Текст книги "Місто Тисячі Дверей"

Автор книги: Володимир Арєнєв

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)

Розділ тридцять третій,
у якому сила думки перемагає обставини

Правогін пронизує всі Охи і схожий на павутиння, тільки замість ниток у ньому труби, а у центрі цього «павутиння» знаходиться вежа, де щодня принцеса, яка качає права, власне, качає права. Звідти вони розходяться по правогону-павутинню і здатні потрапити в кожен будинок. Безпритульні будинки фундаментом чують правогін і можуть приєднуватися до нього будь-де. Точно так, як це зробив той, що колись належав Королеві-Маляру, а тепер прийняв за господаря Фімку.

Труби правогону були товщиною з Фімку... Чи навіть трохи товщі.

– Я не пролізу, – тихо сказав хлопчик. – Я там застрягну. Назавжди!

Лонгій-Л’Оккі зніяковіло кашлянув.

– Але ж іншого виходу немає. Тобто залишається, звичайно, той, біля якого чатує Сигізмунд, та навряд чи це кращий варіант.

– Ніж застрягнути? – образився Фімка.

– Ніж те, що я тобі хочу запропонувати, – м’яко вимовив чарівник.

«Перетворить, – вирішив Фімка і з виглядом приреченого на страту востаннє подивився на спальню. – На жабу перетворить. Або на муху. Щоб точно проліз у трубу. А потім випадково загубить або розіб’є окуляри, і буду я квакати чи дзижчати. Або і квакати, і дзижчати водночас, хто їх знає, цих неуважних чарівників...»

– А може, я тут зачекаю?

– Давай-давай, – донеслося з ґанку. Це Брехло помітив Шварцика, який проходив повз безпритульний будинок, і тепер посилав його за підмогою. – Скажеш гвінпінам, щоб негайно до мене і щоб шашки прихопили. Штурмом їх брати будемо, двері виламувати.

Лонгій-Л’Оккі розвів руками:

– Боюся, не дочекаєшся ти нас. Сигізмунд раніше прорветься.

– Добре, – сказав Фімка і заплющив очі. – Перетворюйте. Тільки цур не на жабу! І не на...

– До чого тут жаба? – не зрозумів Лонгій-Л’Оккі. – Я тебе взагалі не збираюся ні на кого перетворювати.

– А як же я тоді пролізу в трубу?

– Для цього тобі доведеться стати худішим. Самому.

– Але як?!

– Не знаю, як у твоєму місті, але в Охах якщо дуже сильно чогось захочеш, завжди це отримуєш. Тому, до речі, городяни дуже обережно поводяться зі своїми бажаннями. Буває, не подумавши, такого побажаєш, що потім і сам не радий. Тож і ти, Фімко, виріши, чого ти хочеш більше:,врятуватися від Сигізмунда чи залишитися таким, який ти є.

– Хотілося б, звичайно, і те, й інше, – зізнався Фімка. – Страшно якось... і взагалі. Але якщо вибирати...

– Тоді не гай часу. Уяви собі, як ти стаєш стрункішим. Заплющ очі, так зручніше уявляти.

Фімка чесно зробив все, як радив чарівник. Уявляти себе «стрункішим» виходило поганенько. Взагалі не виходило, відверто кажучи.

– Слухайте, а ви не можете за допомогою Пензля просто намалювати хоч якісь Двері? – з надією у голосі запитав Фімка.

Лонгій-Л’Оккі, шкодуючи, похитав головою:

– На жаль. Я вже намагався – нічого не виходить. Мабуть, коли Пензель зібраний повністю, він взагалі не слухається нікого, крім свого господаря, тобто Маляра. І зачарувати тебе я теж не можу, вибач. Тому давай вже сам...

«У мене не вийде», – приречено подумав Фімка.

– Якщо ти не повіриш у власні сили, у тебе справді нічого не вийде, – сказав Лонгій-Л’Оккі. – Нумо, заплющуй очі й уяви, начебто малюєш себе заново, але вже не такого гладкого. От бачиш, – додав він обережно трохи згодом, – потихеньку починає виходити.

Фімка розплющив очі й попросив у чарівника дзеркальце. Дивно – у ньому виднівся усе той же Фімка, тільки помітно схудлий!

– Ух ти!..

Цієї миті у вхідні двері Будинку, Якого Немає, щось сильно гупнуло.

