Текст книги "Місто Тисячі Дверей"

Автор книги: Володимир Арєнєв

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)

Розділ двадцять восьмий,
у якому два генії сперечаються, розуміючи один одного з півслова, а Фімка вирушає назустріч новим пригодам

– Більше чекати не можна, – вирішив Лонгій-Л’Оккі. – А раптом Брехло впіймав Мірмелеона?

– ...і катує? – саркастично додав Мось. – Не переживай, усе гаразд із Мірмелеоном. А от із Сигізмундом... – і він зловтішно захихотів. Видно, чеширські таргани встигли навести деякі довідки.

– Що ж сталося із Сигізмундом?

– Він зараз у географічному парку. А там... дуже і дуже неспокійно... Шкода тільки, ложка при ньому. І поцупити її не вдалося, він тепер за нею уважно стежить. Причепив на мотузочку і повісив на шию.

– Ну що ж, зачекаємо, – незворушно заявив Колреш Ямс. – Рано чи пізно Сигізмунд ляже спати.

Він хлюпнув у коминець вогненної води, від якої дрова відразу зайнялися, і потягся за барабанними паличками.

«Кепські справи», – зрозумів Фімка. За той час, поки він гостював у великого детектива, хлопчик вивчив деякі його звички. І знав, що барабанні палички в руках Колреша Ямса не обіцяють оточенню нічого доброго.

«Потрібно його якось відволікти!»

– Скажіть, містере Ямсе, – зважився нарешті на запитання Фімка, – а...

– Чому я не допоміг городянам відшукати Горщичок? – завершив за нього речення великий детектив. – Розумієш...

Тут до будиночка Ямса увійшов Рету-Де-Мон.

– Розумієш, мій брат навмисно не втручається в цю історію, – пояснив він. – Бо хоче, щоб Маляр повернувся до Охів. Або, точніше, щоб хтось влаштував тут безлад й оживив усі Двері.

– А це хіба?.. – та Фімці знову не дали договорити.

– Звичайно, можливо, – гмукнув Колреш Ямс. – А як же інакше!

– Він знає, що каже, – підтакнув Мось. – Що-що, а безлад утворюється сам собою, досить лише відвернутися і порахувати до трьох. Хоча ми перевіряли – іноді можна просто відвернутися і навіть не рахувати. Спрацьовує. Ти дивишся – а там уже безлад!

– А Сигізмунд не просто відвернувся, він пішов з географічного парку, – підсумував Рету-Де-Мон. – Тому тепер він має багато клопоту. От тільки б Брехло...

– ...не утік від клопоту кудись в інше місце, – подав голос Колреш Ямс. – Тобто, ти пропонуєш нам вирушити до географічного парку і спробувати роздобути ложку?

– Пізно, – сказав Мось. – За нашими розвідданими, Сигізмунд уже повертається додому.

– Виходить, треба йти до нього додому! – підвівся з крісла Лонгій-Л’Оккі. – Я не можу більше чекати. До того ж, Мірмелеону може знадобитися наша допомога. Згодні?

– Думаю, наша компанія приверне до себе надто багато уваги, якщо вирушить туди гуртом, – заявив детектив. – Ідіть-но ви, Лонгію-Л’Оккі, і візьміть із собою Фімку й мою Невиконану Обіцянку.

– Ви забули про Нас, – невдоволено пробурчав Мось.

– Та ви однаково пішли б з ними, – посміхнувся містер Ямс.

Він постояв на ґанку, дивлячись услід цій різношерстій компанії, яка крокувала нічними охівськими вуличками, а потім повернувся до будинку.

– Здається, ця історія розгортається зовсім не так, як ти очікував, – сказав Рету-Де-Мон.

– І в цьому її привабливість, – відповів містер Ямс.

