Текст книги "Соло для Соломії"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

– Чого в тебе рука такая зимна, гонучко?

– У мене зимна рука? Бабуню!

Соломійка аж зойкнула. Де ж би бабця такеє вигадали! Чого б то руці неїній зазимніти? Та ж рука од серця йде, бо. Нє-нє, як Соломійка праву руку покладе, а ни ліву, то й зігріє бабуню. Ни зимно, бабуню, од цеї руки?

Бабуні сумно якось:

– Вроді нє.

А ввечері вона, тріночки захмеліла од сватання, од бджілок ци джмелів, що в неїній голові меду набралися од хмільних та любовних думок, сама, не стримавшись після довгого вечірнього ждання (чого?), на вулицю побігла. Ну, звісно, Павлусь ждав уже неподалік їхньої хати під вербою на неї, бо кого б іще міг ждати, в обійми схопив.

– Ти моя!

Пахло од нього сіном, махоркою, може, й трішки бражкою самограйною, а більше цим не по-зимовому теплим вечором, що весну приніс, як не на боцюнячих, то шпачиних крилах. Али ж крилах! Пахло любов’ю!

– Авжеж твоя! Засватана! – Щасливо сміється Соломійка.

Геть тисне її до себе Павлусь, до грудей міцно-міцно тулить.

І у вухо шепче:

– Я до клуні, на сіно, кожуха заніс!

– Павлику!

Та Павлик уже веде її до тої клуні. Пальці його чіпкі й міцні. Духота огортає Соломійку, вона, здається, от-от випорсне з кожушка, та це розпашіле дівоче тіло водночас тремтить од незнаного досі холоду. Аж цокають зуби, а на лобі піт проступає. У хаті вікна вже не блимають, лащиться до ніг молодого хазяїна і її чобітків (бо ж знає неї) кудлатий пес. Його раде повискування трохи заспокоює Соломійку. Двері клуні прочиняються, і ось уже Павло підсаджує її на драбину. На сіні у невеличкій ямці (нивже заздалегідь підготував, спалахує в неїній голові здогад – сороміцький і солодкий заразом) справді лежить кожух. Певно ж, старий, бо чути давньою вовною.

Шалена ніч почалася з довгого-довгого цілунку, вперше його губи геть-геть злилися з її вустами, а не тильки торкнулися, як у вечорничному ци вуличному цмоканні. Соломійці здалося, що вона от-от задихнеться. А його рука вже розстебнула кожушка, а потім за кофтину взялася.

– Я сама, – прошептала Соломійка.

5

Додому вона вернулася майже під ранок. Сіни були одімкнені, всі в хаті спали, альбо прикидалися, що сплять. І ступала тихо– тихенько. Наче мишка, що до приміченого з вечора шматочка сальця чи сиру скрадалася. Та свій сир – запашний, солодкий, п’янкий, трішки болісний – вона вже отримала.

Раз тико відро брязнуло, як квартою воду зачерпнула. Страшно хотілося пити. Чула, що чоловіків після любощів до води тягне, а як дівчат. того не знає.

«Може, я хлопець?» – пригасила прикушуванням геть зацілованих і аж розпухлих губ тихенький смішок.

Тихенько й роздяглася, під ковдру (значить, матуся ліжко розстелила) шуснула.

– То ти, Соломко? – бабуся таки озвалася з другої хати ³⁴.

– Я,– видихнула.

– Ранок скоро?

– Спіть.

Тіло її геть змучене та легке, мов пір’їна, тіло, в яке вперше (і одразу штири рази за півночі) входив чоловік, майбутній неїн законний муж, солодко нило. Перш, ніж вона заснула, це тіло, ліжко, всю хату підхопив хтось невидимий, легко розгойдуючи, став піднімати у височину, за білі-білі хмари, що пливли на тлі темно-синьої ночі, мов пухкі подушки з весільного приданого.

...Вранці Соломійка, прокинувшись і солодко потягнувшись, враз перелякано скинулася – ци ж не лишилася кров на сорочці? Крадькома оглянула себе – ні, не дарма на кожух, під її одежу, сіно підстеляли.

Тихенький смішок бризнув і згас. Вставати не хотілося, та, очевидячки, всі вже не тико очі попротирали, али й повмивалися, бо оно горох для лущіння на лавці стоїть.

– Довгий у тебе запій пусля сватання був, дівонько, – трохи буркотливо сказала мама.

Щоки Соломійчині стали враз бурячковими. Мов жарина з печі бризнула.

– Трохи постояли і з дивчєтами поспівали.

– А дивчєта вусами полоскотали, – то вже кпиночку задарма, як цілу жменьку жаринок, Василько кинув.

