Текст книги "Місто Тисячі Дверей"

Автор книги: Володимир Арєнєв

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)

Розділ двадцять четвертий,
дуже маленький, у якому майже нічого не відбувається

Містер Колреш Ямс, великий (і – єдиний) детектив в Охах, сидів у своєму улюбленому кріслі й вистукував на барабані сумну мелодію. Настрій у містера Ямса був меланхолійний і мрійливий. За вікнами навшпиньках ходили Невиконані Обіцянки, але сьогодні – не для того, щоб підкрастися і налякати когось, ні. Просто вони не хотіли привертати увагу великого детектива. У такому настрої він міг запросто їх виконати.

– Ну і чого я домігся? – запитав містер Ямс у когось, не видимого Невиконаним Обіцянкам. – Чого ж зрештою я домігся, га?

– Я думав, ви знаєте, що робите... – обережно і неголосно вимовив хтось. – Це ж елементарно, Ямс!

– Тоді здавалося, що саме так. Тепер я ні в чому не впевнений, – журливо вимовив детектив. – Бачите, я зовсім не такий великий.

– Справа не в розмірах, – примирливо повідомив голос. – Повірте, я знаю.

Якийсь час вони мовчали, тільки Ямс продовжував вибивати на барабані мелодію.

Потім у двері постукали...

Розділ двадцять п’ятий,
у якому будуються плани і ухвалюються рішення

Зрештою, пагорбів в Охах було не так багато, кав’ярень на них – трішки більше, а от господарів кав’ярень з ім’ям, яке звучало як Димон, узагалі п’ятеро. Дрібниці, якби всі господарі жили на одному пагорбі. А так – довелося полазити по схилах.

Зате тепер Фімка сидів у вже знайомій кав’ярні, а Рету-Де-Мон підливав йому мракки. Мракка була огидною на смак, зовсім не така, якою Рету-Де-Мон пригощав Фімку минулого разу.

– Незабаром і цієї не буде, – сумно проказав господар кав’ярні. – Мракковари з дня на день несуться гірше і гірше.

Він помітив Фімчин подив і пояснив:

– А як ти думав, звідки береться мракка? Не з Горщичка ж! Мосі кажуть, ви були у палаці. Тоді ти повинен бур бачити там мракковарів.

– Це котрі схожі на самовари? А поводяться, як курки?

– Саме вони!

– Бачив!

– Оце і є мракковари. Бо варять мракку. І відразу ж несуться нею. Як звичайні курки відкладають яйця, так вони відкладають невеликі барильця з мраккою.

Рету-Де-Мон відвів Фімку на задній двір і показав своїх мракковарів. Хлопчик пам’ятав, як виглядали палацові – бадьорі, товариські (навіть занадто!), рухливі. А мракковари господаря кав’ярні були мляві, з тьмяними боками, з ніжками, що запліталися на ходу. Вони ледь-ледь шкутильгали подвір’ям і зрідка випускали слабенькі струмені пари.

– Лишенько, – погодився один із Мосей. – І що це на них найшло? Невже хтось випустив із клітки Всесвітній Сум?

Рету-Де-Мон замахав руками:

– Що ти! Сум як сидів у географічному парку, так і сидить! Його інвентаризували, дали номерок і наказали «не порушувати»! Тобто на відвідувачів не нападати і за межі своєї ділянки не вилазити.

– Слухається?

– Слухається! У нас тепер знаєш які суворі порядки!

– Бачили, – скептично відгукнулися Мосі. – Мабуть, Сигізмунд Брехло руку доклав, га?

– Він самий... Двері зафарбували та й будинки перефарбували майже всі поспіль!

– Це ми помітили, – зітхнув Фімка. – Ну і нудно ж тут тепер стало...

– Не те слово! – підтримав Рету-Де-Мон. – Просто сумно! Жити не хочеться!

– А чого ж ви дозволили? – обурилися Мосі.

– Але ж Сигізмунда пані Бенбоу підтримує. Ти з нею знайомий?

– Доводилося зустрічатися...

– А ти можеш уявити, щоб хтось ризикнув їй заперечити? Еге ж!.. До того ж, – додав він, – у нас зараз лихо крутіше за Сигізмундові вигадки. Зник Горщичок.