– Час, – сказав Лонгій-Л’Оккі. – Інакше виявиться, що ми даремно все робили. Лізь-но, Фімко, у правогін.

Сказано це було по-дружньому, але Фімці чомусь одразу пригадалася казка про Івасика-Телесика, якому приблизно таким же тоном пропонували полізти у відьмову піч.

– Дружніш! – гаркнув на ґанку Сигізмунд. – Дружніш бийте, що ви, справді!..

Фімка голосно зітхнув і поліз у правогін.

Розділ тридцять четвертий,
у якому наші герої нарешті знаходять ті самі Двері, але це їх зовсім не радує

У будиночку-палаці, де жили Меліса і Розалінда, а також їхня бабця-піратка, панував сум. Так завжди буває, коли пропадає щось, до чого ти звик і на що не звертав уваги, і лише загубивши це, розумієш, наскільки воно було тобі дорогим.

– Ого! – сказав Фімка, вибираючись із правогону й озираючись навсебіч. – Нічого собі!

– На жаль, – зітхнув Лонгій-Л’Оккі, – коли Сигізмунд почав перефарбовувати місто, зміни торкнулися навіть того, чого не торкнувся Пензель. От і маємо!..

Вони стояли в порожньому і темному коридорі сірого кольору, де не залишилося вже ниток, які розмовляють людськими голосами. Та зараз у нитках і не було потреби: у такому коридорі не заблукаєш. На всіх дверях висіли таблички, котрі повідомляли, що знаходиться за ними.

– А це що таке? – здивувався Фімка, прочитавши на одній: «Комірчинка. З Мірмелеоном».

– Ага! – заволав муралевиний лев, вистрибуючи до них. – Перелякалися?! А я, коли ми розбіглися, відразу сюди помчався, принцес попередити.

– Попередив?

– Аякже! Вони вас давно вже чекають.

– Вони знають, де знаходиться Двері, через які пішов Король-Маляр?

– Ну... – зніяковів Мірмелеон. – Про це я ще не запитував.

– Тоді ходімо швидше. Щойно Сигізмунд здогадається, що ми втекли, він напевно зметикує, куди саме.

Кімнати сестер-принцес розташовувалися теж інакше, ніж колись: поруч, причому на кожній висіла велика табличка з портретом господарки кімнати, ім’ям і невеличкою анкетою (не зазначені були тільки дати народження, бо в леді запитувати про вік не прийнято).

– А портрети, кажуть, щодня міняють, – повідомив Мірмелеон, помітивши, як Фімка розгубився.

Меліса і Розалінда зустріли гостей засмученими. Вони заходилися були розповідати, як, прокинувшись вранці, побачили ці жахливі зміни у палаці, але Лонгій-Л’Оккі чемно перервав їх.

– Підозрюю, що змін ставатиме дедалі більше. Якщо ми не вживемо заходів, звичайно. Нам необхідно викликати в Охи Короля-Маляра. І нам потрібно для цього відшукати Двері, через які він пішов.

– Але ми не знаємо, де вони, – розгублено сказала Меліса.

– Може, запитати в бабусі? – запропонувала Розалінда.

Ніхто не встиг нічого відповісти на цю сміливу пропозицію. Двері відкрилися, і на порозі постала адміральша Бенбоу власною персоною.

– Я, онученько, теж не знаю, де Двері, – сказала вона. І, збентежена власним миролюбством, додала: – Щоб мене акули зжерли!

– Усе дуже просто, – посміхнувся, з’явившись у неї за спиною миршавий чоловічок, дуже схожий на французького актора Луї Де Фюнеса. – Я знаю, де знаходяться ці Двері, – і він показав на стіну. Вірніше, на малюнок, що висів на стіні.

Малюнок виглядав як найзвичайнісінький. На ньому було зображено паркан (мабуть, шкільний), на паркані лежала намальована тінь, здається, від гаража. А вже на паркані містилися намальовані відчинені Двері з напівкруглим верхом і різьбленою ручкою.

Щоправда, в Двірному отворі нічого не було намальовано, він залишався порожнім.

– Як же так? – прошепотів у розпачі Фімка. – Мало того, що вони несправжні, так ще й по той бік нічого немає.

– Чому це не справжні?! – здається, Бульчин Жуск навіть образився за Двері. – Найсправжнісінькі чарівні Двері. Намальовані самим Королем-Маляром.

