Текст книги "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Претендент на престол"

Автор книги: Владимир Войнович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

При цьому Філіпов чомусь дивився на Бориса Євгеновича Єрмолкіна, якому одразу ж видалося, що, можливо, Філіпов підозрює, що й він, Єрмолкін, замість побудувати бомбардувальник чи хоча б якийсь кукурудзяник, тримає гроші в загашнику. Єрмолкін негайно поліз до кишені, вигріб з неї все, що там було, а було всього-на-всього чотири карбованці з копійками. Ці гроші Єрмолкін тримав на розкритій долоні, наче демонструючи, що більше він не має нічого, та коли на ці чотири карбованці з копійками можна збудувати якийсь, хоч невеличкий, бомбардувальник, то він, Єрмолкін, буде цьому тільки радий.

Лейтенант Філіпов навів інші приклади самовідданого героїзму, але водночас відзначив (і при цьому знову поглянув на Єрмолкіна), що серед працівників тилу, й зокрема серед населення даної місцевості, існують і певні негативні явища. Серед найбільш відсталої частини населення, сказав Філіпов, ходять найбезглуздіші чутки, можливо, вигадані й поширювані прихованими ворожими елементами (і знову погляд на Єрмолкіна).

До таких належать і чутки про так звану банду Чонкіна.

Лейтенант підтвердив, що така банда дійсно існувала, але вона повністю викрита і знешкоджена, а сам Чонкін в очікуванні справедливого й суворого суду сидить у тюрмі.

– Справа не в Чонкіні, – пояснив лейтенант. – Я гадаю, що тут усі комуністи і всі вміють тримати язика за зубами. І я вам скажу по секрету: в нашому районі діє ворог страшніший, ніж Чонкін. Це якийсь Курт, особистий агент німецького обер-шпигуна адмірала Канаріса.

При слові «Курт» Єрмолкін зіщулився. Він одразу пригадав, що про цього Курта нещодавно його запитував підполковник Лужин. Чесними очима Єрмолкін втупився у Філіпова, усім своїм виглядом показуючи, що до згаданого Курта ніякого відношення не має. Та лейтенант Філіпов, у свою чергу, уважно дивився на Єрмолкіна, Єрмолкін не витримав і, видаючи себе з головою, відвів очі, поглянувши на військкома Курдюмова. Курдюмов вирішив, що Єрмолкін підозрює його, і зиркнув на лектора Неужелєва, ланцюгова реакція страху поширилась серед присутніх, кожен з яких у реальність існування Курта не вірив, але не мав ніяких доказів, що він і Курт не одна й та ж особа.

Утім, лейтенант Філіпов, здається, нікого конкретного все-таки не підозрював. Він лише пояснив, що один шпигун може завдати нашій державі шкоди більшої, аніж полк чи навіть дивізія, і попросив присутніх проявляти максимальну пильність, не розголошувати державних і військових таємниць, придивлятись до свого оточення і, якщо виникнуть хоча б найменші сумніви чи підозри, негайно звертатися з ними Куди Слід.

30

Серед людей, які зібралися в приймальні, був і голова Голубєв. Він сидів перед дверима Ревкіна на стільці, одному зі збитих в ряд, і, розгорнувши зошита на польовій сумці, складав тези своїх майбутніх відповідей на можливі звинувачення.

Поетові, котрий візьметься всебічно оспівати нашу дійсність, ніяк не можна пройти повз тему «ПЕРСОНАЛЬНА СПРАВА».

Персональна справа – це така справа, коли великий гурт людей збирається докупи, аби в порядку внутрішньовидової боротьби розчавити одного з-поміж себе – здуру, зі злості чи просто так.

Персональна справа – це мов кам’яна лавина: раз вона вже валиться на вас, ви можете пояснювати їй усе що завгодно, вона приб’є.

Голубєв добре це знав, коли справа торкалася інших. Але тепер він здійснював помилку, котру тисячі людей здійснювали до нього і тисячі здійснять опісля. Він готував відповіді на ті запитання, які йому, можливо, поставлять, наївно сподіваючись, що в даному конкретному випадку чомусь візьмуть гору його докази і міркування здорового глузду.

Персональних справ було призначено декілька. Поруч з Голубєвим сидів літній учитель місцевої школи Шевчук, миршавий чоловічок з червоними склеротичними прожилками на щоках. Він був в окулярах, у шитих валянках з калошами і в латаній куфайці, підперезаній вузьким паском. На колінах він тримав стару будьонівку, одне вухо якої було відірване. Голубєв Шевчука знав випадково, якось познайомилися в чайній. Вигляд у нього був переляканий, він м’яв руками будьонівку і наче сам до себе бурмотів:

– Буду каятись… каятися буду… А ви як вважаєте? – звернувся він до Голубєва.

