Текст книги "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Претендент на престол"

Автор книги: Владимир Войнович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Володимир Войнович
Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна
Претендент на престол

Частина перша

1

Нач. АГЧ тюрми № 1 т. Тимофєєву С. П.

Для помиття з/к Чонкіна І. В. прошу Вашого розпорядження про видачу мила господарського – 20 г.

Ст. наглядач Потапов

Зав. складу т. Кудеяровій

Видати для помиття з/к Чонкіна мила рідкого 15 г.

Тимофєєв

Завідувачу лазні № 1 Долговського райкомунгоспу т. Фрукт

Прошу забезпечити санобробку і помиття з/к Чонкіна з виділенням для цієї мети води гарячо-холодної не менше 8 (восьми) цебро-об’ємів.

Нач. АГЧ тюрми № 1 Тимофєєв

ДОВІДКА

Чонкін І. В. санобробку пройшов.

Завлазні С. Фрукт

ОПИС МАЙНА, НАЯВНОГО В КАМЕРІ № 1 ТЮРМИ № 1

1. Нари прості дерев’яні – 3 яруси.

2. Табуретка проста дерев’яна – шт. 1.

3. Судно каналізаційне дерев’яне (параша) – шт. 1.

Ст. наглядач Потапов

Примітка. Особи, винні у зловмисному псуванні, або у псуванні через необережність, або в інших діях, які могли б призвести до псування соціалістичного майна, нестимуть відповідальність за законами воєнного часу.

Командиру військової частини, польова пошта № 249814

Терміново, таємно.

4 вересня ц.р. в селищі Красне заарештований і притягнутий до кримінальної відповідальності за звинуваченням у дезертирстві військовослужбовець Вашої частини рядовий Чонкін І. В. При арешті в обвинуваченого вилучена гвинтівка Мосіна зразка 1891/30 р. і набої до неї в кількості – шт. 4. Прошу терміново повідомити, коли, за яких обставин обвинувачений зник з частини, з додатком особистої характеристики.

ТВО начальника відділу НКВС Долговського району лейтенант Філіпов

ТВО начальника відділу НКВС Долговського району лейтенанту Філіпову

Терміново, таємно, зі спецкур’єром.

У відповідь на Ваш запит повідомляю: рядовий Чонкін Іван Васильович був направлений у селище Красне для відбуття караульної служби з охорони літака У-2 № 634805321, що зазнав аварії і здійснив вимушену посадку поблизу вказаного населеного пункту. При собі мав гвинтівку Мосіна зразка 1891/30 року і набої до неї в кількості 20 шт.

У результаті віроломного нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз частина отримала завдання спішно перебазуватися в район воєнних дій. У зв’язку з неможливістю своєчасного відкликання рядового Чонкіна до місця служби останній був зарахований у списки зниклих безвісти. Разом з тим авторитетна комісія у складі підполковника Опаликова К. М. (голова), техніка-капітана Кудлая Ю. І. та старшого моториста сержанта Чебурданідзе А. Г., вивчивши відповідну документацію, дійшла висновку, що вказаний літальний апарат підлягає списанню з огляду на повний виробіток ним літако-і моторесурсу (акт заочної технічної експертизи додається).

Повністю довіряючи органам слідства, командування частини просить повідомити остаточне рішення у справі Чонкіна І. В.

Командир військової частини польова пошта № 249814 п/полковник Пахомов

ХАРАКТЕРИСТИКА

Рядовий Чонкін Іван Васильович, 1919 року народження, росіянин, неодружений, безпартійний, освіта незакінчена початкова, відбував службу у військовій частині № 249814 з листопада 1939 року, виконуючи обов’язки їздового. Під час проходження служби відзначався недисциплінованістю, нехлюйством, недбалим ставленням до своїх службових обов’язків. За неодноразові порушення військової дисципліни і недотримання Статуту РСЧА мав 14 стягнень (згодом знятих).

Через низьку освіту і вузький світогляд на заняттях з політичної підготовки виявляв пасивність, конспекту не вів, погано розумівся на питаннях поточної політики і теоретичних положеннях наукового комунізму.

Громадською роботою не займався.

Політично витриманий, морально стійкий.

Командир в/ч п/п № 249814 п/полковник Пахомов

Комісар частини ст. політрук Ярцев

Начальнику управління НКВС по …ській області підполковнику т. Лужину Р. Г.

У відповідь на Ваш запит (вих. № 014/209) повідомляю: ордер на арешт Чонкіна І. В., обвинуваченого у дезертирстві, був виписаний на підставі заяви за підписом «мешканці с. Красне» колишнім начальником нашої установи капітаном Милягою О. П. і санкціонований райпрокурором т. Євпраксеїним П. Т.

