Текст книги "Місто Тисячі Дверей"

Автор книги: Володимир Арєнєв

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 10 страниц)

Розділ тридцять сьомий,
у якому приходить Король

Дощ потроху закінчувався. Щасливі й утомлені, городяни розходилися по своїх будинках, і ніде, ні на кому не залишилося табличок, бірочок і наліпок. З вежі було видно, як у географічному парку усе повертається на свої місця, а самотній заблукалий веласираптор із намальованого Сигізмундом світу давно розпластався на бруківці й перетворився на мокрий аркуш. Чарівні Двері тепер знову з’явилися, дощ змив із них фарбу, і вони стояли й вабили до себе.

І раптом: «Король! Король повернувся!» – закричали десь далеко.

Радісні голоси підхопили цей лемент і понесли його над містом, як прапор, як сонце.

Ті, хто був на вежі, перезирнулися.

– Невже справді Король? – недовірливо і трохи злякано запитав Сигізмунд. – Він, напевно, покарає мене.

– Нічого подібного! – розсердився Бульчин Жуск. – Зять у мене добрий і справедливий. Навіть якщо і покарає, то не сильно, тільки з виховною метою.

– Давайте швидше спустимося, – запропонував Фімка. Йому дуже кортіло побачити Короля.

– Але ми не можемо, – розвів руками Лонгій-Л’Оккі. – Усі хмари ми використали як дощові, і тепер вони напевно відпочивають. А я витратив свою чарівну силу на те, щоб накачувати в них права, – і він показав окуляри, у яких вода з Озера зараз виглядала як звичайнісінька. – Тож кілька годин нам доведеться посидіти тут.

– Ну, нічого страшного, – потішив Фімку Колреш Ямс. – Мені здається, Король повернувся надовго.

– Дивіться, дивіться на Озеро Кольорової Музики! – раптом вигукнув привид Гороб’янія.

Над Озером постала веселка, а під її аркою раптом проступили обриси іншого світу.

– Це ж Утопіябург! – разом закричали Мірмелеон і привид Гороб’янія. – Озеро само відкрило Двері туди і тепер перебуватиме в двох світах одразу.

– І отже, – додав Гороб’яній, – іти вже час мені. Тепер я став Виконаною Обіцянкою.

– Можу припустити з високим ступенем імовірності, що нудьгуватиму без тебе, – сказав Колреш Ямс. Було видно, що він навмисно говорить так зарозуміло, щоб ніхто не помітив, як йому сумно розлучатися зі своєю Обіцянкою.

– Але ж ніщо тобі не перешкодить в Утопіябург до мене, як гість, прийти, – сказав привид Гороб’янія. – Прощавайте, друзі! – і він зник.

Потім Фімка з рештою, хто опинився замкненим на вежі, із задоволенням дивилися, як оживає місто. І тільки надвечір відьма на старомодному пилососі помітила їх і допомогла спуститися.

Але коли вони опинилися внизу, з’ясувалося, що Король уже пішов.

– Як пішов?! – не повірив Фімка. – Він же тільки-но повернувся...

Це було так... так нечесно! Наче Фімка виконав домашнє завдання, а його вилаяли або узагалі вигнали зі школи.

Сльози наверталися на очі, і Фімка не заплакав тільки тому, що поруч стояли його друзі.

– Як пішов?.. – прошепотів він, тільки щоб не мовчати.

Ось так, – сказав йому якийсь меланхолійний кентавр.

А деякі гвінпіни, котрі не потрапили на вежу й особисто бачили Короля, підтвердили:

– Пішов! Сказав, що раз тут усе добре і ми самі розібралися з нашими бідами, то він нам і не потрібний. Обіцяв навідатися трохи згодом, за кілька місяців, а зараз, сказав, справи. Йому сина потрібно кудись там відвезти, на якийсь відпочинок чи що.

– Так у мене є онук! – зрадів Бульчин Жуск. – Цікаво, який він? Утім, Король слово дотримає і з’явиться, якщо обіцяв; тоді й дізнаюсь. А тепер, друзі, чи не відсвяткувати нам оновлення міста?