Розділ двадцять дев’ятий,
у якому нічними Охами літають, бігають і плазують городяни, а дехто з них навіть проникає через відкрите вікно до чужого будинку

Самотня повітряна куля, що поверталася від Повітреспаду Найсвіжішого Повітря, дихала, як то кажуть, на повний балон. І хоча почувалася трохи сонною, не поспішала причалити до даху рідного будинку, а вирішила ще трохи повисіти у небі й поспілкуватися з іншими літаючими істотами. Сьогодні вночі місяць узяв вихідний, тому тут, нагорі, було темно, і в повітрі пролітали найрізноманітніші створіння, які у місячні ночі в небесах не з’являються.

Відьми на старомодних пилососах мчали на своє відьмацьке збіговисько у бік Не Зовсім Лисої Гори – густо порослого ялинником пагорба. Звідти доносилися перші «Ой!», «Ух!» і «Ну от, знову промахнулася!» Це новоприбулі здійснювали посадку – не м’яку, а яку вже вийде. Повітряна куля зітхнула і подумала, що пилососи все-таки не зовсім досконалі літальні апарати, адже вони не створені для польотів у небі. Так само як і мітли. Але відьми – вони ж відьми, їм потрібно, так би мовити, тримати фасон. Навіть якщо при цьому доводиться приземлятися на ялинові лапи. Куля здригнулася, коли уявила собі, що б голки вчинили з нею.

Потім розпочалося найцікавіше: за зміною повітряних потоків і пожвавленням серед зірок куля здогадалася, що десь поруч літають вакуумні летяги. Звичайно, вона ніколи в житті не бачила їх (до речі, у повітряних куль і очей немає, вони зовсім по-іншому сприймають навколишній світ). Але здогадуватися про присутність вакуумних летяг могла. І навіть іноді обмінювалася з ними кількома ввічливими словами про погоду.

Однак сьогодні поспілкуватися з летягами кулі не пощастило. Вона помітила, як до будинку повертається хазяїн, і вирішила, що краще б до його приходу з’явитися на даху. До того ж вона, як і інші повітроплавальні кораблі, потроху впадала у сплячку через відсутність тіней міжДвірних вітрів.

Вже спускаючись на дах, куля також помітила дивну компанію, яка рухалася однією з вуличок. Але добре роздивитися (або, якщо точніше, завважити) вона не встигла, оскільки хазяїн був зовсім близько. Куля опустилася на дах і сумирно завмерла. Задрімала.

Тим часом дивна компанія, яка складалася з Фімки, Лонгія-Л’Оккі і Невиконаної Обіцянки (і, зрозуміло, Мосей у Фімчиних кишенях), уже встигла добряче перехвилюватися, блукаючи нічними вуличками Охів. Як і в кожному місті, в Охах було два життя: денне і нічне. І нічне життя Охів дуже сильно відрізнялася від денного. Як уже було сказано, ночами у небі над містом літали на пилососах відьми, й іноді вакуумні летяги (самі, без пилососів). Але між будинками теж блукали всілякі-різні... городяни, якщо можна так висловитися. То промчить карета, запряжена величезними псами з палаючими очиськами, то прострибає на одній нозі лелека в блюзнірському ковпаці, а то прошкандибає чийсь надміру активний журнальний столик.

Чомусь Фімці здавалося, що з деякими нічними мешканцями Охів краще не зустрічатися. Тут узагалі все начебто розмежовано: одні живуть уночі, інші – вдень. І буцімто домовилися зайвий раз одне одному на очі не потрапляти. «А хто не сховався, я не винен», – пригадав він слова лічилочки.

Хоча, напевно, в минулому нічні мешканці, навіть якщо і заставали когось із денних, не надто суворо до них ставилися. Але то були звичайні часи, коли ще не пропав Горщичок, а мракковари без проблем здобували собі заДвірних сонячних зайчиків. А зараз усе змінилося, і нічні городяни, як і денні, були трохи... злостиві.

Тому Фімка, як і Лонгій-Л’Оккі, намагався триматися в тіні будинків і якнайменше шуміти. Тільки Невиконана Обіцянка великого детектива нехтувала всілякими умовностями і простувала, а вірніше, пливла над бруківкою, анітрохи не звертаючи уваги на нічних городян. Ті, збентежені такою зухвалою поведінкою, відповідали Обіцянці взаємністю.

– Наближаємося, – повідомив з кишені Мось. – От він, будинок.

