Текст книги "Душниця"
Автор книги: Володимир Арєнєв
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 8 страниц)
Частина третя
Одразу після Нового року призначили день передзахисту проектів, часу залишалося трохи понад місяць. Сашко не знав, радіти чи панікувати.
– Чому панікувати? – не зрозумів Лебідь.
У собі він був упевнений на всі сто. Писав про історію столичної душниці, зробив навіть декілька малюнків: який вона мала вигляд у п'ятнадцятому, сімнадцятому й середині дев'ятнадцятого століття. Саме креслив черговий.
– Ну правда, – сказав Лебідь, – Турухтуне, ти ж винятково своїм дідом і Настею займаєшся, друзів геть занедбав. У кіно – з нею, на прогулянку – з нею, а ночами чернетки переглядаєш. Ти, Турухтуне, людина, втрачена для суспільства. От де серйозний привід для паніки.
– Хто б казав.
– А що я?! Я – так… – Лебідь підтягнув до себе стругачку і вставив олівець. – Мені цікаво – це раз. Я ж не з ранку до ночі – це два. А головне: на відміну від декого, я не панікую. – Він провів для проби декілька ліній, задоволено кивнув і запитав: – То чаєм пригостиш?
Поки Сашко ніс заварник, Лебідь дістав із сумки гостинці: мамине печиво, торбинку шоколадних цукерок, мандарини. У квартирі одразу запахло святом.
Сашко відсунув набік дідові папери, перевісив кульку на полицю вище.
– І чого це вона в тебе така занедбана? – поцікавився Лебідь, здуваючи на підлогу пил, що посипався з кульки. – Не витираєш взагалі? Кажу ж: втрачена людина. Ну, то чому панікуємо?
Сашко повів плечима. Це було складно пояснити і, напевно, ще складніше збагнути.
– Тільки не кажи, що бракує матеріалу.
Матеріалу не бракувало.
Після власне віршів Сашко взявся за дідові чернетки. Їх виявилося неочікувано багато, деякі ще з тих, давніх часів. Сашко боязко, невпевнено гортав пожовклі й зібгані сторінки.
Протерті до дірок згини. Запах насіння. Чіткий – навіть у помітках на берегах сторінки – почерк. Дідові думки були настільки потужні й концентровані, що кожне слово мало вагу, вони буквально продавлювали папір.
Сашко начебто позад нього стояв. Ніби чув і бачив діда, коли той писав усі ці вірші: і «Гірську луну», і «Каверни», і «Коли в правах нас всіх зрівняє смерть…».
Розумів, що хотів сказати дід.
Не розумів – чому.
Жоден критик, жоден літературознавець не міг цього пояснити. Багато з них думали, що пояснюють: писали про «загальногуманістичні тенденції», про «активну громадянську позицію», про «щирий біль за долю власного народу». І все наче правильно було. Тільки надто примітивно, так, якби хтось узявся пояснювати Сашчине ставлення до Насті й сказав, що Настя вродлива і тому Сашко її кохає.
Жоден критик не відповів на головне запитання: як одна й та сама людина може одночасно писати вірші і стріляти в людей?
Матеріалів було аж надто багато: на три або чотири проекти про трьох чи чотирьох різних людей, що за якимось безглуздим збігом мали одне й те саме ім'я, одне й те саме тіло. Як вони співіснували разом? Котрий із них був справжнім, головним?
Про кого Сашкові писати?
– Знайшов на кого орієнтуватися, – скривився Лебідь. – Що взагалі ці критики розуміють? Вони ж паразити: самі нічого не можуть, от і брешуть про чуже. Забий. Тобі у школі бракує всієї цієї фігні? «У пізній творчості Олдсміта переважають занепадницькі тенденції…» – Він гмикнув і потягся за новим печивом. Процитував: – «Якби нікчемну думку, наче гріш, могли би позичати, вже б напевно багатіїв у світі розвелося. І гріш тоді б знецінився, як дурість, а мудрість би нарешті цінували».
– Коротше, – буркнув Сашко. Лебедєва тирада викликала якісь примарні, але наче важливі ідеї. Надто примарні, щоб їх сформулювати. – Що порадиш?
– Порозпитуй у тих, хто знав його особисто.
– Ну я знав… а користі?
– Ти – це ти. Особа упереджена, і взагалі… А інші – то ж інша справа. – Лебідь захрумкотів печивом, сьорбнув чаю. – Слухай-но, Турухтуне, ти ж зараз солдатиків геть чисто закинув? Позич на тиждень, га? Хочу залудити епічне бойовище. А може, і приєднаєшся?
Сашко похитав головою.
