Текст книги "Душниця"
Автор книги: Володимир Арєнєв
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 8 страниц)
– Від дурня чую. Ви його «намалюєте» пошарпаним – супер, молодці. Але від цього він пошарпаним не стане. То краще вже зробіть його таким.
– Є конкретні пропозиції? А то нам ще розводи змивати, які, між іншим, через тебе…
– Досить! – не стримався Сашко. – Усе, пауза, стоп. Гляньте на годинник, блін. Батьки от-от прийдуть.
– «От-от» – це коли? – уточнила Настя. – Нам треба з півгодини. Я вже подивилася, пралка у нас така сама, я розберуся.
Лебідь із Сашком перезирнулися.
– А й справді, – сказав Лебідь, – може спрацювати. У принципі.
Результат виявився навіть кращий, ніж очікували. Вони повісили обманку поряд із дідовою кулею, і Сашко зачудовано видихнув:
– Точнісінько така сама.
– Варто додати тут і тут сліди від фломастера, – в'їдливо зауважив Лебідь.
Вони ще раз зусібіч оглянули кульку.
– Можна й не додавати, – сказала Настя. – Їх і так майже не видно, ніхто не помітить. Чи вирішать, що самі стерлися.
– Ну, в принципі…
– Залишилося тільки стрічечку перевісити, – підсумував Сашко.
– А тепер розкажіть мені, як ви збираєтеся його… е-е… відпускати. Повсюди ж душолови. Вони притягнуть його до себе – й усе.
– От, – гонорово кивнув Лебідь. – У самісіньке яблучко, Зіміна.
– І?
Вони перезирнулися.
– Ну, ми поки над цим працюємо…
Правда полягала в тому, що нічого путящого їм на думку за увесь цей час так і не спало. Дертися на дах? Без шансів, бо кожен дах сам собою вже душолов. Поїхати за місто – нереально, це потребує грошей, а Сашко останні віддав за обманку. Знайти в парку найвище дерево? Та й над парками ж протягнуто дроти.
Усе влаштовано так, аби жодна душа не постраждала, випадково не полетіла, не загубилася.
Бони з Лебедем робили обманку, дуже умозірно уявляючи, що буде далі. Сподівалися: якось уже пощастить.
– Ясно, – сказала Настя. – Ну, може, це прозвучить безглуздо, але… про душницю ви не думали?
– Про душницю мої батьки думали. І якщо ми не знайдемо вихід, вони його туди віднесуть.
– Ти не зрозумів. Я мала на увазі; нам самим піднятися на якийсь там сотий поверх і випустити кульку звідти. Там точно – жодних душоловів, їх на такій висоті не натягають. Навіть душоловні плоти так високо не літають.
– А чом би й ні! – гмикнув Лебідь. – Ідея суперська! Ти, Зіміна… – Він раптом посмутнів і замовк, закусивши губу. – Ні, – додав, – не суперська. Навіть навпаки. Без дорослих нас туди просто так не пустять. І тим більше з кулькою…
– Це ж душниця, – відмахнувся Сашко. – От коли б ми хотіли винести – інша річ.
– Ага, ти принесеш, а тебе охорона запитає: ви куди це її, юначе? на зберігання? – то ходімо. Подумай, Турухтуне. Та й хто тобі дозволить виходити з кулькою на балкон на сотому поверсі? Навіть не смішно.
– Еге ж, не смішно, – сказала Настя. – Кульку можна сховати, щось вигадаємо.
– А дорослих, щоб нам склали компанію, знайдемо й переконаємо, так?
– А дорослі не потрібні. Нас і так пустять.
* * *
Задля такої справи Лебідь пожертвував своїм старим м'ячем. М'яч розрізали, поклали туди дідову кульку, обмотали скотчем. Настя сховала його собі в заплічник, під кофтину, книжку і пляшечку з водою.
Увесь вечір Сашко очікував на катастрофу. Не міг ані читати, ані дивитися тєлік, за столом мовчав, насилу подужав одну котлету, другу лише роздлубав. Щоразу, коли мама проходила через вітальню, – прислухався, затамувавши подих.
