Текст книги "Соло для Соломії"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

І в будні ні та й ні – забігала Соломійка на подвір’я панотця, терпеливо чекала, доки він вийде, не одважуючись зайти до хати. А вже як виходив, сідали парою на призьбі, й починав панотець оповідати біблійні історії – про Ноя, який великий дивний ковчег збудував, про Авраама, що сином заради любові до Бога пожертвувати хотів, про Иону, який в череві кита опинився, про битви князів і царів юдейських, про народження у яслах, поруч з ягнятами, сина Божого, про те, як маленького Ісуса перший раз до храму принесли, де уздрів його старець Симеон. Соломійка слухала, очі її росли й росли від почутих див, які вона уявити й осягнути намагалася. Особливо чомусь їй запам’яталось, як Ной із ковчега (то човен, крипа така велика, пояснив отець Андроній) голубів відпускав, аби розвідали, чи є вже де земля серед безміру води, моря-окіяну.

– Той окіян за наше озеро більший? – наївно питала Соло– мійка.

– Більший, – отець Андроній значливо вказівного пальця зводив. – У сотні тисяч разів більший.

Иого голос приглушено-рокітливий. Соломійка захоплено дивиться на піднятий палець, намагаючись уявити безмір води. Та уявляє раптом себе голубкою, котра летить над тою безкінечною водою. Вона дивиться й дивиться, шукаючи маленький острівок, хоча б такий, як посеред броду в селі, де річка Мережка розливається. Але острівка не видно. Голубці-Соломійці стає страшно. А що як вона не знайде шляху назад? Та раптом вона помічає поруч себе голуба – тильки не білого, як вона, а сивого, сивого– сивого, як. як отець Андроній.

Вони летять удвох і раптом бачать маленький шматочок землі серед безмежі води. Соломійка знає з розповіді отця Андронія – голуб принесе Ноєві з тої землі оливкову (то дерево таке, пояснив отець) гілочку. Голуб? Один?

– Кілько Ной пустив голубів? – питає вона.

– Одного, – відказує батюшка, що почав був дрімати.

– їдного?

Софійка розчарована. А як же голубка?

– Потому голуб не повернувся, і Ной збагнув, що води відпливли, – чує вона голос. – Час було знову заселяти землю.

– Шкода, – зітхає дівчинка.

– Шкода? Чого? Земля мусила заселитися, а люди розмножуватися.

– Що голуб був їден.

– їх узяв Ной пару, як і всякої тварі, – отець Андроній пригортає Соломійку. – А відпускав по одному. Так у Писанії сказано. Тобі не холодно?

– Ні. Мені тепло.

їй тепло од цих розмов, од чогось такого, що й не пояснити словами.

Коли ж Соломійка якось не приходить на ці їхні посиденьки, отець Андроній тривожиться і рушає до її оселі. Може, захворіла? Ні, вона здоровенька. Сидить на подвір’ї на колоді і чистить ножиком молоду бульбу. Після привітання «Слава Богу!» – «Навіки слава!», зводить на вітця блакитні оченята, гукає:

– Тарасику, принеси батюшці ще одного ножика. Він мині поможе бульбу чистити.

Отець Андроній не знає – сердитись йому чи сміятися? Повагавшись, покірно опускається, крекчучи, поряд з малою на трухляву соснову, хтозна якого віку, колоду. Коли ж бере до рук старого ножа з дерев’яною колодкою і починає здирати ним ще тонке лушпиння, дивне блаженство обвиває його душу. Він починає подумки молитися. За цю дитину, що стала йому ріднішою рідної, за її чисте, як йорданська вода, як сльоза небесна, серце.

«Господи, пригорни її і захисти», – думає, а повітрям розливається невидимий густий і терпкий щем, з хати вибігає мама Соломія, сплескує руками:

– Отче, що ви-те робите?

– Яко видите, картоплю чищу, – одказує отець Андроній.

– Али ж, отче.

– Ви гадаєте, я не вмію чистити сії округлі штукенції? – трохи з лукавинкою питає батюшка. – Якщо навіть німець, як писав наш великий піїта кобзар Тарас, та прочій неправославний народ уміє садити, а значить, і збирати сей овоч, то нам на благословенному Поліссі сам Бог велів. І садити, й чистити, і споживати.

