Текст книги "Місто Тисячі Дверей"

Автор книги: Володимир Арєнєв

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 10 страниц)

Володимир Арєнєв. Місто тисячі дверей
(Повість для дітей від 10 до 110 років, великих і малих)

Юрію Нікітінському, моєму співавтору по «Книгожеру». Шкода, що не вдалося і цю книжку написати вдвох.

Від оповідача

Не знаю, як ваш, а мій письмовий стіл уже давно потребує добрячого прибирання. Раніше я складав туди зошити з казками, але потім у мене вдома з’явився комп'ютер і під хвацький марш клавіш слова з казок вишикувалися стрункими лавами і рушили у його нутрощі. Там вони тепер і живуть.

А стіл? Його шухляди досі переповнені всілякими важливими речами, які мені, можливо, і не знадобляться, а можливо...

Клаптики аркушів із кумедними мармизками і рядками – чи не перетворяться вони однієї дощової або снігової днини на нову історію? Адже ви знаєте, у такі дні нові історії так і просяться, щоб їх розповіли.

Ще у шухлядах багато малюнків на звичайних альбомних аркушах. Не скажеш, що всі вони вдалі, ці малюнки, але деякі з них дорогі мені з інших причин.

А надто оцей. Ніби нічого особливого: просто паркан (напевно, шкільний), біля таких зазвичай будують гаражі. Навіть видно тінь від гаража, вона лягла з краю малюнка, наче морська хвиля, яка завмерла, не вирішивши остаточно, зупинитися їй чи покотитися далі. Внизу – кущики засохлої трави, самотня, вже посивіла кульбабка, на неї присіла відпочити бджола.

І – Двері. Не гаражні, ні! Та й узагалі вони начебто незвідси: дерев’яні, вгорі напівкруглі, з різьбленою ручкою. Я люблю такі двері, вони випромінюють таємничу музику, самим своїм існуванням вони обіцяють диво, навіть коли зачинені. Особливо коли зачинені.

Але ці двері намальовані прочиненими.

Та придивіться уважніше: в отворі дверей біліє чистий аркуш. Той, хто малював все це, мабуть, так і не вирішив, що повинно бути там, за дверима.

А можливо, він зробив це навмисно?

Я вже не згадаю. Я знаю, що це мій малюнок, проте надто давно це було, надто багато всього сталося за ці роки. А знайшов я його недавно. У місті вже третій день поспіль ллє дощ, а в такі дні – пам’ятаєте? – голоси нерозказаних історій промовляють до нас особливо виразно.

Я знайшов цей малюнок учора, коли вирішив дати лад своєму письмовому столу. Мабуть, дам я йому спокій – інакше історії з його шухляд не облишать мене.

За вікном досі дощить. Але все це – умовності. Подивіться на малюнок – там літо, яке лише почалося, пригоди, які тільки й чекають, щоб трапитися...

Не ввічливо довго примушувати їх чекати, чи не так?

Частина перша.
Один, у чужому міcті

Розділ перший,
у якому Фімка Бусел ховається за гаражами і знаходить Двері

...Узагалі-то, ховатися можна було тільки на території школи – такі правила. Та саме тому їх і порушували. Вважалося найбільшим шиком утекти буквально з-під носа від того, хто водив, причаїтися десь біля паркана, а потім пролізти крізь діру на вулицю – але так, щоб почули! щоб почали шукати!! щоб погналися!!! – і потім сховатися десь на тому боці. З вулиці до самого шкільного паркану підходили гаражі, й саме у їхньому лабіринті ховався утікач. Той, хто водив, мав два варіанти: або гукнути «це не за правилами», або продовжити погоню. Перший варіант ніхто ніколи не використовував.

Фімка Бусел, від учора – вже не якийсь там малюк-чотирикласник, а учень майбутнього 5-Б! – завмер біля заповітної дірки в паркані. Треба було наважуватися.

