Текст книги "Соло для Соломії"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

– Ну бо? Мо’, зо мною увечері на Розметену не побоїшся сходити?

– На Розметену? Нащо?

– Відьму зобачити.

Соломія знала – за переказами, там, на перехресті, коло гірки, що як і урочище, звалася Розметена, колись поховали вбиту осиковим кілком відьму. Казали, що відьма, похована на перехресті лісових доріг, з такої могили не встане і шкоди не робитиме.

– Думаєш, побоюся?

– Певне.

– Може, я сама відьма.

– То підеш?

– Нє.

Справді – не хотіла. Боялася. Бо казали, хто там постоїть, на тим місці – дітей не матиме і голова у завороти піде.

Та більше Соломія вже боялася наодинці з Петром лишитися. Кляла себе останніми словами і ловила на думці, що раз по разу табором їхнім пройтися хочеться. Бо. Бо знов і знов побачити бажання наростає, як потреба їсти чи пити, а не просто бачити.

На Розметену таки сходила – сама. Правда, серед білого дня. Не було ні страху, ні навіть бажання озирнутися – тико, здавалося, що неї геть усю пронизує, продимає вітер на тім перехресті. От-от підійме і понесе. Кудись, по дорозі, котрійсь із чотирьох, покотить чи й підійме увись, над лісом.

Якби зараз налетіли ті стерв’ятники, вона б, як і вчора Руфина, не стала б ховатися. І не йшла б нікуди. Стояла б на місці. Пам’ятником на могилі відьми, відкрита для вогняних джмелів.

Та враз відчула – треба втікати звідси. Тривога з’явилася в ній, як нечутний, але пронизливий звук. Три-во-га!.. Стала рости, як снігова баба, ні, як розпачливий крик, що, бува, наближається з далини.

А-а-а-а!

Соломія послухалася й не пішла – побігла. Вже в лісі почула дивний стугін, мов біг за нею табун коней. Таки озирнулася й уздріла: не коні, а ціле стадо диких свиней, дзіків, вибігло на перехрестя, стало рити землю, а далі, попіднімавши рила, заревло – трубно, розпачливо. Не тямлячись од страшного видовища, Соломія кинулася углиб лісу.

Сталося вночі. Соломія прокинулася й відчула, що вже не засне. Хропів свекор, тихо постогнувала свекруха. Нестерпне бажання охопило Соломію – зновика піти в ніч, у ліс, аби зустріти тую рись. Тихо-тихо звелася на коліна, а тоді не вийшла – виповзла з куреня.

І була гарячкова хода-втеча, і зупинення край табору (цього разу таки гукнув вартовий), і молитва перед високою сосною (друг Ярема, здається, казав, що такі високі сосни чогось корабельними звуться), і звертання до Божої Матері, котру, як казала мама Соломія, вони обманили, бо ж обіцяла, клятву давала, назвати доньку Марією.

Про що вона просила?

Про те, щоб простила Мати Божа її вину і гріх. майбутній гріх. Соломія здригнулася, подумки вимовивши ці слова, потім затрусилася вся, як у пропасниці – що ж то вона таке каже, а думає. То ж ще більший гріх – очікування гріха, чекання перелюбу, гріха, який ни прощається, а може, й прощається, хіба вона знає, звичайна сільська жінка, поліщучка, темна, як цея ніч, хоч із Святим Письмом знакома.

«Я люблю його, Матінко Божа, – чи то думала, чи шептала, випускала з душі, з свого єства самими краєчками вуст, геть пошерхлих губ те, що жило в ній ці дні, а перед тим цілі місяці, од того самого весільного дня, коли приніс Петро дарунок – ви– фарбуване калиною серце. – І завсіди любила, тико не признавалася, бо горда була. Прости мені, а якщо можеш – порятуй од цеї напасти.»

Ніч мовчала, мовчала Божа Мати, а може, Соломія не вміла неї почути. Вона обійшла сосну, тулилася до прохолодної кори, вдихала запах хвої й запах смоли, що, здавалося, стікав їй на руки.

– До чого жінка дійшла – хвоїну обіймає, – почула насмішкуватий голос зовсім поруч.

Впізнала: Петро – тико ж не її, не той, про кого думала, а Огей– ків – сусід через пару хат, тоже на кілько там літ старший, на себе каже зі смішком – вічний парубок. Вертався, може, з села чи ще звідкись.

– Ци, мо’, тобі кепсько? – вже заклопотався вічний парубок.

– Голова закрутилася, – відказала Соломія, не повертаючись. – Йди собі, тут наше, женське діло.