Соломійка, що винувато було опустила голову, не витримує велечивої промови отця Андронія й прискає у рукав. Розуміє – мама сваритися не буде. А їй так хочеться спитати, що то за риба така велика, що ковтнула праведного Иону, чи далеко звідси земля ханаанська і чи схожа на пастушу дудка (певно ж, більша), яка своїм дудінням цілу стіну розвалила.

.Як не дивно, Соломійку не зацікавила шкільна наука – до школи віддатись наполіг отець Андроній. Непосидюча, вона важко переносила уроки, все норовила спитати вчителя, часом зовсім не про те, що він розповідав на даному уроці. Запитань пан Ка– зімеж не любив, чи за програмою, чи поза нею, а за неналежну поведінку боляче бив лінійкою по долонях. Легко давалися Со– ломійці незнайомі польські слова, та в ній сиділо бісеня, вічно неспокійний дідечко, й гудів, спонукаючи до запитань і до пере– інакшення чужих слів, веселий волохатий джмелик.

– Калєчиць польскі єнзик нє позвалям, – кричав пан Казімеж і хапався за лінійку.

Остаточно ж пропало бажання вчитися після двох випадків.

До школи з міста приїхали лікарі, котрі, як було сказано, перевірять зір учнів за новою, вельми прогресивною методикою.

Методика полягала в тому, що пан дохтур, довготелеса тараня з цапиною борідкою, брав на металеву лопаточку дістате з очниці за допомогою спеціальної трубочки око й пильно його роздивлявся. Ця процедура, здається, доставляла йому неабияке задоволення. Діти, коли побачили таку екзекуцію, плакали і мліли. Та на дверях стояв суворий пан Казімеж з одвічною лінійкою в руках.

Соломійка сиділа на лаві за столом виструнчена, намагаючись не дивитися в бік, де оглядав очі пан дохтур. Коли ж черга йти до вчительського столу стала наближатися до неї, вона раптом зірвалася з ніг, підбігла до вікна, розчинила його і стрибнула, заплющивши очі, вниз, на квітник. Приземлилася вдало, та ба – пан Казімеж передбачив можливість втечі. Соломійчине вухо опинилося в руках пані учительової, огрядної дружини пана Казімежа пані Еліни. Вона й повернула втікачку до класу. Та коли лікар простяг до неї свій апарат, Соломійка подалася вперед.

– Не бійся, не бійся, дитино, це не боляче, – казав польською пан дохтур.

– Боляче, – сказала Соломійка і вкусила пана дохтура за палець.

Він зойкнув, засичав, Соломійка штовхнула пані Еліну, котра тримала її за плече, й знову кинулася до вікна.

Наступного дня вона, ніби нічого й не сталося, заявилася в школу. Терпляче вислухала монолог вчителя, що заслуговує покарання. Мовчки ж і простягла долоні. Пан Казімеж вдарив раз, вдруге, втретє. Соломійка стояла, та очі, якими захоплювалися всі, хто їх бачив, були сухими навіть після десятого й двадцятого удару. Пан Казімеж люто жбурнув лінійку і велів йти на місце. Але Соломійка пройшла мимо свого місця. Обернулася вона вже в дверях. Полотняна торбинка, котру взяла до рук, ще більше обпекла побиті долоні.

– Довідзеня, пане Казімеж, – сказала, і голос її дзвенів мелодійніше за шкільний дзвоник, і не було в ньому ні краплі сльозинки, як і в сухих очах. – Пан навчитель є велика дупа.

З тим і вийшла, лишивши ошелешеного наставника і учнів, що ледве стримували сміх і захопленими поглядами проводжали однокласницю. Уже за ворітьми маленької, на чотири кімнати школи сльози хлинули з її оченят рясним потоком.

5

Невдовзі після розмови з Соломією Настя Луциха зібралася в неблизьку дорогу. Мала вона подолати її пішки, а дорога була таки істинно неблизькою. Аж за Володимир, у містечко По– рицьк, куди вийшла заміж її донька Зориця. Таке чудернацьке ім’я дав їй, ще ненародженій, неїн чоловік на одну ніч Дмитро, Митко, Дмитрик, всяко називала за ту ніч, а він сміявся – радо, задоволено, щасливо, мовби не на війну їхав, а в подорож весільну. Казав, що обов’язково її чудернацької мови навчиться, бо ж його предки теж з хохлів, тико чернігівських. А ім’я. Десь там далеко на півдні, казав, так називаються брати-слов’яни. І я хочу, як донька буде, щоб Зорицею звалася, а як син – то Олександр, Іскандер, на честь якогось там чоловіка, що з-за границі колись кликав царя скинути.