Під час арешту обвинувачений при сприянні своєї коханки Бєляшової Г. виявив збройний опір, внаслідок якого сержант Свинцов отримав тяжке поранення.

Капітан Миляга, котрий прибув на місце події пізніше, згодом втік і загинув за невідомих поки що обставин.

У даний час злочинець затриманий і перебуває під охороною в тюрмі № 1 міста Долгова. Прошу подальших вказівок.

Лейтенант Філіпов

2

– Давай, крий далі! – надійшла вимога згори.

– Далі? – Чонкін замислився.

Уся камера номер один збуджено чекала продовження.

Час був після відбою. Чонкін лежав на середніх нарах поміж блатним хлопчаком Васьком Штикіним, на прізвисько Штик, і паном Калюжним, літнім дядьком з обвислими вусами.

Чонкін намагався зібратися з думками, його квапили, збивали з пантелику, кричали знизу і згори: «Ну, телися ж ти, падло!» – наче він був коровою.

– Так ось, – сказав він, поправляючи під собою шинелю, – сиджу, значить, я з кулеметом у кабінці, Нюрка хвоста завертає, пляшки летять, а ці кричать: «Здавайся!» А як же здаватися, я ж не можу, я ж на посту, мені ж не положено. І тут раптом щось я-ак блисне, і так у мене в голові все попливло, і зробилося так добре, і далі нічого не пам’ятаю, лежу як мертвий.

Уся камера принишкла, неначе віддаючи шану пам’яті Чонкіна, а пан Калюжний, що лежав горілиць, швидко перехрестився і мовив стиха: «Царство небесне».

– Так ось, – помовчавши, продовжив Чонкін, – очуняв я, значить, у животі бурчить, баняк ніби чужий, розплющую очі і бачу переді мною…

– Чорт, – підказав хтось знизу, але на нього цитьнули, і він замовк.

– Не чорт, – поправив Чонкін, – а генерал.

– Ха-ха, генерал! – засміялися вже згори. – А може, маршал?

– Закрий хавало! – урвали й цього.

– Закрий, – сказав і Чонкін. – Так ось. Я й сам спершу не повірив і кажу: «Нюрко, це ж генерал». А він мені: «Так, – каже, – синку, я і є, – каже, – генерал». Ну, я зводжуся, калган гуде, та, як належить, пілотку поправив, руку до скроні… – Чонкін звівся на лікоть і, наче виструнчуючись перед уявним начальством, на всю камеру зарепетував: – «Товаришу генерал, за час вашої відсутності ніякої присутності не було!..» А він, – Чонкін зів’яв і стомленим, дещо навіть старечим голосом відтворив: «Спасибі, синку, за службу». І знімає з себе… ну, оце-о…

– Штани, – підказали з-під нар.

– Дурень, – образився Чонкін за свого генерала. – Не штани, а оце-о… ну, круглий такий… ну, орден.

Штик засовався на місці, підвівся, звісився над Чонкіним.

– Орден? – перепитав недовірливо.

– Орден, – підтвердив Чонкін.

– Який?

– Ну, оце-о… ну, Червоного цього…

– Прапора?

– Еге ж. Ну, прапора.

Штик підніс до носа Чонкіна руку з зігнутим вказівним пальцем.

– На, розігни.

– Що це? – Ждучи капості, Чонкін недовірливо дивився на зігнутий палець.

– Та розігни ж.

– А на який біс?

– Розгинай, не бійся.

Стенувши плечима, Чонкін розігнув. Він не знав цього нехитрого жарту і не зрозумів, чому всі сміються.

– От свистун, – сказав Штик. – Генерал, орден…

– Не віриш? – образився Чонкін. – Та осьдечки ж вона, дірка.

– За цвях зачепився, – сказав Штик.

– Штик! – гукнули йому знизу. – Згинь, падло, не заважай людині. Давай, Чонкін, трави, не тушуйся.

– Та йдіть ви!.. – махнув рукою Чонкін.

Він образився, замовк і, ставши рачки, довго розправляв шинелю на вузькому просторі поміж Штиком і паном Калюжним. Його кликали, йому обіцяли більше не перебивати, його вмовляли, він не ламався, він просто мовчав, думав. Захищаючи свій пост, він не знав, що чинить щось особливе. А тепер з цікавості слухачів і навіть з їх недовіри зрозумів, що вчинив щось особливе і навіть по-своєму видатне, а от не вірять, і підтвердити нікому.