– А, ну то пойнятно, – сказав і потупцяв таки далі.

Соломія одірвалася від сосни. Не мала йти куди. Знала – не

засне вже. «Ой, людоньки», – стисла руками голову.

– Піду, – прошептала вона.

Пугукнув десь здалеку нічний, як і вона, безсонько.

«Не йди», – почулося Соломії.

4

Сталося те наступної ночі. А вдень вона почула, що зовсім неподалік є гинший табір. Любомльців, людей, котрим вдалося втекти з міста. З міста, до якого зі сходу все ближче приступала війна. З Любомля. І Соломії, як те почула, раптом захотілося там побувати. Може. Може, стріне там Геника, хлопця, котрий порятував неї, та його матір. Господи, як же то звали її? Галя ци Ганя?

Ганна. Галина. Дарма, взнає. А хлопець, ци живий хлопець?

Поскільки сама боялася заблудитися, попросила провести. Ні, звісно, Петра, друга Ярему, кого ж іще могла попросити? Ну, він хоч би для годиться сказав – іди, мовляв, сама, не маленька.

Дорогою й спитала, чого йому прізвисько, ну як там, кличку чи що, таку дали дивну – Ярема. У роду ж у них Ярем не водилося.

– Не прізвисько, а псевдо, – сказав Петро-Ярема. – Ти Шевченка читала?

– Чого ж, – сказала Соломія. – Мені отець Андроній «Кобзаря» давав читати.

– А «Гайдамаки» читала?

– «Гайдамаки»?

– Значить – нє, – чогось зітхнув Петро.

– Ну тебе. Грамотій.

Пройшли трохи мовчки. І дивне блаженство стало огортати Соломію. Наче в коконі якому йшла, загорнута у щось легке, невидиме, але начеб солодке. Нивже од того, що вона просто поряд з Петром іде? З тим Петром, якого насправді любила весь цей час, боячись признатися самій собі, боячись образити Павла і ображена на Петра, що надто мало уваги їй приділяє, що в ліс подався.

Рука мимоволі до його руки потяглася. І ще не торкнувшись, наче обпеклася Соломія. Назад руку відсмикнула.

Та Петро мовби почув. А може, й побачив той неїн порух. Взяв руку до своїх рук. Соломія вся спаленіла. Зиркнула вбік. Вони стрітилися очима. Зіткнулися блакитне й горіхове озера.

– Соломко, я більше так не можу, – сказав Петро, скорше не сказав, а простогнав.

– Як?

Вона спинилася. Петро дужче стис її пальці. Ледь не зойкнула.

– Ми ж обоє все розуміємо, – сказав.

– А Павло?

– А ми? Чого ти за нього пуйшла?

– А ти чого в ліс?

– Мусив піти.

– Мусив?

І Соломія враз ревно заплакала. Геть по-дитячому захлипала. Петро гладив її волосся, плечі. Й усе більше притягав до себе. Все більше притягав, і вона тяглася до нього. До коханого, перед яким завинила. Так, завинила! Вона, заміжня жінка. Та хіба вона душею, серцем не належала йому? Всім, що було в ній. На-ле...

«Петре, Петрику», – наче десь іздалеку голос.

Кликала його мати – давно, колись, у дитинстві, забирала з вулиці, од їхньої діточної компанії, їхнього розбишацького замур– заного гурту.

«Пет-ри-ку!»

Цей крик чомусь лунав у Соломіїних вухах, доки чоловік (хлопець, ой, хлопець) не підняв двійко неїних спідниць, не ввійшов у її тіло, у її плоть, доки не забрав геть усю посеред лісу, поніс у невідомий, незвіданий світ.

А десь далеко, на сході, гуркотіло й гуркотіло – глухо, али тривожно й погрозливо. Звіщувало про майбутні ще більші тривоги.

Війна тоже була жіночого роду.

– То-оже, – закричала Соломія у напівзабутті.

5

А війна прошуміла – над лісом, десь там, над селом ци в селі. Гуркіт у день святої Ольги ¹, княгині і жінки, долинав уже із заходу, з-за Бугу, й тре’ було вертатися в село. Валка возів і людей потяглася спершу лісовою, а потім польовою дорогою. Довкола дороги то тут, то там зяяли вирви од бомб і снарядів. А на підході до села, коло Самарчиного болота, побачили підбитого танка з опущеним хоботом. Залізний звір був із рядком червоних зірочок на башті.

– Не доїхав, бач, і до Бугу, і до Загорєн, – сказав свекор Андрій.