– Насмішник, – оперезала брата рушником.

– Мамо, ваша любимиця б’ється, – вдавано скривився братик, за поперек схопився.

У цій хаті, у цій сім’ї Соломійка ні за що николи не почує докору – те вона добре знала, як і про загальне обожнювання неї. Брат колись мовби жартома став на колінах на неї молитися, як побачив, що сестра розпустила розкішне хвилясте волосся та довгим гребенем взялася розчісувати ці пшеничні хащі.

– Не богохульствуй, – тоді мама сказали, та очі неньки сяяли не меншим захопленням од доньчиної вроди, якогось дивного, справді мов сонячного сяйва, що виходило від її лиця, усієї постави.

Соломійка намагалася пригасити те загальне захоплення жартами. Али ж бачила, яке гарне в неї тіло – ніжки-ніженьки, руки, плечі, жи... живіт, і двоє... ой, груденят.

Тепер воно, це тіло, належало ще й чоловікові, а з учорашнього дня вона була засватана, весілля за три тидні вчора зговорилися справити. Правда, циєї неділі мали ще прийти Павликові батьки і зробити передвесільні запитки, спершу в них, а потім у нареченого. Та то вже, як мовиться, тая торбина, що сама до базарного воза причепиться.

Коли ж Соломійка вдяглася та вмилася, до вікна підійшла. На вишневій гілці квіток побільшало – розпустилися майже всі бруньки. Усміхнулася, простягла руку, щоб квіток торкнутися. І раптом вона здригнулася, а потім мимоволі скрикнула. На квітці на вершечку гілки сиділа червона в чорних крапинках комаха. Петрусь.

– Що там таке, доню?

Мама злякано до неї кинулася.

– Там. Там. Там – петрусь.

– То й що? Тепло, то звідкись і виліз. Може, й з гілкою принесла.

– Нє-нє, на гілці його ни було.

Соломійка аж закрила перелякане лице руками.

– То я вчора, як худобі їсти давав, у сіні побачив, – Василько підійшов і зачудовано на злякану сестру зирнув. – Приніс до хати й на гілку посадив. Він і ожив. Думав, ти зрадієш.

– Ожив? Ожив.

Соломійка ще більше злякано заводила своїми диво-очима. А тоді кинулася до брата, вдарила кулачками в груди.

– Як ти смів? Насміятися схотілося?..

– Насміятися? Що з тобою, сестричко? Зі щастя дах поїхав?

Сестра вдарила його ще раз, а тоді вибігла з хати.

– Що з нею? – Василько.

– Що? Ой, Божечку мій. Нивже.

Соломія-старша, заточуючись, опустилася на лавку. Хата попливла перед очима. Здалося, що й миски у миснику затріпотіли.

– А з вами що, мамо?

– Ничо, ничо. Винеси ту комаху з хати.

– Добре, винесу. Може, вам води дати?

– Уже проходить.

Слабкість справді швидко пройшла. Та не пройшла тривога. Тривога за те, ци не повторює її донька, як і вона – Соломка, материну долю – любила одного, а замуж за иншого пушла? Може, сказати про те дочці, як то їй буде потому. А може, вона, хоч і мати, помиляється, і про того, більшого, людського Петруся, Соломка й забула?

Соломійка мовби підтвердила ці думки. Вернулася до хати швидко й, ніби нічого не сталося, взялася долівку підмітати. Смішно самій вже було над своїм зривом і якимось незрозумілим страхом, що невідь-звідки з’явився. Глянула на комашку-петруся і згадала иншого Петруся? А де він, той Петрусь? Чом про неї ни згадав, звістки не подав? Казали хлопци сільські, що разом з другими повстанцями кудись наче на схід подався. А чого на схід, як туди вже совєти пруться? Инші чутки ходили. Те й Варка, Петрова систра, потвердила, що наші «стипанові хлопци» за Буг подалися, тамтешні українські холмщацькі села, що ще уціліли, од полякув боронити. Нє, вона правильно зробила, що Павлика вибрала. Сильного, хазяйського, хазяйновитого, солодкого Павлика. Пав– луся, якому тепер належала і який належав їй, Павлусевій нареченій Соломци.

Соломинці, кажете, ох-хо-хо!

