Текст книги "Соло для Соломії"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

КАНТ ДЛЯ СОЛОМІЇ

Важко знайти краще пояснення тому, що є найцікавішим у літературі, ніж універсальна сентенція Канта. Та сама, про дві речі, що викликають його захоплення і здивування, – зоряне небо над головою і моральний закон усередині людини.

Зоряне небо – це Божий світ, лад, який був створений і є ладом, хоч і незбагненним. А моральний закон – це та частка духу, яка присутня в кожній людині та робить її душу безсмертною. Моральний закон, духовний інстинкт відчуття різниці між добром і злом забезпечує виконання найбільшого людського обов’язку – права вибору.

Особливо вражаючим виявом людяності, людськості є ті моменти вибору добра, коли всі обставини світу та часу сприяють тому, щоби не бути добрим.

Зрештою, у житті кожної людини, де б вона колись не була, є чи буде, базових життєвих подій, дій і переживань не так багато: радість, страх, любов, біль, відчай, віра. Поступ історії, зміна часів тільки додають колориту, надають можливості проявлятися цим базовим речам у спосіб, який здається неповторним.

Але саме так – із сплетення історії життя окремої людини й історії великої, історії світу – народжується література, яка викликає зворушення й захоплення.

Саме такою літературною історією є роман «Соло для Соломії». Історія цілого життя однієї неповторної жінки, якій було дано жити в неповторний час у неповторному місці. Майже ціле двадцяте століття, прожите на Волині, давало добру нагоду для того, щоби існування не здавалося простим і нецікавим. Історичних перипетій було досить, щоби моменти вибору йшли один за одним з надзвичайною інтенсивністю. Навіть тоді, тобто осо

бливо тоді, коли здавалося, що вибору нема, що від власної волі взагалі нічого не залежить.

Величезна цінність роману «Соло для Соломії» полягає в тому, що він є історією цілого людського життя – від початку і до кінця. Нам дуже часто бракує саме такої картини світу. Адже тільки знаючи всю історію людини, можна зрозуміти, чому і як вона чинить у кожному окремому епізоді свого тривання. До того ж історія Соломії тільки називається солом. Насправді в романі все так, як у найсправжнішому житті, коли біографія одного невіддільна від біографій тих, хто поруч. І поруч не фрагментарно, а глибоко, неперервно і довго. Історія тривалої близькості, тривалих близькостей – це той мотив роману, який видається особливо зворушливим.

Якби ми більше знали про життя інших, то могли б краще розібратися із життям власним. Біографії найрізноманітніших людей – це основа будь-якої літератури. Зрештою, біографічною є головна книжка нашої цивілізації – Євангеліє.

Брак життєписів – слабке місце літератури української. Цю прогалину талановито заповнює Володимир Лис. Ретельно виписану історію Соломії неможливо переповісти, неможливо запам’ятати так само ретельно. Але цього й не треба, бо романи слід читати і переживати. І знати, що таке буває – таке життя, така історія, така Соломія, така пам’ять, така згадка, така розповідь про таке життя. Залишається найголовніше – уважніше придивитися до життя власного, до власної історії і пам’яті.

А ще є так, що згадуючи про когось – скажімо, про Соломію – називаючи ім’я того, кого вже нема, ми чинимо подобу молитви за ту безсмертну душу. їй від того стає спокійніше. І нам також, бо ж молитва...

Тарас Прохасько

Я скинула із себе мою одежу: як мені її надягнути?

Помила собі ноги: як мені їх бруднити?

Пісня пісень, 5—3

Легко поламати соломину,

Навіть легше, як суху билину. Соломинка легко поломилась,

Дівчина ще легше залюбилась.

Народна пісня, почута на Поліссі

Що ж можеш ти, надламана тростино?

Євген Маланюк

ЧАСТИНА ПЕРША

ЗАСПІВ

РОЗДІЛ І ПОЯВА ЗІРКИ

Щедрий вечір, котрий ставив віночок до свята Маланки, привів до хати Троцюків, по-вуличному Зозуликів, перебиранців ¹. А їхній невістці Соломії, яку всі звали Соломкою, а чоловік Антін Соломинкою, подарував ще й особливу звістку.

Звістка була солодка, як мед, тривожна, як далекий пронизливий звук, що вражає насамперед серце.

Звістку вигадала вона сама.

А мо’, й не вигадала.

