Текст книги "Соло для Соломії"
Автор книги: Володимир Лис
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]
Диво-дивне – обоє вони між собою й далі дружили. Жодного разу не побилися, навіть не посварилися. Ще й підсміювалися, коли на вечорницях хтось піддівав. Аякже, ми, гляди, й кулачний бій устроїмо. Обоє ж виросли вдатними женихами. Тико хіба характери трохи різнилися. Павло кремезніший і спокійніший, розсудливіший, а Петро – тонший, гінкіший, тихий, та часом як спалахне, мов копиця сіна, в яку сірника кинули. Правда, й відходить так само швидко. Не одна ж дівка думала – після того, як тая гонорова Соломка когось таки вибере альбо котрийсь сам одступиться, то гинший їй дістанеться.
Руфина ж, як на їхньому кутку казали, вже починала крутити хлопцями, як циган сонцем. То до того усміхнеться, пригорнеться, надію подасть, а другого вечора – ні поглядом, ні порухом пальчика не удостоїть. Ну, звісно, другий кавалєр і радий. Тико пісня не надовго. То в того носюра, як у бугая ріг, то в того праве око на друге село дивиться. Перебірлива, як дрібний горох, кажуть про таких. Проте Руфина дівка хоч куди – не тілиста, али й не худа, на лиці дві маківки зі щік виглядають, а з очей – дві хитрі лисички. Навіть казали, що не міг тихий
Кирило такую доньку встругнути, позичила Марина у когось доччиної краси.
Після ярмарку сталося те лихо. Вже й поскуплялися, Соломійка собі спідницю та чобітки вибрала, на гроші, що мама дали, дивчєта тоже були з обновками. Час є, то рішили містом пройтися, цікаво ж, а декотрі, як ото Юстинка Пертусьова, взагалі ще николи тута не були. Ну й впросили Герасима, щоби пуждав, а Троць старий до сестри троюрідної подався.
Ішли, балакали, по боках обдивлялися. Місто як місто, якби не брук та не отих зо три будинки у два поверхи, то, щитай, і від їхнього села не вельми різниться. Ну, в розмові котрась до Руфини звернулася. Ледь десяток кроків пройшли, як німець перед ними виріс. У сіро-зеленому строї, з автоматом на плечі. І як гавкне:
– Гальт Н – І вже як дівчата спинилися, ошелешені: – Кто єсть Руфіна? Отвічайт! Шнель 8!
– Я Руфина, – сказала після короткої мовчанки Руфина, і голос у дівчини тремтів, добре було чути.
Німець стояв похитуючись, як зелений маятник, а тоді ноги розставив, підняв руку і відставленого вказівного пальця на Руфину направив.
– Юде?
– Та що ви-те, пане, – Вірка Рикунцева першою озвалася, бо в Руфини губи чомусь стали тремтіти. – Наша вона, загорєнська. Тутешня. Вкраїнка. Хіба ж не видно?
– Юде, – сказав німець, та якось так задоволено, що в Соломійки мороз по шкірі пробіг.
Погляд в нього був теж задоволеним, наче в кота, що вполював після довгих ловів велику мишу. Пальцем поманив Руфину.
– Ком! Цу мір 9! Бістро!
Руфина аж взад ступила. Тремтіла вже, мов у пропасниці.
– Пане солдат, я не жидівка. Я з села. Так лише назвали. – І додала чогось: – Наших жидів уже забрали.
– Найн! – сказав німець уже твердіше: – Ду іст юде 10. – Поворушив губами і додав уже на ламаній руській мові: – Пойдьош к своїм. Встретітса. Муттер унд фатер 11.
– Н-ні. Я не піду. Пане сольдат.
Німець спокійно зняв з плеча автомата, клацнув затвором, на них наставив.
– Ком! Шнель!
Схопив Руфину за руку, рвучко витяг до себе, тоді автоматом з другої руки вибив кошика з купленим крамом. Вдарив по руці так, що дівчина несамовито зойкнула.
– Уперьод! Шнель маршірен 12!
Вже як вони відійшли трохи, Руфина оглянулася, крикнула розпачливо:
– Дівчата! Робіть же щось! Мене ж уб’ють!
Вони, звісно, чули, що тут, у Любомлі, де жило багато юдеїв, частину їх розстріляли десь там, за містом, а частина жила в якомусь таборі, що звався гетто. Та й з їхнього села п’ять юдейських сімей забрали. І Гершка-крамаря, і Хайку, котра всіх обшивала. Кажуть, тико мала Хайчина Ривка, наймолодша дочка, зуміла втекти, ци то перед приїздом німців до сусідів мати одвела, а де теперка – невідомо.
