Текст книги "Душниця"
Автор книги: Володимир Арєнєв
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 8 страниц)
Голоси читачів
(замість післямови)
Наприкінці цієї книжки замість післямови ми вирішили розмістити відгуки перших її читачів: тих підлітків, які були в журі конкурсу «Книгуру-2013». Цей конкурс цікавий тим, що перемога в ньому залежить від результатів голосування самих читачів, причому юнаки й дівчата не просто оцінюють, але й пишуть до них відгуки на сайті.
Ми обрали лише кілька таких коментарів – на нашу думку, інколи вони не менш глибокі та влучні, ніж рецензії критиків-фахівців.
* * *
mausi:
14.01.2013
На мій погляд, непростий твір, що змушує думку працювати. Герой живе звичайнісіньким життям підлітка: перше кохання, стосунки з однолітками, улюблені захоплення і взаємини з батьками. До Сашкового дідуся оточення ставиться неоднозначно – «борець із режимом», «в'язень совісті», «окультурений», «той, котрий усвідомив» та «втік з постдиктаторської анархії», а для когось узагалі тричі зрадник і злочинець.
Настає час писати курикулум про померлого дідуся і підліток намагається розібратися, яким же насправді був його дід. «Мого діда завжди намагалися використати. Повстанці, миротворці, влада, критики…»
«Люди хочуть, щоби про них пам'ятали тільки хороше і при цьому самі ніби стають тільки хорошими. Хорошими, але не живими. Тоді це виходимо вже не зовсім ми, тільки шматочок нас, якась одна наша роль». Напевно, кожен читач, прочитавши цей твір, сформулює свою основну думку. Моя думка така: навіть найзапекліший злочинець повинен мати право на Вищий суд, а не на той, про який ідеться в повісті. Загалом, сподобалося, є про що подумати. А ще мені сподобалося, що хлопчик не тільки звільнив дідусеву душу, але й зробив це так, щоб не засмутити батьків. Тільки от мені здається, все таємне стає явним.
Crazy White:
23.01.2013
Якби можна було, я б поставила сотню. А оскільки це неможливо – десятка, хоча це мізерно мало за таке оповідання. Бере за серце, оповідання явно не для підлітків. Плакала, коли читала.
Віллі:
28.01.2013
Я люблю читати фантастику (fantasy), мама каже, що мені треба більше творів про реальне життя читати.
Я, коли читав вашу повість, ось про що подумав: з одного боку – це фантастична повість, автор описує нереальні для реального часу кульки з душами, хтозна, може, у майбутньому й поміщатимуть душі померлих у спеціальні кільки, з іншого боку – все про реальне життя.
Жив поряд з хлопчиком Сашком його дідусь, в одній квартирі й навіть в одній кімнаті жили, а Сашко про нього нічого до ладу й не знав і не цікавився. Після смерті дідуся, якби кулька з «ним» не почала розмовляти, може, Сашкові й на думку б не спало дізнатися про дідуся докладніше. Сашко і дідусь були рідними, але можна сказати, що вони були чужими. Про бабусь Сашко теж нічого не знав, не знав, якими вони були.
Напевне, трапляється й так, що кортить щось дізнатися з життя бабусь чи дідусів, а інколи можна й не встигнути.
Коли я читав про те, що діти повинні завжди ходити з кульками своїх померлих близьких і розмовляти з ними – мені було моторошно. Подружка Сашка повинна була розмовляти з молодшим братом – моторошно.
Але багато людей розмовляють з фотографіями померлих, зберігають якісь їхні речі – це як «кульки», описані в книжці.
Про Сашине кохання, про його життя в школі, конфлікти, дружбу з хлопчаками – це точно реальні описи.
Душниця. Звучить, як назва трави. Виявилось, що від слова «душа», якщо я правильно зрозумів.
«Душниця» – а я спочатку прочитав, як «душиця». Потім, коли читав «душниця», мені так і чулося: «душити», іноді здавалося, що мало місця для душі, коли читав книжку.
