Текст книги "Душниця"

Автор книги: Володимир Арєнєв

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 8 страниц)

Курдін провів правицею по волоссю і зітхнув.

– Ну от, дід не встиг вибачитися. І загалом… але так сталося, що я прочитав ці всі його щоденники. Ну, я збирався, якщо чесно, підготувати звичайний проект. – Він глянув угору, на Сашка. – «Не заморочуватися». А прочитав і вирішив, що це шанс. Певно, останній його шанс вибачитися, – сказати правду.

Мелодія залунала гучніше й раптом урвалася.

Сашко врешті упізнав її. Упізнав би й раніше, але ж не звик слухати ось так: у залюдненому місці, засвітла.

Довкруж плескали, багато хто підвівся. Сашко теж плескав, засунувши теку між поруччя.

Потім оплески стихли, і в тиші, що запала вмить, хтось із комісії оголосив його прізвище.

– Ні пуху, – прошепотів Лебідь.

Сашко відв'язав від поруччя дідову кульку й почав спускатися, відчуваючи, як мокріють від поту долоні, як німіють кінчики пальців.

Про теку він згадав біля самої трибуни, але повертатися за нею, звісно, не став.

* * *

Їм тиснули руки, плескали по спинах, вітали, хтось із батьків зігнав усіх на сцену і клацав «мильницею», і Сашко насамкінець уже не відчував ані радості, ані гордості, лише байдужість і втому.

Потім усі опинилися в гамірному, освітленому яскраво-жовтими лампами фойє. Разом з усіма Сашко рушив до виходу, але згадав про теку, вона так, певно, і стирчала поміж поруччям – це був привід, він крикнув, аби не чекали, і побіг назад до зали.

Двері вже замкнули. Сашко смикнув кілька разів за ручку, повернувся й рушив до сходів. Кулька пливла поряд, майже невагома. Мелодію вже не наспівувала.

Завмерши на верхній сходинці, Сашко спостерігав, ж розходяться однокласники. Курдін ішов рівно, усміхався у відповідь на прощальні вигуки, інколи махав рукою. Сашко згадав, яким був Курдін ще у вересні… і яким був він сам.

Завтра, подумалося, нам обом, певно, перепаде на горіхи від класної. Переможців не судять, але ж на передзахисті я виступав із геть іншою доповіддю.

Чомусь Сашко був упевнений, що і текст, принесений до школи батьком Курдіна, добряче відрізнявся від проголошеного сьогодні.

Нащо так вчинив Курдін, хоча б зрозуміло. А Сашко – навіщо? Невже тільки через заздрощі до його успіху?

Хотілося б вірити, що – ні. Що, наприклад, – через те, що соромно перед дідовою кулькою. Чи задля поваги до дідової пам'яті.

Так думали інші – ті, хто сьогодні вітав і захоплювався ним.

А Сашко не знав.

Усі нарешті розійшлися, і він спустився, щоб забрати куртку. Тітки-гардеробниці незадоволено зиркнули на нього, вони вже самі були одягнуті, одна, затиснувши підборіддям хустку, поправляла неслухняні пасма, друга длубалася у старій полотняній торбині, чимось там шурхотіла. Сашко дочекався, доки звернуть на нього увагу. Накинув куртку, затягнув блискавку і ступив у ніч.

Добре, подумав, що ніхто не здогадався мене дочекатися.

Але дехто здогадався.

Ліхтарі тут були розбиті, всі, крім одного. Чоловік стояв просто під цим, єдиним уцілілим, у калюжі благенького світла, – і мружачись від диму, курив.

Плащ на ньому був того-таки синього відтінку, як море на полотнах Носинського.

– Привіт. – І ледве помітний акцент теж ніде не подівся. – Я чув твій виступ.

– Як це чули? – здивувався Сашко. – І хто взагалі ви такий?

Незнайомець повів плечима:

– Я був у залі, це не заборонено. – Він погасив недопалок, роззирнувся у пошуках смітника і, не знайшовши жодного, так і лишився з недопалком у руці. – Ти гарно говорив. Мабуть, йому сподобалося.

– Хто ви? Я покличу на допомогу, так і знайте.

– У мене літак о п'ятій ранку. І дуже мало часу. Увесь час саме часу якраз і не вистачає… – додав він, розгублено зминаючи недопалок пальцями. – Завжди…

Сашко відступив на кілька кроків, сховав руку з кулькою за спину, другу засунув до кишені, до мобілки. Він не відчував загрози з боку незнайомця, але ця його манера формулювати думки…

– Я знав твого діда. Давно, в іншому житті. Коли потрапив сюди, хотів із ним поспілкуватися, але, бач, не встиг. А завтра я лечу звідси… Цього слід було чекати, ми від самого початку знали, що цим закінчиться. Неважливо. Послухай, Олександре, я навряд чи повернуся сюди. І навряд чи матиму колись ще одну можливість. Дозволь мені з ним поговорити.