«Ти сама моя Зориця, зіронька ясная.»

Ті слова, той шепіт досі звучать у Настиних вухах. Не по– нашому, по-руському, то вже вона собі потому по-своєму, наському, переложила.

Правду, ой правду мовлять злії загорєнські язичниці, од їхніх довгих язиків слово, таки носила на той час од Вікентія, панича, в котрого до безтями закохалася, дитину під серцем, ще тико зернятко маленьке, зерня її тривоги й безумної надії. Хоча чого там – знала, що панич на ній николи не жениться, про плани батьків його знала – у столиці мали вигідну партію для сина, графинею стати їй не світило. А тут цей Митрик – худе, али які очі, по– ривисте, очиська теї палахкотєть, коли про якесь там всесвітнє братерство потік слів випускає. І нею захопився не на жарт, бо ще один пунктик – має бути жінка з народу. Вона те бачила, ставилася трохи насмішкувато, а трохи співчутливо, з дівоцьким, а чи й не дівоцьким інтересом. Сміялася, що колись, мо’, й поберуться. А тоді примчався – трах-бах, на войну, брати-слов’яни ждуть – не діждуться, коли саме він, Дмитро Соловенчик, приїде їх визволяти. І весілля мусить бути, ну, вінчєння хотя б, бо до жони вертатися мусить. О, Господи, хлопчисько, зовсім хлопак, і тут в Настинім серці щось як обірвалось. Та нє, ни обірвалось, а зірка велика спалахнула. Бо хтось як шепнув їй – а може, то таки доля твоя? І хлопця до сліз жалько стало, погине таке молоденьке та дурне у своєму пориві когось там чужого захищати. Тоді й закричала, як у гарєчці: «Не пущу!» А він як зирнув, а тоді по дворі панськім ходить, туди-сюди, туди-сюди, й спиняється зрештою:

– Я хоч і невіруючий, своєму дев’ятнадцятому століттю належу, але згоден обвінчатися. Сьогодні ж, бо завтра від’їжджати.

Вона здалася. Згодилася. Невідомо, яка вітряниця напала.

Мо’, думала, вінчання те єго од кулі, од шаблі турецької, од погибелі порятує.

Не врятувало. А потому товариш приїжджав, щось там про обов’язок потурбуватися про неї белькотів. Навіть заміж за нього вийти пропонував. Панею, бач, тоже хтів зробити.

– Я вже раз сходила, – стомлено сказала Настя, котра на руках маленьку Зоричку гуцикала.

Він виринув десь через півтора десятки літ. Виявилося, доля зновика закинула у їхній край, на якомусь там заводі інженєр– ствує. Приїхав не сам, а з сином, хлопчиськом, на штири роки молодшим за неїну Зоричку. І хлопчиськові тому, Платончику, Зоринка у вічі запала. За руку взявшись, пішли в поле квіти рвати, а далі малий став письма писати, мало що донька два класи церковно-приходської кінчила. І незважаючи на опір матері – селянка, не рівня – таки добився свого, стала Зориця, худюща, али з великими очима, інженєрською невісткою.

Свекор неїн тико й всього, що волосним писарем був, на германській войнонці голову зложив, а Зориця, котрій уже шостий десяток середини добіг, доглядала ту саму стареньку свекруху, яка давно вже розкаялася, що колись не хотіла такої невістки. Двоє синів жили окремо, мали свої сім’ї, а от донька. Донька, а Настина внучка з несільським ім’ям Віталія була старою дівою. У містечку всі знали її страшну історію – у двадцятім році її, п’ятнадцятирічну, перестріли в полі й згвалтували будьонівці. Відтоді, як її знайшли мати і бабуся геть потерзану, у голові дівчини, до того доволі вродливої, щось зрушилося. Стала тихою і неприкаяною, одягалася у все довге й темне і була схожа на монашку. Помагала по хазяйству, читала книжки, що лишилися од батька, видані ще в минулому столітті, а найчастіше сиділа коло вікна й дивилася, дивилася, дивилася. Мовби виглядала невідомо кого. Найчастіше за цілий день не промовляла жодного слова. Мати й бабуся вже змирилися з такою поведінкою.