На мій погляд, це сумний твір, може, тому що довелося задуматися над значенням слова «смерть», хоча, по-моєму, все добре закінчилося.
margoll2:
07.02.2013
Душниця – це перша книжка, яку я прочитала на Книгуру. Спочатку все заплутано і незрозуміло, але поступово в процесі читання починаєш розуміти. Сашко не розумів дідуся за життя (може, тому він і не розмовляв з ним?), але, прочитавши щоденники, нарешті зумів зрозуміти дідову душу і, пропустивши його життя крізь себе, сам змінився. Дуже сподобалась витонченість розповіді історії про походження кульок і загалом – для чого вони потрібні, наче Сашко читає все це в давній книзі. Звісно, душниці здалися варварством, а ще більшим варварством виглядає розмова двох служителів про те, що треба випустити деякі душі. Бо ж вони зраджували власні вірування. Закінчення просто розкішне, декілька останніх сторінок я так переживала, що аж дихати важко було. Величезна дяка автору, буду з нетерпінням чекати нових творів.
Michi:
12.02.2013
Твір викликав у душі сильне сум'яття. Спочатку я не помітила, що це фантастична повість, і мені здавалося, що таке, хоч це й дивно, але справді існує десь на іншому континенті, в маловідомій країні зі своїми самобутніми традиціями. І відповідно до цього читання сприймалося, як про другу, незрозумілу культуру. Потом, коли вже дізналася, що все це вигадано, з'явилися нові відчуття. Наш світ у всій його багатогранності – шкільні будні, дружба, кохання, якісь розбірки, низка радощів і гірких миттєвостей. Але все це – на тлі чогось дивного, що проникає у твоє життя, як вода у пісок. І, відверто кажучи, цей твір був для мене навіть трохи заважкими, не зовсім дитячий. Фантастика, захопливо, але головна скрипка не така вже й проста. Спочатку, зізнаюсь, було не надто цікаво, точніше, дуже дивно і хотілося відкласти повість зі словами «та що за дурня незрозуміла, затягнута», але потім, після відкриття, що це все-таки фантастика, і з перебігом подій, стало дуже цікаво. Чесно, за своєю атмосферою повість нагадувала твори Стругацьких. Я їх дуже люблю, але після кожного прочитаного тексту постійно відкладаю книгу з думкою «ні, більше я таке не читатиму», але щоразу заново тягнусь за книгою. Заворожує ця дивна атмосфера, складно дібрати слова для її означення, скажу так: «Равлик на схилі» (рос. «Улитка на склоне») – «прекрасні жриці партеногенезу з Лісу – вони не вбивають, ні, але роблять живе мертвим», такі водночас синоніми і антоніми. От у вашому творі дуже важко було читати про душницю, про душі в міхах. За логікою зрозуміло, звісно, що душниця – від слова «душа». Місце, де зберігають душі, і суфікс – иц. Приходять асоціації з лікарнею – місце, де лежать хворі, де… біль? і суфікс – иц. Але все одно було більше душниці від слова «душити». Тому що вся атмосфера в книжці, вона якось душила світ… як у «Сталкері». Через це під час читання картини видавалися незвичними, різнокольоровими, як у реальному світі, а притлумленими, чорно-білими, під цією задушливою атмосферою, як під шаром пилюги. Прекрасні жриці партеногенезу – хранителі в білому з червоним уніформі… які незрозуміло нащо створили цю систему, і Сашко, котрий спробував винести душу за її межі, навіть у прямому сенсі. Моторошно, важко читати про ці кульки з душами – «Живі – живим, мертві – мертвим», одна справа приїхати пом'янути померлих, але інша справа жити поряд з ними, з їхньою душею, знати, що от, вона тут, зовсім поряд, що вас від неї відокремлює тільки тонка стінка кульки, сама можливість навіть поговорити з цією душею, почути її голос – цілком усвідомлений, наче розмовляєш із живим. Моторошно, що людині доводиться ходити з такою кулькою, і всі довкола дізнаються, що от, у твоїй сім'ї горе.
Спочатку я думала, що твір заслуговує низької оцінки, але потім, усвідомивши все, дійшла висновку, що схиляюся до 10. Вирішуватиму згодом, прочитавши увесь твір.