– Пробач.
– Ну, тоді просто позич…
– Деню, я їх продав.
– Що-о-о?! Ти здурів, Турухтуне?
Сашко стенув плечима і долив чаю.
– Усіх?! Правда?!!
– Не всіх. Фронтирників, спецназ і гвардійців.
– На кіно, – здогадавшись, похмуро сказав Лебідь. – Альфредо, блін, Щиродушний.
Сашко не став його виправляти: не на кіно, на концерт «Химерного дона». На кіно йому поки вистачало кишенькових.
– Оце відколов!.. – Лебідь глянув так, ніби одночасно шкодував і заздрив. – А мені мати відмовила: без нових обійдешся, і так складати нема куди. – Він ухопив верхній, найбільший мандарин, і почав чистити. – Слухай-но, а може, не варто тобі заморочуватися? Ну, з дідом. Для школи накатай без закидонів. Як усі пишуть. А вже потім для себе…
– Теж ідея, – сказав Сашко, щоб закрити тему.
Батьки повернулися пізно, святкували річницю весілля. Лебідь на той час уже пішов, а Сашко гортав дідові записи й робив нотатки в записнику.
У передпокої спалахнуло світло, чутно було, як тато щось прошепотів мамі, і вони засміялися, тихо і весело. Роззувшись, зайшли до вітальні. Пахло від них рестораном, мама несла в руках розкішний букет. Сашко ясно й чітко побачив раптом, якими вони були років двадцять тому.
– Не спиш іще?
– Та ні. Читаю…
– Відпочив би, телевізор подивився. Свята ж.
Сашко неуважно кивнув.
– Тату, можна тебе про щось запитати?
– А ти спробуй. – Батько дістав із серванта вазу й тепер лишився із квітами в руках, доки мама у ванній споліскувала їх й набирала води. Виглядав кумедно.
– Татку, я тут намагаюся розібратися… ну, з дідом. Ти ж стільки років його знав – розкажеш, яким він був?
Батько переклав квіти в ліву руку, а правицею несподівано міцно стиснув Сашчине плече.
– Не зараз. – Він кинув погляд на двері, повторив: – Не зараз, добре? Вона ж тільки почала забувати. І… знаєш, синку, для курикулуму, як на мене, це не обов'язково: що та як я пам'ятаю. Я обіцяв, це правда, але…
Мама з кухні перепитала, чи всі питимуть чай. Батько бадьоро підтвердив: ще б пак!
– Словом, захочеш поговорити – поговоримо, – підсумував батько тихо й серйозно. – Але без неї. Домовилися?
Після чаювання Сашко повернувся до записника. Перечитав складений за вечір список із десяти імен: дідові друзі, колеги, конкуренти, вороги. Насправді їх було значно більше, особливо ворогів, але ж якщо всіх виписувати, жодного записника не вистачить. Знову таки, половину з них спробуй знайти: хтось на півострові, хтось уже й у ті часи, коли дід вів нотатки, був похилого віку і зараз, певно, помер. А доступ до кульок мають лише близькі родичі.
Сашко подумав, дописав ще одне ім'я і пішов спати.
* * *
Будинок був елітний: різьблені лавочки біля під'їздів, сніг розчищено, доріжки посипані піском, ялинка на подвір'ї щедро прикрашена фольгою і саморобними кульками. Поряд хижо вищірилася снігова баба, ніс із мочалки.
У кожному під'їзді по консьєржці.
Сашка пустили одразу, він навіть здивувався. Піднявся на чотирнадцятий поверх чистим, просякнутим ароматом суниці ліфтом і пішов коридором, приглядаючись до номерів квартир. Сто шоста була в самому кінці, він подзвонив і слабодухо розмріявся: а раптом нікого? Хоча якби не було нікого – хіба консьєржка пустила б?
Двері відчинив лисуватий похмурий чолов'яга, крикнув, повернувшись: «Мишаню, до тебе!» – і жестом звелів Сашкові заходити. Показав, де роззутися, дав капці і зник раніше, ніж той здогадався запитати, а куди далі?
– Вам, юначе, чаю чи кави? – До вітальні зайшла висока, дуже вродлива жінка. Таких знімають у кіно, у ролі королев та неоднозначних героїнь.
– Та я на хвилинку…
– Навіть не думайте. Лікарі не дозволяють йому поки вставати, – вона махнула витонченою рукою, – самі розумієте, він уже божеволіє. До свят хлопці провідували, а потім… Перепрошую, як вас звуть?
– Олександр, – нащось сказав Сашко.