Хтіла тої звістки, аж терпко і гаряче було воднораз, коли вперше про те подумала. А на Маланку вирішила для себе остаточно. Остаточно й трішечки бентежно – буде.

То й нихай. І як підтвердження, як стукіт пташки у вікно, звук. Звуки.

Пісня, гомін, коляда.

Перебиранці!

Бо ж Маланка, бо Щедрий вечір.

Бо. звістка.

– Пустимо? – Соломія до дітей.

– Мамо, мамо, – обидва сини у два голоси. – Хай заходять. Як же не пустити, коли чотири ока-зіроньки так світяться!

Ну, звісно, перебиранці як просилися до хати, то запевняли,

що жодної шкоди не робитимуть, будуть чемні та лагідні, ото й тико, що пощедрують-заколядують, свята року Нового та

Василя святого побажають добре стріти. Для дітей, Тарасика та Василька, – радість, бо ж козу й ведмедя уздріли, цигана й дідька рогатого, та жида пейсатого, і саму смішливу Маланку.

– То завтра моє свєто, – Василько хвалиться.

– А моє ж коли? – кліпає Тарасик оченятами, от-от заплаче.

– Навесні твоє, скоро вже, – Соломія стиха.

Циган спробував до горщика заглєнути та ложку потягнути, справдешній циган, гицелюватий, а коза-дереза відро перекинути, али тато Антін тут як тут:

– Осьо, холєрники, зара я вам лупня дам, а тебе коцюбою, рогата.

Хлопчики зарепетували, у долоні заплескали.

До бійки, однак, не дійшло. Вигляд у господаря був сурйозний, то мусили зважєти. Поподєкували й посміялися, Васильку й Тарасику по цукерчині саморобній, із цукру паленого, од гостей перепало, а перебиранцям – шмат домашньої, щедро приперченої ковбаски та трійко пирогів з маком.

Мине час, зміниться світ, обкрутиться десятки разів довкола небесного світила Земля, і вже на смертному одрі, біля самісінького краю її земної стежки згадає Соломія ті очі, що з-під маски ведмедя блиснули на неї. Точніше, одне-єдине око, бо ж друге, ліве, мовби перев’язане було й робило звіра схожим на лісового розбійника. И згадає по-особливому, бо за трудного свого життя згадувала його не раз.

Те око! Око, що раптом пропекло наскрізь.

Хто ж то мав бути, ведмедем перебраний?

І наступної миті зрозуміла – хто. Степан, Степанко, Степусь– ко, Степурчик – по-різному кликали його дивчєта. Дивчєта... Вона тоже кликала, з особливим покликом, а він мовби не чув.

«Чо ж ти, Степурчику, такий несміливий?» – не раз подумки дорікала Соломія.

На вечорницях на краю лавки сидить, очі, на які солом’яний чуб спадає, опускає, зітхає чогось. Дивчєта (та й хлопці) під– жартовують, а то й одверто насміхаються, а він голову ще нижче й тико паленіє увесь, мовби маківка посеред поля. Два рази од– важився з вечорниць провести, бо ж і жили неподалік, через три хати, то від слова до слова десяток, а то й два возів могло проїхати. Раз до руки тико й торкнувся.

– Ну, того, пушов я, – наостанок.

– Иди, бо оно місяць за хмару ховається, темно буде, – кепкувала Соломія. – Вовчики з-за тину виглядають.

І приснула. Сміх покотився під ноги, по вулиці, відбився об дерева у садку. А Степан, Степанко, Степась? Ще більше знітився, навіть оглєнувся. Мовби справді вовків боявся.

«Степанку, Степасю, горе ти моє», – озвався Соломіїн голос тепер із середини неї самої, голос був теплим і наче зримим, маленькою дівчинкою сказаним, котра йшла до хлопчика, щоб його погладити по білій солом’яній голові. Ось-ось дівча простягне руку, і хлопчикові стане тепло. Та на неї дивилося ведмедеве око. Наче справжнього ведмедя, що стояв перед нею пораненим, тамував у собі ревіння од болю, а з ока текла сльоза і десь тем під шкірою гасла, пропікаючи нутрощі. Між ведмедем і нею раптово з’являвся Антін, брав Соломію на дужі й сміливі руки, ніс через річку, до своєї господи, а ведмідь-Степанко безсило ревів, безсило й розпачливо, й од того реву ховалася звірина домашня й тулилися одна до одної дві берізки на острові посеред їхньої річки Мережки. Острова вже не буде, коли Соломія вмиратиме, його з’їсть меліорація, річка звузиться, та крик-ревіння летітиме і все не могтиме подолати воду і берега, що тулиться до землі, до води і цілого світу. Око, його поблиск згадає Соломія, а тепер їй робиться трохи зимно.