Настя дісталася Порицька на п’ятий день. Віталія сиділа все так же біля вікна, мляво привіталась, і очі її були так само печальними.

Після взаємних привітань із донькою і свахою та обіду Настя попросила залишити їх удвох з внучкою. Може, сваха і донька подумали, що зновика вона вилікувати попробує? Бо ж знахарка, хоч внучці, як і вони, досі нічим помогти не могла.

Лишившись наодинці з внучкою, Настя спитала:

– Знаєш, чого я до вас придибцяла?

– Провідати? – кволо озвалася Віталія.

– Нє. За гиншим.

– Скажете, то знатиму.

– Забрати хочу тебе з собою, – повідомила Настя.

– Я нікуди не поїду.

– Поїдеш, – сказала Настя. – Поїдеш, бо. Бо я відьма, не забувай. Оком накину і робитимеш, що захочу.

Вона сама не вірила у те, що казала, та все ж казала. Мусила казати. Раз у неї задумка народилась, то, хоть би що, сповнити мусить. І вона сказала, що хоче видати внучку заміж. Що є такий чоловік, тоже нещасний. Мо’, й нещасніший за неї, бо в неї постраждало тіло, не сперечайся, тіло твоє постраждало, а душу ти сама в комору, у погріб тіла зачинила, тико я знаю, що душа твоя плаче і проситься, аби її випустили на сонечко Боже по– глєнути.

– Бабусю, я ненавиджу чоловіків, – сказала Віталія.

– Всіх?

– Усіх. До одного.

Настя приступила до неї і звеліла:

– Роздягайся.

– Що?

– Те, що чуєш, – твердо сказала бабуся. – Хочу на твоє тіло глєнути, яке ти в тюрму засадила. Думаю, воно в тибе вельми гарне. Думаю, ти часом на нього дивишся.

– Я його ненавиджу, – сказала з притиском внучка.

– За що? За те, що хтось колись позбиткувався? Али ж воно гіршим не стало. І бруд той давно одмився. А хлопець, за якого сватаю, вельми добрий, тико хорий. Мусиш його вилікувати. І од болєзні душевної, і од туги за життєм, яке було в тего чоловіка. А вилікуєш, то й сама виздоровієш.

– Я не. хочу.

Внучка те прошептала. Настя взяла її за руку. Гарячу-гарячу. Повернула внучку до себе і заглянула їй в очі.

– Ти ж не хочеш, щоби я тибе зачарувала? У дерево сухе перетворила.

– Ви таки відьма, бабуню, – прошептала внучка.

Настя Луциха вернулася додому, в Загорєни, з внучкою. Дорога була далекою. Тільки раз їх підвіз якийсь добросердний чоловік на возі. За ту дорогу Настя нарозказувалася, наговорилася. І про родину розказала – маму і батька своїх, бабусю та діда, про своє незвичне сватання і життя. А тоді й про Степана почала говорити. Віталія, що спершу проклинала свою згоду піти невідомо куди, поступово й собі почала вставляти слово за слово. Ночували вони в добрих людей при монастирі і в Настиних родичів. Чим далі йшла Віталія – у неї поступово зникав чомусь страх.

«Будь що буде», – вирішила вона.

Здригалася, правда, як уявляла себе поруч з чужим чоловічиськом. На ліжкові. А що він з нею робитиме? Невже, як ті прокляті кати?

«Ні, ні», – подумки шептала дівчина, а ноги самі несли за бабусею.

Так вони дісталися до села. Віталія вдивлялась у сільські хати, більшість із яких була вкрита соломою.

– Бабусю, ви мене не покинете? – раптом спитала вона.

– Чом я тебе мала кидати? – відказала Настя. – Сьоннє ото повечеряємо, добре виспишся, а там і до Стипана підемо. А хоч, я єго до нас приведу?

– А якщо він мені не сподобається?

– Силувати не буду, – сказала Настя. – Господи, дівонько, люде в нас як люде. Давненько тобі була пора у бабуні побувати.

Насправді весь той похід Луциха заради Соломії-старшої задумала. Хоч теперка розуміла, що й заради внучки.