– А я Олександра Григорівна. То ми з вами майже тезки. – Вона простягнула йому правицю, Сашко, засоромившись, потиснув. Певно, треба було поцілувати, подумав він і розсердився: от дурниці! Це ж не середні віки!
– Ходімо, я вас до нього проведу. То вам чай чи каву? Зелений, чорний, червоний, білий, жовтий? З медом, з варенням? Михайло в нас віддає перевагу виключно червоному.
Пройшли коридором, завішеним старими вицвілими афішами. На деяких із них Сашко помітив дідове ім'я.
Олександра Григорівна постукала у двері праворуч і, не чекаючи на відповідь, зайшла.
– Мамо, а я б от, знаєш, не відмовився… – Схудлий, блідий Курдін помітив Сашка і здивовано кліпнув. – О, привіт!
– Олександр зайшов тебе провідати. Чай я зараз заварю, а ви поки можете спілкуватися. – Бона вийшла, акуратно зачинивши двері.
– «Олександр»? – перепитав у Сашка Курдін, вигнувши брову. – От просто «Олександр»?
– Привіт, Михайло, – промовив Сашко, викладаючи на столик біля ліжка коробку з печивом. – Ти як загалом?
Курдін скривився.
– Живий. А ти?..
– Та я подякувати хотів. Ну… Взагалі-то раніше треба було зайти, але…
Курдін відмахнувся, підтягнув до себе коробку, і зиркнувши на двері, видобув печиво.
– Без проблем. Звертайся, раптом що. Чим там усе завершилося? Мати мені до ладу не сказала, вони тут усі… – він зробив непевний жест. – Типу, бережуть мене.
– Усе кодло зі школи витурили. Якийсь час говорили, що буде суд…
– Не буде, – перебив Курдін. – Мої вирішили не роздмухувати історію. Це я знаю, про суд і про школу. А загалом? Рукоп'ят більше не ліз? Щоб помститися там… відвендетити.
– Рукоп'ят на лікуванні.
– О! Грищук – силачуга. А на вигляд і не скажеш. Настя як?
Сашко повів плечима.
– Та нормально. Вона тобі не телефонувала?
– З якого дива? Ми з нею не надто й спілкуємося. Дівчиська, про що з ними говорити?.. – Курдін із награною недбалістю знизав плечима. – А я, блін, уяви, на «Легенду…» не потрапив. Рік чекав – і на тобі. Крута?
– Дивитися можна. До речі, її ще довго крутитимуть, може, встигнеш.
Курдін махнув рукою.
– Ці козли…
– Михайло! – обурилася Олександра Григорівна, заходячи з тацею в руках. – Що за лексика?!
– Пробач, мамо. – Курдін почав звільняти столик, при цьому печиво засунув якнайдалі, щоб не було видно надірвану коробку.
– Постарайся стежити за своєю мовою. А ви, Олександре, не потурайте Михайлові, прошу вас.
Сашко твердо запевнив, що, звичайно ж, у жодному разі не потуратиме.
Тепер він здогадувався, чому хлопці перестали навідувати Курдіна.
– Узагалі-то вона добра, – запевнив Курдін, коли мати пішла. – Але роль… оце якраз вживається. Ти пригощайся…
Чай Сашкові дуже сподобався, і мед. До того ж видалася пауза, аби все обдумати і сформулювати.
– Ти, до речі, в курсі, що скоро передзахист проектів?
Курдін закотив очі:
– Хотів би забути. Щодня разів зо три нагадують. Типу, як на «Легенду…» сходити – то я контужений, шви, блін, розійдуться, а як проект готувати – нічого, живий-живісінький. Тішить одне: про діда пишу, не треба до бібліотеки пертися. – Він кивнув на стоси книжок і однакових багряних зошитів, що лежали на підвіконні. – Архіви, сиди та вивчай. Така нудота! Спектаклі його дивитися прикольно, до речі. А от листи, спогади там всілякі…
– Ну то не заморочуйся. Напиши по-простому, без закидонів. Як усі пишуть.
Курдін повернувся до Сашка:
– Ти теж – «як усі»? – І раптом додав зло, дивлячись, як Сашко хитає головою: – На фіга тоді радиш?
– Та я якраз сам порадитися хотів.
– Зі мною?! Ну, спробуй.
Легко сказати. Сашко два тижні витратив на список. Телефонував за номерами із дідового записника, ходив на зустрічі, пояснював, просив, одного навіть вистежував. Різні люди, різне ставлення до діда. Четверо взагалі не захотіли розмовляти, категорично відмовилися. Один Сашка заледве зі сходів стусанами не погнав.
Ті шестеро, які все-таки погодилися… Користі від них було мало.
