Текст книги "Соло для Соломії"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Про жінок завели мову. Батюшка скаржився на непойнятливу до його потреб матушку. І тут раптом Антін подумав, що йому, власне, на свою жінку скаржитися гріх. Добра, покладиста, як і вип’є він часом, то хіба дорікне м’якенько. А що була в Антона одна особливість – випивши, він ставав сентиментальним, аж сльози виступали, то подумав, що от слідом за синами (які козарлюги ростуть!) і дочку йому родила Соломія. А він же їй обіцяв нові чоботи справити, а не справив. І кожушок, якого колись у Любомні бачили, так і лишився не купленим. Та й руку на жінку якось підняв у сварці. І взагалі, якщо добре подумати, по правді, то винен перед нею. Бо, можна сказати, в иншого, у того Стьопки-тюхтія з-перед носа вкрав, нахрапом взяв. А заноза ж, певно, в серці лишилася. Он у нього сім’я, вже дітей троє, а Стьопка, друг колишній, мало того, що досі не женився, а тепер ще й покалічений.

І захотілося Антонові жінці своїй Соломії чимось віддячити. І не завтра чи на той рік, а зараз, сей момент.

– Слухайте, батюшко, – раптом, несподівано для самого себе, сказав він. – А якби я вас попросив, вельми попросив ни Марією мою дочку назвати, а гиншим ім’ям?

– Иншим? – Отець Андроній вже дивився ледь осоловіло. – І яким же?

– Соломією. Як мою жінку. Подарок їй хочу зробити.

– Соломією, кажеш?

Отець Андроній взяв ще раз до рук святки і, погортавши, прорік, що преподобної Соломії ще не скоро, дуже не скоро. Цілий десяток, а то й два женських імен минає.

– Та я вельми прошу, отче, – голос Антона став жалісливим. – Вельми.

– Вельми, кажеш?

– Ну й той, ще за одною блєшчиною збігаю.

– Спокушаєш, – сказав отець Андроній. – Али ти чоловік добрий і парафіянин щирий. Токмо за цеє, може, й уважу. Біжи вже, чого стоїш, аки стовп соляний.

Вдома, дізнавшись про неочікуване ім’я для доньки (Антон збрехав, що так уперся батюшка), Соломія спершу заплакала, Марією бо назвати обіцяла Матері Божій, а потім подумала, що батюшці видніше. До того ж, полестило, що доньку назвуть її ім’ям.

– Хай вже, – сказала. – Буде теперка в нас дві Соломії. Соломія старша і Соломійка-молодша. Соломиночка, кровиночка наша.

7

Через місяців два потому Соломія прокинулася посеред ночі. Зир– нула у вікно. Судячи з усього, на дворі ще не збиралося навіть сіріти. Спали свекор з свекрухою, спав чоловік, обидва синочки. Тихенько, наче мишка, спала маленька Соломієчка. Єдина велика кімната їхньої селянської хати була наповнена умиротвореним посопуванням і Ан– тоновим похропуванням. То що ж її збудило? І не болить нічого.

Враз Соломія відчула, що її груди переповнені материнським молоком. Дедалі дужче розпирають од цієї повноти. Та Соломій– ка-молодша їстоньки не хоче й прокидатися не збирається. Соломія зцідила молоко у гладишку і лягла в ліжко. Однак не спалося. Щось наче кликало її надвір. Може, там стоїть хто під вікном, який-небудь зурочник чи зурочниця її дитини? Та ж Бровко б загавкав, зачувши чужого. А за вікном – тиша.

Соломія знову тихенько встала, накинула поверх нічної сорочки кожушка, взула ноги в чоботи і тихо-тихо натисла на клямку. Відсунула сінешню засувку. Двір дихнув осінньою прохолодою, бо лишилося менше тижня до Михайла. Снігу ще нема, та паморозь ранками вже приходить. Підбіг і став лащитись спущений на ніч з цепу Бровко. Потім і старий поважний кіт Рудик випірнув з ночі та взявся об чобота тертися. Соломія погладила пса, потім і до кота нагнулася. Оглянулася. Ніде ні душі, не майнула тінь за хату, ніщо не крикнуло. Соломія підійшла до воріт. Спало наморене село. Тільки ледь помітно блимав нічний вогник на сусідській вулиці. Здогадалася, що то, певно, не сплять у Ма– циків. Вона знала – Мацикова Марина народила з нею в один день. І тоже дочку.