Голубєв стенув плечима.

– А що ж робити? – продовжував бурмотіти Шевчук. – У мене ж діточок четвірко. Дочку заміж видав, а решта ось, – він показав приблизний зріст решти.

– За що вас? – запитав Голубєв.

– За язика, – мовив Шевчук і для переконливості висолопив язика і вказав на нього пальцем. Голубєв сподівався, що вчитель розповість, що саме трапилося з його язиком, але той замовк, втупившись в одну точку.

Тут же були ще два персональники. Один, парторг із колгоспу імені сімнадцятого партз’їзду Коняєв, та інший, Голубєву не знайомий. Перший звинувачувався в тому, що розтратив партійну касу, а другий когось зґвалтував. Ці обоє сиділи з відчуженими й напруженими обличчями мовчки.

Першим викликали Коняєва. Він там пробув недовго і вийшов у приймальню, демонстративно хрестячись.

– Що тобі? – запитав Голубєв.

– Догана, – сказав Коняєв.

– А розмовляли суворо? – запитав Шевчук.

Коняєв зміряв його поглядом і відповів крізь зуби:

– А я ворогам народу не відповідаю.

Шевчук від розгубленості зіщулився і замовк. Другим вийшов ґвалтівник. Цей був балакучіший.

– Не бійся, – сказав він Шевчуку, ховаючи партквиток у кишеню гімнастерки. – Там теж люди сидять, не звірі.

Визирнула секретарка:

– Шевчук, заходьте.

– Ох, батечку! – стрепенувся Шевчук.

Він зірвався на ноги і впустив окуляри. Нагнувся, щоби підняти, але втратив рівновагу і наступив на них. Остаточно розгубившись, він почав збирати осколки.

– Товаришу Шевчук, – мовила секретарка, – облиште, це й без вас приберуть. І ви, товаришу Голубєв, також можете заходити.

Голубєв увійшов услід за Шевчуком до задимленого кабінету. Привітався, але ніхто йому не відповів. Тільки прокурор Євпраксеїн якось непевно кивнув головою і, почервонівши, одвернувся. Услід за Шевчуком Голубєв сів на один із вільних стільців під стіною.

31

– Отже, товариші, – сказав Ревкін, – нам залишилося заслухати дві персональних справи товаришів Шевчука та Голубєва. Товариш Шевчук тут?

– Тут! – Шевчук підхопився.

– У цій справі доповідач у нас… товариш Бабцова?

– Так, – сказала Бабцова, огрядна жінка в темно-синьому жакеті. Вона була секретарем парторганізації в школі, де працював Шевчук.

Бабцова вийшла вперед до столу Ревкіна і, стоячи поруч з ним, зачитала історію злочину Шевчука.

Двадцять другого червня, гуляючи на весіллі своєї дочки і дізнавшись про напад фашистської Німеччини на нашу країну, Шевчук припустився політично незрілого висловлювання. Товариші з партійної організації школи, враховуючи добросовісну в минулому працю товариша Шевчука, запропонували йому написати пояснювальну записку і в письмовій формі засудити свій виступ. Таким чином, товариші виявили чуйність і терпимість до члена своєї парторганізації. Шевчук, однак, відштовхнув простягнуту руку і писати пояснення відмовився. Мимоволі в товаришів з’явився сумнів, що висловлювання Шевчука не плід політичної незрілості, а продумана лінія. Виявляючи, однак, гуманність і діючи в дусі товариськості, колеги на чергових партійних зборах ще раз просили Шевчука усвідомити свою помилку і визнати, що, хоч його висловлювання, може, й не мало зумисне провокаційного характеру, об’єктивно воно ллє воду на млин наших ворогів. Слід сказати, що під тиском товаришів Шевчук дещо пом’якшив зайняту ним позицію. Але в головному він продовжував уперто обстоювати свої помилки, вважаючи, що все-таки нічого особливого, як він висловився, не сказав. З усього викладеного партійна організація школи робить висновок, що товариш Шевчук не роззброївся перед партією і тому надалі не може носити високе звання комуніста. Збори ухвалили рішення про виключення т. Шевчука з лав ВКП(б) і просять райком затвердити це рішення.

– Усе? – запитав Ревкін.

– Усе, – сказала доповідачка, складаючи окуляри.

