Текст книги "Місто Тисячі Дверей"

Автор книги: Володимир Арєнєв

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

Розділ сьомий,
у якому Фімка досліджує чужі нутрощі й вислуховує рипучу балаканину, а наприкінці з’являються «вони»

У будинку, що дав Фімкові прихисток, було тихо і темно. На думку хлопця, аж надто тихо і темно.

«Як у старій запилюженій шафі», – подумав Фімка.

Він роззирнувся, помітив вікно і підійшов, щоб розсунути важкі щільні завіси, які його закривали. Світло полилося в кімнату, висвітлюючи великий передпокій, який більше скидався на середніх розмірів футбольне поле. Щодо меблів, стін і ліпних фігурок на стелі (чи то крилаті крокодильчики, чи кремезні черв’яки – звідси не розгледіти) – все це нагадувало Фімці музей. Причому музей старий і занедбаний.

Спершу він хотів ввічливо погукати: «Чи є тут хто?», але побачив, що кожен його крок залишає на запилюженій підлозі сліди, і зрозумів: у будинку нікого немає. В усякому разі, останніх років десять – точно.

«Здається, це найбезпритульніший з усіх безпритульних будинків, які тільки є на світі», – вирішив Фімка.

Він поблукав передпокоєм, розглядаючи музейні крісла і столи, недбало розставлені по-під стінами. Якби не пил, він би із задоволенням посидів на деяких з них (так, і на столах теж!), але через бруд не наважився.

Натомість з азартом справжнього натураліста заходився порпатися в шухлядах. Тут улов був пристойнішим. Щоправда, більшу частину предметів, знайдених у шухлядах, Фімка бачив уперше і навіть не здатен був уявити, кому і для чого вони могли б знадобитися. Ну, наприклад, коробка з-під цукерок, заповнена малесенькими медальками. Чи фрагменти лазерних дисків – не уламки, а саме фрагменти, бо вони виглядали так, ніби їх виготовляли окремими шматками.

Усі ці речі не належали світові дорослих. Але не були вони й іграшками, зробленими дорослими для дітей.

Фімка замислився, намагаючись підібрати потрібне слово. Так, швидше за все, ці речі існували на межі між світом дорослих і світом дітей, кожна з них була таємницею. А таємниці, як відомо, збуджують уяву і дітей, і дорослих.

Та рано чи пізно усе закінчується. І от Фімка добрався до останньої шухляди останнього столу. Чомусь хлопчикові здавалося, що тут має лежати найзагадковіший предмет з усіх, які йому пощастило знайти.

А там лежала звичайна перука, дуже стара, зроблена з твердого тьмяного волосся незрозумілого кольору...

– Ну знаєте, – ображено сказав Фімка запилюженим завісам і старезним меблям, – ну знаєте, це навіть якось нечесно виходить.

– А в чужих нутрощах копирсатися чесно? – тієї ж миті відгукнувся хтось поруч, з-під найближчого крісла. Крісло було обтягнуте смугастою бляклою тканиною, ніжки його нагадували лев’ячі лапи, а бильця – крила чаплі.

– Ти б ще мені на голову всівся, – почувся інший голос звідкись із надр останнього дослідженого Фімкою стола. – Ох уже ця молодь!

– Хто тут?! – закричав Фімка. – І чого це ви ховаєтеся по кутках, га? Дурні! Несмішно! Я тут... А вони!..

Він відчув, як ніс сам собою починає шморгати, а в очах защипало. От-от – і Фімка розридається, на радість цим місцевим жартівникам.

– Це хто ховається? – образився голос з-під крісла. – Це ми ховаємося?! Ну ти вигадав!

– Шухляди позасувай, – пробасив голос із глибин стола. – Лоскотно все-таки. І речі поклади, де взяв. Тобі вони ні до чого.

– То це ви розмовляєте? – здогадався Фімка, обережно ставлячи на місце шухляду.

– Та начебто я, – розреготався бас. – Ну і воно теж.

– А чого ж ви раніше мовчали?