Дівчата з переповненими жахом поглядами проводжали Руфину й солдата, котрі віддалялися. Що вони могли вдіяти? У німця була зброя, здатна будь-якій з них, а то й усім разом вкоротити віку.
– Батькам неїним скажемо, – Люба Личункова. – Воне й приїдуть, роз’яснять. Ну, як тре’, то щось візьмуть та й одкупляться.
– Альбо старості. Він же знає, що Мацики не жиди.
– Тико хай не каже, що їх Мациками прозивають. Бо ж на жидівське прозвисько схоже.
Отак вони заспокоювали одна одну. І начеб легше ставало. Спокійніше на душі. Поки Вірка не сказала:
– Хоть би він дорогою Руфку не застрелив.
І тоді Соломійка, що наче в заціпенілому сні-маренні перебувала, таким неймовірним і жахливим було це видовисько, скинулася.
– Ви як хочете. А я за ними піду.
– Куди?
Любка за рукав ухопила. Інші теж дивилися нажахано, а швидше – жалісливо.
– Він і тебе може стрелити.
– Я піду, – голос її тремтів, проте вже наливався крицею. Як і все її єство. Геть виструнчена стояла, хоч і дрижала – дрібно– дрібно.
– Нате, передасте, коли що.
І торбинку свою Любці до рук ткнула.
– Соломко! – Вірка зойкнула. – Не дурій, подруго. Чуєш? – І пожартувати спробувала. – Бо й заміж не вийдеш. Обоє уха– жорів плакатимуть. Соломко. Ну що за людина! Дівоньки.
Та Соломійка вже не йшла – бігла. Бруківка горіла під її ногами. У голову наче хто жару насипав. Здавалося, її розпалена голова от-от одірветься й полетить. Хай. Соломійка знала – вона все одно бігтиме. Доки стачить сил. Бо хіба мона людині ні за що ні про що смерті завдавати? Навіть якщо цяя людина – Руфка. Хай яка вона ни є. Таж ни мона й таку ні за що вбивати.
У голові раптом застукало дивним стуком, наче манюсінькі молоточки, тико не по залізу, а по висхлому дереву. Щось ніби просилося до неїної бідної, мовби розпухлої на всеньке місто, голови. І вона почула голос отця Андронія: «Нема порятунку синам із– раїлевим, споконвіку нема, а не тільки тоді, як вони Божого сина на смерть оддавали». То він їй одказував у відповідь на неїне запитання, чого теї юдеї по всьому світу розбрелися. І ще додав: «Раніше вони словом рятувалися, та слово їхнє Бог на їхній землі чув, а тепер не можуть і словом порятуватися, золотом-сріблом намагаються, тільки його Бог не бачить. А мо’, й не хоче побачити».
– Отче, – прошептала Соломійка, що вже не бігла, а йшла задихана. – Руфина не ізраїлева дочка, а якби й нею була. то хіба. хіба. хіба мона за те умертвляти неї?
Голова стала звужуватися, вже її ніби тисли обручі, гарячі, тяжкі й невблаганні. Вони заважали щось вимовити. Таке, що конче тре’ сказати. Стиснута голова гасила мову. Ще, перш, ніж вона побачила німця й Руфину, котрі завертали на другу вулицю, встигла пригадати, навіть не пригадати, а наче впали звідкись самі, слова: «Юдита припала лицем до землі, посипала собі голову попелом, відкрила волосяницю, в яку була одягнена 13.»
Здивовано дивилися на її гонитву одинокі перехожі.
Німець, певно, почув стукіт жіночих чобітків, бо повернувся, а як вже ближче Соломійка підійшла, направив автомата:
– Гальт! Цюрук! Шіссен! 14
– Пане, – з відчаєм гукнула Соломійка. – Сказати вам щось маю, пане.
Вона простягла руки навстріч німцеві. Той не опустив автомата.
– Пане, тико три слова. Два слова.
Німець стояв, мов соляний стовп серед зимної пустелі. Раптом Соломійка подумала: а як він неї тоже боїться? Думає, що і в неї під пальтом як не револьверт, то ніж схований. Ступила вперед і за погрозливим порухом німака зрозуміла – ще крок і він може справді стрелити.
«Юдита припала лицем до землі», – почула знову Соломійка.
Наче блискавка сяйнула перед нею. Вона опустилася на коліна й на колінах поповзла до німця.
Він дивився здивовано, все здивованіше, як і Руфина, Соломійка те добре бачила, бо голова не була опущена, а очі вбирали двох – ката і його жертву.
За метрів три вона спинилася. Хотіла підвестися, але побоялася.
Як же йому сказати?
