Текст книги "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Претендент на престол"

Автор книги: Владимир Войнович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

– Іван Чонкін! – голосно промовив лейтенант, ніби пробуючи це ім’я на смак. – Здається, є такий. А ви хто йому, власне кажучи, будете?

– Сам знаєш! – Нюра почала сердитись.

– Я не знаю, – посміхнувся лейтенант доброзичливо. – Можливо, він ваш чоловік?

– Чоловік, – похмуро кивнула Нюра.

– А де це зазначено?

– А ніде. Я жила з ним без запису.

– Мало хто з ким жив, – розводив філософію лейтенант. – У нас в селі один з козою жив. Якийсь документ є, що ви разом жили?

Нюра не відповіла. Розкручуючи в руці сумку то в один бік, то в інший, вона спідлоба дивилася на лейтенанта.

– Отже, немає документа? – допитувався лейтенант. – Ну ось, я так і думав. Отже, ви для нього стороння особа. А стороннім особам довідки не видаються. Зрозуміло? – Він виплюнув затухлу цигарку і глянув на Нюру.

– Так як же ж… – почала було Нюра.

– А ось так! – лейтенант раптом осатанів і, збігши з ґанку, наблизився до Нюри. – Ось так! – закричав їй в обличчя. – Нема ніякого Чонкіна. Нема, не було й не буде. А ти тут краще не ходи й не плутайся під ногами, а то й тебе візьмемо як співучасницю.

– Так я ж… – сказала Нюра і заплакала.

– І нічого плакати, – збавив голос Філіпов. – Тобі ніхто нічого поганого не робить. Ми тебе тому й не забираємо, що ти до нього ніякого стосунку не маєш, що ти стороння. І затям це добре: сто-рон-ня.

З цими словами він повернувся, скочив на ґанок і зник за дверима.

7

Перед столом голови Голубєва стояв інструктор райкому Чмихалов, високий худий чоловік з червоним, напевне, од пиятики, носом на довгастому насупленому обличчі. Він стояв у надітому поверх куфайки довгому брезентовому плащі з відкинутим каптуром, а в руках тримав трихвостого батога і поляскував ним по халяві гумового чобота.

За вікном, прив’язаний до ґанку, понуро мокнув на осінньому дощі гнідий кінь Чмихалова.

У конторі було добре напалено. Чмихалов пітнів, втирався рукавом, шморгав носом і вкотре запитував голову, чому в колгоспі не провадиться збирання хліба.

– Поглянь у вікно, побачиш, – відповідав голова.

– А мені у вікно глядіти нічого, – занудно гугнявив Чмихалов. – Я дивлюся у партійні вказівки.

– О, – сказав голова і покрутив біля скроні пальцем. – Вказівки, вказівки… Вкажи дощеві, аби він перестав. Ви там, у райкомі, сидите і не знаю чим думаєте. Вперлися у свої вказівки, як барани.

– Як хто? – швиденько перепитав Чмихалов.

– Як овечки, – пом’якшив своє визначення Голубєв.

– Одразу, значить, позадкував, – Чмихалова наче підмінили, очі його заблищали. – Отже, по-твоєму, виходить, що в райкомі сидять барани?

– Ти мені політики не ший, – сказав голова, підводячись. – Я тобі кажу: дощ іде, а під час дошу збирають хліб тільки дурні та шкідники.

– Ну й добалакався! – розвів руками Чмихалов. – Отже, в райкомі сидять барани, дурні й шкідники. І, отже, вся наша партія…

Доказати він не встиг. Голубєв вискочив з-за столу, вхопив Чмихалова однією рукою за шкірки, іншою за штани і, зігнувши його в три погибелі, поволік до виходу.

Нюра Бєляшова, з’явившись о тій порі біля контори, бачила, як на мокрому ґанку, невлад махаючи ногами і руками, несподівано виник Чмихалов. На його довгому обличчі відбилися найрізноманітніші переживання. Нюра не встигла здивуватися і зрозуміти, в чому річ, як Чмихалов, змахнувши руками, наче птах, одірвався од ґанку і полетів. Поли плаща розметалися, а каптур надувся, ніби парашут. Політ був недовгим. Перелетівши через усі східці, Чмихалов торкнувся землі, підстрибнув і побіг, однак нижня його частина не змогла наздогнати верхню, і він розпластався у багні з витягнутими вперед руками, немовби ловив курку.