6

Весіллє справили в неділю, якраз перед Трьома святими і Громницями ^:. Надворі стояла весняна теплінь. Весільчани декотрі навіть пальт ни взяли, не кажучи вже про кожухи. Та й од Цаликів до Зозуликів, як прозивали родини молодого й молодої, недалечко, і церква Дмитрувська, куди на вінчаннє пушле, барвистим гуртом пушле-попливле, на краю їхнього кутка Млинище притулилася. Все близько, а найближче од Соломійчиної руки до Павликової. Зувсім близенько, і, сидячи за столом, Соломійка відчувала майже весь час свою руку в його. Раз тихенько шкарубкими пальцями неїну долоню пошкрябав. Соломійка всміхнулася. Бо знала, що той сигнал означає, яке таке бажаннє-хо– тіннє. По тій жаркій ночі на сінові більше до себе майбутнього мужа не підпускала, сміялася, що треба ж мед і на першу шлюбну ніч зоставити. Бачила – ще більше хлопака розпалює, раділа і посміхалася. І цупким віником якісь дивні щем і тривогу з душі вимітала.

Все було, як і належить – розчісування ще дівоцької коси подружками, і вчорашнє з дівочим віком прощаніє перед вступом у жіноче життє, пісні журливі й веселі. А сьоннє – весіллє, прихід весільної половини од молодого, батьківське благословіннє, вінчаннє. Вона першою на рушник стала – добра прикмета. І поцілунок, як обручками обмінєлися, і довга стріча вуст під крики «Гірко!» І під той спів назойливий: «А Соломка рада, аж в долоні плеще, нахилися, Павлусю, поцілуй ще-ще!»

Як уже вернулися з церкви, за стіл сіли, те й сталося. Спершу шум почувся надворі, потому в сінях.

Ойкнуло, а затим і заскімлило Соломійчине серце.

А тоді їх двоє й ступили до хати – Петрусь і хлопець, вона впізнала з сусіцького села, часом на вечорниці до них приходив, з Петриком приятелював, разом, кажуть, і в українську партизанку подалися.

– Добрий вечір, панове весільники, – Петрусь незвично голосно.

Озвалися гамузом, хто справді радо й зацікавлено, хто вимучено радо, дивилися насторожено. За плечима у незваних гостей – зброя, автомати. Хтось тихенько зойкнув. Вже ходили чутки про два недавні напади на весілля – десь там, коло Прип’яті, на Яревищинських хуторах чи що, і ближче, під Головним. В однім місці не так прийняли, казали, незваних гостей – поліцаїв, а в другім – партизан, правда, червоний за те помстився, що наречена ни його вибрала.

«Нивже й тут буде таке, кров проллється?» – читалося в людських очах. Тверезіли й ті, що встигли причаститися.

– Хоч ми гості й незвані, та прийшли, щоб привітати, – сказав Петро. – Свого товариша і його молоду тоже, як-ни-як, з ма– лєнства зналися.

– Запрошували й твою симню, чого ж нє, – озвалася Павлова мати. – Кауть, приболіли...

– Виздоровіют, – сказав Петрусь. – А я ненадовго, не бійтеся. Псувати щістє ни буду. Тилько поздоровлю, подарок вручу, ну, за здоровлє й щасливе життє чарчину, мо’, перехилю, як наллють. Ну, мо’, їден танець з молодою станцюю, з дитєчих літ дружили, як-ни-як.

Петрусь – обвітрене лице, начеб темніше, як було, у шапці– мазепинці й чорнім короткім пальті – підійшов до столу, де сиділи, мов омертвілі, наречені, й дістав щось із-за пазухи. То була невеличка дерев’яна коробочка. Простягнув Соломійці.

– На щістє й велику довгу любов.

– Спаси Біг, – прошептала Соломійка.

– Розкрий, коли хочеш, – сказав Петро. – Сам вирізьбив, од щирого серця, вибачєйте, що у лісі не вельми з подарками розженешся.

Соломійка розкрила коробку, дістала те, що лежало в ній, і не тільки з її грудей, а й з десятка инших – зойки вирвались. Ци захоплення, ци страху.

На Соломійчиній долоні лежало вирізьблене з дерева червоне серце.

Чиє?

її серце?

Його?

– Дє... Дєкую...

– Не бійся, – сказав Петрусь. – То не кров. То калина. Соком калиновим зафарбував. Помниш, як ми утрьох у лісі коло Гнато– вого хутора калину збирали?

– Пам’ятаю.

Все було начеб дерев’яним у Соломійки – і коли чарки Петрові й товаришеві його, що Михасем звався, підносила, і коли з-за стола виходила, щоб той танець надворі станцювати.

Михась тоді перші слова проказав, як чарку прийняв з неїних рук:

– Хай доля вам тико всміхається. По святах і буднях.

– Дєкую.

Не раз на вечорницях Соломійка і з Петром, Петрусем танцювала. Він завше вів тихо й обережно, ніби боявся, що вона воду ци синь своїх очей-озерець розхлюпає. Так і цего разу було. Тиль– ко автомат у него за плечима. Гвер. Так і не зняв.