Помовчали. Було чути, як скрипить перо секретарки, котра вела протокол. Ревкін почекав, доки вона допише, і повернувся до обвинувачуваного.

– Шевчук, ви хотіли б щось пояснити, доповнити?

– Так, – мовив Шевчук, ледь ворушачи задерев’янілими губами, – я… власне кажучи… повністю визнаю допущену помилку, та хочу разом з тим звернути увагу товаришів, що моє висловлювання ніякого ворожого умислу не містило.

– Як це не містило? – схопився Борисов. – Що ж це, може, колектив нашої організації помиляється?

– А що він сказав? – пролунав голос з місця.

– Що він сказав? – почувся інший голос.

– Так, що він сказав? – наполягав хтось третій.

– Нехай повторить!

– Я, власне кажучи, нічого особливого…

– Що значить, нічого особливого? Ану ж бо, повтори, що ти сказав!

– Я, товариші, коли почув про напад Німеччини…

– Фашистської Німеччини, – поправили його з місця.

– Так, так, звичайно. Саме фашистської. Почувши про це, я сказав: «Ось тобі, бабусю, і Юріїв день!» І все.

– Нічого собі, все, – похитав головою лектор Неужелєв.

– Авжеж, – згодився з ним військком Курдюмов, котрий сидів поряд.

– Отже, ти вважаєш, що мало сказав? – запитав Борисов. – Більше треба було, га? – він хитро підморгнув Шевчукові.

– Та що ви! – Шевчук притис руку до грудей. – Я не в цьому розумінні.

– Та ну, не в цьому, – не повірив Борисов. – Ти що ж думаєш, тут діти з дитсадка зібралися? Ні, брате, тут усі стріляні горобці, і нас на полові не одуриш. І кожен з нас чудово розуміє, що саме ти хотів сказати оцими своїми словами. Ти хотів сказати, що країна наша вступила у війну непідготовленою, ти хотів кинути тінь на мудру політику нашої партії і применшити особисті заслуги товариша Сталіна. А тепер нам казочки розказуватимеш, він, мовляв, не в тому розумінні.

– Між іншим, – кинув репліку військком, – якщо не помиляюся, прислів’я стосовно Юрієвого дня народилося під час введення повного кріпосного права.

– Саме так, – підтвердив лектор Неужелєв.

– Так ось ти ще на що натякав, на те, що в нас, мовляв, іще й кріпацтво до всього!

– Та ні… та я ж…

– Товаришу Борисов, – втрутився Ревкін, – те, що ви сказали, можна вважати вашим виступом?

– Так-так, – ствердив Борисов.

– Товариші, прошу по черзі. Які ще будуть думки?

– Дозвольте мені, – підвівся прокурор Євпраксеїн. Спрямувавши погляд кудись вдалину, він розпочав, не кваплячись. – Товариші, всім відомо, що наш лад – найгуманніший лад у світі. Але наш гуманізм має бойовий, наступальний характер. І виявляється він не в слинявості і всепрощенстві, а в непримиренній боротьбі з усіма проявами ворожих нам поглядів. Ось перед нами стоїть зараз жалюгідна людина, котра щось лепече, і було б природним людським порухом душі пожаліти її, поспівчувати. Але ж він нас не пожалів. Він Батьківщину свою не пожалів. Я прошу зауважити, товариші, що він цю фразу, яку в мене навіть язик не повертається повторити, сказав не колись, не двадцять першого червня і не двадцять третього, а саме двадцять другого і в той самий час, коли люди наші з почуттям глибокого обурення почули про напад фашистської Німеччини на нашу країну. Навряд чи, товариші, можна це вважати випадковим збігом фактів. Ні! Це був точно розрахований удар у точно розрахований час, коли удар цей міг би завдати нам максимальної шкоди. – Прокурор помовчав, подумав і продовжив засмучено: – Ну що ж, товариші, не вперше доводиться відбивати нам нападки наших ворогів. Ми подолали білу армію, ми вистояли в нерівній боротьбі з Антантою, ми ліквідували куркульство, розгромили банду троцькістів, ми сповнені рішучості виграти битву з фашизмом, так невже ж ми не впораємося ще й із Шевчуком?

Серед присутніх прокотився гамір, що означав: так, хоча й важко, але впораємось.

Доки прокурор виголошував свою промову, Єрмолкін смикався і совався на стільці. Йому здавалось, що всі, рахуючи Худобченка, Ревкіна і Філіпова, час від часу уважно позирають на нього, визначаючи, як він ставиться до того, що відбувається, чи не співчуває Шевчуку як можливому однодумцеві.