Підводився він поволі. Його руки, живіт, коліна і навіть одна щока були в багні. Розмазавши грязюку по щоці кулаком з затиснутим у ньому батогом, Чмихалов підійшов до коня, що покірно очікував його, одв’язав і тремтячою ногою довго не міг потрапити в стремено. Нарешті це йому вдалося, він всівся у слизьке сідло, повернув до Голубєва брудне й жалюгідне обличчя і сказав, ледь не плачучи:

– Нічого, я тобі ще покажу! – од’їхав кілька кроків, озирнувся і крикнув сміливіше, хоча й верескливо: – Покажу! Покажу-у! – і погрозливо підняв руку з батогом. Кінь з переляку рвонув. Чмихалов звалився на спину і задер ноги, але різким порухом відновив рівновагу і швидко віддалився. Голова провів його задумливим поглядом і скосив очі на Нюру.

– Ти до мене?

– З поштою, – сказала Нюра.

– Заходь.

У кабінеті голови вона виклала на стіл газети, журнал «Крестьянка», «Блокнот агитатора», чотири листи, три листівки і один товстий пакет. Голубєв схопив «Правду» і почав читати зведення Радінформбюро про становище на фронті, а коли підвів очі, Нюра все ще стояла перед ним, переступаючи з ноги на ногу. В одній руці вона тримала сумку, іншу з якимось папірцем простягала Голубєву.

– Що це? – зиркнув на папірця Голубєв.

– Тимофійовичу, підпиши, га?

Рахівник Волков сидів у сусідній кімнаті й однією рукою скручував цигарку, допомагаючи собі плечем і підборіддям.

З головиного кабінету долинав якийсь гамір. Волков послинив газетку і завмер, наслухаючи. Спочатку він почув голос голови: «Ну, ти даєш!», потім щось сказала Нюра, потім знову голова: «Не можу, і не проси, ніяк не можу. Та ти що, в тюрму мене запроторити хочеш?»

Відклавши недокручену цигарку, Волков зазирнув до голови. Він побачив заплакане Нюрине обличчя, зніяковіле обличчя Голубєва і почув його голос:

– Ти зрозумій, Нюро, я б радий, але як же я можу? Я ж голова, я не можу підписувати такі папери.

Нюра схлипувала, витираючись кінцем хустини. Голова угледів Волкова і поманив пальцем:

– Ходи сюди. Ти поглянь, що вона мені дає на підпис.

Волков підійшов до голови, взяв простягнутого йому папірця і повільно, вникаючи у зміст, прочитав:

ДОВІДКА

Видана Бєляшовій Г. О. про те, що вона дійсно жила з військовим службовцем Чонкіним Іваном.

– Це ти сама писала?

– Сама. – Нюра з надією дивилася на Волкова.

– Це тобі в сільраду треба йти з цією довідкою. А ми колгосп, ми таких довідок не видаємо.

– Та й у сільраді не підпишуть, – сказав Голубєв.

– Мабуть, що не підпишуть, – підтвердив Волков, поклавши довідку на стіл.

– Ну як же не підпишуть? – мовила Нюра. – Я ж не якось там… я ж з їм по правді жила.

– По правді, по правді, ніхто ж не заперечує, – сказав голова. – Але довідки тобі ніхто не дасть. А ти ось що, – Голубєв підвівся і вийшов з-за столу, – ти йди просто в райком, до Ревкіна просто. І як у кабінет увійдеш, так сумку на підлогу кидай і сама на підлогу кидайся, очі витріщай і кричи… – Голубєв насправді витріщив очі, побуряковів і раптом, зображуючи, як має поводити себе Нюра, завищав: – «Я вагітна!»

– Ох, батечку! – Нюра зі страху аж присіла. – Перепудив як!

– Перепудив? Отож-бо! – голова підморгнув Волкову, який споглядав усе без інтересу і без живинки в очах. – Він також перепудиться. На горло його бери. Кричи: «Вагітна! Оддай мені мого Івана!» – кричи.

– Гадаєш, допоможе? – поцікавилась Нюра. Голубєв поміркував, поглянув на Волкова.

– Мабуть, що не допоможе, – знехотя визнав.

– Навіщо ж кричати?

– А так. Душу одведеш.

Нюра взяла папірець, сказала:

– Ну, добре, тоді допобачення.

Пішла до виходу, взялася вже за ручку дверей, зупинилась.

– Тимофійовичу, – мовила зніяковіло. – Але ж я й справді теє…

– Що теє? – не зрозумів Іван Тимофійович.

– Важка я, – сказала Нюра, червоніючи.