Як сказати і що?
Головне – що?
– Ти тоже. юде?
Німець спитав з цікавістю, трохи збентежено, але й трохи на– смішливо.
– Нє, – сказала Соломійка. – Ми з одного села. В один день і родилися. Вона не юдейка, пане. Одпустіть її. То наша дівчина. – І раптом сказала несподіване: – Якщо треба, ми обоє до Німеччини на роботу поїдемо.
Німець пожував спершу нижньою губою верхню, потім навпаки. Став схожим на розгубленого хлопчака. Щось намагався збагнути. Хоча суть сказаного була очевидною.
– Отпустіт? Юде?
– Вона не юдейка. То ім’я таке. Пане.
Він скривився, мов з’їв дику грушку.
– Ставайт.
Соломійка зрозуміла – їй дозволяють підвестися.
Вони стояли одне проти одного. Мовчали.
Соломійка бачила – в Руфининих очах зблиснула надія.
Німець про щось думав. Міркував.
– Отпустійт? Зовісєм?
– Пане солдат, ми вам яєць привеземо, і сала, і молока, і курочку, – спромоглася на слово Руфина. – Дві. Скільки схочете.
– Яйка? Млєко? Курйочка.
Видно було – він вагається. Думає і вирішує. Зрештою обвів поглядом обох. Зупинив очі на Соломійці. Посміхнувся.
– Найн. Нє курйочка. Другой курйочка.
Ткнув пальцем у Соломійчині груди, тоді взяв пальцями за підборіддя.
– Ду бін майн курйочка :. Майн лібе медхен 15. Мі будєш дьє– лай любофф. Ґут ґешефт 16?
Соломійка похолола. Задерев’яніла. Бо збагнула, що пропонує цей німець, що годився їй у батьки. Який такий ґешефт.
Руфина вхопила її за руку, благально заглянула в очі.
– Соломочко.
Соломійка зирнула на неї, в очі, затуманені слізьми.
– Ти хочеш, щоб я.
– Соломочко, – Руфина схопила її руку і зашептала, мов у гарячці. – Я. Я не знаю. Я.
Німець стояв і вже відверто широко посміхався. Йому було цікаво, чим все закінчиться. Зрештою направив автомата на Руфину.
– Шпацірен. Шнель. 17Млєко, яйка – найн. Курйочка – найн.
– Господи, – зойкнула Руфина.
– Пане, – зойкнула й Соломійка.
Німець ткнув її автоматом.
– Ду – век. Ауфідерзеєн, майн лібе 18. ньєкурйочка. Ну? Ва– рум штеєн 19?
Соломійка зробила порух в один бік, потім в другий. Видихнула:
– Я згодна.
– Вас 20?
Певно, й він був ошелешений. Чи не зрозумів.
– Я згодна піти з вами, – сказала просто, хоч слова крижаніли на льоту, Соломійка.
3
Вони йдуть поруч. Німець знову закинув автомата на плече. Десь там, за їхніми спинами, даленіє Руфина.
Соломійці морозно і страшно. І того, що з нею станеться, страшно так, що холодніє все тіло, а внизу, вона вже відчуває, як по нозі до її лона повзе велика рапата жаба. А може, й змія. її несила скинути, позбутись. Що робити? Сказати, що вона передумала? Хай німець її уб’є, як мав убити Руфину? Ци заведе в те гетто? Вона боїться, али більше, ніж того, що станеться, боїться того, що буде потім. Неслави. Руфина, певно ж, не скаже, як вона її порятувала. І чому порятувала дівчину, яка завдала їй стільки прикрощів у цему житті? Пожаліла? Щось інше, думає Соломійка. Так, щось інше покликало за Руфиною і німцем. Не годна сказати – що. Порив. Жаль. Блискавка. Все було й наче не було. Али ж ни на смерть, виходить, вона пішла.
Руфина не скаже нікому, али вона, вона сама мусить сказати. Петрусеві й Павлусю. Неїним вірним лицарям. Яких обох любить.
«От і рішилося само собою, кого вибрати, – гірко думає Соломійка. – Сказати, а тоді втопитися. Ци повіситися. Господи, то ж великий гріх, про що я думаю.» Соломійка спиняється. Вона вирішила.
– Пане, – каже вона. – Я юдейка. Чуєте? То я юдейка. Жидівка. Мене звуть Соломка. Соломія.
Німець дивиться, й тепер уже іронічна посмішка заповзає на його брезклі губи.
– Ду іст юде 21?
– Так. Юдейка. Жидівка.
– Ха-ха-ха!
