Текст книги "Місто Тисячі Дверей"

Автор книги: Володимир Арєнєв

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

Розділ одинадцятий,
у якому йдеться про чарівну силу слів і лікувальну дію цвяхів

Сигізмунд прокинувся вранці зі страшним головним болем. Учорашні чаювання в Ямса погано позначилися на здоров’ї Порадника. Не можна сказати, що він ніколи раніше не хворів. Та лише в Охах Сигізмунд зрозумів, що деякі речі з ним починають відбуватися направді, а не тільки на словах. Наприклад, раніше він часто говорив, що в нього голова розпухла від болю...

Так от, тут, у Місті Тисячі Дверей, у повітрі витають залишки чужих мрій, здатні втілитися в усе, що ви можете уявити або навіть просто вимовити вголос...

Ви здогадалися, правда?

У Сигізмунда навіть дверні отвори в будинку на рівні голови були трохи розширені, щоб у такі ось важкі дні він міг нормально виходити з кімнати. Ну а вдягався він завжди в просторі шати, щоб у разі чого можна було легко зняти. Щоправда, його улюблений плащ, той самий, у якому Сигізмунда бачив у сні Фімка, це не врятувало. Колись плащ був цілий і гарний, але потім Брехло, дуже розлютившись, прогарчав, що зараз він від злості просто вибухне...

Добре, що в Охах можна так само легко зібрати людину з її шматочків. А от плащ врятувати не вдалося, його потім зшили з клаптиків, які більш-менш підходять за кольором.

Отже, Сигізмунд прокинувся вранці з розпухлою від болю головою. Сяк-так одягнувшись і закусивши мраккою, він налаштувався вирушати на службу.

Головний Порадник жив у будинку, дуже схожому на нього самого: сірому, з голими стінами і рівно вбитими цвяхами. Дехто казав (зрозуміло, намагаючись при цьому говорити не надто голосно), що раніше будинок, у який вселився Брехло, був «трішки того», з божевільними нахилами. Злі язики торочили, що горище будинку давно вимагає ремонту, та й дах явно з’їжджає.

Словом, додавали, будинок і Брехло цілком до пари одне одному.

І про це говорили вголос, бо будинок і Брехло дотримувалися цієї ж точки зору.

Сигізмунд терпіти не міг безладу. Йому здавалося, що навколишній світ самим своїм існуванням натякає: мовляв, ще не все підвладне людському (і, тим паче, нелюдському) розумові. Є, мовляв, дещо неконтрольоване Брехлом. Невідоме, а значить, страшне, загрозливе. Сама думка про безлад примушувала Сигізмунд а шаленіти (раніше, щоб описати свій стан, він використовував міцніші слівця, але, як ми вже казали, віднедавна Брехло стежив за тим, що каже).

Ну, а якщо вже шукати десь місце, у якому безладу більше, ніж зірок на небі, то це якраз Охи – воно ніби навмисно створене для безладів. О, тут безлади плодилися кілька разів на сезон і розбігалися врізнобіч на своїх хирлявих ніжках! Охівці, поза всякими сумнівами, розумілися на безладах. Городяни були їхніми поціновувачами і колекціонерами – і цим доводили часом Сигізмунда до білого калін... словом, доводили – і крапка!

На щастя, у цьому «гнізді розпусти», у цьому «прихистку пороку» для Брехла знайшлися тепла місцинка і підходяща робота. Він став Головним Порядником і міг тепер на законних підставах викорінювати, забороняти і насаджувати порядок стрункими шеренгами, під лінієчку.

Він постарався на славу і домігся певних успіхів. Єдине, чого боявся Сигізмунд, – це своїх колишніх земляків. Вірніше, землян. Чому – він і сам не розумів сповна; просто боявся та й по тому. І через те, що мав певні повноваження, по можливості рятувався від небажаних туристів. Згодом усі туристи почали видаватися Сигізмунду небажаними, і він, щоб підстрахуватися, всіх їх намагався вигнати з Охів.

І от цей клятий товстопузий хлопчисько таки проліз до Міста!