І почалося свято, що тривало цілих два дні й дві ночі. Злітали в повітря феєрверки і бірюзові шашки, будинки і їхні мешканці, водили хороводи, і знову поширилися чутки, що хтось бачив вакуумних летяг.

Шкода, Фімка не зміг залишитися на святі до кінця. Він, звичайно, уже не так засмучувався через те, що не побачив Короля – просто Фімці теж потрібно було повертатися. Додому.

А то батьки вже, напевно, почали турбуватися.

Розділ тридцять восьмий,
у якому відбувається розмова, але незрозуміло, чи була вона насправді

– Привіт, – сказав тато. – Щось ти швидко. Фімка кашлянув і нічого не відповів. Подумав, що тато обмовився. Все-таки на вулиці стояла глибока ніч. Або це тато навпаки, натякає, що Фімка надто затримався. Іронізує.

– Я не навмисно, – зітхнув він. – Просто так вийшло, що...

– Знаю, – сказав тато. – Не переживай. Зрештою, все вийшло якнайкраще, чи не так?

– Ага.

– А Пензель?

– Ну, його залишили в пані Бенбоу. Звідти його навряд чи хтось ризикне поцупити. Та й усе одно, крім Короля, Пензель нікого не слухається.

– Взагалі-то, ще він слухається його сина. А як Сигізмунд?

– Сигізмунд виправляється. Він тепер хоче стати Садівником. Каже, професія гарна, та і лад у садку потрібен.

– От і добре.

– Слухай, тату... А правда, що...

Але Фімка так і не зміг згадати, про що хотів запитати. Очі його зліпалися, і він заснув.

А прокинувшись вранці, навіть не до кінця зрозумів, чи була ця розмова з татом насправді чи тільки наснилася йому.

– Тату, – обережно запитав він, – а що, ти справді Король?

– Аякже! Над усіма своїми картинами і мріями – Король. А наша мама – Королева. Добре, збирайся-но, тобі сьогодні їхати до табору, пам’ятаєш?

Коли вони всі втрьох їхали маршруткою до вокзалу, Фімці раптом здалося, що хтось ворушиться в кишені. Він засунув туди руку, але нічого, крім жетона на метро, не знайшов. Тільки раптом почув над самим вухом: «Ну, бувай, друже. Ми теж повертаємося до себе, але будемо навідуватися в Охи. Пам’ятаєш? За два місяці! До зустрічі!»

«Здалося, – подумав Фімка. – Напевно, здалося ».

І йому стало трішки сумно, як це буває завжди, коли закінчується щось дуже і дуже гарне. Але на Фімку чекали цілих два місяці моря і сонця, тож довго він не сумував, ні.

Розділ тридцять дев’ятий,
найменший

А потім, через два місяці, тато сказав...

Від оповідача

За вікном, як і раніше, ллє і ллє осінній дощ. А малюнок з Дверима – ось він, переді мною, висить на стіні. Здається, йому там дуже сподобалося, він звик до цього місця за той час, поки я писав про нього казку. І він не хоче повертатися до шухляди.

Мабуть, доведеться там його і залишити. Тим більше, що я теж до нього звик. На перший погляд це найзвичайнісінький малюнок, я знаю, бо сам його намалював. І все-таки з кожним днем дедалі сильніше мені хочеться відкрити Двері. Мені здається, що крізь них вже долинають голоси, що у двірному отворі проступають обриси будинків і вулиць, а іноді, ночами, я чую далекі барабанні симфонії і бачу крилаті тіні в небі за Дверима.

І що з того, що кажуть, начебто ніхто і ніколи не здатен побачити вакуумних летяг?! Оце вже справжні казки, слово честі!

Київ, березень-серпень 2001 р.

Словник-роз’яснювач

Ну який же читач любить примітки, які нагадують про себе в тексті зірочками або, ще гірше, циферками! Звичайно, прочитавши ці зноски, можна довідатися багато нового, але для цього мусите відволікатися від подій, що відбуваються в книзі. А коли ви з легкістю переходите від основного тексту до приміток, значить, з книгою щось не так!

