схарапуджений якийсь. Виявилося, по імені й знайшов, де вона живе. А їх знімають з села, на захід, за Буг, до Польщі велено перебиратися. От він й забіг, абись попрощатися.

– Хай вас Біг береже, – сказала Руфина.

– Дякую.

І стояв перед нею, не йшов. А тоді видихнув:

– Можна, я вам писатиму?

– Писати? Письма?

– Так. Чому б ні? Я тільки мамі пишу. Вона на Уралі, в евакуації. Вона в мене вчителька. А так більш нікому. То дозволите?

– Пишіть, якщо хочете, – дозволила Руфина.

– А як ваше прізвище?

– Прізвище? Фамілія?

– Так.

– Терещуки ми.

– От і добре, – чомусь зрадів. – От і добре. Я писатиму. Багато писатиму. Загоряни ваше село зветься?

– Загорєни. Ну, в нас так кажуть.

– Добре. І район який я знаю, – чогось заметушився. – Мені вже бігти треба. Рушаємо. Ну, до побачення, Руфинко.

– Бувайте.

Руку тико на прощаннє простяг, пальців Руфининих ледь-ледь торкнувся. І все. Й справді побіг. Мов утікав од чогось. Од неї? Од того, що жило вже в серці? Руфина навздогін перехрестила.

Перший лист прийшов через тиждень. А далі листи-трикутни– ки посипалися, мов горох із відра. Писав якщо не щодень, то через день напевне. Якщо ж лист не приходив, то у наступному, присланому через пару деньків, він повідомляв, що не було як писати чи укинути або віддати поштареві, бо були на марші. Але він подумки складав їй листа, своїй таємничій прекрасній незнайомці Руфині. Руфочці, Руфиночці. Так і писав. Що день і ніч повторює її ім’я. Що очі її зеленаві – то ціла поема, прекрасніша за «Шах-Наме», всі творіння Фірдоусі й Рудакі, Руставелі й Хайяма. Що квітами, які виросли з її очей, усіяні польські луги й подвір’я, і айстри, котрі там ростуть, він теж називає Руфинами. Потім він написав: вже повідомив про те, що на дорогах війни зустрів прекрасне кохання, свою маму Аделіну, а через кілька місяців, що мама написала – в їхньому роду теж були євреї, прабабуся в неї була єврейкою, тож вона навіть рада цій обставині й прийме його Руфиночку як рідну.

«Він божевільний», – подумала Руфина, та це божевілля, це оспівування неї самої, щораз вигадливіше, пишніше й чудернацькіше, ці розповіді про польські міста й села, де вони зупинялися, про маленьке містечко на Сумщині, де вони з мамою жили до війни, про незнану річку Бистроводку, про невідомих їй поетів і бозна-яких і чиїх писак, що когось там ген оспівували, весь цей феєрверк почуттів і слів подобався їй самій дедалі більше, хоч і викликав певну осторогу.

Та вона не приховувала цього чудернацького листування (сама першою листа написала десь через місяць), і взагалі на десяток, а то й півтора десятка його листів припадав один Руфинин, навпаки, ділилася з подругами, сусідами, родичами тим, що писав той Олег з дивним прізвищем Боришко. Переказувала, а то й читала вголос, весело сміялася при тому, не боялася, що од совєт– ського офіцера любовні письма получає.

– Чуєш, Любцю, що пише: обцілував кожну буковку в мему письмі. По два рази! Ха-ха-ха! Ну, ти чула про таке?

Про те листування, тую любов, звісно, почули і Соломія (та Руфина й сказала, поблискуючи безсоромними болотяними очиськами), і, гірше того, Василько. Даремно Руфина заспокоювала його, що то так, шуткома, що кінчиться війна, й забуде її, поліську дівку, той пан-товариш офіцер. Василько ходив як темна хмара. Став смалити цигарки, а раз, то вже в кінці зими було, сказав Соломії, що або вб’є цю заразницю триклєтущу, що над ним збиткується, або самого себе, або й себе, і неї. Хай никому ни дістається.

Отоді й подумала Соломія страшну, лячну, аж недобре стало, в грудєх замлоїло, думку оту – думаницю, чорною блискавкою зблиснуту серед снігу передвесіннього – хай би вже загинув той чоловік. Той хлопець окаянний, що так безбожно накинув оком і серцем на Руфину-Руфинисько, Руфку дідькову.

