Текст книги "Душниця"
Автор книги: Володимир Арєнєв
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 8 страниц)
– Дід також не визнавав, – нащось раптом заперечив Сашко. – Але… це ж нічого не означало. Він же не був поганим.
– А я й не кажу, що вони там усі «погані». Вони інші. Їх насамперед зрозуміти варто, а не заплющувати на це очі. І вони мають захотіти нас зрозуміти, інакше вийде розмова кота із собакою. Один метеляє хвостом, коли лютиться, а інший – коли радіє. Так і в нас із ними…
У себе в кімнаті Сашко витяг записник, довго сидів над чистою сторінкою і крутив у пальцях олівець. Потім намалював собаку і кота, мультяшних і загалом дуже схематичних. Коли б хтось вирізьбив таких у душниці, на колоні поряд із лицарем, – виглядали б цілком природно.
Дідова кулька висіла над його столом у протилежному куті кімнати. Гойдалася попри те, що протягу не було.
– Я знаю, що ти там, – сказав Сашко самими вустами.
Куля мовчала. Дід мовчав.
Сашко встав і завмер просто перед нею. Як робив це щовечора.
Потім узяв із полиці книжку, яку дід не встиг дочитати, і відкрив там, де вчора зупинився. Сів, увімкнув настільну лампу.
– «Полум'я свічок тремтіло від вітру. За вікном періщила злива, по-осінньому байдужа і, як видавалося, нескінченна. І полум'я, і дощ заколисували. Навівали спокій.
Даргін раптом зрозумів, що отетеріло дивиться на Пандору Еммануїлівну, не насмілюючись повірити почутому.
– Але ж як?..
– Еге ж, голубе, – усміхнулася графиня, – це ж так лишень видається, що пам'ять у всіх однакова! І йдеться мені не про Божий дар запам'ятовування – але ж про здатність згадувати. От, скажімо, сучасні вчені вважають, що саме цим людина відрізняється від звірів.
– Але ж тварини здатні научатися, не потрапляти двічі в одні й ті самі пастки. Випадки відомі, й чимало…
– Відомі. Але що дозволяє нам стверджувати, що звірина пам'ять влаштована так само, як наша? А якщо вони не пригадують? Якщо всі ці „випадки“ фіксуються як нові інстинкти? Так, дійсно: пес, що дивом врятувався від шкуродерів, наступного разу, заледве побачивши їх, біжить геть. Але чи розуміє він, нащо це робить? Бо ж тваринам не властиве самоусвідомлення – тільки набір біологічних механізмів і здатність ці механізми впродовж усього свого життя примножувати. Ґрунтуючись на досвіді, певна річ. А пам'ять людини – складніша, тож має бути різноманітнішою у своїх проявах. Ми вдосконалили подаровані нам природою можливості. Ми формуємо (чи в нас формуються) спогади, які ми здатні аналізувати і тлумачити на власний розсуд. Ще й видозмінювати, мабуть. До того ж ми давно вже почали формувати певну спільну пам'ять, пам'ять, що лежить поза межами досвіду окремого індивідуума. Але при цьому підсумовує головне в кожному з нас.
– Маєте на увазі душниці? Тамтешні „життєписи“?
– Саме так, – кивнула графиня. Полум'я свічок віддзеркалилось у її погляді. Даргіну стало моторошно. – Саме так! Ми постійно творимо людство, єдиний організм вищого щабля, і формуємо для нього особливий вид пам'яті. Ним воно й керуватиметься, може, спочатку мимоволі, наче той собака, який не здатен проаналізувати накази, що виринають із його звіриної пам'яті. Ми відступимо на крок назад, щоби взяти розгін і злетіти у височінь. Перейти до нової якості буття, наблизитися до всезнаючого і всемогутнього Бога. Породити свідомість, яка буде вічною, адже тлінні тіла змінюватимуть одне одне, а спільний розум людства опиниться в безпеці від одномоментності матеріального буття. Але для цього нам потрібно здійснити перший крок. Привести до ладу механізми нашої пам'яті. Або ж змиритися, що нове буття доступне не всім.
– Заледве уявляю собі те, про що йдеться. У вашому описі майбутнє людство скидається більше на бджолиний рій. Та навіть коли й так – за допомогою чого ви маєте намір звести механізми нашої пам'яті до певного спільного знаменника, про який говорите?