Не встиг прокурор сісти на місце, як Єрмолкін зірвався на ноги, йому ще ніхто не давав слова, а він уже заговорив. Напевне, він також хотів виголосити якусь достойну промову, аби присутні могли оцінити правильність і твердість його переконань.

– З великим трудовим піднесенням зустріли трудівники нашого району… – розпочав він, але одразу ж, напевне, від хвилювання, збився, думка урвалася, він запанікував і почав істерично вигукувати щось про якогось хлопчика трьох з половиною літ, котрого Шевчук хотів чи то вбити, чи то зарізати, але й цього не договорив, засмикався ще більше й почав вигукувати «мерзотник» і «сволота». Він бився в конвульсіях, бризкав слиною…

– Борисе Євгеновичу, що з вами? – з місця затурбувався Ревкін.

– Мерзотник! – продовжував тіпатися Борис Євгенович. – Сволота! Мій син… Йому три з половиною роки…

– Борю! Борю! – підбіг до нього Неужелєв. – Прошу тебе, заспокойся. Випий води. Я розумію, тобі прикро. Нам усім прикро. Найсвятіше… За що ми боролися… За що сьогодні кров проливаємо на всіх фронтах… Але я тобі обіцяю, Борю, ми нашу радянську владу ображати ніяким Шевчукам не дозволимо.

Принесли води. Почекали, доки Єрмолкін вгомониться.

– Продовжимо, товариші, – повернувся Ревкін до перерваної теми. – Тут Борис Євгенович виступав, можливо, із зайвою гарячковістю, але, по суті, він має рацію. І, на мою думку, з цим питанням усе зрозуміло.

– Зрозуміліше не буває, – підтримав Борисов.

– А мені не зрозуміло!

В дальньому кутку, з гуркотом відсунувши стільця, підвівся Веніамін Петрович Парнищев, директор елеватора. Це був величезного зросту чоловік, широкоплечий, з кучерявим волоссям, що спадало на лоба.

– Як не зрозуміло? – переполошився Борисов. У його голосі відчувалися і здивування, і стурбованість, що справа може набути несподіваного розвитку, і погроза, що, мовляв, коли комусь не зрозуміло, то принагідно можемо і роз’яснити.

– Мені не зрозуміло! – відмітаючи погрози, повторив Парнищев. – Товариш Борисов, можливо, у нас розумник, він у всьому миттю розбирається, а я дурний, я за одну мить не розберуся. І я скажу так. Тут деякі, я бачу, нервові, занадто квапляться, здіймають істерику і надміру гарячкують. А мова, між іншим, іде не про щось, а про долю людини. Людини! – по складах повторив Парнищев і потряс над головою вказівним пальцем. – І вирішити цю долю, не розібравшись в усьому як слід, ми не маємо права. Ось я, товариші, з цим чоловіком… як тебе?

– Шевчук, – нагадав учитель з готовністю.

– Так ось, з цим Шевчуком я особисто взагалі не знайомий. Ну, може, десь бачилися, на вулиці чи в кіно, я не знаю. Так що до сьогоднішнього дня мені було, як кажуть, до лампочки, чи живе десь отакий Шевчук, чи ні. Але тут я вислухав всю оцю справу, і ось чого я зрозуміти не можу. Адже ж ти, – звернувся він до Шевчука, – радянська людина?

– Радянська, – квапливо погодився Шевчук.

– Комуніст?

– Комуніст, – підтвердив Шевчук.

– То як же ти міг таке зробити? – громовим голосом запитав Парнищев.

– Що зробити? – боязко мовив Шевчук. Він був явно розгублений. Йому здалося, що Парнищев у якийсь хитромудрий спосіб прагне його захистити, і Шевчук хотів підіграти Парнищеву, та не знав як.

– Ти, Шевчук, тут ось що, ти облиш тут із себе незайману, даруйте на слові, корчити… Тут зібралися твої товариші, стурбовані твоєю ж долею. Ти поглянь, тут майже всі керівники району. Навіть сам товариш Худобченко особисто приїхав. Вони одірвалися від важливих справ тільки для того, щоб послухати тебе, а ти-и…

Парнищев розчервонівся, очі його вилізли з орбіт, і він співав натхненно, як соловей.

Шевчук пильно дивився на Парнищева, але не міг дотямити, захищає він його чи топить.

– Та я… – почав було Шевчук, але Парнищев махнув рукою, перебиваючи.