Михась з якоюсь дівчиною, здається, Тетянкою Петраковою, танцював.

Петро сам просив у музик повільного танцю. Вів поволі, обережно, мов боявся розбити.

За танець обоє жодного слова ни промовили. Тремтіла Соломійка, і ледь здригалася його рука на стані молодої. Тильки, як стихла музика, він:

– Дєкую. – І до людей. – Вибачєйте, що, може, весіллє зіпсував. Додом забіг, а тут, кажуть, весіллє, то й привітати схотілося.

Низько-низько вклонився Соломійці, а потім і Павлові, другові свому. Тоді до всіх:

– Бувайте. Як совєт прийде – не піддавайтеся. Ще вернуться наші і слава, і воля.

І розтав у темряві. Соломійка стояла і боялася одного – щоб не впасти. Отак, посеред свого весілля. Бо що тоді буде? Відчула біля руки, що ледь-ледь дрижала, чоловікову руку. Пальці міцні й долоню широку.

«От і все, – подумала. – А що – все?»

А затим: «Додом забіг? Почув, що весіллє. А як же подарунок, серце червоне, серце калиновеє?..»

її думки перебила музика. Троїсті музики вдарили бадьорої, запрошуючи до нового танцю.

РОЗДІЛ V

ВЕСНА ЗАМІЖНЬОЇ ЖІНКИ: ГУСКА

1

– Гуси, гуси, лебедєта, візьміть мене на крилєта, – дитяче та давнє, як цей світ, мов пролісок крізь ранній сніг, мов промінь крізь ще зимову хмару, проривається й зривається проханнє з Соло– міїних вуст.

Вуст заміжньої жінки, вродливої, як сама весна, двічі викоханої минулої ночі, що стоїть серед березневого ранку, сама схожа на дивного птаха, з простертими у небо руками-крильми. А в тім небі поміж клаптиками білих, як припізнілий сніг альбо лебедине пір’я, хмаринок справді летять гуси, а мо’, й лебеді звідкись, з країв далеких, як уже подаленіле її, Соломійчине, дитинство. Летять крізь війну, мовби скасовуючи неїне існування, не досяжні для куль та приголублені Соломійчиними очима – гуси-лебеді летять.

– Що там, Соломко? – гукає з сіней свекруха, Павлова мати.

– Дикі гуси прилетіли, мамо, – щасливо каже Соломія.

– Овва, дивина, – намагається надати голосу байдужості Марія, та Соломійчине захоплення викликає й неї на подвір’я.

Вона й собі задирає голову й проводжає очима пташиний клин.

– Їдна, дві, три, – мимоволі починає рахувати, та збивається, бо ж до гусей, що ділять небо на дві частини, далеко.

До неба далеко, а до схожої на птаху невістки зувсім близько. Щось дивне ось уже другий місяць коїться у душі Павлової матері. Вона все більше закохується у свою невістку. Так би не мало бути, однак є. Вона стрітила цю жінку, давно знану, бо ж до Зозуликів рукою подати, з давніх давен живуть на їднім кутку, насторожено-ворогувато. Як завше стрічають свекрухи невісток, чужаниць, котрі не знати чого вриваються у чужу хату й хазяйство, забирають сина з материного серця та тулять до свого. Однак Маріїне бурчання та насторога погасли, мовби вогник на сирій скіпці. Погасила їх Соломія своєю привітністю, щебетанням серед зими, що падало на долівку срібними, а мо’, й золотими перлами, такими лагідними, добрими були слова, непідробне бажання догодити й щось нове дізнатися. І при тому не відчувалося жодної запобігливості, а наче. Начеб давно Соломка була неїною дочкою, зробила несподіване відкриття Марія. А ще дивні, сповнені внутрішнього чару, рухи Соломій– чиних рук, плечей та навіть розкрилля, схожих на два великих метеликів брів.

«Вона відьма», – раптом подумала якось Марія.

Раптом затерпла і задрижала рука, щока сіпнулася, і з солодким жахом Марія усвідомила, що їй не вороже, а приємно бути під цими, хай і відьомськими чарами. Двоє власних дочок, двох синів виростила, а такого, здається, й до них не почувала. Нє, не почувала, любила, а, бува, й сабанила ³⁵за якусь провину, а такого захоплення-зачарування не відчувала.

«Хай вже, там проясниться», – вирішила Марія.