– Хіба ж це не очевидно? Спогади завжди оманливі. Ніхто не може стверджувати, наче все, що він пам'ятає, відбувалося насправді. Але ми, люди, віримо в те, що пам'ятаємо, а не в те, що було. Людство ж віритиме в те, що зберігається в його матеріальній пам'яті, у душницях. Зрештою, хіба душа – це не наші спогади?
– Ну от, – ховаючи усмішку, уточнив Даргін, – ви прагнете сотворити з людства таку собі багаточленну звірину, яка…»
Дідова кулька раптом гойднулася й розгнівано стукнулася об книжкову полицю.
Лише за кілька секунд Сашко здогадався, що це через протяг.
– Читаєш? – поцікавилася мама. Вона так і стояла, привідчинивши двері, не наважуючись зайти. – То читай, читай, не відволікатиму вас. Тільки не засиджуйся довго, гаразд? Завтра до школи.
Сашко пообіцяв, що не засиджуватиметься.
– Як він?
Сашко повів плечима:
– Як зазвичай, мамо. Чесно.
– Ну, добраніч. – Вона почекала, наче хотіла ще щось додати, кинула погляд на дідову кульку й пішла.
Сашко якийсь час просто сидів, утупившись у зачинені двері. Інколи йому здавалося, що найгірше з того, що сталося, – не смерть діда, а те, як сприйняла її мама.
Тепер щовечора він читав уголос по три-п'ять сторінок. Настільки виразно, наскільки йому вдавалося. Дід не вельми полюбляв фантастику, тим паче стару, але ж нащось узявся за цю книжку.
Сашкові було байдуже – нащо. Він не вірив, що для діда зараз це має якесь значення. Це мало значення для мами. І для Сашка. Простіше читати щовечора по п'ять сторінок нудотини, ніж розмовляти з дідовою кулею.
Він ліг спати раніше й уві сні знову опинився в душниці, знову загубився в лабіринті стелажів, а потім знову переплутав ліфти й замість того, аби їхати вниз, до колони з лицарем, рушив угору.
Уві сні він дістався самісінької маківки башти, тут не було ані риштувань, ані табличок: «Обережно! Ремонтні роботи». Світ внизу здавався тривимірною картою: мережа дротів-душоловів розділяла його на квадрати, ромби, трапеції.
Сашко задер голову до небес, білих і пласких, наче кришка аптечки. Башта упиралася в них. Там, де шпиль торкався небес, було видно тонку чорну подряпину.
Колись, подумав Сашко, їм таки доведеться будувати не вгору, а вшир.
Він помітив металеві скоби, що тяглися від майданчика, де він стояв, цементним боком башти нагору, до кінчика шпиля. Вітер прослизав під куртку, розпливався спиною, наче підталий сніг, що потрапив за комір. Щоби не змерзнути, Сашко почав дертися вгору.
Невідь звідки з'явився кудлатий мультяшний собака. Він біг собі похилою поверхнею, наче звичайною прогулянковою доріжкою. У руці тримав роздутого так, що скидався на кульку, снігура, до лапок якого кріпився ланцюжок. Снігур виблискував намистинами очей і час від часу зітхав. Потім почав ледве чутно наспівувати знайомий мотив. От тільки Сашко ніяк не міг пригадати, який саме.
– Не згадаєш, – повідомив кіт. Теж із повітряною кулькою, але та була схожа на голову манекена в перуці. І коли встиг наздогнати?.. – Не згадаєш, навіть не намагайся. Зрештою, хіба пам'ять – не зліпок нашої душі?
Зненацька рвучкий порив вітру гойднув кульку з перукою. Почав розвертати. Сашко побачив вухо, щоку й високе чоло.
Не манекен, зрозумів він упевнено й чітко. Не манекен. Жива.
Вітер дув, голова, погойдуючись, поверталася і ніяк не могла повернутися, Сашко невідривно дивився на неї, аж раптом зіслизнув униз, скоби виявилися поруччям ліфта, замиготіли поверхи, поряд було дзеркало, у дзеркалі – голова, яка й далі поверталася, і Сашко здогадався, що вона належить йому, йому – і більш нікому!..
Підскочив у ліжку, хапаючи ротом повітря.
Було тихо. Але в темряві наче вібрувала луна знайомої, невпізнаної мелодії.
Так іноді трапляється; особливо коли несподівано прокинешся.
* * *
– Слухай, – промовила Настя, – приходь завтра після уроків на день народження, у «Теремок», це через дорогу.
Сашко повів плечима й чомусь зашарівся.
– Звичайно, прийду. Віш-лист є чи самому вигадувати?..
