Текст книги "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Претендент на престол"

Автор книги: Владимир Войнович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Раптово з’явився вертухай і, побачивши, що робота не просувається, став погрожувати обом карцером. Але двох «казбеків» – одного в зуби і другого про запас, за вухо, – виявилося достатньо, щоб пом’якшити його душу. Він пішов, а Запятаєв, пригостивши Чонкіна й собі запаливши, продовжував розповідь:

– Будь-який злочинець, Іване Васильовичу, яким би він не був хитрим і спритним, рано чи пізно попадеться, і підводить його що? Безпечність. Ні, спочатку він, звичайно, буває обережний і обачний і тому діє безкарно. Але саме безкарність поступово й неминуче призводить до безпечності. Так було й зі мною. Спочатку я писав свої так звані сигнали лівою рукою, в рукавиці, кидав у поштові скриньки подалі від дому і завжди в різні, вживав інших заходів безпеки і не попадався. Та з часом ставав усе безпечнішим, усе зухвалішим. То забуду натягти рукавицю, то полінуюся нести в дальню скриньку. І, природно, справа скінчилася цілковитим чим? Провалом. Якось увечері, повертаючись з роботи додому, йду я тротуаром, раптом скриплять гальма, хтось каже: «Гей, товаришу!» Я озирнувся, і в цей момент якась сила відірвала мене од землі, здається, я зробив навіть щось подібне до сальто, а отямився вже на задньому сидінні «емки» між двома здорованями в капелюхах, насунутих аж на очі. Я, звичайно, намагався протестувати: за яким, мовляв, правом і так далі, але один із них сказав: «Сиди нишком», – і я замовк. Коротше кажучи, привозять мене до сірої споруди, в’їжджаємо у двір, виходимо, піднімаємося сходами і опиняємось у кабінеті самого Романа Гавриловича Лужина, головного їхнього начальника. Якщо ви не знаєте, що таке Лужин, я вам скажу: це чудовисько. А втім, з виду схоже на людину. Сидить за великим столом потворна істота карликового зросту, говорить з кимось по телефону упівголоса, здається, навіть залицяється, жартує, посміхається, але ж я добре знаю, що цьому дядечкові нічого не варто перестріляти хоч тисячу чоловік поспіль.

Стою ні живий ні мертвий. Істота поговорила по телефону, поклала трубку, витрушується із-за столу, підкочується до мене на коротеньких ніжках і розглядає впритул. Я розумію – гру закінчено, тепер головне твердість, спокій і витримка. Щоправда, я таки дещо встиг зробити. Та все ж, знаєте, до розплати скільки не готуйся, а коли вона приходить, то, як би вам сказати, приємного мало. І раптом чую:

– Отже, це він і є оте саме легендарне «Зірке око»? Довго ж ви від нас ховалися. Жахливо довго, – це його улюблене слово – «жахливо». – І що ж, так ось і діяли одинаком?

Коли він заговорив, я раптом відразу отямився, відчуваю, що взяв себе в руки, і відповідаю з викликом, зухвало:

– Так, одинаком.

І тут трапилося щось зовсім для мене несподіване. Обличчя його розпливається в широкій посмішці.

– Бачили, – киває він тим, що мене привели, – який герой. Одинаком.

Дивлюсь, і ці посміхаються доброзичливо. І знову голос Лужина:

– І даремно, – каже, – одинаком. Ви для нас багато зробили, дякуємо, звичайно, але час натпінкертонів минув, давайте діяти спільно, давайте об’єднаємо наші зусилля, давайте разом боротися за нашу радянську владу.

Я дивлюсь на нього і нічого не можу зрозуміти. Що означає – «за», я ж проти, це ж очевидно. Дурня корчить? Насміхається над жертвою? Але, чую, він питає щось зовсім уже неймовірне – чому я досі не в партії. Не знаю, як відповідати, щось мимрю, а він знову посміхається і сам підказує:

– Вважаєте себе недостойним?

– Так, так, – хапаюся за цю соломинку, – саме так, недостойний.

Він задоволений. І ці задоволені.

– Скромність, – говорить він, – звичайно, прикрашає людину, але ж і самоприниження гірше гордування. Отож, чого там скромничати, вступайте, ми допоможемо.

Коротше кажучи, приголубив він мене, з ніг до голови єлеєм обмазав. Тільки раз неув’язочка трапилась. Запитав він мене про матеріальні справи, а я здуру візьми й бовкни: я, мовляв, не за гроші, я безкорисливо.