Фімці ще жодного разу не вдалося сховатися так, щоб його не знайшли. Той випадок, коли водив короткозорий Вітько на прізвисько Акваланг, – не береться до уваги. Вітько тоді взагалі нікого не знайшов.

– Тра-та-та за Емку! – заволав хтось на спортмайданчику, зовсім поруч.

«Отакої, навіть Солдатова знайшли! – Бусел тужливо подивився на безхмарне травневе небо. – Перший день канікул. Ну, давай, товстуне! Зроби їх!»

Він щосили наступив на гілку, аби та хруснула як слід, а потім стрибнув у діру. Вірніше, пропхався крізь неї. Фімка з дитинства був дуже тлустим хлопчиком, і це створювало масу незручностей, що її можна порівняти хіба з вагою самого Фімки.

Позаду радісно тупотів Васько Аверинцев. Цей свого не пропустить!

Давай, товстуне!

Цю місцинку Фіма підшукав заздалегідь. Тут прохід між гаражами вигинався хвацьким ієрогліфом, у якому навіть давньогрецький людинобик Мінотавр заблукав би. Мінотавра вони проходили на позакласному читанні, і зараз, продираючись між гарячими від сонця металевими боками гаражів, Фімка уявляв себе водночас цим чудовиськом і його переможцем. Два в одному, сюрприз для зануди Аверинцева.

Той, до речі, не відставав, чутно було, як він теж гасає десь між гаражів.

«От гад! – з досадою подумав Фімка. – Адже вирахує, точно вирахує».

Бігти далі сил не залишалося, хлопчик зупинився, щоб відсапатися. Тупотіння наближалося.

Тільки тепер Фімка побачив, що опинився в глухому куті. Щоправда, ліворуч між гаражем і шкільним парканом чорнів невеличкий прохід – але в тім-то й річ, що невеличкий!

Проте день сьогодні був незвичайний, і Фімка не збирався так просто здаватися. З сумом згадуючи мультик про Вінні-Пуха, він буквально продерся між гаражем і парканом.

І, звичайно, застряг.

Він повернув голову, щоб подивитися і чи далеко ще до кутка – там щілина була більшою, можна було обійти Аверинцева за гаражем і втекти від нього. Так от: Фімка повернув голову і побачив двері.

Ті, що снилися йому цілий тиждень поспіль!

Невисокі, точно на Фімчин зріст, двері вперше завітали до його снів однієї дощової ночі. Тоді ще градом позбивало на подвір’ї гілки з дерев, і вранці вся вулиця була вкрита зірваним листям. Та хоча тієї ночі гриміло сильно, Фімка жодного разу не прокинувся. Йому снилися двері. Точніше – Двері.

Він давно вже мріяв про те, що колись їх знайде. А знайшовши – потрапить до іншого світу, де не треба робити уроки і рано прокидатися до школи. Не те щоб Фімка так люто ненавидів знання – ні, він ненавидів лише те, яким чином ці знання потрапляли до його голови. От якби ж так: проковтнув спеціальну пігулку – і ти вже спец із фізики. Хоча, звичайно, краще з інгліша, з іноземною у Фімки не дуже.

От після таких мрій він заснув – і побачив уві сні двері. Спершу Фімка навіть трохи розчарувався: ну що це таке?! Двері якісь наснилися! Напевно, все тому, що сьогодні на уроці складали речення про будинок і слова вчили відповідні. І про оці от двері теж – «дур», які насправді вимовляються як «до-о». Просто дур-до-ом! Замучили! Уві сні дістали! І тут уже не сховаєшся!

Розгніваний Фімка штовхнув уві сні двері – і тільки коли вони відчинилися, він змикитив, що ці «до-о» були намальовані на стінці.

Дивуватися? Не дочекаєтесь! Сон усе-таки, тут що завгодно може трапитися.