Хоч стояла тепла сонячна погода, Соломія мерзлякувато куталася в накинуту на плечі сіру вовняну хустку. її била пропасниця, хоч душа. Душа співала. Циєї останньої літньої ночі, проведеної в лісі, відчула по-особливому гостро – николи не була, не почувалася ще такою щасливою. Щасливою, мов птаха в небі чи квітка в полі, котру цілує сонце.

Та то було щастя, що гірчило. Вона відчувала ту гіркоту на губах, а ще більше всередині. Солодко нило тіло, бо ж кохалися й цієї, останньої, ночі. Йшлося легко, майже невагомо, і воднораз було зимно й гірко. Гірко і зимно. Зимово гірко.

Ще там, у таборі, після того першого разу, Соломія сказала собі, а потім і Петрові, що в усьому признається чоловікові. Павлові, котрий ждав неї десь там у силі. Мусить сказати, хоть би там що.

– Мо’, не треба? – Петро тоді зновика несміливо торкнувся її плеча. – Мо’, потому?

– Потому? Ти так рішив. Потому!

– Ну, я ни знаю. Павлик – він тихий, али чєсом як зірветься. Затєнтий він.

– Я тож затєнта, – сказала Соломія. – Нє, мушу сказати. Ни буду обманювати. Хватить, що й так обманила. Ой, Божечку, обманила.

– А далі як буде?

– Як? Ни знаю. Побачим.

– Може. Може, до нас підеш?

Вимовив те несміливо, аж тремтячим голосом.

– До вас? У ліс? В партизанку?

– Ну, в нас ни з медом, сама знаєш, як то. Али в нашій сотні є пару дівчат.

– Скільких?

Не сказала, вигукнула Соломія.

Він аж одсахнувся, рука з неїного плеча сповзла. А тоді струсонув тою рукою.

– Чого скільких?.. Ми ж люде. Ти що, гадаєш, до нас якісь гулящі йдуть? Дівчата свідомі. Українки!

– А я гуляща, – сказала вона. – Хіба неправду кажу? Чоловіка зрадила. Ци живий там, у селі, не знаю.

– Ни тре’ так.

– А як тре? Як?

– Ни відаю. Ми ж з Павліком з малєнства душа в душу. Ни розлий вода. А типерка.

– То нащо на його жінку лакомився?

– Бо. Бо люблю. Чуєш, люблю!

І за плечі зновика схопив, тилько вже не легко, ніжно, а з усієї сили. Струсонув, аж, здалося, кістки дзенькнули. А потому як у гарячці – що світ без неї давно не милий, що його тягло весь час до неї, а відколи в таборі, то казати не тре’, як тягло, що лихоманка била, що цілу ніч коло їхнього куреня просидів, сон її вартуючи.

– Ой, Петрусю. Петрику-бедрику.

Так нічого й не вирішили. Петро сказав, що через днів два навідається, бо ж типерка в селі, певно, війська червоного повно. А прийде, то готовий з собою забрати.

І попросив – ни кажи поки що.

– А коли? – Соломія.

– Мені лячно.

– А мині. Як я тепер з ним у їдне ліжко ляжу?

Павло стояв коло воріт. Біля його ніг Гицель, у якого потроху заживали ранені бік і лапа. Крутить з радощів хвостом, гавкає радо, мов питає, де так довго волочилися?

Хоч лице у Павла посіріле, стомлене – геть чисто виголений.

Стрункий, міцний, вродливий чоловік.

Муж.

Чужий відтепер.

Чужаниця, в якого зрадниця-молодиця.

Обняв, пригорнув. Поцілував. По. Ледь не задихнулася.

Вдихнула запах махорки.

– Ти що, палив?

– Та попробув трохи. Семенко Яруців тоже тутечки лишився. То й угостив якось вечором. Погомоніли трохи. Він і бакунця лишив.

– Не кури більше.

– Добре, не буду.

«Може, направду потім сказати? – подумала Соломія. – Ни тепер, а. А колись.»

Чим ближче до вечора, тим більше розуміла, що сказати мусить, що приховати не в силі, що те бажання, як болячка, як нарив, який мусить прорвати, що з двома чоловіками жити не зможе. Як і неїна мама, старша Соломія. Тільки та все життя проносила (нє, вже ти– перка нє) свою таїну в собі, пересилила себе, сховала, як мовлять, серце на денце, а вона виплеснула свої почуття, вчинила тєжкий гріх, бо ж у церкві повінчані. Така вона, Соломія. Соломка. Соломинка.

І вона сказала. Коли свекруха Марія пішла до сестри свеї, Фе– дорки, яка на другому кутку жила й у гиншому таборі мала ховатися, а свекор на дальній город, у другому лісі, подивитися, ци часом дикі свині не навідувалися та бульбу не порили.