Вони мерзли на зупинці вже хвилин п'ятнадцять. Патякали про всілякі дурниці, проте час від часу надовго замовкали. Так, наче кожен на щось чекав і ніяк не міг наважитися сказати про те, що давно збирався.
Періщив дощ, але під дашком нікого не було. Кульки в їхніх руках гойдалися, мляво смикали за ланцюжки, наче сподівалися злетіти. За останні кілька днів Сашко вже звик і не зважав.
– Ну який віш-лист… – сказала Настя. – Тільки щоби не їстівне – навіщо? Іграшку якусь. Можна, мабуть, квітку гарну в горщику, але недорогу, добре? Ще він аудіокниги з казками любить. Часом плакати перестає.
– А. – Сашко потер пальцем задублий ніс. – А. Це брату, точно.
Приїхала маршрутка, народу – битком набито.
– Ну, я побігла.
– Ага.
Він спостерігав, як Настя, склавши парасольку, пробивається до салону, потім рушив додому. Направду, не надто й поспішав. Батьки цими днями досі сперечалися через дідів спадок. Батько хотів, щоб вони зателефонували редактору Антон-Григоричу, аби розібрати рукописи, навести в них лад і, може, видати. Мама була проти. Гроші грішми, але спершу варто самим розібратися. Хтозна, що там є.
Тільки аби розбиратися, у тата й мами бракувало часу: щоб утриматися на плаву, працювали з ранку до ночі.
Він подумав про день народження Настиного брата. Дурна ідея: влаштовувати свято тому, хто не зможе повеселитися. Заспокоїть це брата чи тільки ще більше засмутить? Та й чи зрозуміє він узагалі, що відбувається?
І який подарунок для нього вибрати?..
Увечері зателефонував Лебединський.
– Ти що, – запитав, – з Курдіним помирився?
– Га?
– Ну от я й подумав, що фігня.
– Чому ти взагалі про це завів мову?
– Та… – спробував ухилитися від відповіді Лебідь. – Ходять чутки… – Він прокашлявся й ніби між іншим поцікавився: – Слухай, а ти зараз сам?
Сашко озирнувся на кухню, де поралася коло вечері мама. Батько, насупившись, читав у вітальні якісь роздруківки.
– Ну, сам. А що? – спитав Сашко, причиняючи двері своєї кімнати. Сів за стіл, тримав мобільний лівою рукою, а сам почав малювати на аркуші записника безглузді візерунки.
– Ти давай обережніше завтра-післязавтра. Ну, коли до школи йтимеш. А назад узагалі пропоную разом і лише залюдненими вулицями.
– Очманів?
– Ти, Турухтуне, слухай, що тобі мудрі люди кажуть. Рукоп'ят відтоді на тебе дуже лютий. Кажуть, збирається зі своїми тебе заловити.
– Хай спробує.
– Бовдур ти, Турухтуне. Вони ж психи: якщо почнуть…
Сашко згадав, як Рукоп'ят борсався в багні.
– Не почнуть.
Лебідь пирхнув.
– Гаразд, – мовив, – не почнуть то не почнуть. Можеш просто старому друзяці зробити послугу і прислухатися до поради?
Сашко намалював ще одну закарлючку. З'єднав із сусідньою. Трішки повагався, вирішуючи, яка буде усмішкою, а які – очі.
– Лебедю, давай від післязавтра, га? Завтра не можу.
– А, ну звісно. Знову Настя, еге ж? Нарешті запросив у кіно? Диви, Альфредо. Якщо передумаєш, пропозиція все ще актуальна.
– Дякую, Лебедю. Я ціную це, правда. Але завтра ніяк.
Він натиснув «відбій» і ще деякий час просто сидів, розглядаючи намальованого собаку. Пелехатого й життєрадісного, з повітряною кулькою в кулаці.
Що б не зображав, рано чи пізно завершував таким собакою. Наче це могло допомогти зрозуміти діда чи Настиного брата.
За вечерею батько повідомив, що прийшов лист із душниці.
– Чекають до кінця березня чи курикулум, чи кульку. Інакше угоду буде анульовано. «За нинішніх непростих умов те, що комірки залишаються абсолютно незайнятими, для нас є неприпустимим марнотратством» – і далі в такому ж дусі. Я перечитав угоду. Мають право. – Він зітхнув так, наче збирався сказати щось неприємне, але неминуче. – Може, усе-таки?..