– З ким? – не зрозумів Сашко.

– З твоїм дідом.

– Але ж він… – Сашко почервонів. – Він не розмовляє. Ні з ким, узагалі.

Незнайомець кивнув. Продовжував розминати пальцями недопалок, на асфальт летіли крихти.

– Нічого. То ти дозволиш?

– Я спізнююся… – навіщось сказав Сашко. – Батьки переживатимуть.

Незнайомець струсив долоні й дуже обережно взяв кульку за ланцюжок над Сашчиною головою.

– Я відвезу, – кинув він. – Аж до дому.

Сашко міцніше стиснув пальці.

– Я…

Він не встиг договорити. Ланцюжок раптом смикнувся з пальців, Сашко відступив і тільки потім зрозумів: незнайомець сам здивований.

Кулька шарпнулася ще раз. І знову ледве чутно почала наспівувати-бубоніти вже знайому мелодію.

– П'ять хвилин, – тихо повторив Сашкові незнайомець. – Тільки п'ять хвилин.

Сашко кивнув і відпустив.

Чоловік у синьому плащі взяв кульку в долоні – так беруть кавун на базарі, перевіряючи, чи стиглий. Відійшов на кілька кроків і став до Сашка боком. Шрам його зараз, під ліхтарним світлом, скидався на рану.

– Ти чуєш мене, атар'іне? Сподіваюся, чуєш. Я уявляв собі цю зустріч останні двадцять сім років, щоночі перед сном. Це допомагало мені вижити. Попри твою зраду, атар'іне, багато з наших вціліли… тоді. Ти пішов – ми залишилися. І я стежив за тим, як ти жив, звістки доходили до нас, навіть там. Я радів: по злочину й кара. Я сподівався приїхати, щоби сказати тобі про це: яким ти був і яким став. Я приїхав. І тепер, дивлячись на тебе, кажу – мені шкода. Тебе вже покарано, і це… це занадто, навіть для тебе, атар'іне. Зрештою, може, ти й мав рацію. Бачиш, що в результаті маємо… усе повторюється, і все, що ми робили, нічого не змінило. Може, хоча б те, що ти… – Він похитав головою, начебто відганяв утому. – Гаразд, несуттєво. Час розсудить. Мушу йти, атар'іне, мушу йти… Ми не побачимося вже ані тут, ані там. Я просто хотів сказати тобі: ту пропейлоч-ар.

Кулька загула гучніше, було видно, як дрижать від вібрації долоні незнайомця.

Той озирнувся на Сашка, начебто вирішував надскладне питання.

– Ні, – сказав він зрештою кульці. – Ні, я не можу. Це – не можу, пробач.

– Гей! – гукнули раптом зі сходів. – Гей, ти що це там робиш?! Ану облиш хлопця! І кульку поверни, чуєш!

Тітки-гардеробниці наступали, розбурхані й розгнівані. Та, котра ліворуч, розмахувала торбиною.

– Краще б вам піти, – сказав Сашко. – Додому я вже якось сам доберуся.

Чоловік у синьому плащі зволікав іще мить. Потім повернув кульку й пішов швидким плавним кроком – як тигр, якого сполохали пси. Просто розчинився в мороці.

Сашко гарячково міркував, що пояснюватиме тіткам, а сам невідривно дивився на дідову кульку, не міг відвести очі. Так, наче побачив уперше.

Затерта, з ледь помітними слідами від маркера, вкрита розводами… Оболонка трохи зморшкувата і прив'яла, схожа на шкіру стариганя.

Спробував пригадати, коли востаннє дідові читав? А коли перевісили його до вітальні?..

Не зумів.

– Синку, з тобою все гаразд?

Тітки стояли пліч-о-пліч і важко дихали. У тієї, що праворуч, хустка розв'язалася і збилася набік.

– Дякую, – сказав їм Сашко. – Зі мною – все гаразд.

* * *

Батьки купили шикарний торт і не лягали спати, чекали на Сашка, аби разом відсвяткувати тріумф. Палали свічки, стіл був накритий новою скатертиною. Розчулені, вони навіть одягнулися по-святковому.

– Пишаюсь! – Батько обійняв за плечі, пильно глянув на Сашка. – А ти ж виріс. Подивись-но, мати, він виріс, правда. Він у нас уже зовсім дорослий.