– От ми й самі, – сказав Павло.

– Самі.

Стояли поруч, а посеред них – третій. Невидимий, а третій. Стояв.

– Ходімо до хати, – Павло простяг руку.

Соломія глянула в його очі. Чисті, прозорі, світло-сірі, ледь– ледь зеленкуваті. Наче вперше подивилася. І себе в них не угледіла, як раніш.

– Я.

Хрипкий голос застряг у горлі, зробив дерев’яним язика.

І все ж вона вдихнула і видихнула повітря. Мовби риба, викинута на берег. Ні, ще жива риба, принесена додому, якої от-от має торкнутися ніж.

Ци риба про те знає?

Вона знала.

– То ходімо? Чого ти.

І Соломія сказала:

– Я зрадила тебе, Павлику.

– Що?

Його лице пополотніло. Перекосилося. Мовби позеленіло на очах.

– Ти. Ти вигадуєш?

– Нє.

– З ким?

Соломія не відповіла. Нащо він питає? Хіба вона могла ще з кимось його зрадити?

– Петром? – Так сказав, що подумалось – не вірить. – Він там був?

– Був. Табір охороняв.

– І ти. Сука! Хвойда! Скіко раз? Кажи!

– Штири.

– Штири? – вирвався стогін.

Кинувся, зірвав хустку. Вдарив у лице. Соломія заточилася, али не впала. Павло вчепився у її довге волосся, яке півроку тому ще заплітала у косу. Потяг до клуні, другою рукою дав штурхана, вдарив боляче й чоботом у литку, аж ноги підігнулися. Далі поволочив, як напівживу.

У клуні він звелів роздягтися. Геть, догола. А що Соломія завагалася, рвонув кофтину, аж ґудзики посипалися. Тоді вона вже сама зняла сорочку й спідницю.

Павло штурханом опустив Соломію на коліна й за волосся під– тяг до стовпця біля сіна. Мотузкою зв’язав руки за стовпцем. Що буде далі, Соломка дізналася за якусь хвилю. Чоловік взяв складені вдвоє віжки й став полосувати жінчину спину, плечі.

– Павлику! – скрикнула Соломія.

– Мовчи, хвойдо, бо ни знаю, що зроблю.

Соломія закусила губу і далі мовчала. А важкі віжки, страшна покара, раз по разу опускалися на її бідолашну спину. Пекло нестерпно і все дужче. Здавалося, почала тріскати шкіра.

У тій самій клуні, де півроку тому серед зими Павло зробив її жінкою. Жін-н-кою-ю...

«Хоч би не зомліти, – подумала Соломія, а вже наступної миті: – Нє, ліпше зомліти, може, тоді припиниться ця мука, цеє катування».

Її чоловік – кат? Як же це? Ліпше б просто прогнав.

Мовби почувши Соломіїну думку, Павло перестав бити, люто жбурнув віжки вбік, копнув жінку ногою і пішов до виходу. Пообіцяв:

– Я скоро вернуся. Чуєш, хвойдо, вернуся!..

З тим і вийшов. Соломія стояла на колінах напівзомліла, притулившись лобом до стовпця. Спина боліла й пекла нестерпно, али то було ни найгірше. Вона розуміла, що життя пішло під укіс, винна в тому сама, та найголовніше – що буде далі? Яку муку ще приготував чоловік-кат? Не заб’є ж він її до смерти. Хоча чого й ні? Скаже, що десь у лісі пропала альбо до лісу за любчиком, коханком, повіялася. Типерка, воєнної крута– виці, людське життє ніц не варте. І лежатиме її бідне тіло, про яке Павло казав, що воно найліпше, найкрасивіше у світі, яке любив у цій клуні й у хаті до самозабуття, десь у болоті ци в лісовій ямі.

«Нє, нє», – подумала Соломія.

Али як порятуватися? Спробувала зубами дотягтися, розв’язати вузла, та це не вдалося. Міцно скручені руки.

Соломія заплакала. Дивна річ – десь поділося почуття вини.

Пришкандибав пес і став лизати голі й теж побиті ноги.

– Песю, – сказала жалібно Соломія. – Прости мене, песю.

І ще жалібніше:

– Порятуй мене, Гицлику.

Пес відійшов і став перед нею. Дивився, наче питав, чого вона тут і що з нею, господинею цього двору і його, вірного собачого служаки.

Соломії стало соромно своєї голизни, прикро за свою безпорадність. Поволі звелася на ноги. Хитався світ. Хоч би скоріше прийшов кінець усьому. Будь що вже буде, що б не приготував для неї чоловік.