Мати, не дивлячись на нього, похитала головою. І далі собі наливала чай, ніби нічого не сталося. Так само спокійно відповіла:
– Ти знову за своє? Те, що написав Бурдига, нікуди не годиться, сам знаєш. «Борець за гуманізм», «складні внутрішні протиріччя»… Якщо він ще хоч раз сюди заявиться, я скину його зі сходів, цього покидька. Не допоможеш – сама впораюся.
– Прошу, не починай!.. Гаразд, гаразд, я згідний, Бурдига забабахкав ще одну агітку. Ну, він завжди таке писав, раніше це тебе не дратувало, але, – батько здійняв руки, щоб випередити звинувачення, – маєш цілковите право, я не сперечаюся.
– Він шпигував за татом. Якщо віддамо йому рукописи, ми їх більше ніколи не побачимо. А надрукують вони лише те, що вважатимуть за потрібне.
– Зараз ідеться не про рукописи. Олено, нам треба щось вирішити. Не Бурдига – тоді хто? Давай візьмемося й напишемо самі. Чи когось наймемо. – Батько спохмурнів і похитав головою. – От тільки грошей катма…
– Тато, – втрутився Сашко, – а хто взагалі їх пише, ці курикулуми?
– Та по-різному. Найчастіше підряджають хроніста й розповідають йому все, що пам'ятають про людину. Ну, іще дають подивитися фото, документи… Потім він пише, це затверджують люди, котрі юридично вважаються найближчими, пам'ятетворчими. Коли щось не так – звісно, виправляють. І фінальну версію віддають до душниці.
– А про бабусю хто писав?
– Про бабусю, – сказала мама, – дідусь писав. Узагалі-то, про обох твоїх бабусь і про другого діда теж.
– Тільки він, – додав батько, – був поетом. А ми з мамою аж ніяк не письменники.
– Слухайте, – сказав Сашко. – Слухайте, а давайте так. – Він і сам тільки зараз збагнув, що збирається запропонувати. Йому не дуже подобалася ця ідея. Геть не подобалася. Але мама… – А давайте я візьму і до грудня зроблю щось на кшталт чернетки курикулуму? А ви потім підправите. Га?
Батько зиркнув на нього так, наче на Сашчиному місці раптом опинився балакучий єнот.
– А вчитимешся коли?
– Та що вчитися! – з удаваною байдужістю махнув рукою Сашко. – Пусте, до кінця року нічого серйозного вже не буде. Ну, там геометрію трохи підтягну, а так усе гаразд. Чесно!
– І на якому матеріалі ти збираєшся писати свою чернетку?
– Ну-у-у… Ви мені розкажете про діда, еге ж? Мамо? І плюс ще його нотатки… якщо можна, певна річ, аби я їх прочитав.
– Я подумаю, – пообіцяв батько, – щодо нотаток. Нумо, любий друже, підготуй мені до вихідних план робіт. Намітиш – тоді й поговоримо. – Він перезирнувся з мамою і підморгнув їй. Та усміхнулась у відповідь – не звичною своєю втомленою усмішкою, а справжньою, щирою. Такою, що в Сашка зайшлося від щастя серце.
Про те, чого це йому вартуватиме, Сашко намагався не думати. У принципі, вирішив, це навіть на краще. Адже до кінця навчального року треба зробити проект: типу, провести маленьке дослідження. Сашко скаже, що займеться вивченням життєвого і творчого шляху свого знаменитого діда. Навряд чи ідею забракують. І вже ніякий Курдін надалі не посміє плескати язиком про «дикунів, котрі не поважають своїх предків».
Ідея подобалася Сашкові дедалі більше. Він швидко впорався з уроками й витяг із полиці одну з дідових збірок. Здмухнув пил, влаштувався за столом перед кулькою.
Це, зрештою, позбавляло ще однієї проблеми: старомодну книжку, що її не встиг дочитати дід, Сашко подужав. Але дотепер навіть не уявляв, що далі. Зараз усе вирішилося саме собою.
Він прочитав уголос декілька віршів. Як на нього, непоганих, але якихось… наче рваних. Неприємних на слух. Не Святослав Долинський, це точно.
Прочитав ще декілька. Сам час від часу тихцем поглядав на кульку.
Нічого. Сашко відчув дивну суміш розчарування і полегшення. За кілька останніх тижнів кулька, здається, змінилася. Зовні все залишалося по-старому, але вже не так сильно гойдалася під порухами неіснуючого вітру, не так сильно смикала за ланцюжок. Напевно, скоро доведеться віднести її в майстерню, щоб перевірили на герметичність. Але й це допоможе ненадовго.
