Текст книги "Соло для Соломії"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

А весна, між тим, набирала обертів. Березневе похолодання з пізнім весняним снігом, котре прийшло після теплих січня й лютого, було не надто тривалим, розтало, вивітрилося, зникло, мов запізнілий гість, що ступив до господи на хвилю дорогою кудись. Та не розтала тривога. Загорєнці, пораючись на городах і в полі, поглядали на схід, туди, де от-от мало загриміти. Пішли чутки, що, відступаючи в ту свою Швабію-Германію, німаки забирають з собою тутешніх людей, з тих місць, де мають проходити бої. Радилися, що робити, і хтось пустив думку – тре’ втікати до лісу, як наблизиться хронт, там переждати напасницю-войну.

Соломія мала свої тривоги.

Наче вчула їх свекруха Марія і якось, як уже бульбу садили – вдвох, бо чоловіки сусіднє поле горали – почала розмову про себе, про своє життє одразу, як замуж вийшла, а потім продовжила, як уже коло ковбані прали та виполіскували білизну.

Мама Марія почала мовби здалеку, а потім все більше й більше розкривала душу.

«Нащо вона те робить?» – подумала Соломія, та поміркувала й зрозуміла – свекруха хоче їй добра, вона відчуває, мо’, й не все, що коїться у неїній, Соломійчиній душі, а щось відчуває. На полі переносили кошик з порізаними надвоє бульбами од майбутнього копця до копця, коло ковбані завзято махали праниками, а поміж тим, мов ранковий туман крізь пальці, текла та розмова. Свекруха Марія розказувала з тихеньким смішком, як то колись прийшла тоже молоденькою невісткою до чужого двору, як страшно було, бо ж прийшла не так, як ото ти, доню, на свій куток, до знакомих людей, своїх, мона сказати, де росла й гралася разом, а навіть не на чужий куток, а в чуже село. І сама-самі– сінька була тутка неїна душа, як ото вишенька ци сливочка, що, бува, з насінини, оброненої серед городу, виростає. Оддали неї, чого там, майже силоміць, тильки й того, що родичі далекі. І чоловік, що до весілля соколом до ніг падав та моріжком стелився, зробився зусім гиншим. На свекрушину сторону став, і гримнути міг, а то й ударити.

– Та я думаю – нє, по-моєму буде, – Марія очима блиснула й праником по сорочці, на камінь положеній, гуп з усенької сили.

І розказала, як то крок за кроком, день за днем, а мо’, й година за годиною перебирала владу над чоловіком. Де впертістю, де хитрістю жіночою, де струною туго натягнутою, що бринить і от-от порветься, а де й лапкою й хвостиком, мов та кицька, що, як тре’, сховає пазурки, кігтики нагострені, а подушечками тих лапок све– го котиська за вухом почеше. То й ти так бери, доню, бачиш же, що я до тебе серцем і душею хилюся, а Павлик, він таки хоч часом і бурмило, а світ перед тобою, як тре’, покладе, любить з малєнства.

«А я?» – ледве не скрикнула Соломія.

І відчула – Господи, та ж вона долю материнську повторює. Мо’, того, що так само назвали, мали-бо Марією, а батько учва– рив перейменування. Мо’, інша, неїна, Соломчина притичина, схована донедавна у серці, так, що й сама розшукати не могла. Чого той Петро у ліс подався, а Павло зостався і поруч був – і на вечорницях, і тоді, як у неї всередині все по-дівоцькому пекло. Чого на весіллє зі своїм серцем, калиною, як кров’ю покрашаним, прийшов? Нащо теї гуси летіли, а одна впала, мов неїна душа? Нащо, ой нащо.

Ой, нащо, матінко.

Матінко глибока,

як на сто ставків і озер, а на п’яту річку.

Давня пісня лізла до голови, щось казала мама Марія, повезло їй із свекрухою, і з чоловіком повезло, скоріше б діточок Бог послав. І тут обпекла думка, мов блискавка, що на голе дерево падає – вона, Соломка, не хоче дітей. Не хоче, мо’, Бог і не послав досі вісточки, сім’ю чоловіковому з неїним, жіноцьким, стрітитись. Думка так вражає Соломію, що праник падає з її рук і летить у ковбаню. І Соломія зопалу кидається за ним.

– Соломко, куди?

Розпачливий крик свекрухи, невістка стоїть по груди у воді, бо ж ковбанька не вельми глибока. Вода скаламучена, як той праник шукати.

– Праник упав, – як маленька, хлипає Соломка.