8

Дві чи три доби з перервою на ніч просиділа Нюра на лавці перед приймальнею секретаря райкому Ревкіна, котрий то виїжджав на виклик якогось начальства, то сам викликав до себе когось, то проводив якісь конференції, то готувався до бюро райкому. І хоча на дверях його висіла табличка із зазначенням днів і годин прийому, очікування Ревкіна скидалося на подорожування у поїзді, який іде без розкладу, невідь куди і невідомо, чи дійде колись до кінцевого пункту.

Райком жив напруженим буденним життям, коридорчиком діловито снували, розносячи папери на підпис, секретарки в білих кофтинках і поважно рипіли хромовими чобітьми місцеві начальники в напіввійськових, а то й у цілком військових костюмах. Іноді з’являвся й сам Ревкін, і тоді ті, що сиділи на лавці, підводили голови і дивилися на нього, як на вищу істоту, не відважуючись наблизитися. А коли хто й відважувався, то одразу ж з нічого виникала секретарка, літня жінка в окулярах, і, застосовуючи фізичну силу, кричала:

– Громадянине! Громадянине! Ви ж бачите, що товариш Ревкін дуже зайнятий. Як тільки в нього буде вільний час, він усіх прийме.

Доки вона це говорила, доки відпихала розгубленого громадянина, товариш Ревкін встигав сховатися за дверима, а вже туди пробитись до нього не було ніякої можливості.

На третю чи четверту добу всім, хто чекав під дверима приймальні, було оголошено, що протягом кількох днів товариш Ревкін прийому не вестиме, бо він готується до наступного дуже важливого засідання бюро, а замість нього усіх прийме товариш Борисов. Дехто з черги був цим розчарований, Нюра ж попервах начальників не розрізняла, для неї вони всі були на одне лице.

Скільки вона ще очікувала на свою чергу, зараз, за давністю літ, встановити вже немає змоги, але винагородою її наполегливості було те, що вона врешті-решт потрапила до кабінету, де за столом сидів чоловік, чий знудьгований вигляд виражав повну байдужість до людських справ.

Він дивився на Нюру без найменшої цікавості, ніби заздалегідь знав, що справа, заради якої вона насмілилась його потурбувати, нічого не варта, надто зараз, на тлі грандіозних подій, що відбуваються. Він сидів, мовчки дивився на Нюру, і вона, не діждавшись ніякого запитання, змушена була сказати, що прийшла клопотатися «за свого мужика».

– За якого? – Борисов уперше розтулив вуста, і стало зрозуміло, що він – не статуя.

– За Івана, – мовила Нюра і розплакалась.

Він поворухнувся, дістав кишенькового годинника і втупився в нього, чи то даючи зрозуміти, що він людина зайнята, чи то засікаючи, скільки часу Нюра проплаче. Може, Нюра плакала довше, ніж належало, – він не витримав і сказав, не підвищуючи голосу:

– Громадянко, тут сльозам не вірять.

Слова ці, вимовлені так просто, справили на Нюру відповідне враження, їй і справді одразу ж перехотілося плакати.

– Тепер, – сказав Борисов, продовжуючи дивитись на годинника, – викладайте швидко прізвище Івана, що з ним трапилось і чого ви хочете.

Вона почала викладати, назвала прізвище, він пожвавішав і швидко перепитав: «Як? Як?» Вона повторила: «Чон-кін».

– Чонкін, – замислено проказав він і записав прізвище на сторінці настільного календаря. – Отже, ви кажете, що він заарештований? Так що ж вас турбує?

– Та як же ж? – сказала Нюра.

– А що як же? – запитав Борисов. – Раз він заарештований, значить, буде суд. Якщо цей ваш Чонкін винен, його покарають, якщо ні… – Тут Борисов, можливо, хотів сказати «виправдають», але, подумавши, закінчив: – …тоді суд прийме інше рішення.

– А як же ж я? – сказала Нюра.

– А що ви?

Нюра знову заплакала і, втираючись кінцем хустини, почала плутано пояснювати, що її вважають сторонньою, а насправді вона не стороння, тому що вона з ним, тобто з Іваном, хоч і без довідки, а жила.

З’явилися ознаки того, що Борисову став уриватися терпець.

– Громадяночко, – сказав він, тарабанячи пальцями по столу, – що ви мені городите? Яке мені діло до того, з ким ви жили? Невже ви гадаєте, що райкому більше нічого робити, як займатися такими дурницями? Ідіть звідсіля!

– Куди? – крізь сльози запитала Нюра.

– Не знаю. До прокурора чи ще до когось. Ідіть!

Та Нюра не йшла. Вона стояла і плакала. А Борисов сидів і дивувався, невже ця дурна жінка не може зрозуміти, хто вона, де перебуває і перед ким стоїть. Обурений цим, він вийшов із-за столу і почав тіснити Нюру до виходу.