І раптом вона згадала давню розповідь своєї бабусі. Про те, як колись, у давню давнину, ще за неї, бабусиної юности, ци й раніш, за Соломчиної прабабусі, чоловіки карали невірних жінок. Били, казали бабця, а тоді жінка мусила сама вимазати себе гноєм, а то й людським лайном, а поверх – пір’ям, і так водив голу невірни– цю-жінку по цілому селі, а вона коло кожної хати мусила казати, яка вона хвойда і прости Господи. А після того ганебного шпаце– ру відводив жінку до неїних батьків та збиту з ніг кидав посеред двору або прив’язану до тину. Ци прощав, траплялося й таке, казали бабця, тико після того жінка була в сим’ї за поштурхана, за служку, ноги мила чоловікові та його родині, чоботи щовечора цілувала. Невже Павло їй таке уготував? Та ж зара не той час.

«Нє, нє, ни буде такого, – ледь скрикнула Соломія. – Ліпше смерть, якщо нима порятунку».

Порятунок був. Першою вернулася з походеньок свекруха, бо сестра ще не дісталася з лісу. Побачила відчинені двері клуні, заглянула туди й скрикнула:

– Ой, Божечку милий, хто ж тебе так, доню? Нивже Павлусь?

– Він, мамо, – сказала Соломія. – Скоро повернеться, казав.

– За що ж так?

– За те, що ви-те знаїте, – сказала Соломія. – Одв’яжіте, мамо, прошу вас. Я собі тихенько до своїх пуйду, раз уже так случилось.

– Одв’яжу, звісно, – відказала свекруха, і коли одв’язала: – Нащо ж ти розказала йому? Хіба тре’ чоловікам усе казати? Якби я все казала. Світе милий, без шкіри досі б ходила.

«Вдягайся», – сказала мама Марія та, перш ніж накинула невістка одіж, таки мовила, та з такою інтонацією, що Соломія аж зашарілася:

– Яка ж гарна, доню! І той дурень такую красу не втримав! Ходімо.

Вона завела Соломію до хати, принесла з комори якісь баночку і пляшечку та звеліла оголити спину. Тоді взялася легенько втирати мазі в рани, ойкаючи та примовляючи.

А потім вернувся Павло. Як вибігав з клуні, то схопив сховану над дверима рушницю-дубельтивку. Навіть на бігу загнав набій до ствола. Мчав, як оглашенний. Якби зустрівся в той момент Петро, не задумуючись, убив би. Та колишнього друга ніде не виднілося, не прозиралося. Тилько двоє чи троє людей зі своїх обійсть подивилися здивовано. Так Павло промчався аж до річки Мережки. Стояв на березі й кричав у далекий ліс, посилав прокльони тому, хто забрав (таки забрав) його жінку, викликав негідника на прю. Ліс, проте, мовчав.

Синіло над головою високе літнє небо. Довкола Загорєн стояла мирна тиша. І з боку Бугу – жодного звуку.

Павло з усього розгону, як був, в одежі шубовснувся в річку. Вода, хоч і тепла, остудила його. Виходив на берег вже майже спокійний. А дорогою до села взагалі злість стала вивітрюватися. Пропало й бажання зганьблену Соломку відвести до неїних батьків. Нє, нізащо він її не відпустить, не віддасть тому засранцю з лісу. Соломка його законна жона, у церкві вінчана. Своє вона получила, достала, бо ж варт було. Вже коло хати рішив Павло – те, що сталося, умре між ними. А от Петра, як спробує до хати наблизитися ци жінку його, Павлову, кудись виманити, уб’є безпремінно, не зважить, що за Україну воює. Бо чужої жінки красти навіть таким защітнічкам не позволено.

Так міркував Павло.

А Соломії у клуні не виявилося.

На дворі тико Гицель запитально на господаря дивився. Песячим оком. Здалося, щось спитати хоче.

– Чого тобі? – гаркнув на пса.

«Невже до батьків своїх пушла, кимось визволена?» – подумав.

Горда, бач. Гордячка, хоть і зрадниця. Де й набралася гордяч– ності теї?

Як так, то хай так.

Нє, силою верне.

Зара й рушить.

Зайшов до хати води з того всього напитися.

А там – його зрадниця і матуся. Мама дивиться на сина так, мовби найліпші пацьори у неньки вкрав чи теля у Бога. Та ще ж і питає:

– Що ж ти наробив, сину?

– А що наробив? – визвірився Павло. – Ви-те неї питали, що вона у лісі зробила? Ви-те ж тоже тамечки буле? То чом не всте– регле?

