Текст книги "Душниця"
Автор книги: Володимир Арєнєв
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 8 страниц)
Розуміючи, до чого це призведе, Сашко не стримався – підняв руку.
– Так, Турухтуне? Вийти хочеш?
– Людмило Гнатівно, а як так сталося, що дикунські, відверто кажучи, звичаї та уявлення зуміли так довго проіснувати?
Федчик роздратовано поправила окуляри, що вкотре з'їхали на ніс.
– Коли б ти слухав уважніше, знав би, що примітивні вірування найдовше побутують у народів, ізольованих від більш розвинутих.
– Але ж півострів – це не пустеля, не гори. Ну, Стіна на перешийкові, то й що. Вони ж завжди торгували, мореплавство там у них розвинуте і взагалі.
– От бовдур, – сумно прошепотів Лебідь. – Взірцевий.
Попадя миттю вкрилася багряними плямами.
– Турухтуне, якщо тобі дозволили готувати проект по твоєму дідові та якщо… гм-гм… словом, це аж ніяк не означає, що можна хамити. Навіть твій дід, між іншим, зрештою усвідомив, що помилявся, і переїхав до нашої країни. – Вона повернулася до класу й підвищила голос: – Дикунські звичаї на півострові завжди приголомшували цивілізованих людей. Відкидання душниць, старовірські обряди, єресь… Декілька разів Церква організовувала хрестові походи, і якби не Стіна…
– Людмило Гнатівно, – сказав Сашко, – а хіба в Євангеліях десь сказано про міхи для душ? – Він так і стояв, попри те, що Попадя вдавала, наче й не помічає його. Дідова кулька гойдалася збоку – звично байдужа до всього. – Може, вони там на півострові не єретики й не дикуни, а просто… інші? Не погані і не хороші – інші й усе?
Вона нарешті повернулася до нього: розчервоніла й спітніла. Штрикнула пальцем у дужку перекошених окулярів, схибила й тепер стояла з масною плямою на лівому скельці.
– «Просто інші»? – перепитала враз захриплим голосом. – Ти, Турухтуне, не знаєш, про що говориш. «Інші»! Поглянь, що там у них коїться, в інших. До чого вони за ці свої сім століть докотилися! Це соромно! Соромно!.. Ти ще не розумієш. Але почитай, що писав твій дід.
– Я читав…
– Певно, погано читав. У «Гірській луні» про це ж прямим текстом сказано: «Й відлуння перших пострілів гримить, і множиться, і зачина лавину…» Про що це? Про те, що ці люди не вміють зупинятися, їхня нескінченна помста одне одному, їхня ворожнеча – вони тільки посилюються. Вони пам'ятають лише про такі примітивні речі й не здатні піднятися над ними. Подивися, скільки років вони воюють… дикуни! Схожі на нас? Так. Все-таки, і це ти правильно зауважив, вони не були ізольованими: торгували, відбувався культурний обмін… Але ж у їхніх головах… у головах!..
Клас принишк. Вони вперше бачили Попадю такою. Сашко пригадав, що якийсь час пліткували, нібито в неї був син. Контрактник, миротворець…
– А я зрозумів по-іншому: що це не про півострів, а про нас усіх: що якась давня дрібна гризня переросла… ну, у «лавину». Один постріл – і він посилюється через луну, а потім сходить лавина; якось так… Пробачте мені, Людмило Гнатівно, – додав він тихо.
Вона побагровіла ще дужче, зняла окуляри і взялася довго й ретельно їх протирати. Потім мертвим голосом повідомила, що урок завершено.
– Ти точно псих, Турухтуне, – сказав Лебідь дорогою до хімлабораторії. – Стовідсотковий.
Сашко повів плечима.
– А на твою думку, – запитав, – а от Спокутника теж отак… по-різному розуміли?
Лебідь пхикнув і покрутив пальцем біля скроні.
Після хімії, на великій перерві, Сашко дочекався Настю у вестибюлі й вони разом пішли до столовки. Це в них уже стало ритуалом, хоча віднедавна – Сашко відчував – щось змінилося. Щось було не так у їхніх стосунках.