– Як зник?! Куди зник?! – в один голос закричали Мосі й Фімка.

– Отак – зник, – невесело посміхнувся Рету-Де-Мон. – Хтось поцупив його з Кухні.

– Але навіщо?!

– Пам’ятаєш, Фімко, я розповідав тобі про Короля-Маляра? Вважається, що він повернеться після того, як намандрується досхочу. Чи коли з Охами щось трапиться.

– Ви вважаєте, Горщичок спеціально поцупили, щоб Король-Маляр повернувся?

– Чому ж ні? Адже Горщичок зник після того, як усю владу в місті загарбав Сигізмунд.

– Ну, а раптом це зробили, щоб нашкодити?..

Рету-Де-Мон похитав головою:

– Сумніваюся. Ми ж усі тут харчувалися раніше, як то кажуть, зі спільного Горщичка. Звичайно, залишаються мракковари, але, як бачиш, вони почуваються дедалі гірше. Тримаємося тільки завдяки правам, але їх скоро на всіх не вистачатиме. Ти помітив, що в місті майже немає повітряних куль?

– Так. Я подумав, це тому, що вже вечоріє, і...

– Ні, вони просто перестали літати. Наші повітряні кулі й кораблі живилися тінями міжДвірних вітрів. Тепер вони голодують і впадають у сплячку. А мракковари, на мою думку, хворіють через те, що сюди перестали потрапляти сонячні зайчики з інших світів. Мракковари харчувалися саме ними.

– Ось чому вони так накинулися на мене, коли ми прийшли до палацу! – здогадався Фімка. – Напевно, на моєму одязі десь причаїлися сонячні зайчики з мого світу.

– Імовірно, так воно і було, – кивнув Рету-Де-Мон.

– Нас от що цікавить, – подав голос Мось. – Наскільки Ми пам’ятаємо, чарівний Пензель дістався Сигізмунду. Він і тепер у нього?

– Він Пензля з рук не випускає ні вдень, ні вночі.

– І ним же Сигізмунд зафарбовував Двері?

– Ні, для цього вистачило звичайних пензлей і фарб. Але деякі порядки в Охах він навів – вірніше, намалював – саме чарівним Пензлем. Все, що ви бачили в географічному парку, його рук справа.

– Отже, – продовжував Мось, – чому б нам (Ми маємо на увазі не тільки Нас-тарганів), – поспішно уточнив він, – чому б нам не поцупити Пензель? Наскільки Ми пам’ятаємо (це Ми вже про себе), за допомогою Пензля можна відкрити ті особливі Двері, які ведуть у світ, куди пішов Король-Маляр. От і відкриємо! І покличемо його на допомогу!

– Чудова ідея, – зітхнув Рету-Де-Мон. – Тільки як її здійснити?

– Ну... – кашлянув Фімка, розуміючи, що ще трохи, і його друзі ухвалять поспішне рішення, яке може йому не сподобатися. – От мені, наприклад, здається, що якщо і красти, то... Брехло – тип небезпечний... Ви не подумайте, що я боюся, просто...

– Збройне пограбування не годиться, – підсумував Мось. – Ми (таргани) теж так думаємо. Зброї в нас (нас усіх) немає. Та й як грабіжники ми не вельми кваліфіковані...

– Але ж і Сигізмунд повинен інколи спати, – замислено сказав Фімка. І додав обережно, пам’ятаючи, у яке місто потрапив: – Ну, мені здається, що повинен...

– А це ідея! – вигукнув Рету-Де-Мон. – Ми проберемося до будинку Брехла і викрадемо Пензель, коли він спатиме.

Фімка подумки зітхнув з полегшенням: збройне пограбування відмінялося.

– Але перш ніж робити це, нам варто довідатися, де знаходяться особливі Двері, що ведуть у світ Короля-Маляра, – зауважив Рету-Де-Мон. – Можливо, нам доведеться рятуватися втечею і кожна хвилина буде на вагу золота. Я маю на увазі, що після викрадення ми не матимемо часу з’ясовувати, куди саме бігти.