Тут він уперше з початку нашої розмови спохмурнів. Поглянув на мене з підозрою, і я зрозумів – безкорисливі йому незрозумілі. Треба зауважити, мене врятувало те, що я одразу переорієнтувався і сказав, що взагалі-то від грошей відмовлятися не збираюсь.

– Так-так, – закивав він радо, – ми всі, звичайно, трудимося не за гроші, але ми матеріалісти і цього не приховуємо.

Він обіцяв мені допомогти, як у них кажуть, матеріально. І взагалі багато разів повторював одну й ту ж фразу: «Ми допоможемо». А потім провів до дверей, довго тиснув руку.

– Йдіть, товаришу Запятаєв, працюйте. І пам’ятайте: такі товариші, як ви, нам потрібні.

Я вийшов на вулицю цілковито ошелешений. Ще годину тому, коли вони везли мене в машині, я готувався до чого завгодно – до тюрми, тортур, до смерті, а тут… Я йшов, я посміхався, мов дурень, а у вухах моїх все звучало: «Такі товариші нам потрібні». Ну, думаю, раз вам потрібні такі товариші…

Тут Запятаєв зігнувся в три погибелі, схопився за живіт і дрібно затрусився, наче в лихоманці. Чонкін злякався. Він думав, що з напарником щось сталося.

– Гей! Гей! Ти що? – кричав Чонкін, хапаючи його за плече. – Ти чого це, га?

– Ні, – трусився Запятаєв, повільно розгинаючись і рукавом витираючи сльози. Досі, як згадаю, не можу втриматися від сміху. Ні, ви уявляєте, – повторив він, тицяючи себе пальцем у груди, – їм потрібні такі товариші…

Він сміявся до гикавки, до судом, пробував продовжити розповідь, але знову давився сміхом, і корчився, і знову тицяв себе пальцем у груди, на всі лади повторюючи слова «такі товариші». Потім сяк-так отямився і продовжив розповідь.

Після того як він побував у Лужина, справа значно полегшилась. Йому вже не треба було вдаватися до таких жалюгідних хитрощів, як писання лівою рукою і в рукавиці. Тепер він відкрито складав цілі списки людей, котрі, на його думку, були ще на щось здатні, і зі списками не бігав до віддалених поштових скриньок, а сміливо йшов Куди Слід (щоправда, все ж із чорного ходу) і передавав написане з рук у руки. Поступово й на роботі справи його налагодилися. Він вступив у партію і став робити карколомну кар’єру. Варто було йому піднятися на чергову службову сходинку, як небавом і наступна не без його участі звільнялася. І натискувалися потаємні пружини, і відступали на задній план інші претенденти, і Запятаєв підносився все вище й вище.

Та чим більших висот він сягав, тим частіше стикався з несподіваною проблемою. Мова, якою він розмовляв, різко контрастувала з мовою нових господарів життя.

– Ви розумієте, – розмахував він руками. – Я ж дворянин. Я петербуржець. Мене бонна виховувала. Я не вмів розмовляти по-їхому… тьху… ось бачите, а тепер відучитися не можу. А тоді в мене просто язик не повертався. Ну, з манерами то було легше. Цілувати дамам ручки я відвик швидко. Не подавати пальто і першому вриватися в двері я більш-менш навчився. І коли мені хтось торочив про хороші манери, я вже цілком звично заперечував, що жінка в нашому суспільстві такий же рівноцінний товариш і її можна відпихати плечем, бо і їй дозволяється чинити те саме.

З мовою було гірше. Елементарні слова, як-от «дозвольте», «щиро дякую», «будьте ласкаві», викликали подив, на мене дивилися здивовано, і я сказав самому собі: так далі тривати не може. Ти, сказав я собі, можеш скільки завгодно прикидатися своїм серед цих людей, ти можеш робити вигляд, що повністю поділяєш їхні ідеї, та коли ти не навчишся розмовляти їхньою мовою, вони тобі повністю ніколи не повірять.