– Зачекай зі своїм «та я». Доякався! Ну, я розумію, припустімо, не бажаєш ти бути комуністом, не бажаєш ти бути радянською людиною…

– Я бажаю! – пристрасно сказав Шевчук, прикладаючи руки до грудей.

– Але зараз, – продовжував Парнищев, не чуючи, – у такий важкий для нашої країни час, ти повинен був згадати хоча б про те, що ти – росіянин. Ось, товариші, – перейшов Парнищев на елегійний тон, – читав я тут якось у газеті про одного графа чи князя з недобитих білогвардійців, котрий зараз проживає в Парижі. І ось цей чоловік, який люто ненавидів радянську владу, зараз рішуче відмовився співпрацювати з німцями. «Зараз, – сказав він, – коли над вітчизною нависла чорна хмара, я не граф, не антибільшовик, зараз я перш за все російська людина!»

У залі зааплодували. Усім було зрозуміло, що Шевчук стоїть далеко нижче від цього графа.

– Ось що, Шевчук, – продовжував Парнищев. – Ти здійснив брудний і недобрий вчинок. Так май же мужність його визнати, і я перший обніму тебе, як брата. – Розвівши широко руки, Парнищев навіть ступив крок до Шевчука, але одразу ж повернувся і сів на місце. – У мене все, товариші, – тихо сказав він.

Усі мовчали і дивилися на Шевчука. Шевчук, переступаючи з ноги на ногу, м’яв у руках бувалу в бувальцях будьонівку з одним вухом.

– Ну, що ж, товариші, – мовив Ревкін. – Ми Шевчуку дали висловитися. Ви самі чули, що він тут сказав. Він не хоче визнавати помилковість своїх висловлювань…

– Хочу! Хочу! – ледь не ридаючи, закричав Шевчук.

– А-а, так! – здивувався Ревкін. – Ну, що ж, товариші, послухаємо.

Шевчук підвівся, підійшов до столу і вчепився пальцями в сукно.

– Ну! – підбадьорив його Ревкін.

– Товариші! – несподівано чітко розпочав Шевчук. – Я здійснив ганебний для комуніста вчинок. Першого дня війни, вражений почутим повідомленням, я проявив легкодухість і несподівано проказав слова відомого російського прислів’я: «Ось тобі, бабусю, і Юріїв день!» Це було помилковим, політично незрілим виступом. Я розумію, що в конкретній обстановці деяким товаришам мій виступ міг видатися ворожим…

– Що значить міг видатися? – перебив військком.

– Тобто я хотів сказати, що об’єктивно моє висловлювання, може, й виглядає… але я не хотів…

– Він не хотів, – недовірливо похитав головою Неужелєв.

– Авжеж, – мовив Курдюмов.

– Ти ось що, Шевчук, – сказав Борисов наче доброзичливо. – Коли вже почав зізнаватися, то не верти хвостом. Тут всі свої, тут чули багато чого, і давай, кажи все, як на духу. А то хотів, не хотів. Мало хто чого хотів. Я, може, зараз хотів би з молодицею на перині борюкатися, а доводиться з тобою тут марудитись. А ти ще хотів, не хотів. У нас он за тобою ще яка черга, а ти нам мізки полощеш. Почав говорити, то говори до кінця: виступ мій був політично незрілий, наклепницький і об’єктивно спрямований проти політики партії. Так?

– Так, – ледве чутно підтвердив Шевчук.

– Ну ось, – повернувся Борисов до решти членів бюро, – ось бачите, товариші, Шевчук в усьому зізнався. А тут ще деякі душевні й добренькі знаходилися, що хотіли обмежитись доганою. Яка тут догана, товариші, коли справа пахне ворожою вилазкою, політичною провокацією? І не ми повинні Шевчуком займатися, а, я відверто скажу, ось – товариш Філіпов.

Борисов сів. Шевчук продовжував стояти, блідий як полотно. Він озирнувся на Парнищева, але той обнімати його, як брата, не квапився.

– Ну, гаразд, – перезирнувшись із Худобченком, тихо мовив Ревкін. – Питання щодо того, кого передавати товаришу Філіпову, ми з вами поки що вирішувати не будемо, а Шевчука покараємо своєю владою. Я гадаю, що після всього висловленого правильно буде затвердити рішення зборів комуністів школи про виключення Шевчука з партії.

– Як затвердити? – раптом подала голос Раїса Семенівна Гурвич, головний лікар лікарні. – Дозвольте мені два слова? – запитала вона, підводячись.

Їй дозволили.