– Розумієш, немає цілісності. Наче кожен говорить про когось свого… про іншу людину.
Курдін слухав і кивав, задоволено усміхаючись. Навіть про чай свій забув.
– Ну а що ти, власне, хотів? У мене з моїм та сама фігня. Навіть опитувати нікого не треба, архівів вистачає з головою. Вони всі такі… – І скривившись, виправив себе: – Ми всі такі.
– У якому сенсі?
– У буквальному. Я навіть порівняння вигадав, додам до роботи. Ну, тобто, як вигадав… узагалі-то, у діда прочитав. Кожна людина під час розмови стає дзеркалом. Вона – якщо зможе, звісно – змінює свою мову: трохи підлаштовується під того, до кого звертається. Ну, типу, з батьками – по-одному, з училкою – по-іншому, з друзями —…
– Але ж це… лицемірство, хіба ні?
– А чому одразу «лицемірство»? – образився Курдін. І замислився. – Ні, – сказав, – тут інше, як на мене. Це от якби я знав безліч мов і для зручності, щоб ти мене розумів, переходив на ту, яку ти ліпше знаєш.
Сашко похитав головою.
– А як тоді дізнатися, який ти справжній? Якщо із кожним розмовляєш по-своєму, то коли ж ти справді говориш… по-своєму? Тільки із самим собою?
– Самі із собою лишень психи розмовляють, – заявив Курдін. – «Справжній»… А от подивишся на інших – і збагнеш, яким є ти сам. Ану, – він зіперся на лікоть, – дай мені надолонник, он, на поличці… дякую.
– Нащо?
– Зараз… запишу, щоб не забути. У роботу… – Він невизначено махнув стилусом. – Раптом десь придасться. – Занотувавши, Курдін відклав надолонник, знову захрумтів печивом. – Слухай, Турухтуне, а з тобою цікаво. Без образ, еге ж? Я про те, що… ну, ти завжди поводився так, наче всі довкола… – Він замовк, підшуковуючи потрібне слово.
– Проїхали, – швидко сказав Сашко. Йому чомусь розхотілося знати, яким бачить його Курдін. Навіть якщо «бачив» – однаково.
– От, – кивнув той. – А я про що! Ти поводишся так, наче ти – справжній, чесний, правильний, а всі довкола… так, погуляти вийшли. Принц поміж звичайних людей.
Сашко встав і обтрусив штани.
– Піду. – Він не збирався, але раптом додав: – Ти, можна подумати, інший!
Курдін зареготав.
– У тім'ячко! убив! – Він упав на подушку, розкинув руки і скривився – певно, у передсмертній гримасі. – Гаразд, – сказав, усміхаючись, – один-один. Хоча б чай допрій, якщо я сам весь вихлепчу – мені потім аж до ночі шкутильгати туди-сюди коридором, а знаєш, як боляче…
– Добряче він тебе?
– Фігня, загоїться, доки весілля скоїться, – відмахнувся Курдін. – Ну, то нащо приходив?
– Хотів поговорити з твоїм дідусем.
Курдін уже не усміхався.
– Про свого діда, – пояснив Сашко. – Якщо, звісно, це реально. Він у мене останній у списку. Раптом… хоча б він допоможе чимось.
– Он архіви, – Курдін кивнув на зошити, – читай собі досхочу. Про твого там теж є… чимало подробиць. Це я раніше думав, що вони один з одним – як собака з котом. Доки не прочитав. Там… усе складніше там, якщо хочеш знати.
– Я прочитаю. Але… мені би порозпитувати його. Хоча б кілька хвилин.
Курдін скривився. Зітхнув, пошкріб лікоть.
– Мати мене вб'є. Реально.
– Я…
– Ти до туалету не хочеш?
– Ні, я…
– Ага, хочеш. То слухай: вийдеш із кімнати, праворуч коридором, потім знову праворуч, проминеш двері, такі… навпроти афіші «Гірської луни», ну, побачиш, їх легко знайти… О-о-от… то ти туди не заходь, не заходь, чуєш – особливо коли там хтось буде, ти одразу тоді йди далі, повернеш ліворуч – там туалет. Второпав?
Сашко кивнув, намагаючись зрозуміти, кого ж йому так нагадує Курдін.
– Ну то йди вже, чого стоїш.
У коридорі було порожньо й темно. Наче, подумав Сашко, в середньовічному храмі. Він рушив повільно, роздивляючись стіни. Афіші були найрізноманітніші, деякі – на півстіни, і на всіх – знайоме прізвище.
А на багатьох – два знайомі прізвища.