На лихо, вона сьогодні влаштувала прибирання. Протерла пилюгу, зокрема – й із кульок, бабусиної і обманки. Сашко пішов до своєї кімнати, аби не видати себе жестом чи поглядом. Серце гепало в грудях, наче ковальський молот.
Він уявив на хвильку мамину реакцію, якщо вона раптом виявить підміну. Зараз чи через місяць, чи навіть через рік.
Спав кепсько – то дрімав, то прокидався. В один із таких моментів у напівсні-напівуяві Сашкові привиділося, як він, діставшись даху, підстрибує, намагається якнайвище закинути дідову кульку – раз, удруге, утретє – аж раптом і сам починає повільно злітати в небеса, повз нього пропливають хмари, зрештою він цілком занурюється в них, довкола біло-білісінько, він пливе крізь щось пухнасте, невагоме – і раптом розуміє, що на багато тисяч, мільйонів кілометрів він – сам-один, і нікого довкруж, небеса – порожні, і от він уже йде крізь густу блискітливу траву, навколо – випромінює сяйво ліс чи сад, але в саду теж порожньо, як у школі влітку чи в зачиненому на ніч супермаркеті, і гасне луна від кроків, однак лишається відчуття незаповненості, мертвоти. Запустіння.
Лежачи в ліжку й розглядаючи сірий прямокутник вікна, Сашко вкотре питав себе, чи правильно він збирається вчинити. Та це були звичні сумніви, вони вже нічого не здатні були змінити.
Настя чекала на зупинці, втомлена, напружена. Теж погано спала.
– Шумів? – запитав Сашко, киваючи на її строкатий заплічних.
– Так…
Лебідь запізнився, притяг навіщось стос аркушів, засунув їх до Сашчиної сумки і відмахнувся від розпитувань: потім, мовляв. Був похмурий і час від часу, забувшись, покусував губу. Наче не врахував щось дуже важливе.
Народу в Парку було ще більше, ніж на День усіх святих. На вході багато хто зупинявся, аби прочитати велетенський постер: «Виставка „Історія Душепивці“. Унікальні експонати із зарубіжних колекцій».
– Прикольно, – процідив Лебідь. – Певно, це вони під фільм постаралися. От же ж.
– Ти про що?
– Як гадаєш, Турухтуне, ці найунікальніші експонати охороняють?
Авжеж, охороняли. Одразу за вертушками встановили рамки, усіх пропускали тільки через них, окремо оглядали речі. І на виставку ти зібрався чи просто рідних провідати – байдуже.
Лебедю довелося пояснювати, що ці папери в Сашчиній сумці – його, Лебедя, проект, ну, не весь, окремі фрагменти, що він, Лебідь, вивчає історію душниці, тож вирішив заодно дещо уточнити, поцікавитися на місці, а ви що подумали, хіба я схожий на шпигуна, а може, цей… підривника якогось там, терориста?.. ні, це лише папери, хочете, я покажу, що де, я можу…
Він говорив так довго і плутано, з таким занудством і суто грищуковським виразом обличчя, що голомозий підстаркуватий охоронець не дослухав до кінця, махнув рукою – іди вже.
Настя одразу ж витягла підписаний батьками дозвіл. Голомозий пробіг очима документ, уважно поглянув на Настю:
– Отже, провідати брата? А це, виходить, ваші друзі?
Настя стримано кивнула.
– Ну, молодці, молодці. Правильно.
Охоронець вказав вузлуватим пальцем на заплічник:
– Відкрий-но.
Він зазирнув усередину, але цим і обмежився.
– Наступний!..
– От нащо ти притягнув ці креслення? – прошипів Сашко, коли вони відійшли подалі. Вестибюль скидався на якийсь незбагненно величезний вокзал: купа народу, всі кудись поспішають, губляться, малеча верещить, плутається під ногами, грається в квача. Одне втішало: нікому навіть на думку не спаде їх тут підслуховувати. – Ти мало все не зіпсував!
Лебідь мовчки кивнув. Це був поганий знак: отже, щось реально йде не так.