Німець регоче, а тоді виголошує довгий монолог німецькою, часом вставляючи російські слова. Суть його мови – він розуміє, що медхен, хай навіть її звуть Саломея, це нічого не означає, хотіла порятувати свою одноплемінницю, подругу. Саломея? Хай. Це ім’я є у юдеїв, але й у німців є також, то чому ж йому не бути у слов’ян? Але вона хотіла обдурити німецького вояка, доблесного солдата фюрера, а то набагато гірше. Тому вона буде покарана. Вона кохатиме не тільки його, а й кількох його товаришів по службі. Ферштейн 22?
– Я юдейка, – майже пошепки каже Соломійка, а на очах її блищать сльози.
Він знову сміється. І дістає з кишені дзеркальце. Маленьке кругле люстерко. Тицяє їй під ніс. Щось белькоче по-своєму. Вона розуміє: каже, подивися, яка ж ти юдейка, ти слов’янка, типова слов’янка, як усі дівчата в цьому краї, хоч і не в цьому, наполовину юдейському місті. Тільки ти вродливіша. Справжня красуня. І Соломійка розуміє його мову без перекладу.
І розуміє – вона приречена. Ні втекти, ні щось виблагати не зможе. Хай ліпше смерть, вирішує. Шарпається вбік. Вона побіжить, хай стріляє, якщо вже нема рятунку. Та німець їдним стрибком доганяє, міцно хапає за руку, грубо стискає зап’ястя. Його сірі очі трохи презирливо, але більше добродушно сміються.
Він веде її далі попереду себе. Саломея! Ха і ще раз ха! Біблейське ім’я. Певно, та Саломея, що прагнула отримати голову Йо– ханаана, була не така вродлива. Шкода, що він не Йоханаан, не Йоган. Була б вивернута геть біблейська картинка.
«Чорт!» – мало не скрикує.
У ногу в чоботі врізається цвяшок. Таж він його забивав. Ні, то в іншому місці. Висунувся в такий момент, коли він ось-ось отримає насолоду.
Цікаво, чи вона незаймана? Швидше всього – так. Його Грета не була незайманою. Але що з того? Грета пише, що їхня донька Марлен погулює з солдатами, напиши їй щось. Кляті тилові щурі, у той час, як він і такі, як він, здобувають перемогу для фюрера й Німеччини на цьому проклятому Сході, вони там жирують, лапають молоденьких дівчат, а найгірше – його рідну Марлен, названу так на честь знаменитої Марлен Дітріх, улюбленої акторки фюрера. Втім, тоді, коли народилася донька Марлен, богиня Марлен була ще зовсім молоденькою і не такою знаменитою. До того ж, Марлен, якщо по правді, звали тітку Грети, котра обіцяла за ім’я заповісти їм десять тисяч марок. Тітка померла рік тому й безсовісно їх обдурила. Бо, бачте, їй не сподобалось, що Грета десь там сказала, начеб доньку назвали на честь улюбленої актриси фюрера, а не тітки. Якби тітка не померла, на неї варто було донести. Хоча б за недодані п’ять тисяч, ціна яких тепер зовсім інша, ніж сімнадцять років тому.
Марлен він, звісно, написав гнівного листа. У відповідь отримав аркуш паперу з єдиним реченням: «Коли повернешся, любий таточку, розпитай нашу матусю, як вона тебе вірно чекала».
Ідіотизм!.. Звісно, він не святий.
Але вона, Грета! Дружина солдата!
Ще раз – ідіотизм. Він фронтовик, доблесний солдат фюрера, який вже пролив за нього кров. А вона – дружина солдата!
Втім, якщо направду – він теж тиловик. Йому пощастило, що після легкого поранення й доволі легкого обмороження під російським містом з дивною назвою Тула його направили в це тихе, богом забуте містечко. Де недавно мешкали євреї і жодного партизана.
Любомел. Чорт, про що він думає?
Несподівано він шарпає Соломійку за руку.
– Майн наме іст Ганс *.
– Що?
– Ганс-Йоахім, – навіщось уточнює він.
Соломійка розуміє – це його ім’я. Сказати своє? Але вона вже сказала, назвалася.
До того йшла і подумки прощалася – з татом, мамою, Васильком, Тарасиком, бабусею, їдною й другою, дідусем. З селом своїм. Дівчатами. Петрусем і Павликом. Навіть джмелями. Хоча неї вже й не називають сестрою джмелів. Навіть брат, Василько. Бо виросла, дівка на виданні, мона сказати. Од Тараса останнє письмо було десь за місяць перед війною. Авжеж, на весняного Ми– колая. У листі брат прислав якусь тамтешню засохлу квіточку. Як вона зветься, Тарас і сам не знав, али вона йому сподобалася. Писав, що в степу вирвав, на учєніях. Бабуся порадили помаленьку намочити квітку в холодній воді, мовляв, запахне. І квітка справді запахла – дивно й терпко, наче вдихнула краплю вина, чимось приправленого, якоюсь травою. На джмелівку їхню ще був схожий запах.