Біля «Гірської луни» Сашко зупинився, ніби для того, щоб роздивитися краще. Навпроти були двері, цілком звичні, якщо не брати до уваги маленького картатого хідника перед ними. Хто у власній квартирі перед однією з кімнат кладе хідник?
За дверима було тихо, він штовхнув їх, нащось витер ноги і зайшов.
Пахло тонкими дорогими парфумами. У сутінках він побачив чийсь невисокий силует, сахнувся назад, і тільки коли вперся спиною у двері, збагнув: це його власне віддзеркалення. Дзеркало висіло над столиком, обабіч – круглі лампочки, наче бутони тропічних квітів. На стінах – фотознімки, картини; уздовж стін, у скляних вітринах, – якісь безглузді речі: засохлий букет, комірець, тьмяна ручка з обламаним пером, розколений кухлик, щербатий гребінець…
Перед дзеркалом погойдувався на світлій стеблині ще один бутон. Сріблястий, з тонкими чорними прожилками. Знизу, схожа на зів'ялий листочок, висіла стрічечка з іменем і датами.
Сашко рушив до кульки, подумки перебираючи всі свої запитання.
Кулька заговорила першою. Це були цілком виразні, хоча дещо притишені слова, і Сашко спочатку від несподіванки проковтнув язика. Стояв ні живий, ні мертвий, а величезний смугастий бутон усе говорив, говорив, говорив…
– …поза жодним сумнівом! Хотілося ще раз підняти тему… на мою скромну думку… я – профі, я знаю… глядач, звісно, не завжди готовий… свідоме рішення… відмовилися від дослівної передачі тексту… Є поразки, дорожчі за успіхи… Автор часто й сам не розуміє, що і навіщо пише, його рукою водить… Я – комерційний режисер, це правда, але я ніколи не слідував забаганкам публіки…
Голос то зникав, то гучнішав – здавалося, хтось бездумно повертає верньєр радіоприймача.
Сашко одразу зрозумів, що триває це вже не одну годину. Може, і не один день. Нескінченне вглядування у власний образ по той бік дзеркала. Множення особистості на безодню.
Цікаво, подумав він, відступаючи до дверей, цікаво, яка частина мого «я» зараз усе це саме так сприймає?..
Він протиснувся в коридор, навіть не роззирнувся, чи є хто поряд, і вирішив навідатися до туалету. Іти до Курдіна був поки не готовий.
Дорогою назад Сашко знову затримався біля «Гірської луни». На тлі ламаного, схожого на кардіограму гірського пасма, – людина з автоматом. Писав відомий художник, Сашко часто зустрічав його роботи на постерах та в журналах, проте прізвища не пам'ятав.
Стрілець зло шкірився на Сашка, так само люто шкірилася його тінь: схожа на варвара, із закудланим волоссям, із зазубреним клинком у руці. Позаду, в ущелині, сходило багряне сонце, і постать автоматника було вписано в цей вогнистий овал. Упершись дулом в край овала, вона немов намагалася вирватися за його межі.
– …навчи, підкажи, ти ж у мене такий мудрий, такий досвідчений. – Сашко здригнувся, коли почув цей голос з-за дверей із хідником. Живий голос. – Знаєш, я боюся.
Боюся, тату, боюся, боюся. Доренчук – він же деспот, він усю душу вийме. А я не бачу ролі. Слова – назубок, а ролі не бачу. Ігоря дістаю, але він терпить, і Михайло терпить, я ненавиджу себе за це, але по-іншому не можу, не вдається. Та й так – теж не вдається. Тату, ріднесенький, зараз мені дуже потрібна твоя порада, будь ласка! Будь ласка, будь ласка!..
У відповідь – ледве чутне бурмотання, таке ж монотонне, як і кілька хвилин тому.
– Ти ж чуєш мене, тату, ти ж точно мене чуєш! То чому ти мовчиш?! Тату!..
Сашко був би радий не чути всього цього, але не міг одразу піти, мусив рухатися обережно, аби не видати себе. Вуха палали. І щоки.
Він на хвилину уявив, що і його мама ось так розмовлятиме з дідом…
– Ну? – запитав Курдін, коли Сашко повернувся до кімнати. – Вдалося?.. – Він побачив вираз Сашчиного обличчя, замовк і спохмурнів. – Пробач. Варто було попередити.
Сашко почервонів ще більше:
– Та до чого тут… Якби я знав, я б… Пробач. Не варто було мені…
– Вона каже: так краще. Ну, йому, тобто. Звична обстановка й усе таке. Заслужив. – Курдін помовчав. – Ходить до нього щодня. Радиться. Батько його не чує, і я – ледве-ледве. А мама – гарно, вона… тонше налаштована, певно. Актори і люди мистецтва загалом нібито можуть… – Курдін повів плечем. – Я сподівався, раптом він із тобою заговорить…
Сашко повільно похитав головою.