Люди у камері були різноликі. Один індивідуум, котрого звали чомусь Манюнею, сказав Чонкіну:

– За оце дезертирство тобі одразу вишку дадуть, розстріляють.

– Манюню! – гукнув до нього сходознавець Соломін (у Долговській тюрмі були люди найдивовижніших професій). – Киньте лякати людину.

– Та я не лякаю, – заперечив Манюня. – Я кажу: раз дезертирство, значить, вишка. Це якби він, скажімо, в самоволку пішов чи, припустімо, від ешелону відстав, ну, тоді, звичайно, можна було б обмежитися штрафною ротою, а коли дезертирство, та ще з опором владі, тут уже без вишки ніяк… – Манюня помовчав, подумав: – Ну, взагалі-то зараз розстріл гуманний. Раніш як було. Раніше тебе виводять у двір; відділення з гвинтівками, прокурор, лікар. Вирок читають, очі зав’язують, потім командують: «Відділення, готуйсь!» Жах! Тепер усе не так. Тепер гуманно. Повели тебе, скажімо, у лазню, а по дорозі – бац! – в потилицю, і все. Охо-хо! – позіхнув він. – Поспати, чи що…

Мешканці камери ще вертілися на нарах, перемовляючись про те, про се, жартуючи. Грузин Чеішвілі розповідав, як на волі жив одночасно з двома співачками. Інший голос оповідав довгий і нудний анекдот, вся сіль якого полягала в тому, що там діяли росіянин, єврей та циган.

– Коли мені буває важко, – сказав колишній професор марксизму-ленінізму Зіновій Борисович Цинубель, – я завжди читаю Леніна.

– Легшає? – запитав хтось.

– Даремно іронізуєте, – одізвався Цинубель. – Колись ви зрозумієте, що у Леніна є відповіді на всі питання.

– А ти за що сидиш, батя? – запитав Чонкін пана Калюжного.

– За дурню, – сказав Калюжний. – Ми з братом моїм, близнюком, на Чернігівщині жили, а брат був куркуль, кулак по-вашому. Дванадцять десятин землі мав, крупорушку, чотири коняки і шість корів. Годинник носив золотий на ланцюжкові і портсигар червоного золота. А коли, отож, розкуркулювать стали да й одняли усьо: і крупорушку, і коняк, і корів, і годинник, і портсигар, він пойняв, шо нада тікать. І мене тяг за собою. А я й кажу: а шо мені тікать, я ж не куркуль. Ти не куркуль, а дурень, він мені сказав напослідок. І правду казав. Сам утік сперва до Польщі, а там і до Америки. Він втік, а мене, значця, як брата куркуля, і посадовили.

– Значить, не повезло, – зауважив Чонкін.

– Та повезло, – заперечив Калюжний. – Ще й як повезло. Мене тридцять другого року посадовили й вивезли за Урал, там, у таборі, я баланду сьорбав таку, що й описать неможна, а все ж таки живий зостався, а на Україні село наше до нуля вимерло. Геть чисто до нуля.

– І коли на волю? – поцікавився Чонкін.

– Да вроді як через год. Єжелі по закону. А єжелі по-їхньому, то невідомо.

– А хочеться на волю?

– Хтілося б, коби я знав, де вона, та воля. Там її тоже нема.

– Як це? – запитав Чонкін.

– Да так це, – відповів Калюжний і, не пояснивши своєї думки, заснув одразу, хропучи та присвистуючи.

Чонкін перекинувся на другий бік, обличчям до Штика, підтягнув коліна до підборіддя, накрився вільною полою шинелі, полежав – незручно. Спина прикрита, перед відкритий, у груди дме. Ліг на спину, спробував обидві поли на себе з обох боків натягти, знову на все не вистачає. Ліг на лівий бік, спереду на себе шинелю загорнув – спина мерзне. А доки вертівся, шинеля знову збилася в гудз, довелося знову рачки лазити, викликаючи нарікання і пана Калюжного, і Штика.

Чонкін завжди вважав себе найневибагливішою істотою, а тут, на власний подив, виявив, що за час життя у Нюри розніжився, звик до пухкої подушки, пухової перини і ватяної ковдри. Тут йому було і тісно, і мулько, і холодно.

Поети-романтики-орденоносці чимало ліричних віршів натворили про солдатську шинелю, нібито на ній розчудесно спати, водночас нею ж укриваючись. А ще ліпше, коли робиться це на снігу або на крайній випадок під дощем, тобто щоб вона була неодмінно і мокра, і кулями прошита, і десь-то у боях обгоріла. Отоді, мовляв, спати на ній і нею ж укриватися ой як романтично. Романтично, це, мабуть, так, але сказати, щоб дуже вже зручно, то, звичайно, ні.