– Дєкую, Тарасику, – шепоче тепер Соломійка. – Спаси Біг тебе. Може, не одправлять на той хронт.
Вона зводить голову на небо, по якому пливуть білі хмари.
– Найбездонніше і найзріліше небо буває восени, – казав отець Андроній.
– Хіба небо буває зрілим? – спитала тоді Соломійка.
– Авжеж, – сказав батюшка трохи сумовито. – Навесні небо зовсім інше. Як і літом, і зимою. У нього, як і в людей – чотири пори року, тільки в людини раз у житті – і весна, й літо, й осінь, і зима. А в неба – щороку зміна. Небо проживає всі наші літа і всі наші життя.
– А в мене яка тепер пора? – спитала Соломійка.
– Рання весна. А сама ти – пролісок моєї душі.
Отець Андроній сказав майже без пафосу, тільки голос його наче зволожився.
«Добре бути проліском», – подумала тоді Соломійка і чомусь геть зашарілася. Зиркнула: нє, отець Андроній, здається, не помітив. Уявила себе квіткою посеред лісу й раптом подумала, як їй було холодно виглядати з-під снігу й ловити хоча б маленький сонячний промінчик, щоб зігрітися.
Холодно їй було й теперка. Вельми зимно. Наче у місті дочасно випав сніг. А під ногами була не бруківка, а холодний тонкий лід, що потріскував й от-от міг провалитися. Якби так сталося, Соломійка була б тільки вдячна.
Вони прийшли. Вже прийшли. Ганс-Йоахім привів її до хати, в якій квартирував. Гарнізон у Любомлі був маленьким, довкола тихо, і унтер-офіцерам, і старшим солдатам дозволяли квартирувати по хатах місцевих мешканців-українців, наказавши тим годувати вояків вермахту. Жили компактно, у сусідніх оселях, щоб на випадок тривоги швидше зібратися. Але тривоги не передбачалося. Доблесна армія фюрера стояла вже на Волзі, то чого боятися тут, у глибокім тилу? А він, Ганс-Йоахім Катценберґер, один з переможців, який сьогодні здобув свій доволі непоганий, більше того, привабливий трофей. То він і належить насамперед йому, а вже потім поділиться з тими придурками – Фрідріхом, Людвіґом, Куртом і (це ж треба) Адольфом. Тільки не Гітлером, а Вертедом. Ну, цей прищавий сморчок, чистюля професорська, напевне відмовиться. І Курт, що зневажає злягання з неарійками. Хай. Знаємо ми тих чистюль з їхніми грошовитими батечками. Можна покликати найстаршого серед них, Віллі Траймера, нехай спробує молоденьку суничку, побачимо, що з того вийде, а то тільки хвалиться своїми колишніми перемогами та ще їх повчає, старий пердун.
Ганс-Йоахім завів Соломійку до кімнати, в якій квартирував. Окрім залізного ліжка з трьома подушками і килимком з лебедями на стіні, тут стояли стіл, тумбочка, невелика шафа для одежі, крісло й дві табуретки. Він, Ганс-Йоахім Катценберґер, солдат фюрера, сам не захотів більшого комфорту, хоч господиня, котра смерділа від страху, й запропонувала ліпшу кімнату. Німець жестами показав Соломійці, що їй треба роздягтися, а тоді сказав, що вийде, і попередив:
– Бєґайт. Пуф-пуф.
Проте глянувши на дівчину, збагнув, що вона, можливо, й прагне більше пуф-пуф.
І тоді підійшов до стіни і кілька разів грюкнув по ній кулаком. Майже одразу з’явилася огрядна жінка років сорока п’яти. Вона глянула на Соломійку і запитливо вперлася поглядом у постояльця.
– Фрау Гальїна, – сказав той. – Обєт. Яєшен із шпик 23. Унд 24памьїдор. Унд знайт. Унд кофе.
– Добре. Ждіть.
– Но бістро.
Господиня вийшла, а коли зайшла до кухні, де допивав чай з малиною худющий хлопець років двадцяти, той спитав:
– Наш Ганс-Яким знову не сам?
– Якусь лярву знов привів, – буркнула хазяйка. – Судячи з одягу, цього разу з села.
– Цікаво, – хлопець відсьорбнув чаю. – Доблесні арійці з міщанок перейшли на пейзанок 25?