– Ну, – сказав Курдін, – от. Дати тобі його щоденники?
– Не варто. Я якось… якось уже так.
– У гості хоч іще зайдеш?
– Зайду, – збрехав Сашко.
* * *
Третю чверть Сашко склав на «відмінно»: і контрольні, і самостійні. Шанси, що з наступного року його переведуть на бюджет, тепер здавалися цілком реальними. Остання чверть – вона завжди найлегша. Сашко гортав підручники й загалом знав, на що очікувати.
Після контрольних залишався тільки захист проектів. Передзахист Сашко промчав на крейсерській швидкості. Вирішив не заморочуватися. Вирішив: все одно ніхто не оцінить. От кому цікаві ці нюанси й подробиці?
Йому навіть плескали, а класна запевнила, що це, ймовірно, буде один із найкращих проектів року і що дід би ним пишався.
І попросила принести на захист кульку.
– Принесеш? – запитала Настя, коли вони поверталися зі школи.
Сашко знизав плечима:
– Принесу, певно…
Вони не бачилися два тижні: Настю батьки одразу після передзахисту відвезли до далеких родичів, от лише перед самими контрольними повернулася.
Сонце нарешті визирнуло з-поза хмар, день випав сльотавий, але пахнув близькою весною. Хотілося закинути все, гайнути кудись у парк… чи кататися на фунікулері, пити гарячий шоколад, вимріювати плани на літо й цілуватися.
– А як у тебе? Добряче на захисті «топили»? – поцікавився Сашко.
– Та так… Сказали: немає власної думки про тему. Усе списую зі статей. А якщо я згідна з ними? Може таке бути?!
– І що тепер?
– Переписую. Тільки спрощую, щоби повірили, що сама робила.
Тему Настя обрала складну, про перспективи півострова. В економічному, політичному й культурному аспектах. Навіть для цього трішки підучила тамтешню говірку.
Сашко не уявляв, як вона взагалі таке подужала; а якщо тепер ще й переписувати… Про вихідні точно можна забути. Часу ж майже не лишилося.
– Ти чого похнюпився, Турухтуне? Я розберуся, там роботи… дріб'язок. Поїхали на Дзвінничну, качок годувати?..
Вони побачили свою маршрутку й помчали до неї, так і не рознімаючи рук, і Сашко, здається, уперше в цьому році щиро розсміявся, сміх спалахнув у грудях і рвався назовні, легкий і світлий. Здавалося – усе тобі до снаги, з усім обов'язково впораєшся.
Принести дідову кульку на захист – ну хіба це проблема?
Мама увечері тільки кивнула, звісно, мовляв, бери. Вони з батьком, обійнявшись, дивилися тєлік, і теж були такими умиротвореними, аж Сашко мимоволі заусміхався.
Уранці напередодні захисту прокинувся рано. Ще раз погортав доповідь, випив чай із бутербродами. Мама вже втекла, вона сьогодні працювала за Кисельову, щоб до п'ятої звільнитися.
Батько допоміг Сашкові зняти дідову кульку з гачка, вбитого під іконою, поряд із бабусиною. Навіть приніс ганчірку з ванної, щоби стерти пилюгу.
– Слухай, – сказав, – ти пробач, що так сталося. То, може, ми таки здамо квитки?
– Та ну, тату, нащо? Ви ж іще коли хотіли в Оперний сходити.
– Якби знали, що випаде такий збіг… принаймні на інші дні домовились би про заміни.
– Все одно вам від нас туди через півміста їхати, ніяк би не встигли. Дурниці, тату, чесно! Я, може, так менше хвилюватимуся.
Кулька незвично тягла руку догори – хоча й зовсім легенько. Звичайні гелієві – і то дужче тягнуть.
Бабусина висіла на старому місці. Ані гойднулася.
– Тату, – запитав раптом Сашко, – а ти пам'ятаєш, якою була бабуся?
– Дуже доброю і світлою. Вона з дідусем познайомилася на прем'єрі спектаклю за його «Гірською луною». Він їй тоді страшенно не сподобався, вона була журналісткою, їй дали завдання взяти інтерв'ю…
Тато розповідав, а сам ходив кімнатою, кидав у теку якісь папери, шукав чистий халат, поклав усе це в заплічник, потім пішов у передпокій і продовжив розповідати вже звідти, поліруючи кремом черевики.