– Розберемося, – впевнено заявив Мось. – Тобто розберемося Ми, таргани. Поки ми тут з вами теревенимо, певні розвідувальні роботи вже ведуться.

– Тоді які наші плани? – запитав Рету-Де-Мон. – І чи можу я чимось бути вам корисним?

– Нам потрібен час, щоб уточнити всі деталі. Мінімум – до ранку.

– Кав’ярня до ваших послуг. Фімка може тут заночувати – і ті з вас, Мосей, хто не пішов у розвідку, теж, – запропонував Рету-Де-Мон. – Місця на всіх вистачить.

Трохи згодом Фімка сидів на подвір’ї кав’ярні і сумно дивився на мракковарів. На душі в нього було тоскно, і не тільки через недугу цих маленьких істот. Фімка сумував за домом – усер’йоз, як ніколи ще в житті ні за чим не сумував.

І чомусь найбільше було шкода акваріумних рибок, яких він так і не погодував.

– Додому хочеш? – здогадався Рету-Де-Мон. Хазяїн кав’ярні закінчив усі господарські справи і тепер, без свого фартуха, мав абсолютно буденний вигляд. – Не переживай, – сказав Рету-Де-Мон, – ми знайдемо вихід. Навіть багато виходів – в усі світи, чиї Двері зафарбував Сигізмунд.

– А раптом не вийде?

– А ми дуже постараємося, і тоді неодмінно вийде. Та що я тобі розповідаю – сам побачиш! А тепер йди-но спати. Вранці матимемо багато роботи.

Зранку, снідаючи несмачною мраккою, Фімка вислухав доповіді тарганів.

– Ситуація така, – звітував Мось. – Сигізмунд живе неподалік від цієї кав’ярні. Цвяхи в його будинку дуже смачні, Ми куштували...

– Не відволікайся, – нагадав Фімка.

– Так, вибач. Отже цвяхи в будинку смачні, а більше нічого у тому будинку доброго немає. Ну, і Пензель... Він його повсякчас носить з собою; навіть коли спить, обнімає, як дітлахи усіляких плюшевих ведмежат. Яка гидота! Цих плюшевих ведмежат зовсім неможливо їсти!..

– Моєю! – докірливо вимовив Фімка.

– Ох, знову відволікся, вибач. Так от, про Пензель. Брехло не залишає його ні на мить. Тому підмінити чи вкрасти так, щоб він не помітив, не вдасться. Доведеться здіснювати напад!

– Без цього ніяк не обійтися?

– Ну, хіба що ми обійдемося без самого Пензля.

– А може таке бути?

– Не знаю. Один із Нас учора був у палаці. Він запитав у Розалінди і Меліси про ті самі Двері, але вони нічого не знають. Може бути, Брехло зафарбував і їх. А може, вони просто дуже добре заховані. Мелісса сказала: певно, щоб відшукати Двері, потрібен чарівник. Справжній чарівник!

– По-моєму, в Охах кожен мешканець – чарівник.

Рету-Де-Мон зажурено похитав головою:

– Ти помиляєшся! Для тебе, напевно, всі ми виглядаємо трохи дивними, тобі здається, що ми здатні творити чудеса. Але ми – звичайні. І водночас кожен із нас – унікальний. Як і ти. Як і кожен з тих, хто живе у твоєму світі. Але, звичайно, ми не чарівники: не вивчаємо магію,, хоча іноді й користуємося нею. А це різні речі. Ти можеш користуватися тарілкою, але коли потрібно буде зробити кілька нових тарілок, ти тільки розведеш руками. Чи не так?

– Але невже в Охах немає жодного чарівника?! – засмучено вигукнув Фімка.

– Раніше їх було тут багато, та коли Сигізмунд почав зафарбовувати Двері, більшість із них повтікали. Залишився один-єдиний чарівник, але він – Порядник.

– І його звуть Лонгій-Л’Оккі, – додав Мось. – Тільки він зник, і ніхто не знає, де він тепер.

– Ну що ж, – підсумував Рету-Де-Мон, – доведеться, мабуть, нам, друзі, зазирнути на вогник до мого молодшого брата. Здається мені, він єдиний, хто може нам допомогти.

– Він чарівник? – із надією запитав Фімка.