А тепер. вона думає (ото й звістка!) про те, що, певно, зно– вика груба. ¹Два тижні, як затрималися місячні, ніколи так не затримувалися, хіба коли Василька ци Тарасика носити в собі починала. Певно, втретє.

Пора б уже дочку мати. Така її новорічна звістка, начеб принесена перебиранцями. Ов!

Перебиранці кудись зникають. З очей і начеб з пам’яті. Позаду їх іде ведмідь-набрідь. Соломія стримує себе, щоб не вийти за ними. Хай Антін проведе. Антін проведе, Антін проведе.

– Що з тобою, Соломко? – питає свекруха.

– Потому скажу, мамо.

Надвір вискакують напівроздягнені дітлахи. На них сабанить ¹бабуся – надворі таки ж зима.

– Давай весну покличемо, – чує Соломія Тарасиків голос, котрий, як і сам хлопчина, народився на початку весни, перед Явдохою, на Тарасія, майже в той день, що дід Тарас, чорно– білий портрет якого в рамці під рушником висить обіч ікон.

Весна зміцнює Соломіте бажання довідатися про дитинку – кого ж послав пан Біг? Мо’, й гріх то, али ж як охота. Бо пора мати дівку побіля тих гицелів. Хлопчисьок.

2

Задовго до хитромудрих приладів, усіляких УЗІ (чи то УЗД), у Загорєнах жила баба Настя Луциха, котра вміла якось за відомими їй одній ознаками визначати стать майбутньої дитини. Причому вона робила це не тоді, коли плід виростав чи й ворушився, а саме на початковій стадії, третьому або четвертому місяці. Хто ж звертався пізніше, баба Настя відмовляла, казала, що тут вона сили не має, що гріх тривожити дитя, котре вже все розуміє.

– Розуміє? Як то? – дивувалася було майбутня мама.

– Як і ми з тобою, – відказувала баба Настя. – А тепер – іди. Раніше треба було приходити. Я грішити і чинити наругу над маленькою людиною не хочу.

Для багатьох ці слова здавалися загадковими. Той, хто пише ці рядки, також не знає їхнього змісту, що мала баба Настя на увазі. Будучи корінним загорянцем, я не застав уже баби Насті, тільки чув перекази про неї. Дехто вважав її відьмою, а не просто ворожкою і знахаркою (баба таки добре зналася на всякому лікувальному, помічному зіллі), але на середину двадцятих років двадцятого також століття час, коли відьом спалювали на вогнищах або вбивали у груди осиковий кілок, минув. Та й, до того ж, баба Настя Луциха, окрім уміння визначати стать дитини, знімати вроки і знання, від чого помічна та чи інша квітка чи травинка,

або корінець, не відрізнялася від решти жінок. Хіба що хустки любила барвисті (що й рятувало її репутацію, бо за народним повір’ям відьмі годилося бути вбраній у все чорне, на крайній випадок – сіре, похмурих кольорів) та й кофтини чи блузки світлі носила.

Отож, перш ніж піти до баби Насті, Соломія вибрала часницю, коли в хаті нікого не було – чоловік поїхав разом зі свекром молоти жито, свекруха поралася на подвір’ї, а Тарасик з Васильком упросилися до тата з дідом на віз. Соломія стала на коліна перед образом Божої Матері й попросила простити за те, що зважується на такий гріх – заглєнути туди, куди поки що допускається тико Боже око чи око його Матері.

– Вельми мені кортить знати, Матінко Маріє, – шептала Соломія. – Вельми кортить, ну несила ще півроку ждати. Прошу ж тебе, подаруй мені дівчинку, дочечку, бо хочу її мати. А за те я назву дитинку Марією, на твою честь, так і буде, присягаюся.

Вона подумала, що то буде рождєніє те десь коло Сплиння ¹, то якраз і випадає назвати Маріїним іменем.