І ось я, ніби лікбезівець, засів за навчання. О Боже, яка це була важка й виснажлива праця! Ви знаєте, я завжди був здібним до мов. У дитинстві мене вчили французької та англійської. Потім я непогано знав німецьку, цвенькав іспанською і навіть фінською потроху читав. Але ця мова… Ця велика, могутня… Ні, ви навіть уявити собі не можете, як це важко. Ось деякі розумники насміхаються над нинішніми вождями, над тим, як вони вимовляють окремі слова. Але ви спробуйте говорити по-їхньому, я-то пробував, я знаю, чого це варт. Отже, я поставив перед собою завдання досконало оволодіти цією дивовижною мовою. Але як? Де такі курси? Де викладачі? Де підручники? Де словники? Нічого нема. І ось я ходжу на різні збори, засідання, партійні конференції, слухаю, вдивляюся, роблю нотатки, а потім вдома зачинюсь на всі засуви і перед дзеркалом пошепки відтворюю: мітірілізєм, імпірікрітізєм, екпропріцея експропріторів і міжродний терцінал. Ну, такі слова, як сілісіский-комунісіский, я більш-менш засвоїв і вимовляв хутко, та коли доходило до хигемонії прілітирату, я впрівав, я ламав язика і плакав од безсилля. Але я виявив диявольську впертість, я здійснив геройський подвиг. Вже через рік без видимих зусиль і навіть майже механічно я вимовляв: кілóметр, мóлодіж, конкрекно. Та іноді я вживав такі вислови і звороти, що навіть бувалі в бувальцях партійні товариші не одразу могли дотямкувати, що це означає. Ну ось, приміром, на вашу думку, що це таке: сісіфікація сігосного вибництва? Зрозуміли?

– Нє, – зізнався Чонкін, – не зрозумів.

– Ну, звичайно. Це означає інтенсифікація сільськогосподарського виробництва. Це вже вищий клас. Коли я оволодів цією мовою досконало, деякі товариші дивилися на мене залюблено. Дехто намагався наслідувати, не всім вдавалося. Тепер, завдяки таким товаришам і новій мові, переді мною всі шляхи були відкриті. Незабаром я обійняв той самий пост, з якого скинув колись кого? Рудольфа Матвійовича. Я на той час уже одружився, і, між іншим, з ким? З Валентиною Михайлівною Жовтобрюх. І діточок завів двійко. І робив кар’єру, але мети своєї головної не забував ніколи. Щоправда, олівчик мені вже був непотрібний. Я вже працював у інших масштабах. Усіх щонайкращих інженерів і конструкторів я відправляв прямісінько до таких товаришів. Справу, що нею керував, я розвалював, як тільки міг. І ви гадаєте, мене за це схопили? А дзуськи, мене за це орденом нагородили. Мене ставили за приклад, як провідника зразкової кадрової політики. Мене вже до Москви збиралися перевести. Ось де б я розвернувся. Але тут… – Запятаєв обома руками вхопився за голову і похитав нею, – тут, Іване Васильовичу, я впоров таку дурницю, таку дурницю, що навіть соромно розповідати. Як ви пам’ятаєте, мене підняла хто? Мо-ва. А хто мене згубив? Я-зик. Ви знаєте, не хочеться продовжувати. Важко. Давайте швиденько приберемо, а то прийде наглядач, лаятиметься.

– Та ні, – сказав Чонкін. – Ти давай трави далі, а я сам, я вмить.

Він вихлюпнув на підлогу відро води і почав мітлою гнати її до середини.

– Ну, гаразд, – погодився Запятаєв, – важко, але докажу. Так ось, – продовжував він, намагаючись триматися так, аби Чонкін його бачив, – однієї чудової днини завітав до нашої контори з інспекцією перший секретар обкому товариш Худобченко. Дядько з виду простакуватий, ходив в українській вишиванці, говорив тією ж мовою, що й я, можливо, без моєї віртуозності, та все ж у цьому розумінні чогось теж вартував. Був також пильним, шукав у нас шпигунів, шкідників і диверсантів, знайшов тільки двох, я до нього добре попрацював. Товариш Худобченко залишився мною вельми задоволений, зібрав нараду, хвалив мене, ставив іншим за приклад, і справа, як звичайно, скінчилася великою пиятикою за казенний, зрозуміло, рахунок.