– Колись ти поплатишся за язик, Генику, – сердито сказала мати і поставила на гарячу плиту (була навчена швидко готувати обід) сковорідку, на яку згодом поклала шматочки сала.
У кімнаті німець простяг до Соломійки руки, й вона зрозуміла, що таки треба роздягатися. Зняла пальтечко, яке, зображуючи галантність, Ганс-Йоахім повісив на спинку крісла. Після цього дістав з тумбочки пляшку шнапсу і дві чарки. Розлив горілку і підняв чарку.
– Віп’єт.
– Я не хочу, – сказала Соломійка.
– Пєй, – німець майже силоміць втис їй чарку в руку і дзенькнув чарку об чарку. – Прозіт.
Соломійка відпила трохи і закашлялася. Ні, вона вже пробувала домашньої, але тут, з цим насильником.
Тим часом Ганс-Йоахім, який залпом випив свою порцію, відверто милувався Соломійчиним обличчям, стрункою фігурою, що ще більше відкрилася, коли вона зняла пальто і постала у світло-сірій кофтині, яку продовжувала довга барвиста спідниця.
Ганс-Йоахім раптом відчув незбагненне – йому просто хочеться милуватися цією дівчиною, цією слов’янкою. її гордою поставою, навіть гнівним блиском блакитних диво-очей. Обличчя обвітрене, видно, вона багато буває на свіжому повітрі, проте є у цьому щось таке, що змушує думати – ця обвітреність йому навіть пасує, цьому дивовижному обличчю, це наче вміло накладений шар тонованої пудри чи світло-коричневого крему. О, Ганс– Йоахім на цьому добре розумівся, він був перукарем у косметичному салоні в Дюссельдорфі. І тепер, дивлячись очима професіонала, він не тільки відзначав пропорційну досконалість цього обличчя, хай не арійського, а слов’янського, а й. О, майн Ґотт 26, він би не відважився сказати, що воно належить унтерменшові 27. Двічі майн Ґотт, він відзначає (клята професія) дивну гармонію цього дівочого обличчя, вже не страх, а гордий дух, що випромінює воно, а особливо. Особливо дивовижно виразні очі. Сум у їхній глибині – це сум приреченої людини, але такої, наче вона. Наче вона. Ганс-Йоахім здригнувся. Ніби вона людина з Європи й потрапила як полонянка до канібалів.
«До біса ці міркування, – подумав Ганс-Йоахім, – вона таки моя полонянка, полонянка по праву сильнішого, сама напросилася, ніхто не змушував її йти визволяти ту другу слов’янку, дурепу, якій ще дурніші батьки дали єврейське ім’я».
І тут він здригнувся вдруге. Вона. Вона. Вона, ця слов’янка, пішла сама замість того, щоб рятувати своє нікчемне дешеве життя. О, він чув, що слов’яни аж ніяк не цінують цей Божий дар – життя, він сам бачив, як вони кидалися в атаку на їхні німецькі танки й під танки, як ішли на них навіть без зброї. Правда, там їм стріляли в спину свої ж. А тут? Що змусило піти цю. Саломею? Прив’язаність до іншої слов’янки? Але ж та не спробувала навіть лишитися з нею.
Ганс-Йоахім Катценберґер налив собі горілки й залпом осушив чарку.
Він пригадав, як ця дівчина-унтерменш повзла до нього на колінах. Так і мало бути, але. Але якби не та обставина, що, ризикуючи наразитися на кулю, вона повзла визволяти цю. Руфину. Сестра? Не схоже.
Раптом подумав – а як би вчинила на місці цієї чужоземки його люба Марлен?
І гіркота хлюпнула йому в душу – Марлен за жодних обставин не пішла б визволяти подругу. Принести себе в жертву чужоземному солдатові? Марлен швидше охоче б йому віддалася, з гіркотою подумав Ганс-Йоахім, як тепер віддається своїм воякам, не тому, що вони солдати фюрера, а тому, що.
Його думки вчасно перебив прихід хазяйки. Вона несла тарілки з яєчнею на салі і сало, посипане дрібно нарізаною цибулею і перцем. Коли ж вона ставила тарілки на стіл, Соломійка нахилилася до господині й тихо благально сказала:
– Врятуйте мене, тітонько.
Хазяйка Галина глянула здивовано і ледь відсахнулася, згустки такого болю бризнули на неї з цих синіх, мов небо, очей. Вона швидко вийшла й сказала на кухні до сина:
– Здається, це не лярва. Він, певне, привів її силою.
– Не лярва? – Геник непідробно здивувався. – А хто ж?