«Я не хитрю, Матінко Божа, – подумала Соломія і звела очі до образу. – Ій-Бо, не хитрю. Бо ж як на день-два дитятко буде раніше, то мона буде батюшку попросити, щоб Марією назвав, він у нас добрий і покладистий, батюшка Андроній, особливо, як бутельку казьоночки ци й самогоночки занести.»

Наступної миті Соломія збагнула, що то гріховна думка майнула, тому стала шепотіти слова молитви, звернутої до Богородиці. Вони були щирі й лагідні й зворушували Соломіїне серце. Проказавши їх, вона ще більше захотіла, аби її мрія справдилася. Хоча чомусь підвести очі до лику Діви Марії не одважилася, а щоки спалахнули, мовби хто приложив до них дві великі квітки маку. Полізло до голови слово зовсім не очікуване, й те слово було «Степан», і око зновика зблиснуло, ведмедеве око, хай і не справжнього ведмедя, а того, Маланчиного, а чого б то? Вона ж і не согрішила, і дитина від чоловіка законного буде.

Соломія звелася з колін, направилася до комори. Там у діжці взяла кусень сала, а в кошику, що стояв на другій діжці, десяток яєць. Дарма, що вже Великий піст почався, бабі Насті згодяться, та й до Паски рукою подати.

На дворі її гукнула свекруха: «Куди ти, Соломко?», та Соломія вдала, що не розчула. Брехати не хотілося, а коли правду скаже, то може передумати чи мати Антонова переконати. Бо ж попередні рази, коли мала народити своїх гицеликів, до Луцихи не ходила.

3

До Загорян завітала вже дівка Весна. Крізь ту весну, під чавкання чобіт і кукурікання півня з чийогось двору, Соломія йшла заглянути у своє майбутнє. На її ходу дивилися вікна хат, очі синього неба поміж хмар й примружений у півока край весняного сонця, яке визирало з-за обійстя з хмарин. Луциха, на щастя (бо вдруге Соломія навряд чи пішла б), була вдома, лущила горох, як по-місцевому звали також квасолю. З вицвілих очей господині, коли підвела їх до гості, раптом проглянула така бездонна далечінь, що Соломії зробилося лячно. З тих очей, здалося їй, дивляться сотні, а мо’, й більше дітей, майбутні матері яких, отак, як вона, приходили до баби.

– І ще раз вам доброго здоровля, – сказала Соломія.

– А я собі думаю, чого котисько мій сьоннє вмивався та лапки свої чистив, якби котицю свою готувався голубити, – сказала баба Настя. – До гості то, а я було на кота насварилася. Старий волоцюга, шерсть вилазить, а марець ¹прийде – спасу нема од того нявкоту.

– Та хай собі, хіба вам шкода? – Соломія.

– Більше в него теї похвальби, як любові, – всміхнулася баба, та скупо, ховаючи щерби. – Думаєш, киці не знають ціну тому крикові?

Баба посміхнулася ще раз і взялася детально розказувати про свого кота, та якось так, начеб то був неїн сім’янин. Соломія знала – Луциха давно живе сама, єдина її дочка десь замужем у сіль-

ці, що аж за Любомлем, рідко коли навідується. Про бабу Настю розказували, що в юності вона була у служках при палаці, чи як то називалося, літній дачі графа Драницького. Там її запримітив гість, приятель графового сина, студент якоїсь там інженєрної академії. Закохався у покоївку, або ким там була молода Настя, кликав за собою аж у Пітєрбурх. Та дівчина сказала, що як закінчить ту свою академію, то коли не передумає панич, то й поберуться. А тут грянула російсько-турецька війна, студент, без п’яти хвилин інженер, що рвався захистити братів-сербів, а заодно й болгар од бусурманської напасті, записався добровольцем. Перед від’їздом на фронт навідався на два дні до коханої. Настя, котра була доволі рішучою дівчиною, в крик – не пущу! Студент: ніяк не можу, слово побратимам дав. Врешті сказав: хоч сам у Бога не вірить, згоден навіть обвінчатися, аби його законна жона дожидалася. І таки обвінчалися надвечір у неділю у церковці заго– рєнській, батюшка, родич теперішнього отця Андронія, повінчав. А на ранок молодий чоловік у двоколку сів, Настуню свою на прощання обійняв. Загорєнські баби, як ту історію оповідали, вмивалися рясними сльозами, що не заважало їм Луциху позаочі відьмою називати та всіляко неїну доньку обговорювати. А Боженьку милий, поїхав, отако рукою махав та з карєти висовувався, доки видно було. Присій-Бо, бабця покійні самі бачили. Поїхав, абись не вернутися, зложити свою головоньку в далекій Болгарії, за річкою Дунаєм. Отако! Али дочка народилася, зоставив таки панич той у Загорєнах своє насіння. Файна дівка була в Луцихи – дарма, що тоненька, очі як дві волошки серед макового цвіту. Правда, злі язики казали, що од молодого графа насправді то покоївці привєтствіє, бо ж родилася донька через сім з половиною місяців (дотошні загорєнські жіночки точно вищитали) після скоропостижного весілля. Мати Настина тоже гав-гав на те: щоби вам язики поодсихали, губи до цицьок розтяглеся, окаянним, то ж розволновалась дочка, як звестіє про погибель молодого мужа, з яким одну тико ніченьку й провела, прийшло, і дитина того передчасно на світ появилася, добре, що вижила.