Людей набилося чимало. Пили, співали «Їхав козак на війноньку» (улюблена пісня Худобченка) і шкварили гопака. Публіка, скажу вам, зібралася добірна. Всі розмовляли тією ж мовою, що й я, всі займалися тим же, чим і я, себто цілком явно й відверто завдавали максимальної шкоди тій справі, котрою керували, всі при цьому пишалися своїм робітничим чи селянським походженням. І раптом мені, ідіоту, сп’яна, чи що, примарилося, що я в тісному колі найінтимніших однодумців, котрі так само, як і я, добре знають, що чинять. І мені раптом закортіло якось їх розкрити, сказати, киньте, мовляв, придурюватись, тут усі свої. Та навіть якби я так зробив, це було б меншою дурницею, ніж те, що я викинув насправді. Я підвівся… і от, коли б ви й спробували уявити собі, яку неймовірну дурницю я міг скоїти, коли навіть у вас дуже розвинута уява, ви будете міркувати три дні, але, запевняю вас, нічого подібного не придумаєте. Я підвівся й почав… язик не повертається зізнатися… і почав читати кого? Вер-гі-лі-я! І мало того, що Вергілія, але як? Ла-ти-но-ю! О Господи! Звичайно, я одразу зрозумів, що роблю щось жахливе, я ще тільки розпочав і побачив, як обличчя в моїх слухачів витяглися, вони перезираються між собою, потім на Худобченка запитально зирять. Дивлюся, той спочатку теж спохмурнів, а далі заусміхався, поманив мене пальцем. Ось так. Як собачку. І я наблизився, крутячи хвостом. А Худобченко питає дуже доброзичливо:

– Шо це ти, інтересно, таке балакав?

– Та так, – в тон йому відповідаю, – Вергілія трохи балакав.

– Кого?

– Вергілія. Ви хіба не впізнали?

– Ні, не впізнав. І по-якому ж це?

– Сам точно не знаю, – кажу, – може, по-латині.

– Ого! – здивувався Худобченко. – І багато ж ти знаєш подібних Вергіліїв?

Розумію, що справи кепські, плету якусь нісенітницю, що в нашій церковноприходській школі був учитель, він знав трохи латинь і нас учив.

– То, шо він знав, – перебиває Худобченко, – це не дивина. Він, може, з буржуїв був. А ось шо ти це запомнив, шо голова у тебе так устроєна, це мені непонятно. От ви, хлопці, – повернувся він до решти. – Хто з вас кумекає по-латині?

Ті мовчать, але видом своїм кожен дає зрозуміти, що не він.

– І я не кумекаю. Того шо ми з вами сільські валянки, ми знаємо тіко, як служить нашій партії, нашій совєцькій власті і як бороться з їхніми ворогами. А єслі й заучуємо шо наізусть, то тіко історичеські указанія товариша Сталіна. А от товариш Запятаєв, він по-латинському понімає, а може, і ше по-якому.

І тут вся доброзичливість з нього вмить злетіла, обличчя стало жорстким і холодним, як промерзла цеглина.

Я спробував виправити становище, намагався навіть гопака вшкварити, але Худобченко, подивившись, зауважив, між іншим, що і гопак у мене виходить «по-латинському».

Тієї ж ночі мене взяли просто з постелі, допитував особисто Роман Гаврилович Лужин, розбив носа, вибив два зуби, і ось тепер я – латинський шпигун.

Запятаєв зітхнув, витяг з кишені свій портсигар, пригостив Чонкіна «Казбеком» і сам запалив.

– Що ж робити, – сказав він, – винуватити нікого, окрім себе. А як же йшов! Як ішов! Мені б тільки до Москви дістатися, а там я б уже… В умовах воєнного часу я б стільки міг навернути. Та ось промахнувся. Та я знаю, я не сам. Таких, як я, багато. Вони скрізь. Вдень і вночі, всі гуртом і кожен зокрема, вони роблять свою справу, і вони непереможні, бо ніхто з них ніколи, ні за яких обставин не повинен розкриватися. А коли й трапиться такий дурень, як я, він мусить негайно й безжалісно бути знищеним. Щоб ніхто, ніколи, нічого… – Запятаєв кинув цигарку, стис пальці в кулаки, потряс ними і хотів заплакати, але тут у дверях з’явився вертухай і запитав:

– Хто з вас Чонкін? На вихід! – і відступив, даючи дорогу.

4

Підслідний Іван Чонкін сидів на табуретці під стіною праворуч від лейтенанта Філіпова, але на великій відстані од нього, ближче до дверей. Відстань була визначена інструкцією, що передбачала можливість нападу на слідчого. Над білявою головою лейтенанта висів портрет Сталіна з дівчинкою на руках. Дівчинка усім своїм виглядом виявляла глибоку вдячність Сталіну за своє щасливе дитинство. На протилежній стіні висіла цитата з промови Сталіна, оформлена у вигляді барвистого плаката:

«Ми повинні організувати нещадну боротьбу з усіма…» – прочитав Чонкін і, стомившись від читання, перевів погляд на вікно, яке було навпроти нього. Нижня половина шибки заквецяна білою олійною фарбою з патьоками, у лівому кутку видряпане одне коротке слово, яке Чонкіну доводилося читати й раніше.