– Ця дівка просила мене порятувати її. А як я можу порятувати, скажи на милість, якщо вона й не курва, не німецька підстилка? Чим проти цього бугая?
– Тоді чому прийшла?
– Захопив на базарі, там багато було сьогодні таких сільських роззяв, як ця. А може, деінде злапав. Ой, Боже мій, що за світ.
Галина сердито грюкнула тарілкою, взялася накидати квашених помідор і капусти, що син приніс перед тим з погреба.
– Красива? – спитав Геник.
– Не те слово, – відказала мати.
Коли вона хотіла нести ще дві тарілки з провіантом, Геник раптом скинувся, ступив крок до матері.
– Давай, я сам віднесу. Заодно й подивлюся, що за цяця залетіла на наше сідало.
У кімнаті Геник чемно привітався:
– Ґутен таґ, гер Катценберґер *.
І до гості:
– Доброго дня, пані.
– Доброго дня, – прошелестіла Соломійка.
– О, Гєнік, – зрадів Ганс-Йоахім. – Віпєш? Как ієто по– вашім? За компанія.
– Чому б і не випити, гер Ганс-Йоахім, – вдавано весело мовив Геник.
Ганс-Йоахім налив йому й собі. Підняли чарки, навіть Соломійка.
– Прозіт!
– Прозіт, гер Катценберґер! Ваше здоровля, пані.
Вони випили й закусили, господар кімнати навіть дістав з тумбочки третю виделку. А тоді Геник спитав:
– Ви дозволите, пане Ганс, познайомитися з вашою чудовою гостею?
– Познайо. мітса? О, я, я 28! – Ганс-Йоахім закивав головою. – Я знайт етот слово. Познайомітса? О, я. Гер Генік і фройляйн 29Саломея – любоф. Как ето? С первій глаз?
Він погрозив пальцем Генику, а потім Соломійці. Видно було, що вже трохи захмелів.
– Відповідайте, тільки швидко, – сказав Геник. – Вас звати Саломея?
– Ні. Соломія.
– Як ви сюди потрапили?
– Я. Довго розказувати. Я хотіла. визволити подругу. Він думав, що вона жидівка.
– А вона?..
– З нашого села. Тоді він. він сказав, що коли піду з ним, тоді відпустить неї.
– Он як?
Геник налив Гансу-Йоахімові й собі. Обоє випили, тільки тепер і Геник залпом. А тоді сказав, що мусить їх покинути. Щасливо, гер Ганс, пані Соломія.
У коридорі він глибоко видихнув, притулився спиною до стіни. У кухні ж сказав матері:
– Виявляється, у цьому задрипаному, забутому Богом містечку є благородні люди. Мало того, здатні пожертвувати собою заради іншого. Ну, не в містечку, але це не міняє суті.
– Отже, вона тобі сподобалася?
– Як ти кажеш, люба мамахен, не те слово. Не те речення і навіть не той абзац. Господи, та вона не тільки вродлива дівчина, а справжня людина! З двох великих літер – латиницею і кирилицею.
– Ти навіть тут лишаєшся філологом, Генику, – констатувала мати.
І вже тривожно:
– Що ти задумав? Що ти задумав?! Я ж бачу – задумав. Не смій нічого робити. У нього зброя. Ти чув, що ми за квартирантів з цього клятого вермахту відповідаємо головою? Обіцяєш?
– Я ще думаю, чи можна щось зробити, – Геник опустився на стілець. – Твій недовчений філолог шкодує, що він філологічна тютя, яка навіть не має завалящого пістолета.
– Я приготую їм каву, – сказала мати.
А в кімнаті, де сиділи двоє інших, Соломійка думала про те, аби швидше скінчилася ця наруга. Хай будь що буде, аби швидше. Неї не порятує ні ця жінка, ні цей худорлявий молодик з довгими тонкими пальцями і виразними карими очима, мабуть, її син. Проти страшної ворожої сили. що вона може зробити, проста дівчина, котрій всього лише перед Другою Пречистою пішов сімнадцятий рік.
Тим часом Ганс-Йоахім дістав з кишені фотографію, простяг Соломійці.
– Майн тохтер Марлен 1.
Соломійка дивилася на біляву дівчину, що, посміхаючись, мружила очі. Пишне волосся розкинулося по плечах. Здавалося, дівчина на карточці вдивляється в цей світ і втікає од нього.
– Красьївая?
– О, так, – визнала Соломійка.
Ганс-Йоахім подумав, що вони ровесниці. Може, з різницею у рік-два.
Навіщо він показав фотографію Марлен? Адже тепер він не зможе. не зможе.
Думки плуталися в голові. Нехай. Він знайде собі іншу, може, й не таку вродливу, але. Все ж ця дівчина гідна співчуття й благородного жесту переможця. Арійця.