– Та Біг з тобою, Павлик генчого витеше. Вилазь, бо ж вода ще з льодом тико недавно попрощалась.

Мокра Соломія приймає свекрушину руку. Еге, не так то легко вибратися.

– Павле, Павлику, – гукає чоловікова мати.

Та до хати далеко, певно, не чути, й свекруха кладе край води дошку, на неї меншого каменя, простягає свого праника – бери, поможу вилізти.

«Усі мене люблять», – зновика недоречно лізе до Соломійчи– ної голови, а ще холодна весняна вода студить тіло.

5

Петра зустріла у травні, як перецвітали сади. Чого її тягло у весняні садки, наповнені білою піною цвіту, шумовинням, яке, здавалося, саме от-от заспіває пісню? А може, й співає неї, чутну лише серцем. Соломія згадувала, як мама розказувала, що за порадою Насті Луцихи приходила грубою в такі квітучі садки і стояла посеред цвіту, посеред бджолиного гудіння, аби донька набиралася краси. Може, того і вабить теперка Соломію садок – свій, а то й чужий – коли він цвіте.

«От я й прийшла», – думає Соломія, а хтось уже підкрадається непомітно й нечутко ззаду і зненацька затуляє пальцями – шкарубкими, зразу чутно, – очі.

Соломія скрикує.

Вибухає серце у грудях.

Дерева, вона те чує, починають довкола неї танець.

Потім вона подумає – певно, він одстежував теї неїні походи до садка?

Ци вона сама того шукала?

Од тої другої думки усе похолодіє всередині.

– Не лякайся. Впізнаєш? – шепіт.

– Петре, не жартуй. Дивляться.

– Хто? Пчоли ци хрущі?

– Люди.

– Направду боїшся?

Петро повернув її – рвучко, одним порухом – до себе. Соломія глянула в лице, стрітилася з його очима й справді злякалася. Не того, що хтось побачить, вона ж бо, пригадала, у своєму, батьківському садку, а чогось іншого. Самої себе.

А може, й цвіту, весни, блакиті неба над головою, гудіння бджіл, далеких звуків од села, де хтось когось кликав. Могло бути ще десяток причин для її страху. Справжніх і вигаданих. Начеб прикликаних невідомо ким.

Вони стояли й проганяли слова, що просилися до їхніх голів, на язик і вуста.

Серце шаленіло, а губи вимовили:

– Ти до моїх прийшов?

– Чого до твоїх?

– Бо їхній садок.

– І твій.

– Вже не мій. У мене гинший садок. І гинше життя.

– Життє в кожної людини їдне, – сказав Петро. – Чуєш, їдне! У тебе твоє, у мене моє. – І схопивши за плечі: – Нащо ти своє Павлові позичила?

– Позичила?

І тут вона не стрималася, вибухнула плачем, спершу ледь чутним, як шелест весняного дощу, котрий ще тільки підходить – теплий і несмілий. Потім плач став наростати.

– Ни треба, – сказав Петро.

– Ни треба? Ни треба.

Соломія хлипала, як дитя.

– Иди, звідки прийшов. Бийся за свою Україну, а за мною не ходи.

І враз підвела голову, тернула, як у дитинстві колись, очі кулачком. Подивилася уже безслізно.

– А мене Соломією звати, щоб ти знав. От. І я Павлова жінка.

Стрімко рушила до хати, коло вугла оглянулася.

– У нас дитина скоро буде, щоб ти знав.

Уже на порозі, впавши на материні груди, бо ж Соломія-стар– ша, коли зачула голоси, з хати вийшла, Соломія подумала: «Нащо я йому про дитину сказала неправду? Гріх на себе взяла. Гріх. Ой-йо-єчки.»

РОЗДІЛ VI

ТРИВОЖНЕ ЛІТО: РИСЬ

1

Тієї весни одного разу на дорозі стрівся Василько з сяючим лицем.

– Ти мов нова копійка, братику, – Соломія.

– Совєтська ци німецька?

– Наська, рукавом протерта.

– Овва, і що на мене купиш?

– Багацько.

Він таки не витерпів, став розказувати, чогось озирнувшись і до сестри нахилившись: що Руфина ось уже вдруге вчора провести дозволила та ще й на прощаннє притулилася, щокою об щоку тернулася. Радіти б, а в Соломії у грудях щось – теньк, і зразу та струна мовби обірвалася. Надто добре знала вона Руфину, ціну її краси, викличної, як і всеньке неїне нутро. Та розчаровувати братика не стала. Порадила тико – міцніше тримай свою кралю.