– Розумієш, Турухтуне, мені постійно здається… це смішно, я знаю, але я ще вчора увечері…
– Ну!..
– По-моєму, ми щось не врахували.
– Що саме?
– Та в тому й річ: ніяк не второпаю.
– Слухайте, – втрутилася Настя, – може, підемо вже?
Разом з усіма вони проштовхалися до ліфта й поїхали вгору. Було задушливо й тісно, Сашко весь час косував на заплічник, аби його ніхто не притис.
З пересадками дісталися сотого.
– Куди далі?
– Ходімо, я проведу, – Лебідь упевнено рушив попереду, наче тут народився і виріс. Стіни коридору-дуги були щільно завішані плакатами, що рекламували виставку. Зрідка траплялися хранителі в однакових – білих із криваво-червоним – одностроях. Один ввічливо, але наполегливо поцікавився, чи не загубилися вони, і потім довго дивився їм услід.
Нарешті за наступним поворотом побачили вихід на балкон: високі стулки з подвійного скла. По той бік видно було шматочок неба, весь у будівельному риштуванні.
Поряд із дверима висіла табличка: «Зачинено на ремонт. Перепрошуємо за тимчасові незручності».
– Нічого, – пробурмотів Лебідь. – Це нічого. У них тут таке завжди, не вгадаєш. Зараз піднімемося вище і знайдемо нормальний сектор…
Вони повернулися, щоб іти до ліфта, і ледь не зіштовхнулися з хранителем – отим, надміру уважним.
– Як на мене, ви все-таки заблукали, шановні, – холодно промовив він. Хранитель був сухорлявий і з залисиною, мав квадратне підборіддя та гострий ніс. Говорив він, трохи схиливши голову набік і роздуваючи ніздрі; чи то прислухався до чогось, чи принюхувався. – Поясніть, будь ласка, де ваші батьки?
– Ми тут без батьків, і в нас є дозвіл. – Настя дала йому папірець, хранитель двічі прочитав, склав аркушик і звелів. – Ходіть за мною. Ви помилилися принаймні на сотню поверхів.
Документ так і не повернув.
Сашко з Лебедем потай перезирнулися, Лебідь скорчив гримасу, мовляв, а що робити, нехай веде. Сашко ладен був погодитися: балкони на двохсот-якомусь також є – то чи не все одно.
Хранитель проконвоював їх на потрібний поверх, відвів до свого колеги, що сидів за стойкою, і вручив йому дозвіл Настиних батьків.
– Будь ласка, подбайте про дітей.
Круглолиций за стойкою скупо кивнув:
– Неодмінно.
Було в ньому щось від немовляти: чи гладенька шкіра, чи прискіпливий всепроникний погляд. Хранитель схилився над комп'ютером, тонкі пальці ледь торкалися клавіатури…
Сашко стояв ні живий ні мертвий. Звідусіль лунали голоси, тисячі голосів. Хтось співав, хтось реготав, хтось благав принести йому суниць, запашних, свіжих суниць!.. Кожен чув тільки себе, але разом вони поєднувалися у складну, злагоджену мелодію. На сотому нічого подібного не було: тільки слабке одиничне бурмотіння.
Авжеж, подумав Сашко, ті, хто на сотому, бозна-коли померли!.. А ось ці – нещодавно.
Він бачив, як розгублено здригнулася Настя. Пригадав власні відчуття, коли вперше почув ці голоси, і взяв її за руку, потиснув, заспокоюючи.
Лебідь стояв поряд, увесь напружений, переляканий.
– Що це? – запитав самими губами.
Сашко не встиг відповісти. Хранитель вийшов з-за стійки, акуратно причинив за собою дверцята.
– Зачекайте, зараз принесу.
Він рушив до одного з проходів поміж стелажами.
– Усе гаразд, – прошепотів Сашко. – Це нормально, тут завжди так.
І раптом дід заспівав.
Ні, це була не пісня в буквальному розумінні: жодного чітко вимовленого слова, нічого такого. Просто мотив – потужний, гордовитий, бунтарський.
Смисл був і так зрозумілий: я не здамся! що би не сталося, що б не зробили зі мною – це мене не зламає!