– Ні, – відповів Рету-Де-Мон. – Він – детектив.

Розділ двадцять шостий,
у якому друзі знаходять Лонгія-Л’Оккі, але все ж не можуть відшукати чарівника

Так і вийшло, що під час описаної в двадцять четвертому розділі розмови у двері будинку Колреша Ямса постукали.

Великий детектив відчинив двері й радісно вигукнув, побачивши свого старшого брата, Рету-Де-Мона Ямса в компанії Фімки і Мосей:

– Очі б мої вас не бачили!

– Давненько ти до мене не забігав! – сказав він, коли гості зручно влаштувалися в кріслах. – Ну, розповідай, що трапилося.

– Може, спершу познайомиш нас зі своїм приятелем, який ховається в льосі? – запропонував Рету-Де-Мон.

– Упізнаю свого старшого брата! – засміявся Колреш. – Ти завжди був проникливим. Я ж казав, тобі слід було податися в детективи.

– Два детективи для такого міста, як Охи, – забагато. Хтось повинен годувати городян, правильно? Ну то що твій приятель, він так і ховатиметься?

Великий детектив підвівся з крісла і відкинув ляду:.

– Виходьте. Ви ж чули, від мого брата нічого не приховаєш.

У кімнату вибрався невисокий пан абсолютно непримітної зовнішності, якщо не зважати на темні окуляри, що майже повністю закривали його обличчя.

– Очі б мої вас не бачили! – привітався він з Ре-ту-Де-Моном і Фімкою (Мосей він не бачив, вони, як завжди, відсиджувалися в кишенях Фімчиної куртки). – Даруйте, що ховався, від вас у льосі. Зараз у мене такий період життя, коли хочеться побути на самоті. Так би мовити, переосмислити прожите і все таке. Ну, ви розумієте?

– Розумію, – погодився Рету-Де-Мон. – Але скажіть, чи довго ви маєте намір залишатися на самоті?

– А чому вас це цікавить, шановний?

– Та, бачите, Лонгію-Л’Оккі, ви тепер єдиний в Охах чарівник. І нам дуже потрібна ваша допомога.

– Заждіть, – втрутився отетерілий Фімка. – Я ж бачив цього Лонгія-Л’Оккі, він зовсім по-іншому виглядав. Він же височенний був, як три баскетболісти вкупі! Щось тут не так!

– Усе так, Фімо, – заспокоїв його Рету-Де-Мон. – Тепер з паном чарівником справді все так, еге ж?

– Ви надзвичайно проникливі, – посміхнувся крізь свої темні окуляри Лонгій-Л’Оккі. – І водночас ви помиляєтеся. Зі мною дійсно все так, я ніби загубив себе і довгий час не міг відшукати. І от нарешті знайшов. Але... я більше не чарівник.

– Як?!

– Більшою частиною своїх магічних властивостей я володів завдяки окулярам, наповненим водою з Озера Кольорової Музики. На жаль, окуляри в мене вкрали, і тепер я не здатен творити чари.

– Ну що ж, вкрадене можна знайти, – вирішив не здаватися Рету-Де-Мон. – Тим більше, що серед нас є великий детектив – мій брат.

– Для цього пан чарівник і прийшов сюди, – сказав Колреш Ямс. – І, звичайно, я знаю, де знаходяться його окуляри. Ви б отримали їх і раніше, якби не забудькуватість... одного пана. Боюся, тепер дістати їх буде не так легко.

– Де ж вони?

Колреш Ямс, як він це полюбляв, витримав театральну паузу і потім тихенько стукнув барабанною паличкою по своєму новому барабану.

– Вони в будинку Сигізмунда Брехла, – сказав великий детектив. – Точніше, у його ложці.

– У ложці?!

– Так-так, саме в ложці. У ложки Сигізмунда Брехла є подвійне дно, і там заховані окуляри.

– Що ж нам робити?

– Є у мене одна ідея... – із задоволеним виглядом повідомив Колреш Ямс. – Але нам буде потрібна допомога.