Що ж до Павла, то він хоча й кохав Соломію, любив, як свою душу, ладен був оддати за цю жінку найдорожче, все ж дедалі більше почував себе власником найвродливішої у цілих Загорєнах, або й усій окрузі жінки. Баби. А цей, дарований Богом і долею, дорогоцінний скарб, потрібно пильно охороняти. Як усяку належну йому річ. Павло трохи засоромився, коли про те подумав. Соломія – не річ, але й річ тоже. Бо те, що належить комусь, мусить бути річчю. Він теж її річ. А тут іще ревнощі точили, як шашіль, душу. Нащо Петро явився й подарував те серце? Міг би й щось інше принести. Певно ж, прихопив собі дещицю, як ходили на польські колонії. Оно Лукаш Калина цілу торбу добра приніс – і посуд, і рушники, і пацьори ³⁶.

Десь так тижні за два хтів той дарунок викинути. Тре’ крадькома було те робити, посварила б Соломійка та й перестала б. А він ще й спитав, дурень: «Не шкода буде, як дінеться кудись?»

– Павлику, то ж дарунок весільний, – Соломка аж зойкнула, ци йому здалося?

– Авжеж, од любчика.

– І твого друга.

– Друга.

– Хіба нє?

Павло поклав те серце, калиною, як кровію обмазане, на стіл. Кудись сховала його Соломка. Кров-калина вже тоді потьмяніла. Знайти б і викинути.

Али ж вибрала ни Петра.

Али ж вибрала його, Павла.

Али ж вибрала.

Ци він вибрав?

І таки дівчиною, дівчиною йому дісталася, йому, не Петру пришелепкуватому, що до лісу з дурної голови подався. України йому захотілося, бач. Оно совєти вже під Ковлєм стоять, покажуть тобі Вкраїну, не те, що дурні німаки. Якщо до того живий зостанешся.

А тут іще й, на лихо, старший брат, Тимко, занадився, у самого двоє дітей, а до братової, видно, ни байдужий, міцно у воці засіла, як кіт на сало поглядає, сміхочки з торби висипає, а ще всякі лагодзінки – на тобі, Соломочко, і пряника, і засраника, і ниток для вишивання моя Гапочка посилає. А через два дні виявляється правда, як хвіст котєчий з мішка – ну ви-те бачили таке? – теї нитки Тимко у рідної жінки поцупив. Три ха-ха-ха з притупом. Гапка прибігла було сваритися, Соломка уже й нитки простягає, а на ту бабу тоже вроки напали – низащо ни візьму, ще тобі, Соломочко, і зелененьких, і красненьких, як ружа, принесу.

– Чо то я дурна? – каже Гапка, і вже хлипає, і до плечика Со– ломійчиного, сльозами дурощів блюзку мітить.

Такі в них у хаті діла, брат як ни сокиру, то жменю цвяшків позичає, мати перед невісткою рясний мак сіють, хотя, звісно, найбільший виграш у нього, Павла – його хлопака щоночі Со– ломчиній розкішниці поклони б’є, аж хекає. Найбільша ж мрія Павлова – аби Соломка сина йому понесла, про те він і ночами на вухо шепче. А про другу свою мрію навіть перед паном Богом віконницю зачиняє, аби Божу десницю не обпекла, вухо не опоганила. Тико десь же має летіти лісом чи з-за якогось поліцейського постерунку куля, відлита для найбільшого його дружбана, а тепер і ворога. Так, ворога, бо його, Павлова, перемога, його здобуток, як хата з піску. Якщо нє, то чого так ниє тривожно серце, ни часто, али раптово, крадькома, мов злодій з-за вугла, чорна думка визирає. Хай чорна, али то був би рішенець і тривогам кінець.

Намагається проганяти ті думки роботою, тут вони з жінкою – два чоботи пара, два дідька, що за ніч штири поля кукілем вспі– вають засіяти. Все горить у Соломчиних руках – вариво, праннє, перебирання насіння, прасування й вишивання. Ну й він не промах – колода за геха полінами розсипається, рубанок на верстаку в руках золоту пісню співає, а кошики в симні самим Павлусем сплетені, як і постоли на літо. Мовби змаганнє в них з жінкою у нарваності до роботи. Очі мами Марії світяться двома сонцями, а свекор Гандрій з-під жінчиної п’яти й собі вдоволено покахикує.

А тим часом Соломія надворі проводжає гусей довгим поглядом і раптом скрикує. Одна гуска виривається з гурту й починає каменем падати донизу, стрімко зближуючись із землею десь там, вже за селом.

– Мамо, мамо, що то? – кричить Соломія.

– Де? Що з тобою, доцю?

– Там же гуска чогось падає, бачите?

– Може, сісти кудись захотіла?

– Нє, вона падає, я ж бачу.