– Але ж вони намальовані на папері!

– А яка різниця?

– Але... але вони менші за звичайні Двері!

– Нічого подібного! Звичайно Двері між світами дуже малого розміру, тому їх мало хто помічає. І взагалі, навіщо сперечатися? Вибору в нас немає.

– Але звідки ви знаєте, що ці Двері – саме ті? – не здавався Фімка. – Ви що, бачили, як Король-Маляр через них пішов із принцесою в інший світ?

– Так, – незворушно підтвердив Бульчин Жуск. – Звичайно, я бачив. Зрештою, принцеса – наша дочка.

– Чия – «наша»?

– Наша з Вікторією, – і Бульчин Жуск показав на бабцю-піратку. – Чия ж іще?

– А для нас принцеса – тітка, – повідомила Фімці Розалінда. – Бо нас пан Бульчин Жуск увнучатив, ось!

«Ну і справи...» – подумав Фімка.

– Гаразд, – зітхнув він. – Чого вже там, кажіть, що треба зробити, щоб пройти крізь ці Двері.

– Бачиш замкову шпаринку на малюнку? – запитав Бульчин Жуск. – Встав туди Пензель руків’ям і поверни за годинниковою стрілкою.

Варто було Фімці зробити це, як Двері несподівано збільшилися...

...чи це він став меншим?

Хоч би там що, Фімка поклав Пензель на підлогу, не озираючись (страшно ж – а раптом Двері знову стануть маленькі?!..), помахав своїм друзям рукою і ступив через поріг.

– Дурниці якісь, слово честі! – вигукнув він, коли побачив, куди потрапив.

А потрапив Фімка до себе додому; цього разу – по-справжньому!

Розділ тридцять п’ятий,
у якому Фімка, повернувшись, вирішує повернутися ще раз

– Тра-та-та за Бусла! – кровожерливо заволав Аверинцев, вискочивши з-за рогу. Фімка щойно вибрався з тієї щілини між парканом і гаражем і тепер збирався бігти додому. Він і гадки не мав, що потрапить назад у той самий день і в ту саму годину.

– Вибач, мені додому треба.

Аверинцев затнувся.

– Ти чого? – запитав він із підозрою. – Образився чи що?

– Та ні, просто обіцяв... батькам обіцяв, що сьогодні буду до третьої вдома.

– Ну так ти вже спізнився, зараз десь пів на п’яту, – гмукнув Аверинцев. – Слухай, – додав він обережно, – а з тобою все гаразд? Ти не захворів? Вигляд у тебе якийсь... дивний, чи що. Так одразу і не зрозумію.

Фімка відбувся жартом, мовляв, сам ти дивний, і вже рушив уздовж паркану до свого будинка, коли Аверинцев загорлав йому вслід:

– Зрозумів! Ти ж схуд, Буселе, от що!

– Дурень ти, і жарти в тебе дурні! – огризнувся Фімка.

Але насправді він злякався. Невже те, що трапилося за Дверима, може проникати й у наш світ?

Краще б це виявилося неправдою! Краще б уже Фімка дійсно занедужав і на мить втратив за гаражами свідомість, і виявилося б тоді, що Охи йому просто примарилися. Бо інакше виходить, що там дотепер чекають його повернення і що він повинен знайти для них Короля-Маляра.

Він би знайшов, слово честі! Якби потрапив у світ, схожий на Охи. Але де, скажіть, будь ласка, шукати Короля-Маляра на Землі? Може він, цей Король, узагалі звідси вирушив кудись далі, у інший світ? І як Фімка про це довідається?

А завтра, до речі, йому їхати до дитячого табору відпочинку, вже і квитки на потяг куплено.

«От візьму і залишуся тут, – з гіркотою думав він. – Вірніше, поїду до табора. І все. Я ж не винен, що так вийшло. І зробити нічого не можу».

Удома Фімка нікого не застав, батьки ще були на роботі.

Підступна Фімчина совість раптом прокинулася й картала його все сильніше і сильніше. Фімка сів за стіл і заходився малювати Двері, великі і маленькі, круглі, квадратні, розсувні, відчинені і зачинені. Він малював і думав про своїх друзів, які залишилися в Охах. Ні, він не боявся, що Сигізмунд зможе їм нашкодити. Але ті бездушні порядки, які, немов хвороба, охопили все місто...