До того ж виявилося, що за дверима знаходиться дуже симпатична, невеличка і затишна кав’ярня. Щоправда, там було порожньо, зате за шинквасом привітно посміхався Фімці сам господар. І навіть помахав рукою, запрошуючи, мовляв, заходь, гостем будеш.

А чого ж – Фімка увійшов. І лише тоді зрозумів, на кого так схожий господар кав’ярні! Звичайно, на вчителя англійської – і вуса ті ж, і риси обличчя!

– Очі б мої тебе не бачили! – пробурмотів хлопчик стиха.

На його подив, господар не лише почув, але й захоплено відгукнувся на це «вітання» – картинно прикрив очі долонею і вигукнув;

– Очі б мої тебе не бачили!

Тут уже Фімка й зовсім сторопів.

– Ви чого дражнитеся?

– Я не дражнюся, – образився господар. – Просто у нас, у місті Охи, так вітаються одне з одним. Це означає – «мені настільки приємно вас бачити, що, боюся, очі не витримають». Або щось схоже, я не великий фахівець з давніх традицій. Давай-но я краще пригощу тебе мраккою.

«Звучить не вельми смачно», – подумав Фімка, але вирішив не відмовлятися.

І не помилився! Можливо, назва напою була не такою вже привабливою, зате смак – саме те, що треба! Здавалося, соки всіх фруктів на світі перемішалися у ньому – і при цьому кожен зберіг власне «звучання».

– Сподобалося? – посміхнувся господар кав’ярні.

– Супер! А ще можна?

– Звичайно. Пий, скільки хочеш. Я зараз принесу.

Останню фразу господар вимовив надто квапливо – і те, з якою швидкістю він сховався у підсобному приміщенні, більше нагадало Фімці втечу.

– Ще один турист, – тяжко зітхнули у нього за плечем. – Що ти тут забув, хлопче?

Перед Фімкою стояв худющий дядько в одязі, пошитому, здавалося, з різних клаптиків. Причому всі клаптики були однакового сірого кольору.

– Ви хто? – запитав Фімка, сподіваючись, що його голос не надто тремтить. Навіть уві сні – у своєму власному сні! – сміливістю він не відзначався.

– Я той, хто оберігає порядок у цьому місті. А ти і схожі на тебе цей порядок порушують. Тому краще б тобі, хлопче, прокинутися і більше ніколи не пхатися в чужі двері. Затямив?

Проте Фімка його майже не слухав. Він дивився у вікно кав’ярні на місто.

Ось де Фімка хотів би жити, ось звідки він погодився б навіть на канікули не їхати, й взагалі ніколи не залишав би Охи. Бо такої різноманітності, такої чарівності, які сповнювали кожну цеглинку, Фімка ще ніде і ніколи не зустрічав.

Кав’ярня розташувалася на вершині одного з пагорбів – і тому хлопчик міг бачити відразу все місто. Будинки найрізноманітніших конструкцій, від сяючих на сонці хмарочосів до старовинних замків, мирно уживалися поруч. Узорчастими вулицями з різнокольоровою бруківкою гуляли не лише люди, а й інші істоти: деякі трохи схожі на інопланетян, деякі – на казкових звірів, які встали на задні лапи, деякі – взагалі були ні на що не схожі. Ось промчала карета, запряжена четвіркою сліпучо білих коней, а он там, над вежами, повільно пливе повітряна куля...

– Агов, хлопче! Ти мене слухаєш?

– Ні, – чесно зізнався Фімка.

– Ну дивись, – прошипів худючий. – Я тебе попередив. А тепер давай, ушивайся звідси! – і він дав дуже болючого щигля по Фімковому носі.

Від цього хлопчик негайно прокинувся – у себе вдома, звичайно ж.

Потом двері снилися йому ще разів п’ять чи шість, але він не наважувався відчинити їх, і доки нерішуче тупцював, двері зникали, а сам Фімка прокидався.

Тепер він бачив їх насправді. І відступати не було куди, бо він застряг між гаражем і парканом, а позаду наздоганяв Аверинцев.