На другий день Віталія хрипко прошелестіла, що хай вже той чоловік приходить. І Луциха привела Степана. Сказала, що ліки має для нього. Степан спершу одказав, що нє, хай-но, потому, оно на дворі роботи багацько, завтра на поле копати бульбу, а він як робить, то не так болить.

– Ходімо, – вперто наполягала Настя. – Тамика для тебе й знахурка є, ліпша за мене.

«Знахаркою» виявилася молода, не вельми гарна, али й непогана дівчина.

– Онучка моя, – сказала правду Настя. – Я вас лишу на трохи, то тут собі побесідуйте. А мо’, й полічитеся.

– Бабуню. – спробувала кволо заперечити Віталія.

У селі потому розповідали, як було далі. Бо народу рота не зашиєш.

Казали, що лишивши їх удвох, тая Луциха наслала те, чого колись від покійної бабусі своєї навчилася, вроки, око повелітель– не, що людину змушує робити, що тая відьма схоче. Вона ж звеліла спочатку роздягтися своїй внучці, а потім Степанові. А тоді взяла їхню одежу і вийшла з хати.

. Двоє в хаті прокидалися поступово.

Віталія закричала.

– Чого ти кричиш, Соломіє? – спитав Степан, зводячись на ноги.

– Я не Соломія, – сказала Віталія.

– Я знаю.

Невідомо, хто першим у селі розпустив чутку про те, що відьма Настя зоставила двох – дівку й хлопця – голими в хаті.

Насправді було не так. Двоє, лишившись на самоті, вдягнені, звісно, довго сиділи одне проти одного. Якась сила змушувала Віталію не підводитися, щоб податися геть світ за очі – з цієї бабиної хати, з цього села, а може, й цілої землі.

Чоловік (чи хлопець, яка різниця) стояв перед нею – доволі вродливий, доладний, хоч і худий. І очі, як Віталія одважилася заглянути, її власні нагадали – наче у воді втоплені, казала мама.

– То правда, що ви-те Настина гонука? – спитав зрештою Степан.

– Так, – видихнула дівчина.

– І на лікарствах і травах знаєтеся?

– Ні, – Віталія відчувала, що от-от заплаче.

Раптом вона не знати чого подумала, що із двох у цій хаті вона щасливіша. Бо більша відстань від її нещастя. Бо вона пройшла цей шлях, а раз пройшла, то вже повернення не буде.

«Чи буде?» – подумала вона і відчула, як щось підкочується до горла.

Віталія боролася з тим клубком, і з мовчанкою, що знову настала, і з тишею і відсутністю слів у них обох.

Зрештою вона ревно заплакала, а Степан встав і поклав їй на голову руку, та став гладити, як маленьку, по голові, мовчки, не спитавши й не здивувавшись, чого вона плаче.

6

Отець Андроній помер восени 1939 року, через кілька місяців по тому, як прийшли «перші совєти».

– То не мій світ, – були його останні слова.

їх чули матушка і Соломія, котру він попросив покликати, бо відчув, що його душа проситься відлетіти у кращий світ.

Соломії йшов п’ятнадцятий рік, вона виросла вже у вельми гарне дівча. Волосся з білого стало світло-пшеничним. На неї задивлялися і загравали з нею не тільки ровесники, а й старші загорєнські парубки. А двоє вже точно знали, що Соломія належатиме котромусь із них – сусідські парубки Петро і Павло, названі так на честь двох перших за каноном апостолів. Вони терпеливо чекали, доки ця дівчина – вродлива, як цей світ, прекрасна, як сонце, як небо, як найкрасивіший цвіт на землі – дозріє, аби ввійти до котрогось із них у хату господинею. Щоб це сталося, вони готові були битися з цілим світом. От тільки до кого, котрого з них?

Соломійка, яка і не знала про те, як завмирають і бухають хлопчачі серця при одному її наближенні, верталася з похорону свого наставника і друга. Коли вже підходила до хати, раптом згадала, що давно не навідувалася до своїх джмелів. Дивно, їй чогось минулого літа не хотілося цього робити. Тилько всміхнулася, згадавши, як її називали сестрою джмелів. Навідається завтра. А може, й меду попробує.

Думати про мед було гріх, ідучи з похорону. І Соломійка стала думати про отця Андронія. Про його притчі й дивну прив’язаність до неї. Єдиний раз сварив батюшка, як сказала, що школу покинула.