А раптом ніхто нічого не робитиме, сподіваючись на Фімку, очікуючи, що він повернеться з Королем-Малярем?

«Ні, – вирішив він, – так нечесно. Я от що зроблю: вирушу в Охи, скажу їм, що Короля не знайшов, а потім уже піду сюди назавжди. Вони зрозуміють. Обов’язково зрозуміють».

Про всяк випадок – а раптом затримається? – він написав батькам записку, прихопив банан і заквапився назад до Дверей. Тільки біля дзеркала у передпокої на хвилинку зупинився.

«Оце так! Дійсно схуд! – подумав Фімка. – Виходить, все по-справжньому, без обману».

Дорогою він з’їв банан і нарешті опинився біля шкільного паркану. Хлопці вже закінчили гру і розійшлися по домівках, тут було порожньо й тихо, тільки з вулиці гуділи моторами автомобілі та брязнув дверима тролейбус.

«А шкода, що Маляра немає в нашому світі, – зітхнув Фімка. – От було б здорово!..»

І тоді він дещо пригадав.

– Мосі! Ви ще тут, із мною?

– Куди ж Ми подінемося, – подав голос чеширський тарган. – Тут Ми.

– А чому ж тоді мовчали?

– Ну... Це було б нечесно, якби Ми заговорили. Ти повинен був сам вирішити, йти тобі чи залишитися.

– І ви б не образилися на мене?

– Звичайно, ні! Ми б просто тихенько пішли назад в Охи і сказали б, що ти не знайшов Короля. Якщо хочеш, Ми і зараз можемо зробити саме так: підемо і все їм там передамо. Хочеш?

– Я сам, – твердо сказав Фімка.

Розділ тридцять шостий,
у якому розкриваються таємниці й ллється дощ – та ще який!

Коли Фімка разом з Мосями вибрався з малюнка, виявилося, що в кімнаті нікого немає. Тільки лежала записка: «Ми пішли до правокачальної вежі».

– Що їм там знадобилося? – здивувався Фімка. І навіть трохи образився, що він повернувся, а ніхто його не зустрічає.

– А справи-то кепські, – зауважив із кишені Мось.

Дійсно, за час Фімчиної відсутності кімната Розалінди ще сильніше зменшилася в розмірах. Тепер на кожній її стіні висіла табличка з написом «Стіна», на стелі – «Стеля», а на дверях – «Зворотній бік дверей. Відчиняти від себе». І взагалі скрізь, де тільки можна було, висіли таблички і бірочки, які пояснювали, що означають різні предмети.

У коридорі діялося те ж саме. Кожна паркетина була пронумерована, на кожному вікні були зазначені його розміри, товщина скла і кількість порошин. Фімка трохи похуліганив: потер рукавом одне з вікон. І негайно табличка потьмяніла, а потім змінилася. Тепер кількість порошин, вказаних на ній, була іншою.

Мракковари надворі сумно зітхали та зрідка починали зривати наліпки, які висіли на кожному з них, немов дзвіночки. У тих, кому це вдавалося, негайно виростали нові.

– Невже Сигізмунд хотів саме цього? – у розпачі прошепотів Фімка. – Навіщо?!..

– Ні, – сказав хтось за його спиною. – Я хотів не цього. Я хотів, щоб був порядок, хотів зробити якнайкраще.

Фімка озирнувся й ледве впізнав у людині, що стояла перед ним, Сигізмунда Брехла. Той тепер був схожий на новорічну ялинку: так багато висіло на ньому наліпок.

– Це все через плащ, – пояснив він, помітивши Фімчин подив. – Наліпки виростають на кожному клаптику плаща. І обривати їх безглуздо.

Він зітхнув і поправив на грудях табличку: зазвичай із такими ходять ті, хто купує золото або пропонує на продаж квартиру, але на цій табличці були виведені ім’я Сигізмунда, його вага, зріст і таке інше.

– І що ж ви тепер робитимите? – обережно запитав Фімка. У крайньому разі він дав би дьору: тепер, схуднувши, бігти він міг довше і швидше.

– Ну, я сподіваюся якось це виправити, – зніяковіло зізнався Сигізмунд, вказуючи на таблички. – Тільки не знаю, як. Може, за допомогою Пензля?.. Але Пензель виявився справжнім лише наполовину, а потім ви його зовсім у мене відібрали. Але й у вас нічого з ним не вийшло, правда?