– Триматиму, як можу, – пообіцяв брат.

«Коби ж можна було братові й сестрі женитися», – раптом подумала Соломія. Тарасовими і Васильковими словами.

Розсталися, а вона понесла свою тривогу, мов цибулю в подолі. Незручно нести, а мусиш. І запах цибулиний легенько за очі щіпає. Щіп-щіп – і вже сльозина. Одна. А за нею і друга.

Василько радів, Соломія тривожилася, десь там у лісах бродив Петро, а Соломія кожної ночі вимагала, аби її кохав законний, повінчаний з нею чоловік. Кохалася й кляла себе останніми словами. Хотіла дитину й смертельно боялася, аби те сталося. Бо тоді. А що тоді? Симня ³⁸вже стане на ноги тверді, батьківські й материнські.

Якось, прокинувшись серед ночі, подумала: вона найбільша в світі зрадниця. А кого зраджує? Ніч сказала – Соломію. Не Петра, а Соломію. Та ніч, крізь яку чувся гул самольотів, що летять на захід. Загорєнці вже й міркували – чого то німець так пуд Ковлєм уперся?

Вони, звісно, не знали, скільки то під тим містом полягло з обох боків солдатів. Вояків совєтських і німецьких. Що був створений спеціальний Четвертий Білоруський фронт для взяття Ковеля і після кількох невдалих штурмів розформований, а з понад двох десятків генеральських погонів позривали по одній, а то й дві великі зірочки. Нічого цього мешканці Загорян, що звикли до ревища літаків над головою і далеких-далеких заграв на сході вночі, не знали. Не знали про «самолічне» палкування маршалом Жуковим командуючого армією, котрий занапастив черговий наступ на «Ковлє» зі словами, серед яких «засранец, мать твою» були найлагіднішими. Не знали, що після звільнення у Ковелі вціліє два двоповерхові будинки, й комісія ЦК, котра приїде, аби виконати таємне поки що рішення про перенесення обласного центру з Луцька на межі області до географічного її центру – Ковеля, побачить суцільні руїни і доповість, що переносити обком, облвиконком і всі інші установи нікуди.

Загорєнці цього не знали, та знали лише – рано чи пізно, а нова біда з пожарищами і смертями прийде. А тут і чутки пішли – людей з прифронтової зони, де мають бої бути, смерти весіллє, не просто виселяють з хат і сіл, а вивозять цілими селами до Німеччини. Тож ходили од хати до хати, перемовлялися – тре’ втікати до лісу, абись там переждати лихо.

Вірка Ликунова до Соломії забігла:

– Дід Тиміш каже, що в середу потроху до лісу йти почнемо. Підете?

– Підемо, – Соломія чомусь зітхнула.

На сімейнім зборі рішали, що взєти з собою. Коней, корів, свиню хотя б їдну, на возі мона вивезти, бо ж так марудно сюю твар гнати. Ну, хатнє начиння та причандалля, одежу там, посуду, яку найнеобхіднішу. І тут Павло:

– Я ни поїду.

– Павлику! – зойкнула його мати.

– Не поїду і все, тут лишуся, – вперся Павло. – Чули, що розказують, як ще перед хронтом покинутими селами мародьори всякії лазять і все геть виносять, а то й вікна б’ють та хати підпалюють. Треба хоч комусь хазяйство глядіти.

Свекруха мало не з плачем:

– Скажи хоч ти, Соломко, то ж прийдуть, та мара ци як там їх, і першого вб’ють, як боронити стане. Хазяйством зновика мона обжитися, а життє назад не вернеш.

Павло:

– Що судилося, того возом не об’їдеш, конем не обскачеш, а нечисті порядкувати на мему обійсті не дам. Тут і татова, і ваша, мамо, та ще й дідова кривавиця, а тепер – і Соломчина. То за що дармоїдам уступати мозольми нажите? У погребі ховатимусь або й у хліві криївку викопаю. На рожон не лізтиму, німчаків тоже стерегтимуся. Ну, й дубельтивка ³⁹при мені буде. Набоями запасся.

– Ой, людоньки, – свекруха.

– Мо’, послухаєшся мами, Павлику?

То Соломія тихо-тихо проказала. Голос мов не свій, ледь шелестить. Язик омертвів. Чого б то? Нє, не бажає вона смерти Павлові, чоловікові свему. Тико. А що тико? Розуміє раптом – любощів, до яких себе щоночі принуджує, не Павла, а себе, хоче позбутися. Хоть на тиждень-два. Щось у лісі передумати.