Справді, 15 вересня 1925 року в Загорянах було двоє уродин. Кирило Луць, по-вуличному Мацик, тихий, сумирний чоловік, батько вже шести дітей, ходив до батюшки Андронія домовлятися на другий день після Антона. І батюшка, заглянувши у святки, сказав те саме, що на початку Антонові – дитину, дівчинку, треба назвати Руфиною. Покірний і матері, і жінці своїй, навіть дітям, Кирило й тут не став перечити – як скажете, отче. Тилько зітхнув. Бо ж хотіли назвати Вірою або Марусею. Али раз батюшка каже. Так і охрестили новонароджену. Дівчинка народилася нівроку, тільки вельми крикливою. От і тепер вона не давала матері і всій сім’ї спати. Двоє старших братиків і троє сестричок тихо ненавиділи крикливицю.

– Колиши ще ти, – сказала Марина до чоловіка.

Той покірно підвівся з ліжка, де перед тим задрімав, може, на якусь годинку. Марині хотілося вийти надвір, що вона й зробила. Ще подумала – цікаво, а в Зозуликів теж не сплять? Та коли вийшла, скільки не вдивлялася в темряву в той бік, де мала бути хата бісової Соломки і красунчика Гантона, жодного блимання ни побачила.

«Везе ж людям», – подумала заздрісно й відчула, як ще більше хочеться спати.

А на другій вулиці стояли під зірним небом жінка, кіт і пес. Жінці ставало все холодніше й холодніше, але щось стримувало, щоб піти до хати. Раптом дивна думка прийшла до неї. А що як пошукати доньчину зірку? Кажуть же, коли людина рождається, то на небі засвічується нова зірка – її душа. Янгол дивиться на небо очима тої зірки, казали Соломина бабця Мокрина. То де ж зірка її любого янголятка? Соломія пошукала очима, намагаючись вгадати, котра зірниця Соломійки-молодшої. Може, ота чи та? Зірки безмовно мерехтіли, мов дражнилися – ану ж, не вгадаєш. І раптом Соломія побачила маленьку, але досить яскраву зірочку. Ій-Бо, раніше її не помічала. Може, то вона? Ні, не дано людині того знати.

Соломія ще раз глянула на небо і нахилилася до кота.

– Може, тобі холодно, до сіней хочеш?

Кіт замуркав і тернувся об її пальці. Шерсть його була холодною і начеб трохи мокрою.

«Заросився ци десь у воду вліз?» – подумала Соломія.

Вона підвела голову. І раптом здалося – тисячі зір просяться бути зіркою, янголом її доньки.

«Я вже вибрала, – подумала Соломія. – Вже. Бо вибрала, бо то нова зірка. Али що я можу знати, проста сільська баба?»

Враз почула стогін. Господи, що то? Звір чи людина? Здалося – щось дивне, вороже наближається до їхнього двору. Ось-ось ступить за ворота.

Вдивилася в темінь. Ніде нікого. Але чиясь незрима присутність відчувається.

Поспішно пішла до хати. Вже в сінях, притулившись спиною до дверей, подумала – а може, то стогнав Степан?

РОЗДІЛ ІІ СЕСТРА ДЖМЕЛІВ

1

Дуже швидко й рано, ще й року доньці не було, Соломія зрозуміла, що її диво-дивне росте справжньою красунею. Ця певність дедалі більше зростала. Втім, кожна мати, особливо в ранньому дитинстві, вважає своє чадо, та ще й коли воно довгождане, найкращим у світі. День за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем, а далі рік за роком поступово вимальовувався, витворювався Богом, природою, самою Соломійкою при заохітливій і захопленій участі її матері образ і характер, які не могли не викликати дедалі більшого захоплення. Про таке личко, як у Со– ломійки, кажуть, що в молоці викупане та росою умите. Сміхотливі ямочки, що з’являлися на щічках, робили його ще привітнішим. Великі очі ставали все виразнішими, а головне – із світло-сірих небесними, синіми, наче дві великі волошки над маковими квітами щік. Віями, як сказав одного разу тато Антін, мона землю заволочувати, такі пишні. Бровенята ще маленькими просилися у пісню. Щодо статури, то Соломійка із пухкенької, якою здавалася на початку, формувалася у не худющу, але й не гладку дівчинку із гарненькими, наче вилитими вельми вмілим майстром ніжками, на які вона зіп’ялася за два тидні до рочку.