Глухо гупнув корок, і Сашкові налили на два пальці шампанського, «сьогодні можна, еге ж?».

Він пригубив, щоб їх не образити.

– …і от я гадаю так: не будемо ми затягувати, візьмемо текст цього виступу та й оформимо у курикулум! Га? Ти там про дідуся дуже гарно і правильно сказав. – Батько вирішив, що Сашко здивований, тож пояснив: – Нам Денисова мама вже телефонувала, вітала. Я так зрозумів, це не зовсім те, що ти спочатку писав, але, може, так навіть ліпше?

– Знаєш, тату, це був експромт. У мене… навряд чи я зумію це повторити.

– Нічого, – сказала мама. – Візьмеш за основу свій проект. До того ж, я впевнена, хтось усе записував на відео. – Вона вправно розрізала торт і на кожну з чотирьох тарілочок поклала по шматочку. – Не соромся, я впевнена, дід був би тобою задоволений.

Сашко здригнувся. Він покосував на порожній стілець, перед яким лежав недоторканий шматочок торта. Кульку батьки прив'язали на те саме місце, поряд із бабусиною, а це… ну, просто так годиться. Звичай такий.

– Еге ж, – підхопив батько, – нам Софія Петрівна так і сказала: вперше завдяки Сашкові я зрозуміла, що ваш дідусь був не тільки… як там вона сформулювала?

– «Не тільки поетом, а й просто живою людиною», – відгукнулася мама.

Торт був нудотно-солодкий. Крем – надміру масний, липкий, надто яскравий. Сашко надпив чай, обпікся.

– Наступного тижня й оформимо, – підсумував батько. – Нема чого зволікати, ти згідна?

Мама кивнула.

– Саме встигаємо.

– Одразу й уточнимо, чи можна буде тимчасово віддати…

– Як «віддати»? – не зрозумів Сашко. – Нащо?

Батько винувато усміхнувся мамі:

– Здається, я завчасу спалив нашу таємницю.

Та махнула рукою:

– Говори вже, конспіраторе.

– Хвильку, хвильку!.. – 3 передпокою батько повернувся з конвертом. – От, почитай сам.

Конверт був із цупкого кольорового паперу. З пальмами і написом «Альбатрос». Усередині лежали якісь документи, Сашко розгорнув перший-ліпший – це виявилося медичне страхування. «На час поїздки… з гарантованим покриттям… у разі…».

– Ти ж давно хотів на море, – сказала мама. – А в цьому році в нас із татом відпустки збіглися. От усі втрьох і полетимо одразу після твоїх іспитів.

– Але… Мам… А як же… звідки?..

– Бачиш, він у нас уже справді дорослий, – кивнув батько. – Гроші, синку, – частина гонорару. Знайшовся видавець для дідусевих рукописів. Буде повне зібрання творів, академічне!

– Ви ж із мамою самі казали, що Антон-Григоричу довіряти не можна.

– А він тут ні до чого. Це політикам треба дякувати. Сам знаєш, тема півострова знову набула актуальності. Відповідно, і дідусеві вірші.

– Думаєш, він би хотів… так?..

Батько поклав руку йому на плече.

– Важко сказати. Маю надію, що колись він сам відповість на це запитання. З іншого боку – хіба повинні були ми відмовлятися від такої пропозиції? Повне, академічне…

– Чому ви мені раніше не розповіли?

– Я до останнього не був упевнений. Тільки сьогодні підписали угоду.

– І всі чернетки ви віддасте їм?

Мама похитала головою:

– Тільки копії, це наша умова. Усе буде добре, синку. Усе – як треба.

Пізніше, у ліжку, дивлячись у стелю, розкреслену на квадрати світлом вуличного ліхтаря, Сашко згадав свій виступ. Як він заявив: «Мого діда завжди намагалися використати. Повстанці, миротворці, влада, критики…»

Раз по раз прокручував ті ж самі слова.

Згадував батькові аргументи, мамині. Згадував незнайомця. «Ти вже покараний, і це… це занадто, навіть для тебе».

Десь зовсім поряд мовчки, як дідова кулька, чекало усвідомлення.

* * *

У школі їх зібрали в актовій залі, і кожен отримав диплом. Сашко з Курдіним – ще й грамоти. Довго плескали, виголошували всілякі дурниці.

Курдін був похмурий, в'їдливий, відлюдькуватий. На перерві нагрубіянив Вадькові, який пожартував про зачіску класної, – і пошкутильгав на подвір'я.