«Господи, спаси й помилуй», – подумала Соломія наступної миті. Перехрестилася. Тяжко зітхнула.

Навстріч ішла поштарка Марія, неїна ровесниця. Кілька їх, штири ци й п’ять змінилося, бо ж нихто не хтів носити до хат чорних звісток, яких з кожним місяцем і тиднем все більшало й більшало. І слухати плачі матерів, сестер, жінок, дівчат, плачі й зойки, що розривали осінню, зимову, а потім і весняну тишу, що рвали, здавалося, не тико душу, землю, али й небо. Вмовили, зрештою, Марусю, і їй судилося принести у свою хату три похоронки, бо ж усі три брати погинули, та роботи теї гіркої не кинула, до кунця війни пронесла свій хрест і важку, повну горя– горяниці сумку.

– Нима тобі цего разу нічого, – сказала Маруся. – На щастя, й похоронок сьоннє никому ни несу.

– Кауть, вуйна скоро кінчиться, – Соломія виказала почуте.

– Дай-то Біг, бо вже несила, – сказала Маруся, в якої на той час ще був живим їден брат-фронтовик.

– Весна б скорше, – сказала Соломія. – Кажуть, такеї пори Бог землю цілує, то, мо’, й смертей поменшає.

2

Павло письма присилав рідко – у ліпшім разі два на місяць. Писав невміло, часом букви ковтаючи, і все вибачєвся, що писати нима про що – вуйна вуйною. Тико й того, що смерть ще не вцілувала. У першім, котрого Соломія чекала по-особливому, як то до неї звернеться, починав, як і потім: «Доброго дня ци вечора, мої дорогеї рідниї мамо й тату, й кохана жінко Соломко.» Так і писав – кохана. І то був знак, то була терпка й щемка радість (простив?), али то був і біль, то була рана, бо ніц вдіяти з собою ни могла. Ни могла заново полюбити свого чоловіка, та й, більш того, розуміла, що коли одверто, як на серці лежить, сказати, то й не любила николи, все виросло – й женячка та поспішна, й любощі гріховні – з обіди дівоцької, з обману самої себе, свеї дурної гордості й навіяних рідними думок, з чогось такого, що мов чорна хмара прошуміло, продзвеніло у вухах, тико на серці той дзвін і остався.

Письма одписувала Соломія, як найграмотніша в сім’ї. Описувала про все, що в родині та в селі діялося, передавала численні вітання. Писала: «Доброго дня, наш дорогий Павлику, з привітом і найліпшими побажаннями вся наша сім’я». У кінці виводила: «Цілуємо», мовби од усіх, раз написала «Цілую» і відчула, як задрижала рука.

Натомість росло бажання – нестерпне, гаряче, мов хвиля жари посеред Петрівки – бути поруч з Петром, бачити його, знати, що живий. Напевне знати, хоч і вірила, що її мольба відвертає од коханого кулі, помагає ворожі пастки оминати.

Вперше після літа стрітилися вже, як бульбу викопали. Ще більш схудлий і пропахлий димом, але чисто вибритий, виринув з глибини саду, з осіннього надвечірка. Схопив в обійми, підняв над землею.

– Пусти, люди побачать. Свекор на дворі.

– Хай. Так тебе хтів пригорнути, що думав – умру.

– Чого ж не йшов так довго?

– Бо далеко ми ходили. Аж у Білорусь.

Тоді, як і ще під час п’яти коротких стріч, більше, ніж обійми, Соломія не дозволяла. Прямо сказала про чоловікове прохання.

– А як мене вб’ють, доки тая війна скінчиться? – Соломія вчула в його хрипкому голосі гіркоту. – Як уб’ють, не болітиме?

– Не вб’ють, – затято сказала Соломія й торкнулася його руки, потім шкарубкі пальці, долоню собі до грудей притисла. – Не вб’ють. Я за тебе денно й нічно молюся. Мусить же бути на цім світі правда.

– Дєкую. Тико Бог чує, а чєсом гаспид людські молитви перехоплює та в порох обертає.

– Мою не перехопить. Я слова не тико з душі беру, а й коло серця зігріваю. Такого вогню сатана, кажуть, боїться.

Отака розмова. Соломія аж завстидалася своїх слів, хоч і були правдивими. Нічого так не бажала, як швидшого кінця війни, в якій мали вижити і Петро, і Павло, а вона після її закінчення поєднатися з тим, кого любила, як цей світ, більше за саме життє.