Ще разючу непосиду Соломійку відрізняла дивовижна цікавість до всього на світі. Це були природні запитання маленької дівчинки, яка пізнавала світ – про квіти, рослини, про небо і сонце, про тварин і людей. Але наведемо запитання, котрі ставили в глухий кут батьків, а особливо маму Соломію-старшу, зате викликали довгі роздуми Соломійки-молодшої. Наприклад: «Чому світять зорі і на чому вони тримаються?», «Як же дме вітер, якщо ми його не бачимо?»

– Зорі – то душі янголів, які оберігають людину, – казала мама.

– І в мене є зірка?

– Аякже, доню.

– Яка?

– Того нихто ни знає.

– Чого ж ни знає?

– Так рішив Бог.

– А мені так хочеться дізнатися.

– І мені хотілось би. Али не мона.

– А якщо ми Бога вельми попросимо? Так вельми, що Бо– женьці стане нас шкода. І він скаже – осьо ваші зірки.

– Али тоді й інші люди захочуть дізнатися.

– А ми їм не скажемо те, що нам скаже Бог.

І Соломійка пішла до хати і стала на коліна перед іконою Хрис– та-Спасителя. Шептала прохання до Бога. Підвелася з колін, повернулася до мами і сказала розчаровано:

– Боженько не хоче зі мною говорити.

Мама Соломія не знала, що сказати. Вона лише погладила доньку по голові. Соломійка підвела очі, такі, як небо в безхмарну погоду.

– Він колись заговорить з тобою, – сказала Соломія-старша.

– А коли?

– Як будеш слухняною.

Соломійка зітхає. Але через хвилину забуває про своє питання. Прибігає до матері, торкає за рукав.

– Матусю, дивись, на мою ручку сів петрусь ⁶.

– Спитай щось у нього, – радить мама.

– А що?

– Що хочеш.

– Як же дме вітер, коли ми його не бачимо? – серйозно каже Соломійка до комашки.

«Тре’ буде обов’язково віддати її до школи», – думає Соломія.

Петрусь розтуляє крильця і летить.

– Полетів, полетів, – плескає в долоньки Соломійка. – Він спитає у вітру, от побачиш. Він уміє говорити з вітром.

Соломійка просить маму, яка саме пере в ночвах білизну:

– Я тобі поможу, добре?

– Добре.

Вона помагає мамі терти золою татові підштаники. Вона геть до всього береться – прати, лущити горох-квасолю, різати зело, годувати курей і качок – щоб не робили мама, тато, дід чи баба, а то й братики.

«Золота дитина», – думає Соломія.

Десь після трьох років «золотої дитини» Соломія-старша розуміє – їй не хочеться більше мати дітей. Вона каже про те чоловікові. Про те, що коли раптом народиться ще одна дівчинка, їй буде образливо, що вона не така вродлива і розумна, як сестра.

Антін стоїть посеред їхнього двору. Думка жінки його радує. Не тре’ буде сушити голову над майбутнім приданим – завше клопіт, як є дочки в хаті.

– Якщо ти так вважєєш.

– Так. Я боюся за нашу доню. Що з неї виросте?

– Як то що? Дівчина, потому – жінка. Заміж вийде. За доброго жениха, дасть Біг. Ми ж таки не останні люде в силі.

– Доброго? Якби ж то доброго.

– Я хотів сказати – багатого.

– Багатого?

– Ну, красива ж у нас буде дівка. І родина ни дьогтьом на лиці мазана.

– Мені страшно, Антоне, – Соломія. – Занадто вона красива й добра. Начеб ангелочка нам Біг пуслав.

– Яка вдалася. Ти он як її любиш. Ну, не хоч мати більше дітей, то й не тре’. Хлопачі руки вже є. А дівки – як хоч.

– Я чогось думаю, що такої, як наша Соломійка, у нас більше не буде, – горнеться до чоловіка Соломія. – Хай буде вона одна.

Соломія сама дивується цій думці. Нібито звідкись іздалеку їй посланій. Та бажання мати лише одну доньку, цю, яку вона безмежно, так, що аж самій страшно, любить – дивне й непереборне бажання – живе в ній.

Соломієчка навіть не вміє довго гніватися, а коли закопилює губки чи опускає очка, то робить це якось так винувато-безневинно, що мамі Соломії чи бабусі з дідусем, а то й братикам хочеться дочасно перепросити малу винуватицю, що зробила якусь там ну зовсім дрібнюсіньку шкоду, заговорити першими до цього синьоокого дива. Дива, що їм послане – долею, Господом, літом, лагідним вітром урожайної пори.