– Я не сторож твоїй жінці, – відказала мама Марія. – А той чоловік, од якого жінка до гиншого йде, сам винен. Знаця – недолюбив, як належить. Не вберіг. Таково й виходить.

– Оно як! Я тут хазяйство стеріг, а вона свою.

Тут Павло геть сороміцькі, грубі слова з губи на волю випустив. Аж миски й тарелі у миснику, здавалося, загримотіли од сорому.

– Павле, не розпускай губу, – сказала мати. – Радій, що живі обоє. Хазяйство нажити мона зновика. А долю згубиш, то ніякими скарбами не заміниш. Проси прощення в Соломочки нашої за те, що наробив, що побив так свою жінку.

– Що? Мені ще й прощення просити? – Павло не йняв віри почутому. – Може, ще й на коліна стати перед циєю негідницею накажете?

– І станеш та ноги поцілуєш, – сказала Соломина свекруха, а голос, мов криця, бринів. – Може, тоді й простить.

– Не буде того! Світ перевертається!

Вибіг Павло й дверима з усієї сили грюкнув.

На коліна ж опустилася Соломія. Опустилася та справді, ревно плачучи, цілувала ноги чоловіковій матері.

– Простіть мене, – ридала. – Матусю ріднесенька.

– Нічо, нічо, мине, – казала Марія й гладила невістку по голові.

Давно вона любила цю дівчину, а тепер жінку, як рідну. Прагла і робила все, аби та стала її невісткою. Щось було в Соломії таке, що мовби самій Марії хотілося мати. Що вона всотувала у себе з її лиця, очей, постави.

Краса, врода Соломіїні приваблювали? Так, та не тильки.

«Світло якесь виходить од цеї дівки, – не раз казала собі Павлова мати. – Як не над головою, то всередині єго має. Мо’, й вправду отцем, батюшкою покійним позначена, як то люде кажуть?.. А через нього самим Господом.»

І та, в яку вона була залюблена, як у рідну, таки дісталася її синові, а отже і їй. І страх єї втратити пронизував.

– Вже не болить? – спитала Марія.

– Нє, – сказала Соломія. – Як рукою зняло. Дєкую, мамо.

І руку свекрусі поцілувала.

– То добра мазь, із п’яти трав та двох корінців зроблена, – сказала свекруха. – За днів два геть зовсім пройде.

– Дєкую, мамо.

– Ну, ходімо щось по хазяйству робети.

І вже коло порога:

– Ти ж не здумай нас кидати. Він пересердиться та й простить. В Андрія вдався, а той уміє прощати. Ой, горенько наше бідове.

Марія могла б цимало що розказати невістці. Не тико про те, як приручала чоловіка, перед котрим спершу аж тремтіла. Ой, не тико.

Соломія ж думала, що разом з болем кудись відходить образа. Мов легкий літній дощ. У кого ж їй самій просити прощення – не за зраду, а за любов свою неприкаяну?

Рішила, що сходить на могилу до отця Андронія. Поговорить, як не раз бувало.

Бо-о-ожечку, поговорить.

6

Тієї ночі Павло пішов спати до клуні, на сіно. Соломія не сказала жодного слова, не було їх у неї, десь повідлітали, як восени птахи у вирій. Довго не спалося, проганяла думки, а вони лізли, наче воші до немитої голови.

Нє, то скорше були світлі думки. Світлі, бо про Петра. Світлі й тривожні. Бо Павло ввечері тико й буркнув:

– Нима твого любчика, підстрелив я його. Можеш піти поховати, закопати псяюру. Коло Грицьового ружка ¹лежить, як досі не прибрали друзяки.

У Соломії все похололо всередині. Нутро обірвалося. Хтіла крикнути: «Брешеш!», та слів забракло, сухота в роті, аж дихан– нє забила. Руки тремтіли, як за хату відходила бочком. Подумала – Петро мусить дати звістку, куди гонився цей вар’ят, невідомо, та не віриться, що встрелив Петра. Не міг неїн коханий, справжній, як щире золото, коханий, отак нагло згинути.

Та як заснула, мов у темний льох провалилася. І коли доїти корови раненько схопилася, голова була легкою, мов подушка зі свіжим пір’ям.

Зненацька думка майнула – як подоїть обоє корів, самій піти до Павла. Вижене ци прийняв би?

Молоко било цівкою об дно відра, а в голову – оте слово, сказане чоловіком.

– Я не лярва, – вимовила Соломія вголос.