Якби зафарбованою була не нижня половина вікна, а верхня чи взагалі ніяка, то Чонкін міг би побачити неширокий запилюжений майдан і Нюру, що стояла посередині, розкручуючи сумку в руці. Чонкін не може бачити Нюру, і Нюра не може бачити його. Його бачить ворона, котра злетіла на вершечок напіввисохлої тополі. Ворона сидить на гілці і байдуже косить оком на Чонкіна. Їй все одно, на кого і на що дивитися – на корову, на Чонкіна чи на стовп. Ось вона сполошилася, вдарила крильми, важко здійнялася, щезла за лівим краєм вікна, але тут-таки з’явилася знову і сіла на ту саму гілку.

Дивлячись на ворону, Чонкін замислився. Це ж треба, думав він, скільки на світі всілякої тварі. І ворони, і собаки, й індики, і блохи, і люди, й гадюки, і риби, і всілякі павуки. І кожна твар для чогось живе і чогось хоче, а хто знає чого?

– Прізвище?

Чонкін здригнувся і, одірвавши погляд від ворони, перевів його на лейтенанта, який, звівши над папером ручку, дивився на Чонкіна очікувально.

– Чиє? – здивовано запитав Чонкін.

– Ваше, – терпляче пояснив лейтенант і вмочив ручку в чорнило.

– Наше? – ще більше здивувався Чонкін. Він думав, можливо, самовпевнено, що його прізвище лейтенанту відоме.

– Ваше, – повторив лейтенант.

– Чонкіни ми, – скромно мовив Іван і позирнув на лейтенанта боязко – може, щось не так.

– Через «і» чи через «и»?

– Через «чи», – сказав Чонкін.

У кабінеті лейтенанта була цілком весела (не порівняти з камерою) обстановка. Потріскувало полум’я у високій круглій металевій грубці дореволюційного зразка, з написом у вигляді еліпса: «Железоделательный заводь Кайзерлаутерна». Хвилі тепла накочувались на Чонкіна, хилили до сну, і запитання лейтенанта здавалися зайвими і навіть, можливо, недоречними.

– Рік народження, освіта, національність, соціальне походження…

– Що, що? – перепитав Чонкін.

– Батьки ваші хто?

– Так же ж люди, – відповів він, не розуміючи суті запитання.

– Я розумію, що не корови. Чим займаються?

– У гробу лежать.

– Тобто померли?

Чонкін позирнув на лейтенанта здивовано: що він, дурний чи так прикидається?

– Невже живі? – сказав він і скорчив міну, що зображала крайню межу подиву.

– Чонкін! – підвищив голос лейтенант. – Припиніть блазнювати і відповідайте на запитання, які вам ставлять. Раз батьки померли, то так і треба сказати – померли.

– Отож… – начебто шукаючи підтримки, Чонкін озирнувся на грубку, далі на портрет Сталіна. – Аби ти питався, які вони, я б тобі сказав: мертві. А ти питаєш, чим займаються…

– Не ти, а ви, – поправив лейтенант.

– Ми-и? – перепитав Чонкін, заплутавшись до решти. – Ти про кого питаєш?

– Я кажу, Чонкін, що до слідчого, тим паче до старшого за званням, треба звертатися на «ви». Ти мене зрозумів?

– Зрозумів, – сказав Чонкін, утім, не дуже впевнено.

– Ну, гаразд, – мовив лейтенант. – Облишмо це. Перейдімо до іншого. Скажи мені, як ти опинився в селі Красне?

– Як опинився?

– Еге ж.

– У селі Красне?

– Ну, так, так, – повторив лейтенант дещо роздратовано. – Як ти опинився в селі Красне?

– Ніби ти не знаєш.

– Чонкін! – лейтенант грюкнув по столу кулаком.

– А шо Чонкін, шо Чонкін? – став гніватися й підслідний. – Нібито сам не знаєш, як солдат опиняється де-небудь. Старшина послав.

– Який старшина?

– Ха, який! – Чонкін розвів руками і знову глипнув на грубку, на Сталіна, на дівчинку, ніби закликаючи їх у свідки безмежної тупості лейтенанта. Не знає, який ще може бути старшина.

– Ну, оцей-о, – мовив він. – Ну, як його… Ну, Пєсков же.