Лонгій-Л’Оккі кивнув, підтверджуючи.

– А у вікнах світло горить, – сказав привид Гороб’янія. – Напевно, хазяїн будинку вже вдома.

– Та й Ми вже тут, – захихотів Мось. – Ну то що, як діятимемо?

– Дочекаємося, поки Брехло засне, – запропонував Фімка. – А потім дамо знак Мірмелеону, що ми тут.

– Світло згасло, – прошепотів Лонгій-Л’Оккі. Зараз він анітрохи не був схожий на могутнього чарівника: просто звичайна собі людина, тільки окуляри надто темні та надто великі. – Ходімо, я знаю, де в нього вікно, яке він залишає на ніч відчиненим, щоб кімнати провітрювати.

– А це правильно? – раптом засумнівався Фімка. Насправді він страшенно боявся, що їм доведеться зіштовхнутися з Сигізмундом, боявся більше, ніж невиконаного домашнього завдання з англійської, більше, ніж виклику в школу батьків, більше, ніж...

Словом, він волів би ще раз зустрітися з веласирапторами і танками (тільки цур – паперовими!), ніж лізти до будинку Брехла.

– Не зовсім правильно, – зітхнув Лонгій-Л’Оккі. – Але ми ж збираємося лише забрати назад мої окуляри – і нічого більше. Тому все-таки правильно.

Вони через вікно залізли до будинку Брехла. У кімнатах пахло льодяниками і фарбами.

– Десь тут... – почав був Лонгій-Л’Оккі.

Але договорити не встиг.

Бо з цієї миті події понеслися вперед зі швидкістю розлючених носорогів, переганяючи одна одну, а іноді навіть накладаючись одна на одну (чого пристойні носороги ніколи б собі не дозволили).

Отож, найближчим часом Фімка мусив пережити чергову порцію Страшенно Небезпечних Пригод.

Але він про це, певна річ, не знав.

Частина четверта.
Пензель – добре, а дощик – краще!

Розділ тридцятий,
у якому Пензель виймається, а Брехло прокидається

Отже, Лонгій-Л’Оккі почав говорити: «Десь тут...» – але цієї миті відчинилися двері й до них вийшов Мірмелеон, весь у піску, але задоволений. У в передній парі лапок він обережно ніс окуляри.

– Ось! – пошепки, але гордо повідомив він. – Здобув.

– А що Сигізмунд?

– Спить. Він прийшов весь скуйовджений, розхристаний, у пошарпаному одязі... й узагалі...

– Ну, в нього одяг і так не дуже цілий, – сказав Лонгій-Л’Оккі. – А де Пензель?

– Брехло спить, не випускаючи його з рук. Але якось дивно. Немов боїться втратити і водночас боїться його самого.

– Дозволь, – Лонгій-Л’Оккі взяв у Мірмелеона свої окуляри. У них переливалися фарбами води Озера Кольорової Музики. – Я мушу поглянути на Пензель.

– Але ж ви не збираєтесь... – здригнувся Фімка. Він уявив собі, що станеться, якщо Сигізмунд раптом прокинеться і побачить їх.

– Збираюся, – зізнався чарівник. Тепер, надягнувши чарівні окуляри, він виглядав солідніше. – Пензель не повинен бути в чиїх попало руках... – Лонгій-Л’Оккі зніяковіло похитав головою: – Він узагалі не повинен був датися Сигізмундові до рук. Тільки – Королю-Маляру або його найближчим родичам. От, принцесі, наприклад... Вірніше, виконуючій обов’язки принцеси. Або пані Бенбоу, вона все-таки мама принцеси, дружини Короля. Але не Брехлу. Та навіть якщо він за допомогою якогось чарівництва і зміг заволодіти Пензлем, до добра це не доведе.

– Це я помітив, – сказав Фімка.

– Ну от, бачиш.

– А як же тоді ви зможете взяти Пензель, якщо він нікому не дається до рук?