Крутився Чонкін, вертівся – поступово якось прилаштувався, якось особливо скулився, якось змирився з жорстокою реальністю, усвідомивши, що якою не є поганою шинеля для спання, голі нари – гірше. Прилаштувався, притулив щоку до підвернутого рукава і заснув у дуже скоцюрбленому стані.

І як тільки він поринув у забуття, так одразу, а може, навіть не зовсім одразу, може, через певний час, приснилося йому, що не скоцюрблений на нарах і загорнутий у шинелю він лежить, а на пуховику під ватяною ковдрою і з Нюрою.

Лежить Нюра з ним рядком, жаріє, мов піч, і пахне смачно, як мармелад. І потягся він солодко до Нюри, притиснувся, поклав руку на спину, а потім нижче, а друга рука вже нишпорила на тому ж рівні, але з іншого боку. І, вхопившись за все, на що рук вистачало, запалав він непереборним жаданням, задихав глибоко і часто, кинувся на Нюру з гарчанням і впився у неї, мов павук.

Він не зрозумів, чому вона пручається, чому відбивається коліньми й руками, адже не тільки йому з нею, і їй з ним завжди було добре.

Він намагався зламати її опір, та вона вхопила його за горлянку, він прокинувся і побачив перед собою Штика.

– Знов, сука, педрило трапився, – шипів і плювався Штик. – Що ви до мене, падли, липнете?

Прокинулися, засовались на нарах решта. Хтось нагорі спитав, що трапилось, інший голос ліниво відповів:

– Новенький Штика хотів трахнути.

– А-а, – одізвався перший голос без подиву, видно, усі тут до всього звикли.

Чонкін спросоння тряс головою, витріщався на Штика, не розуміючи, в чому справа, а коли дотямкував, знітився.

– Нюрка привиділась, – пояснив він і повернувся на інший бік, аби неприємність не повторилася. Штик також до нього спиною повернувся і довго ще щось бубонів, доки не заснув. А Чонкін лежав, досадуючи, що так кепсько все вийшло, але поступово досада його ослабла, і він таки заснув.

І знову, як не дивно (а втім, що ж тут дивного?), наснилася йому перина і подушка, наснилася ватяна ковдра і Нюра під нею. Пам’ятаючи уві сні, що, обнімаючи Нюру, отримав у відповідь щось неприємне, Чонкін цього разу довго лежав нерухомо, але пахощі Нюриного тіла і жаркі хвилі, що линули від неї, знову його задурманили, сп’янили, він потягся до неї непевно, потім сміливіш, і вона цього разу не пручалася, і вона потяглася до нього. І ось тіла їхні торкнулися одне одного по всій довжині, і втиснулись одне в одне, і його руки квапливо погладжували і м’яли її, а її руки те ж чинили з ним, і, хоча видалась вона йому якоюсь костистою і жорсткою, накинувся він на неї, уп’явся в її вуста своїми вустами, і вона його цілувала, і вона збуджено дихала, і вона пристрасно шепотіла йому чомусь по-українськи:

– Ти мене хочеш?

– Хочу! Хочу! – спечно видихав Чонкін. Знетямившись цілковито, він гриз її губи, він торкався язиком її язика, і єдине, що йому зараз заважало, що дратувало його, були її вуса.

– Навіщо тобі вуса? – запитав він здивовано.

– А шоб тебе ними колоти, – ніяково хихикнула Нюра, і він, прокидаючись, побачив зовсім близько відразливе обличчя пана Калюжного, котрий, цілуючи його взасос, однією рукою притискав до себе його голову, а іншою нишпорив у тому місці, куди Чонкін не допускав ще нікого, крім Нюри.

– Ти що? Ти що? – забелькотів Чонкін, відштовхуючи і відкидаючи шкодливу руку Калюжного. – Звихнутий, чи що?

– Та тихше ти, – злякано зашепотів пан Калюжний. – Хлопців розбудиш.

– А чого ти лізеш? – сердився Чонкін, – Чого лізеш?

– Тю на тебе! – обурився й собі Калюжний. – Та кому ти тра? Сам липне то до одного, то до іншого. Тю!

Знову нагорі засовалися, і хтось запитав, що трапилось. І знову хтось відповів, що новенький хотів зґвалтувати пана Калюжного.