– А ми тут останнім часом...

– Якщо точніше – останнє десятиліття, – втрутилося Крісло.

– Не перебивай мене! – гарикнув Стіл. Було видно, що вони справді знають одне одного занадто добре. – Отож, за останнє десятиліття ми вже набалакалися по саму стільницю.

– І це ще слабо сказано!

– Сказано як сказано! І взагалі, ти можеш помовчати хоч хвилину?

– Сам прекрасно знаєш, що можу! Ми ж і так три роки не розмовляли, забув чи що?!

– Я маю на увазі... Гей, а куди це він іде?!

– Піду пошукаю ліжко, – позіхнув Фімка. – Я стомився. Привіт!

– Зачекай, а як же ми? – схлипнуло Крісло. – Ми, може, і зануди...

– Ти за всіх не розписуйся! – ображено пробасив Стіл.

– ...але Ліжко ще гірше! Воно ж стояло в спальні саме-самісіньке весь цей час. Уявляєш?

– До того ж не забувай про... – Стіл затну вся і став фальшиво порипувати якийсь бадьорий мотивчик.

– Не ходив би ти туди, – підсумувало Крісло. – А хочеш спати – сідай на мене.

– Та незручно якось... – промовив Фімка. І справді, крісло було маленьким, на такому не виспишся.

– Нічого-нічого, – Крісло зрозуміло його по-своєму, мовляв, соромиться хлопчик. – Я не ображуся. Ми ж тут від нудьги мало на дошки не розвалюємося! У чому наше, меблеве щастя, знаєш?

– Ні-і.

– У тім, щоб нас використовували за призначенням. Щоб на мені хтось сидів, щоб за столом писали чи їли. А так стоїш тут, стоїш, рипиш ночами, та ще ці погрожують.

– Хто – «ці»?! – не витримав Фімка. – Признавайтеся, а то...

Цієї миті у дальньому кутку зали крізь завіси почувся дрібний тупіт чиїхось лапок. Дуже маленьких лапок, але з дуже гострими пазурами.

– Ось, – злякано рипнув Стіл. – Вони. Прийшли! Тепер...

Він не доказав.

Фімка вже і сам бачив, хто – вони.

«Краще б, – подумав він, – я здався тому Поряднику. Слово честі, краще б здався...»

Розділ восьмий,
у якому відкривається ляда льоху, а також – мимохідь – деякі таємниці про Будинок, Якого Немає

Сигізмунда трусило: крісло під ним дрібно реготало, по заслузі оцінивши жарт детектива. Сигізмундові ж було не до сміху.

– Та пожартував я, пожартував, – примирливо виставив руку Колреш Ямс. – Який ти все-таки серйозний, Сигізмунде! І довірливий. Ну скажи, будь ласка, хто зможе вкрасти Горщичок? І куди він його потім заховає?

Шварцик теж хихотів: схоже, дрібний хуліган добре уявляв собі, куди б він схвовав Горщичок, якби йому вдалося його поцупити.

Сигізмунд хотів був відповісти детективові суворо і вагомо, але потім подумав, що сваритися з Колрешем не варто. Він же прийшов до Ямса по допомогу, тож – терпи, Брехло, терпи!

– Послухай, – сказав він детективові, – я прийшов до тебе...

– Ні, не розповідай! – замахав руками Колреш Ямс. – Невже гадаєш, я не в змозі вгадати, навіщо ти прийшов?! Це навіть, знаєш, якось образливо для мене, великого детектива.

– Ну то навіщо?

– Що – «навіщо»?

– Навіщо я прийшов? – потроху дратуючись, прошипів Сигізмунд.

– Звичайно, щоб попросити мене про допомогу, – знизав плечима детектив. – Це ж елемен...

– Стукають, – зауважив дрібний хуліган. – Здається, у льохову ляду.

– То зійди з неї, – відмахнувся Колреш Ямс. – Хоча краще б...