Загалом він знав, що саме. І дратувався на себе, проте нічого не міг вдіяти. Постійно щось перешкоджало. Спершу не запрошував її у кіно через недавно померлого брата, потім кульку віддали в душницю і Сашко не був упевнений, засмутилася через це Настя чи ні; тоді зібрався запросити, але батьки повезли її на вихідні до бабусі з дідусем…
Хоча, відверто, усе це були відмазки. Сашко просто боявся відмови.
Іншим хлопчакам усе вдавалося легко і просто, а він – от такий довбень. Просив поради в Лебедя – той віджартувався, мовляв, ти повинен до всього дотумкати сам. Сашко навіть запідозрив, що нескінчені байки Лебедя про дівчат – суцільні побрехеньки. Хоча навряд чи; не може такого бути, щоби побрехеньки; тільки не в Лебедя!..
– Як проект? – запитала Настя.
– Та так… – Він мимохідь розпрямив кутик скатертини і змів неіснуючі крихти. – Збираю матеріал.
– Якийсь ти блідий. Ти взагалі відпочиваєш, хоч інколи? Чи на вихідних теж вчишся?
Він потупився. Подумав: зараз або ніколи. Набрав побільше повітря…
Заговорили одночасно.
– Думав от у кіно сходити…
– А ти чув, «Легенду про Душепивцю» з четверга показують…
Замовчали.
– Підемо? – поцікавився він, усміхнувшись. – У суботу?
– У суботу я не зможу. Давай післязавтра?
– На вечірній? Чи перед школою?
– Перед школою не встигну, у мене ж танці.
– Тоді – увечері?
– Увечері. – І вона раптом додала, ще раз його здивувавши: – Я вже думала, ти ніколи мене не запросиш.
Вони заходилися обговорювати подробиці: де й о котрій зустрічаються після уроків, який кінотеатр і, звичайно ж, які місця вибирати, і що за квитками варто з'їздити сьогодні, бо прем'єра у 3-D, народу напхається, це завжди так…
Сашко почувався дивно: із неймовірно живим і яскравим сприйняттям кожної миті – слова, жесту, погляду, – поєдналася певна відстороненість, так, наче спостерігав за собою збоку.
Він ще не встиг отямитися, як до їхнього столу проштовхався Грищук і, задихаючись та активно жестикулюючи, заходився щось пояснювати. Погляд у Грищука був дикий і кумедний, окуляри збилися набік, а вузол краватки майже роз'їхався.
– Що? – перепитав Сашко. – По-людськи можеш пояснити?
Грищук узяв зі столу компот і залпом видудлив. Витер змокріле підборіддя, чітко, по-людськи сказав:
– Антип приходив. Я в класі сам сидів, ну, ще Жирнова, але який з неї толк. А більш нікого. Ну і от. Антипов такий зайшов, посміхнувся й одразу до твоєї парти. Я йому кажу: «Не чіпай», – а він… – Грищук безнадійно махнув рукою і зиркнув на Настану склянку компоту. – А Жирновій він пригрозив, якщо хоч кому бовкне, вони з Рукоп'ятом її з-під землі дістануть.
Сашко сполотнів. Його портфель був уже не новий, але міцний, ще кілька років можна носити. А на новий зараз грошей точно немає. Та головне не це; коли Антип щось зробив із конспектами – кінець. Ну добре, хімію у Грищука можна списати, і біологію… а фізику Грищук конспектує паскудно, він, гадюка, її і так розуміє. І це ж не один вечір доведеться згаяти, щоб усе перекатати.
І ще в портфелі був зошит із нотатками з дідового проекту. А таке в жодного Грищука не спишеш.
– Куди він пішов?
– Сказав, тебе на подвір'ї чекатимуть. Сказав: «Хоче забрати – нехай приходить». – Грищук знову зітхнув. – Ти б не ходив, Турухтуне, га? Покличемо директора чи класну, хай із ними розбираються. Там усі: і Рукоп'ят, і Ковпак, і той… ну, худющий такий.