– Якщо Сигізмунд зміг, то і я вже щось придумаю. Тим більше, з моїми окулярами. – І Лонгій-Л’Оккі дбайливо погладив оправу. У ній вода з Озера негайно почала переливатися особливо яскравими і приємними барвами, немов відповідала на дотик. – Ходімо, – сказав чарівник. – У нас мало часу.

І вони ввійшли до спальні. Головний Порядник міста Охи спав на ліжку, згорнувшись клубочком і міцно стискаючи Пензель у витягнутих руках. Дійсно, ніби водночас боявся його самого, але й боявся його втратити.

Лонгій-Л’Оккі охнув.

– Він тільки наполовину справжній!

– Як це? – запитав Мось із кишені.

– А так! Тепер зрозуміло, чому він дозволив чужому взяти себе.

– А ще зрозуміло, чому намальовані Брехлом Двері виявилися тільки наполовину справжніми, – здогадався Мось. – Інакше б, Фімко, злопали нас ці ящірки хвостаті! Тільки б вуса та крила залишилися.

– У мене немає ні вусів, ні крил, – образився Фімка. – То що ж, виходить, нам тепер ніколи не вдасться викликати Короля-Маляра? Бо якщо Пензель справжній лише наполовину, виходить, і ті особливі Двері не відчиняться.

– Щось вигадаємо, – підморгнув йому Лонгій-Л’Оккі. – Спершу заберемо те, що є.

Він обережно, самими кінчиками пальців взяв Пензель. Потім потягнув його до себе.

Сигізмунд заворочався уві сні і, причмокуючи губами, смикнувся. Відпускати Пензель він не хотів, але й не прокидався.

Лонгій-Л’Оккі потягнув трохи сильніше.

– Не виходить, – прошепотів він. – Допоможіть. Фімка взявся за Пензель, а чеширські таргани вибігли з кишені й заходилися обережно лоскотати Сигізмунда, щоб той перевернувся і розкрив кулаки. Привид Гороб’янія через свою безтілесність допомогти нічим не міг, тому він завмер біля вікна і видивлявся, чи не помітив їх хтось із вулиці; там поки що було спокійно.

– Тягніть! – скомандував Мірмелеон. – Раз! Два!..

Один із Мосей, видно, таки розбудив Брехла: той, не розплющуючи очей, потягнувся, щоб почухатися, і випустив Пензель.

– Три! – закінчив Мірмелеон. – Продано!! ...Потім він, звичайно, перепрошував і казав, що закричав за звичкою. Але це було потім.

А зараз вони опинилися в одній кімнаті з розбудженим і розлюченим Сигізмундом.

Розділ тридцять перший,
який повинен був іти раніше, перед тридцятим і навіть двадцять дев’ятим, але розлігся саме тут і нікуди йти не бажає!

Сигізмундові сьогодні випала важка днинка. Коли Лонгій-Л’Оккі і Рету-Де-Мон принесли йому пісковий годинник, він саме побачив, що Пензель тільки наполовину справжній. А, відповідно, наполовину – підмінений. І значить...

Тут уже Сигізмундові стало не до жартів і не до подарунків. Якщо Пензель наполовину підмінений, виходить, усе, що він малював, не спрацює зовсім. Тут не буде за принципом «ти – мені, я – тобі», – в Охах мають силу зовсім інші закони.

Сигізмунд ледве дочекався, доки двоє носіїв установлять годинник і підуть. Потім він помчав до географічного парку. Брехло був майже впевнений, що там зараз коїться ого-го яке безладдя!

І він не помилився.

Узагалі, неприємності почалися відразу ж, варто було лише Сигізмундові вийти на вулицю. Він, Головний Порядник, бачив те, чого звичайні городяни ще не зауважили (а незвичайні – зауважили, але поки мовчали).

Відтоді як Пензель потрапив йому до рук, Сигізмунд працював без відпочинку. Наводив власні порядки. Або, точніше, малював їх. І тепер намальоване облуплювалося і розлазилось, як погана фарба під дією дощу і часу.