– Геть чисто зазнався, – гмикнув Лебідь. – Перечитав, видно, дідових архівів. «Знай, тріумфаторе, колись, і над тобою здійметься напевно безжальний меч фортуни!..»

Курдін сидів на лавочці, трохи вивернувши ногу, аби не згинати. Сашко недбало примостився поряд.

– Дісталося вдома на кислички?

– Еге ж… – сказав Курдін, помовчав. – Пусте. Переможців не судять. А твої як?

– Пишаються, блін.

– Таланить тобі, Турухтуне…

Сашко невпевнено повів плечима. Посиділи мовчки, поспостерігали за меншаками, котрі буцали м'яч на спортмайданчикові.

– Слухай, – наважився врешті-решт Сашко. – Є справа…

Просто під їхніми ногами шубовсталися в калюжі горобці. Сашко пояснював, а сам не спускав із них очей.

Курдін мовчки вислухав, жодного разу не перебив.

– Нащо? – запитав похмуро. – Нащо тобі?..

– Треба.

Зі спортмайданчика прилетів м'яч, сполохав горобців. Ті пурхнули на гілку і звідти хвацько, по-пташиному сварилися на горе-футболістів. Курдін підвівся і, примірившись, зацідив м'яч меншакам.

– Чому я? – спитав, не озираючись. Сашко не одразу навіть і здогадався, що це він до нього.

– Бо не розбазікаєш – от чому.

– Переконаний?

Сашко не від повів.

Продзвенів дзвінок.

– То як, подумаєш?

– Знаєш, чому я взявся писати про діда? Я ж його спочатку не сприймав. Дід для мене був окремо, а кулька – окремо. Він лежав у себе в кімнаті, приїхали лікарі, потім винесли з кімнати кульку – а він так і залишився на ліжку. Жодного зв'язку. – Курдін повернувся і подивився на Сашка. – А після того випадку – ну, коли ти поліз у бійку, – я раптом його почув. Уперше. І зрозумів, що це справді він. Ну, просто якби раптом дід потрапив у катастрофу чи важко захворів і став… ось таким. Мені було соромно, Турухтуне, – зізнався він, помовчавши. – От чому я занурився у все це: щоденники, архіви. Ну, і мама… ти сам бачив. Вона ж не була такою. Думаю, вона теж не вірила, що кулька – це він. А потім почула його і…

Сашко чекав. Густо почервонів аж до вух.

– Давай, – підсумував Курдін, – принось. Розберемося.

Їм дали завдання на канікули й нарешті розпустили. Сашко чекав на Настю біля школи, прокручував у голові різні варіанти того, як сказати про літо. І потім теж прокручував, навіть у маршрутці.

– Ти сьогодні дивний якийсь.

– Га? Пробач, я просто…

– Що «просто»?

Він мовчав, зачепився поглядом за екран, що висів над водійським місцем. Звична справа, там крутили рекламу й міські новини. Зараз саме зайшла мова про дружній візит одного з представників Тимчасового Комітету. Мовляв, візит завершується, міністр вирушає на півострів, оскільки невідкладні справи вимагають його присутності…

Показали, як міністр у супроводі двох помічників крокує уздовж вишикуваних гвардійців і піднімається трапом. Під музику – ймовірно, під гімн нової автономії.

Сашко, певна річ, впізнав мелодію. За останні місяці він чув її аж надто часто, здебільшого вночі.

На півсекунди крупним планом майнуло обличчя. Навіть шрам, що змійкою сповзав у сивину над скронею.

Настя подивилася на екран запізно, коли показували вже інший сюжет.

– Слухай, – згадав Сашко, – може, ти знаєш. Як перекладається слово «атар'ін»?

– Та по-різному, зважаючи на контекст. А тобі навіщо?

– Зустрічав у дідових нотатках кілька разів.

– Найчастіше так називали прийомного батька чи просто старшу людину, з якої беруть приклад.

– На кшталт учителя?

– Але тільки не шкільного, а такого, знаєш… по життю.

– А «ту пропейлоча»?

– Може, «ту пропейлоч-ар»? Тоді – «ти пробачений». Теж у діда в нотатках знайшов?

– Теж… Настю, – наважився він нарешті, – тут така справа.

– Молоді люди, – втрутилася тітка, що стовбичила в них за спиною і гучно сопіла, перекладаючи сумку з руки в руку, – ви сходите? А то стали, бач… ні пройти, ні проїхати!

Вона так і не дочекалася відповіді, тож почала проштовхуватися поміж ними, допомагаючи собі плечем, як тараном.

Від зупинки ішли весело: сміялись і обговорювали таких от… таранистих і горластих. Але жарти були якісь наче прив'ялі, як розморожені овочі.