Загалом, мабуть, іншим разом Сашко так би й учинив. Але ж не при Насті.
– Розберемося, – сказав він, підводячись із-за столу. Сподіваючись, що схожий зараз на Діка Андреоллі; здогадуючись, що напевно ні.
– Я з тобою, – заявила Настя. – Пішли.
На подвір'ї було тихо й порожньо, як у фінальній сцені «Срібних сідел» – у тій, де дуель. Меншаки збилися у зграйки на лавочках уздовж вікон, попритискалися носами до скла і спостерігали.
Рукоп'ят і кодло чекали під парканом, біля старої липи. Циркуль усівся верхи на нижню гілку і гойдався вгору-вниз, вона глухо й покірно рипіла під ним. Поряд, єхидно усміхаючись, щось обговорювали Ковпак і Антипов. Рукоп'ят уперся лопатками в паркан і, склавши руки на грудях, напружено стежив, як Сашко з Настею прямують до нього. Портфель стояв біля його ніг на купі підгнилого листя, уздовж паркана таких куп було чимало, на вихідних їх спалювали.
Сашко став перед Рукоп'ятовим і змусив себе пригадати той день, коли все це кодло дало драпака – аж закуріло. «Хлопчиська, – твердо сказав він собі, – просто хлопчиська».
Але тепер це були жорстокі, озлоблені хлопчиська, котрі прагнули відігратися за свою ганьбу.
– О, і коза тут, – вищірився Рукоп'ят. – Душевненько, ага. – Він повернувся до Сашка. – Ну що, головастику, хоча б дала?
– Поверни портфель, – промовив Сашко.
Він тільки зараз збагнув, що вийшов на вулицю без куртки. Було дуже холодно, і йому насилу вдавалося стримуватися, щоб не затремтіти. Щоб не здригнувся голос. Це найголовніше. Помітять слабину – розчавлять, знищать.
Жевріла надія, що втрутиться хтось із учителів, хоча навряд чи. Рукоп'ят спеціально розіграв усе у віддаленому куточку двору, на перерві. Зараз задзвенить дзвоник – і нікого ти, Турухтуне, не дочекаєшся. Натомість Рукоп'ят влаштує перед усією школою «відкритий урок» – щоб інші не насмілювалися.
– Який портфель, тюхтію? Цей? – Він тицьнув його носаком чобота. Портфель повільно завалився набік і впав, привідкривши «рота», втупившись тьмяними застібками в сіре небо. – До чого тут я? Мені він не треба. Тобі треба? – повернувся Рукоп'ят до Антипова. Той похитав головою і вишкірився, аж вуха стали сторчма. – А тобі? Тобі?
Циркуль і Ковпак дружно підтвердили, що і їм – ні до чого.
– Бачиш, – сказав Рукоп'ят, – ми не претендуємо. Забирай. Ми по середах такі ельфи – сказитися можна.
Це, звичайно ж, була пастка. Але вибору вони не лишали.
Сашко зробив крок уперед і, намагаючись не повертатися спиною до кодла, взявся за ручку портфеля. Підняв.
На вагу портфель був як зазвичай. Невже викинули конспекти й натовкли туди багна?..
Сашко закинув портфель за праве плече й став боком до Рукоп'ята. Настя була поруч, уважно стежила за всією четвіркою. «П'ятий, – подумав Сашко, – минулого разу їх же було п'ятеро». Потім пригадав, що подейкували, начебто Лобзика піймали в парку, коли той вимагав у якоїсь парочки гроші, і закрили на декілька діб.
Добре, Лобзика немає – але якийсь підступ є, повинен бути. Невже таки споганили портфель?..
Він відійшов від кодли, Настя з ним. Уже на півдороги до ґанку Сашко не втримався: зняв портфель і відкрив. Ні, все на місці. Точніше, все перемішалося, але це дурниці, видно неозброєним оком, що нічого не вкрали й не підкинули. І в боковій кишені нема ані цеглини, ані дохлої жаби.
– Гей, – гукнув Рукоп'ят, – шпондряку, ти нічого не забув?
Сашко мовчки повернувся.
– Оце народ пішов, офігіти, який забудькуватий. – Рукоп'ят подав знак Циркулю, той потягнувся і дістав з-за стовбура щось брудне, схоже на каменюку. Задоволено вишкіривши зуби, Циркуль зістрибнув із гілляки й передав це Рукоп'яту.
Раптом подув вітер. Сильний, зустрічний; Сашко одразу відчув себе так, наче стоїть без одягу. Він чув, як тихенько зойкнула за спиною Настя, бачив краєм ока рух за склом – там, де дивилися, але мало скло з вікон не повичавлювали, дітлахи.
Вітер дув, і брудний предмет, погойдуючись на кінці ланцюжка, затиснутого в Рукоп'ятовому кулаці, почав розвертатися. Сашко побачив вухо, щоку, вишкірений у посмішці рот.
Це схоже було на лункий кошмарний сон, коли падаєш, падаєш, падаєш і не можеш прокинутися.
Вітер дув, кулька, плавно гойдаючись, оберталася – і все ніяк не могла обернутися.
– Оп-па, – байдуже кинув Рукоп'ят. – Сурприз.
Він ухопив правицею кульку і покивав нею, як кивають лялькарі маріонеткою:
– От вам здрастє!
Бруду не було – були сліди від фломастера, спроба зобразити рум'янець на щоках, волосся, може, ластовиння. Посмішка до вух, ніс – перевернутий догори знак питання, очі з кружальцями зіниць.
Чорне на вишневому мало моторошний вигляд. Як рвані рани. Як…
– А я сумуваф, онучегу, – сказав, мавпуючи, Рукоп'ят. – Шо ж ти довго…
Сашко врізався в нього, збив із ніг і зацідив кулаком у пику, потім ще раз. Найменше він думав про те, чи схожий тепер на Діка Андреоллі. І абсолютно не замислювався, як швидко після цієї бійки його турнуть зі школи.
Він замахнувся й утретє, але отримав у вухо, в очах потемніло, світ гойднувся, завертівся, наче калейдоскоп, боляче врізався в живіт. Перехопило подих, від болю і люті. Він скочив на ноги – його вдарили знову, так, що полетів спиною просто на купу липкого смердючого листя. У голові задзвеніло; ні, зрозумів він, це дзвінок, дзвінок із великої перерви, оце зараз усі розбіжаться, залишусь тільки я і вони.
Тільки б Настю не чіпали, гади!..
Він підвівся знову, змусив себе встати. Треба було відволікти їхню увагу. Треба було…
Йому підставили ногу і з реготом штовхнули обличчям назад у листя, холодне і мокре.
Сашко перекотився на спину. Почув тупотіння.
– О, – процідив Рукоп'ят, сплюнувши цівку слини, – ти глянь. Ще одне. Підмога, типу.
Курдін налетів на нього з розгону й замолотив кулаками. Рукоп'ят зло й різко вдарив. Курдін осів, тихо засичав.
Краєм ока Сашко бачив дідову кульку – та застрягла в гіллі, але під вітром грізно розгойдувалася і, здавалось, намагалася вирватися з крони.
Рукоп'ят стояв, широко розставивши ноги, рухав щелепою і пробував язиком зуби.
– Ахрініли, – сказав.
Поряд Циркуль щосили втримував Настю. Кривився: та спромоглася-таки підбити-йому око, і тепер синець наливався густим фіолетом.
– Ковпаку, підбери там його портфель, – звелів Рукоп'ят. – Почитаємо.
Антипов потер долонею спітнілу шию:
– А по-моєму, час валить. Мало шо…
– Не сци.
– Та я не в тому смислі. Просто…
– Закінчимо – звалимо. Сам бачиш: шпондряки оборзіли. Треба провчить.
– Гей, Ромку.
– Зажди, Ковпаку.
Рукоп'ят знову сплюнув і ступив крок до Сашка. Примружився, зневажливо буцнув носаком:
– Розлігся, шмаркля. Встав-вай! І тіки спробуй комусь бовкнути… Ти затямив, каліч?
– Пішов ти!
– Шо ти сказав?!..
– Гей, – втрутився Ковпак, – Ромку, тут…
Сашко спершу подумав, що це в нього гупає у скронях кров. Потім побачив чиїсь ноги, багато ніг, взутих у чоботи, теплі черевики, кросівки.
– Це шо за… – Рукоп'ят, схоже, відверто потішався від того, що коїлося. – Дрібнота, ви для чого виперлися? Ану валіть, нах…
– Самі валіть! – перебила його Жирнова. Тихо і спокійно, хоча Сашко бачив, як тремтять у неї руки. – Негайно.
– Ш-шо?!
– Ромку, – покликав Антипов, – ми їх потім…
І тут над його головою щось зашурхотіло, подув вітер, струсив нарешті дідову кульку, що заплуталася в гіллі липи, і розвернув «обличчям» до Сашчиних однокласників.
Жирнова ойкнула, і ще хтось із дівчат, а похмурий Грищук із перекошеними окулярами прошепотів:
– От сволота!
Кулька танцювала в повітрі, дражнила. Грищук ухопив її за ланцюжок, щоб не знесло вітром.
І ступив крок до Рукоп'ята, стискаючи кулаки; решта пішли за ним, мовчки і сміливо.
– Війна з ліліпутами, – гигикнув Циркуль. – Ус-сацця.
Це було безнадійно і, за великим рахунком, безглуздо.
Що вони могли зробити кодлу? Навіть усі разом – що?
Сашко скривився від болю, але повільно підвівся, сплюнув рожеву від крові, спінену слину.
– Біжи, Рукоп'яте, – сказав тихо, але той почув і витріщився на нього, ще не розуміючи. – Біжи, – повторив Сашко, уже гучніше. – Пам'ятаєш, як чесав тоді? Ти і твої… – Він знову сплюнув червоним, у роті стояв солонуватий металевий присмак. Повернувся до Антипова і кодла: – Ну, чого стали? Бийте або втікайте, ну! Ну ж бо! Давайте!!!
Грищук уже підійшов до Рукоп'ята впритул, і той розгублено відштовхнув його, як відштовхують набридливе кошеня. Грищук перечепився й упав поряд із Курдіним. Скочив; одна дужка зламалася й висіла, наче перебита лапка у комахи.
Рукоп'ят бездумно позадкував. Його очі бігали, погляд метався з одного обличчя на інше, ніздрі роздулися, вуста зблідли.
Грищук налетів на нього раніше, ніж хтось із школярів устиг втрутитися. Він гамселив Рукоп'ята кулькою по обличчю, кулька розкотисто дзвеніла, Рукоп'ят прикрив голову руками, відсахнувся і з усього маху сів у розкремсану купу листя.
Несподівано пішов сніг.
Великі пелехаті сніжинки повільно кружляли в повітрі. Вкривали волосся, плечі, асфальт, гілля. Миттю танули – але зверху вже лягали нові.
Рукоп'ят заплакав. Беззвучно, так само закриваючи обличчя руками.
Від несподіванки Грищук перестав його дубасити і тепер просто стояв, з надривом, голосно видихав і дрижав усім тілом.
– Досить!.. – прохрипів Рукоп'ят. – Досить!.. прошу!
Він завовтузився, намагаючись відсунутися подалі від Грищука. Від кульки, що скалилася в нікуди чорною порожньою посмішкою.
Краєм ока Сашко уже бачив, як біжить до них воєнрук, а попереду – скуйовджений і похмурий Лебідь. Антипов і Ковпак перезирнулися, рвонули до паркана. Циркуль відпустив нарешті Настю і стрибками помчав до дірки на розі.
Потім довкола стало гамірно й людно, наче Сашко пропустив хвилини дві-три, нібито їх просто вирізали з його життя. Учителі, охоронець, який зазвичай дрімав у своїй кімнатці, прибиральниці, школярі… Від їхнього крику боліла голова й плуталися думки.
Хтось уже викликав швидку, блідого, але живого Курдіна вмощували на ноші. Класна зняла свій жакетик і накинула Насті на плечі. Хтось із надміру вразливих меншаків ридав, його заспокоювали. Привели кодло, усіх трьох. Рукоп'ята спільними зусиллями змусили встати; медсестра пошепки повідомила директору, що це істерика, сильний стрес. Лебідь тряс Сашка за плечі й розпитував, як він почувається, і торохтів, базікало, просто не змовкав: і про молодчагу Грищука, який здогадався розказати Жирновій, і про саму Жирнову, що вона теж розумниця, хоча, звісно, зависокої про себе думки, але ж, диви, зуміла таки… і що Курдін, теж мені містер Зед, одразу рвонув на допомогу, а Лебедя от… ну, Жирнова, коротше, сказала, біжи за воєнруком, тільки тобі й повірять, і ще ти, Лебедю, бігаєш найхутчіше, давай, лети! – ну Лебідь полетів, насилу знайшов його, а потім доки пояснив!.. думав, не встигне взагалі! Але ти, Турухтуне, крутий, нереально крутий – от так, один супроти цілого кодла…
Сашко розумів, що Лебідь перелякався, тому й торохтить; а ще просто не хоче, щоби Сашко вирішив, начебто він, Лебідь, бігав за воєнруком, бо здрейфив. Сашко так не думав, звичайно ж.
Сашкові взагалі, щиро кажучи, плювати зараз було на все це. Він хотів дізнатися лише одне – саме те, про що дізнатися ніяк не міг.
А сніг сипав і сипав, і з якоюсь буденною простотою Сашко раптом збагнув, що все змінилося. Світ для нього вже ніколи не буде таким, як дотепер.
Класна взяла Сашка за руку й повела до школи, відпоювати чаєм. Потім був якийсь огрядний чоловік, він запитував і записував, і дав Сашкові папірець, аби перечитав і засвідчив: «з моїх слів… усе точно», – і класна поставила свій підпис поряд із Сашчиним, мовляв, слухала й підтверджує: все точно. Приїхали батьки, директор про щось розмовляв із ними за зачиненими дверима, а класна в цей час допомагала Сашкові із дідовою кулькою.
Саме тому мама побачила кульку вже майже такою, якою та була завжди. Без пики, намальованої Рукоп'ятом.
Все інше, якщо замислитися, було абсолютно не важливо.
* * *
У кіно вони пішли тільки через тиждень – коли загоїлася Сашчина розбита губа й майже щез синець під оком.
Пішли увечері, одразу після уроків. Квитки Сашко купив заздалегідь, задля такого випадку розпатравши скарбничку, подаровану дідом на десятиріччя.
Насправді він збирав на набір десантників, але вирішив, що купить їх якось іншим разом. Якщо взагалі купить.
Грошей вистачило і на квитки, і на поп-корн, а фільм виявився потрясний. Особливо сподобалася та частина, де герр Ешбах бився з чаклуном Душепивцею у коридорах королівського палацу. І все це у 3-D! Стару версію, яку зняли років шістдесят тому, – хто тепер пам'ятає? Її лишень меншакам дивитися. А тут – реальний драйв, і спецефекти – закачаєшся. Чого варта хоча би сцена з Душепивцею, коли той поглинає нову жертву, відкидає порожній міх – і раптом змінюється: на обличчі проступають риси щойно загубленої душі. Жахливе видовище, направду. А сцена з облогою фортеці!.. А підземелля!.. А епізод на балу!..
Щоправда, окуляри заважали. Натирали ніс, очі з незвички сльозилися. І щоби поглянути на Настю, треба було повертати голову.
Під час перерви вони зняли окуляри й говорили про все на світі, а коли в залі знову згасло світло, Настя не поспішала їх надягати… Сашко подумав, що от тепер; тепер дуже слушна мить.
Дідько, якщо дівчина погодилася піти з тобою в кіно і ви взяли квитки на останній ряд, що іще думати?! Він наче почув ці слова; внутрішній голос, котрий їх виголошував, підозріло скидався на голос Лебедя.
Головне, нагадав собі Сашко, зробити це щиро й легко, ніби ти цілувався вже тисячу разів, а не лише три, і всі три – в щічку, у класі другому, коли просперечався; це, напевне, якщо по-чесному, – і не рахується; він повернувся до Насті, Настя дивилася на нього й чогось чекала («Ну ясно – чого!» – фиркнув «внутрішній Лебідь»), і Сашко набрав побільше повітря, розвернувся зручніше…
– Перепрошую. Дозвольте пройти, – прошепотіли з темряви.
Сашко встав – може, надто поспішно. Але, здається, Настя цього не помітила – як і полегшення, з яким він дав пройти припізнілій парочці.
На екрані герр Ешбах втрапив у нову халепу, тож логічно було надягти окуляри й дивитися далі. Логічно, розумно і природно.
От запитувати, чи не чує Настя чогось такого, було би, навпаки, дурницею.
Він пошкодував, що не зайшов додому. Не вистачило часу. Хоча міг би наперед здогадатися і хоч на один день не брати дідову кульку до школи. Зараз вона висіла, прив'язана до крісла праворуч від Сашка. І от щойно почала наспівувати ту саму начебто знайому мелодію, яку Сашкові ніяк не вдавалося упізнати. Досі дід дозволяв собі це тільки ночами. Спершу Сашко думав, наче мелодія йому сниться; вона, як це часто трапляється, впліталася в сни, ставала їхньою частиною, а коли він прокидався, дід замовкав.
Жодного разу дід не співав на людях. Навіть при ввімкненому світлі – не співав.
(«Ну, – сказав той-таки „внутрішній Лебідь“, – світло ж зараз вимкнене».)
На прямі звертання кулька так і не відповідала. Зрозуміти, чи усвідомлює дід самого себе, чи усвідомлює те, що відбувається довкола, було неможливо.
Віднедавна Сашко намагався про це не замислюватися.
Герр Ешбах гнався за викрадачами міха з душею своєї коханої дружини. Осінній ліс був сповнений тінями й шурхотінням. Сповнений небезпек.
Сашко сидів, виструнчившись, завмерши від напруги. Напевне, з боку здавалося, наче переживає за Ешбаха.
Він від душі сподівався, що Настя подумає саме так.
Потім він проводжав її додому, і дідова кулька звично смикала за руку, наче нетерплячий пес, якого щойно вивели на прогулянку. Гірше за няню чи – як там їх називали в середні віки? дуеньї?..
Вечір було невиправно зіпсовано. Сашко баляндрасив, розповідав кумедні історії з життя, і вони з Настею обговорювали фільм – і, напевне, усе це виглядало природно… От лиш чи захоче Настя ще раз піти з ним у кіно, якщо він… якщо йому забракло сміливості навіть поцілувати її.
А спробуєш пояснити про кульку – виглядатимеш в її очах цілковитим, безнадійним, несусвітнім при-дур-ком!
Знову сипав сніг, усе місто вкрили кучугури, і якось само собою вийшло, що Сашко підтримував Настю за руку, щоб не посковзнулася. Дійшли до під'їзду.
Побалакали ще з півгодинки.
Кулька погойдувалася поряд, буквально зазирала до рота.
– Ну… – зітхнув нарешті Сашко. Покосував на кульку, зітхнув ще раз. – Я, напевне…
– Мені мама наказала, аби я тебе в гості привела. Хоче по-людськи познайомитися. І чаєм пригостити – диви, як ти змерз. – Настя легенько доторкнулася долонькою до його носа. – Ходімо.
Вона жила на третьому.
Вони піднялися на п'ятий. Сашко хотів був щось запитати, але Настя хитнула головою, м'яко відібрала ланцюжок і, діставшись до замкнених дверей на горище, примотала кульку до ручки.
– Потім забереш. – Вона раптом засоромилась і злегка потупилася. – Ну, чи, якщо поспішаєш…
Її губи виявилися гарячими і пахли ваніллю. Подих лоскотав шкіру.
Він подумав, яким же дурнем був увесь цей час. Ну просто несусвітнім.
Кулька десь там, нагорі, погойдувалася у сутінках і мовчала.