Сигізмунд злякався. Вивіски на будинках і покажчики («Прохід заборонено!», «Переходячи дорогу, не забувайте подивитися навсебіч і в небо!», «Стоянка тільки для повітряних куль п’ятої категорії надутості!») – нехай і змінилися, нічого особливого в цьому нема. Можна завжди намалювати нові, звичайні. Але він не лише таблички за цей час намалював.

У географічному парку всі доріжки зав’язалися вузлом. Сигізмунд попростував від каменя-покажчика до Долини Загублених Речей і побачив, як його страуси зникають один за одним. Немов хтось стирає їх гумкою. Загублені речі знову перемішалися в безладні купи. Сигізмунд ступив уперед, щоб хоч чимось зарадити, але доріжка раптом вигнулася і вивела його зовсім в інше місце.

Так, це була Хаща Хижих Равликів. Тут Брехло погосподарював зовсім трошки: намалював на черепашках кожного з равликів порядковий номер і прізвисько. Ну і паркан зробив декоративнішим.

Тепер паркан зник. І написи на черепашках теж – разом із черепашками!

Якось так виходило, що, зникаючи, намальовані Сигізмундом речі прихоплювали із собою в небуття і те, що існувало раніше!

Він не встиг домудрувати думку до кінця, бо Равлики його помітили. Без черепашок, до речі, вони рухалися набагато швидше. Приблизно зі швидкістю розлюченого бультер’єра. А розміром були з німецьку вівчарку.

Сигізмунд прожогом метнувся до виходу з парку, але доріжка знову схитрувала і вивела до Долини Загублених Речей. Брехло подумав, що це навмисно. Парк немов знущався з нього, дражнив цілковитим безладдям, якому не було виправдання.

– Порядники не здаються! – гаркнув Сигізмунд.

І побачив, як на крило літака, одного з тих, що стояли в Долині, вибирається живий динозавр. А за ним ще один. І ще.

Брехло упізнав їх – зрештою, він же сам і малював цих чудовиськ.

«Але як таке могло статися?!..»

Замість того щоб сушити над цим голову, Головний Порядник чкурнув світ за очі. Інакше він міг залишитися і без очей, і без голови: динозаври вже помітили Брехла і кинувся слідом.

Так швидко Сигізмунд ще ніколи не бігав. Він взагалі не дуже любив бігати, вважав, що це порушує порядок. Але хижі динозаври одразу завдали йому потрібну швидкість – щоправда, і самі не відставали, гади.

Ноги винесли Сигізмунда до Будинку Порадників. Позаду майже нечутно мчали веласираптори, але у тім-то й суть, що «майже»: тихий цокіт їхніх пазурів по кругляках бруківки був страшніший за гучне ревіння. Так поводяться лише істоти, абсолютно впевнені у тому, що станеться за кілька хвилин.

«Навіщо я їх намалював, ну навіщо?!»

Сигізмунд увірвався до Будинку, ледве не збивши з ніг Айо.

– У чому річ?.. – почав був той, потім помітив динозаврів і замкнув двері буквально перед самими їхніми мордами. – Це звідки такі взялися? – запитав він у Сигізмунда.

– Та... намалювалися, – пробурмотав Брехло, відводячи очі. – Слухай...

Почувся дзенькіт розбитого скла на першому поверсі.

Вони перезирнулися.

– Де Бульчин Жуск?!

– Він пішов прогулятися, – заспокоїв Сигізмунда Айо. – Але ж ми тут, – додав він тихо. – Скільки їх?

– Я, знаєш, якось не встиг порахувати. Але, думаю, у нас з’явиться така можливість, якщо ми...

Розлетілося ще одне скло. Щось важке гупнуло у сусідній кімнаті.

– Негайно до гвінпінів! – скомандував Айо. – Зрештою, не так вже й важливо, скільки цих динозаврів там. Головне, щоб вони не опинилися тут.

Порядники помчали до Вічної Криги. Раптом просто перед ними на повороті коридора з’явився веласираптор. Він був весь у порізах, напевно, тому, що проривався крізь вікно, але з цих порізів кров не текла, тільки стирчали розпатлані краї розривів, адже динозавр був паперовий.

Сигізмунд змахнув перед собою Пензлем, немов мечем, але на веласираптора це не справило враження.