Була тепер мовби двічі чи й тричі законною жінкою Павлові. Не тико повінчаною в церкві та в колишній управі записаною,

бо      ж як Павла уже до війська забрали, то передали з сільради, що всім, хто пошлюбився за німецької власті, треба наново переписатися, а чиї чоловіки в армії, хай заяви пришлють. Ну, Соломія написала про те веління Павлові, не могла не написати. Тайком надіялася, може, не пришле, али прислав. Значить, теж мав потаємну надію.

Петро з лісу не вийшов. Навесні Соломія зрозуміла, що правильно зробив. Хоч перед тим і вивезли сім’ю в Сибір. Бо ж тих, хто вийшов, у тюрму посадили або ж змусили за колишніми побратимами ганятися. Ци в якісь страшнії спецкоманди, про які казали в селі, що під видом вкраїнських партизан людей вбивають, послали. Нє, вона добре знала – Петро на таке ни пуйшов би.

Ті осінь, зима, частина весни були для Соломії довгими-пре– довгими.

Гуска. Восени Соломія вирішила відпустити дику гуску на волю. Нестерпно раптом захотілося, щоб гуска, котра навесні впала з неба, туди ж і піднялася, полетіла, вільна, як справжня дика птаха. Вона спостерігала, як відлітають спершу ластівки, потім боцюни. Махала чорно-білим птахам рукою й бажала обминути ті краї, де ще вирує війна.

– Передавайте привіт Павлові, якщо там летітимете, – прошептала.

Та Павло був десь на заході.

А боцюни летіли на південь.

Куди ж прагла її зболена душа?

Потім потривожив журавлиний клин тужливим покликом, аж серце затерпло. Провела і його Соломія довгим поглядом.

Гуска ж ходила по двору, разом зі свійськими колежанками йшла до ковбані.

«Що ж ти так? – подумки питала Соломія. – Хіба не хочеш полетіти?»

Гуска щипала моріжок.

Та одного осіннього дня почула з хати голосний гортанний крик. Стрепенулася, вибігла, а там її гуска стоїть і б’є крильми об землю. Соломія звела голову й у вишині, аж під високим клубком біло-сірої хмари, побачила маленькі фігурки. Гуси, нивже гуси? То ж, певне, їх почула неїна гуска.

Гуси десь там, у вишині, летіли й летіли, і даленіли, стаючи ледь помітними цятками. Гуска ж на землі ще раз загелготала і стихла. Ци почули її колишні побратими?

«Ой, ни почули», – подумала Соломія.

Сльози покотилися з її очей. Великі, мов горошини, що посипалися з неба, – на щоки, на її долю. Стояла і плакала, і щемкий жаль огортав неї саму, подвір’я, село і, здавалося, всенький світ, вже обгорнутий в пізній багрянець.

«Гуско, що ж ти, гуско?» – подумала Соломія.

Гуска вже мирно паслася.

Соломія витерла ребром долоні сльози.

Як же їй хотілося, аби швидше скінчилася осоружна вуйниця!

Як же їй хотілося бути поруч з Петром – будь-де, якщо не можна в хаті, на сімейнім ложі, то в лісі, в схроні. Так, вона помилилася, вона випустила на волю свою гординю, дала їй напитися і свеї, і чужої крові. Але то її, неїна вина, за неї їй же й розплачуватися.

Частим стало прокидання вночі, навіть коли добряче нахейку– валася за день на заготівлі дров разом зі свекром, Павловим братом Тимошем та його жінкою, і Васильком, який живою рукою ловко обтесував гілляччя, вичищав стовбури з лютою затятістю. Та затятість страшила Соломію, бо розуміла, що хоче брат утекти від думок про Руфину і неїного негаданого кавалера.

А тої ночі. тої ночі йшла крізь засніжений двір, вулицею, вийшла в поле й прямувала до лісу. Страх сковував руки й ноги, та наче щось веліло йти і йти далі. Хотіла, аби пролунав отой звук, що його почула вночі, – хижий і розпачливий. Тужливий. І закличний. Так-так, закличний.

Звернутий до неї.

Коли вже не стало сили опиратися, встала, вдяглася – тихотихо, хоч і бажала, аби прокинулися свекор чи свекруха, а то й обоє. Спинили, насварили. Та в хаті панувала тиша, яку хіба що перебивало посопування й похропування. Тиша надворі. Тер– нувся об ногу Гицель. Побіг за нею, потому відстав, ще з якимось псиськом знюхався.