– Отже, старшина Пєсков? – перепитав лейтенант, записуючи. – Перевіримо. А може, не було ніякого старшини, га, Чонкін? – Філіпов хитро глянув на Чонкіна і підморгнув. – Може, ти сам утік? Може, ти так вирішив, хай, мовляв, Вітчизну захищають всілякі дурні, а я, розумник, я краще з бабою десь полежу. Може, так діло було?

– Нє, – похмуро відказав Чонкін. – Не так.

– А з якою ж тоді метою ти поселився у Бєляшової?

– У Бєляшової?

– Так, так, у Бєляшової. З якою метою ти у неї поселився?

– Так же ж з метою, щоб жити з Нюркою, – пояснив Чонкін правдиво.

Лейтенант підвівся і ногою відсунув стільця до стіни. Він не був вдоволений результатами допиту, який набував безглуздого напрямку. Лейтенант нервував. Він тільки-но вранці повернувся з області, де підполковник Лужин цілу ніч виймав з нього душу, в’їдливо випитуючи всі подробиці і деталі того випадку, коли оперативний загін під керівництвом Філіпова у повному складі був захоплений одним кепсько озброєним червоноармійцем.

– Жахлива історія, – сказав Лужин. – Ні, я цього зрозуміти не можу. Тут щось не те. Щось ти від мене приховуєш. Може, ти це зробив навмисне, га?

– Навіщо? – запитав Філіпов.

– Аби я знав навіщо, – зітхнув Лужин, – я б тебе розстріляв. Я цього не роблю тільки тому, що не хочу привертати до цієї справи уваги. Тому що з мене тоді також спитають. Отож іди поки що, але пам’ятай: я можу передумати.

– А як же бути з Чонкіним? – запитав лейтенант.

– З Чонкіним? – перепитав Лужин. – Як бути? Оформити як дезертира і – в трибунал. Справу не роздувати, нікого не втягувати. Але щоб я прізвища Чонкін ніколи більше не чув, ніде.

Філіпов повернувся в Долгов на світанку невиспаний і злий. Йому хотілося дійсно покінчити з цим Чонкіним якомога швидше, а для цього одержати від нього потрібні свідчення. Але Чонкін явно над ним знущався і корчив дурня.

– Ну, що ж, – мовив лейтенант, наближаючись до Чонкіна, – усе більш-менш ясно. Неясно тільки одне, як ви, радянська людина з простої селянської сім’ї, докотилися до того, що тепер сидите в тюрмі, як це зрозуміти, га, Чонкін?

Чонкін стенув плечима і хотів сказати, що він і сам не розуміє, як же це справді сталося, але нічого не сказав, бо раптом побачив перед собою цівку спрямованого на нього револьвера.

– Застрелю-у-у! – завив лейтенант.

Чонкін інстинктивно смикнув головою і вдарився потилицею об стіну.

У кабінеті одразу стало ніби незатишно. Від револьвера йшов дух рушничного масла і смерті.

– Зараз, суко, падло, випущу в тебе всю обойму! – звірів на очах лейтенант. – Та я тебе… в рот, і в ніс, і в печінку!..

Тут автор вимушений зупинитися у повному безсиллі. Боячись образити моральні почуття читача, він і подальшу мову лейтенанта не може відтворити інакше, ніж крапками, а окремі прийнятні слова, що випадково в ній траплялися, наводити нема ніякого резону, бо, вирвані з контексту, вони не передають ні глибини, ні яскравості, ні навіть смислу вжитих у даному випадку висловів.

Сидячи на табуретці, Чонкін намагався ухилитися від револьвера. Він одкидав голову і вдарявся потилицею об стіну. Цівка револьвера плавала перед очима, двоїлася, троїлася і викликала в переніссі відчуття нестерпної сверблячки. Чонкін морщився. Верхня губа його при цьому мимоволі задиралася, повзла до носа, відкриваючи рідкі зуби, що ніколи не знали щітки.

Червоне од збудження обличчя лейтенанта то затуляло, то відкривало портрет Сталіна з дівчинкою па руках. Сталін посміхався дівчинці і одним оком співчутливо косував на Чонкіна, ніби кажучи йому: «Ти ж бачиш, що він психічно ненормальний, ти вже краще не сердь його, не впирайся, а кажи одразу, як є».