– Айо, Сигізмунде, пригніться! – заволав хтось за спиною Брехла. І відразу ж: – Прицільними – вогонь!!!

Коридором полетіли шашки: чорні, білі і чарівні бірюзові.

– Брешеш, не пройдеш! – волали гвінпіни.

– Не на тих напали!

– Знай наших!

– Нема чого без запрошення в чужий Будинок сунути!..

Одна шашка рикошетом бацнула Сигізмунда по лобі, але він анітрохи не образився – навіть тихо порадів, що колись навчив гвінпінів такій корисній грі, як «Чапаев».

Згодом, коли пристрасті вляглися, динозаврів було розбито (буквально – від ударів шашок вони просто розлетілися на паперові клаптики), Брехло подякував гвінпінам і Айо за допомогу і побрів нічними вуличками Охи додому. Сигізмунд бачив, як навколо і далі відбувалися дивні, неприємні зміни, пов’язані з тим, що він намалював Пензлем. Але зараз Брехло нічого не міг зробити.

«А раптом, – думав він, – все владнається само собою...»

Вдома Брехло влігся в ліжко, міцно стискаючи в руках Пензля-зрадника. І заснув. І йому наснилося, як він, маленький, катається на поні, і той постійно вириває в нього з рук повід.

І було чудово!

Доки він не прокинувся.

Розділ тридцять другий,
у якому наші доблесні герої рятуються звичайнісінькою втечею і опиняються в облозі

– ...Три! Продано!! – вигукнув за звичкою Мірмелеон.

Сигізмунд здригнувся і розплющив очі. Потім він підхопився на ліжку, і всі побачили, що на тому боці, на якому Брехло спав, у нього в кобурі висить щось дуже схоже на пістолет.

– Рятуйся, хто може! – заволали з усіх кишень Мосі. – У нього шашкомет!!! Причому заряджений бірюзовими шашками, а ці не промахуються!

Шашкомет Сигізмунду видали гвінпіни, про всяк небезпечний випадок. Брехло зовсім забув про нього, але лемент чеширських тарганів нагадав йому про зброю;

– Стій! Стрілятиму!

Та де там! Поки Сигізмунд витягав з кобури шашкомет, Лонгій-Л’Оккі, Фімка і, зрозуміло, Мосі в його кишенях, встигли втекти. Через вікно (вже в компанії з привидом Гороб’янія) вони вилізли на вулицю. І майже водночас із будинку вискочив розлючений Сигізмунд з шашкометом у руці.

– Тікаймо врізнобіч! – скомандували Мосі з кишень. І Фімка відчув, як його куртка розривається, намагаючись скористатися порадою. Він не став чекати, що ж відбудеться раніше: розірветься куртка чи його упіймає Сигізмунд. Фімка припустив бруківкою і не відразу зрозумів, що біжить слід у слід за Лонгієм-Л’Оккі. І, ясна річ, Брехло погнався саме за ними, бо його не цікавили ні Мірмелеон, ні привид Гороб’янія. Його цікавив Пензель, нехай тільки наполовину справжній.

Над головою Фімки просвистіли дві бірюзові шашки й врізалися в Лонгія-Л’Оккі, трохи нижче його спини. Чарівник мовчки змінив напрямок бігу.

– Наворожіть же щось! – крикнув йому Фімка.

– Не можу! Мені потрібно хоча б півхвилини спокою, щоб підготуватися.

Але стільки часу вони не мали.

І тому Фімка дуже зрадів, коли побачив попереду свій безпритульний будинок.

– Повертайте он туди! Бачите, де над дверима дзвіночок висить!

Лонгій-Л’Оккі кивнув і моторно шмигонув за двері. Фімка забіг слідом за ним, і вони міцно-преміцно зачинилися зсередини.

Хоча, звичайно, могли б і не хвилюватися. Будинок однаково не впустив би до себе Сигізмунда, якщо хазяїн, тобто Фімка, не хотів цього. По той бік Брехло щосили гупав кулаками в двері, кричав щось про законність своїх вимог і наказував негайно вийти.