– Так він скоро й до нас добереться, – висловив припущення перший голос, втім, цілком незлостиво.

Чонкін, досадуючи, зліз донизу і сів посеред камери на табуретку. На ній, клюючи носом і соваючись, просидів до підйому.

3

Після сніданку увійшов до камери заспаний вертухай, тицьнув пальцем у Чонкіна.

– Ти! – і ще в когось: – І ти, на вихід!

– З речами? – заметушився той, другий, маленький миршавий чоловік без двох верхніх зубів.

– З кліщами, – без злості сказав вертухай. – Коли з речами, на прізвище викликають.

Він привів їх у нужник, доволі-таки грандіозне приміщення з двома дюжинами дірок у цементній підлозі.

– На прибирання даю сорок хвилин, – сказав вертухай. – Відра, мітли, ганчірки в кутку.

З цими словами він вийшов. Чонкін та його напарник лишилися стояти один проти одного, до роботи не хапались.

Від різкого запаху хлорки і застояної сечі свербіло в носі, сльозилися очі і злегка паморочилася голова.

Напарник Чонкіна, як уже сказано, був маленького зросту, може, навіть менший за Чонкіна, хоча й сам Чонкін, як, читач, напевне, пам’ятає, також не велетень. Але у напарника була струнка постава, розпрямлені плечі і випнуті вузькі груди. При маленькому зрості він мав крупну голову з випнутою вперед нижньою щелепою і уважними некліпними очима.

Коли напарник посміхнувся, це було так несподівано, що Чонкін аж здригнувся. Напарник, усміхаючись Чонкіну, неквапно засунув руку до кишені, здавалося, він витягне звідти пістолета, але витяг він тьмяний металевий портсигар, натис кнопку, кришка клацнула, у портсигарі лежали цигарки «Казбек».

– Прошу! – сказав напарник і простягнув портсигар Чонкіну.

Знітившись іще більше, Чонкін тицьнув рукою в портсигар, довго длубався в ньому своїми вузлуватими пальцями, нарешті витяг одну цигарку з-під резинки. Він довго її розглядав, як невеличке диво, – такі цигарки він і на волі бачив тільки здаля.

Запалили. Чонкін затис цигарку, як самокрутку, великим і вказівним пальцями, напарник тримав по-інтелігентськи поміж вказівним і середнім пальцями. Апетитно затягнувшись і пустивши дим рівними кільцями, напарник знову усміхнувся Чонкіну і промовив:

– Дозвольте відрекомендуватися: Запятаєв Ігор Максимович, латинський шпигун.

Чонкін поглянув на нього з цікавістю, але не сказав нічого.

– Не вірите? – посміхнувся шпигун. – А ось я вам відразу повірив. Тому що моя історія, цілком реальна, виглядає далеко фантастичніше від вашої. Так, так, не дивуйтеся. Ось ви, наприклад, скільки їх знищили?

– Їх? – перепитав Чонкін. – Кого це?

– Я маю на увазі більшовиків. Кого ж іще? – пояснив Запятаєв, дещо дратуючись.

– Більшовиків? – знову не зрозумів Чонкін.

– Слухайте, Чонкін, – спалахнув Запятаєв, – я ж вам не слідчий. Нащо ви переді мною дурня корчите? Ви вчора розповідали, як билися з цілим полком. Було це чи ні?

– А що ж я, брехати буду? – образився Чонкін.

– Я й не кажу, що брешете. Я вірю. Саме тому й питаюся, скільки ви їх знищили?

– Та ніскільки.

– Отож-бо, – зрадів шпигун. – Якраз до цього я й хилю. У вас були кулемет, гвинтівка, декілька пістолетів, ви стріляли і не вбили жодного. А чому? – Він дивився на Чонкіна, ледь прищулившись і злегка похитуючи головою, усім видом показуючи, що відповідь йому й так відома, але він хоче почути її від Чонкіна. – Чому?

– Не влучив, – сказав Чонкін розгублено. Зараз йому навіть стало незручно, що він виявився таким незглебою.

– Ось бачите! – задоволено сказав Запятаєв. – Жодного. Не влучили. Ну, а коли б і влучили, то скількох могли б убити? Одного, двох, трьох, ну, десяток від сили. Тобто це в кращому випадку. А ось я… – Він переклав цигарку з правої руки в ліву, різко нахилився і, мов фокусник, витяг зі штанини якийсь маленький предмет, що виявився огризком хімічного олівця.