Він не встиг договорити, бо Шварцик уже виконав його пораду, ляда піднялася, і з льоха дихнуло холодом. Морозяна хмарина запливла до кімнати і, загустівши, перетворилося на фігуру солідного джентльмена, у смокінгу і з молоточком у правій руці, дуже схожим на лікарський, котрим зазвичай стукають дітлахів по колінках.

– Вже північ незабаром, – театральним тоном проголосив джентльмен. – Чи не час нам випити чаю, Колреше?

– Знайомтеся, – сказав той. – Це Невиконана Обіцянка.

– Здається, ти раніше не пускав їх до свого будинку.

– Це моя Невиконана Обіцянка, – трохи зніяковіло пояснив Ямс. – Виконати не встигаю, а ховати на Цвинтарі – якось незручно. Все-таки звик. Так і живемо... То що ти, Сигізмунде, казав про туристів?

– Нічого, – чесно зізнався Сигізмунд.

– Але збирався. Вірніше, ти хотів сказати про особливого туриста, так? Того, що обвів тебе... Ну, словом, про особливого туриста, – завершив детектив, помітивши небезпечні вогники в очах Брехла. – І ти хочеш, щоб я його знайшов.

– Точно!

– Будь ласка! У даний момент суб’єкт, якого ти шукаєш, перебуває... – у хвилини прозріння Колреш завжди говорив трохи незрозуміло і пишномово. І неодмінно робив паузу, щоб дати можливість слухачам самим закінчити фразу. А потім, звичайно, вимовляв її до кінця – і виявлялося, що ніхто не вгадав! – ...перебуває в Будинку.

– У якому з?.. – уїдливо поцікавився Брехло.

– У Будинку, Якого Немає.

– Знущаєшся?!

– Послухай, Сигі, нічого він не знущається, – замахав кулаками Шварцик. – Просто ти ще не знаєш усіх наших легенд, хоч і Порядник. Розумієш, в Охах є безпритульні будинки...

– Я давно казав, що з цим треба якось боротися! – пожвавішав Брехло. – От хоча б усиновити їх... тобто, удомити. Ну, у якийсь окремий квартал зібрати, підремонтувати чи краще перебудувати, зробити з них готелі, кав’ярні, лікарні...

– Скажи-но, Сигізмунде, а тобі б сподобалося, якби тобі пришили кілька зайвих щупальців і вкоротили вуха? – незворушно поцікавився Колреш Ямс. – От бачиш. Будинки теж мають характер. Тому вони і підбирають собі мешканців на власний смак. А коли їхні колишні господарі йдуть, будинки стають безпритульними, аж поки не знаходять нових господарів.

– Тільки не Будинок, Якого Немає, – втрутився Шварцик. – Він, знаєш, Сигі, уже багато років з’являється і зникає то там, то тут. Але ніхто в ньому не живе, він нікого не пускає до себе.

– Але щойно містер Ямс сказав...

– Правильно, Сигізмунде. Просто Шварцик невірно висловився. Будинок нікого не пускав до себе. До сьогоднішнього дня. А сьогодні він визнав за господаря того хлопчика, за яким... якого ти шукаєш.

– Добре. Якщо ти знаєш це, виходить, тобі відомо, де знаходиться цей будинок.

– Звичайно, знаю. У нас це називається «по той бік стінки». Мається на увазі стінка, на якій Король-Маляр колись намалював Охи. Ти б сказав інакше: «в другому вимірі». Та слова словами, а означає це, що Будинок там, де тобі його не знайти.

– Послухай, невже я схожий на дурня? – підвівся Сигізмунд і відразу повернувся до Шварцика, який вже зібрався щось ляпнути: – Це питання риторичне, тобто, воно не потребує відповіді. Я маю на увазі,, що Будинок якось же підібрав хлопчика, розумієте?

– Просто він часом навідується до Охів. А іноді буває в інших місцях, – пояснив великий детектив.

– Гаразд. Гаразд, Колреше, просто скажи мені, де знайти хлопчика. Та тільки насправді знайти. Не варто говорити про «за стінкою» і все таке, домовилися?