Звук пролунав за селом, серед поля. Такий тужний і розпачливий, що Соломія заціпеніла. Застигла кров у жилах. Стала, зрозуміла, що далі не піде, бо страх скував її всю. Але й назад вертати не було сил. Коли ступила крок, другий, то відчула, що провалюється в темну яму. Чорнішу за цю безшелесну й беззоряну хмарну ніч.

«Рись кричала, рись мене кликала», – встигла подумати.

.Прокинулася, коли вже геть задубіла. Мороз скував усе тіло. Та знайшла в собі сили звестися. Била пропасниця, лице, руки й ноги не слухалися. І все ж пішла до села.

Коло хати бовваніла чиясь постать.

Свекруха Марія.

Соломія впала на її груди.

Вже в хаті свекруха сказала:

– Я думала – ти до нього пушла..

– До нього?

– Авжеж, до Петра. Та бачу, начеб нє. Де ж ти була, що так геть змерзла?

Вони сиділи у темряві. В хаті було теж зимно, хоч і не так, як надворі. Соломія притулилася до Павлової матері.

– Я вельми хочу, щоб Павло лишився живий, – сказала-про– шептала.

– Давай помолимося тоді, – сказала свекруха.

Обоє опустилися на коліна.

– Про себе кажи, а то батька збудимо, – почула Соломія.

4

Той крик пролунав серед весни, серед білого цвіту садів. Кричала їхня сусідка Явдоха, що бігла вулицею.

– Вуйна, вуйна кінчилася. Господи, вуйна кінчилася!

Вони обоє майже одночасно кинулися до хвіртки – Соломія і Марія. А там, посеред вулиці, Явдоха з піднятими над головою руками.

– Людоньки, Богородице Пресвята, вуйна кінчилася!

Знетямлена од щастя Явдоха, як їх угледіла, кинулася, обнімає,

обціловує.

– Тітонько, то ж типерка мій Гартем вернеться. Чуєте, тіточко, чуєте, кумо Соломко? І твій Павло.

– Чуємо, – Соломія направду щаслива. – І мій Павлик вернеться .

– А ти звідки знаєш? – Марія трохи недовірливо. – Що вуйна кінчилася?

– Та ж зранку до куперації пушла. Думала, гасу привезли. Бо ж сидимо як сліпні, тико хіба як у печі вечором запалиш. А там сільсовєтський голова, Іван Гараськів. Пудуйшов і бабів усіх, що тамечки зібралися, вітає. Каже, з району передали – німци здалися. Зувсім, каже, здалися. Чуже якесь слово при тім сказав, і не вимовиш на наський розум. Капаляция чи що. Повна та, каже, капаляция їм, німцям. В обід, каже, мітинг коло сільради зберемо. Всім передайте. Господи, нивже ж я Гартемка побачу? І брата свего, Йосипа.

Явдоха була літ на сім чи вісім старшою за Соломку. Ни вельми на лиці вдатною, то й засиділася у дівках. А два роки тому таки знайшовся хлопець, з сусіднього села, у приймаки до Загорєн прийшов. Два місяці тому ци трохи більше, десь після Громниць, синочка вродила Явдоха. І бач, таки вберіг Бог батька для неїно– го первістка.

«От і все, – подумала Соломія, як Явдоха пішла. – Вернеться Павло, то все якось і рішиться. Тепер, пусля війни, там, у війську, довго ж не триматимуть.»

Вона справді раділа. З радісним серцем і на мітинг йшла разом з свекром і свекрухою. І виступ Івана, голови, і фронтовика Платона Буського, которий раненим, з покаліченою ногою недавно вернувся, слухала з радісним тремтінням. І чоловіка з району, що на бричці приїхав. Всі вони вітали, казали, що Перемога над ворогом досягнута під мудрим керівництвом вождя товариша Сталіна, що буде тепер нове, щасливе й мирне життя, за яке поклали голови в боях сорок двоє загорєнців.

– То я, той-во, солдаток наших вітаю, тих, що дождалися, бо остальним, бабоньки, сочуствую й кланяюсь, – сказав Іван.

– Попросимо сказати й солдаток, – промовив чоловік з району.

– А чого. Скажуть, – Іван-голова обвів поглядом гурт і спинився на Соломії. – От наша жінка фронтовика Соломія. Ну, Соломка наша. Ну, Зозуликами їх кличуть. По-вуличному. По-наськи. Як то теперка твоя фамілія, Соломко?