– Ну, досить, нічого тут рюмсати. Тут вам не це саме. Тут ми нікому хуліганити не дозволимо. Тут і не таким роги обламували.

Відступаючи під його натиском, Нюра задкувала до самих дверей і, спиною вибивши двері, вискочила з них, мов ошпарена.

9

Прокурор Павло Трохимович Євпраксеїн на тверезу голову завжди знав, що він робить і для чого. Він розумів, що багато хто не має подібних знань, і тому звично не дивувався чудернацькій поведінці людей.

Нюра, пішовши од Борисова ні з чим, дійшла висновку, що поводила себе неправильно. Тепер вона вирішила діяти так, як радив їй Іван Тимофійович Голубєв. Та одна річ вирішити, а інша – зробити. Коли вона увійшла до кабінету і побачила тілистого поважного чоловіка за великим столом під великим портретом, вона якось одразу ж знітилася і, переступаючи з ноги на ногу, навіть злегка позадкувала, але, дійшовши до порога, зупинилася.

– Ви до мене? – запитав прокурор привітно.

– До вас, – мовила Нюра так тихо, що сама своїх слів не почула.

– А в якій справі?

– Я вагітна, – сказала Нюра.

Якби вона виконала пораду Голубєва в повному обсязі, себто завищала, кинула на підлогу сумку й сама кинулася долі, можливо, це й справило б на прокурора належне враження. Але вона знітилась, почервоніла і цю фразу вимовила так тихо, що не була певна, почув її прокурор чи ні.

– Не зрозумів. Яка? – прокурор приклав до вуха долоню.

– Вагітна, – пробелькотіла Нюра, ніяковіючи ще більше.

– Голосніше.

Коли вона вимовила те ж слово втретє, прокурор нарешті її почув. Він посміхнувся і вийшов з-за столу.

– Вагітна? – перепитав і, м’яко взявши Нюру за плечі, підвів до вікна. – Якщо вагітна, вам не сюди, вам о-он куди треба.

І показав їй на обшиту дранкою будівлю з іншого боку вулиці, у якій, згідно з вивісками, був пологовий будинок та жіноча консультація.

– Ні, – сказала Нюра, – я не про те, я про мужика.

– Від фронту нікого не звільняємо, – поквапно мовив прокурор.

– Та ні, – сказала Нюра.

– А коли щодо аліментів, то ще рано. Тільки після народження дитини.

– Та я не про те, – посміхнулася Нюра. Порівняно з тим, що мав на увазі прокурор, істинна її справа видалася їй далеко простішою і легко вирішуваною. – Мужика ось мого посадили.

– А-а, – мовив прокурор. – Тепер зрозумів. І за що ж?

– А ні за що, – щиросердо сказала Нюра.

– Ні за що? – здивувався прокурор. – А ви в якій країні проживаєте?

– Як це? – не зрозуміла Нюра.

– Ну, я запитую, де ви живете? В Англії, в Америці чи, може, у фашистській Німеччині, га?

– Та ні ж, – пояснила Нюра, – я в Красному живу, в селі, звідсіля сім кілометрів, може, чули?

– Щось чув, – кивнув прокурор. – І що ж у цьому вашому Красному радянської влади немає, чи що, га?

– У Красному немає, – потвердила Нюра.

– Як, зовсім немає?

– Зовсім немає, – сказала Нюра. – Сільрада ж у нас в Ново-Клюквині, через річку. А в нас тільки колгосп.

– А, зрозуміло, зрозуміло, – дійшло до прокурора. Він узяв аркуш паперу і став на ньому щось креслити. – Ось це, значить, річка, тут, за річкою, радянська влада, ось ми її так заштрихуємо. А з цього боку, виходить, зовсім нічого. Та-а-ак, – сказав він, з інтересом розглядаючи креслення, – тоді, звичайно, зовсім інша справа. А то я вже було подумав, як це: радянська влада, і ні за що… Я особисто як прокурор, ну і взагалі, як радянська людина, про такі неподобства ніколи не чув. Ні, звичайно, бувають в нас окремі особи, котрі з дурощів чи зловмисно розпускають різні чутки, але таких людей ми, звичайно, садовимо. За наклеп на наш лад, на наше суспільство, на наш народ, але ж тут не можна сказати – ні за що. Адже так?

– Так, – погодилася Нюра.

– Ну, і чого ж ви від мене хочете?

– Так я ж про свого мужика, – нагадала Нюра.

– А я тут при чому? – розвів руками Павло Трохимович. – Я ж радянський прокурор. І влада моя поширюється тільки на радянській території. А там, де радянської влади немає, там я безсилий.