– Домовилися, – кивнув Ямс. – Коли це буде можливо, я повідомлю тобі. А тепер, друзі, якщо всі справи вирішено, чи не випити нам чаю? А я із задоволенням зіграю для вас на своєму барабані. Просто зараз і почну.

– Треба було відмовитися, – зітхнув Шварцик.

– ЩО?! – прокричав крізь гуркіт Сигізмунд.

Після безладдя він найбільше в житті не любив барабанну музику у виконанні великого детектива.

Розділ дев’ятий,
у якому ще раз буде доведено, що тарганам на кухні робити нема чого

Спершу Фімка побачив вуса – величезні, довжелезні вуса, які виникли просто з повітря. Потім між ними завилася морда таргана, а тоді – й усі інші частини тарганячого тіла: тулуб, лапки і крила.

Крила були знатні: мутно-червоні, із золотавими прожилками. Такі ростуть на спині не лише для краси, ними точно користуються.

– Вони – це Ми, – сказав тарган. – А Ми – це я. Чеширський тарган.

– А чого «Ми»?

– Та манія в нього, – зареготав стіл. – Манія величі.

– Імператорської величі! – із гідністю зазначив тарган.

– А звуть тебе як? – дружньо запитав Фімка, придушуючи свої негідні тваринні інстинкти. Інстинкти волали про те, що варто негайно зняти кросівку і жбурнути у комаху.

– Мось.

– Як-як?!

– Мосем Нас звуть, – повторив чеширський тарган. – Це якщо коротенько. А повністю – Мось, Наша величність імператор усієї підплінтусної імперії разом з окраїнами та околицями.

– А «окраїни» і «околиці» – це хіба не одне і те ж?

– Саме тому – просто Мось, – відрубав тарган. – До з’ясування.

– Тим більше, що імперії-то у вас поки немає, – уїдливо зауважило Крісло. – Імператор є, а імперія – тю-тю. І піддані теж.

– А нема чого Двері малювати де попало! – верескливо заперечив Мось. – Теж Нам, Великим Капцем вас прибий, художники знайшлися! Ми ж думали – от вони, околиці, знайшлися нарешті, ріднесенькі. Ну і вирушили у розвідку, як годиться: імператор першим і в бій, і тікати. А Двері узяли й зачинилися. І що тепер, га?

– Що-що... – буркотливо гмикнув Стіл. – Бігаєш тут, лоскочешся, підлий. Ліжко позавчора до істерики довів, залоскотав, аж тут чутно було!

Чеширський тарган відвів очі, навіть вуса його опали:

– Це Ми від нудьги бігати починаємо.

– То ти теж біженець! – зметикував Фімка. – Слухай, а ти назад повернутися намагався?

– Він ще питає! Можна сказати, тільки тим і займаємося!

– Ну і?..

– Повернешся тут, аякже! Усі Двері зафарбовують, куди не тицьнись – назад в Охи потрапляєш. Короля треба шукати, от що! Він єдиний допоможе.

– А де шукати?

– За особливими Дверима, де ж іще. Тільки Двері спершу знайти треба і відчинити, а для цього потрібен ключ.

– Вірніше, Пензель! – подало голос Ліжко за стінкою. Виявляється, воно все прекрасно чуло, просто не хотіло втручатися.

– А Пензель де лежить? – запитав Фімка, спалахнувши надією.

– Якби Ми знали... – мовив чеширський тарган. – Якщо хтось і може підказати, де шукати Пензель, то це принцеси, а до палацу Нас не пускають.

– Ну чого ж ти мовчиш?! – обурився хлопчик. – Завтра сходимо до Меліси і запитаємо. ...Слухайте, а є у вас тут кухня? А то їсти страшенно хочеться... – додав він зніяковіло.