Чонкін і не впирався зовсім, але зо страху у нього запав язик і не міг виштовхнути зовні жодного слова. Лейтенант же сприймав мовчання підслідного як нечувану нахабну впертість. І хоч би чоловік був, а то так, незглеба якийсь, з котрим, аби не обставини, можна чинити все що завгодно: можна посадити, можна розстріляти, а можна й просто випустити в ліс, на свободу, нехай живе собі на дереві, як мавпа.

– Встати! Сісти! – волав Філіпов. – Встати! Сісти! Встати! Сісти!

Чонкін підвівся, сів, підвівся, сів – діло звичне.

– Говоритимеш?

Чонкін мовчав.

– Руки вгору! Обличчям до стіни! Ти відчуваєш, падло, суко, чим це пахне?

Дулом револьвера він почухав Чонкіну потилицю, а коліном уперся в зад.

Чонкін відчував, чим це пахне, йому було жах як неприємно. Він уткнувся носом у стіну. Хотілося влипнути в цю стіну і просочитися крізь неї, але він мовчав.

Відчинилися двері. Чонкін краєм ока побачив – увійшла секретарка Капа. Нітрохи не здивувавшись тому, що відбувається, Капа відкликала лейтенанта в куток і зашепотіла щось, але що саме, Чонкін не втямив. Він розчув тільки, як лейтенант запитав: «А що їй потрібно?» – та відповіді Капиної не розібрав.

– Отож, – голосно і невдоволено мовив Філіпов. – Не дають працювати. Ходять, ходять, ходять тут різні…

Як будь-яка людина, котра поважає себе, лейтенант був певен, що лише він зайнятий справжнім ділом, а решта тільки й думають, як би самим нічого не робити й інших одривати від роботи.

– Опусти руки! – наказав він Чонкіну. – І не озирайся. Так і стій обличчям до стіни, доки я не повернуся.

З цими словами він вийшов.

Через певний проміжок часу, який можна вважати мізерним, лейтенант Філіпов з’явився на ґанку Установи і побачив Нюру, що стояла під деревом, на якому сиділа ворона. Тут між Нюрою і лейтенантом відбулася коротка розмова.

Повернувшись до свого кабінету, Філіпов застав Чонкіна так само, як і залишив, обличчям до стіни. Та навіть по стриженій потилиці підслідного було видно, що за час відсутності лейтенанта він багато встиг передумати.

– Повернись! – незлостиво наказав лейтенант, проходячи до свого столу. – Сядь! – кивнув він на табуретку.

Чонкін сів, шморгнув носом, а рукавом втерся.

– Ну то як, Чонкін, будемо зізнаватися у вчинених злочинах відверто і щиросердно чи будемо викручуватись, мовчати, брехати і намагатися обвести слідство круг пальця?

Чонкін ковтнув слину і промовчав.

– Чонкін! – підвищив голос лейтенант. – Я вас запитую. Чи визнаєте ви себе винним?

Він знову витяг нагана і злегка постукав по столу руків’ям.

– Визнаю, – ледве чутно сказав Чонкін і покірно кивнув.

– Так! – пожвавішав лейтенант і швидко записав щось до протоколу. – А в чому саме ви визнаєте себе винним?

– А іменно винним себе визнаю в усьому.

– Ну, що ж, тоді розпишіться ось тут.

І Чонкін розписався. Як умів. Довго виводив велике «ч», вмочив ручку в чорнило, написав «о», ще раз умочив, написав «н» – і так все прізвище через увесь аркуш. Лейтенант обережно взяв листок протоколу і довго дмухав на дорогоцінний автограф.

– От і молодець, – сказав він. – Хочеш яблучка?

– Давай, – мовив Чонкін, махнувши рукою.

5

Чонкіна потім запитували суворі люди: що ж ти, мовляв, так тебе й розтак, лопух ти такий, та як же ти одразу скис і під усім розписався?

– Перепудився дуже, – відповідав наш горе-герой і посміхався ніяково.

Йому казали:

– Та як же ж так, ти ж до цього проявив, можна сказати, чудеса героїзму.

– Свистів він усе, – мовив Штик.

– Хто? Я? – бив себе Чонкін кулаком у груди. – Та щоб мене… Ти запитай лейтенанта. Він же зна.

– Та кинь, – махнув рукою Штик. – Тепер усе зрозуміло. Прийшов, насвистів, з полком бився.

Чонкін страждав. Йому не так було досадно, що підписав він щось там, ображало те, що не вірили. Та й як після такого повірити? Хай би застосовували до нього якісь особливі покарання, заганяли б голки під нігті, прищемлювали дверима окремі тілесні органи, тут хоч дерев’яним будь, можеш не витримати. Але ж з ним нічого подібного не витворяли. Ну, тицьнули під носа револьвер, ну, хто ж заперечує, неприємно, звичайно, але терпіти все-таки можна.