З останніх сил Фімка рвонув уперед і – дістався таки Дверей. На секунду йому уявилося, що вони – всього лише намальовані на паркані, просто хтось нудьгував, от і намалював...

Потім хлопчик штовхнув їх, вони відчинилися – і Фімка увійшов до вже знайомої кав’ярні. Двері за його спиною грюкнули; останнє, що долинуло звідтіля, був здивований зойк Аверинцева.

Розділ другий,
у якому Порядник Міста Тисячі Дверей летить на роботу і пригощається мраккою

Будинок Охорони Порядку тепер було видно здалеку. Сигізмунд Брехло, Головний Порядник міста Охи, задоволено посміхнувся: маляри попрацювали на славу. Розпочали з даху, а незабаром, мабуть, візьмуться за фундамент. Зняли стару черепицю, пофарбовану всіма кольорами веселки, і настелили нову. Скоро, зовсім скоро Будинок Порядників виглядатиме так, як йому і належить виглядати: суворо і серйозно!

Сигізмунд стояв на оглядовому майданчику блакитної Вежі, милуючись видом чорної черепиці й сірих стін. Навколо Будинку Охорони Порядку височіли різнокольорові будівлі. На їхніх дахах мерехтіли картини, одна краща за іншу: тропічні ліси, морське дно, схід сонця в горах... Стіни будинків теж були пофарбовані в найрізноманітніші відтінки.

Так повелося здавна, ще з часів заснування міста Охи Королем-Малярем. Саме він своїм чарівним Пензлем намалював такі різнобарвні будинки.

– Як несерйозно! – пробурмотів Головний Порядник.

Розштовхуючи натовп, що зібрався повитріщатися на хмари і дахи, Сигізмунд Брехло підійшов до повітряної кулі й заліз у корзину. Легкий вітерець підхопив кулю і поніс над будинками. І всі, хто підводив голову, бачили схожу на стиральну гумку сіру пляму, яка повзла небом.

А ранок уже вступав у свої права, Охи потроху прокидалися, вулиці міста сповнювалися мешканцями-оховцями.

Куля швидко долинула до Будинку Порядників. Сигізмунд за допомогою важелів керування спустив корзину на чорний дах, заякорив і виліз.

На третьому, найвищому поверсі Будинку, знаходилися кабінети Порадників, у тому числі і кабінет Сигізмунда Брехла.

Він відчинив двері й з маху врізався у холодильник.

– А ти звідки тут узявся?! Очі б мої тебе не бачили!

– Він нудьгує, – озвався з дальнього кутка кімнати маленький миршавий чоловічок, схожий на французького актора Луї де Фюнеса. Чоловічок цей був Найпоряднішим Порадником, себто начальником усіх Порадників, навіть Головного. Звали його Бульчин Жуск.

І, до речі, це був не його кабінет!

– Нудьгує, – повторив Бульчин Жуск. – Ось, зайшов до тебе. Очі б мої тебе не бачили!

Дверцята холодильника відчинилися, звідти визирнула гостродзьоба голівка пінгвіна. Птах струснув жовтим чубком, зітхнув і підтвердив:

– Нудьгу-ую...

Узагалі-то, таких птахів тут, в Охах, називають гвінпінами. Живуть вони тільки в холоді, а позаяк в Охах надто тепло, спеціально для гвінпінів вигадали будиночки-холодильники. На відміну від пінгвінів, гвінпіни вміють розмовляти. Ще вони, коли треба, здатні створювати об’ємну картинку всього, що будь-коли бачили. А оскільки живуть вони дуже довго, їх тримають у Будинку Порядників – хтозна, які відомості з часом можуть знадобитися охоронцям порядку...

– Хочу в «Чапаева»! – жалісно мовив гвінпін.