– Рощуки ми, – сказала Соломія.

– То слово має жінка фронтовика Рощук Соломія Антонівна, – проголосив вельми аж врочисто Іван-голова. – Йди сюди, Соломко, тутечки ставай. Хай усі бачать.

І вже, як вийшла геть зашаріла Соломія, до представника з району:

– Отакеї-во у нас красіві солдатки. То, мона сказати, такеї й од смерти своїх чоловіків уберегти мусили. Бо як же, той-во, до такої, людоньки, чуєте, не вернутися?

Гурт, що стояв на вулиці перед сільрадою, схвально засміявся. Особливо жінки, хоч декого щось і кольнуло в серці. Соломія стояла молода, справді несказанно вродлива, розпашіла, в одягнутому з такої нагоди білому платтячку в синій горошок, з-під якого виднілися туго налиті ледь загорілі вже литки, і була схожа й на пташку, що от-от має злетіти увись, й на дивну, розквітлу наче саме до сьогоднішнього дня квітку, може, білий горошок, який, правда, розквітає пізніше, а може, ружу-циберку, котра має по краях пелюсток такі самі синюваті краплини-підсвітки. Вона була символом щастя дивно-світлого, і навіть ті, хто не дочекався чоловіків й прийшли, пов’язані чорними хустками, не мали, дивлячись на неї, злої скарлущі в душі. З-під квітчастої хустки-шальохи у Соломії виднілося густе пшеничне волосся, яке вона цього разу не захотіла зав’язувати у вузол, мовби просилося на волю, прагло обцілувати увесь світ, а не тільки ці прекрасні жіночі плечі.

– Людоньки, – сказала Соломія, серце якої шалено гупало. – Ну що сказати, людоньки? Вуйна кінчилася, хай би вона здохла, окаянниця. То ж вернуться загорєнські чоловіки, хай не всі, а вернуться. – Задихала важко, а тоді провела очима по жіночих постатях і обличчях. – Простіть нас, хто не дуждався. Ти, Вірко, прости, і ти, Ганю, і ти, Марусю, бо ж три брати полягло в чужую землю, і ти, Катю, бо ж двоє діток тоже лишилося, али як тре’ буде, поможемо. Господи, простіть, мої рідненькі. Якби ж мона було вам кусочок нашого сонця од– краяти.

Вона раптом заплакала, і що далі, то ревніше. З натовпу вирвалася Катька Тикунова, підбігла до Соломії, припала до грудей, а тоді весь гурт жіночий заплакав, заридав, обіймалися й плакали, витирали одна одній сльози й зновика плакали.

Розгублений стояв представник з району, а тоді до голови:

– Да, Іване Семеновичу, славна жінка у вашого фронтовика.

– Вона така, – з гордістю сказав голова.

– Тільки ж день Перемоги, а не плачу, – сказав представник.

– Ну, той-во, підем вип’ємо за побєду? – запитально подивився голова.

– Вип’ємо, а народ можете потім зібрати.

Як заспокоїлися трохи, Іван Семенович і сказав, що під вечір, отут, у садку Гершковім, поставлять столи, треба день такий од– мітить, то хай кожна сім’я щось принесе, якоїсь закуски, ну, там і до закуски, бо ж день побєди, не гріх і одмітить, і пом’янути, раз мир настав і нова жизня.

Краєм ока побачила Соломія, як стали розходитися, що до Руфини Василько підійшов. Щось їй каже, а вона сміється. Сміється та дівуля, а з чого? З Василька ци просто радіє? Може, ж не повернеться той лейтинантик, поїде до своєї мамусі, як живий зостався.

5

Соломія верталася з того ци то обіду, а швидше вечері, трохи захмелена, бо ж випила грамуню самогонки, та й ни раз, а кілько, свєто ж, хай і совєтське, й таке неждане, і того вина, що голова виставив, з великої довгої блєшки розливали, попробувала, солодке, чого там. Наговорилися, назгадувалися, зновика й сплакнули. Свахи – мама Соломія і мама Марія – до тітки Федорки ще рішили зайти, вона з Віркою й Любкою попрощалася, і тоді вже до хати свеї (ци ж свеї, ци надовго) направилася. І як за клямку вже було взялася, тихий свист почула. Не пташиний, а явно людський. Спинила порух руки, прислухалася. Свист повторився. Десь наче з-за хати, з садка. Насторожилася, а тоді назад ступила. І вже не пішла – побігла. Бо серце з грудей от-от вискочить. Бо хтось його звідти добуває.