З іншого боку, примітки таки необхідні. Про все, що відбувається у світі, герої знати не можуть. Натомість автор часто знає про світ, котрий зображує, набагато більше за своїх персонажів. Іноді читач теж хоче довідатися дещо, окрім того, про що написано в книзі. Для таких випадків і призначений «Словник-роз’яснювач».

Вас досі мучають думки про те, як виглядали вакуумні летяги або на честь якого трактиру була названа бабця-піратка Меліси і Розалінди? Тоді швидше прочитайте потрібну статтю зі словника!

Абордаж – коли під час битви два гребних чи вітрильних кораблі зчіплюються один з одним, щоб матроси помірялися силами в рукопашному бою, найбільше дістається бортам. Тому і «абордаж», бо у французів, а слово це французьке, борт звучить як «борд». Вважається, що абордажем зловживали (тобто уживали його, щоб скоїти зло) пірати, але узагалі не лише вони використовували цей спосіб морського бою.

Адмірал – вчені стверджують, що слово це походить від арабського «амир аль бахр», що означає «володар на морі». У принципі, адмірал і є володар на морі, це один з вищих чинів на флоті. Ну, а якщо адміралом стає така сувора й енергійна жінка, як пані Бенбоу, тоді – ой!

Амеба — мале-есенька така істота, її без мікроскопа і не побачиш. Часом розпадається на дві частини, і при цьому кожна стає самостійним створінням.

Аукціон – якщо якусь рідкісну річ хочуть придбати відразу кілька людей, то чому б не отримати за неї найвищу ціну? От для цього і влаштовують аукціони. Там покупцем стає той, хто дасть за омріяну річ більше грошей. Реклама «Навіщо платити більше?» – не для них!

Бенбоу — одна з найвідоміших книг про піратів – це, звичайно, «Острів скарбів» Роберта Стівенсона. І головний герой цієї книги, хлопчик на ім’я Джим, жив зі своєю мамою в трактирі під назвою «Адмірал Бенбоу». Історія, щоправда, замовчує, на чию честь було названо трактир і чи був взагалі адмірал з таким прізвищем.

Вакуумні летяги – ті ще типчики! їхнє існування ні в кого не викликає сумнівів, однак жодне живе створіння (а також жоден зомбі або голем) не може похвалитися, що бачило вакуумних летяг. Зате в безмісячні ночі деякі охівські повітряні кулі й кораблі іноді чують, як летяги ширяють поруч з ними. Ну, а нічним перехожим дістаються інші свідчення їхнього існування...

Веласираптори – невеликі хижі динозаври. Як стверджують учені, веласираптори були одними з найкмітливіших динозаврів, навіть полювали зграями. А також грали у фільмах «Парк юрського періоду 1-3».

Гіпотеза – припущення про щось, у чому ви, може, до кінця не впевнені. Наприклад, ви не приготували на завтра завдання з математики. І якщо математичка вас викликає, маєте всі шанси схопити «двійку». Але якщо вона вас не викличе (а таке теж можливо), усе обійдеться. Тому коли ви йдете до школи, у вас сама собою в голові з’являється гіпотеза про те, що повернетеся ви вже з «двійкою» у щоденнику. Ну, а життя вже підтвердить або спростує цю вашу гіпотезу. Висновки? Запитаєте в батьків, якщо самі не здогадалися.

Гурман — любитель добряче попоїсти. А хто ж не любить?! І навіщо спеціальні слова вигадувати?..

Зозуля — пташка, яка отримала свою назву за те, що любить грати в піжмурки. Коли вона знайде когось, радісно кричить «ку-ку»! Існує багато різних видів зозуль, деякі з них грають у піжмурки з самого дитинства, коли батьки підкладають їх у вигляді яєць у чужі гнізда, а потім шукають. А деякі ховаються в годинниках-ходиках. Такі зозулі дрібніші за звичайних і часто прикидаються неживими, іграшковими. Харчуються часом, який ловлять, вискакуючи з ходиків і переможно кукуючи. Скільки годин у день спіймають, стільки разів і кукують.