– Я їду, – сказав Сашко, коли простували алеєю. – Улітку; батьки придбали путівку.

Настя якийсь час мовчала, просто йшла поряд, міцно стиснувши його долоню у своїй.

Попереду на лавочці, підстеливши газетку, вмостився старезний немічний дідусь. Похмуро зиркнув на них і навіщось поліз до кишені куртки.

– Саш…

– Я знаю, самому образливо, але… це ж не на ціле літо, тільки на місяць. Я не можу відмовитися.

– Саш, я теж їду.

– Маєте путівку? Куди? Може, і ти в…

– Ні, Саш. Я не по путівці і не влітку. За кілька тижнів. Тата переводять на півострів.

– Надовго? – тільки й спромігся запитати він.

– Не знаю. Писатимеш мені?

– Звісно! Може, відпрошуся у своїх і приїду, коли повернемося.

– Це було б чудово. Але… хоча би пиши, добре?

Сашко кивнув.

Старий на лавочці витяг з кишені окраєць чорного хліба й тепер кришив тремтливими пальцями просто собі під ноги. Над ним метушилися горобці, аж цвірінчали від передчуття.

– Урешті-решт, – сказала Настя, – це ж не назавжди, правда?

– Та звісно, не назавжди.

Він подивився на небо, запнуте павутиною дротів-душоловів. Там, високо над ними, плив сріблястий літачок. Певно, до далеких і сонячних країв, туди, де завжди мир і любов, й усі щасливі. У дитинство.

Частина четверта

Цілий вечір Сашко не виходив з кімнати. Проінспектував усі книжкові полиці, численні свої банки з-під кави і чаю, коробки; повитрушував на підлогу вміст усіх шухляд у столі.

Безнадійно.

Він примірявся, як би так запитати в батьків, може, вони десь бачили, – не виказавши при цьому, власне, предмет своїх пошуків. Однак це було би наївно, наївно та підозріло.

– Влаштував прибирання? – поцікавилась мама, зазирнувши, аби запросити його до столу. – Давно слід було.

Сашко кивнув, без надії длубаючись в одній із шухляд.

– Синку, а ти вночі не чув – хтось музику вмикав? Чи то на подвір'ї, чи то сусіди над нами.

– Ні. Гучно?

– Ледве чутно. Але знаєш, така… мелодія увесь час повторюється, дуже бадьора, нав'язлива. Заснути неможливо.

– І часто? – запитав він, намагаючись, аби голос був таким само байдужим.

– Та вже щонайменше з тиждень.

– Я, коли помічу, скажу. Певно, сусіди радіо на ніч не вимикають.

– Напевно… Ти ходи їсти, потім завершиш. У нас для тебе є новина.

Сашко чомусь вирішив, що нічого хорошого очікувати не варто.

Батько сьогодні і готував, і господарював за столом. Суп із грибами і битки вдалися, і тато просто світився від гордощів. Маму до плитки він не пускав, вона сиділа, спостерігала за ним із легкою хитрою усмішкою.

– Ну, всім смачного!

– А новину, тат?

– Ага, новину! – він ляснув себе по лобі, підморгнув. – Твоя правда, ми мало не забули. Новина в нас, синку, така: до середини осені в тебе буде сестричка.

– Супер!.. – повільно й обережно промовив Сашко. – Правда, чудово. Вітаю!

– Здається, ми тебе трохи ошелешили. – Батько поплескав його по плечу. – Ну, звикай до думки. І пропоную обговорити, як назвемо твою сестричку.

У Сашка вистачило сил вдати, що все гаразд. Мовляв, ошелешений, але не засмучений. Він навіть з-за столу встав останнім і пішов до себе не одразу.

Ще годину Сашко розбирав стоси паперів, уже скоріше за інерцією. А коли вирішив іти спати, випадково знайшов пропажу. Ножик лежав під складеними насипом теками, напевно, закотився туди, коли Сашко вигрібав вміст шухляди.

Зараз чомусь він чітко побачив, що ножику вже чимало років. Різьблені накладки зі слонової кістки пожовкли, візерунок місцями стерся. Але лезо виходило так само вправно й досі було гостре.

Сашко нашвидкуруч прибрав у кімнаті, почистив зуби, вимкнув світло і влігся. Чекати, доки всі заснуть.

Чутно було, як ходять у вітальні й тихо перемовляються батьки. Потом світло згасло, клацнули двері спальні.

Він лежав і спершу рахував до ста, потім – подумки читав дідові вірші. На п'ятому вирішив, що часу минуло достатньо.