Цілий день, цілісінький, мовчали, як німчури. Навіть за столом обоє хіба до батька-матері озивалися.

А ввечері Соломія сама пішла до клуні. Віжки взяла і до Павла:

– Можеш ще раз побити, як хочеш.

– Я сплю, – почула. – Йди собі, жінко.

«Залізний він чи що?» – хтось спитав у Соломії.

«Гордий», – хтось і відказав.

Безсонної ночі рішила – щоб там як не було, піде в ліс. До Петра. Там назувсім і останеться. Хай люди кажуть, що хочуть. Біль не загасити й минулого не вернути. Тільки б Петро сам до села навідався, бо де його шукати? Хіба рідні знають? А як Павло його перестріне?..

Порятунок (чи ж рятунок? біда!) прийшов сам по собі. Через день на подвір’ї побачили новопризначеного голову сільради, Захарка Дильового, що, казали, у червоні партизани минулої зими подався, як ото проходили через їхнє село. А з ним солдат червоний – тико теперка з пагонами, як у польській ци царській армії.

Спитали: а чи вдома громадянин Рощук Павло Андрійович? Павло був удома. Захарко тицьнув у руки папірець. Сказав, що то повістка – за дві години явитися у польовий воєнкомат. При собі мати документи, які є, ложку, миску. Ну, там кусень сала на першу пору.

– У випадку неявки до сім’ї будуть примінені закони воєнного часу, – сказав Захарко. – А що то, самі знаєте. Полуторка ждатиме коло сільради.

– Ой, синку, – скрикнула мама Марія.

Вони знали, що вже третій день, як забирають. До армії, на хронт.

– Піду, – сказав Павло.

– Тоді розпишіться, – Захарко папірець сірий та страшний простягає.

Солдат, зовсім молодий хлопчисько, мовчав. Тико, як до воріт дійшли, повернув голову:

– Ви, того, ще не переживайте. Спершу в запасний полк підете. А там, дивись, і на охрану тилового об’єкта. Буває, і везе.

Казав м’яко, по-вкраїнськи, наськи, проте трохи не так, як у них. Десь, певно, з Восточної.

Збиралися мовчки. Батько до родичів сходив, новину недобру переказати, Соломія до своїх майнула.

А вернулася – стояв Павло серед хати. Побачив Соломку, очима зустрілись. Заціпеніли обоє.

І раптом він таки опустився на коліна.

– Прости, як можеш. Не хтів я. По-дурному вийшло.

Соломія відчула, що підгинаються ноги. Собі на коліна стала.

Сльози самі потекли. Павло долонею теї сльози й витер.

– І мене прости, – схлипнула Соломія. – Тре’ було й тобі у ліс йти з нами.

– Ет, що там уже зара казати.

Брязкнули сінешні двері – стали підводитися обоє. Марійка, його сестра, прийшла, зразу в плач.

Проводжали гуртом. Ще й брат Павлів прийшов із жінкою. І Василько з мамою Соломією та батьком Антоном. Як по селу йшли, люди з хат виходили – кланялись, старші хрестили.

Перед тим, як у кузов залізти, де вже сиділи з півтора десятка загорєнців та хлопців і чоловіків з других, сусідніх сіл, Павло раптом стрепенувся, обняв Соломію. Вона вся тремтіла й припала до грудей, і несподівано для самої себе взялася обціловувати чоловіка.

– Я тебе ждатиму, – прошептала.

– Ти той, – Павло нахилився до самісінького вуха. – Я розумію – назад вже не склеїш. Якщо його любиш. Тико я. Я попрошу тибе – жди таки. Вернуся – то все й рішимо. Не май з ним нічого, доки я там буду. Хотя б поки війна не кінчиться. Згину – то як хоч. А доки живий буду. – І гірко якось: – Може, та надія од смерти вбереже.

Відхилився, глянув Соломії в очі, у неї мороз от того погляду, мороз і жаль, аж груди розриваються.

– Доки живий буду, – гаряче зашептав. – Чуєш, доки живий на войні буду, щоб ти більше з ним не зналася. Вернуся – все і рішимо. Рішимо. Обіцяєш?

– Обіцяю, – видихнула Соломія.

Поцілував тоді квапливо батька і матір, родичів. І в кузов. Перемахнув через борт. Десь неподалік гримнули постріли. Вулицею до сільради – ще далеко – бігли якісь люди.

– Рушайте, – крикнув Захарко. – Рушайте, кажу. Ну? – І зовсім по-дитячому, пискляво: – Таку вашу.