Зі сказаного прокурором Нюра не зрозуміла нічого і сиділа, чекаючи продовження розмови. Та прокурор ніякої розмови продовжувати, очевидно, не збирався. Він дістав з пластмасового футляра окуляри, посадив їх на носа і, розкривши папку з написом «Справа №…», взявся читати документи, що лежали в ній. Нюра терпляче ждала. Нарешті прокурор звів очі і здивувався:

– Ви ще тут?

– Так я ж про…

– …свого мужика?

– Еге ж, – кивнула Нюра.

– Хіба я незрозуміло пояснив? Ну, що ж, спробую інакше. Запам’ятайте і закарбуйте собі на носі, – він підвищив голос і став погрожувати пальцем, – у нас в Радянському Союзі ні за що нікого не саджають. І я як прокурор попереджую вас якнайсуворішим чином, ви такі балачки облиште. Так, так, і нічого прикриватися своєю вагітністю. Ми нікому – ні вагітним, ні всіляким іншим не дозволимо. Зрозуміло?

– Зрозуміло, – злякалася Нюра.

– Ну, ось і добре, – швидко пом’якшав прокурор. – В основному домовилися. А що стосується деталей, то їх можна й обговорити. Коли щодо вашого чоловіка були допущені окремі порушення закону, ми їх припинимо, а винних, якщо вони є, покараємо. Це я вам обіцяю як прокурор. Як прізвище вашого чоловіка?

– Чонкін, – сказала Нюра. – Чонкін Іван.

– Чонкін? – прокурор згадав, що колись підписував ордер на арешт саме Чонкіна, і потім чув, що саме Чонкін виявився отаманом якоїсь банди і що ця банда була розгромлена. – Чонкін, Чонкін, – бурмотів прокурор. – Отже, ви кажете, Чонкін? Одну хвилиночку, – він ввічливо посміхнувся. – Будьте ласкаві, почекайте мене в коридорі, я все виясню і тоді вам скажу.

Нюра вийшла в коридор і там пробула певний час. А прокурор Євпраксеїн тим часом комусь телефонував і розмовляв стоячи й пошепки, прикриваючи трубку долонею і позираючи на двері. Потім він вийшов у коридор, запросив Нюру до себе, сам сів за стіл, а вона лишилася стояти.

– Отже, ви кажете – Чонкін? – запитав прокурор. – А ваше як прізвище?

– Бєляшова, – неохоче мовила Нюра, розуміючи, що це запитання поставлено їй неспроста.

– Вірно, – сказав прокурор. – Бєляшова. Ви з цим Чонкіним не одружені. Так? Так. Тобто, власне кажучи, ви до цього Чонкіна, якого, до речі, жде суворе покарання, ніякого стосунку не маєте.

– Та як же, – заперечила Нюра, – я ж вагітна.

– Тим паче, – впевнено сказав прокурор. – Навіщо ж вам пов’язувати свою долю і долю майбутньої дитини з цим злочинцем?

Тут він почав плести якісь нісенітниці і промовляти від імені такої собі множинної особи, якою або частиною якої він начебто був.

– Ми, – сказав він, – не маємо сумніву, що ви хороший працівник і справжня радянська людина і що ваш зв’язок з цим Чонкіним був цілком випадковим. Саме тому ми вас і не притягуємо до відповідальності. Але саме тому ви повинні від цього Чонкіна рішуче відмежуватися…

Далі пішла взагалі якась тарабарщина: важкі часи… складна міжнародна обстановка… протиборство двох світів… не можна сидіти між двома стільцями… необхідно визначитися, з якого боку барикад…

– І тому, – закінчив він свою думку, – для вас було б правильним не захищати вашого Чонкіна, а навпаки, розірвати з ним найрішучішим чином. Було б доречно заявити навіть письмово, що я, така-то і така-то, увійшла в інтимний зв’язок з Чонкіним випадково і необачно, не знаючи його звірячої суті, про що шкодую. Га? Як ви вважаєте, можна так написати? – Прокурор глянув на Нюру і побачив її очі, повні сліз.

– Дядечку, – мовила Нюра, шморгаючи носом, – він же ж, Ванько, хороший.

– Хороший? – прокурор спохмурнів і одвів очі. – Цікаво, за що ж його заарештували, раз він хороший?

– Та ні за що ж, – сказала Нюра.

– Ні за що? – сердито перепитав Євпраксеїн. – Ну, що ж, Бєляшова, ви, я бачу, не просто помиляєтесь. Ви затята у своїх помилках. Я бачу, для вас час, проведений з цим Чонкіним, не минув дарма. Я бачу, він добре встиг вас обробити.