Не тільки мати, а й братики з кожним роком не по-дитячому закохуються в сестричку. Ставлення Тарасика і Василька від підсвідомої неприязні – пхе, сестричка, дівчисько – міняється до зацікавленості, до бажання захистити малу впереміж із деякою хлоп’ячою зверхністю. Могли й смикнути за кіску, і дражнити, коли з носа вискакувала козюлька, і в чомусь піддурити, али якось непомітно це природне дитяче ставлення відходило на другий план. Доброта, майже повна нездатність ображатися, дивний магнетизм, що йшов од сестрички, поступово обеззброювали братиків. І водночас росло їхнє захоплення, що ставало неусвідом– леною дитячою закоханістю, майже обожнюванням, як якоїсь неземної істоти, що живе поруч.

Коли Соломійці було років сім, Тарасикові дванадцять, а Василькові – десять з половиною, старший брат каже до молодшого:

– Давай поклянемося, що ніколи ни женимося.

– Чого?

– Бо я питав у мами. Братам на сестрі женитися не можна. А ліпшої за нашу сестру ми не знайдемо.

– Твоя правда, – зітхає Василько. – Ми на ній не женимося, али нікому чужому й ни віддамо.

– А діти?

– Що діти?

– У неї мусять бути діти.

Молодший замислюється. Думає довго й зосереджено. Зрештою каже:

– Доведеться таки її комусь оддати. А шкода.

– Ну, й мені тоже шкода, – брат. – Тико дівчині такій, як наша Соломка, не можна без чоловіка. Зурочать.

– Зурочать?

– Ага. Всі старі дівки зурочені. Так наші бабуня кажуть.

Вони біжать гратися. А Соломійка в цей час поспішала до своїх джмелів.

2

Джмелі. Соломійка зовсім не боялася цих великих волохатих комах. Не боялася з раннього дитинства. Ще коли ледь говорити вчилася, побачила великого джмелиська і заплескала в долоньки:

– Мамо, птасечка.

– Ой, то, донечко, джміль, – злякалася Соломія-старша. – Не махай ручками, бо вкусить.

– То – птасечка, – тупнула Соломійка ніжкою. – Не вкусить. Цуєш, як піває?

Джмелине гудіння дивним чином її приворожувало. Могла слухати, як гуде бджола, дзичить комар, пізньої весни – гудуть хрущі над садом. Але джмелине гудіння чомусь по-особливому притягувало. Наче була в цьому якась тільки їй одній зрозуміла чарівна мелодія. У тих звуках, думала Соломійка, живуть іще якісь маленькі пташечки, котрих вона не бачить. їхній спів і складається в оте – дж-ж-ж-у. Бо пташечки не можуть вибратися з того басовитого співу. А сам спів ще здається схожим на густющу сметану, таку густу, що можна краяти ножем. Соломійка розсікала своєю ручкою повітря, уявляючи, як вона крає ту джмелину сметану. А може, й мед. Бабуня кажуть, що джмелиний мед ще солодший за бджолиний. І водночас трохи гіркуватий. А все тому, кажуть бабця, що джмелі люблять брати нектар із волошок, а найбільше з квіток великих, лапатих, яких у них так і називають – джмелики.

– Жмелики, – сплескує долоньками Соломійка. – Хочу показувати. хочу бачити. Покажіте мені жмеликів.

Бабуся показує. І Соломійка тепер прокладає стежку од тих джмелиних нір до дивних квіток із ще дивнішою назвою – жмелійки.

А скілько то було крику, коли вона дізналася, що Петрик, який гон там живе, забрав собі мед із джмелиних нірок. Мусив хлопець клястися, що ніколи так не робитиме. Соломійка вже мала над ним владу. Як і над його другом і однолітком – Павликом, Пав– лусем, якого вона називала спочатку Павиком. Мине ще трохи часу, і Петрик з Павликом – обоє, дружно – до безтями закохаються в Соломійку.

Вони були майже сусідами, через дві хати, народилися з різницею у чотири дні. їхні матері – Гафія Злотиха і Маруська Плотина – вирахувавши, що діти мають з’явитися десь коло свята Петра і Павла, так постановили: доньок назовуть Петрина і Павлина, а коли сини – Петром і Павлом. Той, що першим з’явиться на світ, буде Петром, бо ж той апостол мовби старший, он і батюшка казав, що на небі найближче до Ісуса сидить. Ну, а той, хто другим буде – Павло.