Розділ двадцять сьомий,
у якому Брехлу дарують пісковий годинник, а також йдеться про «справи давно минулих днів»

Сигізмунд Брехло, Головний Порадник Охів, замріяно смоктав цвях (зрозуміло, льодяниковий). Не так давно він з’ясував дещо дуже для себе неприємне. Так би мовити, непередбачені обставини. Яких він, власне, ніяк і не міг передбачити.

Але від цього вони не ставали менш неприємними. Отямитися Сигізмунда змусила підозріла метушня під вікнами його будинку. Непорядок!

Брехло визирнув: метушилося кілька незрозумілих типів. Вони тягли до Сигізмундових дверей величезний пісковий годинник.

– Ви що тут робите? – із погрозою у голосі гукнув Сигізмунд. – Порядок порушуєте?!

– Ні, що ви, – похитав головою один із них, середнього зросту пан із непримітною зовнішністю і великими темними окулярами на пів-обличчя. – Ми лише принесли вам подарунок від вдячних городян.

– Мені? – Сигізмунд був зворушений. – Подарунок?!

– Вам. Ми знаємо, який ви зайнятий і як цінуєте свій час. От для того, щоб ви завжди точно знали, котра година, ми принесли вам цей пісковий годинник.

– Ну що ж... – гмикнув Брехло. – Що ж, тоді заносьте його, шановні. Дуже, дуже розчулили! Ух ти, який величезний! Це що ж, тривалістю на тиждень?

– На рік! – ображено виправив його пан у темних окулярах. А інший, вусатий, який чимось нагадував Сигізмунду Колреша Ямса, додав: – І, зауважте, точність у нього вражаюча. Похибка в одну піщину на півроку!

– Забагато! – буркнув Брехло. – Хоча, – додав він, схаменувшись, – усе-таки це подарунок, а в дарованого годинника піщинки не рахують. Поставте-но його он там, так, поруч із ліжком. Сподіваюся, пісок у них сиплеться не надто гучно, га? Добре, потім розберуся й у разі чого переставлю в інше місце.

Носії пішли, а Сигізмунд вирушив до міста перевіряти, чи все гаразд. Пензель, він, звичайно, захопив із собою. На жаль, і ложку з подвійним дном теж.

– От невдача, – промурмотів Мірмелеон, вибравшись із піскового годинника; він оглянув весь будинок Сигізмунд а і зрозумів, що ложки немає. – Як же тепер бути?

Дехто з вас здивується, адже, як ви пам’ятаєте, саме з вини Лонгія-Л’Оккі Мірмелеон потрапив у Охи. Власне, історія муралевиного лева і чарівника була значно заплутанішою, про що ви довідаєтеся трохи далі. Зараз же просто скажемо, що Мірмелеон і Лонгій-Л’Оккі нарешті знайшли спільну мову і вирішили співпрацювати.

І тому Мірмелеон, сховавшись у пісковому годиннику, повинен був знайти ложку з подвійним дном і витягти звідти окуляри чарівника. А потім, з окулярами, повернутися до будинку Колреша Ямса, де тепер знаходився штаб наших змовників.

Отже, ложки в будинку не було. Мірмелеон очікував на щось подібне, тому повернувся до годинника і, зарившись якнайглибше, заходився чекати, поки повернеться Сигізмунд.

Тим часом у будинку Колреша Ямса примарний джентльмен у смокінгу і з молоточком, дуже схожим на лікарський, розповідав Фімці історію Лонгія-Л’Оккі. Джентльмен був Невиконаною Обіцянкою містера Ямса, і незабаром йому судилося зникнути. Сам він теж був уплутаний у цю історію. Бо Лонгія-Л’Оккі придбав Озеро Кольорової Музики на аукціоні, а примарний джентльмен був там головним аукціонником. Ну а Мірмелеон, як ви вже здогадалися, працював на тому аукціоні в пісковому годиннику, який відраховув час. Це він кричав «Один! Два! Три! Продано!», бо така в нього була робота. Саме після його «Продано!» Озеро стало належати Лонгію-Л’Оккі.