Мелодія, яку Сашко чув ночами, була лише тінню теперішньої пісні, блідим натяком на неї. Він немов наяву побачив діда молодим – коли той був ще на півострові, коли ще вірив в ідеали повстанців. Це був їхній гімн, пісня, з якою вони йшли у бій. Пісня, з якою вмирали.
Чому дід заспівав її зараз? Чи здогадався, де знаходиться? Чи почув голоси інших? А може, це було просто короткочасне просвітління свідомості, уже стільки місяців замкненої в кульці?
Сашко не знав.
На мить у душниці запала тиша – така, що чутно було, як човгають капці хранителя, котрий пішов за кулькою.
Потім тиша вибухнула голосами. Це скидалося на гуркіт прибою. Чи на волання вболівальників у останні хвилини фінального матчу. Тепер вони кричали удвічі, втричі, у десятки разів гучніше, аніж досі. Плакали, сміялися, так само просили принести свіжих суниць. Когось гукали, захлинаючись чи то від щастя, чи з безнадії. Проклинали всіх на світі. Заходились від захвату.
Дід співав.
Замиготіла і яскравіше засяяла лампочка над постом чергового. Десь здалеку коротко і зло ревонув дзвінок – раз, удруге, утретє. Загупали двері, почулося човгання підошв – і з лабіринту стелажів до посту почали вибігати хранителі. Їх виявилося несподівано багато, Сашко позадкував і надто пізно зрозумів, що от тепер усе, кінець. Зараз вони вирахують, звідки лине голос, зараз усе відкриється.
Він зрозумів раптом, що навіть те, як відреагує мама, для нього не головне.
Треба звільнити діда. Будь-якою ціною – звільнити.
– Геть з дороги! – звелів черговий, буквально відсуваючи їх до стіни. – Хтось, відведіть дітей до вільного меморію, нехай зачекають, доки все не завершиться. – Він упав у крісло і засовав «мишкою» по «килимку». – Ну от що за день сьогодні такий, у бога-душу-м-мать!.. Артеме, перевір, щоб усі входи коректно заблокувалися, опечатуємося, допоки не настане цілковитий штиль. Повідом на поверхи і ліфтмайстрові. Чорти б забрали, та ж недавно була профілактика, ну от що на них найшло!.. – Черговий помітив Сашка з Настею і Лебедем і закричав: – Ганнусю, я хіба до самого себе говорю? Чому вони досі тут?!
Сутула дебела тітка в окулярах ухопила Настю за плече й підкреслено ввічливо попросила всіх трьох іти за нею. І не переживати.
– А що тут узагалі відбувається? – поцікавився Лебідь. – Крадії залізли? Чи терористи?
– Ні, ні, це навчальна тривога. – Тітка говорила так, наче мала повен рот недовареної картоплі. – Усе гаразд. Я відведу вас до меморію, посидите там, доки відмінять тривогу.
– Точно навчальна?
– Звісно, звісно. Яка ж іще?
– Ну, мало там що. А от звідки ви знаєте, навчальна вона чи ні? Жодного ж сенсу попереджувати, що навчальна: тоді ніхто не старатиметься, якщо все не насправді.
Базікай, думав Сашко, давай, торохти, заговорюй їй зуби. Тільки б не почула…
Дід співав.
Їх мало не силою заштовхнули до меморію – порожньої кімнати, де був тільки стіл та декілька стільців. Стіни були вкриті м'якою тканиною, у дальньому кутку висіла ікона Спокутника.
– Це що за фігня, га?! – прошипів Лебідь, коли вони залишилися самі. – Тут з тобою з глузду з'їдеш, не встигнеш навіть заповіт скласти. Ти хоч би попереджав, Турухтуне. Здуріти просто!..
– Вона не пішла, – сказала Настя, присівши біля замкової шпарини.
– Як не пішла?!
– Стала, підперла стінку, розмовляє по рації.
– Блі-і-ін…
– І що говорить?
– Та тихіше ви! Каже «добре, простежу». Це, певно, за нами простежить.
– Зрозуміло, що за нами, за ким же ще.