Думаючи, що прокурор має на увазі її вагітність, Нюра кивнула і погодилася крізь сльози:

– Встиг.

10

Звичайно, зараз у Долгові вже мало хто пам’ятає прокурора Павла Трохимовича Євпраксеїна, хоча за тих часів важко було уявити, що його взагалі колись зможуть забути. Тоді слава його була міцною, гриміла на весь район, а інколи навіть виходила за межі. Всі знали й казали, чи, швидше, шепотіли, що прокурор Євпраксеїн – це звір. Що до нього потрапиш – живим не вийдеш. Що спуску нікому не дає, і ні сльозою його не проймеш, ні хабарем не підмажеш. І вигляд у нього був звірячий, і поводився він по-звірячому, і ніхто б тоді не повірив, що насправді був він людиною загалом доброю, але надто вже заляканою. І від того, що був заляканим, він до смерті боявся, що його доброту хтось розгадає, роздивиться і розкусить. І, щоб цього не трапилося, Павло Трохимович день у день приховував свою справжню сутність, і приховував настільки вміло, що деякі слабодухі люди від одного лише прокурорського погляду мало не втрачали свідомість.

Звичайно, серед прокурорів зустрічалися різні люди. Розповсюджений між ними був тип і справді жорстокої істоти, якій однаково, людина чи муха. Але такий жорстокий, знаючи свою жорстокість і тому не ризикуючи бути викритим, міг якусь жертву і проґавити через забудькуватість, після пиятики або з корисливих міркувань.

А от Євпраксеїн, відчуваючи в собі схильність до чогось доброго, дуже боявся, що і пронюхають, і довідаються, і тому не пропускав нічого й нікого.

Та була в нього одна слабкість, поширена навіть серед прокурорів, – він любив випити. І коли випивав, розкривався.

Того дня, після розмови з Нюрою, він зайшов у чайну, з кимось там зустрівся, з кимось там випив і повертався додому пізно увечері. Пальто на ньому було розхристане, шарф стирчав з рукава, а шапку він забув у чайній.

Прокурор ішов непевним кроком, хилитався із боку в бік, зашпортувався, зупинявся і розмахував руками.

– Дурепа! – казав він уявній співбесідниці. – Подумаєш – я вагітна. Я, може, також вагітний. А коли вагітна, так що ж, на руках тебе носити? Вагі-і-ітна! Теж мені дивина, ха-ха, вагітна. Так тебе ж ніхто не саджає. З тобою по-хорошому. До тебе гуманізм проявляють. Відречися від нього – і все, і ніхто тебе не зачепить. Так ні ж бо. Дядечку, він хороший. А що в ньому хорошого? Та мені, коли б дозволили, я, може, ще кращим був би. Але не можу, тому що я хто? Я прокурор. Так, прокурор, – він змахнув рукою, і перед очима в нього майнула пістрява стрічка. – «Змія!» – здогадався Павло Трохимович. – Змія! – закричав він не своїм голосом і з усієї сили кинувся бігти. Спіткнувся, упав, вдарився головою об дорогу. На щастя, о тій порі вулиці міста Долгова ще не мали твердого покриття. Зараз, щоправда, багато чого змінилося. А втім, твердого покриття немає, здається, й дотепер. Ну, а тоді, якби було покриття, то одним прокурором могло б стати менше. А прокурорів треба берегти. Ви скажете, а навіщо їх берегти, їх багато. Це, звичайно, так. Але все таки шкода й прокурора.

Вдарившись головою, прокурор Євпраксеїн лежав ницьма на дорозі і не подавав ніяких чітких ознак життя. Згодом, отямившись, він чув, як хтось підійшов, хтось нахилився над його розпластаним тілом. Прокурор застогнав.

– Ви живі? – співчутливо запитав незнайомий чоловічий голос.

– Не знаю, – Євпраксеїн намагався підкласти під себе руки, аби зіпертися, і знову побачив, що до нього повзе щось довге.

– Знову змія! – сказав він пригнічено, і голова його упала.

– Що ви, громадянине, яка змія? Це ж ваш шарф.

– Шарф? – прокурор розплющив одне око, посмикав рукою, і те довге також смикнулося. – Ти диви, шарф! А я думав – змія. А я змій не люблю. Я їх боюся. Ти думаєш, що я нічого не боюся? Ні, боюся. Тому що я жива істота, а все живе боїться.

З допомогою незнайомця він звівся на ноги й хилитався, не зважуючись рушити з місця.