Не думаю, що можна тут знайти відповідь на запитання «що буде з душею після смерті», зате можна задуматися про те, що ми мало цікавимося близькими людьми; людьми, доки вони поряд; складно дати людині – живій істоті – оцінку тільки з позитивного чи негативного боку. Загалом я тут побачила ще й протест проти системи. Коли кидаєшся в прірву сторчма головою, коли готовий на будь-які жертви, аби не продовжувати бути гвинтиком системи, врятувати того, кого вважаєш достойним цього, божевільна імпровізація (круто було ж, коли «Чомусь Сашко був упевненим, що й текст, який заносив у школу батько Курдіна, добряче відрізнявся від виголошеного сьогодні». І про текст, що явно теж був не той, самого Сашка), ця втеча на дах душниці, коли вже неважливо, що тебе очікує потім, головне зробити задумане. Коли на початку сюжет ще такий тягучий, то в кінці відчувається, наче щось зривається з гачка, динаміка, серце стугонить. Ви зуміли створити цей світ, цю атмосферу (хай неприємну, але ж саме так було потрібно!) близькою, зрозумілою мовою, описами, несподіваним поворотом сюжету, ви вигадали дуже цікаву алегорію з цими кульками, хоча я й не можу з цілковитою упевненістю сказати, що саме ви вклали в це, взяли за основну ідею. Але це не поверхова думка, не просто різнобічне життя підлітка. Може, це щось на кшталт «Робінзона Крузо» чи «Пригод Гулівера»? Котрі й наче як фантастика для дітей (своїми пригодами – тобто зовнішнім боком), а насправді – твори для дорослих (за своєю головною темою). Зараз я схиляюсь до того, що і з технічного погляду, і з погляду почуттів – це чудова робота.
І ще хочеться додати, правильно підмічено, люди часто звертаються до близьких для них померлих через їхні фотографії, пам'ятні речі. Усе це природно і навіть не сумно. Речі, фотокартки, їх зберігають на пам'ять і зрідка дістають. Хоча мене лякають фото, знаєте, в старих будинках висять на стінах чорно-білі, без рамочок, просто на кнопках. Фотографії померлих батьків тощо, а вони часто так строго і тужливо дивляться, що стає якось не по собі. У мене є іграшка – великий ведмедик, подарований прадідусем. Він не такий, як сучасні плюшеві ведмедики – мрія багатьох дівчаток. М'який, але з іншого матеріалу, набитий твердою ватою, яка лізе зі рваних лап, одне вухо практично відірване. Я попросила маму його не зашивати, тому що він для мене геть як живий, пам'ять, можливість бути поряд з тим, хто помер, але так само дорогий. Лежить собі біля полички та й лежить, але коли треба… Це все, скажімо, власне бажання взаємодіяти – пам'ять, душа; це все може викликати печаль, звісно, але може бути й просто бальзамом для серця, а не жахливе нав'язане змішування живих і мертвих. Кожну пам'ять варто поважати, навіть нині живих.
* * *
Nastasbka:
13.02.2013
Hi, це не книжка для легкого прочитання. Це направду достойний твір.
Спочатку я була дуже збентежена появою якоїсь там кульки. Для книжок нерідко характерні введення героєм читача у свій світ – наприклад, «Голодні ігри», «Обрана», там книжки починаються з пояснення облаштування світу героя.
Загалом, я трохи не розумію мети створення душниць. Є люди, котрі хочуть тримати при собі душі близьких і розмовляють із ними – для таких і створюються душниці. Але навіщо всіх змушувати обов'язково їх використовувати? Нащо ставлять такі огорожі, чому не дають людям спокійно відпустити душі померлих? Можливо, я з часом знайду відповідь на ці запитання.
Повернусь безпосередньо до самого твору.
Дуже гарна думка – ідея зближення людей. Неможливо пізнати людину, не пізнавши її душі. Сашко зрозумів, прочитав дідову душу, тому й почав його чути. І, думаю, дідові було радісно бачити людину – і не просто людину, онука, який його розуміє.