– Ось, – урочисто мовив Запятаєв і потряс огризком над головою. – Ось вона, сучасна зброя, яка страшніша від кулемета й картечі. Цей предмет я бережу, як священну реліквію. Він вартий того, щоб лежати у музеї на найвиднішому місці. Цим безневинним зовні предметом я вивів з ладу і знищив полк, дивізію, може, навіть армію.

Чонкін уважно поглянув на огризок, на миршавого Запятаєва. «Псих якийсь», – подумав він, холонучи.

– Тепер ви мені не вірите? – з розумінням посміхнувся Запятаєв.

– Вірю, вірю, – поквапно сказав Чонкін. Затягнувшись востаннє, він затоптав недопалок і рушив у куток, де стояли двоє відер і кілька мітел.

– Ні, ви послухайте, – заметушився Запятаєв, хапаючи його за рукав.

– Опісля, – Чонкін вибрав мітлу, яка похватніша, взяв відро і подався в інший куток до водопровідного крана.

– Та послухайте ж! – побіг за ним Запятаєв. – Вам буде цікаво.

– Нíколи, – сказав Чонкін. – Працювати треба.

Набравши води, він поставив відро на підлогу, намочив у ньому мітлу і заходився махати нею вздовж стін.

– Ну, як хочете.

Запятаєв образився, сховав олівець і також пішов по мітлу та відро.

Деякий час працювали мовчки. Чонкін махав мітлою і боязко, але не без цікавості позирав на Запятаєва. Як людина з конкретним баченням він спробував уявити собі озброєне до зубів воїнство і маленького Запятаєва, який розмахує своїм огризком.

– Це ж треба! – засміявся Чонкін. – Олівцем, каже, дивізію. Оце сказав!

– Якби ви послухали, – мовив Запятаєв ображено, – ви погодилися б, що в цьому нічого неймовірного немає.

– Ну, гаразд, катай, розповідай, – великодушно погодився Чонкін. Він зрозумів, що хоча Запятаєв, може, й псих, але в даних умовах, очевидно, нешкідливий. Чонкін поставив мітлу перед собою, сперся підборіддям на ручку й наготувався слухати.

Тепер Запятаєв комизився, кажучи, що Чонкін відбив йому бажання. Та все ж, очевидно, дуже вже хотілося йому повідати комусь свою історію. Він чекав «вишки» і боявся, що ніхто ніколи не дізнається про його героїчну діяльність.

– Ну, то слухайте, – мовив він урочисто. – Ось у двох словах мій початок. Виходець з петербурзької дворянської, не дуже знатної, але заможної сім’ї. Дім з лакеями, боннами, власним автомобілем ще перед минулою війною. Я – гімназист, юнкер, підпоручик в армії Врангеля. Коли всі втекли, я лишився, аби продовжувати боротьбу з радянською владою, яку тоді ненавидів навіть більше, ніж зараз. Перебрався до Москви, вигадав собі пролетарське минуле, вештався в різних колах, шукав собі подібних – безуспішно. Траплялася, щоправда, різна шантрапа, але це було зовсім не те, що я шукав. Одні писали мудровані віршики, інші потягували гашиш, ще інші захоплювалися повальним гріхом і спіритизмом. Декотрі відбивали на гектографі жалюгідні прокламації і з парою іржавих пістолетів готували військовий переворот. Ну і, звичайно, рано чи пізно всі потрапляли куди? На Лу-бян-ку. І поети, і спірити, й ті, що з револьверами. Я вчасно зрозумів: від таких треба подалі. Ні, я не здався, я хотів продовжувати боротьбу. Але з ким і як? Приглядаюсь, бачу: совєти з кожним роком все міцніють і міцніють. Реальної опозиції нема, таємна діяльність неможлива. Загальна пильність, усі один на одного доносять, чека кожного наскрізь бачить. Усе жахливо. Для серйозної боротьби потрібна організація, потрібні однодумці, та де вони? Нікому не можна відкритися, ніхто нікому не вірить. Я довго думав над тим, що відбувається, скажу вам одверто, я почав впадати у відчай. Якщо ніяка боротьба неможлива, то для чого я тут зостався? Аби стати таким, як і всі, і слухняно їсти з того ж корита? І тут я зробив відкриття, котре без зайвої скромності можна назвати яким? Ге-ні-аль-ним! Так, – сказав Запятаєв і щасливо засміявся. – Саме геніальним, на менше я не згоден. Ось ви, – він відстрибнув од Чонкіна і тицьнув у нього пальцем, – скажіть мені, що ви вважаєте основною особливістю нинішньої влади? В чому її достоїнство? Яка вона?

– Вона? – Чонкін замислився. – Ну, взагалі-то хороша.