РОЗДІЛ VII

ТРИ ЛИСТИ В ОДНІ РУКИ

1

Що таке час, час, який хочеться підігнати, змусити бігти, підстьобнути, перетворити у парубка, що поспішає до коханої, а він повзе, як старезна баба, котра задихано ледь переставляє ноги сільською вулицею, спираючись на костура, та раз-пораз іще й спиняється, аби перепочити – все те сповна відчула Соломія після того, як провела Павла. До війська, на війну. Часом їй здавалося, що вона й далі біжить за машиною, на якій віддаляється її чоловік, біжить і не може наздогнати. А коли машина даленіє, зникає з очей, вона озирається і бачить оту старезну бабу посеред вулиці. Баба тоже спиняється і грозить їй костуром.

І відтоді життя її перетворюється на суцільне чекання – болісне, тривожне, розтягнуте і спресоване водночас. Намагалася вбити його роботою, щоденною, щогодинною, навісною.

Найважче було ночами, коли прокидалася й думала про Петра – хоч би його не вбили – і про Павла – вже на фронті чи в тому запасному полку, про який казав молоденький солдатик, що приходив з таким самим молоденьким старостою, чи то пак головою сільради Захарком?

Захарко. Спочатку будуть постріли – десь із села, а потім полем бігтиме, не йтиме, а бігтиме Настя Кариська, і як добіжить – одразу:

– Чули-те, ото як стріляли, то ж то Захарка вбили.

– Якого Захарка? – свекруха. – Дильового?

– Атож.

– Удень?

– Прямо серед білого дня. Кума Мотрунка казала, сама бачила, до сєльсовєта пудходила, коли ж зовсім близько – гах. Вона ледь не впала, а всцєлася, їй-бо, сама призналася, добре, каже, що хоч без майток ⁴⁰. Ну, а далє таки пуйшла, а там в сіль– совєті, за столом, лицем на столі Захарко лежить, а по столі пляма червона розпливається. А скло в кабінеті тамечки геть вибите.

– Хто ж то стрілєв?

– Хто-хто. Дід покійний Митро. А мо’, й живей. Навіть Питро твій, – до Соломії. – Із садка, що навпроти совєтського постерунку ⁴¹, стрілєли.

– Петро давно не мій і не був моїм, – сказала Соломія.

– Ну, я так, для прімєра, – лукаво сказала Настя.

У Соломії серце – тьох-тьох, та з кожною хвилею вже не тьох, а бух. Бух-бух, на всеньке село, хоч би хто не почув і хоч би то не Петро був, ой, Боженьку милий, що на білім світі діється.

Захарко був неїним ровесником, ну, мо’, на рік старший. Тихий, на вечорницях-досвітках сидів, як миша під помелом, то як прийде, а більше й не приходив, зітхав, правда, на неї, Соломку, косував не раз, а як вона глєне, то вогонь з печі на щоки йому перебирався.

І хто б міг подумати, що той тихоня у червону партизанку піде?! А як совєти прийдуть, зголоситься головою стати.

Докерувався. Два якихось місяці, мо’, на тиждень більше.

На третій день по селу солдати шпацирували по двоє і веліли всім на похорони йти. Мусили піти й Соломія з мамою Марією і свекром Андрієм. Вони не були родичами Дилям, Захарковим батькам, отож перед тим не навідувалися до їхньої оселі, та й жили Дилі на другому кутку. До того ж, свекор одверто сказав, що боїться йти. Боїться, бо. – Соломія розуміла – бо Захарко став мовби прокаженим, хто надто співчував родині, міг і сам отримати кулю.

Таке було село тої осені.

А на дворі у Дилів уже повно людей. Коло воріт стояли солдати, на подвір’ї оркестр із блискучими трубами, привезений з райцентру. Люди перезиралися й стиха перемовлялися. З хати долинала голосна розмова, схожа на сварку. Виявилося – таки сварка. Мати Захаркова, Онисія, хотіла сина поховати як годиться, з священиком. А молодий начальник, що з міста приїхав: «Не годиться з попом, у партизанах наш товариш Захар Кущик, а ваш син, у комсомол вступив, оркестр гратиме». І вправду заграв, як труну стали з хати виносити. Захарко лежав із закритими очима, али начеб усміхнений. Жалібна музика трохи заглушала плач. А як йшли вулицею, до Соломії наблизилася Гафія, Петрова мати.

– Коли востаннє Петра бачила? – зашептала.

– У таборі, літом, – сказала Соломія.

– І ми тоже, – Гафія. – Ми тоже. Мо’, побачиш, то передай. Як Захарко ще живий був, то приходив. Каже, як Петро з лісу не вийде, то нас до Сибіру вивезуть.