Що б очікувало Сашка за скоєне, не хочеться навіть уявляти. Але вчинок – благородний. Це ж яку сміливість треба мати, щоб піти проти системи! Тим паче підлітку.
Щиро вдячна авторові за книжку. Вона змусила мене змінити деякі погляди. Я, наприклад, стала більше часу проводити з близькими, особливо з бабусею. У нас, звісно, немає душниць (Слава Богу!). А ще приємніше знати, що є людина, яка тебе завжди підтримає, заспокоїть і з непідробними цікавістю і співчуттям вислухає твою історію.
Ще раз величезне дякую. Книжка чудова.
250300:
25.02.2013
Мені сподобалася ця книжка тим, що неприємності одна за одною накривають хлопчика-підлітка з головою.
Але він уміє з них виплутуватися. Його впевненість і наполегливість допомагають у цьому. Мені подобаються ці риси. Автор висловив головну думку про те, що в житті.можуть траплятися різні ситуації – і хороші, і погані. Хорошим варто радіти, а з поганих вибиратися. Головний герой оповідання володіє цим умінням. Ще мені сподобалася ідея автора про кульки, у яких живуть душі померлих людей. Моя оцінка – 10/10.
P. S. Скажіть, а ці кульки направду існують, чи це лишень фантазія автора?
Nellka:
01.03.2013
Я би хотіла таку книжку у своє дитинство. Проте мені й зараз не пізно.
Після прочитання залишилося сумне і світле відчуття.
Не застаріли ще такі книжки, їх треба, треба якнайбільше, тому що писати так чисто і чесно, і при цьому сучасно і зрозуміло для недорослих, можуть небагато хто.
Позиція юнаків і дівчат (не знаючи до пуття, що там, у небі, для душ по-справжньому відбувається, відпустити того, хто вірить у небо, бо нехай воздається кожному відповідно до його релігії) мене саму дуже заспокоїла. Це не проти системи, це саме «кожному відповідно до віри його», нехай і не лише в біблійному значенні.
Я до цього читала «Коли замовкне тиша» про війну, читала «Скляну кульку» про важке життя, і тут раз – і бальзам на душу. І, здається, далеко не все в повісті радісно і спокійно, а все одно.
У нас немає душниць, нам простіше. А смерті можна взагалі не боятися – навіщо? Головне – не закликати.
Загалом вразило, що мертве, загробне, тісно переплітається із живим, насущним. День народження померлого брата; не можна поцілувати дівчинку – кулька дивиться; складно розмовляти з мертвим, тому йому читають книжки. Напевно, ще й од того спокійно, бо не страшно.
Надто багато людей, здалося спочатку, ходять з кульками, надто багато в тій-таки школі. А потім подумала – у нас же нема кульок, ми не знаємо, хто в кого помер. Може, приблизно, так і є, цілком може збігатися.
Потішило, що герої (чи враження про них) якщо й змінюються, то здебільшого на краще (Курдін, дід).
Окреме дякую від книгоманки за чудове занурення читача у світ. Я, відверто кажучи, інколи вже боюсь вивалювання обстановки на читача в ліричному відступі і решти «штучностей», тому мене приємно вразили.
InnaYukhim:
12.03.2013
Так, справді, читати не так просто. Твір дуже сильний, важкий, знадобився час, щоб заглибитися. Оповідання дуже зворушливе, серйозне, попри те, що фантастичне. Воно змусило мене плакати. Я б навіть сказала, що воно психологічне.
Ситуації досить реальні, хоча це й фантастика. Я, звісно, не маю на увазі всю цю історію про померлих. Ми насправді інколи не розуміємо людей, котрі поряд із нами, ми з ними майже не спілкуємося, іноді не цінуємо, Сашко тільки після смерті дідуся зрозумів по-справжньому, якою людиною був його дід, відчув, як і чим він жив. Твір справив на мене велике і сильне враження. Він змусив мене багато про що задуматися. Проте через деякий час мені слід його перечитати, є дрібні моменти, які я до кінця не зрозуміла.
10/10, дякую. Це оповідання дуже пасує підліткам. Та й дорослим теж.