– Дотепно, – посміхнувся Запятаєв. – Ну, а коли без жартів, я вам скажу по секрету… – Він наблизився до Чонкіна і, війнувши на нього духом гнилих зубів, стишив голос до шепоту: – Запам’ятайте раз і назавжди – основна, головна, чудова особливість цієї влади полягає в тому, що вона до-вір-ли-ва. Так, саме довірлива, – повторив він уголос і знову відскочив. – Ви скажете: я-а-а-к? – він вирячив очі і відкрив рота зображаючи неймовірне здивування Чонкіна. – А ось так, дорогий мій Іване… як вас?.. Васильовичу… Саме так. Ви скажете, яка там довірливість, коли вона всіх у всьому підозрює, коли вона хапає і знищує головних своїх ідеологів і стовпів за найдрібнішою підозрою. Ви мені скажете – Троцький, ви мені скажете – Бухарин з Зінов’євим, ви мені скажете – Якір з Тухачевським. Так, звичайно, вона підозрілива, вона своїм не довіряє, але подібним до мене вона вірить як? Без-меж-но. На жаль, я зробив це відкриття не одразу. Я тоді уже був не в Москві, а тут, в області. Працював дрібним службовцем в одній важливій установі. У такій важливій, що навіть тепер боюся сказати. А керівником у нас був Рудольф Матвійович Галчинський. Не пам’ятаєте? Ну, був такий відомий більшовик, герой громадянської війни, особистий друг Леніна. Такий відданий, такий довірений, що він з-за кордону, розумієте, не вилазив. Добував якесь там військове обладнання, якісь секрети і, коли не помиляюся, керував загальною підривною діяльністю, тобто готував світову революцію. Дуже шкідлива була людина. І ось, коли я зробив своє відкриття, я його на цьому самому Галчинському й випробував. Взяв якось клаптик паперу, оцей самий огризок (він був трохи більшеньким), натяг на ліву руку рукавицю і написав: «Під час перебування в Англії Галчинський був завербований британською розвідкою». І підписав простенько, без вигадок: «Зірке око». Га? Як вам подобається?

Поступово Запятаєв розпалився, відкинув мітлу, розмахував руками, сам себе запитував і сам же відповідав, розбиваючи слова на склади. Сміявся, підморгував, при цьому одна половина обличчя, як на шарнірах, злітала вгору, а друга, навпаки, опускалася.

– Але тут… – Запятаєв помовчав і похитав головою. – Мене чекало перше випробування. Наступного дня я підійшов у якійсь справі до секретарки нашого начальника, до цієї чарівної тлустої свині Валентини Михайлівни Жовтобрюх, і кажу їй мимохідь комплімент: «Валентино Михайлівно, який прекрасний на вас жакет!» Сволота була неймовірна, але все-таки жінка. Вся зарожевіла, рум’янець крізь жир проступив: «Справді, вам подобається?» – «Чудовий, – повторюю, – жакет, і дуже вам до лиця». А вона так і розцвіла. «Це мені, – каже, – Рудольф Матвійович з-за кордону привіз». – «З Англії?» – питаю. «Ні, з Бельгії. А в Англії він ніколи не бував». – «Як? – дивуюся я. – А останнього разу?» – «Саме останнього разу він був у Бельгії та Голландії. До цього в Німеччині, у Франції і навіть у Канаді, а в Англії ніколи. Та що ви так зблідли? Що з вами?»

Ви уявляєте, що я відчував, коли навіть свого стану приховати не зміг? Декілька діб після того я не знаходив собі місця. День ще сяк-так спливав у роботі, а вночі – суцільні кошмари. Я залазив під ковдру і тремтів, навіть не фігурально, а в найпрямішому розумінні. Чого тільки мені не уявлялося! Зупинилася внизу машина – за мною. Грюкнули двері – за мною. Я не боягуз, Іване Васильовичу. Але мені було до сліз досадно, що ось так по-дурному, з першого разу… Та от якось іду на роботу, піднімаюся сходами і очам своїм не вірю: два молодики у формі та один у цивільному ведуть попід ручки нашого героя, себто самого Рудольфа Матвійовича, блідого, без окулярів. Я відступив з дороги… І навіть, здається, привітався, але він мене не помітив, а один з молодиків буркнув мені: «Не плутайтесь під ногами». Піднімаюся до приймальні, там як після погрому: шухляди столів висунуті і стоять на підлозі, папери розсипані, а біля вікна в кутку плаче Валентина Михайлівна. Я, звісно, до неї: «Валентино Михайлівно, що трапилось?» Вона хустинкою очі висушила і дивиться на мене суворо: «Рудольф Матвійович виявився британським шпигуном. Не можу простити собі, поруч була, а не помітила». Я, звичайно, – Запятаєв радісно підморгнув, – з задоволенням став її заспокоювати, мовляв, не переживайте, адже ще нічого не доведено, все ще може прояснитися. Адже Рудольф Матвійович, здається, в Англії ніколи не бував. Тут вона як заверещить: «Що значить – здається? Що значить – не бував? Ви що ж, нашим органам не довіряєте?» Довелося мені запевняти її, що довіряю. Минуло трохи часу, і в газетах – ви, може, пам’ятаєте – з’явилося повідомлення про суд над ворогом народу Галчинським. Писалося, що під тягарем поданих доказів підсудний повністю визнав, що під час перебування в Англії він був що? За-вер-бо-ва-ний.