На краю саду під яблунею старою, розлогою, розкарячкуватою, наполовину всохлою, стояв Петро. Соломія підійшла, бо ж біг стишила, скинула, спинилася. А тоді він, як тінь безшелесна, до неї ступив. Ступив, а тоді кинувся, за плечі схопив.

– Соломочко, – видихнув.

– Пусти. То ж наш сад. Що ти надумав?

– Дочекалися ми, Соломочко, – гарячий шепіт. – Чуєш, дочекалися! Як узнав, що війна скінчилася, то до Загорєн на коні поскакав, а далі цілінький день, як дурний, довкола села кружляв. Вечора не міг дуждатися.

Соломія:

– Зажди. Як усі полягають, я до тебе вийду.

– Та ж старий досі хропе. А свекруха твоя ще не скоро вернеться .

– Ну пожди.

– Ти сама казала – доки війна.

– Казала.

Соломія задихалася. Все чекання цих, Господи, десяти ци скільки там, місяців, довгих, нескінченних, тривоги, переживання, страх, муки й солодка надія на те, що здійсниться, здійсниться те, про що думала-гадала, любов, пристрасть-жага, яку заганяла кудись, на самісіньке дно душі, – все вихлюпнулося, прорвалося назовні, затопило її з ніг до голови, здавалося, затоплює сад і весь вечір, аж до самісіньких зір, що дивилися з потемнілого та весняного неба. А довкола двох, що тулилися, не могли натулитися одне до одного, п’янко пахли цвіт і молоде листя, шепотіла переповнена травневим соком трава і весь цей весняний вечір Перемоги. їхньої Перемоги. їхнього чекання, що стало цим вечором.

Петро обцілував губи, щоки, шию, волосся, а тоді підхопив на руки.

– Куди ти несеш?

Переляк і щастя були у Соломійчиному голосі.

– На край світу, – тихо сказав Петро.

Вже на його руках Соломія подумала, що знаються, дружать з раннього дитинства, а жодного разу не носив її на руках. Так не носив.

6

Минуло, мов у напівсні, п’ять щасливих днів. Того пізнього вечора, після любощів на краю їхнього й сусідського садів, на простеленій Петровій шинелі, на землі, що пливла й не могла спинитися, вони вирішили, що пусля того, як Павло вернеться (мусимо дуждатися, наполягала Соломія), вона піде до Петра в ліс. Будь що буде, а ни хоче так ховатися, краденим коханням жити, а там розділить з ним долю – що йому, те і їй. Петро пробував було заперечити, та Соломія поклала йому на губи пальця – все, вирішено, мусять через місяць-два, ну хай три, по домах солдатів розпустити, як оно й сільрадівський голова казав, і Терешко, ко– мандєр їхній, «стрибків».

– Терешка не мішало б шльопнути, – сказав Петро наче спроквола, але з такою інтонацією в голосі, якої вона од нього досі не чула. – Зрадник і підляк. Казав же я Чехурі, чим він дише.

– Пожди, Петрусю, не будь таким злим.

– Пожду, раз кажеш.

І ще була через день нічна зустріч, тепер вже на краю села, куди тихенько вибралася Соломія. Али вже тільки з короткими хапливими обіймами.

Боялися наче, що хтось за ними слідкує. А може, й слідкував. Не так за нею, як за Петром. На початку весни вивезли його батьків до Сибіру. Знала, що й за хатою, яка поки що стояла пусткою, стежили. Знала, що зимою, на Водохрещу, Петро ледь не попався, бо ж ни втерпів, рішив навідати додому і нарвався на засідку. Добре, що в останню мить, як уже садом ішов, помітив виставлене за хлівом опудало. Подумав – чого б то? І спинився, назад повернув. А опудало виставила Софійка, Петрова сестра. Як прийшли незвані гості, у сінях та в клуні поставили засідки (знали, виходить, що прийде Петро?), то Софійка до вітру попросилася. Один з нею пішов, до бокової стіни хліва притулився. Сказав пошепки, що як втекти спробує чи сигнал подати, то тата й маму постріляють. Софійка все ж подала той сигнал. Як з нужника вийшла, то й угледіла притулене до стінки дровняка опудало, яким восени вороняк з озимини одганяли. Майнула думка-блис– кавка, й на кінчиках пальців (у постоли, як виходила, взулася), ступила вбік, тихенько підняла опудало і обіч доріжки, що вела до хліва, у сніг встромила. Те місце ділило садок на дві частини, доріжкою вивозили на поле гній, тож Петро й помітив здалеку

незрозумілу фігуру. Спершу подумав, що хтось стоїть, насторожився. Та в блиску тьмяного місячного світла все ж угледів, що то опудало. Мало не засміявся, та наступної миті подумав – чого б то йому там стояти? І тихенько повернув назад.