– Нащо мині школа, отче? – сказала Соломійка. – Тато кажуть: то не мужицьке діло – вчитися.

– Ніколи не кажи чужими словами, – мовив отець Андроній. – Ніколи не кажи, чуєш, дитино?

– Али ж ви-те, отче, у церкві тоже мовите чужими.

– То не чужі слова, а Божі, – отець Андроній замислився. – Вчитель, звісно, не вельми сердечна людина, я тоє казав йому. Али іноді й потерпіти треба.

– Отче, я не хочу більше вчитися, – сказала твердо Соломійка.

Згадалося. Завтра до матушки навідається. І до джмелів.

«Та ж надворі пізня осінь, – подумала Соломійка. – Пізня

осінь, і джмелі сплять. Я геть все переплутала, як стара баба».

Та їй було не сумно од такої плутанини. Сумно, що не стало отця Андронія. За нею ішли тато й мама, а трохи далі – дядько Степан і його жінка, котру в селі називали Вітькою Євсійською. У них вже було двійко дітей – хлопчик і дівчинка, а теперка добре видно, що тітка Вітька зновика груба.

«Нащо ж вона на похорон в такім положенії ходила?» – подумала Соломійка.

Вона стишила ходу, і коли тато з мамою порівнялися, спитала:

– Отець Андроній у рай потрапить?

– Теє один Господь відає, – сказала Соломія-старша. – Добрий був батюшка, хоч трохи й чужей. Али тибе, видно, крепко любив, геньби онучку свою.

«Мене всі люблять, – подумала Соломійка. – Хіба кроме Руфини».

РОЗДІЛ ІІІ ФРОЙЛЯЙН САЛОМЕЯ

1

Восени сорокового року старшого Соломійчиного брата Тараса забрали до Червоної армії. За два тижні до того разом ще з кількома загорєнськими хлопцями його викликали в район – волость по-колишньому, по-царськи, по-польськи – ґміна, а може, й повіт ци повят. Та типерка, як совєти прийшли, все було по-новому, по-інакшому, іноді й не розбереш, що до чого. Поліщуки придивлялися, принюхувалися, як у селі казали, до нової влади, котру минулої осені вітали при в’їзді до Загорєн аркою, уквітчаною червоними і жовто-блакитними прапорами, флагами по-їхньо– му. Али через рік про жовто-блакитний колір і згадувати ни мона було, казали, вражеський, буржуазний, ци ще якийсь, теї совєти напридумували слів, що язик поламається. Найпростіше з тих слів хіба пойнятне – куперація, гамазин, то й колись було. Тико тепер у тій куперації на полицях вітер босий гуляє, коли гас, сіль чи сірники привозять – велике свєто. Та без сірників обійтися мона, є кресало, трут, хіба то звикати, а от без солі. Про матерію й не казали, тико завезли сувій ситцю на Первомай. Яка то була штур– ханина!

Зникли нитки, особливо кольорові, а то для Соломійки було особливо прикро, бо ж вона якраз до вишивання пристрастила– ся – бабця вчила – і вже сама вишила мамі й татові сорочки, збиралася й собі та. Та майбутньому чоловікові. А ще почала вишивати великого розкішного рушника, такого, щоб од бильця до бильця ліжка діставав.

Крамар Гершко, якому веліли закривати «часную лавочку», ходив тепер селом сам не свій, правда, дещо сховане загорєнцям – то тико вам, чоловіче добрий, сей крам – пропонував з-під поли, оглядаючись навіть у хаті. При тому хвалив у повен голос товариша Сталіна, Йоську Саривонича, котрий дбає про всенький люд, од малого до великого. Очі при тім у Гершка ци то сміялися, ци плакали невидимими сльозами – не розбереш, що в того жида в оці сидить, та й на який досвіток ото кукурікає.

З Головна, яке тепер було районним містечком, Тарас вернувся з бомажкою-повєсткою. Прочитав – такого-то числа, «через неделю» явитися «на сборный пункт военкомата для прохождения действительной военной службы».

– Що ж то буде, синку? – Соломія-старша заойкала та захмарилася .

– Ну чо буде, те й буде, одслужу, як ото хлопци у польськім війську служили, а я в червоному, тико й по всьому.

– А ни дай-бо, война, – мати вже й сльозу пустила – жінка, звісно.

– Та яка там війна! З фіном оно замирилися, а з німаками повна дружба.