Від неприємних думок голова в Брехла заболіла ще дужче і ще більше розпухла. Він навіть не зміг пропхатися крізь випиляне у дверному отворі коло!

Довелося вдатися до старого випробованого засобу, який завжди допомагав у таких випадках. Сигізмунд дістав лапу і висмикнув зі стінки кілька цвяхів. Та, мабуть, перестарався, бо вона ледь не завалилася, і Сигізмундові довелося терміново вбивати цвяхи назад.

Потроху Брехло заспокоювався, дивлячись, як рівно лягають у старі отвори цвяхи і як одноманітно виблискують їхні шляпки. Ну хіба не краса!

Сигізмунд так захопився, що навіть не відразу помітив; він не сам у будинку. Хтось за його спиною уже вкотре тактовно кашлянув, натякаючи на свою присутність.

Брехло озирнувся і побачив того самого джентльмена, що був Невиконаною Обіцянкою великого детектива.

– Містер Ямс наказав відвідати вас, – повідомив джентльмен, поправляючи примарний циліндр у себе на голові. – Містер Ямс передає, що потрібного вам хлопчика можна знайти.

– Де?! – жадібно запитав Сигізмунд.

І злякано закричав, бо, запитуючи, проковтнув ще не вставлені на місце цвяхи, які тримав у роті.

Розділ дванадцятий, секретний,
бо в ньому розкривається державна таємниця, а також мимохідь з’ясовується різниця між мурашиними і муралевиними левами

– А-га! – заволала комаха, яка вискочила перед Фімкою і Розаліндою.

Взагалі-то, існує цілих сто сімнадцять способів проголошення цього слова, від нейтрального «ага...» до захопленого «Ага!!!». Але «а-га», яке вигукнула комаха з комірчинки, було хижим, самовдоволеним і тріумфальним водночас. Якби Аверинцев наздогнав учора Фімку, він, напевно, кричав би своє «тра-та-та» саме з такими інтонаціями.

Вигляд у комахи був, до речі, відповідним. Сіро-коричневого кольору, з величезним яйцеподібним черевом, короткими лапками і головою зі щелепами, схожими на обценьки, комаха наводила Фімку на думки про дитячі роки, яким судилося незабаром перерватися найтрагічнішим чином. Думки ці подобалися Фімці ще менше, ніж «а-га» мешканця комірчини.

Мосем у кишені, здається, оволодів такий же занепадницький настрій.

А от Розалінда зовсім не злякалася.

– Мірмелеоне! – сказала вона суворо. – Ну скільки можна? Як тобі не соромно, га? Це ж мій гість, а ти його лякаєш. І це вже не вперше...

– Хто з них – твій гість? – зловісно уточнив стрибунець із комірчини. – Між іншим, у кишені цього хлопчиська зараз ховається цілих три чеширських таргани.

– Три?! – здивувався Фімка.

– Чеширських таргани?! – не повірила Розалінда.

– Та ти хоч знаєш, нещасний, що тобі буде за розголошення державної таємниці?! – донісся з Фімчиної кишені обурений голос Мося.

– Якої таємниці?! – вже хором вигукнули Фімка і Розалінда.

– А Ми взагалі не до вас звертаємося, Ми до цього миршавячого муралевиного лева! Треба ж, яка підлість, га! Адже він уже втретє розсекречує нашу державну таємницю!

«Ось чому Мось не міг потрапити до палацу, – здогадався Фімка. – Вірніше, – поправив він себе, – не могли!»

– Слухай, а навіщо ти... навіщо ви мені брехали? – запитав він у тарганів. – І як мені вас тепер називати?

– Ми не брехали, – урочисто заявив Мось. – Ми ж говорили відразу – «Ми»! А звати Нас Мось, усіх трьох.

– Теж мені, конспіратори імператорських кровей, – пробурмотів Мірмелеон. – Могли б, між іншим, нормально попросити. Хіба б вас не пустили?

– А як же таємниця? І взагалі, щоб ти знав, це такий спеціальний задум наймудріших тарганів нашої держави. Ти хоч уявляєш собі, скільки відбувається замахів на імператорське життя? А тим більше – на життя таргана-імператора! От у нас для такого випадку і заготовані двійники, – сумно пояснив Мось.