Народилися хлопчики. Петрусь був худішим, гінким, наче лозина, мав очі темно-карі, як у батька, довгі пальці (злодійські, жартувала Гафія), ледь загострений ніс і смішні настовбурчені вуха. Павлик виріс хоч теж високий та міцний, вже в дитинстві мав руки, мов налиті, й голубуваті очі та ледь-ледь плескатий ніс.

«До теї любові ще тре’ доїхати», – казали, бувало, баба Луциха.

Соломійка біжить стежиною до їхньої хати. А там на подвір’ї мама Соломія-старша злякано на доню дивиться.

– Соломочко, не руш. У тебе у волоссі джміль заплутавсє.

– Жмелик? – Соломійка вертить головою, мовби може його побачити. – Хочу жмелика. Зніми його, мамо.

– Не крутися, – гримає мама. – Бо злякаєш, то вкусить. Вони болісно кусаються.

– Нє, мине не вкусить. Хочу побачити жмелика у волоссі.

Джміль на її голові не заплутався. Він просто собі присів відпочити. І кусати Соломійку не збирається. Взагалі – диво-див– не! – за весь час її спілкування з джмелями вони жодного разу не вкусили дівчинку. Навіть коли простягала руку, щоб волохаті комахи на неї сіли. За таку дивну взаємну любов якось і прозвав Тарасик сестричку – джмелина сестра. Сестра джмелів.

Соломійка спершу надула губки, та швидко перегнівалася, сонечком зазоріла, братику в плече носиком ткнулася, а потім подвір’ям дзвінкий сміх розсипала:

– Сестра жмеликів. Сестра жмеликів.

І до бабці, котра якраз на кілка гладущика ⁷вішала сушитися:

– Бабуню, я сестра жмеликів. Чуєте, бабуню?

– Та чую, непосидюче.

Взагалі Соломійка довго не вміла гніватися. Спалахне, бувало, як справжня солома, на яку вогник потрапив, диво-оченятами кресоне, пхинькне, а то й ніжкою тупне, та гнів швидко, мовби гаряча вода, у балію вилита, випаровується.

3

І все ж при загальній любові до цієї дитини – родини, сусідів, старих і малих – мала Соломійка, як би тепер сказали, і свого персонального ворога, нелюбов якого розпочалася чи не з першої зустрічі та росла, наче сніжка, залишена на стежці посеред снігопаду. Незлюбила Соломійку її ровесниця Руфина. Народжені одного дня, вони обоє виростали вродливими. Тільки врода Ру– фини була інакшою – надто яскравою, мовби викличною, аж пекучою. Вилиці, чоло, великі соковиті губи, очі з косинкою, сірі, що бігали, наче два маятники – все кидало виклик. Якщо Соломійка не задумувалася над тим, вродлива вона чи ні, й чому її люблять, для неї то було природне й ніби таке, що існувало саме по собі, як і її увага до мами, тата, бабуні, братиків, то Руфина швидко, не по-дитячому, склала собі ціну. Вона несла свою красу, мов особливий дар, який належить тільки їй і за який інші мусять платити, кожен по-своєму – лагідними словами, похвалами, подарунками. Природно, що суперників у Руфини не повинно було водитися. Руфина, котра, наколовши ніжку, репетувала на цілу вулицю, доки до неї не прибігали мама чи старша сестра, відразу відчула ворожість до привітної, всіхлюбної Со– ломійки. Руфиночку щось тягло до своєї малої суперниці. Але більше для того, щоб посеред гри підставити, мовби ненароком, ніжку, сипнути, граючись, піску межи очі, покласти на стежці, де бігали – обоє босими ніжками – будяка. Найбільше дратував Соломійчин сміх, коли та падала на бігу чи на образливе: «У тебе руки, як у вороняки крила», починала вдавати, що вона справжня маленька воронка, ще й ручками-крильцями смішно махала.

Руфина дивилася, і їй здавалося, що Соломійка справді не дівчинка, а пташка. Дивна, незбагненна. Не така, як вона, Руфина. Але ж вона не пташка! А Соломія. Чого вона така дивна? Звідки неїн, Руфинчин, страх, і не страх, а щось інакше?..

– Ходімо, – каже Соломійка.

– Куди?

– Я тобі щось покажу. Тико дай слово, що ти. Що ти їх полюбиш.

– Кого?

– Моїх жмеликів.

«От іще», – хоче сказати Руфина, та слово дає.

Стежка виводить їх за город. Ніхто не знає, наскільки ця стежка важлива для них обох. Соломійка легко віддає Руфині свою таємницю.