Соломійка відчула – веселість в брата удавана. Йти до війська йому було у п’ятницю, у четвер мали вечірку зобрати з родичів на проводини, а в середу під вечір Тарасик сказав:

– Давай-но, сестричко, трохи пройдемося на прощаннє.

Соломійка зирнула на брата – збентежений і начеб виструн-

чений якийсь чи що. Ніби його вже під ружо поставили.

– Ходімо, братику.

Вони спустилися городом до ковбані й струмка, що обтікав невеличкого горбика, а далі в річку Мережку впадав. Вздовж струмка було густо насипано листя з дерев, що росли з правого берега.

«Куди ж він мене веде?» – подумала Соломійка.

Тарас наче почув її думку й сказав, що вийдуть на он ту вулицю альбо коло гірки посидять.

– Тоді давай до гірки, – сказала Соломійка.

А як сіли рядком, Соломійка раптом почула – жаль, що вона його сестра. А то би до війська проводжала, як дівчина.

Тарас того вечора багато чого згадав з їхнього спільного дитинства – ігрища, суперечки, а найбільше все добре, що було між ними. Раптом Соломійка збагнула – прощається, бо має передчуття, що не вернеться. Щемкий жаль охопив її душу. Як його заспокоїти?

Вона взяла Тараса за руку. Відчула, як ледь-ледь тремтять його пальці.

– А знаєш, я насправді великий боягуз, – сказав Тарас.

– Ти не.

– Мовчи, – сказав брат. – Мовчи. За одно я радий – мама типер стали гиншими, як буле. Так ни тривожаться, як раніш.

– Правда.

Обоє знали чого. Вже знали. Бо доросли. Ну, хай Соломійка менша. Таж на розум бистра. Знали, що мама любила одного, а вийшла за другого. Тилько тоді Соломійка не знала про свою долю.

А час покотився стрімко. Що він так ото котиться, не котиться, а біжить, вони потім зрозуміли. Тарас із війська прислав письмо, аж через місяць, уже й тривожитися почали, а він повідомляв, що живий-здоровий, чого й вам жилаю (так і написав, ни по-нашому), довго не писав, бо й їхали довго, через всю Расєю, аж до китайської граници. Ті два слова закреслені були. Али ж Соломійці вельми цікаво було, де ж то братик служить. То вона й так і сяк вертіла, і до гасової лямпи, яка ти– перка в них була, підносила, аж поки на сонци не здогадалася потримати. А тоді пальчиком потерла, нігтиком пошкрябала – воно й проступило. Бо, видно, олівцем закреслювали, а Тарас чорнилом писав. Аж засміялася Соломійка од свеї здогадливосте. Вона хитра. А Тарасик писав, що тут морози великі, тико чудно – ні деревця кругом, степ один, то так мєсность називається.

На братові каракулі дивилася, й відлягало од серця. Далеко од границі, од німця, котрий тепер за Бугом стояв, а отець Андроній покійний казали, що до Бугу од їхнього села верстов зо двадцять. За зиму й весну п’ять письом ще прислав брат. Одпису– вала Соломійка і дєкувала батюшці, котрий тепер у ліпшім світі був, що її грамоти підучив, з Біблії цільні, бувало, сторінки велів переписувати. Бач, згодилося, бо з тої переписі, на яку спершу сердилася, а не послухатися не посміла, і сміялася, було. Типерка думала, що даремно зі школи пуйшла, бо за пару днів після тої оказії з очима і пан Казимеж приходив, питав – у чім справа, а Соломійка крадькома язика йому показала з-за маминої спини. Вперлася – не піду, хоч пан Казимеж казав, що до науки вона здатна, нахил має, шкода таку ученицю втрачати. Соломійка вперлася – не хочу і все, батько й мати не вельми й наполягали, а Соломійка через пару днів зновика виплакалась, та й по всьому.

Весною Василько на шахти завербувався, признався Соломій– ці – чув, звідтам, з тех шахт до армії не беруть. Соломійка не хотіла з братом розлучатися, та все ж шахта була ліпш, ніж армія. А виявилось – не ліпш, бо навесні брат вернувся геть з побитою рукою, добре хоч, казав, що ліва. Балка впала, як креплєніє робели, сказав. Соломійка ті покалічені пальці гладила і дмухала на них, дивилася на брата винувато.