– Спасибі, друже! – бурмотів він. – Спасибі! Не знаю навіть, чим тобі віддячити. Що для тебе зробити?

– Припалити не знайдеться? – запитав незнайомець і витяг з-за вуха цигарку.

– Зараз, – заквапився прокурор. Його переповнювала вдячність, і йому дійсно хотілося зробити щось хороше для цієї незнайомої, але, безумовно, доброї людини. – Одну хвилиночку. – Він поліз до лівої кишені, для цього йому довелося чомусь розвернутися на триста шістдесят градусів ліворуч. У лівій кишені сірників не виявилося. Тоді він поліз до правої кишені і знову зробив повний розворот довкола своєї осі праворуч. Знайшов у правій кишені пачку, відкрив і почав діставати сірники, розсипаючи їх по землі. Нарешті виловив одного сірника і, замахуючись ним, як шаблею, спробував чиркнути по пачці.

– Дайте, я сам, – запропонував незнайомець.

– Ні-ні, – сказав прокурор. – Я хочу проявити нова… пова… вагу.

Руки тремтіли, сірники ламалися. Нарешті один із них зашипів і спалахнув. Євпраксеїн підняв його до рівня свого обличчя. Незнайомець з цигаркою потягся до вогню, глянув на Євпраксеїна, здригнувся й відсахнувся.

– Ви прокурор? – запитав він схвильовано.

– Прокурор, – кивнув Євпраксеїн. Легким подувом вітру задуло сірника. Прокурор дістав іншого, чиркнув і побачив, що незнайомець швидко віддаляється від нього.

– Та куди ж ти? – розгубився Павло Трохимович. – На, припали! Чуєш, друже? Братику! Зупинися!

Він навіть пробіг кілька кроків за незнайомцем, але потім махнув рукою, зупинився і, сказавши «от дурень!», сплюнув.

Потім витягнув з рукава шарф, намотав його поверх коміра пальта і пішов далі, просторікуючи сам із собою:

– Теж мені, боягуз жалюгідний, прокурора злякався. І правильно робиш, що боїшся, – казав Павло Трохимович, звертаючись до телеграфного стовпа, що трапився йому на дорозі. – Правильно! Ти гадаєш, людина людині хто? Друг? Товариш? Братик? На, понюхай! Людина людині люпус ест! Людина людині – вовчище з ось такими іклами. Так, звичайно, я – прокурор. Я прокурор! – повторив він і побрів далі. – Я комуніст. Я солдат партії. Я не маю права на м’якодухість. Ось поб’ємо німців… Ось комунізм збудуємо, і тоді всім за потребою… Тоді будемо кожного по голівці… гладити. А зараз не час… – він зупинився, поміркував. – І вчора був не час. – Він ще поміркував і озирнувся. – І завтра буде не час. – І знову підвищив голос. – А та все одно! Я боєць! Я солдат!! Я кат!!! Я вбивця!!!! Я наволоч!!!! – вереснув він і вдарив себе кулаком у груди.

Азалія Митрофанівна, або просто Аза, дружина прокурора, сиділа перед дзеркалом і розтирала на вилицях крем. Було пізно. Діти, Оленка і Трохимко, давно полягали спати. Тарілка репродуктора ледь деренчала, передаючи легку музику. За дверима почулися кроки. Аза насторожилася. Двері розчинились, і на порозі в розстебнутому брудному пальті з’явився Павло Трохимович.

– Господи! Знову? – вжахнулася Аза.

– Знову, – кивнув Павло Трохимович. – А ти все цеє? – він потер під очима, ніби також розмащував крем. – Хочеш бути молодою? Не допоможе. Ні. Життя кого хочеш зморщить, навіть жінку прокурора.

– Пашо! – сказала вона докірливо.

– А що «Пашо?» Що «Пашо»! – він погладив пальцем її халат. – Халатик, бач, шовковий.

– Ну, Пашо, ти ж сам купив мені його до дня народження.

– Так, звичайно. – Крокуючи по кімнаті, він робив чудернацькі рухи руками. – Я купив. До дня народження. А за які гроші? А за віщо мені ці гроші платять? А гроші мені платять за те, що я людей… – він наблизив до неї побуряковіле обличчя і різко видихнув: – …убиваю.

– Пашо! – закричала вона. – Подумай, що ти верзеш?

– Ха-ха! – засміявся він. – Подумай. Давно подумав. А що вдієш? У мене сім’я, і всі ви жерти хочете.

– Пашо! – сказала вона з докором. – Ти ж дітей розбудиш.