– Товариші, – сказала вона схвильовано, – я просто вжахнулася від того, що тут почула. У мене буквально волосся піднімається. Я нічого не можу зрозуміти. Моя дочка Світлана навчається в сьомому класі тієї ж школи, де викладав оцей товариш чи громадянин… не знаю, як його назвати. Ми з чоловіком завжди виховували Світланку в дусі наших ідей, завжди прищеплювали їй любов до Вітчизни, до партії, до товариша Сталіна. Ми вірили, що й педагоги навчають нашу дівчинку того самого. А тепер я бачу – ось хто її вчить. Товариші, я не розумію, як же це можна було довірити виховання наших дітей такій людині? Як він міг з такими поглядами проникнути в нашу радянську школу? І хто йому в цьому допоміг? Адже, якщо він сказав таке, – закричала вона, – того дня, коли всі радянські люди… то що ж він говорив раніше? Ні, товариші, виключити Шевчука, звичайно, не важко, але цього мало. Мало! Треба перевірити весь педагогічний колектив, дирекцію школи, вияснити, як склалася така нездорова обстановка, в якій міг безкарно діяти цей Шевчук. Я гадаю, товариші, нам слід направити в школу партійну комісію. І виявити всі нездорові елементи, які там можуть бути. Інакше, наприклад, я особисто, як мати, просто не зможу відпустити свою дівчинку до школи. Хай краще вона не отримає ніякої освіти, ніж вона отримає… ніж вона отримає… ніж вона отримає… Вибачте, я не можу, – сказала Раїса Семенівна крізь сльози і сіла, затуливши обличчя руками.

Промова Раїси Семенівни справила враження – усі загули. Ревкін постукав олівцем по графину.

– Раїса Семенівна, безумовно, має рацію, – мовив Ревкін. – Схоже, що в школі, де викладав Шевчук, склалася вкрай неприваблива обстановка. Очевидно, керівництво школи втратило всіляку пильність. І нас це не може не турбувати. Адже саме школа покликана виховувати нашу зміну. Саме в школі закладається моральний фундамент нової людини. І ми не можемо ставитися байдуже до того, хто закладає цей фундамент. І ми до цього найближчим часом повернемося. А поки що, товариші, не будем гайнувати часу і закінчимо з цією справою. Отже, є пропозиція затвердити виключення з партії. Інші думки є? Ні? Голосуємо. Голосують лише члени бюро. Хто «за»? Хто «проти»? Тих, що утрималися, немає? Прийнято одноголосно. Товаришу Шевчук, у вас квиток при собі?

Шевчук мовчав, учепившись у сукно і дивлячись просто перед собою.

– Шевчук, я вам кажу! – підвищив голос Ревкін. – Покладіть квиток на стіл!

Шевчук раптом вирячив очі, звівся навшпиньки, дивно, зі свистом і навіть якимсь гулом втягнув у себе повітря і позадкував, тягнучи за собою скатертину з усіма графинами, склянками, попільницями і чорнильним приладдям.

– Товаришу Шевчук! – закричав Ревкін. – Що ви робите? Зупиніться!

Але на обличчі Шевчука з’явився байдужий і злісний вираз. Він продовжував задкувати, одночасно все більше хилячись назад, а на губах його рожевуватими бульками закипала піна. Хтось зірвався на ноги. Хтось з другого кінця столу вхопився за скатертину, намагаючись її утримати. Скатертина розлізлася. Упав графин. Задзвеніло скло. І раптом Шевчук із шматком сукна в руках, не згинаючи колін, рівно, як стовп, звалився назад. Лунко хруснула потилиця.

Члени бюро позривалися на ноги і, витягнувши шиї, дивились на розпластане жалюгідне тіло. Шевчук лежав, тримаючи перед собою обома руками шматок сукна і будьонівку, наче торгував ними.

– Хтось із медиків є серед нас? – розгублено запитав Ревкін. – Раїсо Семенівно!

Раїса Семенівна схилилася над тілом, і ті, хто стояв позаду, побачили її товсті стегна, туго обтягнуті резинками блакитних трикотажних рейтузів.

– Пульсу немає, – сказала Раїса Семенівна, важко розгинаючись.

32

Зробили перерву, викликали «швидку допомогу», яка відвезла Шевчука в морг при місцевій лікарні. Ревкін запросив Худобченка пообідати, але той, глянувши на годинника, сказав, що йому ніколи, і в супроводі свого консультанта, ні з ким не прощаючись, пішов до машини.

Ревкін наздогнав його в коридорі.

– Петре Терентійовичу, – сказав він, дрібочучи поряд з Худобченком, – мені дуже прикро, що так сталося.