Сигізмунд зітхнув: сам винен. Коли він потрапив сюди, в місто Охи, і коли його взяли на роботу Порядником, Брехло навчив своїх колег грі у шашки, в «Чапаева».

І хоча Порадники не були від неї у захваті, гвінпіни від «Чапаева» буквально шаленіли. Відтоді співробітники Будинку ходили тут остерігаючись, бо у будь-який момент з відчинених дверей могла вилетіти випадкова шашка і влучити у голову чи в плече. Деякі навіть почали носити каски – про всяк випадок.

– Хочу в «Чапаева»! повторив гвінпін.

– Гаразд, буде тобі «Чапаев». Але згодом, – Сигізмунд відштовхнув холодильник і підійшов до свого робочого стола. – Жуску, є виклики?

– Ні-і, – ліниво відповів Найпорядніший. – Ти ж знаєш, їх майже ніколи не буває. Міг би вже звикнути, адже незабаром рік, як ти у нас працюєш.

А варто зазначити, що Сигізмунд Брехло потрапив в Охи з іншого світу – звідти, де живеш ти, наш читачу, і де жив, поки не розшукав свої Двері, Фімка. Сигізмунд колись теж знайшов свої Двері – і крізь них випав в Охи.

І як ти, мабуть, помітив, Охи трохи відрізняються від таких міст, як Київ чи Москва. Сигізмунда це добряче збивало з пантелику. Ну скажіть, хіба може бути, щоб у місті майже ніколи не траплялося нічого поганого! Одного будинку Охорони Порядку вистачає, щоб виловлювати всіх злочинців: від дрібних хуліганів до запеклих чарівників-рецидивістів!

Сигізмунд Брехло сприймав цей факт як особисту образу. Він вважав: те, що Порадники знаходять так мало злочинців, зовсім не означає, що злочинців мало. Просто Порадники погано шукають; А коли ж їм шукати, якщо від рання до смеркання колеги Сигізмунда просиджують штани в Будинку та хлебчуть мракку в неймовірних кількостях.

Ось і зараз перед Бульчином Жуском стояла величезна каструля з мраккою. І коли Брехло увійшов, його начальник саме наповнював свій кухоль, відкручуючи краник на боці каструлі.

Сигізмунду не залишалося вибору – довелося узяти з полиці чистий кухоль і приєднатися до Найпоряднішого.

І тут двері кабінету буквально зірвало з петель, і у дверях... ні, спершу Брехло вирішив, що там нікого немає. Бо за звичкою він дивився вгору, а слід було опустити погляд до підлоги.

– Привіт, – пропищав тонесенький голосок. – Очі б мої тебе не бачили! До речі, вони і не бачать. Хтось приберіть звідсіля холодильник!

Холодильник ображено підвівся – на кожному з його кутів з’явилася лапа, схожа на крокодилячу, – і відсунувся вбік.

Тепер перед Сигізмундом і Жуском постав відвідувач – низенький, не вищий за Сигізмундове коліно чоловічок з величезними кулаками.

– Очі б мої тебе не бачили, Шварцику! – зітхнув Брехло. – Двері нащо було вибивати?

– Звичка, – знизав плечами чоловічок.

– Горе мені з вами, з дрібними хуліганами, – озвався Бульчин Жуск. – Сам від Горшечка два вершечка, а сили як у слона.

– Не згадуй Горшечок намарне! – відрізав Шварцик. – І взагалі, я ж виправляюся. Ось, прийшов як людь до людей, щоб повідомити... а ви!..

– А давай у «Чапаева», – встряв у розмову нудьгуючий гвінпін. – Давай, га?..

– Зачекай. То що ти хотів повідомити? – Сигізмунд насторожено відсунув кухоль.

Дрібний хуліган злодійкувато озирнувся, підморгнув і взявся за вибиті двері. Обережно приставивши їх до дверного отвору (мабуть, щоб ніхто не підслухав), зробив кілька кроків до столу.

– Ходять чутки, – писнув він, – Пензель знайшовся.