Коли ж Соломійка показала Руфинці джмелине гніздо, що розросталося у справжню колонію, та, побачивши, як блищать у ворогині-подружки оченята, нова володарка таємниці відразу збагнула, як цій Соломці можна досадити. Крадькома, у надвечір’я, принесла в подолі піску й висипала на джмелині нірки. А тоді й іншим піском, що набрала на гірочці джмелиній, пересилюючи страх від кусючих комах, засипала гнізда.

Дрібний, тихий смішок полоскотав квіточки-дзвоники, що росли побіля джмелиної гірки, і змусив стулитися чашечки.

Тихим, хоч і вельми гірким, був Соломійчин плач, коли вона наступного дня те шкідництво уздріла. Даремно гладило сонце своїм променем солом’яну біляву голівку. Та виплакавшись, Соломійка взялася сама відгортати пісок. І яка ж була її радість, коли з нірки почулося таке знайоме дзижчання-гудіння. А потім і во– лоханьчик вилетів. Очі, що пекли од сліз, самі витерлися. Та й не всі джмелі загинули – кілька на той час, як їх оселі засипала Ру– фина, ще не вернулися до домівки. А один впертюх – його й порятувала Соломійка – копав собі вихід, якимось дивом не задихнувшись всередині.

Та коли про шкоду хлопці дізналися, майже одразу збагнули, чиїх рук то діло. Тарасик самоліч прийшов до Мациків і Руфин– ку за вухо схопив.

– Якщо ти, сьондро мациківська, ще раз до джмелів поткнешся, без вух своїх ходитимеш та й ноги кропивою обростуть.

Руфина заверещала – не так од болю чи погроз, як самого посягання на тіло, що, окрім неї, тико хіба Бозі належало. Вискочили брати й сестри, Кирило й Марина, ціла мациківська родина. Дарма Тарасик взявся казати про те, що їхня Руфина вчинила. Дісталося його вухам, плечам і дупі. Та тут на подвір’я Василько вбіг й головою з усього розгону Мацикові-батькові у низ живота – бух! Той з несподіванки так залаявся, аж у єго жінки вуха в’янути стали. Старший Мациків син Демид, майже парубок, Василька було за сорочку та над землею спробував підняти. Та хлопчисько ногою його у кістку – трах!

– Тату! – скрикнув Демид. – Я єго вб’ю, виплодка зозу– лицького.

Та раптом крізь той рейвах дзвінке дівчаче:

– Пустіте Василька! Пустіте!

Всі до воріт, звідкіля голос, очі повертом, а там Соломійка у синьому полотняному платтєчку стоїть. Ручку, у жменю стиснуту, простягає. Коли ж розтулила – на долоньці четверо мертвих джмеликів лежать.

– Свят, Мати Божа, цея вроки ще якісь до двору принесла, – Марина, продавши витрішки, перехрестилася.

– То не вроки, тітонько, а жмелики, – тихо й урочисто якось сказала Соломійка. – Хай ваша Руфинка їх похоронить. Бо інакше у неї на долонях бородавки виростуть, я знаю.

– Свят, свят, авжеж вроки, – вдарила руками по колінах Марина. – Чуйте, людоньки, що вона гуворить?

Руфина розтулила стиснуті кулачки, глянула на долоні й заверещала:

– Мамо, воне вже ростуть.

– Бородавки? А, Боженьку милий, гоніте цих циганят з нашого двору, – ще голосніше зарепетувала Марина. – Бо спалять хату і всеньке добро. Воне ж самашедці з самого малєнства, цеї Зозулики.

Брати й сестричка отримали по кілька штурханів, доки їх випровадили за ворота. На подвір’ї зосталися лежати мертві комахи. їх Демид вигорнув на вулицю, склювали кури.

– Та ми їх не злякалися, – казав тим часом дорогою додому Василько.

– Хай спробують щось нам зробети, – долучився Тарас, у якого добряче пекло вухо. – Та я тій видрі таке учвару.

Соломійка спинилася. Глянула на братів і сумно, й сонячно водночас:

– Не тре’ єї бити, хлопці, – сказала. – Вона й так набита. У неїному оці маленький рогатик сидить, я сама бачила. – Соломійка зітхнула. – Ни дай-Бо, ще й хвостика покаже.

Така була Соломійчина мова. Тарасик не знав, ци сміятися, ци сміх прикусити. А Василько за руку сестричку взєв. Стис легенько пальчики. Журно йому стало. Чогось так журно, мовби кашель у грудях засів та дряпає його хлопчачі груденята.