Теперка про те згадав зновика.

– Шкода мені їх, – мовив, і жаль стис й Соломіїні груди.

– Тебе б зловили, все їдно було б не минути Сибєру.

– Так-то воно, так. Типер їдна надія, що англійці з гамери– канцями проти совєтів повернуть. Мусять повернути.

– Ще одна война?

– Може ж, остання.

– А ци тре’, Петрусю.

Розуміла – через місяць-другий прирече себе на інше життє.

Доля однак розпорядилася інакше. Марусю-поштарку побачила надвечір. У вікно вгледіла, як та завертає на їхній двір, вибігла, руку простягла.

– Ну, давай!..

І враз осіклась. Чорний вид у Марусі-Марушки. Очі боїться чогось підвести, а підвела – жахнулася Соломія: засльозені очі.

– Марусю! Що таке? – скрикнула.

Маруся полізла до полотняної торби. Як сліпа, навпомацки там щось намацувала.

– Ти того, Соломко. Господи, я ж думала, воно кончилося. Як і вуйна.

– Що ти кажеш таке? Хіба письмо не од Павла?

– Н-нє.

І дістала таки те казьонне письмо. З воєнним штемпелем – добре знали вже в селі того вісника біди.

Соломія одступилася назад.

Потім ще трохи.

– Може, то ни мені? Ни нам.

– Тобі.

Взяла Соломія конверта до рук. Тремтіли пальці, і вся вона тремтіла. Що таке? Війна ж закінчилася. П’ ять днів, як кінчилася. їм же казали, і все про теє говорять.

У конверті лежало аж три бомажки.

У першій прочитала Соломія: «Дорогие Мария Петровна и Андрей Степанович! Дорогая Соломея Антоновна! З глубоким прискорбием сообщаем, что Ваш сын и муж погиб смертью храбрых в боях за свободу и независимость нашей великой Родины, проявив высокое мужество и отвагу. Искренне сочувствуем Вашему горю. Память о защитнике Великой Советской Родины Рощуке Павле Андреевиче навеки сохранится в наших сердцах. Мужайтесь, наши родные. Командир войсковой части. Заместитель по политической части.» Підписи і печатка. Підписи і печатка.

В очах Соломії все чорніло. Майнуло – то неправда, якась страшна помилка. І потім – добре, що батьки Павлові ще в полі.

– Може, присядеш? – спитала поштарка.

– Нє. Я.

І взяла друге письмо читати.

«Дорога Соломіє Антонівно! Рідна наша солдатко!

Пише до Вас командир взводу, в якому служив Ваш чоловік, гв. мол. лейтенант Безушко Тимофій Романович. Прийміть мої щирі співчуття і уклін від усіх наших солдатів і офіцерів. Ваш чоловік, гвардії рядовий Рощук Павло Андрійович, служив у ввіреному мені взводі з січня нинішнього року. Був хоробрим і вмілим бійцем. До нас прийшов після виписки з госпіталю, куди він потрапив після поранення («Поранення? – подумала Соломія. – Писав же, що тільки царапнуло трошки»). Ми були ровесниками, того й здружилися якось, хоч і мали різні звання. Мені здається, я добре знаю Вас, бо Павло Андрійович часто розповідав, казав, що у нього найкрасивіша і найдобріша жінка в селі. Якось сказав, що перед тим, як його мобілізували, дуже Вас образив і як повернеться, то спокутує свою вину. На жаль, доля розпорядилася інакше. П’ятого травня наша військова частина була перекинута з-під Дрездена до Праги. День Перемоги ми зустріли в містечку поблизу цього красивого міста. Як і всі, раділи, святкували, але, на жаль, на світанку десятого травня нас підняли по тривозі, бо виявилося, що в горах неподалік, у лісовій сторожці, засіли недобиті есесівці. Прибувши на місце, ми оточили той будинок і почали готуватися до штурму. Ваш чоловік