Кулька видихалася.
Сашко навіть думати не хотів, як відреагує на таку новину мама.
* * *
Виявилося, що в Настиного брата було безліч друзів серед меншаків. Після уроків Сашко прибіг у вестибюль, де Настя збирала всіх запрошених. Галас стояв до небес. Двійко малюків уже щодуху гамселили одне одного, щокатий опецьок задумливо смоктав пальця, а дівчина з куцими кісками вмостилася на підвіконні й читала книжку. Ще п'ятеро чи шестеро займалися хто чим.
Нічогенька компанія. Лебідь побачить – глузуватиме роками.
– Агов, бійці, – гукнув Сашко, – ви точно нічого не наплутали? Тут, типу, день народження намічається, не конкурс «У кого більше фінгалів».
Розбишаки витріщилися на нього, шморгаючи носами.
– А ти взагалі хто? – запитав той, що із зачіскою їжачком.
– Він – мій друг, – сказала Настя. Вона підійшла непомітно: вбрана святковіше, ніж зазвичай, із братовою кулькою в руці. – Ну що, ходімо?
Дітлахи закивали й рушили за нею до виходу. На подвір'ї було людно: перша зміна розходилася по домівках, друга підтягувалася до початку занять. День сьогодні видався не по-осінньому теплим і сонячним, тому ні на уроки, ані додому ніхто не поспішав.
Біля паркана, лінькувато перемовляючись і презирливо оглядаючи малечу, сиділо Рукоп'ятове кодло. Сам Рукоп'ятов теж був тут, зухвало курив, час від часу зиркаючи у бік директорських вікон. Помітив там рух, поквапом загасив цигарку й щось сказав своїм. Ті зареготали.
Потім Дімон Циркуль штовхнув у бік Антипова й мовчки вказав на Сашка з Настею, оточених дітлахами. Кодло замовкло, просто дивилося їм услід. Сашко аж потилицею відчував їхні погляди.
Позаду почулося тупання чиїхось ніг.
– Коли що, – сказав Сашко Насті, – не втручайся, добре?
Він обернувся, готовий до всього.
Ну, чи майже до всього.
– Привіт, – сказав Курдін, підкреслено його ігноруючи і звертаючись до Насті. – Пробач, що спізнився – Літератич, гад!.. – Він не договорив, махнув рукою, переводячи подих. Потім пішов поряд, але так і не застібнув куртку, з показовою недбалістю дозволив обом кінцям шалика майоріти на вітру. Франт.
«Теремок» був за два кроки від школи, на тому боці вулиці. Сюди часто втікали з уроків; як і в усіх схожих на цю дешевих їдальнях, ціни тут були доступні, страви – без витребеньок («Шкідливі», – вважала мама; «Смачні», – не поступався Сашко). Оформлення нагадувало ігрову кімнату пересічного дитсадка, але нікого це не бентежило.
Настині батьки викупили на кілька годин банкетну залу й уже чекали біля входу в «Теремок». Височенна Настина мама увесь час то усміхалася, то стуляла губи в тонку ниточку – ще мить і розридається. Батько тримався з похмурою гречністю, але, здається, не схвалював усієї цієї авантюри з днем народження. Вони розрахувалися з адміністрацією й одразу поїхали.
Виникла пауза. Усі розсідалися за круглим столом з отвором по центру. Настя із Сашчиною допомогою повісила туди кульку брата, і та ледь помітно погойдувалася, хоча вікна були зачинені, а двері замкнені.
Принесли торт зі свічками, чай, гарячий шоколад, молочні коктейлі.
– Ну що, – промовив Курдін, підводячись, – можна я почну?
Він помовчав, аби переконатися, що всі його слухають.
– Денис був… – Курдін запнувся, густо почервонів і знову почав, повернувшись до кульки. – Денисе, ти хороша людина. Мені пощастило, що в мене такий двоюрідний брат. Хоч і двоюрідний, а наче рідний. Ти завжди бу… кхм… умієш бути добрим і веселим, це чудово. Бо зазвичай люди супляться більше, ніж усміхаються, і… – він почервонів ще дужче, хоча, здавалося, це було просто неможливо, – …і частіше образять, ніж пробачать. Ображати простіше, тоді здаєшся сильним і сміливим. Пробачити чи вибачитися важче. А ти умі… умієш це. З тобою стає трішки ліпше. Це здорово. Це важливо.
Він сів, витер спітнілий лоб. Знову підвівся.