– Дзуськи, – гмукнув Мось. – Навіть не слухайте його, нехай собі надривається. Краще розкажіть, що з Пензлем. Чому ви вирішили, буцімто він тільки наполовину справжній?

Чарівник підніс Пензель до обличчя й уважно роздивився, ніби хотів переконатися, що не помилився.

– Так, – сказав він після довгого мовчання. – Тільки наполовину. Коли дивишся на нього через мої окуляри, відразу видно. Ручка справжня, а от сам пензлик – підробка. На жаль...

– Що ж тепер робити?

– І так завжди, – пробасив зі свого кутка знайомий Фімчин Стіл. – От повернувся він додому – ні тобі «вітаю», ні «як ся маєте». Відразу розмови розмовляє, робить вигляд, що зайнятий.

– Напевно, світ рятує, – уїдливо прорипіло Крісло. – Вони ж усі такі, герої. Що їм до звичайних меблів... навіть якщо вони не зовсім звичайні...

– Вибачте, – засоромився Фімка. – Але за нами гналися вороги і взагалі... Вітаю. Тобто очі б мої вас не бачили, – виправився він. – Дякую, що вчасно опинилися з будинком на нашому шляху, а то б...

Він здригнувся, уявивши, що б трапилося, якби Сигізмунд їх упіймав. Брехло, немов відчувши, що про нього згадали, знову заволав, вимагаючи від них негайно вийти. Потім об двері загрюкали бірюзові шашки: на щастя, без особливої шкоди. Зате Сигізмунд, схоже, дечого не розрахував. Дуже скоро почулися його вигуки. (Зрештою, бірюзові шашки завжди знаходили собі ціль, навіть якщо вона анітрохи не нагадувала ту, в яку запулював їх стрілець... зазвичай якраз і не нагадувала.)

– Це даремно він, – скрипнуло Крісло.

Начебто підтверджуючи його слова, щось важке обвалилося з даху на ґанок. Сигізмунд, здається, встиг відскочити. І, мабуть, причаївся і вичікував.

– Виходить, – замислено сказав Мось, – не вистачає верхньої частини Пензля... Гей, Столе. Здається, в одній із твоїх шухляд бачили Ми дещо цікаве. А ну висунь на секунду найнижчу.

– Нічого там немає цікавого, – пробурчав Стіл. – Всього лише друга частина Пензля, туди її сам Король поклав, коли ще жив у нашому будинку.

– Так це будинок Короля? – захопленно вигукнув Фімка.

– А ти думав, чого він так довго до себе нікого не приймав? – гордовито відповів Стіл. – Добре, тримайте свій Пензель, – він висунув нижню шухляду, і Фімка витяг звідти те, що спершу сприйняв за стару перуку з твердого волосся незрозумілого кольору.

– Нумо, нумо... – Лонгій-Л’Оккі зняв підроблену і приставив справжню частину. Пензель у його руках ледь помітно здригнувся і на мить засвітився.

– Працює! – захоплено закричали всі, а Стіл тріумфально ляснув дверцятами, мовляв, знай наших!

– Тепер залишилося тільки знайти ті самі Двері, через які пішов Король-Маляр, – підсумував Лонгій-Л’Оккі. – Шановні Меблі, ви випадково не знаєте, де вони можуть бути?

– Ну от, зовсім інша справа! – добродушно пробурмотів Стіл.

– Так би відразу! – відгукнулося Крісло. – Щоправда, – додало воно дещо зніяковіло, – про ці Двері ми нічого не знаємо.

– Виходить, так чи інакше, а без допомоги Меліси і Розалінди не обійтися нам, – сказав привид Гороб’янія, який уважно слухав цю розмову. – От тільки як же до палацу проникнути, адже будинок наш в облозі!

– В облозі, в облозі! – похмуро підтвердив з ґанку Сигізмунд.

– Ідіть-но сюди, – покликало їх зі спальні Ліжко. – Я вам підкажу. І Брехло, до речі, нас не зможе підслухати.

– Так нечесно! – крикнув їм Сигізмунд, але на нього ніхто не звернув уваги.