– Тату, це я знаю, усе це є в курикулумі, – обережно перебив Сашко.
– Тоді про що ти? – Батько відклав один черевик і взявся за інший.
Сашко знітився, спробував сформулювати точніше.
– От у житті – якою вона була? Скажи своїми словами, а не з курикулуму.
– Та вона, синку, саме такою і була. Курикулум не бреше, я ж його завіряв, і мама завіряла, там чистісінька правда написана.
– А окрім цього?
Тато поклав щітку в ящичок, потягся за курткою.
– Що ти маєш на увазі?
– Хоча б щось, що ти пам'ятаєш із життя, – тихо і вперто повторив Сашко. – Хоча б щось, будь ласка.
Батько перевірив, чи прихопив ключі, гаманець, поплескав Сашка по плечу:
– Обов'язково. Повернуся – обов'язково розповім. Усе, я побіг. І ти не зволікай, у тебе сьогодні важливий день. Завершиться – скинь нам смс-ку, як усе минуло. Ми триматимем за тебе кулаки.
Згідно із жеребкуванням Сашкові випало виступати одному з останніх, одразу після Курдіна.
На передзахист Курдін прийти не зміг, батько заніс до школи текст проекту, учителі схвалили. Та вони б, певно, все одно схвалили, без варіантів. Тому Курдін обов'язково хотів прийти на захист; «аби по-чесному».
Кілька разів Сашко йому телефонував. З Курдіним, у принципі, було цікаво спілкуватися, попри його зарозумілість і самозамилування. Тепер вони Сашка чомусь не дратували.
Лебідь трохи ревнував. Бурчав, що Сашка годі впізнати, що він незрозуміло з ким приятелює. А сам якось спалився на поході в кіно під ручку із Сидоровою – тож вимушено перейшов до глухої оборони. У школі Лебідь дотримувався конспірації, вдавав, що із Сидоровою не знайомий. От і зараз влаштувався поруч із Сашком, проте мимохідь поглядав таки праворуч і трохи вниз. Сашко теж поглядав: Сидорова сиділа в компанії з Настею і Гордійко, щось нашіптувала їм обом і хихотіла в жменьку.
Захист, як завжди, відбувався в залі Малої академії. Батьків розсадили в перші ряди, поряд з учителями. Там само був і Курдін: прошкутильгав уздовж сцени, запримітив найближче вільне місце й одразу присів; ціпок прилаштував збоку.
Почали з традиційних промов: ви долаєте межу, не середні, а старші класи, перша серйозна, справжня справа у вашому житті, дорослішання, вчинок, ура-ура…
Лебідь час від часу витирав долоні об штани, бгав у руках теку і зрештою не стримався:
– Слухай, вони що, навмисно? Гірше за катування!
Він виступав першим.
Виступив, до речі, добре, майже одразу заспокоївся, говорив рівно й упевнено. Сашко аж заздрити почав: доки черга дійде до нього, від хвилювання можна буде власне ім'я забути, а не тільки…
Він вкотре нагадував собі: я ж не брехатиму, я розкажу їм правду. Так, не всю, так, ту, яку вони хочуть почути. Всієї я все одно не знаю; усю – тільки дід…
Він покосував на кульку, прив'язану до ручки на сидінні. Та мовчала.
Після Лебедя виступала Жирнова, щебетала і блідла, мало не перекинула трибуну. Потім настала черга Рудого Вадька і ще кількох шалапутів, слухати їх сенсу не було: напевне ж списали, – їм вліплять кожному по неприкрій «шістці», навіть не їм, а їхнім заможним батькам, і переведуть на наступний рік, знову на контрактне.
Лебідь, який уже встиг відстрілятися, тепер осмілів, зухвало всміхався, крутився, хімічка йому навіть зауваження зробила. Мама Лебедя сиділа спереду, тож озирнулася й подивилася осудливо – він почервонів.
Сашко ніяк не міг зосередитися. От уже й Настя виступила – всі плескали, вона геть зашарілася, а коли спускалася зі сцени, її батько подав руку, прошепотів щось на вухо.
У формі, з погонами, він мав вигляд поважніший від усієї комісії в повному складі.
От пішов Грищук, цей нудив, усі позіхали, а Лебідь остаточно вгамувався й навіть задрімав.
Варто все-таки почати з вірша, подумав Сашко, так буде яскравіше. Прочитаю «Баладу», вона коротенька й подобається багатьом.
Грищука нарешті позбавили трибуни: похвалили, але спробі «іще дещо додати» суворо поклали край. Оголосили Курдіна.