Соломія зривається з місця і кидається бігти. Туди, за село. Біжить, аж дух перехоплює. Думка єдина – порятувати тую гуску.

– Куди вона погналася? – питає Павло, з’явившись на дворі.

– Гуску рєтувати.

– Яку ще гуску?

– Ту, що летіла.

– Вона що – в небо й собі знялася? – кепкує Павло.

– Хто?

– Та ж Соломка.

– Гуска чогось донизу шугнула. Як камінь, – у матері Марії тоже тривожний голос.

А в Павла раптом все холодіє. Щось раптово, мов жменю з вогню забраного приску хто сипнув, у голові жаром наливається. Росте й росте, у щось велике виростає. Думка про гуску, котра падає, поєднується з іншою думкою. Думкою-видивом. Про кулю, що летить лісом. Летить, оминаючи дерева, навстріч добре знаному чоловікові, що йде лісом.

Навстріч Петрові.

А перед ним падає гуска.

2

Коли Соломія добігла до краю села, то побачила чоловіка, який ішов їй назустріч і ніс на руках великого білого птаха. Ще здалеку вона знала, хто то йде. Ноги її задерев’яніли. Задерев’яніли, й був тильки їден спосіб дати їм повернути назад. Та ноги не слухалися, бо прикипіли до землі. Так вона стояла серед поля, її продував ще зимний весняний вітер, чорніла довкола земля з острівками снігу, а Соломії здавалося, що поле почало стискатися, меншати, аж доки все не стало маленьким острівком під її ногами. Таким маленьким, що й двом ногам місця на ньому не вистачало.

– А я думаю, хто ж то так біжить навстріч, щоб здобич мою одняти, – то були перші його слова, коли підійшов близько.

Соломія скинулася, проганяючи заціпеніння, і глянула Петрові в лице.

– Здобич? Ти що, підстрелив неї?

– Підстрелив? Та Бог з тобою. Я побачив, як вона падає, та й із лісу до неї поспішив. Ми якраз із Денисом Веприковим он там, краєм лісу, до шосейки йшли.

– З Денисом? Хіба він теж у партизанці?

– А ти не знала?

– Нє.

Поруч неї стояв наче низнакомий чоловік. Тико з птахом на руках. Гуска злякано водила очима. Соломія простягла руку й погладила крило. А тоді сказала:

– Віддай мені.

– Бери, якщо донесеш, – сказав Петро. – Вона важкенька. У неї, певно, щось із крилом. Бо як я наблизився, то злетіти пробувала, али ни змогла. Я своїм хтів однести. Бо ж могла пропасти.

Гуска справді була важкою. Соломія відчула, як тремтить пташине тіло.

– Провести чи сама донесеш?

– Донесу.

Птаха на її руках, певно, не першого року, бо важить таки цимало.

– То я піду, бо ж Денис жде, – сказав Петро.

– Йди.

Та йти йому не хотілося. Глянув на небо.

– А ті полетіли. Вже й сліду нема.

– Певно, не помітили.

– Може. У них, кажуть, тико як вожак сідає, то всі за ним і собі мусять.

– Кудись, певно, далеко летіли.

– Авжеж, на північ. Там, де війна.

Вони стояли, Соломійка вдихала запах махорки й ще чогось, що йшов од цего чоловіка.

– Ти куриш? – спитала.

– Та довелося, – Петро начеб винувато. – Як у криївці сидимо, тоскно стає. Як у засаді – тоже. Хлопци нарадили. Я вже й утягуватися став. Хоть воно, мо’, й не тре’. Ну, я пушов?

Соломія глянула йому в лице. Обвітрене, трохи заросле і схудле. Вона чогось неначе шукала. І враз обпекло – шукає його очі. Добре знані Петрові очі, й не карі, а начеб кольору стиглого горіха.

Одвернулася. Поспішно, мовби боялася, що вкраде ті горіхові очі.

Чи він її сині вип’є, коли очима встрітяться.

А в грудях почало щось підніматися і душити з середини. Ніби відчувши, що з нею коїться щось недобре, затривожилася, загелготала гуска. Господи, що ж це. У кутики її очей (у тебе ж цілі озера, казав Петро) викочуються горошини сльозинок.

– Як сімейне життя? – Петро питає й переступає з ноги на ногу.

– Добре, добре, Петрусю. Ну, я піду.

Соломія рвучко одвертається і йде.

– Мої як там? – Петро у спину.

– Та ніби все в порєдку.