Настя відійшла від дверей і всілася на стіл.
– Що робитимемо?
Лебідь подумав із півхвилини. Повів плечима:
– А що робимо в школі? Проситися до туалету. Розкривай свій заплічник, готуватимемося до операції «Прорив».
Вони перепакували м'яч із дідовою кулею до Сашчиної сумки, виглядала та тепер підозріло округлою, але що було робити.
– Тітка навпіл не розірветься. Значить, матимемо шанс відволікти її увагу, – заспокоїв Лебідь. – Тепер так… – Він розклав на столі купу своїх паперів, щось розглядав, гмикав. – Ні, – пробурмотів, – ясна річ, це тут не промалювали. Блін. Але якщо прикинути… «Проникне думка крізь усі завади»! Словом, – звів він голову, – ти, Зіміна, ідеш із ним. Тітку відволікати. Скажеш: живіт заболів.
– І довго нам там сидіти?
– Тобі – до останнього. А тобі, Турухтуне, – доки вона не заманить тітку до жіночої вбиральні. Якщо я правильно все собі уявляю, там на вході має бути спільна кімнатка з умивальниками…
– Що там уявляти? – здивувався Сашко. – Я був там раніше. Саме так і є.
– Гм… Ну, супер! А десь там збоку двері у службові приміщення? Га? Ну, словом, на місці розберешся.
– З чим розбиратися?!
– Коридор, бевзю ти, службовий. Себто, не заблокований. Знайдеш сходи, піднімешся на поверх угору, а звідти – до звичайних приміщень і на балкон. Тільки хутко, доки вони там не второпали, що до чого. А второпають вони, – додав Лебідь, похмуро дивлячись на сумку, звідки линула дідова пісня, – второпають вони швидко.
* * *
– Що? Що кажеш? Дуже болить? О, Господи… – Зачовгали капці. – Хлопчику, ти там як?
– Я в нормі, – запевнив Сашко. – Би за мене не турбуйтесь, я ненадовго. Ви Насті допоможіть. Вона ще зранку скаржилася, що в животі крутить. А ми її попереджали, аби не купувала той пиріжок.
Тітка голосно й безнадійно зітхнула. Вона, подумав Сашко, зараз сама втратить свідомість. От цирк.
– Чекай на мене тут, я миттю, чуєш? Тобі самому тут ходити не можна. Не можна, еге ж.
Сашко пообіцяв, що не ходитиме.
Відкрив сумку, взяв до рук м'яч – і мало не впустив. Відчуття було наче від легкого удару струмом.
Кулька вібрувала. І співала. Співала!
Сашко притиснувся губами до липкого шкіряного боку.
– Дідусю, ти не переживай. Я тебе обов'язково звідси витягну. І звідси, і взагалі, чуєш? От тільки потерпи, добре? Це я не заради мами; просто не можна, щоби таке робили з людиною, я лише зараз це зрозумів. Ще трохи, дідусю. Потерпи.
Чи почув дід? Чи почав співати трохи тихіше? Сашко не знав.
А час збігав.
Він поклав м'яч до сумки, закинув її на плече. Обережно повернув ручку й визирнув у кімнатку: пустий, залитий крижаним світлом простір. Ліворуч два дзеркала, умивальники, сміттєві бачки. Пахне суничним освіжувачем повітря.
– Господи, дитино, просто відчини мені!.. – долинало з дверей навпроти. – Ну як же я тобі допоможу, коли…
Він навшпиньки підійшов до дверей праворуч («Службове приміщення. Стороннім вхід заборонено!»). Не зачинені. Вузький прохід, якісь стелажі, відра, швабра, пластикові пляшки з мийним засобом.
– Ну от, молодець, що відчинила… Виглядаєш нічогенько…
Гнівно заверещав мобільний.
Сашко півсекунди стояв, наче заєць у світлі фар машини, що мчить просто на нього. Потім метнувся всередину, замкнув двері й – чимдуж уперед. Позаду затарабанила тітка Ганнуся, мовчки й люто, рвонула ручку.