У вітальні було тихо й темно, як і скрізь у будинку; тільки світло від ліхтаря падало косою нерівною лінією та світилися бурштиновими вогниками кнопки тєліка з плейєром.

Сашко підійшов, скрадаючись. Босі ноги нечутно ковзали по килиму.

Кульки висіли там само, під іконою Спокутника. Він завмер перед ними, простягнув руку з ножем…

Ти ж не заперечуєш, дідусю? Знаю, ти хотів би, щоб усе… по-іншому, але… Чесно, я би і сам хотів. Тільки часу не лишилося. Тато готовий віддати тебе до душниці, мама згідна… поки згідна. Та тільки вона вже здатна тебе чути, я не знаю чому, але здогадуюся: їй сестричка допомагає.

Якщо мама зрозуміє, що це ти співаєш…

Діду, я бачив маму Курдіна. Я не хочу, щоб – ось так.

Пам'ятаєш, ти писав у «Гірській луні»: «Мертві до мертвих, живі – до живих»? Ну от… от.

Не питай, чому я це роблю, задля кого. Сам не знаю: для мами, для тебе, для себе, для сестрички… Просто роблю, тому що так треба, так правильно.

По-іншому не можна.

Твій названий син – тож, мій названий дядько?!.. – не міг. Він розумів ліпше, ніж я, але в нього обов'язок, зобов'язання.

Я все зроблю як слід. Постараюся, чесно. Я – незабаром…

Ти, головне, потерпи, не співай. Бачиш, от він. Той самий, котрим ти тоді різав торт після прем'єри спектаклю. Я читав у щоденниках Курдіна… ну, тобто, діда його; точно – той. І про те, як це було – читав.

На сцені, при всіх… Напевно, добряче він тоді твою поему перепаскудив, так? Я б теж, певно, так само вчинив, правда.

Безглуздо як: колись я думав, що ти на мене образився й тому мовчиш, я думав, це якось пов'язано: те, що з тобою сталося, і те, що я поніс його до школи.

Мені буде шкода, правда. Але… По-іншому не вийде, діду.

Я би хотів поговорити з тобою, хоча б разок. Запитати, чи прошепотів ти тоді щось Рукоп'яту. Розказати… та купу різних речей, усе не перелічити. Головне: сказати тобі, що я тебе…

Спалахнуло яскраве світло.

– Сашко! Що це ти?!.. Ти!.. Господи, відійди звідти! Негайно! Чуєш! І прибери ніж!

– Мам, я…

– Відійди, я сказала!

На порозі спальні з'явився заспаний батько:

– Що тут?.. Сашко, здурів, чи що?! А ти чого галасуєш?..

– У нього ніж!

– Закритий, глянь сама.

– Так, мамо, от. – Сашко здогадався, у чому саме на коротку, страшну мить запідозрила його мати. – Мамо, ти справді подумала, що я можу?!.. – заледве не плакав від образи й несправедливості.

– А навіщо ти сюди прийшов?

Сашко зітхнув, заспокоюючись.

– Та безглуздо якось вийшло… – Він стенув плечима, вигадуючи на ходу. – От… пам'ятаєш, я читав дідові, щоб… щоб розговорити.

– І що? – роздратовано запитав батько.

– І нічого не вдавалося. Я вирішив, може, якщо показати йому якусь стару річ – ту, що була з ним багато років, що пов'язана з чимось дуже пам'ятним… А ножик у нього ще з півострова; потім дід ним на прем'єрі шматок відрізав. Ну, той, яким в обличчя дідові Курдіна зацідив. Я, мам, – додав Сашко, – саме тому ввечері в кімнаті й прибирав: ножик шукав.

– До ранку не міг потерпіти? – Батько втомлено провів долонею по обличчю, зітхнув. – Так, усім відбій. Ти як, усе гаразд?

Мама кивнула.

– Ну й добре. Давайте спати. Декому, зрозуміло, до школи не треба – от і дуріють, а декотрим, між іншим, вставати до схід сонця. І загасіть, зрештою, це кляте світло!..

* * *

Весна нарешті увірвалася до міста – не визнаючи меж і кордонів, вимагаючи повної капітуляції. Повітря в парках дзвеніло від пташиного співу. Усі лавочки були зайняті молодими мамами та пришвартованими поряд візочками.

– Краса! – Лебідь підстрибнув, зірвав листок каштана й тепер ішов, вимахуючи ним, наче віялом. – Скажи, Турухтуне, тобі все це не наснилося?

– То допоможеш чи ні? – уточнив Сашко, засунув руки в кишені.

Лебідь замовк, розглядаючи чорне плетиво дротів-душоловов – там, над кронами.