Над трьома малими людьми синіло небо. На другій вулиці в хаті сиділа старша Соломія коло Степанового ліжка і гладила болящого рукою по чолі. Вона ходила тепер доглядати Степана, і Антін тому не перечив. Якби Степан простяг до неї руку, вона б нічому тоже не перечила. Та він тилько дивився сумними очима.

– Я ще виздоровію, – ото й вимовив тико, як Соломія підвелася.

– Авжеж, – сказала Соломія.

Її груди розривав нечутний плач.

Маленька Соломійка вирішила піти до церкви помолитися за здоровля уцілілих джмелів і памнять неврятованих. Стара Дмит– рівська церковка, хоч був буднічний день, виявилася одчинена. Завтра випадало Маковія, тож годилося підготуватися до служби Божої. Отець Андроній, ще більш постарілий і сивий, оглянув, ци лежать де треба молитовники, перевірив, ци протерли перед тим матушка і старостиха, як належить, ікони й престола. Він лишився задоволеним. Палець був чистим. Чиста ж душа отця Анд– ронія потребувала підкріплення, особливо ж тому, що завтра, на свято, починався Успенський піст і приходила нелегка пора воз– держанія. Роки брали своє, та навіть за поважних літ.

«Али Отець Небесний те, що може, прощає, – подумав отець Андроній. – До того ж, не годиться у храмі, та ще й у піст, тримати сей напиток.»

І він намацав рукою невеличку фляжку. Та ледве приклався, як од дверей почувся тоненький голосок:

– Спаси Біг.

– Спаси.

Ледве не захлинувшись од несподіванки, отець Андроній, коли глянув у бік дверей до храму, занімів. У отворі дверей в сяйві літнього сонця стояв маленький кучерявий янгол. Він посміхався, як тільки може посміхатися земна дівчинка. Коли отець Андроній це збагнув, то рука його сама собою шарпнулася за спину.

«Гріхи мої», – встиг подумати, а вголос мовив:

– Чого тобі, дитино?

Соломійка трохи боязно поглянула на батюшку.

– Ви-те могли б помолитися за жмеликів?

– Кого?

Од несподіванки отець Андроній впустив фляжку. Встиг подумати, що завтра тут пахнутиме не кагором, а наливкою.

– Жмеликів, комашок таких.

– За людей треба молитися, отрочице несмишлена, – сказав отець Андроній.

– А бабуня кажуть, що всеньке живе Боженько.

Соломійка заїкнулася, намагаючись пригадати слово.

– Бог дійсно створив усе суще, – прийшов їй на поміч батюшка. – Но одне тико вище Боже творіння, суть людина, за образом і подобієм Божим сотворена, душею Господом наділена. То ім’я її в радості чи в горі може в храмі звучати.

– Шкода, – зітхнула Соломійка. – Жмеликі такі хороші. І теї, що живі, і теї, що вже ни полетять.

«О Боже, такої придибенції в мене ще не було», – подумав отець Андроній, не знаючи, що сказати.

Через якихось півгодини старий священик і маленька дівчинка сиділи на сходинках храму. Соломійка розказувала про пташок і квіти, про джмелів, котрі жодного разу її не вжалили, про братиків і вредну Руфину, гнів на яку в неї кудись полетів. Її мова заколисувала батюшку.

Він заплющив очі. Соломійка поглянула здивовано й собі схилила голівку на батюшчині коліна. Отець Андроній спав і не спав. У напівсні-напівмаренні він раптом побачив, як вони йдуть удвох польовою дорогою, а над ними летить густий джмелиний рій. Ось уже він, той рій, закриває сонце і обрій. Але дивна річ, якоїсь миті отець Андроній відчуває себе великим волохатим джмелем, що летить з іншими джмелями над маленькою, схожою на янгола дівчинкою. Він хоче помолитися, аби Господь знову перетворив його у людину, тим більше, що завтра належить правити службу Божу, до того ж, маківки і мед освячувати, бо ж першого Спаса ще й медовим називають, а там же й до яблучного та горіхового Спасів, та до Успіння святого рукою подати. Уста отця Андронія шепочуть молитву, та вона чомусь звертається не до Владики Небесного, як належало б, а до Великого Божого Джмеля.