– Подарунок, мало не забув! Ось, вітаю! – Курдін виклав на стіл перед кулькою новенький плеєр в упаковці й декілька дисків з аудіокнигами. – Слухай на здоров'я, сподіваюся, тобі сподобається.
Малюки заплескали, Сашкові нічого не лишалося, як приєднатися до них. «Двоюрідний брат, он як!..»
Далі підвівся щокатий опецькуватий хлопчак, витяг нарешті з рота свій палець і розродився довгою, з паузами, промовою. Він згадав кілька кумедних випадків, привітав Дениса з «днюхою» і поклав поряд із плеєром розмальовану картонку. Саморобний curriculum vitae.
– Наше життя, – зосереджено повідомив хлопчак, – це те, якими нас пам'ятають інші. От, я пам'ятаю і пам'ятатиму тебе таким.
Невдовзі виявилося, що всі однокласники Настиного брата принесли такі самі картонки. Кожен написав про те, яким йому запам'ятався Денис, кожен сам оформив свій варіант курикулуму. Виглядало це все – наче роботи переможців дитсадівського конкурсу з малювання: кривуваті літери, квіточки-листочки на берегах, метелики, пташки та інші кролики внизу. Але Сашкові й на думку не спало б над ними сміятися.
Нарешті дійшла черга і до нього. Сашко обмежився коротким привітанням і вручив, точніше, поклав перед кулькою Дениса подарунок. Аудіокнигу з дідовими віршами, начитану самим автором років п'ять тому. Один вірш Сашко прочитав уголос. Не збирався й навіть не знав, що досі пам'ятає його, доки не почав. Просто раптом захотілося прочитати. «Ми злетимо у небеса, та не в землі коріння наше – в серцях залишиться навіки».
Потім узялися за торт. З цим виникла невеличка затримка. Свічки; треба ж було їх комусь задути.
Сашко навіть не знав, чи розуміє Настин брат, що його вітають. Після того випадку в душниці він дуже рідко чув голоси, бо навчився свідомо глушити їх, гнати геть із голови. Але тут, у цій кімнаті з квіточками на стінах, звичайними повітряними кульками під стелею, з розмальованими дерев'яними стільцями, Сашко час від часу чув стишені дитячі схлипування. Так, наче з іншого кінця слухавки.
– А тепер, – сказала Настя, – допоможімо Денисові задути свічки.
Вона заспівала «З днем народження тебе!», решта підхопили, встали й заплескали в долоні. Сашко також встав, але його раптом вразило відчуття абсурдності того, що відбувалося. Пародія на день народження. Якби вітали когось, хто потрапив у катастрофу й лежав, закутий у гіпс, – і то було б не так жорстоко.
Це застілля потрібне Денисовій мамі, потрібне Насті. А тому, хто зараз перебуває в кульці… Ні. Точно не потрібно.
Дивно, що цього ніхто не розумів.
На рахунок «один, два, три!» всі вони нахилилися, щоби задути свічки, але раптом кулька в центрі столу різко гойднулася до торта – і свічки згасли самі.
Запанувала розгублена тиша. Порушив її чийсь голос:
– Пробачте, я, здається, помилився кімнатою.
Чоловік у зім'ятому пальто й спортивній шапочці стояв у дверях і зніяковіло кліпав очима. Здається, він хотів іще щось спитати, але передумав і вийшов. Сіпнулася ручка, клацнув замок.
І, подумав Сашко, жодних чудес. А ти як хотів?
Жваво перемовляючись, узялися розкладати торт по тарілках. Урочистість моменту розтанула, за столом знову були просто діти, які обожнюють солодке й люблять пустувати.
Дивне свято. Вони всі веселилися, навіть Настя, – і Сашко раптом перейнявся цим настроєм. Він немов би забув усе, що з ним сталося за останні декілька місяців. Ласував досхочу тортом, перезнайомився з дітворою, реготав, підколював дівчинку з кісками, сперечався із задумливим опецьком про книжки, обговорював старі фільми з Настею – і лише на Курдіна не звертав уваги, ніби того взагалі тут не було. На ці дві години не стало домашніх завдань. Маминої туги й татової втоми. І Рукоп'ятового кодла. І думок, що чимраз частіше діймали перед сном…
Потім прийшов менеджер, відкликав Настю й повідомив, що їхній час вичерпано.