Як же так сталося, що Озеро Кольорової Музики взагалі виставили на продаж? Дуже просто. У тих місцях, звідки був родом Лонгій-Л’Оккі (а також Озеро, Мірмелеон і аукціонник на ім’я Гороб’яній), існував стародавній звичай. Раз на рік усі визначні пам’ятки виставлялися на продаж, і їх купували самі ж городяни, щоб цілий рік доглядати за ними. Вони дуже любили свої озера, річки, парки і гори. І хоча якась одна людина завжди номінально володіла тим чи іншим озером або парком, насправді ж туди могли приходити всі. Так було заведено споконвіку, і нікому й на думку не спадало, що хтось вирішить забрати Озеро і перенести його до зовсім іншого світу, в інше місто.

Чи збирався Лонгій-Л’Оккі узяти Озеро Кольорової Музики з собою? Ні, у тім-то й річ, що ні! Тоді він ще не планував вирушати до Охів. Але приблизно тоді він почав дуже переживати через свої помилки і рости після кожної з них. І тому вирішив податися кудись далеко, втекти від своїх помилок. А Озеро прихопити із собою, бо він дуже його любив, це Озеро.

Звичайно, від помилок Лонгій-Л’Оккі не втік. В Охах він робив їх так само, як робив би в будь-якому іншому місці, адже помилятися може кожен. На щастя, Лонгій-Л’Оккі зрештою зрозумів це і перестав боятися власних помилок. І тоді – на превеликий власний подив! – він перестав рости, а навпаки, почав зменшуватися у розмірах, поки не став таким же, яким був колись.

А зрозуміти, що помилки робить кожен і боятися цього не треба, потрібно лише виправляти їх, чарівникові допоміг саме Мірмелеон. Він теж прийшов в Охи не зовсім випадково. Коли в рідному місті Лонгія-Л’Оккі, Утопіябурзі, стало зрозумілим, що сталося, багатьох охопив розпач. Найбільше звинувачували себе у цій біді Гороб’яній і Мірмелеон. І вони вирішили вирушити за чарівником, щоб у той чи інший спосіб повернути Озеро. Але Мірмелеон незабаром заблукав в Охах і потрапив до палацу, де й залишився жити, поки не зустрівся з Фімкою. А Гороб’яній відвідав тутешнього детектива, містера Колреша Ямса. Той пообіцяв щось придумати, і, заспокоєний, Гороб’яній повернувся до себе на батьківщину, там у нього були невідкладні справи: наближався новий сезон аукціонних розпродажів. А містер Ямс усе ніяк не міг вирішити проблему Гороб’янія, і тому незабаром у будинку детектива завелася Невиконана Обіцянка, дуже схожа на самого Гороб’янія. Колреш Ямс настільки прив’язався до своєї Невиконаної Обіцянки (вона – єдина істота, яка могла годинами слухати барабанні симфонії у виконанні містера Ямса), що не квапився її виконувати.

Так тривало доти, доки в Лонгія-Л’Оккі не пропали окуляри. Чарівник вирушив разом із Сигізмундом і адміральшею Бенбоу до географічного парку, й там Невиконана Обіцянка і Мірмелеон відкликали його вбік і делікатно пояснили, що чинити так, як вчинив Лонгій-Л’Оккі, негоже. Мірмелеон здогадувався, що чарівник прихопив Озеро із собою в Охи через неуважність, що він просто не подумав, як це позначиться на інших мешканцях Утопіябурга. Тепер же, коли чарівник довідався про наслідки свого вчинку, він визнав, що був неправий. І почав зменшуватися! Але оскільки тепер він начебто і не був чарівником, Лонгій-Л’Оккі узяв відпустку і вирушив до містера Ямса, щоб той допоміг йому відшукати окуляри. А вже з окулярами чарівник мав намір виправити власні помилки. Тобто якщо і не повернути Озеро до Утопіябурга, то хоча б зробити так, щоб мешканці обох міст могли приходити до його берегів.

На щастя, Сигізмунд не впізнав Лонгія-Л’Оккі, коли той разом із Рету-Де-Моном приносив пісковий годинник. А ложку з подвійним дном Брехло віднедавна завжди носив із собою, щоб вона більше не пропадала. Тому Мірмелеону довелося сидіти в пісковому годиннику до глибокої ночі. Тільки коли він сам же прокричав північ, муралевиний лев запідозрив, що з Брехлом щось трапилося.