– Не просіте, – Павло з лавки звівся. – Я тутки чоловік, мені й рішати. Нічо зі мною не станеться. І гуски твеї, Соломко, на обід собі не заріжу, не бійся.

– Я не боюся. За тебе лячно.

– Ой ци.

От того слова Соломію вкотре за ці місяці приском обсипає. Здогадується про щось Павло?

Павло здогадується. Виходить на двір і спиняється. Не раз в оті дні думав – ліпше б Соломка холодною була, до себе не підпускала. Бо. Бо ніби завойовує її, тілом гарєчу, та, він же бачить, у душі холодну. Мовби зі сторони кимось заморожену.

Ліс у далечині, за селом, зітхає – Петром. Дружбаном його з дитинства.

І близька яблунька шумить – Петром.

І гуска чужа, з неба впала, ненависне ім’я сичить.

Варто б її зарубати.

А мо’, його підозри даремні?

Чого ж вона так вимучує, хай солодко, розкішно, аж тіло терпне, ночами, ця жінка, яку він знає з малесенької, з першого зачудування тією яскравою сяючою квіткою, з блакитними, як небо, очима.

Павло шукає відповіді день, два, всі ці дні. Шукає і не знаходить. Вислизають слова, що, здається, от-от спіймає.

Вже пішла до лісу його симня, й він лишився сам. Готує їсти двом свиням, що зосталися, годує курей, качок, гусей, пса Гицеля. Порається на дворі, витешує голоблю. Село як вимерло. Староста робив вигляд, що не знає, куди люди подівалися. Перед Іваном Купальським у селі з’являється ціла темно-зелена орава. Орда. Йдуть від хати до хати, виганяють тих, що лишилися. Вже потім Павло довідається: правду казали про тую вакуацію. Дали годину на збори. Півтори сотні людей погнали потому кудись за Буг. Хати, правда, не палили. Тико за селом потвора залізна стала – самоходка із довгою, як витягнута гусина шия, гарматою.

Павло успів сховатися у ямі, що таки в хліві, там, де кінь стояв, викопав. Чув звуки, гортанну мову, собачий гавкіт, постріли (нивже Гицеля вбили?), чужу злість відчував, перелиту в сердиті незрозумілі слова. Потім стихло. Під вечір одважився вибратись наверх. Кількох курей недорахувався. Двері в хату нароз– пашку, та хата ціла. Приплентався, накульгуючи, пес. Живий, тико куля ногу зачепила. Радий, руки лиже. Залив рану самогонкою, перев’язав. Потім сам з горла відпив. Сів на порозі й подумав, що як виживе, любитиме Соломійку ще більше, що ці дні без неї порожні, як пуста шкаралуща, що він сам у всьому винен,

у своїй любові і неїній нелюбові, а може, і є любов, бо чого б то тіло таке гарєче, таке солодке дихання, таке бажаннє любитися щоночі?..

– Песю, ми з тобою хоч і самі, а щасливі, – сказав до Гицеля. – Ти живий зостався, а до мене сяя ніч горнеться. Ну, за твоє заживаннє.

Випив ще. Гарячий потік розлився тілом, затуманилося в голові. Павло звівся на ноги, змахнув руками, тупнув ногами. Ни танець, а хитавиця. Як то там Соломці? Сплять на возі ци в курені. Нащо він симню оставив? На сході загуркотіло і зблиснуло.

Двоє тіней-силуетів наблизилися нечутно. Голос тико почув збоку:

– Спокойно, дядя. Нє шевєлісь. Ручкі за голову.

Павло послухався. І тут збоку завалував пес, що кудись було відійшов. Один з силуетів наставив у той бік обріза, стрельнув.

– Не стріляйте, – попросив Павло. – У него й так вже сьоннє німци стріляли. Я оддам, що хочете.

– А нам і небагато треба, – почув у відповідь, другий говорив по-вкраїнськи. – Ми не грабітєлі, ми золотошукачі.

– Золотішко ілі хотя би пару царських монеток імєються, небось, – сказав перший. – Дньом примєтілі – ізба нє бєдная.

Отже, він був не сам навіть тоді, коли вважав, що довкола хати нікого нема. Грошей не водиться, хіба трохи совєтських (десь сорок рублів) зостались та ще кілька німецьких окупаційних марок. І все. Що було в запасі – на весіллє стратив, на обновки Соломії та й собі дещо прикупив. Усе. Не повірять, копнуть за цапову душу. Дубельтивку здуру у клуні лишив.

Тут йому в очі вдарило світло. Ліхтарик, певно, німецький.

Як не дивно, зі світлом прийшов рішенець. Не знайдуть скарбу, то ци живим лишать? Покалічать, як питатимуть, то напевне.

– Є в мене трохи монет, – сказав Павло.

– Так неси, – зрадів перший, цибатіший, завважив Павло до того, як осліпили пучком світла.

– У клуні вони в мене.

– Тоді – пашлі.

І пішли. Ноги дрижали, але голова працювала чітко. Відчиняв клуню, а де стоїть прикрита сіном рушниця, добре знав. Тільки ж ци вдасться вихопити? Теперка рішення прийшло миттєво. Одчинивши двері, згадав, що над ними поперечний бальок є. Підстрибнув, як бувало в парубоцтві, схопився двома руками і зразу ж двигнув ногами того, що за ним з ліхтариком стояв. Од несподіванки ліхтарика той напасник упустив і сам беркицьнувся на землю.

– Ти чо, мужик? – другий.

Павло кинувся до рушниці. Схопив і півоборота, не цілячись, загилив за спину. Влучив, бо почув скрик й хрип. Десь мимо нього пролетіла куля. А що рушниця стояла на зводі, то й собі стрельнув.

– Забирайтесь, бо повбиваю!

Ще раз ударив цибатого, що надумав був звестися, прямо рушницею по голові. Той заточився, упав на двері. Другого Павло копнув ногою.

Він змусив їх повзти навкарачки подвір’ям. Забрав обріза, німецького револьвера, ножа, багнета і, звісно, ліхтарика. Намацав у кишені гроші, щось залізне й кругле, може, ті ж монети. Та подумав, що бруднитися не буде. Не грабіжник він, хоч, певно, й награбоване то.

Вже за ворітьми сказав:

– Спробуєте вернутися – направду вб’ю.

І як одповзли трохи:

– А про монети я збрехав. Повзіть, у кінці вулиці підведетесь.

Для певності ще раз вдарив обох ногою.

– Мужик, калєками сделаєш, – прохрипів, судячи з голосу, вищий.

Навів ліхтарик. Сплюнув. З голови нижчого цибеніла кров.

– Нічо, нечисть живуча.

Повернувся і пушов до свого двору, на якім скавулів, певно, поранений вдруге пес. У селі стояла тиша і темінь, тильки десь далеко гавкали пси. Став накрапати дощ – легкий і шелестливий.

«Мертве село, а що то далі буде?» – подумав Павло.

Йому стало ще самотніше й незатишніше. Вперше пошкодував, що лишився. Али затявся, мовби з кимось сперечаючись, до лісу не піде, хати і хазяйства на розграбунок нізащо не оддасть. Тильки б німци не почули його пальби. У схроні, рішив, якось передрімає. А завтра – то буде завтра.

Люди звикають жити скрізь. І тут, у лісі, тимчасовому пристановищі (як циганський табір, шуткували), стали звикати. Таборів було кілька, на певній відстані один від гиншого – так безпечніше, рішили, коли що, не всіх половлять одразу. А німци ловили, вже потім дізнаються, що тих, хто вирішив пересидіти пару днів серед боліт за селом в лозах, половлять, хоч і не всіх, а двох – Настю Верчкову і її хлопця малого, застрелять. Тих же, що зловили, повезуть, як і тих, котрі в селі зосталися, кудись на захід, за Буг. А табір їхній посеред лісу, за верстов чотири-п’ять од села, на рідколіссі, бо на галяві ставити небезпечно, зверху, з самольотів, можуть побачити та скинути бомби, казали знаючі люди.

Ци їдної вистачить, щоб каліцтва наробити.

Знаючі люди – то їхня партизанська охорона, котру прислав провідник Чехура, аби вберегти не тико од німців, а й банд і бан– док, що по лісах типерка шастають та маскуються – одні пуд пов– станців-партизан, а другі й не маскуються, грабують, хто під руку попаде. Тоже, кажуть, відають, що поживою по лісах тутешніх запахло. А охорона.. Охорона що ж – хлопци з їхнього та сусіцьких сіл. Зате начальник охорони – друг Ярема. Так його кличуть ще троє хлопців з тої охорони: Яремо. Друг Ярема – Петро, неїна, Соломчина, болячка і радість, хмара й сонце.

Першим ділом, як стрітились, мало не боками тернулися поміж двох сосон, що простягали голчасті віти-лапи через стежку, спитав:

– То де ж твій живіт?

– Який ще живіт?

– Той, у якому дитину од чоловіка свего носила. І де та дитина?

– Тобі то що?

– Та нічо. Питаю.

– Цигани дитину вкрали.

Він очиськами вогника викресав. Веселого. А очі за метр якийсь.

– Ну? – Гмукнув-цмокнув. – А сорока часом тобі на язика не сідала?

– Сорока? Яка ще сорока?

– Кажуть, вони брехухам на язика люблять сідати та хвостом піднебіння гладити.

– Сам ти брехун-товкун.

І рішуче, щоб пройти, рвонулася. Та Петро за руку схопив. До себе потяг.

– Дивися, міцніше губи стуляй, а то й залетить яка. Тутка сорок багацько.

– Пусти.

Шарпнулася. Він пустив. Завше слухався, як щось казала. А міг би й не послухатись, хоч раз, по-свему вчинити. Міг би.

Соломія за метрів десяток-другий за табором спинилася. Подумала – ні, їден раз таки зробив по його, як схотів – коли в ліс у партизанку пуйшов.

Табір, проте, жив своїм життям. Варили їсти, втирали носи дітям і гуцикали найменших, пасли серед лісу худобу, хто забрав з собою.

Прали одіж у річечці неподалік.

Тривожно дивилися на небо і вслухалися у далекий, али часами вже чутний гуркіт.

Перемовлєлися.

Як от Вірка до Соломії:

– Куди летиш, подруго, як сорока наполохана?

– Яка ще сорока?

Враз слова Петрові мовби зримо перед очима майнули. Тоже про сороку. Котра на язика сяде. До плеча подруги притулилася.

– Віруню.

Ну, Вірка: «Бачу, щось тобі довгарає ¹». «А що має довгара– ти?» – Соломія. Про село стала мовити – як то тамечки? Про те, що далі з ними буде.

Спали – хто на возах, хто в куренях, багатша родина Вергунів у шатрі, що розіп’яли між деревами. Серед ночі встала раз Соломія, бо годину ци дві сон прикликати не могла, вийшла з куреня, де з свекром і свекрухою разом на підстилці з гілляччя спала. Побрела навмання, хоч сама не відала куди. Ишла і йшла. Шепіт

враз почула, шарудіння, потім ледь голосніші слова, смішок, мов би лоскотали когось, дівку якусь. Голоси впізнала. Руфинин і Васильків. Повернулася, щоб іти назад. Затамувала, проте, подих. Ноги до землі прикипіли. Голос дівочий виразніше:

– Тепло твоїй руці? У мене розкішниця гарєча.

І знов смішок.

Соломіті щоки запалали. Ясніше місяця, що визирав з-за хмари. Нє, вона не сполохає Василькового сороміцького щастя. Тихо-тихо скрадаючись, мов кішка, стала відступати набік. І брела між деревами, боляче хльоскали гілки – по плечах, руках, щоках.

– Соломко, – як подих, як видих враз крізь ліс і ніч, пристрасний шепіт.

Здригнулася. Петро? Тут і там – скрізь цей осоружний чоловік. Цілими днями з ним тилько й стикається. Пішла швидше. Далі й зовсім побігла. Хай, хай біжить за нею крізь цей ліс і світ, все їдно не наздожене. На бігу перечепилася об пеньок, а падаючи, боляче тарахнулася об сусіднє дерево. Полежала на холодній росяній землі. Нє, наче й ни роса. Може, то її сльози? Поволі звелась на ноги. Хоч спала у кофтині і старій спідниці, все 'їдно серед ночі було прохолодно. Довкола було тихо, як у маківці. Далекодалеко запужкав і стих безсонько-пугач. А мо’, й совиця. І тут Соломія збагнула гранично чітко: нихто неї не кликав і за нею не біг. Голос почувся, бо хтілося почути. Тре’ було вертатися, що вона й зробила. Тико прикрість усілася в грудях – що ж то за охоронці такі, що бігу неїного не замітили, з табору випустили?

Соломія йшла і йшла, тепер назад, над нею світив великий круглий, мов млинець, спечений Богом, місяць. Майже, як тоді, коли вночі з міста до села верталася. Тико то була дорога, а тепер?

Хтозна скіко пройшовши, збагнула – вона заблудилася. Серед ночі, коли боязко й крикнути, позвати на поміч. У місяця не спитаєш, де та дорога до табору. Під кофтину став заповзати волохатий страх. Звір, якого й рукою не погладиш.

Потім страх, здавалось, став її обіймати. Його лапи були довгими й чіпкими.

Як у казці – не руки, а ручища, не лапи, а лапища, не очі, а очища. Треба було сказати, як у тій же казці: «Я нічого не бо– юся», – а сили не стачило. Соломія не раз бувала в лісі, багацько, зрослася з лісом – і по ягоди ходила, і по гриби, і дрова з батьками та братами заготовлєти, і корови в лісі пасла, і навіть у купальську ніч цвіт папороті шукала разом з подругами. Али щоб так – вночі й сама, то вперше.

Сама – то вперше. Сама-самісінька. Тико небо над головою. І дєкувати долі, місяць млинцем, кружалом золотавим тихенько котиться. На нім, як і хтозна килько літ перед тим, Каїн тримає на вилах Авеля. Авель проситься брата, казали бабуся, не скидати далеко, на Землю, бо ж може забитися.

Соломія простувала крізь ліс, хрустіла голосно, як постріл, кожнісінька гілка під ногами в неї. Та в якийсь момент почула щось дивне крізь тихий шелест ще не зовсім старого листя. Начеб чиєсь зітхання. Не людське, не звірине. Чи не зітхання, а пирхання. Вона спинилася, прислухалася. Тиша. Тихісько й темно. Хтіла йти далі, та підвела голову і ледь не скрикнула: на неї дивилися двійко очей. Явно не людських, жовтих, мов опалі зірки-кружальця. Сова притаїлася на розлогому дубові? Соломія відступила тихенько крок, другий і звідти в місячному сяйві – місяць якраз відпустив маленьку хмаринку, що перечепилася об його край – побачила морду звіра, котрий дивився на неї. На морді проступало ряботиння. Звір трохи нахилив голову, певно, принюхуючись чи придивляючись, і Соломія побачила довгі відстовбурчені китиці на його вухах.

Рись! На неї дивилася, готуючись до стрибка з дерева, велика хижа рись. Поліська, а може, й болотяна, яка, кажуть, незрідка нападає на людей, особливо на самотніх нічних блукальців. Нє, болотяна тико в переказах лишилася, та звір від того не менш страшний. Бо рись!

Соломія тихенько скрикнула. Несамохіть, проти волі, зі страху. А тоді до крові закусила губу. Нащо ж вона побігла в той ліс? Овва, побачила, як парубок з дівкою милуються.

Подумки покликала: «Петре!»

Та в лісі панувала тиша. Нічна погрозлива й глуха тиша. Без– шелесся. І жовто й незмигнуло серед тої тиші дивився на неї страшний хижий звір, очима, жовтішими за місячне сяйво. Пронизував усе її єство.

«Що ж робити?» – гарячково подумала Соломія.

Рухатися небезпечно. Може, крикнути й спробувати налякати?

І тут раптом блискавкою майнула згадка. Дід чи хтось, а може, й отець Андроній казав, що рись ніколи не нападає на свою жертву спереду. Така вже в неї поведенція. Тико ззаду і впивається зубами в шию.

«А якщо так, – подумала Соломія, – а якщо так, то, може, тре’ відступати, дивлячись цій звірині в очі?»

Вона спробувала зустрітися своїми очима з очима рисі. Зловити й причепити її погляд до свого. Й таки змогла. Може, їй це поввижалося. Рись, здавалося, поглянула пронизливіше. Але й наче хотіла щось спитати. Соломія зловила погляд рисі міцніше й раптом побачила у ньому й себе, й місяць, що прошкував десь там у небі й плив, такий манюсінький у очах рисі, й край лісу, що мовби заглядав у ці очі. Вона побачила все це (чи здалось у її розгаряченій, наповненій жахом, але й чимось незбагненним, голові) та ступила крок, другий наперед. Як блискавка, спалахнуло те, чим жила останні кілька місяців – чуття любові, яку втратила, прагнення чоловіка, гріх, каяття, бажання смерти й іншого життя, та вона крикнула:

– На, їж мене, звірюко.

Рись завурчала, вискалила зуби, а потім мовби прийняла виклик і стрибнула з дерева. Соломія в останній момент інстинктивно пригнулася й закричала. Голосно, розпачливо, мовби то вона поранена звірина. Кішка чи та ж рись.

Тому рись пролетіла над нею і приземлилася позаду.

Соломія відчула це падіння, блискавкою майнуло в голові – рись кинеться їй на плечі, вп’ється зубами в шию. Вона вертнулася дзигою і побачила знову морду звіра, що теж повернувся до неї.

Вони дивилися тепер одне одному у вічі – рись і жінка, яка стояла на колінах. Рись глухо завурчала й посунула до Соломії. Ось вона зовсім поруч, жінка чує запах звіриної шерсті, подих хижої пащі. Рись кидається і мовби обнімає Соломію. її морда поруч з наповненими жахом Соломійчиними очима. Здавлений крик виривається з горла жінки. Та рись знову вурчить та вже не так погрозливо, наче щось хоче сказати.

Наступної миті десь зовсім неподалік гримнули один за другим постріли. Рись здригнулася. Вона, до того ж, приземляючись, підвернула лапу, і лапа заболіла. Накульгуючи, звірина кинулась убік і, глухо рикнувши наостанок, зникла у гущавині.

Потім Петро розкаже, як знайшов її, Соломку, непритомну, як ніс до табору, як він перед тим ішов за нею і втратив слід, як попрямував усе ж гаданим слідом, боячись налякати криком, а як почув її розпачливий крик – то вистрелив.

– Безсовісний, – сказала щаслива Соломія. – Ти слідкував за мною.

– Я стеріг твій сон і охороняв табір, – сказав Петро. Погладив руку. То було вже другого дня.

3

І сталося те, що мало статися.

Та спершу.

Свекруха Марія:

– Куди ти ходила вночі, Соломко?

– Не спалося мені, мамо. На душі тривожно і мулько. Як там Павлик.

– Дасть Біг, живий. Панечин Митро навідувався до села, то казав – пустка. Бродять німаки та теї, що у башликах ненаських. Козаки расєйські чи що. І теї.

– Власовці?

– Во-во. На шосейці, казав, якеїсь залізяки ставлять. Коло могилок пушака вкопали. Людей, котрі по лозах ховалися, ловлять. Ліпше тутечки пересидіти. Як Біг дасть. А Павлик наш – не дурней. Чує моє серце – біда боком перетреться.

Отака розмова. Начеб пронесло, думає Соломія. А що пронесло? То ж ніякого за нею не числиться, а думка – не вікно, всякий не заглєне. Навіть свекруха.

Навіть. Під неїним вікном стояв один заглядальник. Єдиний. Той самий.

А через день вона стояла край галявини, що неподалік од табору. Побачила, як галявою, од річки прошкує дівчина. Придивилася —

Руфка. Звідки б то? Мо’, по чорниці ходила, он там, де бір починається, ягідники знатні, люди заготовлєють, війна війною, а зимою згодиться, і простудниця, і всяка на живіт гонячка. Руфина йде поволі та пишно, стегнами звично хилитає, ручкою помахує, мовби серед базару, де щойно сім гусаків продала та десять перснів купила. А із заходу, з-за бору ревище в небі наростає, і осьдечки вже над галявою залізний шуліка. Руфина задирає голову, ручкою мах-мах, драстє вам, наше з маком, мо’, ягід купите, кауть, для очей добрі, а звідти. Звідти полоснули вогнем та так рясно, що Руфка безголова кошика з рук упустила, але не кинулася бігти, а попрямувала далі – рівно, статечно, павою. А той анциболот залізний летить, даленіє у синьому полотні, стає як мушка. Зате виринає другий і тоже вогняний сніп додолу сипле.

– Лягай, падай, – кричить Соломка.

А Руфка ци то ни чує, чи з переляку розум на порохню перетрусився, тико йде далі. Мов оглухла й осліпла. Тут із лісу неподалік Соломки чоловік вискакує. Господи – Василько! Біжить до Руфки, а кулі сиплються з неба, як горох з дірявого решета, вже з третього самольота.

Василько таки збиває дурну Руфину з ніг. Накриває своїм тілом.

Потому й Соломія туди кидається. А з лісу-бору ще четверо дівчат виходять, що од Руфки ци то відстали, ци йти разом не схотіли.

Руфина:

– Соломко, твій брат геть мені спідницю замазав.

Люта Соломія, в якої руки трусяться, раптом з усього розмаху б’є Руфину в лице.

– Ти чого?

То не Руфина, а Василько скрикує. В кожному братовому оці справді по соколику сидить – радий, що кохана жива-здорова.

– На весіллі вашім ще погуляти хочу, – Соломія з плачем припадає до братового плеча.

Надвечір, як несла од річечки випрану свекрову сорочку та свої манатки, коло самого табору – Петро. Із осоружним автоматом на плечі, кашкет набік збитий. Парубок Ярема:

– Ще їднеї рисі не стрітила?

– Я сама як рись, – сердито відказує Соломія.