На ходу ті слова проказані. Далі Соломія йде сама, тулячи до себе, до своєї схарапудженості й тривожності птаха із заболілим, а мо’, й підбитим перед тим кимось крилом. Коли Соломія наближається до першої хати, її кидає в жар думка. Думка, що цяя їхня зустріч неспроста. Що. Що гуска побачила з височини спершу неї, а потому його, Петра. Того й почала сідати.

«Цього не може бути», – думає Соломія.

Авжеж, не може. Все пан Випадок. Чи ні? Ні? Гуси, як і журавлі, як і боцюни, приносять весну. Гуси, певне, найраніше. Цього року весна прийшла ще в січні, одразу по Різдві, то на великі здвиги й зміни, кажуть старі люди.

Ті здвиги вже коло Ковеля стоять, над селом час од часу в небі гуркотять самольоти, а раз було видно, як билися двоє, один по одному вогнем кресали, а потім їден десь там за Полапами, в бік Любовня, з великим хвостом огню й диму пішов донизу. Червоний? Німець? Люди гадали й тривожно позирали на схід.

Таки правду казав тато Антін. Перед Явдохою есеси й шуцмани на село налетіли, зо два десятки дівчат нахапали, казали, на роботу в Німеччину, а селом поголос – до борделів їхніх. Заміжніх не зачепили. А Маруся, двоюрідна сестра, і Улянка Вітрукова десь там, на заході, у тім швабськім краю, а може, й у есесівських казармах.

Ще раніше, тиждень по її весіллю, селом промчалася інша чутка – йде червона партизанка. Соєдінєніє імені Лєніна. Соломія струшує головою – надто неприємні їй ці спогади. Той погляд чоловіка у кожусі, що заходить на подвір’я, бачить її, Соломійку, пасе очима.

– Красівая молодуха.

Знімає з плеча автомата. Дивиться пильно – очі як два буравчики, а з них розтоплене масло витікає.

– Пойдьош со мной? Врага-хвашиста біть?

– Я заміжня, – каже Соломійка, в якої терпнуть кінчики пальців на руках.

– Ну і што? Муж, небось, бандьора?

– Що ви-те, пане.

– Панов нєт. Так кто твой муж?

– Хазяїн. Христьянин.

– Хазяїн? Кулак? Ізба у вас нєдурствєнная.

– Прості ми люди, па. Товаришу партизан.

– Боішся?

Він хапає Соломію за руку, притягує до себе.

– Нє бойся, я сладкій. Ми, сібірскіє, парні гарячіє.

Притягає до себе. Подих курива й самогону.

І той виліт Павла з хати, з сокирою в руках.

Її одчайдушний крик.

Насмішкуватий позирк очей-буравчиків.

– О, хазяїн явілся. Хочет, навєрноє, тебя вдовушкой сделать.

Соломія вчепилася в автомата, якого прийшлий взявся знімати з плеча. Відчувала, що ось-ось станеться страшне. Найстрашніше. Де й знайшлися ті слова.

– У мене брат в Красній армії.

Сибіряк явно збентежився. Глянув ніби по-інакшому.

– Вот как? І где же воюєт?

– Не знаю. Перед війною на китайській границі служив.

– Погранічнік? Чекіст что лі? Чем докажеш?

– Брат письма присилав. Ще перед вуйною. Вони в моїх батьків. Принести можу.

– Ладно.

Він так і не зняв автомата. Павло ж, на щастя, збагнув, що сокирою нічим не зарадиш й пожбурив її аж у дровняк.

– Да, гарячій у тебя мужік. Смотрі, как ревнуєт. Нашей вро– дє породи. – І вже якось тепліше, до Павла. – Пойдьош в крас– ниє партізани?

– Та я би той. – І слово напівруське знаходиться. – З задо– вольствієм. Дак у мене сухожиллє порване. Ходити довго і шмит– ко не можу.

– Врьош, нєбось, а?

Павло брехав. Насправді ушкоджене сухожилля, від чого довго не міг на ногах стояти, було в Тимофія.

– Точно. До війська ж не взяли.

– Ну лади. Чорт с вамі... Шльопнуть всєгда успєєтся, єслі такім горячім будєш... Да і молодка больно у тебя прігожая... Жаль ліцо слєзамі портіть... Смотрі, стянут, а то й сама убежіт... Ха-ха-ха.

Він хриплувато сміється, а тоді каже, з прищуром, од чого очі мовби геть кудись зникають:

– Самогонка, надєюсь, єсть? І сало? Да і сапогі мнє сменіть не мешало б. А то совсем разлєзлісь, каші просят.

– Я зара...

Павло метнувся до сусідів, Гапонців, цілу літру позичив. І сала шмат чималий відвалили, самим менше зосталося. Та яєць десяток. Ну, й чоботи, що Павло до весілля справив, мусили оддати.