– Взагалі-то так. А коли ми зробили його повністю справжнім, виявилося, що ним може скористатися лише Король. Я вирушив за Королем, спеціально, але не знайшов його.

– Що ж тепер?

– А ходімте зі мною, – великодушно запропонував Фімка. – Наші усі зараз на правокачальній вежі. Може, разом щось вигадаємо.

Удвох із Сигізмундом вони пішли вулицями Охів. Зараз був ранок, нічні і денні городяни перемішалися. Вони схвильовано перемовлялися, і Фімка, прислухавшись, розібрав окремі слова: «дощ», «наші права», «відмовитися», «а як же інакше»... Він смикнув за рукав зелену горилу в солом’яному капелюшку, яка саме пробігала повз нього:

– Скажіть, будь ласка, що тут відбувається?

– Потім, – відмахнулася та. – Даруй, хлопчику, але в мене немає часу все пояснювати. Йди до правокачальної вежі, там сам зрозумієш, що й до чого.

І вона помчала далі.

– Фімко, – покликав Сигізмунд.

– Зачекайте, я...

– Фімко! Роззирнися, швидше!

– Що?

– Мені здається, чи будинки справді рухаються?

– Справді, – прошепотів вражений Фімка. – Але як таке може бути?!

– Не про те ти запитуєш, – пробурчав із кишені Мось. – Як – не важливо. Головне, чому!

Будинки продовжували рухатися, обережно і граціозно, немов гігантські циркові слони. На їхніх балконах, башточках, а то і просто на дахах сиділи господарі, скеровуючи будинки так, щоб нікого не зачепити і не покалічити.

І рухалися вони усі в одному напрямку.

До правокачальної вежі!

Перезирнувшись із Сигізмундом, Фімка поспішив услід за будинками.

– Ми тут про дещо довідалися, – подав голос Мось. – Це через правогін. По ньому права качаються тільки в один бік: від вежі до будинків. А навпаки ніяк не можна. Тому вони йдуть до вежі.

– Що значить «тому»? Навіщо їм права назад у вежу накачувати?!

– Кажуть, Лонгій-Л’Оккі з Рету-Де-Моном придумали, як можна зупинити цю порядну епідемію.

– То як?

– Вони хочуть улаштувати дощ, але не звичайний, а з прав. Адже права здатні творити дива і перетворюватися на що завгодно. І от усі городяни захочуть очистити місто від цих табличок і парканів.

– Але ж я хотів як краще! – пробурмотів збентежений Сигізмунд. – Я просто хотів, щоб скрізь був порядок!

– Порядок – це така штука, яку приймають з доброї волі, – повчально мовив Мось. – А те, що тут коїться, вже не порядок. Це – обмеження!

Вони опинилися перед вежею – там, на самому її вершечку зібралися і сестри-принцеси, і адміральша Бенбоу, і чарівник Лонгій-Л’Оккі, і Рету-Де-Мон, і Мірмелеон, і привид Гороб’янія. Щоб усім вистачило місця, Лонгію навіть довелося начарувати трохи більшу площадку.

Помітивши Фімку.із Сигізмунд ом, друзі відправили до них хмару із синьою літерою «П» на борті.

Звідси, згори, усе місто лежало перед Фімкою наче намальоване. Було видно, як статечно рухаються до вежі будинки, щоб, по черзі приєднавшись до неї і здоївши в неї залишки прав, поступитися місцем іншим.

– Сигізмунде! – гукнула адміральша Бенбоу. – Як же ви могли так вчинити з усіма нами! А я вам так довіряла! І ви мали добру репутацію в мого чоловіка.

Бульчин Жуск зніяковіло кашлянув:

– Узагалі я не хотів, щоб хтось знав, що я теж король, тільки не з вашого міста. Я тут у відпустці, пообіцяв-от своїм зятеві й дочці наглядати за Охами, поки вони подорожують. Я і вигадав Порядників, але потім виявилося, що місто саме чудово справляється і нам не потрібно нічого такого робити. А ти, Сигізмунде... Ех, та що там казати!..

– Вибачте мене, – попросив Брехло. – Якщо я можу якось допомогти...

– Навіть не знаю, чи зможеш, – втрутився Рету-Де-Мон. – Але... раптом у тебе вийде?.. Словом, історія така: хмари, у які ми збираємося закачати права, звичайно, правові. Але потім потрібно їх зробити дощовими, а для цього необхідно літеру «П» у них на боках домалювати до «Д». Зрозуміло, Пензлем. От тільки Пензель не бажає нікого з нас слухатися.