Почали збиратися, Сашко гукнув, щоб і його зачекали, і побіг до туалету. Вистояв довжелезну чергу, а коли повернувся, виявилося, що в кімнаті повно чужих. На чільному місці за столом сиділа щербата дівчинка років п'яти і, нап'явши корону з фольги, отримувала подарунки.
Сашчиної куртки на вішакові не було. Кульки теж.
Він спробував запитати, куди… На нього цитьнули, огрядна матуся, головний розпорядник цього дійства, ухопила за руку й вивела в коридор:
– Чого тобі, хлопчику?
Сашко пояснив. Хоча й знав відповідь заздалегідь.
– Тобі треба звернутися до менеджера чи до когось із прибиральників. Коли ми прийшли, у кімнаті нікого не було. І жодних речей. Ходімо, я відведу тебе.
Вони почали проштовхуватися крізь натовп; тітки передпенсійного віку, які набігли на обід із сусідніх офісів, бурчали, але знехотя розступалися. Сашко йшов, розуміючи, що все даремно. Хто й чим тут зарадить, це ж безглуздя.
Аж раптом прибіг Курдін. Дивлячись кудись у бік, він повідомив, що їх попросили звільнити зал, ну, вони і… а Сашчині куртка й кулька, звичайно ж, цілісінькі, от… тримай… пробач, коли що… гаразд?..
Чекаючи, доки Сашко одягнеться, Курдін перетоптувався з ноги на ногу й акуратно, на відстані, тримав дідову кульку. Сашко неквапом застібнувся, перехопив ланцюжок.
– І ще… – сказав Курдін, з полегшенням сховавши руки до кишень, – дякую тобі за Настю. Ну, що втрутився тоді.
– Завжди прошу, – відповів Сашко. – Без проблем. Звертайся, раптом що.
За тиждень Настя повідомила, що братову кульку батьки вирішили віддати в душницю. Сашко мовчки кивнув. Не знав, якої відповіді вона очікує. Може, для неї це горе. А може, вона тільки думає, що горе.
Він надто добре пам'ятав, як тоді, у кімнаті, побачивши, що дідова куля зникла, на мить відчув полегшення. Ганебне. Недостойне. Але полегшення.
* * *
Дідові вірші не вирізнялися витонченістю, мали рваний ритм і складну риму; інколи вони нагадували Сашкові стуготіння серця, подеколи – гуркіт автоматних черг. Він із дитинства звик до інших; дідові не цінував, та й чув рідко. Сам дід не любив їх декламувати, іншим забороняв.
Дідові вірші вимагали від вас роботи. Спочатку Сашко насилу продирався крізь рядки. Вирішив іти за хронологією, почав із ранніх. Коли читав кульці вголос, здавалося, наче чує нотки несхвалення в її мовчанні. Безглуздя – але ж от…
Після поеми «Гірська луна» щось змінилося. Наче посунули важіль перемикача й затемнену досі кімнату затопило світлом. Постав зовсім інший дід: яким, певно, він був завжди, але про існування якого Сашко не підозрював. Молодий, зухвалий, відчайдушний. Надто дорослий і надто чужий, щоб його можна було до кінця зрозуміти.
Минуло днів вісім відтоді, як святкували день народження Настиного брата, але Сашко вже встиг прочитати все видане й пішов по другому колу. Це скидалося на кошмарний сон: що більше розумієш, то більше лишається незрозумілого.
Сашко знав про діда все, що знали всі. Але – не самого Діда.
– …перетворюєшся на ботана, – прошепотів Лебідь. – Ти, Турухтуне, скоро взагалі зачахнеш і всохнеш. Будеш отакенький, – він показав зігнутий палець і скосив очі до носа.
– Тихіше, дай послухати.
– От я ж про що.
Було релігієзнавство. Людмила Гнатівна Федчик предмет знала, і знала бездоганно. Досконало, до найдрібніших деталей і нюансів; бли-ску-че! Тому, якщо ви не були ну хоча б доктором наук, уроки Попаді перетворювалися для вас на тортури. Найвитриваліші чесно намагалися перші хвилин п'ять стежити за перебігом її думок. Більшість здавалася одразу.
Ніхто не знав, навіщо Попадя влаштувалася працювати у школі. За Сашчиними підозрами, Федчик просто вигнали з університету, аби іншим не доводилося комплексувати на тлі її ерудованості. Сам він на релігієзнавстві зазвичай щось тихцем читав чи розбирався з домашкою на завтра. Чи, вдаючи, що слухає, розмірковував про всяке.
Сьогодні він подумки відточував один дуже простий вислів. Але не мав наміру пояснювати це цинічному Лебедю.