Тимчасом Соломія-старша, на щоках якої замерзають під гарячим серпневим сонцем густі пекучі сльози, добирається туди, куди її саму мимохіть приносять ноги – до постарілої за цеї літа Насті Луцихи. Вагається, та все ж заходить. Баба суче неслухняними пальцями нитку. Каже, що мала мішка для бульби зашити. «Ой, рученьки мої», – бідкається баба. Соломія помагає, за мовою про те, про се ніяк не одважується підібратися до того, за цим прийшла. А прийшла просити ліків для Степана. Як не ліків, то розради якоїсь. Хоч хто вона Степанові? Хто вона цему світові, де в неї є чоловік і діти, як і належить, але є й людина, котрій вона не те, що не віддала свого серця, належного йому, а хоча б на день не позичила.

Вони сиділи й розмовляли, добували й просівали слова, солоні, солодкі, в’їдливі й приперчені, про те, про се, баба, видно було, рада, що є до кого озватися, з ким поговорити. І раптом спитала:

– А Стипан все хорує?

– Стипан?

На лице Соломії хтось вилив цілеє відро червоної фарби. «Авжеж, – сказала баба, – Знаєш-бо, про якого Стипана питаю». Соломія тихесенько: «Він-бо не просив якихось ліків? Нє? То полікуйте, тітонько». І несподівано опустилася перед Луцихою на коліна. Баба поклала їй на голову руку й ще несподіваніше заплакала. І сказала: «Помниш, я ото у войну, як у Расєю вивозили, тож їздила, ага, разом з панами. І тре’ було тамечки остатися, бо мині покійний чоловік, з яким одну ніченьку тико й провела, сниться. Мовбито обоє молоді, кудись їдемо, а куди? В темноті все йдемо, Соломочко, між нами тепер границя, я би й до совєтів пуйшла, абись могилку єго побачити».

Соломія поглянула убік, побачила перекособочене вікно, за ним гілку, що колихалася на вітрові.

– Порятую я Стьопку твого, – сказала баба. – Нищастя з тими дівками, що самі не знати чого хочуть. А з замужніми – нищас– ниця ще більша.

– Любові, тітонько, – одказала Соломія. – Любові хочемо.

– Кажеш, любові? А хіба в тебе чоловіка нима? Хіба він тобі злецько щось робить, га?

– Ой, тітонько.

– Думати тре’ було. Тоді, як заміжжя свербіло.

– Ой, тітонько.

Така розмова вийшла.

4

Стривожена довгою відсутністю батюшки, матушка Єфросинія вийшла з хатини подивитися, де ж він дівся. Картина, яку побачила, здивувала й стривожила її. Бо ж панотець сидів на сходинках, що вели до храму, схиливши голову, а на його коліна поклала біляву голівку маленька дівчинка.

«Чи не Зозуликів сяя дитина?» – подумала матушка Єфросинія, котра, на відміну від свого не надто уважного чоловіка, знала геть усіх в селі – і старих, і малих. їй стало лячно – здалося, що чоловік не дихає, чого доброго, оддав Богові душу, не спитавши у неї, паніматки, дозволу. Кахикнула, а потім і за плече торкнула. Дівчинка першою підвела голову, зиркнула блакитними оченятами, в яких майнув легкий переляк. Тут і батюшка спросоння закректав, мовив винувато, коли протер очі:

– Ох-хо, заснули ми ото, покровительнице і радільнице наша.

З того дня й почалася дивна дружба маленької Соломійки зі старим священиком. Відтепер вона щонеділі обов’язково просила маму або ж бабусю взяти її до церкви. їй задавало великої утіхи спостерігати, як промовляє панотець дивні незрозумілі слова, схожі й несхожі на ті, що вона вдома чи на вулиці чула. Як читає із старовинної, окованої позолоченим металом важезної книжки. Як ходить з кадилом, а з нього пахущий-пахущий запах розноситься. Раз, проходячи мимо, отець Андроній ніби ненароком торкнувся її голови, покритої білою, з блакитними волошками, вишитими мамою, хустиною. Погладив ледь-ледь, а Соломійка од того доторку опинилася вище сьомого неба. Свята не могла діждатися, щоб зновика до церкви піти, пальчики загинала, крадькома деньочки рахуючи (до десяти рахувати Тарасик навчив, що вже два класи польської школи скінчив), та зітхала, бо день рипучим возом до ночі їхав.

Зате килько ж радості було, коли панотець знову на голівоньку руку – шкарубку і трохи димом пахлу – поклав. Відтоді стало начеб своєрідним ритуалом – щонеділі та у свята, великі й менші, отець Андроній, обходячи паству, мусив торкнутися Соломійчи– ної голови, а вона звести очі й сяйнути на батюшку блакиттю тільки їй належного неба. А ще ж було причастя, поцілунки Хреста і теплої батюшчиної руки!