Бульчин Жуск ледь не вдавився мраккою:

– Жартуєш? Самого Короля-Маляра Пензель?!

– Угу. Кажуть, Дверей стає дедалі менше, тому незабаром...

Він не договорив – недбало приставлені двері, оглушливо грюкнувши, впали.

Розділ третій,
у якому Фімка довідується про те, як з’явилося Місто, і ще про дещо, дуже і дуже неприємне!

У кав’ярні пахло мраккою і фарбою. Кремезний маляр у засмальцьованому фартусі, дуже схожому на звичайний, земний, завзято розмахував пензлем.

– Не заважай, – сумно сказав Фімці господар кав’ярні, схожий на вчителя іноземної мови. – У нас тут нова мода пішла, Двері фарбувати.

– Навіщо?

– А-а... – відмахнувся господар. – Краще пригощайся мраккою. Мабуть, ти вдруге у Місті? І далі цих стін не був?

– Звідки ви знаєте? – здивувався Фімка.

– Дуже просто – наші Охи недарма називаються Містом Тисячі Дверей. Багато хто потрапляє сюди саме крізь Двері, і до мене теж.

Він обвів рукою приміщення. За столиками, як і в Фімчиному сні, нікого не було. Зате на стінах висіли різні прикольні штучки, які зазвичай чепляють у таких закладах – всілякі шаблі, опудала риб, потріскані антикварні тарілки і багато чого іншого.

– Бачиш, – сказав господар, – кожен гість мені приносить якийсь сувенір. Але не всі залишаються. Багато хто повертається назад, у свій світ, а дехто воліє вирушити у подорож чужими світами, як наш Король-Маляр.

– Що? – здивувався Фімка. – Це ваш король має таке ім’я – Мольяр? Як у француза одного – тільки того, здається, Мольєром звали.

– Та ні, – засміявся господар. – Просто... Але давай я розповім усе по порядку. Давним-давно жив собі звичайнісінький маляр, який всією душею любив свою справу – фарбувати. За що б він не взявся, все перетворював на диво. Навіть звичайнісінький паркан – і той одного разу так розфарбував, що він зазеленів і вкрився квітами! Слава про того маляра долинула до королівського палацу. І ось одного дня покликав його до себе король, щоб маляр пофарбував палацові стіни і побілив стелю. Звичайно, маляр поставився до завдання творчо, тому невдовзі на стелі у короля синіло небо і пропливали хмаринки, а стіни перетворилися де на густий ліс, де на безкрайній степ.

А коли маляр закінчував розмальовувати тронну залу, туди зайшла надзвичайно вродлива дівчина. Певна річ, маляр миттєво закохався у неї. «Намалюй мені щось», – попросила дівчина. І маляр намалював на стіні троянду, яка відразу ж розквітла, сповнюючи все навкруги дивовижним ароматом. Бо у цю троянду маляр вклав свою душу. Побачивши квітку, дівчина здогадалася про його почуття і зізналася, що давно вже спостерігала за ним та за тим, як він малює свої чудові картини, і – теж закохалася в нього.

Та, на лихо, дівчина ця була принцесою, і її батьки (особливо мама, колишня піратка з нестерпним характером) ніколи не дозволили б їй одружитися з маляром, нехай і напрочуд талановитим. І не знайшлося на всій землі місця, де могли б маляр із принцесою сховатися від її батьків, адже ті – король і королева, тож відшукали б їх скрізь.

Саме тоді сталося диво: маляр так сильно забажав створити місце, де їх ніколи б не знайшли, що своїм пензлем намалював відчинені двері, а за ними – місто. Наші Охи.