– Загалом уже допомагаю, – сказав майже ображено. – Але коли хочеш знати мою думку – це безглуздо.

За кілька останніх годин цю свою думку він уже озвучував разів п'ятнадцять.

– І до речі, а на фіга Курдіну ніж твого діда? – Це була нова тема в Лебедєвих планах. – Невже Курдін – таємний прихильник його творчості?

– Не все одно? – Сашко із вдаваною байдужістю стенув плечима. – Мені знадобилися гроші, йому – ножик. Головне: Курдін не розпатякає.

– Гей, Турухтуне, що за брудні натяки?! Я ж можу і образитися!

– Жодних натяків. І взагалі – це на кому й шапка не горить?

– А в око?

– Ха, це все, що ти можеш сказати?!..

Про своє питання Лебідь уже забув. Сашко звично підколював його, думаючи про Курдіна. Той не питав, нащо потрібні гроші, просто погодився. Сказав: а раптом?.. раптом, коли принести ножик його, Курдіна, дідові – раптом той… отямиться?

І ще сказав, що в будь-якому разі просить ножик тимчасово. Як будуть у Сашка гроші – поверне, а Курдін йому – ножик. Він же, Курдін, розуміє…

Парк закінчився, Лебідь із Сашком повернули праворуч і вузькою вуличкою спустилися на проспект.

– Ти тільки не кіпєшуй, – нагадав Лебідь. – Ми ж нічого не порушуємо… поки.

Над простою вітриною чорніли готичні літери: «Ритуальні послуги». Сашко штовхнув двері й зайшов – з розпареного тепла вулиці в прохолодні сутінки. Зсередини магазин скидався на передпокій якогось знатного лорда. Завиті різьбленим плющем стовпи ділили простір кімнати навпіл. У дальній її частині, біля самої стіни, височіла стойка зі «зразками». Праворуч – декілька фотелів, ліворуч – скляні вітрини й ледь примітні двері.

Зі стелі струменіло притлумлене світло. Приємний жіночий голос наспівував щось молитовне. Сашко лише за мить збагнув, що це запис.

– Чим зобов'язаний?.. – з-за дверей вийшов сухорлявий старий. Такі, подумав Сашко, зазвичай працюють сторожами в садках. Таких хлібом не годуй – дай поцілити в порушника.

Старий оглянув їх із Лебедем з ніг до голови і ввічливо поцікавився:

– Ви, шановні, нічого не переплутали? Комп'ютерний клуб знаходиться трохи далі, будинків за три від нас.

– Та ні. – Лебідь так і не викинув каштановий листок. Зараз він крутив його в руках, роззираючись навсібіч. – Скажіть, а тут кульки продають. О! Ось, диви, – він потяг Сашка за рукав і вказав на стойку. – Те, що треба, еге ж?

Модель вони знайшли по Інтернету. Це виявилося непросто, зараз такого кольору вже не виготовляли.

Сашко тихо радів, що модель дешева. На коштовну йому бракувало би і власних грошей, і тих, які отримав від Курдіна.

– Ця не продається, – процідив старий, не рушивши з місця ані на крок. – Демонстраційний екземпляр, з ґанджем. А інших немає: модель знято з виробництва. – Перш ніж Лебідь устиг вставити хоча б слово, старий склав руки на грудях і заявив: – Ну і, власне, головне: неповнолітнім товар не реалізовуємо.

Сашко готовий був убити обох.

– Перепрошую, – сказав він примирливим тоном, – це помилка. Би нас неправильно зрозуміли.

– Вибачення прийнято. На все добре, шановні!

– Будь ласка, нам дуже потрібна ваша допомога.

Старий спохмурнів.

– Ми не плануємо купувати справжню модель… ну, тобто, якщо іншого виходу не буде… але це дорого для нас, а головне – ні до чого. Підійде будь-яка бракована кулька, яка просто буде схожа на справжню.

– Уперше чую про таке. І навіщо це вам?

– Для спектаклю. Ми у школі ставимо. Я граю герра Ешбаха, а от він – чаклуна Душопивцю.

– Вашому приятелеві роль дуже пасує, – зауважив старий. – Але в ті часи використовували не кульки, а міхи. Візьміть полотно чи шкіру, зшийте…

– Та в нас знаєте яка училка… – Лебідь отримав добрячого стусана і стулив пельку.

– Так, – підхопив Сашко, – наша класна хоче, щоби все було в сучасних декораціях. Типу, як у Новому театрі, знаєте?

Старий розплів руки, хруснув пальцями.