– Та брось, – махнув рукою Худобченко. – Ти тут ні при чому. Ніхто ж не знав, шо в його таке слабке серце.

– Ну, то, може, все-таки пообідаєш із нами?

– Нє, нє, не можу, друже, діла, – рішуче відмовився Худобченко. – Йди продовжуй засідання, а мене проводжати не треба.

Він потис Ревкіну руку, але без звичайної дружелюбності, і пішов далі. Було зрозуміло, що він хоче залишитися осторонь такої пригоди. Провівши Худобченка поглядом, Ревкін постояв на сходах і пішов назад. Тут на нього ледь не налетів Борисов з паперами в руці.

– Ти куди? – запитав його Ревкін.

– Та я… ось… тут… – Борисов розгубився і ховав очі. – Ось, – нарешті знайшов він, що відповісти, – Петро Терентійович забув. – І метнувся повз Ревкіна сходами вниз.

Швидко піднявшись до себе, Ревкін побачив крізь вікно, як Борисов, стоячи роздягнений на холодному вітрі, тицяв папери Худобченку, котрий сідав у машину. По тому, як Худобченко брав з рук Борисова ці папери, видно було, що він їх не забував, що він їх бачить уперше.

«Щось проти мене, гад, написав», – подумав Ревкін про Борисова.

Згодом уже стало відомо, що того ранку, перед засіданням бюро, Борисов попрощався з дружиною і донькою і сказав дружині, ідучи: «Ну, Манько, йду на страшну справу. Тепер або груди в хрестах, або голова в кущах».

Борисов повернувся до кабінету. Ревкін уважно поглянув на нього, але той знову одвів очі.

– Ну, що ж, товариші, – зітхнувши, сказав Ревкін, – у нас тут трапилася неприємна подія, сподіваюсь, що вона залишиться поміж нами. Я не хотів би вас лякати, але попереджаю: кожен, хто почне патякати про те, що тут сталося, буде притягнутий до партійної відповідальності. А тепер продовжимо. На черзі в нас персональна справа товариша Голубєва. З цього питання слово має товариш Чмихалов. Давай, Чмихалов, тільки коротше, ми й так, – він поглянув на годинника, – затримались.

Підвівся Чмихалов. Трохи знічений тим, що сталося, він, зазираючи до папірця, пробубонів обвинувачення проти Голубєва. Вони зводилися загалом до того, що Голубєв з деякого часу ігнорує рішення партійних органів, товариську критику сприймає хворобливо, врешті-решт дійшов до того, що зірвав намічений райкомом термін хлібозбирання. Коли йому на це було вказано, Голубєв відповідав грубо, в присутності безпартійних колгоспників висловлював ущипливі зауваження, тим самим дискредитуючи в очах мас керівну роль партії.

Голубєву згадалося: був він минулого року у великому місті. Машина збила пішохода. Рух припинився. Збігся народ, під’їхала міліція і «швидка допомога». Збитого повезли. Проміряли щось рулетками. Засипали кров піском. Підмели. Регулювальник змахнув палицею, і рух відновився. І знову рушили суцільним потоком машини. І так само квапилися перехожі. Ніби нічого й не трапилось. Голубєв згадав Шевчука. Він лежав біля столу, наче збитий машиною. «Господи! – думав Голубєв. – Ось і я помру колись від страху перед начальством…»

– Голубєв! – долинуло до нього. – Ви що, оглухли?

Голубєв підвів голову і побачив, що всі дивляться на нього.

– Товаришу Голубєв, – повторив Ревкін, – я вас питаю втретє, ви хочете щось сказати?

– А що казати? – запитав Голубєв.

– Як що? Ви чули виступ Чмихалова? Хочете щось заперечити з приводу сказаного?

– Можна й заперечити, – подумавши, мовив Голубєв.

– Тільки коротше, – вставив Борисов.

– Можна й коротше, – погодився Голубєв.

Підхопився Неужелєв.

– Товариші, я пропоную встановити регламент. Ми тут і так багато часу втратили.

– Який регламент ви пропонуєте? – запитав Ревкін.

– П’ять хвилин.

– П’ять багато, – зауважив Борисов, – досить і трьох.

– Товаришу Голубєв, – повернувся до нього Ревкін, – вистачить вам трьох хвилин?

– Ще й залишиться, – Голубєв підвівся, повільно пішов до першого секретаря. – Ось, отримуйте, – сказав він і, поклавши партквиток на стіл перед Ревкіним, пішов до виходу.

– Товаришу Голубєв! Товаришу Голубєв! – закричали разом Ревкін і Борисов.