Той устав ніби й легко, але йшов, спираючись на ціпок. Повільно; може, і не планував витримувати паузу, а витримав, усі стежили, як він піднімається на трибуну, як підлаштовує мікрофон і кладе перед собою течку.
– Добридень. Ви всі знаєте, яка в мене тема. Я писав про свого діда, про Альберта Аркадійовича Корташа. Це нарис, а не стаття для енциклопедії, навіть не curriculum vitae. Простіше, певна річ, було б статтю. Я й хотів статтю, але ж, знаєте, дід про себе вже сам стільки написав… і дід, і критики, які досліджували його творчість. А я хотів сказати про те, про що не розповість ніхто. Це така справа… непроста. Я чимало зрозумів, доки писав. От є людина, за життя вона різна, і погана, і хороша. Усі ми прагнемо, щоб про нас пам'ятали виключно хороше, ми тоді наче й самі стаємо тільки хорошими. Хорошими, але ж не живими, от у чому річ. Це тоді вже наче й не зовсім ми, лишень часточка від нас, якась одна наша роль, а в житті ми проживаємо їх не одну і не дві. Це, – уточнив Курдін, трішки зашарівшись, – дід писав, про ролі. Я думаю, він заслужив, щоб його пам'ятали живим… справжнім. Тому я розповім те, про що він сам ніколи не розповідав, тільки писав у щоденниках.
Курдін помовчав, закусивши губу. Якихось кілька секунд, але Сашко зрозумів: він досі вагається, чи варто…
– Ну от. Ви все знаєте, дід став відомим не одразу. Актори толкові йти до нього не хотіли, старі п'єси всі вже, як він пише, багато разів ставили. І от він працював у Народному театрі, «це все було тоскно і принизливо, і абсолютно безнадійно». А потім дід прочитав «Гірську луну» Мамлея. Поема тоді якраз була дуже популярна, і дід вирішив, що треба з неї робити спектакль. Він домовився з Мамлеєм. Тобто як домовився… угоду підписали, але дід додав до неї один пункт… Потім через цей пункт вони добряче посварилися.
Сашко сидів, і слухав, і не одразу помітив, що руки в нього трясуться. Він затиснув їх між коліньми.
Курдін далі розповідав, розмірено і спокійно, наче про вчорашній матч чи про якісь нікому не потрібні властивості сфери. Він навіть не відкрив свою течку, усе говорив і говорив. Іноді цитував напам'ять уривки зі щоденників.
Ну, коли ж його нарешті зупинять, зло думав Сашко, повинні ж бо, повинні!.. Ну і хай він зараз, по суті, виправдовує Сашчиного діда. Не його, Курдіна, це справа! Не його!
Моя!
Він раптом почув, як у когось ледь чутно (напевно, в портфелі) заграв мобільний. Мелодія була дуже знайома. Заозирався; всі навкруги сиділи так, наче нічого і не відбувалося.
– …Потім мій дід, певна річ, шкодував. Але він знав, що переможців не судять. І ще він боявся. Він ніколи цього не демонстрував, завжди, скільки тих інтерв'ю не передивишся, тримався упевнено, але насправді він дуже боявся. Цілісіньке життя він жив із цим страхом і боровся з ним. «Завжди знайдуться охочі переконатися у твоїй слабкості. Хтось ненавидить тебе, хтось заздрить, хтось просто такий правдолюб із…» гм… ну, це він так писав… «…із шилом в ж… в попі, і йому обов'язково треба відновити історичну справедливість». Мій дід почав грати роль талановитого, успішного режисера. Перетворився, так би мовити, на людину у футлярі. Ніколи не визнавав помилок. Публічно – не визнавав, а в щоденниках нотував кожну. Його ненавиділи, ним захоплювалися, але, як він писав, головне – з його думкою рахувалися. Він так думав, – уточнив Курдін враз захриплим голосом, – що це – головне. А потім це стало єдине, чого він прагнув. Ви ніхто цього не знаєте, а він усе-таки був хорошим дідом, правда. Удома, коли забував про роль. Тільки робив він це дедалі рідше. Він боявся, зрозумійте. Він дуже боявся бути смішним. Я… от ви, певно, думаєте, що я неправий. Ну, там «сміття з хати» й таке інше. Але ж ви не читали його щоденники, а я читав. Наприкінці… коли він уже нікого до себе не пускав, окрім мами і бабусі, він ще писав. І він… знаєте, він страшенно шкодував, що не зізнався й не попросив пробачення. «Воно не варте було того. Це жахливо визнавати, а ще жахливіше – розуміти, що усе, що все життя – не те, не так. Намарне, в нікуди; а можна було ліпше, легше, чесніше. А вже ж не вибачишся».