– Припустимо, – сказав, наближаючись до стійки. – Припустимо. Але ж гроші ви при собі маєте, юначе? Ми, до вашого відома, не доброчинна контора.

За півгодини вони вийшли на проспект: Сашко – з пакунком у руках, Лебідь – задоволено вишкірившись.

– Ти, бевзю, мало все не зіпсував!

– Я?! – образився Лебідь. – Між іншим, вони справді не мають права продавати кульки неповнолітнім, забув? Ти б одразу почав клянчити в нього модель для спектаклю, він послав би нас – і до побачення. А так розіграли простесеньку схему: «хороший і поганий покупці». І спрацювало! Тільки, – додав Лебідь задумливо, – все одно це ні до чого.

– Тобто?

Лебідь спеціально з півхвилини мовчки собі крокував. Витримував театральну паузу.

– Ну от який, – поцікавився, – з тебе старший брат буде? Це ж повний відстій! Абсолютно не вмієш мислити. По-перше, ти кульку свого діда бачив? А щойно куплену? Різницю помітно неозброєним оком, між іншим. Мало перевісити стрічечку з іменем. Ну, та не парся, – поблажливо додав Лебідь, – це ми вирішимо. Зі старої зробити нову – воно складніше, а з нової стару… Ти, звичайно, дундук і солдатиків усіх розтринькав, але ж пензлики і фарби, сподіваюсь, лишилися? Чи мені власними доведеться жертвувати?

Сашко відчув, як вуста самі розтягуються в усмішку.

– Та залишились; не доведеться. А яке там у тебе «по-друге»?

– А по-друге, – похмуро сказав Лебідь, – ти давно дивився нагору?

* * *

Усе слід було зреалізувати швидко й так, що й голки не підточиш. Лебідь зрання заявився до Сашка зі своїм набором інструментів («Про всяк випадок, не завадить») – і зажадав звільнити для роботи стіл.

На лихо, батьки сьогодні мали повернутися з роботи раніше, ніж зазвичай.

– Нічого. На крайній випадок завершимо завтра, – відмахнувся Лебідь.

Вони надули кульку-обманку, поряд прив'язали дідову.

– Ні, ну, в принципі, схожі, – скептично підсумував Лебідь. – Але ж, звісно…

У розпал роботи у двері подзвонили. Сашко кинувся ховати пензлики, перевернув банку, брудна вода залила килим. Лебідь гарячково зіжмакав кульку-обманку, роззирнувся, засунув у шухляду.

– Та ж розмажеться!.. – прошипів Сашко, вибігаючи. – Дурило!

Він потягся до вічка – і полегшено видихнув. Не батьки, не охоплений жагою помсти Рукоп'ят, навіть не тітка з ЖЕКу, перевіряти лічильники.

Настя.

– Ми ж збиралися в парк. Забув?

– О, привіт! – визирнув з-за Сашчиного плеча Лебідь. – А ми тут солдатиків розмальовуємо… кхм-кхм… – Він відсунувся, аби ще раз не отримати ліктем у живіт. – Ти заходь, чого на порозі стовбичити. Турухтун чаєм пригостить.

– Дякую, чомусь не хочеться, – сказала Настя. – Може, іншим разом.

Вона розвернулася і вже почала спускатися сходами, коли Сашко нарешті наважився.

– Зачекай, Настю. Зажди! Це не солдатики, тут інше… Тут…

І він їй усе виклав, від початку до кінця.

Двері на той час уже зачинили, обманку витягли з шухляди. Лебідь намагався її розправити – не без успіху.

– Чому ж ти досі мені не розповів?

Сашко невизначено знизав плечима.

– Він не хотів робити тебе співучасницею, – пояснив Лебідь, розкладаючи пензлики. – До речі, якщо вже так усе склалося, чи не принесеш ганчірку з ванної? Бачиш, понарозливали ми тут… Гей, Турухтуне, та досить мене вже тузати, я ж не боксерська груша!

Вони поприбирали й заварили чай. Сіли відпочити, перш ніж знову взятися до справи.

– Слухайте, я можу чимось допомогти?

– Фарбувати вмієш? – поцікавився Лебідь. – Якщо ні – то хіба мудрою порадою. У нас, до речі, є одна невирішена проблемка…

– Лише одна? Ви взагалі-то навіщо фарбувати почали?

– Ну, а як… – не зрозумів Сашко.

– Сліди від фломастера – це ясно. А решта? Фарба рано чи пізно зітреться. І що ти скажеш батькам?

Лебідь пхикнув, ображений:

– Так, Зіміна, давай більше конструктиву. Критикувати просто, тут багато розуму не треба.