Виявилося, кухні тут не було, а була замість неї кімнатка, куди маленьким правогоном надходила порція права. Як пояснив Мось, кожен будинок в Охи, навіть безпритульний, забезпечувався такою порцією. Бо «безпритульний» зовсім не значить «незаселений». Та у цьому Фімка вже і сам переконався: хоча будинки часом залишалися без господарів, у них жили численні створіння, так чи інакше пов’язані з житлом. І їсти, і пити вони теж хотіли, а мракка, хоч і була смачною (і для кожного – смачною по-своєму), але іноді охівцям набридала, і їм хотілося чогось особливого. Наприклад, вакуумні летяги божеволіли, якщо кілька днів не отримували метеоритних уламків. А в місті найменше мріяли про те, щоб мати справу з божевільними вакуумними летягами!

Словом, мракка була основним, але не єдиним продуктом в Охах. І в безпритульному будинку, що дав прихисток Фімці, саме мракки і не виявилося, а з правогону вона виходила так собі, якась прісна.

– Ех, – зітхав Мось, – це ерзац, замінник, от що це! А справжня мракка – у неї і смак інший, такий, знаєш, букет запашний, неповторний – як у старого сиру, газет столітньої давності і... м-м-м... засохлого клею, – чеширський тарган аж вусиками по-особливому ворухнув від задоволення.

Фімка нагадав собі, що мракку кожен відчуває по-своєму, але це його заспокоїло мало. Тому хлопчик попросив Мося не готувати йому вечерю, а просто показати, як це робиться. Фімка був, звичайно, голодний, але не настільки, щоб погодитися на смажені на клеї газети або ще якусь вишукану тарганську страву.

Виявилося, усе дуже просто: потрібно зосередитися, подумки уявити собі те, що хочеш отримати, і відкрутити краник правогону. Й омріяна страва негайно стане реальністю.

Тут Фімка мимохіть згадав стару легенду про віслюка, який не міг обрати один з двох однакових оберемків сіна. Справді, що йому замовити, якщо можна отримати все? Ящик морозива? Чи, може, смажену курку? Або – торт, великий торт, з горіхами, з бананами, з родзинками і... ну, взагалі ТОРТ!

Ви здогадалися, чи не так? Фімка зупинив свій вибір саме на торті – він примружив очі і навіщось міцніше стиснув лівий кулак, уявив у всій красі і з подробицями цей тріумф кулінарної думки і відкрутив краник.

Зовні правогін нагадував звичайний кран, з яких на наших кухнях ллється вода, та замість раковини під ним стояла велика таця. З крана на тацю полилася уже знайома Фімці різнобарвна рідина, яка відразу ж перетворювалася на торт.

Ледве дочекавшись заповітного моменту, хлопчик тицьнув у цю смачну вежу ложкою і повільно, смакуючи кожен шматочок, узявся за ласощі.

Щоб негайно їх виплюнути!

– Ти чого? – здивувався Мось.

– Він же!., він же весь тхне сиром! – закричав Фімка. – Старим запліснявілим сиром.

– Ну вибач, – зітхнув чеширський тарган. – Просто Ми хотіли зробити тобі сюрприз і додумали до твоєї уяви дещо від себе.

Зрештою Фімка змушений був задовільнитися звичайними бутербродами – з ними Мось нічого б не створив, навіть якби захотів. Потім хлопчик вирушив спати, і уві сні бачив маму з татом, тому коли прокинувся, йому ще більше захотілося знайти Двері назад, на Землю.

Нашвидку перекусивши, він посадив Мося в кишеню і, сповнений рішучості, подався до палацу..

Частина друга.
У пошуках пензля з чеширським тарганом у кишені

Розділ десятий,
у якому Фімка потрапляє до палацу, слухає нитки і зустрічає Мелісу, яка насправді й не Меліса зовсім!

– Добре все-таки мати серед знайомих осіб царської крові, – замислено прошепотів Мось із кишені. – Якщо правильно поводитися, можна потім цим скористатися.

– Та я випадково познайомився з нею, – зніяковів Фімка. – І ні про що таке і не думав навіть. Просто біг вулицею і наштовхнувся на неї. А потім допоміг права качати, от вона і запросила...