– А двійників не шкода?

– Як же нам самих себе не шкодувати? Звичайно, шкода! Але якщо без двійників – тоді взагалі лихо! Знову ж, становище зобов’язує, як казали древні. ...А цей муралевиний комірник вистрибує, як Пилип з конопель!..

– Чому ти називаєш його муралевиним? – здивувався Фімка. – Я знаю, є мурашині леви. Це такі комахи, які живуть у піску і полюють на мурах. Я, щоправда, їх жодного разу не бачив, але, здається, вони менші, ніж Мірмелеон.

– У тім-то й річ! – вигукнув той. – Мої молодші родичі справді полюють на мурах. Але ж мені, мені, з моїми розмірами, довелося б з’їдати по кілька мурашників на день! Тому я полюю на левів... Вірніше, на них полювали мої давні предки. А мені цілком вистачає каші з Горщечка і мракки. Я – цивілізований муралевиний лев.

– Цивілізовані не вискакують з комірчин, – пробурчав Мось.

– А імператори не брешуть! – заявив Мірмелеон. – Ну, – додав він, трохи поміркувавши, – або, у всякому разі, не ховаються по чужих кишенях.

– Не сваріться! – наказала їм Розалінда. – Поводитеся, як дорослі, далебі! Підемо краще до моєї сестри.

– І мені теж можна? – з надією запитав Мірмелеон.

– Звичайно, можна.

І вони рушили далі, керуючись вказівками чарівної нитки.

Дорогою Фімка не витримав і заходився розпитувати муралевиного лева про те, як він потрапив до палацу і що тут робить (як ввічливий хлопчик, Фімка не запитав, що Мірмелеон робив у комірчині, хоча саме це мав на увазі). Мірмелеон – як ввічлива комаха – зовсім проігнорувати запитання не міг, тому вирішив відповісти, але жодним словом не згадав про комірчину. Натомість він розповів, що колись працював у піскових годинниках.

– Це, – говорив він, – у звичайних годинниках – будиночках час відраховують зозулі. А в піскових вони чомусь мешкати не бажають, кажуть, пісок набивається у пір’я. Ну і доводиться нам, муралевиним левам, підробляти. Годинник, чесно кажучи, був просторий, жилося в ньому зручно. І головне, працював я тільки по парних днях і тільки з ранку до обіду. Бо мій годинник стояв в аукціонному залі, де з молотка продавали різні речі.

– Як речі можна продавати з молотка? – не зрозумів Фімка.

– Ну, це тільки так кажуть. А насправді їх продавали з трибуни. Називали ціну, а в залі могли її збільшити – і тоді аукціонний стукав молоточком по трибуні і казав: «Один. Два. Три. Продано», якщо ніхто не виголошував ще більшої ціни. І оцей час на «один-два-три» повинен був відраховувати годинник, а точніше – я. Коли час добігав кінця, я вистрибував із піщаної воронки і горлав: «Продано! »

– Тому ти і закричав це, коли вискочив на нас із комірчини! – здогадався Фімка. – За звичкою, чи не так?

– Точно! Ну от, а потім так вийшло, що я переселився до палацу. Від мене тут, якщо чесно, не надто багато користі, у палаці ніхто нічого не продає, а зозуля в годиннику-будиночку справно повідомляє про те, що минула ще одна година. Тому я намагаюся бути по змозі хоч трохи корисним. Якби тут водилися леви, я, може, пригадав би своїх далеких предків і почав рити пастки для левів. Але леви тут не водяться.

– І добре, що не водяться, – втрутилася Розалінда. – Тобі зовсім не обов’язково полювати на них або відраховувати час, щоб жити з нами. І Меліса тобі те саме скаже.

З цими словами вона постукала в двері, над якими була виведена велика літера «М».

Двері відчинилися.

Звичайно, Фімка очікував, що Меліса виглядатиме не так, як учора: адже так, як учора виглядала Меліса, сьогодні виглядає Розалінда, і значить...

Але він зовсім не очікував, що Меліса буде як дві краплі води схожою на власну бабцю.

– А це хто такий?! – заверещала Меліса.

І тут Фімка зрозумів, що насправді він не помилився. Перед ним стояла бабця Меліси.

Розділ тринадцятий,
у якому на Сигізмунда чекають полярне сяйво і літаючі шашки

– Здається, проковтнули ви цвяхи, – флегматично зауважив примарний джентльмен. – Не помиляюся якщо, це для здоров’я живих людей не надто і корисно.

– Точно, – Брехло вже трохи заспокоївся. – Але не хвилюйтеся, – махнув він рукою, – я завжди, коли забиваю, забуваю... Цвяхи в мене льодяникові, тому нічого страшного. То що ви там казали про хлопчика?

– Я – нічого, – заявив джентльмен. – А містер Ямс казав. Сьогодні хлопчик вийшов з Будинку, Якого Немає. Коли побачити ви хочете його, то вам з’явитися належить – і негайно – у парк географічний. Найімовірніше, коли ви прийдете туди, там хлопчик буде.

– Негайно йдемо! – Брехло вставив у стіну останній льодяниковий цвях і помчав на дах, де на нього чекала повітряна куля. Вчора вона справді літала подихати свіжим повітрям і повернулася тільки пізно ввечері.

Уже залізаючи до корзини, Сигізмунд помітив, що примарний джентльмен не відстає від нього.

– У чому справа, дорогенький? – роздратовано поцікавився він.

– Пане... Відправитися б з вами я хотів. Містер Ямс сказав, що, може, вам я стану у нагоді.

(При цьому джентльмен промовчав про те, що великий детектив додав: «А Брехло стане у нагоді тобі».)

– Добре, залишайтеся, – махнув рукою Головний Порадник.

Куля помчала над містом, і там, де вони пролітали, охівці на мить завмирали і розгублено озиралися навсебіч, бо сіра куля Сигізмунда в цю мить закривала від них сонце. Але це тривало недовго, тому мало хто з них розумів, що трапилося. Може, думали вони, просто по небу пролетіла велика правова хмара.

Сигізмунд же під час польоту ухвалив одне дуже важливе рішення. Перш ніж вирушати до географічного парку, він залетить до Будинку Порадників і візьме з собою підмогу. Так, про всяк випадок.

Як ми вже казали, насправді він боявся Фімку, хоча не розумів – чому. І від цього боявся ще дужче.

У Будинку все було як завжди: літали коридорами «чапаєвські» шашки, у чиємусь кабінеті пив мракку з кухля Бульчин Жуск. Найпорядніший Порядник був настільки порядний, що навіть не мав власного кабінету, тому постійно навідувався до чужих.

Цього разу він вибрав кабінет Лонгія-Л’Оккі. Сам чарівник розсіяно блукав Будинком і щось шукав. Але ніхто не наважувався запитати, що саме, бо роздратований Лонгій-Л’Оккі міг за звичкою перетворити людину на фігурний свічник або пачку вівсяного печива і забути, як повернути назад старий вигляд, взагалі забути, що зачарував когось. Погодьтеся, неприємна перспектива.

Утім, сьогодні Сигізмунд шукав не Лонгія-Л’Оккі – Сигізмунд шукав Айо, Порадника, який був відповідальним за гвінпінів. Він спілкувався з ними, витирав сліди інею на підлозі після їхніх холодильників і підмітав лусочки, які залишалися від крокодилячих лапок, коли ті линяли (а таке траплялося тричі на рік). Ще він просив своїх підопічних іноді виконувати те, що було потрібно для збереження порядку в Охах.

Гвінпіни з їхніми холодильниками жили в спеціальному залі, розташованому в Будинку Порадників на першому поверсі. Сам зал нагадував шматочок полярних рівнин, обережно вирізаний і перенесений у приміщення разом з усім, що там є: з вітром, кригою, морем і навіть полярним сяйвом. (Узагалі ж зал був частиною славнозвісного географічного парку Охів, але про це трохи згодом). Отже, тут жили гвінпіни зі своїми холодильниками на крокодилячих ніжках, сюди ж заходив Айо, коли хтось із Порядників міста потребував допомоги цих птахів. Звичайно, самі гвінпіни не соромилися і блукали по всьому Будинку, але за допомогою прийнято було приходити саме сюди.

Сигізмунд не знайшов Айо в жодному з кабінетів і зрештою сам побрів до гвінпінового залу. Він знав, що ризикує, бо там шашки літали вдвічі частіше, ніж у коридорах Будинку, і вбивали наповал, але Брехлові дуже потрібна була допомога. Він натягнув протишашкову каску і відважно рушив назустріч полярному сяйву і холодильникам.

Розділ чотирнадцятий,
у якому Фімка знайомиться з бабцею-піраткою і довідується про кілька неприємних подій, причому одна з них трапляється з самим Фімкою

– Я запитую, кого це ти привела?! – люто гаркнула бабця Меліси.

Зблизька вона нагадувала паротяг зі старих мультиків: величезна, з довгими передніми зубами (жодних думок про кролів – скоріше про шаблезубих тигрів!), одноока.

Так-так, на її лівому оці чорніла пов’язка, як у справжніх піратів! Та й загалом вигляд бабця мала войовничий, хоч зараз на фронт.

«Напевно, – подумав Фімка, – вона в Охах – замість секретної біологічної зброї. Через це напасти на Місто навряд чи хто наважиться. Я, у всякому разі, таким завойовникам не позаздрив би...»

Але й у нього самого доля намічалася не вельми радісна, позаяк бабця досі горою височіла на порозі Мелісиної кімнати і чекала на відповідь. Вона явно була не з тих бабусь, які забувають, про що казали п’ять хвилин тому.

Власне, і бабусею Фімка її б не назвав. Не ризикнув би.

– Розумієте, – сказала Розалінда, – цей хлопчик прийшов до нас у гості. Його звуть Фімка.

– Він що, німий? – сварливо поцікавилася бабця.

– Чому це відразу німий? образився Фімка.

– А чого ж ти мовчиш? Відповідай, коли тебе запитують! Ти навіщо пробрався до нас? Щоб шкодити, чи не так? Ач, який гладкий! Одразу видно, що з тобою щось негаразд, я гладким не довіряю.

– Це чому?!

– Бо наїдаєшся про запас, наче хом’як. Підозріло!

– Нічого підозрілого! Одні худі, інші... навпаки. Можна подумати, я навмисно! – захищався Фімка.

– Ага, зізнався! – зраділа бабця. – Таки зрозуміло, що навмисно! Я з самого початку підозрювала – тут справа нечиста! Ач, внадився по палацу шастати, принцес красти. Тим більше, при виконанні обов’язків; можна сказати, на бойовій посаді!

– Та хто викрадав?! Я ж навпаки... У гості от зайшов.

– До кого? – трагічно зітхнула бабця, і її єдине око видавило із себе сльозу, таку ж тонку, як і її власниця. – До кого, гладуне, ти прийшов у гості, га?

– До Меліси...

– Так от, немає твоєї Меліси! Немає! Зникла! Вкрали!!! Розумієш ти це, дурний хлопчисько, чи ні?!

Наступних хвилин п’ять бабця лементувала в такому ж дусі. При цьому розлютилася вона не на жарт, і Фімка навіть подумував усе кинути і втекти, але його зупинили дві речі. По-перше, якщо Мелісу справді вкрали, то комусь же доведеться її шукати, а бабця стовідсотково була на це не здатна. Ну, а по-друге, ще невідомо, дозволила б піратка Фімці піти геть чи, може, якраз навпаки. Тому він і не квапився вживати заходів в цьому напрямі (себто у напрямі виходу з палацу). Просто стояв і слухав, заразом дізнаючись усе більше і більше подробиць про те, що трапилося у палаці цього ранку.

Власне, у палаці зранку сталося багато чого, і про деякі події не знала навіть бабця-піратка (яку, до речі, називали «адміральшою Бенбоу», на честь одного не дуже відомого моряка і дуже відомого трактира). Наприклад, їй було невтямки, що саме сьогодні на горищі павуки-хрестовики відкрили третю всегорищну виставку «У тенетах мистецтва», де виставлялися найвишуканіші зразки павутини. Також адміральша Бенбоу не підозрювала, що зозуля в її годиннику-будиночку сьогодні зранку проспала, і тому в палаці одинадцята година настала на півгодини пізніше, ніж у всіх Охах. Багато чого трапилося...

Натомість вона абсолютно точно знала: коли зайшла до кімнати своєї онуки побажати їй доброго ранку і нагадати, що настала черга Меліси виконувати обов’язки принцеси, – отже, коли адміральша Бенбоу ввійшла до кімнати своєї онуки (зрозуміло, не постукавши), вона нікого там не знайшла. І це було жахливо!

Викрадень дітей в Охах не траплялося з самого моменту створення міста, точніше, з моменту його зображення. Тим більше – викрадень осіб королівської крові.

Ніхто, жоден городянин не вмів шукати таких викрадачів.

– І це жахливо! – повторила бабця-піратка.

– А ви впевнені, що її викрали? – обережно запитав Фімка. – Може, вона просто вийшла кудись...

– Дурний хлопчисько! Спробувала б вона кудись вийти без мого дозволу! Я б їй швиденько нагадала, як повинна поводитися особа королівської крові!

– Не сумніваюся, – пробурмотів Фімка. – І що ж ви збираєтесь робити?

– Насамперед я покличу Головного Порядника, мого старого приятеля Сигізмунда Брехла. Він такий галантний, такий кмітливий, він напевно щось придумає!

– А-а... – сказав Фімка. – Ну гаразд. Тоді я піду, мабуть. Зайду якось пізніше, коли Мелисса знайдеться, ага. І не хвилюйтеся так, я упевнений...

Але договорити йому не дали. Адміральша Бенбоу схопила Фімку за плечі і штовхнула до кімнати Меліси, а тоді замкнула двері на ключ.

– Отак буде надійніше! – гаркнула вона. – А то ти надто підозріло поводишся. От прийде Сигізмунд, тоді й розберемося. І щоб ви не сміли його звільняти! – пригрозила вона Розалінді та Мірмелеону.

Фімка сидів у кімнаті зниклої Меліси, слухав, як віддаляються у коридорі кроки бабці-піратки, і розумів, що от-от по його душу з’явиться той самий Порадник, від якого він так довго тікав.

Розділ п’ятнадцятий,
у якому Сигізмунд торує шлях серед торосів, а Лонгій-Л’Оккі стає ще вищим

У голову Сигізмунда негайно полетіли дві шашки, обидві чорні. З гучним ДЗЕНЬ!!! вони вдарили по протишашковій касці й понеслися кудись за найближче нагромадження криги. Звідти долинуло тяжке сопіння, і щось важко плюхнулося у воду.

Зважаючи на холод у цьому залі, Брехло ось так запросто у воду стрибати не став би, навіть щоб сховатися від шашок, які летять йому в голову.

Він озирнувся навсебіч, шукаючи потрібний холодильник. Їх тут було багато, вони стояли з відчиненими дверцятами, а гвінпіни спокійнісінько розгулювали і без холодильників, бо спека (вірніше, те, що вони називали спекою) до залу не проникала.

– Агов! – покликав Сигізмунд. – Айо!

– Айо-о-о! – завзято підхопили клич гвінпіни. – Айо-о-о!

Вони горлали, немов індіанці, що раптом опинилися серед крижин і начепили фраки, – те іще, скажу вам, видовище.

Але Брехло не міг належно його оцінити. Уже вкотре він пошкодував, що гвінпіни вибрали для свого Порядника таке ім’я. Вони казали, що так їм буде легше його кликати, але жодним словом не прохопилися про те, з якими труднощами стикатимуться ті, кому буде потрібно відшукати Айо серед торосів. Бо найбільше після гри в «Чапаева» гвінпіни любили дражнитися. Вони це називали «грати в луну».

І в них це здорово виходило, слово честі!

Послизаючись і наштовхуючись на гвінпінівські холодильники, Сигізмунд брів серед крижин і раз у раз ухилявся від шашок, які пролітали поряд з ним. Зазвичай в «Чапаева» грають на шашковій дошці, але гвінпіни не зважали на такі дрібниці. Для них головне в «Чапаєві» полягало в можливості від душі запульнути шашкою якомога подалі. Ну, і поцілити, зрозуміло, – хоч кудись, але поцілити. Вигравав у гвінпінів той, чию шашку ніхто не міг знайти.

«Добре, що я не навчив їх грати у гольф», – думав Сигізмунд.

Нарешті він побачив знайому хирляву постать Айо. Приятель гвінпінів про щось жваво сперечався з групою птахів, котрі оточили його зусебіч. При цьому повітря над їхніми головами так і гуло від образів, якими обмінювалися гвінпіни. Часом деякі настільки захоплювалися, що картинки, які надсилалися ними, втрачали чіткість або взагалі йшли смугами, як «порожній» канал у телевізорі.

Ну а серед тих, котрі все-таки залишалися видимими, найчастіше були зображення різних істот. Як здогадався Брехло, птахи дотепер вирішували поставлену їм учора задачу щодо туристів в Охах.

Помітивши Сигізмунда, гвінпіни й Айо зраділи.

– Ну нарешті! – вигукнув Айо. – А ми тут ніяк не можемо вирішити, що ти мав на увазі, коли казав про «останнім часом».

– Тобто? – сторопів Брехло.

– Ну, ти ж сказав учора, що тобі потрібні портрети усіх, хто потрапив в Охи останнім часом, – нагадав гвінпін, який учора разом із Сигізмунд ом літав до Горщичка. – От ми і сперечаємося, який час вважати «останнім».

– І на якому рішенні ви зупинилися?

– Ну... – зам’явся гвінпін. – Взагалі-то ми дотепер сперечаємося. А яка твоя думка?

– При чому тут думка?! – закричав Сигізмунд. – Коли я казав про «останній час», я, звичайно, мав на увазі місяць або щось подібне.

– От бачите, – повернувся до інших гвінпін. – Він і сам точно не знає. «Місяць», каже, або «щось подібне». Отже, маю гіпотезу...

– Стоп! – не витримав Головний Порядник. – У нас зовсім немає часу.

– Це ми зрозуміли, – зауважив гвінпін. – Ти ж не даремно говорив про «останній час». Виходить, він вже тоді закінчувався...

– Я про інше, – Сигізмунд обхопив руками себе за плечі: це був найдієвіший спосіб узяти себе в руки, тобто заспокоїтися. – Мені потрібні портрети усіх, хто потрапив в Охи за останній місяць. І дотепер залишається тут.

– У місяці? – уточнив гвінпін. – Диви-но, – додав він простодушно, – а в тебе, здається, пара з вух іде...

– Це він скипів, – пояснив Айо. – От що, хлопці, дайте-но спокій Сигізмунду і послухайте мене. Будь ласка, покажіть нам усіх, хто потрапив за останній місяць в Охи і дотепер залишається у нашому місті.

Айо славився не тільки своєю худорлявістю (а був він настільки тонкий, що іноді ви навіть бачили, що знаходиться за його спиною), Айо ще мав неймовірну витримку. Якщо чесно, у всіх Охах, крім нього, відшукалося б небагато городян з такою витримкою. Певно, у дитинстві вони сиділи на першій парті, перед учительським столом, а просто позаду вмощувалися запеклі хулігани, які кололи їм спину циркулями або плювалися пожованим папером. У всякому разі, це одна з рідкісних (і неприємних) можливостей здобути залізну витримку. А тільки маючи її, можна спілкуватися з гвінпінами без ризику для власного здоров’я (шашки – не рахуються!).

Якщо ви хотіли домогтися чогось від цих птахів, прохання слід було викладати якомога точніше. У чомусь це нагадувало роботу з комп’ютером; інакше, як і у випадку з комп’ютером, ви могли отримати зовсім не ті результати або ж не отримати їх зовсім. І, чесно кажучи, другий варіант іноді здавався Сигізмунду кращим за перший.