Такою була Луциха, що назавше зосталася вдовою, хоч охочих на вдовину лакоминку не бракувало.

– Та знаю, чого прийшла. – сказала вона Соломії. – Піду– но, руки помию та помолюся, з чистими руками тре’, хоч, мабуть, і направду гріха на душу беру.

Луциха молилася довго, а тоді стала і ще раз над Соломією помолилася. І взялася розпитувати, що в останні тижні почуває Соломія, коли саме нудить неї, чого найбільш їсти хочеться, на що дивитися. А тоді поклала надовго руку на голову гості та так стояла мало не годину, начеб про щось своє думала. Соломія сиділа на старому засмальцьованому стільці, боялась повурхнутися. Страх і розкаяння, що прийшла сюди, перемішувалися у ній в дивне місиво й породжували якісь химерні картини. То вона кудись бігла, то вже ніби й не бігла, а летіла, генби птаха, хотя і велика, а легка, і бачила під собою внизу й хату їхню (свекрушину, подумала, али поправилася, що таки їхню), й двір, і вулицю, й квітучу нічийну вишню в кінці вулиці, навпроти хати старого Хоми Бадиляки. А тоді вже стала сама тою вишнею.

«Та вона таки чарівниця», – подумала Соломія й начеб прокинулася із напівсну, напівдивної казки.

– Якася тривога, з дитиною не пов’язана, у тебе на серці, – озвалася Луциха. – Нє, нє, не треба мині ніц казати, то твоя печаль, що як надвоє розріжеш, то й до купи не складеш і черв’яка з хитрим оком всередині побачиш.

«Хіба черв’яки мають очі?» – подумала Соломія, та змовчала.

Зате Настя наказала їй дивитися в очі та при цьому думати про щось приємне, а потому про заповітне, а ще пригадати таке, що, мо’, з вечора забула.

Приємне?

Думала про Тарасика з Васильком, заповітне, щоб усі були живі й здорові, ой, і про замочений з вечора горох – те, що забула. А ведмедеве око, що знов перед зором з’явилося, прогнала геть.

– Слава Богу, додому вернулася, – почула, як сказала незрозуміло Луциха і звеліла живота показати.

Соломія соромливо куфайку та станіка, а там і кофтину підняла – дивіться, бабо, животик ще начеб ледь-ледь припухлий тико. Баба подивилася, провела руками (ще би вухом не притулилася, подумала Соломія), легесенько натисла і сказала:

– Все. Можу порадувати – дівчина у тибе буде, можеш не сумліватися.

– Ой, спасибочки, дєкую привельми, бабо Настуню, – Соломія ледь не цьомкнула бабу. – Господи, якби ж так було.

– Отож не мені, а Господу і Матері Божій дєкуй, – сказала Луциха. – З їхньої волі тобі буде даровано дитя. А я що? Баба, котра навчилася дечому, мо’, й гріховному, али ж як радість комусь подарую, то самій на душі теплішає.

– Я вам за те. Я вам за те.

Соломія заметушилася і вузлик з салом та яйцями бабі в руку тицьнула.

– Господи, як же мало тій жінці треба, – сказала Луциха.

– Ни одкажіться, тітонько.

– Ни метушися і слухай, що я скажу, – мовила Луциха вже якось з особливою інтонацією.