– Ми про Нас, – холодним тоном уточнив тарган. – Хоча, звичайно, не заперечуємо, що певна користь від знайомства з іншими особами царської крові теж буває. От як, наприклад, у твоєму випадку.

– Слухай, а чому ти не зміг потрапити до палацу якимось іншим чином? Ти ж умієш прикидатися невидимим...

– Я не прикидаюся! – від хвилювання Мось навіть почав говорити про себе в однині. – Я справді буваю невидимим! Я ж таки з Чешира.

– А що це за місце таке? – зацікавився Фімка. – А то я читав про одного кота, твого земляка...

– О, Чешир, Чешир... – мрійливо зітхнув Мось. – Наша батьківщина, Наш дім. Знаєш, він міняється, завжди міняються. Ти ніколи не вгадаєш, куди потрапиш, виходячи за поріг.

«Ну, я б, напевно, довго такого не витримав», – подумав Фімка. Але промовчав – дуже вже цікаво розповідав Мось, а йти до палацу було ще далеченько.

– Саме тому чеширці, – продовжував тарган, – можуть ставати невидимими. Більше того, щоразу, потрапляючи в незнайоме місце, Ми проявляємося і з’являємося поступово. Бо куди б не пішли, завжди ми потрапляємо в місце незнайоме!

– А чому ж ти тоді не пробрався у палац... ну... ставши невидимим?

– А гідність?! – гонорово спитав Мось. – А поняття про імператорську честь?!

– Добре, вибач. Просто я думав, що ти хочеш потрапити додому і... Ну, я б, наприклад, у цьому випадку намагався щосили.

– Ми теж, – відрубав тарган. – Намагаємося.

На щастя (і дуже вчасно), Фімка побачив, що вони вже прийшли. Ще минулого разу його трохи здивував вигляд палацу, але тоді хлопчик був занадто схвильований тим, що трапилося з ним самим. А от тепер міг без особливого поспіху розглянути місце, де жила Меліса зі своєю сестрою і бабцею.

Те, що палац не був схожий на звичні Фімці палаци, не стало для нього несподіванкою. Зрештою, в Охах Фімка зустрів дуже мало речей, які називалися знайомими йому іменами і дійсно були на них схожі. Якщо чесно, йому навіть подобалося: це виглядало чудово, ніби ти потрапив у гру, затіяну цілим містом.

Палац теж грав у цю гру. Він був двоповерховим і нагадував старий дачний будиночок, який розрісся до неймовірних розмірів. Варта біля його воріт виглядала б, напевно, так само смішно і безглуздо, як академік за шкільною партою. Тому варти там і не було. І Фімка ніяк не міг зрозуміти, хто ж не пускав Мося у палац.

«Ну добре, – вирішив хлопчик, – може, просто він боявся йти сам. Вони, імператори, напевно, взагалі не звикли до самотності. От він і каже про себе у множині, «Ми» та «Ми», мабуть, саме через це».

Міркуючи про нелегку долю можновладців взагалі і Мося зокрема, Фімка штовхнув невелику хвіртку, які зазвичай бувають на дачних парканчиках, і увійшов на подвір’я тутешнього замка. Подвір’ям бігали самовари в пір’ї, скльовували щось із землі й час від часу пронизливо пищали, при цьому з-під їхніх кришок бив тоненький струмок пари.

– Ой, – сказав Мось із кишені. – Це ти ввійшов уже чи що?

– Увійшов, – підтвердив Фімка, зупиняючись й оглядаючись навсебіч. Він пам’ятав, що Меліса вчора забігла в якісь двері, та не міг згадати, у які саме. А найменше йому хотілося наштовхнутися замість Меліси на її бабцю.

– А це самовари бігають, у пір’ї такі, га? – не вгавав Мось.

– Угу.

– Ох...

– Це вони тебе не пускали?

Чеширський тарган багатозначно промовчав.