– Питання про те, що саме відбувається з душею після смерті, без сумніву, – оповідала Попадя, – завжди турбувало людей. Християнство, як і інші релігії, шукало на нього відповідь. Однак уже тексти Євангелій містили суперечність, яка потім розрослася до масштабів надзвичайно серйозної проблеми й викликала чимало дискусій. Як ви пам'ятаєте, Спокутник, пророкуючи своє друге пришестя, говорить помираючому Лазарю, що той нині ж опиниться біля престолу Господнього, а от багатій, який відмовив у милосерді, потрапить до геєни вогняної…
Федчик на мить замокла і пробігла поглядом по класу: чи пам'ятають? Тимофеєва відчайдушно закивала їй із першої парти: звісно-звісно! пам'ятаємо!
Коли Попаді раптом здавалося, що вона втратила «зв'язок із класом», – починала опитування з теми.
– Для ранніх християн у цьому не було нічого парадоксального: вони жили, чекаючи, що от-от відбудеться друге пришестя. Суперечність окреслилася й стала критичною вже в середні віки. Виходило так, що наприкінці часів відбудеться Страшний суд, на якому розглядатимуть і оцінюватимуть злі та добрі вчинки кожної людини. Ці уявлення – так звана велика есхатологія, – суперечили, однак, есхатології малій.
Вона поправила окуляри на широкому, завжди масному носі, переконалася, що всі встигають занотовувати. Сашко давно вже навчився нецікаві предмети конспектувати бездумно, як оце тепер.
«Головне, – розмірковував він, – з чого почати… І чи спершу запитувати… чи… А раптом вона вже дивилася?., чи хтось уже встиг запросити?..»
– Мала есхатологія стверджувала, що кожного індивідуума одразу після смерті судять і, відповідно, ухвалюють рішення, відправляти душу в пекло, до раю чи в чистилище, концепція якого, до речі, виникла значно пізніше, орієнтовно наприкінці дванадцятого століття. Свідомість середньовічної людини з легкістю сприймала цей парадокс, згідно з яким Страшний суд проходив одночасно: і наприкінці часів, і наприкінці життя кожного індивідуума. Проте суперечність таки вимагала розв'язання. Для складніших культур… гм-гм… для складніших культур характерна більша цілісність картини світобудови. Парадокс було розв'язано завдяки феномену уловлення душ, відомому ще з ранньоантичних джерел. Ставлення до уловлення душ не завжди сприймалося так однозначно, як тепер. У ранньому середньовіччі отці церкви серйозно обговорювали, чи не впливає на долю душі те, що її, душу, на певний час поміщають до міха й ховають у душницю. На Сімнадцятому Ферраро-Флорентійському всесвітньому соборі було прийнято constitutio apostolica, згідно з якою душу не просто треба – її необхідно поміщати до міха. Завдяки цьому душа позбавляється ймовірних страждань у пеклі: вона отримує шанс розкаятися і, можливо, спокутувати гріхи… По суті, йшлося про створення аналога індивідуального Чистилища…
– Слухай, – прошепотів Лебідь, – от я ніяк не можу зрозуміти: тобі насправді це все цікаво? Чи просто розмовляти не хочеш? То сказав би, я ж нічого, я ж тямущий…
Сашко відмахнувся:
– Пізніше.
Лебідь покосував на дідову кульку, прив'язану до гачка обіч парти.
– А, – сказав, – ясно. В цьому сенсі…
– Реформа, початок якої ініціював герр Вольфред Ешбах, сприяла виникненню громадських душниць. Наклавшись на культурну експансію, яку цілеспрямовано здійснював орден душевників, вона викликала цілий комплекс надзвичайно важливих світоглядних, ціннісних, економічних, соціальних змін. По суті, реформа знаменувала собою кінець середніх віків. Нова парадигма Христової віри, принесена братами душевниками на схід, до язичницьких країн, дала поштовх до становлення нової спільноти: як соціально-економічної, так і релігійної. Новонавернені народи стали найзатятішими прибічниками християнства. Цілісність набутих ними уявлень про світ, відсутність у них внутрішніх суперечностей стали причиною торжества Христової віри і в нашій країні. Вони позначили перехід цивілізації на якісно інший рівень. Це особливо помітно, коли порівнювати християнство з реліктовими, по суті, віруваннями, що досі панують на переважній частині півострова… гм-гм… дикунськими, відверто кажучи, звичаями й уявленнями.