Щитай, ще дешево відбулися. В інших і свиней забирали, і коней, і кожухи, й підводи. А хто не давав – што, освободітєлям жалко, бандьоровскіє сволочі? Прокопа Гитунця і Мифодія Бра– туньового таки відправили на той світ. Дівчат кількох силою з хат забрали. Все ж один чоловік, Данило Вертун, явився до їхнього командира і пожалівся, що дочку збезчестили.

– А ми ж вас так ждали, – сказав.

– Ждалі, говоріш?

І командир той поскликував своїх та звелів показати – котрий? Коли приведена Данилом донька Василина ткнула пальцем, командир наказав вийти зі строю.

– Насіловал, Суровцев?

– Да врьот она, товаріщ командір. По согласію всьо било.

– Било?

– Да разве нє відіте, ето ж формєнная б.

Ліпше цього б не казав, бо Василина була молоденька і вкрай сором’язлива. Почувши такі слова, залилася рясними сльозами, забилася в плачі.

– Пойдьош под партізанский трибунал, – виніс присуд командир.

І таки, казали, розстріляли насильника.

А як пішла далі тая партизанка, став ходити по хатах Пилип Горопаха, капезеушник ³⁷колишній. Записував, що в кого забрали, казав, що мусять повернути, як повернеться справедлива радянська влада, хай не сумліваються.

3

Соломію Павло зустрів на воротях. Тико не в червоних, а кирзових чоботях. Чоботиськах замазаних.

– А я вже хтів за тобою йти, – мовив. – А то подумав – мо’, й собі з гусями полетіла.

«Якщо хотів іти, чого ж не пушов?» – подумала Соломія.

Опустила гуску на землю. Та злякано озиралася – куди втрапила, певно, міркувала. Стиха загелготала.

– Молодець, жінко, – сказав Павло. – Файна печеня буде на Паску.

– Що? – скинулася Соломія, розминаючи затерплі од нелегкої ноші руки.

– Зготуємо, кажу, на Паску.

– Не дам. Не будемо готувати цеї гуски. Може, оклемається та ще полетить.

Щось незнане досі защипало в Соломійчиних грудях. Таке, що світ перед очима терп. Стала, затулила тілом гуску. На Павла зирить. Той од жінчиного погляду аж убік ступив.

– Що з тобою?

– Гуски тобі не дам зарізати.

– Ну не даси, то й не даси. До наших пусти, може, й свійською стане. Ой, жінко.

На щастя, до них свекруха підійшла. Спитала:

– Там, у полі, майбуть, зимно, зимніше, ніж тута? Бо ж ти, Соломко, посиніла й геть дрижиш. Иди, в хаті посидь. Иди, доцю. А з гускою ніц не станеться. Ци летіти, ци зоставатися – самій обирати.

– Добре, мамо.

Уже в хаті Соломія заплакала – рясно і ревно, як маленька зобижена дитина. Образливо було на себе, що з доброго дива за село помчалася, на чоловіка, що за нею не вийшов, а тую гуску самій через цілий куток довелося тарагунити, на гуску, що з неба не знати чого впала, не могло деінде їй крило заболіти, а найбільш – на Петра, що мовби підстерігав її, Соломію, й тую гуску зіврочив на падіння. Нащо йшов саме там, тривогу, було пригаслу, до серця вернув?

«Ой, не пригаслу», – подумки призналася Соломія, аж оглянулася.

Бо хто дорікав Петру, що ніде не з’являється?

Хто?

Яка Соломія, яка Соломка, з якого села?

4

Соломії потім самій смішно згадувати, як схарапуджено мчалася мало не крізь всеньке село – туди, де на землю з неба впала птаха.

Вона, справді біла й велика, лежала на холодній землі й намагалася звестися на ноги.

Потім Соломія відійде й погладить. І візьме на руки.

Гуска, що билася було й голосно кричала, стихла у неї на руках. А навстріч їй, що тулила тую птицю до грудей, ішов уже Павло.

Ну чого вона так хотіла, аби Павло пуйшов за нею, хай не за нею, а навстріч. Ніби од того щось могло змінитися. А може, й могло? Соломія аж скинулася, коли про те подумала. Їй потрібен був Павло – саме такий, що йде навстріч, на дорозі, вулиці сільській, а може, й простягає до неї руки. Те їй було потрібне, особливо після зустрічі з Петром. Химерна думка, що їх обох звела гуска, котра впала з неба, тепер розсмішила Соломію. Та розсмішила силувано, начебто сміялась не вона, а хтось збоку. Хто над нею сміявся.