Тим часом пернаті самовари помітили Фімку і зібралися довкола нього. Вони здивовано попискували, погойдувалися на своїх металевих ніжках й подеколи намагалися дзьобнути кросівки хлопчика. Струмені пари, які вони випускали, боляче облекали Фімці ноги, навіть через штани.

– Гей, а ну припинить! – обурився той. Але самовари не послухалися, і тоді Фімка поспішив до найближчих дверей.

Усередині палац теж нагадував дачний будиночок-переросток: скрипучі дерев’яні сходи, переходи, галереї, комірки, напхані всіляким мотлохом... Уздовж стінок тяглися якісь різнобарвні нитки. Фімка випадково доторкнувся до однієї, і мелодійний жіночий голос просто в його голові вимовив: «До бібліотеки».

Фімка аж підскочив з несподіванки!

При цьому він зачепив за другу нитку, і та повідомила (знову просто у нього в голові), що веде до кімнати Розалінди. «Та це ж сестра Меліси!», – згадав Фімка.

Він вирішив, що краще вже завітає до Розалінди і запитає в неї, як знайти Мелісу, ніж плутатиме цими дивними коридорами. Він міцніше взявся за нитку і рушив уперед. Щоправда, вже за кілька хвилин у Фімки з’явилися деякі сумніви, але поки він боровся з ними.

І правильно, що боровся! Бо нитка зрештою привела його до дверей, над якими була виведена велика літера «Р». Фімка, як ввічлива людина, постукав і тільки тоді увійшов.

– Очі б мої тебе не бачили! – сказала йому Меліса. – А ти хто такий?

– Як це – «хто такий»? – образився Фімка. – Ми ж учора з тобою права качали, пам’ятаєш?

– А-а! – засміялося дівчисько. – Та це ти не зі мною, ти з Мелісою качав!

– Але ж...

– Не розумієш? Просто ми із сестрою щоразу міняємося не тільки статусом, а й зовнішністю. Учора я була виконуюча обов’язки, а сьогодні качаю права. Тому сьогодні я така ж, якою вчора була Меліса. А вона схожа на мене вчорашню. Зрозумів?

– Зрозумів. Слухай, а де мені її знайти?

– Ходімо проведу, – сказала Розалінда, схожа на вчорашню Мелісу. – Та зачекай, чого ж ти тоді до мене постукав? Треба було йти по нитці моєї сестри.

Фімка зніяковіло знизав плечима:

– Загалом я...

– Ти в нас нещодавно, – зрозуміла Розалінда. – Ну, тоді пояснюю: бачиш на стінах нитки різнокольорові?

– Спробуй не поміть! Вони ж просто в голову залазять зі своїми розмовами!

– Дурний! Це спеціально, замість покажчиків.

– Як у легенді про Мінотавра? Ну, про людино-бика, який жив у лабіринті й усіх з’їдав. А Аріадна тоді дала Тесею нитку, щоб він не заплутався, – не даремно ж Фімка з позакласного читання п’ятірку отримав!

– Ну, щось схоже на твого Тесея, – погодилася Розалінда. – У нас тут теж без ниток за дві секунди заблукати можна. От Король їх і понавішував. У всякому разі, – додала вона зніяковіло, – так кажуть.

– А що кажуть ці нитки? Куди нам?

– Ось по цій, рожевій, – сказала Розалінда, вибравши потрібну.

Деякий час вони йшли мовчки, а потім Фімка не втримався, запитав:

– Слухай, я от чого не можу зрозуміти. А що, немає різниці, у який бік іти?

– Це ж чарівні нитки, – як маленькому, заходилася розтлумачувати дівчинка. – Вони самі виводять, куди слід.

– Весело живете, – сказав Фімка.

Водночас він відчув, як здригнувся в кишені Мось. Начебто передбачав присутність чогось дуже і дуже страшного.

«Та ну, – подумав Фімка. – Що страшного може бути у палаці...»

Цієї ж миті просто перед ним із комірки вискочила дивна комаха. Притупнувши лапкою, вона загорлала:

– Один, два, три! Продано!!!.

І додала хижо:

– А-га!