Вони втекли сюди вдвох з принцесою і залишилися тут жити. От тільки виявилося, що в місті, крім них, нікого немає (ті єдині – перші – Двері маляр зафарбував, щоб слуги короля не змогли їх знайти і повернути назад). Через деякий час маляр із принцесою занудьгували. І тоді він вирішив намалювати Двері в інші світи, щоб звідти приходили їхні мешканці й оселялися в місті. Так воно і трапилося. Невдовзі тут почали збиратися ті, хто не міг або не хотів жити у власних світах. А маляра вони обрали своїм королем – адже ніхто краще за нього не знав міста; до того ж принцеса обіцяла допомогти своєму чоловікові в нелегкій справі царювання. Відтоді й почали його називати Королем-Маляром. Багато часу він проводив, мандруючи вуличками нашого міста з пензлем у руках і розбудовуючи – розмальовуючи – його.

– А де він тепер? – зачудовано прошепотів Фімка. – 3 ним можна зустрітися?

– На жаль, проживши кілька років у нашому місті, принцеса засумувала за рідною домівкою. Бо вона ж любила свого тата, хоча той був, між нами кажучи, добрячим самодуром, та й маму-піратку вона теж любила. Принцеса попросила чоловіка, Король-Маляр знову намалював Двері і вони удвох вирушили на гостину до її батьків.

– І їх кинули до буцегарні?

– Та ні! Минуло багато років, і тамтешній король давно вже не сердився на свою дочку, а тільки сильно сумував за нею. Вони погостювали в батьків принцеси, а потім Король-Маляр і його дружина вирушили у мандри іншими світами.

– А як же місто?

– Вони обіцяли згодом повернутися. А поки, сказав Маляр, місто і саме чудово впорається, адже Охи досконало опанували мистецтво самоврядування. За порядком у місті повинні були наглядати Порядники, хоча більшість проблем городяни вирішували самотужки, а Порядники опікувалися переважно туристами і новими мешканцями міста, які найчастіше потрапляли у халепу, адже вони просто не знали тутешніх звичаїв.

– А де можна дізнатися про ці звичаї? – затурбувався Фімка. – Що, вони такі жах... незвичайні?

– Так ні, нічого страшного. Просто Двері ведуть у різні світи, і тому трапляється всяке... Не переживай. Мені здається, ти швидко призвичаїшся тут. До речі, ти – турист чи хочеш оселитися в нас назавжди?

– Поки турист, – обережно сказав Фімка. – А там подивимося.

Йому сподобалося, що господар кав’ярні жодного разу не запитав про батьків, мовляв, чи знають вони, де зараз знаходиться їхній син і все таке. З іншого боку, назавжди залишити маму з татом та друзів і переселитися сюди Фімці не хотілося. Ну, хіба що з родиною. А до друзів щоб можна було в гості ходити.

– То коли потребуватимеш – звертайся із запитаннями, – великодушно запропонував господар кав’ярні. – До речі, мене звуть Рету-Де-Мон.

– Слухайте, ви ж точно не з Землі. А як ми тоді розуміємо один одного?

– Лише завдяки Королю-Маляру: таким він намалював це Місто, – кажучи це, господар похмуро скосив очі на колегу тутешнього короля, котрий (колега, не король!) як і доти, щось зафарбовував на стіні. Фімка теж глипнув туди – і заціпенів! Виявляється, на стіні, де розташовувалися Двері (ті самі, через які хлопчик потрапив сюди), було ще кілька Дверей. І маляр методично, одну за одною, перефарбовував їх у невиразний коричневий колір.

Ще не усвідомлюючи чому, Фімка відчув, що це йому не подобається.

– Знаєте, – сказав він з тремтінням у голосі, – я, мабуть, навідаюся спочатку додому. Там... е-е-е... я забув рибок погодувати, акваріумних рибок, от!

Він підвівся і, намагаючись не бігти, підійшов до Дверей. Відчинив їх... і закричав від жаху!

По той бік виднілося місто – з його вулицями, палацами, хмарочосами, повітряними кулями. Місто – а не гараж, як повинно було бути.

Зойкнувши, переляканий Фімка вибіг з кав’ярні і помчав світ за очі.