Сашко нарешті здогадався скинути дзвінок, прохід закінчився, тут були ще одні двері, заставлені всіляким мотлохом, він за дві хвилини розметав усі ці віники, картонні ящики, ганчір'я, відкрив, вискочив… Сходи. Знизу – нечіткий шум. Хапаючись рукою за слизький пластик поруччя – рвонув угору.
Кулька, тріумфуючи, співала.
Пропустивши зо три поверхи, Сашко влетів у ще одну підсобку, перечепився й вгамселився, виставивши перед собою руки, просто у стелаж. Щось загриміло, закрапало. Скочив, перестрибнув, дістався до дверей.
Туалет. Нікого.
Мобільний знову задзвонив, він знову натиснув «відбій» і, навіщось пригладивши волосся, вийшов у коридор до меморіїв.
М'яке світло, шурхіт невидимих мертвих голосів. Пауза – і тишу розірвали крики.
Дід продовжував співати.
Балкон, наказав собі Сашко, знайти балкон і не панікувати. Вони тут самі всі будуть зараз літати як божевільні. Я зможу, встигну.
Істерично закувікала сирена. Сашко побіг – коридор вигинався плавною дугою, обабіч темніли проходи, з деяких подивовано визирали люди. Раптом – розвилина, на стіні – вказівники: до ліфта, до меморіїв, до зовнішньої дуги коридору, до сховища.
До зовнішньої дуги. Попереду помітив високі скляні двері. Не замкнені.
Вискочив – і одразу позадкував, захлинаючись від пружного, крижаного вітру. Внизу було видно одразу весь Парк – наче поле, розкреслене на клітинки для якоїсь складної гри. Лінії – нитки душоловів, усі – надто далеко. Безсилі, безпечні.
– Вдалося, – прошепотів Сашко. – Вдалося…
Він упав на одне коліно, поставив на підлогу сумку й нарешті здогадався роззирнутися навсібіч. Нікого. Праворуч балкон ішов донизу, ліворуч – загинався і тягнувся догори. Він охоплював усю башту тугою візерунчастою стрічкою, стискав, наче пружина. По ідеї, кожен, якби захотів, міг піднятися чи спуститися по ньому пішки, але насправді завжди якась секція була в риштуванні. Душницю вічно підправляли, відновлювали, покращували…
Тут риштування не було – і не було сітки, що вберігає від випадкового падіння. За всю історію душниці ніхто жодного разу не намагався вистрибнули з балкона, аби покінчити життя самогубством. Тут не півострів, тут турбуються про душу.
Сашко розстібнув замок і витяг м'яч. Знову затремтів, коли торкнувся його поверхні.
І знову почув голоси з нижнього поверху.
Хрипкий:
– …якесь божевілля.
Підкреслено спокійний, відсторонений:
– Мені щойно дзвонив Григор'єв із двісті п'ятого. І Храпко: у них на сто дев'яностому те саме. Наче епідемія, ланцюгова реакція.
– Божевілля! Боже, суцільне божевілля! Ти зв'язувався з патріархом?
Співбесідник хрипкого затягнувся цигаркою, видихнув.
– Звеліли стравлювати пару. Точніше – випускати.
– Що-о-о?! Вони взагалі розуміють?.. І хто це «звеліли»?
– Заспокойся, рішення узгоджене на найвищому рівні. Часу обмаль, треба все робити оперативно. Я вже наказав підняти списки. Тих, кого не відвідували понад рік, – насамперед. – Ще одна затяжка. – Уже мали оголосити, що маємо дзвінок, ніби хтось із застійних радикалів проніс бомбу. Евакуація, повне блокування. До вечора впораємося.
– А якщо вони не заспокояться? Ти пам'ятаєш, як у сімдесят другому?..
– Випустимо стільки, скільки знадобиться. Усе, крапка.
– Але ми ж… це ж гірше за вбивство, Вадиме! Ти ж віруюча людина, маєш розуміти…
– Що я повинен розуміти? «Позбавляємо їх шансу спокутувати гріхи»? «Ввергаємо у безодню вогняну»? А може, навпаки? Наразі, це немає жодного значення. Диспути згодом, спочатку – справа. «Мертві до мертвих, живі – до живих». Класиків треба читати, Андрію, класиків.