Ганс-Йоахім підвівся. Хміль розбирав його, він став пригадувати російські слова.
– Я отпускайт фройляйн Саломея. Отпускайт фас.
Соломійка не вірила своєму щастю. Звелася на ноги. У цей час
двері відчинилися, і зайшов Геник з тацею в руках, на якій стояли дві чашки з кавою.
– О, єщьо віпьєм кофе, – сказав Ганс-Йоахім й опустився на стілець.
Геник поставив тацю на стіл, випростався і раптом блискавично дістав з кишені молотка і вдарив німця по голові. Той скрикнув, захрипів, дико водячи очима. Геник схопив автомата, який стояв біля стола, і вдарив ним. Ганс-Йоахім впав на стіл.
– Ви вільні, – сказав Геник Соломії.
Дівчину била пропасниця.
– В-він. Він. хотів мене відпустити, – сказала Соломійка.
– Он як?
Вбігла мати Геника і дико закричала, побачивши квартиранта з пробитою головою.
– Що ти наробив, Генику?
– Те, що мав, – на диво спокійно сказав син, і раптом його вирвало. Блював на підлогу, на свої штани й штани німця. Його аж скручувало всього.
Соломійка стояла наче мертва. Здавалося, не б’ється і її серце.
Мати отямилася першою. Закричала і тицьнула рукою:
– Це вона, вона вбила німця. Так і скажемо.
– Мамо.
Геник закашлявся. Весь теж трусився.
– Не змушуй мене зневажати тебе, мамо. Хай вона іде.
– А ми?
– А ми малі були і голі, – сказав Геник. – Ми щось придумаємо. Головне тепер дочекатися вечора. Тоді десь його подінемо. – І до Соломійки: – Тебе з ним хтось бачив?
– Ни знаю. Люди якісь ішли вулицею.
– І ти йди, – сказав Геник. – Може, колись зустрінемося. Як не на цьому, то на тому світі.
– Що ти таке кажеш, Генику? – скрикнула його мати. – Хай хоч поможе кров стерти.
– Ні, вона йде. Іди. Фройляйн Саломея.
Він зайшовся гірким істеричним сміхом.
4
Стараючись не бігти, Соломійка як у тумані дісталася місця, де вранці вирував ярмарок. Там уже було мало людей. Головне, не видно жодного воза і людини із їхніх Загорєн. Спробувала спитати – куди поділися? Ніхто не знав. В якийсь момент Соломійці здалося: на неї дивляться якось не так, насмішкувато чи що?
Чого б то? Нивже щось збрехала Руфина? Тому й поїхали за– горєнци? Соломійка відчула, як у неї запашіли спершу щоки, а потім усеньке тіло. Що могла таке сказати Руфина, котру вона порєтувала?
Десь із-за базару подув холодний вітер. Холодний-холодний, аж льодяний, наче до міста враз, за помахом чиєїсь чарівної, али недоброї руки завітала зима.
«Мині холодно», – хотіла пожалітися Соломійка, та не було кому.
Де ярмаркували, гонив тико вітрисько шматки ни то коричневого, ни то рудого паперу, обривки газет. Ревла корівка, що не хотіла йти за новим хазяїном. Бродила сива розпатлана жінка, щось бурмотіла собі під ніс, руками розмахувала.
Вихід лишався їден – іти пішки до села. Може ж, до вечора дійде. Хоча, навряд. Али йти тре’, бо ще і її спохопляться, а може, вже й шукають.
Соломійка йшла, спершу швидко, а потому вже уважнішими ногами міряла міську куряву. На виході, коло будки з смугастою перегородкою, поліцай спинив.
– Куди йдеш? Аусвайс
Соломійка показала папірця, якого їм видавали при в’їзді до міста.
– Чого сама? – Поліцай явно з інтересом оглядав гарну дівчину. – І куди йдеш?
Соломійка одповіла, що пішла до міста, подивитися хотіла, крамницю яку напитати, та заблукала у незнайомому місті, а прийшла – їхні люди поїхали. То вона й пішака.
– Поліщуки – вони такеї, – сказав поліцай. – Далеко йти?
Щось підказало Соломійці – не мона казати правду. І вона
збрехала – аж у село під Шацьком доріженька стелиться.
– Далеко, – гмукнув поліцай. – Що ж ти така розтяпа? Ну, може, хто підвезе дорогою. Давай, тупцяй. А хоч – лишайся. Скоро моя зміна кінчається. Переночувати де знайдеться. А завтра бричку напитаємо, у сусіда є, як пані додом дістанешся.