Тої весни йшов Соломійці шістнадцятий рік, вже й на вечорниці ходила, а з вечорниць удвох і проводжали – по праву руку Петрик-Петрусь, а по ліву – Павлик-Павлусь. На другий вечір місцями мінялися. Так тривало й коли війна почалася. Бо що війна – дні три погуркотіло на заході, а більше на півдні, десь коло Любовня, в село німци прийшли у четвер, як два неповних роки тому більшовиків, стрічали їх з к’ятами. А як було не стрічати, коли семеро сімей вже на Сибір вивезли, двоє у Луцькій, а четверо в Ковельській тюрмі, коли вже війна почалася, постріляли. Ну, поставили старостою Семена Бартоха (чогось сам згодився, хоч і не багатий був) та й далі на схід посунули.

– Що тепер буде, Васильку? – спитала Соломійка, як з того збориська верталися.

– А що буде? Воне більшовиків битимуть, а нам Вкраїну тре’ зводити, хату свою вкраїнську.

Вперше у братових очах побачила Соломійка якусь дивну затятість. Наче нагострена коса проти сонця, погляд зблиснув.

Восени сорок другого року в неділю перед Покровою, коли вже бульби покопали, надумали дівчата з їхнього Млинища, кутка загорєнського, на ярмарок вибратися. Отако гуртом, як на вечорницях збиралися. Мона було й батьків попросити, тільки гуртом дівоцьким хотілося. Так і крам вибирати ліпше, і рада– порада поруч. Настя Троцьова батька намовила, щоб поїхав та їхню кумпанію взєв, а ще Герасима Панського (бо в панів колись за їздового чи то кучера служив), тому пообіцяли блєшчину самограю та добру закуску. То на двох возах і вирушили раненько до Любомля, або, як у їхньому селі казали, Любовня ци й просто Міста. Війна війною, то десь там далеко, а раз ярмарок є, та прослухали, що з других міст люде поз’їжджаються, то й мона якій намисто, а якій і спідничину ци кохтину на свєто прикупити. Бо ж багато хто мав родичів у сусідському силі, де на Покрову празник храмовий, а то гостина, що в обновці годиться заявитися до родичів. Ну, а там уже й до Дмитра, коли у них празник, рукою подати.

Соломійка і Руфинка були наймолодшими серед того дівоцького базарникового гурту, али, вважай, і найвродливіши– ми. Віднедавна стали помічати на собі ревниві погляди дівоцькі, бо ж могли відбити жаданих наречених. Ну, щодо Соломійки, то все ясно. Павлусь і Петрусь нікому її не оддадуть. Дорогою ж тепер з Соломійки кпили – хі-хі та ха-ха – кого ж ти вибереш? Як одного, то другий, диви, уб’є, а як другого, то той усеньке життє мучитися буде. Як ото той Степан, бо ж кажуть, і каліцтво собі учварив, що за твею мамою, Соломко, сохнув. «Ну, али ж таки женився», – Соломійка. «Бо то баба Луциха так зчарувала, внучку треба було замуж оддати, а по тій ціла червона кавалерія, кажуть, пройшлася». Соломійка: «Як вам не стидно, тож добре живуть, четверо дітей мають, все, як у людей».

– То ти кого вибереш? – не відстають дівчата.

– Обох.

– Як то обох? То є гріх.

– А мені покійні батюшка позволили.

– Ой, то й мені тре’ було з батюшкою дружити, сало-масло єму носити, – котрась, а решта так і приснули, сміх по шосейці аж до Любовня покотився.

Дівчатам хахоньки, а їй, Соломці, біда. Бо таки дві причепи з вечорниць провожають, і стоять двоє, і поступитися жоден – аніяк. З одним до танцю піде, у другого очі такі іскри викрешують, що цілу хату спалити можна. Мусить одразу із другим, щоб і його, і своє серце вспокоїти. Не раз натякали – вибирай, а в неї серце до обох начеб однакове. Про обох думає: і як до хати після проводин і стояння коло хвіртки йде, і як щось на городі ци на полі робить. Ну, а як шістнадцять їй минуло, ще в прийшлім, сорок першім році, обоє враз сказали, що сватів засилатимуть. Соломійці знов як приском сипнуло – кому одмовить, а кому – нє?

– Ви-те, хлопці, того. Не спішите. Я сама скажу, кому присилати.