Вони пішли, точно пішли, та Сашко ще якийсь час так і сидів: утнувся коліном у скрижанілу балконну підлогу і стискав у руках пульсуючий м'яч. Дзвінок мобільного вивів його із заціпеніння.
– Так? – Він притиснув мобільний плечем до вуха й почав відривати смужки скотчу. – Слухаю, кажіть.
– Турухтуне?
– Курдін?!
– Ти чому не відповідав? Слухай, я тільки тепер збагнув… Ти зараз загалом де?!
– Яка різниця? І краще давай потім…
– Тільки не кидай слухавку, чуєш! Обіцяєш? Це важливо!
Сашко відірвав останню стрічку, розломив м'яч і вийняв звідти дідову кульку. Та рвонула догори, струною натягнувся ланцюжок.
– Алло! Не мовчи?
– Обіцяю, – сказав Сашко. – Тільки швидше давай, мені ніколи.
Він встав і відійшов якнайдалі від дверей, щоб випадково не помітили. Давно треба було, от же бовдур.
– Мені мати сказала, що Настя їде. Я зателефонував попрощатися – а її немає вдома. Ніби вона з тобою і Лебединським пішла в душницю. Тут я і збагнув. Якби просто з тобою – може бути. Але з Лебединським!..
– Ну і що ти там таке збагнув?
– Навіщо тобі гроші, – тихо відповів Курдін. – І навіщо вона допомогла тобі пройти в душницю.
– Ну і навіщо? – так само тихо запитав Сашко.
– Це ж вітер, так? Ти уже нагорі? Не бійся, Турухтуне, я не викажу. Я тобі заздрю, Турухтуне: я би так не зміг.
– Ти казав – у тебе щось важливе. Якщо ні… у мене обмаль часу, чесно. Краще зідзвонимося…
– Не відпускай його!
– Тобто?
– Я теж про таке думав. Ну, суто теоретично. І як бути з душоловами – теж; і, певна річ, варіант із душницею розглядав. Не вийде, Турухтуне.
– Уяви собі, я вже тут, – зло сказав Сашко. – Стою на балконі й гаю на тебе час. Зрозумів?!
– А далі що? Відпустиш кульку – лети в небо? Типу, душолови далеко внизу, вже нічим на завадять… Аякже, зараз! Вона вся – суцільний душолов, розумієш? Навіщо, гадаєш, в неї цей спіральний балкон? Та тому що в сам балкон душолови й уживлені, у візерунки ці паскудські.
Унизу раптом гупнули двері, хтось запитав:
– Де? Де?
– Має десь тут бути, його бачили…
Сашко завмер.
– …розумієш, Турухтуне, немає сенсу. Його притягне до якогось верхнього витка – от і все. Колись потім знімуть – якщо помітять. Тікай звідси. Разом вигадаємо ліпший варіант. Часу в нас безліч, поспішати нема куди…
– Ти ж міг просто вивезти свого кудись далеко за місто, – прошепотів Сашко. – Якби хотів.
Курдін затнувся.
– Так, але…
– Добре, – сказав Сашко, – дякую за допомогу.
І вимкнув мобілу.
Унизу голосно сперечалися, чи шукати його, чи, може, взятися за важливіші справи.
– Зачекай, – звелів один. – Тихо.
– Що?..
– Просто помовч. – Сашко впізнав голос – того, хто прислухався тоді до чогось у коридорі.
Дідова кулька раптом рвучко потягла Сашка за руку, змусила звестися на ноги. Смикнула вдруге, ніби кликала за собою.
Сашко задер голову й побачив двома поверхами вище переплетення будівельних риштувань. Червоно-біла смугаста плівка відірвалася з одного боку й майоріла під вітром. Будівельний майданчик нависав над балконом. Наче трамплін.
– От, чуєш. Ану, ходімо… Ану!..
Він побіг. Кулька тягла вперед, маячила перед обличчям, співала.