– А, дітей! – він увірвався в дитячу і, відпихаючи повислу на руці дружину, заволав: – Ану, вставайте, паразити! Я хочу вам оголосити, що ваш батько – кат і вбивця!

Вони не спали. Семикласниця Оленка і п’ятикласник Трохим сиділи кожен на своєму ліжкові, натягнувши до підборіддя ковдри і тулячись до стіни.

– Оленко! Трохимку! – широко розкинувши руки, мати відгороджувала їх від батька. – Не слухайте татка. Татко п’яний.

– Так, я п’яний. І тому кажу правду.

Він вийшов у передпокій і на аркуші, видраному з Оленчиного зошита, тримаючи ручку в кулаці, розбризкуючи чорнило, написав:

Я, прокурор Євпраксеїн П. Т., перебуваючи при здоровому глузді і тверезій (закреслено), зізнаюся у своїй співучасті і оголошую про свій вихід з. Я знаю, на що йду, але в мене більше немає сил, і мій вчинок продиктований моєю громадянською совістю і

На цьому він скінчив і, не поставивши ні крапки, ні часу, ні дати, розписався. І щедрим жестом простягнув папірця дружині:

– На, віднеси!

– Кому?

– Їм.

– Гаразд, – сказала вона покірно, – я віднесу. Ти роздягайся і відпочинь, а я однесу.

– Віднесеш? – він підхопився. – Посадити мене хочеш? – загримів, торжествуючи. – Дай сюди! – Він вирвав папірця з рук дружини й пошматував. – Я знаю, що ти така, що тільки й ждеш, як би позбутися. Ось до мене сьогодні приходила… проста російська жінка… навіть не розписана, а готова заради нього… А ти-и!.. Під розстріл мене хочеш? Сволота! Не діждеш. Я сам…

І тут повторилося те, що траплялося не раз. Він зірвав зі стіни дубельтівку й закричав:

– Виходь!

– Пашо, – сказала вона сумно, наперед знаючи, що її слова не подіють. – Ти хоча б дітей посоромився.

Колись діти кидалися до батька, хапали його за ноги і кричали «таточку». Тепер вони сиділи в своїй кімнаті і злякано стежили за подіями крізь відчинені двері.

– Виходь! – квапив прокурор.

– Зажди, я хоч чоботи надіну.

– Авжеж, ще чоботи бруднити. І так славна будеш.

Босу, покірну, в самому халаті, надітому на голе тіло, він вивів її до нужника. Було зимно, але світло, місяць уповні виринув з-за хмар і байдуже освітлював місце майбутньої страти.

– Іменем Російської Радянської Федеративної… – урочисто виголосив прокурор, зводячи рушницю.

Раніше, коли траплялося таке, вибігали сусіди. Тепер же не було нікого. Лиш одне вікно розчинилося, і жіночий голос запитав:

– Що там таке?

А інший, також жіночий, відповів:

– Прокурор знову Азалію на розстріл вивів.

Вікно одразу зачинили. Прокурор мимоволі озирнувся на сторонні звуки, а коли повернувся знову, Азалії поблизу нужника вже не було. Тут і місяць закотився, стало зовсім темно.

– Азо! – гукнув прокурор у темряву. – Виходь! Не перешкоджай виконанню вироку.

Азалія не відгукувалась. Павло Трохимович обігнув нужника, зазирнув в обидві його половини, втелющився в купу, накладену перед входом, вилаявся і з рушницею напереваги пішов додому. Але вдома двері виявилися замкненими зсередини. Прокурор гамселив у двері кулаками й ногами, кричав: «Азо! Відчини! Іменем закону! Я більше не буду!» – та, не діждавшись ніякої відповіді, ліг спати на постілку біля дверей.

Вранці він, як завше, повзав перед дружиною на колінах, хапав її за ноги, благав простити і обіцяв викинути рушницю на смітник або продати.

Затим, почасти прощений, напившись міцного чаю, подався на роботу і виконував свої обов’язки твердо, як належить.

11

Нюра йшла та й ішла довгими коридорами установ, які злилися для неї в один безконечний коридор з брудною підлогою, вичовганими лавами. На тих лавах у несміливих, очікувальних позах сиділи прохачі, себто люди, котрі ще чогось бажали від цього життя, шукачі правди, борці за справедливість, кляузники, принижені й ображені в подертих куфайках, в лахмітті, в личаках, у чунях, в калошах голобіски, а то й зовсім босі, діди й баби, жінки з дітками, молодий хлопчина на милицях, літній матрос з перебинтованою головою, дід в суконному пальті, по якому табунами бродили бліді воші, рахітичний малюк, що жував хліб у брудному полотняному вузлику.