І вона сказала, що носити дитину, дасть Біг, таки донечку, випало їй у хороший чєс. То як котики вербові розпустяться, на котики більше дивись і очима гладь. А то й руками. На травичку диви зелену. Як зацвітуть садки, на цвіт, на бджоли й хрущі, що над ними густимуть, свої пісні співатимуть. А як заспіває справжні пісні соловейко, вечорами найди время, абись спів той послухали ти і твоє дитєтко. Літо настане, квіточки польові покажи донечці, вона все бачитиме твоїми очима і твею душею. І до першої груші чи яблука прийди, добрі слова скажи. Мо’, здається, що звар’ювала баба, то я тобі мовлю, що вас тепер двоє і вже все твоя царівна нероджена видіт і чує, і чутиме ще більше. А як послухаєш бабу, що дурнеї люде відьмою щитають, то буде у тебе донечка красунечка писана і для людської радості призначена. Ще сама їй тихенько пісеньки співай та щося часом розказуй.

– Ну, йди собі з Богом, зморилася баба, до лавки ци теплої печі старечі кістки тягне, – сказала Луциха.

– Спаси вас Біг, бабуню Насте, – вклонилася Соломія.

– Ну от іще, не панє баба велике, не на калачах виросла, не попадя, щоби поклони приймати.

Вдавала баба, що сувора, а очі сміялися, майбутня ж мати – дочки! дочки! дочки! – додому, мов на крилах, летіла.

Соломія виконувала всі Настині накази. До котиків підходила і гладила, навіть щокою тулилася, відчуваючи лоскітливу прохолоду, на траву молоденьку, молочаєвими жовтими квітками густо всіяну, очі опускала. І навпаки, до цвіту очі підводила, як стали загорєнські садки вкриватися білосніжним шумовинням. Свекруха дивувалася – чого то невістка посеред роботи – саджання бульби ци висаджування димки – на яблуні та сливи задивляється, що там таке вигляділа? На боцюнів ¹видивлялася, що кружляли над їхнім кутком – на доброму десятку хат мали гнізда. Вважалося доброю прикметою, коли ці птахи гніздяться на хаті або на дереві коло хати: бути тоді оселі багатою на дітей. У неї й так були діти, а тепер мала бути радість дзвінка й довгоочікувана. Першими побачила летючих боцюнів, а то була прикмета на вдатний рік. Навіть одного разу, як ішла до тітки Мартохи, маминої сестри, за чимось, то коло садка Ратенців (десь із північних країв у село пристали) – чи не найпишнішого в селі, хоч і були господарі не вельми багаті – спинилася і довго на цвіт, над яким гули бджоли й джмелі, видивлялася. Аж вийшла Пріська Ратенчиха й спитала:

– Чого тобі, Соломко?

До панського саду тоже ходила, там, окрім яблунь, слив, вишень, росли чудернацькі дерева – шовковиці й незнані в їхніх краях абрикоси, котрі нові пани, що їм граф Драницький здавав палац-дачу, висадили. Правда, ті дерева час од часу мерзли, й тоді управитель за панським наказом нові насаджував.

Наслухалася Соломка й басовитого гудіння бджолиного та джмелиного, і вечірнього, легшого, але пронизливішого, коли в маю стали хрущі вилітати. Тоді ж і соловейки в повен голос озвалися: так вищебечували, витьохкували, здавалося, ближчають мерехтливі небесні зорі – певно, янголи тоже хотіли послухати той спів маленької пташки. Соловейки не знали, що рулади виводять насправді для маленької істоти, котру так чекала Соломія. Сама ж вона тихенько, крадькома, а часом і вголос за роботою виспіву-

вала різних пісень. Старалась, аби пригадувати добрі, душевні, не сумні, і раз спинилася злякано, коли мимоволі завела: «Горіла сосна, палала, під ней дівчина стояла». Не годилося такої пісні співати, ще роки минуть, доки замужній час набіжить, коли донечка скаже, як і вона колись: «Ой коси, коси ви мої, довго служили ви мені, більше служить не будете, під білий вельон підете». Соломія побачила себе у вельоні, й на щоку раптово викотилася велика солона сльоза – її смак відчула ще до того, як стерла долонею. Чого б то?

– Чудною наша невістка стала, – казала свекруха до свого чоловіка. – То видивляється на садок, а то виспівує, як на гостинах. Коби чого не лучилося.