На наступному виткові Сашко з розбігу врізався у кволий сітчастий парканчик із табличкою «Будівельні робо… Просимо проба… сті». Зграйка вгодованих голубів незадоволено пурхнула з риштувань і полетіла вниз, їхні тіні промайнули по стіні, немов чудовиська з дитячих кошмарів.
– Дивись!
– Що це? М'яч?.. і сумка!..
Затиснувши в зубах ланцюжок, Сашко підтягнувся, перекинув ногу через парканчик.
Кулька раптом рвонула нагору.
У роті залишився солонуватий присмак, Сашко приклав долоню до розсіченої губи й закинув голову.
Кулька мчала в небо. Якусь мить вона танцювала в повітряних потоках, наче медуза, що нарешті вирвалася на волю, а потім рвучко метнулася вбік і намертво приклеїлася до візерунка на балконі поверхом вище.
– Гей, юначе! Що ви там забули? Негайно злазьте.
Сашко так і зробив. І побіг до драбини, що вела на риштування.
Уся конструкція видавалася міцною: металеві труби, товстелезні дошки. Але щойно він піднявся трохи вище – відчув, як танцює під ногами настил, почув украдливе скреготіння.
Унизу кричали комусь, аби принесли нарешті кляті ключі й відімкнули замок.
Сашко заліз аж до рівня наступного балкона, обійшов прив'язаний до стойки звичний дерев'яний стілець, увесь у плямах від фарби. На стільці лежав старий дайджест, мляво махав сторінкою. Далі настил підходив до нижнього краю балкона. Частину ліпнини зняли, під нею було видно схожі на жили товсті дроти. Червоні зі сріблястою іскринкою. В одному місці дроти зливалися в потужний вузол, дідова кулька прилипла просто до нього.
Сашко став на коліна, однією рукою ухопився за стойку, другою за кульку – і потягнув на себе.
Пусте.
Знизу вже гриміли ключами. Хтось, гаркавлячи, повідомив по рації, що порушника знайдено.
Сашко смикнув дужче, відпустив стойку і вхопився обома руками. Хоча вже знав, який буде результат.
Сітчасті дверцята зі скреготінням розчахнулися, постаті в біло-червоній формі кинулися до драбини.
Дід співав – так, що, здавалося, чути було на самісінькому вершечку башти. Чи навіть вище.
– Пробач, – сказав Сашко. – Але по-іншому… Сам бачиш.
Він уперся долонею об край майданчика, правою рукою вхопився за ланцюжок і потягнув. Пальці ковзали, їм не було за що зачепитися. Один ніготь зламався.
Зараз, подумав Сашко, дідусевий ножик ой як придався б; але нічого, впораюся і без нього. Тільки би встигнути.
Вп'явся у вузол зубами і потягнув щосили. Ланки дряпали піднебіння, в роті знову з'явився солонуватий присмак.
Не зважав.
Може, думав, відчуваючи, як піддаються врешті зліплені складки, може, усе не так страшно? Не кристаликом цукру в окропі – а краплею, яка падає в море і стає цілим морем одразу? Може ж бути й таке?! Навіть якщо забудеш, що ти був краплею, навіть якщо забудеш себе… це ж чудово – бути цілим морем? Просто краплині складно уявити, як воно. От і все, от і…
Вузол раптом розійшовся. Назовні вихлюпнула тепла хвиля – наче хтось полегшено видихнув Сашкові просто в обличчя. Від несподіванки він хапонув пересохлими вустами повітря і відсахнувся.
Пісня урвалася. Стало чути, як десь далеко внизу вищить сирена.
– От і все, – сказав він тихо. – Все.
Хтось дерся по драбині, важко відсапуючись. Били крильми обурені голуби.
Він обтрусив коліна й пішов назустріч цьому, із задишкою. Насвистуючи дідів гімн.
Усередині пульсувало, розпускалося тендітне живе розуміння. Як друге серце. Як повітряна кулька.
Як сонце.
Він задер голову: десь високо-високо в небі плив сріблястий літачок – підводив межу.
Київ-Херсон-Сімферополь-Київ, 6 лютого – 32 травня 2010 р.
рис