– Мене він теж не послухається, – засумував Сигізмунд.

– А можна я спробую? – запитав раптом Фімка.

– Точно, – підтримали його Мосі. – Дайте Пензель Фімці. Адже йому вдалося відчинити Двері.

І справді, варто було Фімці взяти до рук Пензель, як той знову засвітився зсередини таємничим світлом.

– Малюй! – вигукнув Рету-Де-Мон. – От і перша хмара готова. Давай!

І Фімка, внутрішньо ціпеніючи від захвату, вивів на боці в хмари ще три палички, так що «П» перетворилося на «Д». Негайно хмара змінила свій колір на фіолетовий і знялася високо в небо, приготувавшись пролити закачані в неї права.

Наступних кілька хвилин Фімка тільки тим і займався, що малював на хмарових боках літеру «Д». Коли ж хмари закінчилися, Рету-Де-Мон кивнув і сказав:

– Гарна робота, молодець. Але це ще не все, друзі мої. Дощ буде не справжнім без блискавки і грому.

– Де ж нам узяти грім і блискавки?

– Еге-гей! – закричали в цей час знизу. – Ми прибули.

Фімка обережно, щоб не звалитися, визирнув на вулицю: там стояв Айо, а довкола нього юрбилися холодильники на крокодилячих ніжках. У холодильниках сиділи гвінпіни, а над ними мерехтіло всіма барвами веселки полярне сяйво, прив’язане, немов повітряна кулька, на мотузочки: щоб не спливло. Його гвінпіни вивели з Вічної Криги і на прохання Рету-Де-Мона привели сюди.

Їм, разом із сяйвом, допомогли піднятися на вежу.

– Вважаймо, блискавками ми вже забезпечені, – підсумував Рету-Де-Мон.

– А як же бути з громом?

– У цьому нам допоможе мій брат. А ось і він.

Справді, до вежі наближався, як завжди, незворушний Колреш Ямс. За ним гордовито прямував дрібний хуліган Шварцик, який ніс у своїх здоровенних кулачищах новий, ще більший барабан детектива.

Коли вони піднялися на вежу, Рету-Де-Мон сказав братові:

– До речі, драпування з Горщичка можна зняти. Адже рано чи пізно його все одно довелося б повертати, а так він звучатиме голосніше.

– Ось у чому річ! – здогадався Сигізмунд. – Саме для цього ти, Шварцику, і поцупив у мене ложку з подвійним дном?! Щоб потім сховати Горщичок і винести його, так?

– Ну взагалі-то так, – зізнався Шварцик. – Я ж казав, що виправляюся. Я ж на благо міста діяв, Сигі. Через те, що ти тут накоїв, і окуляри в добродія Лонгія довелося взяти – інакше б я Горщичок ніколи не викрав.

– Гаразд, – сказав Рету-Де-Мон. – Настав час заподіяну шкоду виправити. Якщо усі готові, чи не розпочати нам, друзі?

І вони розпочали!

Спершу зняли з Горщичка драпування, і Колреш Ямс, примірявшись, від душі затарабанив по його порожньому днищу! Грім загримів такий, що чутно було у всіх куточках Охів! Мабуть, такі успіх і визнання великий детектив мав уперше за свою кар’єру – і детектива, і музиканта.

Потім гвінпіни почали прив’язувати шашки до полярного сяйва і запускати їх долу. Між шашками і сяйвом натягалися тонкі блискучі нитки, і раптом рвалися з тріском. От вам і блискавка!

А потім, звичайно ж, у хід пішли хмари з намальованими на боках літерами «Д»!

«Д», – подумав Фімка, – значить «дощ». Але ще «добро». І «домівка». Он скільки класних слів починається на букву «Д»! «Дитинство», до речі, теж».

Він засміявся цьому життєдайному дощеві, який змивав з вулиць і будинків міста все наносне, несправжнє. А внизу, на бруківці, городяни танцювали, взявшися за руки, крила і щупальці. Ну, а в кого не було ані рук, ані крил, ані щупалець, ті ляскали плавцями або просто перекочувалися з боку на бік і весело співали.

Дехто потім навіть стверджував, що бачив танцюючих у небі вакуумних летяг. І знаєте, я їм вірю...