– А що має статися? Груба вона, дитину носить, то й тривожиться, й тривогу старається пригасити, – відказав свекор.

– Багато ти знаєш. Варка Карасьова пусля родув ледь з ума не поїхала.

– Так то пусля. Тєжко, кажуть, з неї той хлопак виходив, а теперка ди, якей гицеляка.

– Ой, щося наказала їй тея відьмачка Луциха. Бач, угадала, каже, що дівка буде. Не людське то діло – наперед у женську середину заглєдувати.

5

У жнива сталася біда, дивна придибенція, що внесла ляк і смуток у радісну й щасливу Соломіїну душу. Якось ішла Соломія на поле з кошиком і серпом в нього покладеним, бо ж у селі до самих уродин звикли в поле виходити, не було як відсиджуватися. Раптом позаду почула торохтіння воза, іржання коней, котрі явно мчали чвалом, й крик: «Бережись!»

Крик. Крик був. Ішов од знайомого, вельми знайомого голосу. Соломія озирнулася, коні мчали, високо піднявши голову, піна текла з їх перекошених морд, а на возі таки стояв Степан і щосили шмагав чиїхось буланих (бо ж у самих їден кінь на хазяйстві) батогом. Соломія з переляку ледве встигла відхилитися убік. Невже понесли? Али чого ж він батогом шмагає, а не стримує?

Віз промчався до повороту в кінці вулиці, та Степан не повернув наліво чи то не схотів повернути, й віз колесом тарахнувся об стару розсохлу грушу, що росла в тому закуті, напроти Ганусьової хати. Віз перекинувся, і Степан з усього розмаху гепнувся на землю.

– Божечку мій, – зойкнула Соломія.

Як могла, кинулася до того місця. Степан лежав і стогнав, а зі скроні й розбитого носа густо цибеніла кров.

– Я зара, зара.

Взялася краєм подолу витирати кров. Кого ж би покликати? Закуток глухий, усі на жнивах.

– Встати можеш?

Степан дивився геть затуманено і болісно. Захарчало в грудях, він закашлявся і виплюнув згусток крові.

– М-можу встати. Тилько не тре’.

І раптом звівся на лікті, лице наблизив.

– Ти мене ліп. Ліпше поцілуй.

– Що ти, що ти, Степанку, – відхилилася Соломія.

– Не хоч? А я би тебе кожен день цілував.

Він упав на траву і вже прохрипів:

– У губи, в шию. А схотіла б, то й у гузницю.

Соломія таки торкнулася розпашілими вустами його лоба.

Степан зненацька схопив її обома руками, притис і зашептав

на вухо, як у гарячці:

– А хоч – скажу, що дитина од мене?

– Степане!

Соломія спробувала відсахнутися, та він рук не розчеплював. Коли ж шарпнулася сильніше, обм’як, і як люди підбігли з хати за поворотом, лежав напівпритомний. Правда, коли на воза стали вкладати, очнувся, прошептав: «Я сам», та заточився, ледь підхопили під руки.

Степан не вмер, тильки з тої пригоди слабувати став, скаржився на болі в боку і спині, що голова часом, особливо, як до тяжкої роботи брався, шумить. У селі по лікарнях їздити було не прийнято, та й грошей в родині не водилося. Тож покликали Настю Луциху і Варку Харитониху, котрі на травах зналися, а Варчин Демид хребця вправив, то трохи полегшало.

Переживала Соломія, щоб передчасних пологів не сталося, аби обійшлося. Більше того, наблизилося й минуло Сплиннє, а дитина не просилася на світ. Соломія було злякалася якось, часточасто серце загупотіло – мо’, не дай Біг, мертва вже її дитинка, і невимовно зраділа, як почула спершу слабкі, а потім сильніші й сильніші поштовхи.

– Дитинонько, мама тибе жде, – прошептала щасливо.

6

Народилася дочка Соломії Троцюк, Зозуликів невістки, жони їхнього сина Антона, мешканки поліського села Загоряни, громадянки Другої Жечі Посполитої, на четвертий день після Голо– восіка ², на другий день по святі чи присвятку Семена, 15 вересня 1925 року від Різдва Христового за новим, як у селі казали, польським стилем. Приймала пологи й бабила, себто перев’язувала пупа, двоюрідна тітка Антона, Рипина ³Трикальова. Коли дитя з’явилося на світ і спочатку якось аж навіть жалісливо пхинькнуло, перш ніж гучно зарепетувати, баба Рипина, як годиться, ляснула по слизькій дупці і, як годиться, сказала: «Тьху, тьху, яке погане», щоб не зіврочити Соломчину доцю.