Тут Запятаєв примовк, замислився, і Чонкін, вирішивши, що оповідь закінчено, пробурмотів щось, мовляв, еге ж, буває, і взявся за мітлу. Але Запятаєв його зупинив:

– Ні, ви послухайте, що було далі. Зваливши Галчинського, я збадьорився. Я зрозумів, що вибрав вірний шлях. Я купив декілька зошитів і взявся до роботи. Бачу якогось активного більшовика і тут же сигналю: завербований такою-то розвідкою. Бачу, в Червоній армії з’явився якийсь видатний командир – сигнал на нього. Бачу, якийсь вчений, якийсь талант новоявлений збирається чи то незвичайну машину створити, чи то врожай небувалий виростити, – сигнал. Ну, з талантами, знаєте, розправлятися простіше простого. Якщо він у науку свою чи в мистецтво своє заглибився, він довкола себе нічого не бачить і неодмінно дурниць понароблює. На збори не ходить, коли пропонують виступити, намагається відмовчатись, і коли вже скаже щось, то обов’язково невлад. Знищувати таланти, Іване Васильовичу, найприємніше і безпечне діло. Витає він десь там у своїх емпіреях, а його раптом на землю опустять і питають: а що ви, дорогенький, думаєте стосовно, скажімо, лівого уклонізму чи правого опортунізму? А він, бачте, якраз про це нічого й не думав. Та як же ж можна про це не думати? Зараз, коли загострюються суперечності, коли в усьому світі складна обстановка і капіталісти вдаються до нових атак. І то ж не одразу, Іване Васильовичу, не кожну людину тягнуть в кутузку, а ще пограються з нею, як кішка з мишею, хай вийде, мовляв, на трибуну, хай політичні помилки свої визнає, а вона впирається, вона хоче, щоб її зрозуміли. «Що ви, товариші, я політикою зовсім не цікавлюся». А їй у відповідь головою похитають, та пальчиком посваряться, та підморгнуть: «Кинь, – кажуть, – ти людина, звичайно, розумна, але нащо ж нас за ідіотів вважати? Ми ж розуміємо, що відхід од політики – також політика». А вона: «Та що ви, та я…» А інша починає козиритися. Як це, я талант, я геній, на моє місце першого-ліпшого не поставиш. А ось і поставимо, а ось і поставимо. І навіть не те що кого завгодно, а найостаннішого ідіота візьмемо й поставимо. – Тут Запятаєв захихотів, затрусився, а коли заспокоївся, продовжив: – Ех, Іване Васильовичу, як згадаю, так плакати хочеться, скільки через мої руки людей найвидатніших пройшло. Фізики, ботаніки, письменники, зодчі, артисти, партійні працівники. Еліта. Вершки суспільства. Я дві дюжини зошитів на них витратив, ось таких, загальних. І майже щоразу без промаху. Ні, що не кажіть, а довірливіше цієї влади на світі нема. І яких тільки дурниць я не писав, у все вірять. Про одного, наприклад, повідомив, що в день відкриття бухарінського процесу він вийшов з дому із заплаканими очима. Я ж не писав, чому він був заплаканий. Може, його жінка макогоном побила, а не те щоб він Бухаріну особливо співчував. А його взяли. Про іншого дуже заслуженого товариша я повідомив, що він в інтимній бесіді з таким-то гудив що? Клі-мат. Пропав і цей. І той, що його слухав, також пропав. Аякже! Хіба можна наш клімат гудити? – Запятаєв підморгнув, перекосився, похихотів. – Ось, Іване Васильовичу, й судіть самі, яка зброя в сучасних умовах страшніша: кулемет, картеч чи ось цей маленький недогризок.