Ландшафт – місцевість у всій її природній пишноті. Або якщо там погосподарювали неакуратні туристи, без особливої природної пишноти, а навіть навпаки.

Тиранозаври – великі хижі динозаври, одні з найвідоміших. Були в кілька разів більшими за людину, з величезними зубами. Словом, добре, що вже вимерли.

Тороси – нагромадження крижин, серед яких дуже люблять грати в «Чапаєва» гвінпіни.

«Чапаєв» – хуліганська гра в шашки. Сутність її полягає в тому, що на звичайній ігровій дошці вишиковуються шашки, але свої ходи супротивники роблять за допомогою влучних щиглів (по шашках). Ваше завдання в «Чапаєві» – збити якнайбільше шашок супротивника з дошки, а якщо при цьому своя, ударна, залишиться на дошці – взагалі пречудово. За відомостями з достовірних джерел, у найближчому майбутньому гра «Чапаєв» навряд чи буде зарахована до олімпійських видів спорту.

Як дурневі поталанило
(Оповідання)

Довга чорна стріла зі строкатим оперенням не встромилася навіть – плюхнулася у в’язкі болотні мочарі. Й одразу почала тонути.

Неподалік у два голоси вилаялися, чиїсь чоботи зашльопали від купини до купини, розганяючи комарів і бабок.

– Бачиш, де впала?

– Бачу, ваша високосте.

– Поруч жаби спостерігаються?

– Жодної. Ропуха, щоправда, сидить, баньки витріщає, але...

– Гадаю, підійде і ропуха.

– Ваша висо...

– Не канюч! Ми що, даремно цілісінький день у багнюці товчемося? Готуйся давай... Де вона, твоя ропуха?

– Не моя – ваша. ...Гаразд, гаразд, не буду, мовчатиму. Осьдечки. Під самими вашими ногами.

Ропуха дійсно сиділа якраз біля Царевичевих чобіт – колись розкішних, розшитих золотом і перлинами, а тепер добряче вибрьоханих у болотній рідоті.

– Привіт, – сказала ропуха. Була вона опецькувата, вкрита салатового кольору пухирцями, з лупатою мордочкою і єхидною посмішкою на ній. – Поганенько стріляєш. А ну, присядь навпочіпки.

Царевич слухняно підтяг каптан (начебто міг ще більше його забруднити!) і присів.

– А ти нічо-о, – сказала ропуха. І оком хвацько підморгнула. – Підійдеш.

– Тобто?

– Ну, ти ж дружину собі шукаєш чи просто вийшов з лука постріляти? Якщо просто постріляти – тоді, звичайно, перепрошую. Ось стріла, забирай і топай далі. «Ні пуху ні пера», «вдалого полювання» і таке інше.

Царевич зніяковіло кашлянув.

– Все-таки за дружиною, – підсумувала жаба. – Правильно. Давно пора!

– Не такий я вже й старий! – образився Царевич.

– Я про себе, – пояснила ропуха. – Ну, довго ти ще на мене будеш витріщатися? Чи звичаїв не знаєш? От уже ця молодь!.. Підказую: цілувати мене треба. З любов’ю, від чистого серця. А не з тим виразом обличчя, що в тебе зараз проступив.

– Не царське це діло – ропух цілувати, – заявив царевич, підводячись. – Ану, Дурню, давай!

Його супутник і тезко (а також – незаконний брат по чарівній рибі, котру скуштувала не тільки Василина Премудра, але і Марфа-Молочниця) зітхнув і позадкував. Дурнем він був тільки по батькові. Цілувати земноводне – не хотів.

– На дибу підеш, – утомлено сказав Царевич. Видно було, що розмова ця ведеться не вперше і на Дурня погрози незаконного братика справляють враження все менше й менше. – А поцілуєш – озолочу.

– Міністром зробиш?

– Зроблю. Зовнішніх зносин.

Щодо «зносин» Дурень не був упевнений, слівце викликало якісь невиразні підозри, але він вирішив не коверзувати, зажадав тільки:

– Заприсягнися.

– Агов! – устряла в розмову ропуха. – Доводжу до вашого відома... – тут її увагу відволікла бабка, що пролітала неподалік; комаха була миттєво підбита язиком і строщена. – Доводжу до вашого відома, – продовжила нарешті ропуха, – що цілувати мене будь-кому не варто. Небезпечно для життя.

– Патякай-патякай, – протяг Царевич. – Врахуй, я у своїй сім’ї брехні не терпітиму. Мені потрібна дружина чесна, не ошуканка.

– Це хто ошуканка?! Я ж навпаки – попереджаю! Якщо хтось-таки не істинно царського походження, чари не спрацюють.

І вона між іншим схрумала комара.

Іван-Дурень запитально подивився на Івана-Царевича, мовляв, що накажете.

– Цілуй, – рішуче звелів той. – Там розберемося.

– Я протес!.. – ропуха виявилася недостатньо моторною і не встигла відскочити. Іван-Дурень, набравши урочистого (як на похороні) виразу обличчя, припав до майбутньої царівни губами. «Заразом перевірю, чи правду батько казали, коли п’яний бували».

«Брехали», – зрозумів Дурень. Не перетворювалася ні на кого ропуха, так і сиділа на долоні, дихала часто горлом й баньки витріщала з переляку. Днинка у неї сьогодні випала – борони Боже: спершу ледве не пристрілили, тепер цілуватися лізуть без серйозних намірів.

«Ну й добре, – подумав Іван-Дурень, відпускаючи її на купину. – І добре, що батько вигадали все».

– Тьху! – у два голоси вигукнули ропуха й Царевич.

Останній додав замислено:

– Невже просто балакуча?..

– Дурень! – обурилася ропуха.

– Га? – нахилився до неї Дурень.

Ропуха злизала з повітря ще одного комара і заявила задоволено:

– Я ж попереджала!

І з повагою на Дурня зиркнула.

– Врахуй, – сказала Царевичу, – я тут довго розсиджуватися не збираюсь, у мене часу обмаль і взагалі. Будеш цілувати – цілуй, ні – забирайся! Бач, гидує він...

– Не гидую! – почервонів Царевич. – Я... Зараз, я...

«Нецілований, – зрозуміла ропуха. – Це добре.

Якби ще дійсно чистокровним виявився... Нині цариці такі непостійні!»

Тим часом її знову підняли високо над купиною і серйозно намірилися-таки поцілувати. Щоправда, над радісним виразом обличчя Царевичу було ще працювати і працювати, але це нічого, діло наживне. Та й зрозуміти його можна.

– Вийшло! – прошептав Іван-Дурень. – Ти ба!..

– А ти думав, – хмикнула вона. – Чари – це тобі не просто так! Ану, допоможи йому з каптана виплутатися. До речі, одяг можеш собі залишити. Скажеш Царю...

– Придумаю, що сказати, – відмахнувся Іван. – А що, дійсно ми з ним настільки схожі?

– Як дві краплі води.

– Тож-бо батя матінку підозрювали...

– Ну, батя твій і справді дурнем був, якщо про такі речі тріпався. А ти – помовч! ...Гаразд, ступай з Богом. Переодягнутися не забудь, коли з лісу виходитимеш, а все своє в трясовині втопи чи спали. Точно справишся з новим життям?

– Я – так. А як же він?

– І він справиться. Не перший, надійсь, і не останній. Перевірено, вже. Ну, йди.

Вона посиділа, дивлячись услід Дурню, потім скосила погляд на свого нареченого. «Все-таки не так самотньо житиму, буде тепер з ким словом перекинутися».

Тут уже й Іван-Царевич отямився. Спробував обуритися: «Що стало?!..» – та не договорив.

Відволікся, щоб збити язиком смачненького комара.

Свої зауваження та думки про книгу Ви можете залишити в Інтернеті на сайті автора за адресою:

http://puziy.faust.net.ua/