– Дівка, – звістила весело і трохи стомлено Рипина породіллі, виснаженій довгими пологами, те, що Соломія і сама знала.

На четвертий день після народин, як і годилося, батько Антін пішов до батюшки, отця Андронія, домовлятися про ім’я новонародженої та день хрестин. Споконвіку давали ім’я за святцями, за тим святим, преподобним чи ще кимось, на чий день припадали народини. Правда, в останні роки все менше дотримували суворих приписів-канонів та й з отцем Андронієм за пляшчину чи гинший хабарчик мона було домовитися, те добре загорянці знали.

Соломія, котра вже й на ноги звелася, і почувалася добре, більше того, перебувала на сьомому небі од щастя, дивлячись на своє маленьке диво, що смішно плямкало, притуляючись до теплих маминих грудей. Навіть пронизливий, з невеличкою хрипотинкою крик манюпуньої крихітки (а втім, дочка вродилася нічогенька) звучав для матері як прекрасна музика.

До кошика вклала чималий шмат сала, кільце домашньої ковбаски, два десятки яєць, банку зі смальцем, десяток рум’янощоких яблук й свіжозарубану курку. Ну й, звісно, поставила блєшку монопольки, «вудки виборової».

– Марією, скажи, назвати хочемо, чуєш, Марією, – напучувала Соломія. – Ни забудь.

– Та чом би я мав забути, – вдавано нахмурився Антін. – Ну, я пуйшов.

– Буде щось там впиратися батюшка, то напомни, що позавтра ⁴Друга Пречиста ⁵, Маріїн день.

День, що передував Другій Пречистій, був нічим не примітним осіннім днем. Сірим і захмареним. Сонце возсіяло для отця Ан– дронія, коли гість ступив до священикової хати, що тулилася до дзвіниці біля дерев’яної, ще з сімнадцятого століття, церковки. Отець Андроній знав про аж двоє уродин, що трапилися цими днями в селі, й чекав приходу батьків, бо щось довго в парафії не було хрестин. А що йому хотілося випити та й матушка за доброї оказії пішла попліткувати аж на другий кінець села, то дари добросердних і таки богобоязливих парафіян частково опинилися на столі. Не найбагатший, але й не бідний сельчанин, котрий завітав до господи, годився за компаньйона, а отець Андроній любив побалакати, коли вип’є. Та перш, ніж сісти за стіл, батюшка дістав святки й сказав, що зара подивиться, день якої святої чи великомучениці на п’ятнадцяте чи, по-православному, на друге сентября припадає. А погортавши книжницю, прорік, що цей день – то є день преподобної Руфини, то так і належить ново– рождену назвати. Руфиною.

– Руфиною? – Антін не на жарт злякався, аж всередині похололо. – Змилуйтесь, батюшко. То ж якесь жидівське ім’я.

– Жидівське, кажеш? – отець Андроній примружив око, а потім значливо підняв вказівного пальця. – У Христа нема ані елліна, ні єврея, а є паства Божа. Отак-то, сину мій.

«Як же я Соломії скажу?» – подумав Антін, а вголос мовив:

– А ни мона якось по-інакшому?

– По-інакшому? – Око батюшки прискалилось, а затим подивилося пильно-зважуюче. – Василисою або Домною мона. Бо їх, великомучениць, день якраз випадає після Руфини.

– Домною? Василисою?

Антін почухав потилицю. Імена йому не вельми подобалися.

Око ж батюшки прискалилось ще більше, з нього чоловічок цікавий визирнув і сховався, моргнувши на блєщину та чарку.

– А ти як би хотів? – спитав батюшка.

– Хочемо Марією назвати. На честь пресвятої Діви Марії. У котрої позавтра іменини. І Пречистої.

– Що ж, добре ім’я, – схвалив батюшка. – Зараз поміркуємо. Наливай, таточку.

Випили і закусили. І забалакали. Про справи церковні і мирські, про цьогорічний урожай і майбутні хрестини, які, повідомив Антін, хочуть справити у неділю перед Воздвиженням.