А ось не витерпів, підписав, що під час відбування караульної служби не раз порушував статут, співав, нив, їв, палив, ходив до вітру, покинув пост, зійшовся з Ганною Бєляшовою, переніс об’єкт охорони, порушував форму одягу (з’являвся серед місцевого населення в самій білизні), пиячив, вів аморальний і навіть розбещений спосіб життя; дізнавшись про початок війни, не вжив ніяких заходів, аби з’явитися до місця служби, ухилившись таким чином від виконання свого військового обов’язку, що рівнозначно дезертирству.

Ось і розвіяно міф про легендарного героя Чонкіна. І розчарованого автора облягають сумніви, чи варто йому продовжувати життєпис цієї особистості. Автор знічений. Як бути і що діяти? Як звітувати перед суворим читачем? Адже він не тільки суворий, він довірливий. Ну, гаразд, змирився він. Хай цей Чонкін кривоногий та клаповухий, і голова завбільшки з кулачок, але ж недарма автор саме такого героя підсовує, мусить же він, оскільки героєм названий, подвиг якийсь значний звершити?

Так, мусить. Але побоюється. Чим більший подвиг, тим страшніше його здійснювати.

6

Щоранку Нюра приходила на майдан перед Установою і стояла під тим самим деревом, верхівку якого бачив Чонкін з кабінету лейтенанта Філіпова. Вона приходила, стояла, крутила в руках свою поштарську сумку і розглядала вхідні двері, невідомо на що сподіваючись. Піднятися на ґанок і увійти в ці двері вона не наважувалась, а стояти просто так – навіщо ж?

Працівники Установи щоранку проходили повз Нюру і зникали за цими таємничими дверима. Дехто з них був знайомий Нюрі, але з’явилися й нові. Знайомим Нюра кивала і гукала здалеку: «Гей, здоров!» Одні здригалися, нерозуміюче дивились на Нюру і, буркнувши щось собі під носа, йшли далі. Інші ж проходили, навіть не здригнувшись, ніби коливання атмосфери ніяк не впливали на їхні барабанні перетинки. Нюра мимоволі ніяковіла, не зважувалась підступатися до цих поважних персон з такою дрібницею, як Чонкін.

Потупцювавши під деревом, ішла на пошту, наповнювала сумку листами, поверталась назад, знову тупцяла і лише надвечір добиралася до Красного. Розносила листи, годувала зголоднілу за день худобу, а сама їла чи ні – Бог відає. А потім була нескінченна ніч, і мокра від сліз подушка, і звичний шлях до міста Долгова, і безглузде вистоювання під деревом.

В її сумці лежав вузлик, а в ньому – два черствих пироги з картоплею, п’ятеро круто зварених яєць та наповнений махоркою кисет з написом, вишитим блідою заполоччю: «Вані від Нюри з привітом».

Одного разу їй пощастило. Вона так само стояла під деревом, аж тут до неї підійшла дамочка в чоботях і з цигаркою, запитала Нюру, кого вона чекає і навіщо, мовила «зараз» і зникла за дверима Установи. Нюра мала б уже бути на пошті, та не можна ж нехтувати таким випадком. Вона почекала, і незабаром у тих же дверях з’явився лейтенант Філіпов у новій формі й начищених до блиску чоботях. Він вийшов ніби так собі, поглянув на небо, потягнувся, опустив очі й побачив Нюру.

– Гей, здоров! – гукнула до нього Нюра і привітно усміхнулася.

– Ви до мене? – запитав лейтенант, дивлячись на Нюру, ніби на незнайому жінку.

– До тебе, – кивнула Нюра і, осміліла, наблизилась до лейтенанта. – Як він там?

– Це ж хто? – добродушно запитав лейтенант.

– Таж Ванько, – довірливо мовила Нюра, не зрозумівши гри.

– Який Ванько?

– Таж Чонкін.

– Чонкін, Чонкін… – повторив лейтенант, нібито намагаючись пригадати. Добув з кишені цигарку, запалив. – Чонкін… – пробурмотів він, наморщивши лоба. – Щось таке ніби чув. А звати ж як?

– Іваном, – похнюплено сказала Нюра. Вона збагнула, що лейтенант жартує, але відповісти йому тим же не могла.