Айо керував гвінпінами «на ура». А вони, здається, поважали його і трішки побоювалися.

Так чи інакше, але зараз птахи вишикувалися в шеренгу і почали заселяти повітря зображеннями туристів. Відповідно до заведеного віднедавна порядку (здогадуєтеся, хто був автором ідеї?), усі новоприбулі до Охів мусили обов’язково зазирнути до Будинку Порядників, щоб зареєструватися. Вже одне це слово своєю довжиною лякало багатьох. Але якщо ви хотіли жити з чистою совістю і спати спокійно, рано чи пізно ви приходили до Порядників. А якщо ні, то Сигізмунд проникав у ваші сни і нагадував про те, що ви поводитеся непорядно.

Ну а всіх, хто був у Будинку, гвінпіни відразу запам’ятовували; запам’ятовували вони і тих, кого просто бачили на вулицях міста.

Якщо чесно, вони запам’ятовували взагалі всіх і усе, що потрапляло їм на очі.

Зараз Сигізмунд квапливо переглядав одне за одним обличчя туристів, які прибули в Охи за останній місяць і не встигли залишити місто. Але він не просто переглядав – він шукав будь-якого підозрілого типа. Брехло вважав: якщо істота виглядає підозріло, значить, з нею щось не так. Звичайно, у житті таке трапляється не завжди, але ніхто не поспішав Сигізмунду про це повідомити.

– Порушника шукаєш? – запитали раптом у Брехла за спиною.

– Угу, – не відриваючись, пробурмотів Сигізмунд.

– А ти не бачив?.. – Лонгій-Л’Оккі (а це був саме він) затнувся і зніяковіло замовк.

Чарівник і філософ, Лонгій-Л’Оккі був неймовірно вразливою особою, хоча зовні виглядав особою вражаючою. Але свої помилки (а він їх робив – як і будь-яка інша жива людина) Лонгій-Л’Оккі терпіти не міг. Вони його пригнічували. І від цього він, як не дивно, ставав ще вищим і виглядав ще більш вражаючим. Це йому не подобалося – кому ж подобається знати, що до якої б кімнати ти не увійшов, все одно муситимеш ходити зігнувшись!

Тому Лонгій-Л’Оккі помилок намагався не припускатись. А якщо припускався – не зважав на них. Правда, він все одно виростав, якщо помилявся, навіть коли робив вигляд, що не помітив своєї чергової помилки. Якщо чесно, він виростав навіть більше, бо ігнорування помилок теж було помилкою з його боку. Але цього він справді не зауважував.

Зрештою, Лонгій-Л’Оккі вирішив ставитися до своїх неприємностей філософськи. Тобто шукати в усьому позитивну сторону.

Хоча дотепер йому так і не вдавалося знайти цю «позитивну сторону» у своєму високому зрості.

Схоже, нещодавно Лонгій-Л’Оккі вкотре зробив помилку. Принаймні Сигізмундові здалося, що чарівник трішки підріс з учорашнього дня. І зараз навіть чіпляв своєю чубатою головою, не прикритою протишашковою каскою, краєчек полярного сяйва.

Поява Лонгія-Л’Оккі відволікла Сигізмунда від перегляду портретів. Ще Брехла засмучувало, що досі він не знайшов тієї самої особи, яка йому була потрібна. Бо, як виявилося, старий перевірений спосіб Сигізмунда цього разу не спрацював. Усі портрети, що показували йому гвінпіни, викликали в Брехла підозри. Та що там! Підозри викликала навіть особа Лонгія-Л’Оккі! Занадто вже вона була... незвичайна.

Так, з чарівником було щось не те. Але довести цю думку до кінця Сигізмунд не встиг. Раптом весь Будинок Порадників здригнувся, наче від сильного удару (або від того, що хтось гарненько полоскотав Будинку п’яти).

І чийсь хрипкий голос закричав:

– На абордаж!!!