Голубєв махнув рукою і вийшов за двері. Члени бюро розгублено перезиралися, не знаючи, як реагувати на такий несподіваний вчинок.

– Це провокація! – раптом не своїм голосом заволав Неужелєв. – Ми мусимо його негайно зупинити!

Борисов, не дожидаючись подальшого розвитку подій, кинувся слідком за Голубєвим. Він наздогнав його вже на вулиці, де Голубєв, одв’язавши коня від паркану, залазив у бричку.

– Іване Тимофійовичу! – Вискочивши без пальта й шапки, Борисов тремтів. – Іване Тимофійовичу, ти чого це?

Іван Тимофійович заліз у бричку і взявся за віжки. Кінь одразу й пішов, але він його притримав і очікувально поглянув на Борисова.

– Повернись! – заклично сказав Борисов.

Голубєв дивився на нього, не мовлячи й слова.

– Повернись, Тимофійовичу, – прохав Борисов. – Ніхто твоєї крові не хоче. Ну, посваримо трохи, ну, покаєшся, на тому й розійдемося.

– У чому каятись? – запитав Голубєв.

– У чому-небудь, – сказав Борисов швидко. – Тільки не доводь нічого стосовно погоди і об’єктивних умов. Скажи, винен, запив.

– Значить, пияцтво прощають? – запитав Голубєв.

– Пияцтво можна простити, – сказав Борисов. – Аби лиш усе політично правильно було.

– Тепер усе зрозуміло, – мовив Голубєв і ляснув коня кінцем віжок. – Н-но!

– Та зачекай ти, – біг поряд Борисов, хапаючись за полудрабок.

– Одійди, кажуть! – Голубєв замахнувся батогом.

Кінь рвонув, Борисов відлип.

Коли Борисов повернувся в райком, там панувала повна розгубленість. Обговорювали, як бути. Парнищев запропонував:

– Раз він сам поклав квиток, у нас немає іншого виходу, як прийняти його.

Підхопився Неужелєв.

– Ні, товариші, так не можна. Це буде політичною помилкою. Ми, товариші, не можемо допустити, щоб комуністи кидалися найдорожчим для нас документом. Ми повинні примусити Голубєва взяти партквиток назад. А ось коли він його візьме, тоді ми його й… – Неужелєв зробив хижацький хапальний жест рукою.

– Вірно, – сказав Ревкін. – Здається, Неужелєв діло говорить. – (Неужелєв скромно опустив очі.) – Давайте запишемо приблизно таке рішення. Перше: засудити недостойну поведінку комуніста Голубєва і вказати йому на неприпустимість недбалого поводження з партійним квитком. Друге: зобов’язати товариша Голубєва взяти назад партійний квиток. Виконання доручити… – Він підвів голову і зустрівся з поглядом Борисова. – Ось товаришу Борисову й доручимо, – завершив він зловтішно.

Борисов покірно схилив голову.

33

Час нам зобразити і свою птицю-тройку. Та де ж її візьмеш? Нехай заміною їй буде крита полуторка з військовим номером на бортах. Вона метляється по всіх дорогах у межах розташованого на території області військового округу. Коли мчить вона пустельною дорогою, з полуторки долинає вищання поросят і несамовите куряче кудкудакання. Екіпаж полуторки, що складається з трьох осіб, не рахуючи шофера, чимось нагадує концертну бригаду, котра обслуговує віддалені від центру населені пункти. Вистави, які дає ця бригада, і схожі на концерти, або, точніше, на короткі драматичні спектаклі з одним і тим же фіналом. Та це не концертна бригада, це виїзна колегія Військового трибуналу, це трійка. Попереду поруч із шофером сидить голова, полковник Добренький, приємний на вигляд чоловік із сизим носом на повновидому обличчі. Микола Спиридонович життєлюб. Любить пити горілку, «шуткувати», «співать пісень», небайдужий до жіночої статі. «Худих не люблю, – каже він. – Люблю таких, шоб було за шо вчепиться». До підсудних ставиться по-батьківськи, часто називає їх не підсудними, а синками. «Ну шо ж ти, синку, я бачу, Батьківщина тебе зростила, виховала, а ти її зрадив, як отой Іуда за тридцять срібняків». І вирок у двох варіантах: розстріл або штрафна рота. І схоже, що вироки ці не залишають ніякого сліду в душі Миколи Спиридоновича. Увечері того ж дня, якщо трапиться хороша, «душевна» компанія, він із задоволенням вип’є, закусить і заведе: