Текст книги "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Претендент на престол"

Автор книги: Владимир Войнович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Зараз у душі Єрмолкіна щось перевернулося, і він, можливо, вперше стривожився: на що витрачено чотирнадцять літ єдиного і неповторного його життя на цій землі? Ні, сказав він самому собі, так далі тривати ие може, робота роботою, служіння високим ідеалам також справа хороша, але ж треба хоча б трішки часу залишити й для себе.

– Ось що, мила… – звернувся він до дружини.

– Мене звати Катя, – сказала вона.

– Так, звичайно, я пам’ятаю, – злукавив Єрмолкін. – Ось що, мила Катю, я вважаю, що нам треба змінити спосіб життя. Я надто запрацювався. Давай сьогодні ж щось придумаємо.

– Що придумаємо? – запитала Катя.

– Ну, як люди взагалі проводять вільний час?

– Як? Ну, наприклад, у кіно ходять, – сказала вона з готовністю.

– У кіно? – пожвавішав Єрмолкін. – Гаразд. Ходімо в кіно.

У Будинку культури залізничників було жарко. Сиділо багато військових і евакуйованих. Показували кращий фільм всіх часів і народів «Броненосець “Потьомкін“». Стрічка була стара, шипіла і рвалася. Показували одним апаратом, після кожної частини вмикали світло. Після третьої частини з’явилися контролерші й почали перевіряти квитки. Після четвертої частини Єрмолкін заснув – далася взнаки багатолітня втома. Час від часу він прокидався і витріщав очі на екран, на якому когось жбурляли за борт. Засинав і знову прокидався, і знову когось жбурляли за борт.

Потім, уже вдома у ліжку, він знову засинав, і прокидався, і слухав безконечну розповідь дружини, як вона жила всі ці роки, як ростила Ленжика, як у нього прорізалися перші зубки, як він хворів на кір та скарлатину, як пішов до першого класу і приніс перші оцінки, як вступив у піонери і в комсомол. І, знову засинаючи, Єрмолкін думав, як добре, що він у себе вдома і лежить не сам-один, а з дружиною, і не на голому дивані, а на пуховій перині, на хрусткому від крохмалю простирадлі. І він вдячно думав про дружину, що вона його за ці роки не покинула, і вдячно думав про себе, що він вчасно отямився і повернувся до неї.

Але довга звичка спати на казенному дивані не минула безслідно, і вранці Єрмолкін, розплющивши очі, довго не міг зрозуміти, де перебуває і хто лежить поруч із ним. Потім усе згадав і посміхнувся.

Згодом він встав, одягнув смугасту піжаму (з вечора приготовлена дружиною, вона висіла на бильці стільця), взув капці, пішов до поштової скриньки і витяг з неї всі газети, які передплачував, у тому числі й свої рідні «Більшовицькі темпи».

Власне кажучи, він розпочав свій день, як звичайно, як розпочинав його усі чотирнадцять літ своєї журналістської діяльності. Але принципова різниця полягала в тому, що сьогодні він узяв читати свою газету не як редактор, а як звичайна благополучна людина, котра має звичай зранку, перш ніж братися за виконання своїх повсякденних обов’язків, у спокійній домашній обстановці за склянкою чаю ковзнути по рядках неуважним поглядом і відзначити, що у світі відбуваються такі й такі події.

Отже, він почав ковзати поглядом по рядках і розпочав з передовиці. Але недовго йому вдалося зображувати з себе звичайного читача. Поступово над читачем взяв гору редактор. Далася взнаки багаторічна звичка, і, одірвавшись од чаю, він почав ложечкою водити по рядках, автоматично відзначаючи, скільки разів трапиться слово «Сталін», чи правильно розставлені коми та крапки, чи тим шрифтом набрано статтю і взагалі, чи все гаразд, і раптом…

Їй-богу, не хочеться далі писати, рука не піднімається і перо випадає з рук.

«Вказівки товариша Сталіна, – прочитав Єрмолкін, – для всього народу нашого стали мерином мудрості і глибокого осягнення об’єктивних законів розвитку». Єрмолкін нічого не втямив і знову прочитав. Знову не втямив. Слово «мерином» чимось йому не сподобалось. Він відкинув ложечку, взяв олівець і, поставивши на берегах газети спеціальні значки, що означали вставку, замінив це слово «тягловою одиницею кінського поголів’я». Прочитав усю фразу в новій редакції: «Вказівки товариша Сталіна для всіх радянських людей стали тягловою одиницею кінського поголів’я мудрості і глибокого осягнення об’єктивних законів розвитку суспільства». У новому вигляді фраза зрозумілішою не стала.

Відновив «мерином», ще раз прочитав і…

Катя прасувала на кухні чоловікові білу сорочку, коли почула нелюдський крик. Вбігши до кімнати, вона побачила чоловіка в неприродній позі. Повільно сповзаючи на підлогу, він смикав ногами, бився головою об спинку стільця і, вирячивши очі, репетував так, наче два десятки скорпіонів уп’ялися в нього з усіх боків.

– Борисе! – вигукнула Катя, кидаючись до чоловіка і термосячи його за плечі. – Що з тобою?

Борис волав, продовжуючи сповзати. Вона схопила його попід руки і тягла до себе, намагаючись втримати на стільці. При всій зовнішній миршавості він виявився дуже важким. Нарешті їй вдалося надати його тілу стану нестійкої рівноваги.

– Ти посидь, – сказала вона, притискуючи його плечі до спинки стільця, – я зараз.

Вона принесла кварту води. Борис Євгенович жадібно вхопив кварту і, цокаючи об неї зубами, розпліскуючи воду на груди, зробив кілька судомних ковтків і наче трохи заспокоївся: відкинув голову на спинку стільця, буцім готувався до того, що його голитимуть, відкрив рота й закотив очі.

– Борисе! – лагідно сказала Катя. – Скажи мені, що з тобою?

– Там, – не міняючи пози, Єрмолкін зігнутим пальцем вказав на газету, – там… Прочитай сама… те, що підкреслено.

– «Вказівки товариша Сталіна, – прочитала Катя, – для всіх радянських людей…»

Єрмолкін слухав, прикривши очі, наче від яскравого світла. Він напружено чекав цього злощасного слова, сподіваючись, що Катя прочитає його так, як воно мало звучати насправді.

– «…стали мерином мудрості і глибокого…»

– Досить! – Єрмолкін схопився і з невластивою для нього енергією заметався по кімнаті.

Вона стежила за ним розгублено.

– Ти ж сам просив…

– Я нічого не просив! – продовжуючи бігати, він заткнув пальцями вуха. – Я нічого не хочу навіть слухати.

Вона знову взяла газету, прочитала не лише підкреслені, але й кілька рядків до і після. Вона читала повільно, ворушачи губами. Він підбіг до неї і вирвав газету.

– Борисе! – вигукнула вона. – Я не розумію, чим ти так схвильований?

Він зупинився наче вкопаний.

– Як не розумієш? – Повернувся до грубки. – Вона не розуміє! – Повернувся знову до дружини і запитав по складах: – Що ти не ро-зу-мі-єш? Ти бачиш, що тут написано? Це ж цілковита нісенітниця. Вказівки стали мерином. Мерином, мерином, мерином…

Він пожбурив на підлогу газету і схопився за голову.

Катя дивилася на нього зі співчуттям і розгублено. Вона дійсно не розуміла. Зважаючи на вади свого жіночого розуму, вона гадала, що фраза, котра зняла таку бурю в душі її чоловіка, не більша нісенітниця, ніж все решта.

– Але, Борисе, – сказала вона м’яко, – мені здається…

– Тобі здається! – заволав він. – Їй здається! Що тобі здається?

– Мені здається, – сказала вона тихо, намагаючись не збурювати його гніву, – можливо, це не така вже й дурниця. Ти пам’ятаєш, у фізиці одиниця потужності вимірюється кінською силою. А мудрість товариша Сталіна, можливо, вимірюється…

– Мерином? – підказав Єрмолкін.

– Еге ж, – кивнула вона з посмішкою. – Ну, може, не одним, а двома, трьома.

– Ха-ха-ха! – голосно розсміявся Єрмолкін. Він сміявся істерично й нестримно, так само, як щойно плакав. І раптом зупинився й вирячив очі.

– Дурепа! – сказав він тихо. Вона відсахнулася, наче від удару.

– Як?

– Дурепа! Дурноверха! У твоїх курячих мізках сто меринів глупоти.

– Борисе, – мовила вона докірливо, – я ждала тебе стільки років.

– І даремно, – заверещав він. – Все через тебе, через твого доходжалого синочка.

– Борисе!

– Що «Борисе»? Один раз за всі роки дозволив собі, і ось… Ні, треба щось робити.

Він скинув з себе піжаму, пожбуривши в різні боки верхню й нижню її половини. Одягнув свій звичайний костюм. І, обізвавши ще раз дружину дурепою, проклинаючи себе за те, що піддався слабкості й вирішив провідати сім’ю, кинувся геть із дому.

В єдиному на все місто газетному кіоску «Більшовицькі темпи» були вже розпродані. Про всяк випадок Єрмолкін зазирнув на пошту і там дізнався, що передплатникам розіслано всі примірники, а один, як завше, одіслано до Москви, в бібліотеку імені Леніна.

14

Що було далі, різні люди розповідають по-різному.

Згідно з однією версією, Єрмолкін вдався до відчайдушної і по-своєму безприкладної спроби вилучити й знищити весь тираж зі злощасним «мерином». З цією метою він начебто обійшов усіх передплатників, котрі проживали в межах міста Долгова, і об’їхав усіх, що проживали за межами. Він відвідав також районну бібліотеку, кабінет партійної освіти, всі червоні кутки колгоспів, радгоспів, підприємств місцевої промисловості. Деякі примірники він викупив (іноді за великі гроші. В одному випадку називають навіть суму в сто карбованців), деякі випросив задарма, а деякі вкрав. У результаті йому вдалося зібрати весь тираж, крім одного примірника, якраз того, що був відправлений у бібліотеку імені Леніна. Після цього Єрмолкіна, кажуть, стали мучити кошмари. Він уявляв собі, що там, у бібліотеці, цей номер негайно прочитають і одразу дадуть знати Куди Слід, а Звідтіля (в Москві все близько) може дійти й до самого Сталіна. І кажуть, що Єрмолкіну начебто щоночі снився один і той самий сон: Сталіну приносять газету з «мерином», підкресленим червоним олівцем. Сталін читає написане, Сталін палить люльку, Сталін спокійно запитує:

– Хто вчинив це шкідництво, цю ідеологічну диверсію?

І хтось із найближчих співробітників вказує Сталіну на останню сторінку газети, де зазначено «ВІДПОВІДАЛЬНИЙ РЕДАКТОР Б. ЄРМОЛКІН».

Тоді товариш Сталін дає короте розпорядження, яке швидко спускається по інстанціях, досягає місцевих органів, вночі з воріт виїжджає критий автомобіль під назвиськом «чорний ворон», зупиняється перед входом до редакції, і ось уже ковані чоботи гупають коридором.

– А-а-а! – кричав уві сні Єрмолкін і прокидався од власного ж крику в холодному поту.

За іншою версією, Єрмолкін не дібрав двох примірників: крім відправленого в бібліотеку імені Леніна, ще й того, який виписувала місцева Установа, і ініціатива надсилання «чорного ворона» виходила не од Сталіна, а від самої цієї Установи, тобто не згори, а знизу.

Згідно з версією номер три, Єрмолкіну не вдалося зібрати жодного примірника, весь тираж негайно пішов у діло – на самокрутки, на розпал, на обгортку оселедців (які саме тоді видавалися по картках замість м’яса) і за своїм головним призначенням, для чого, власне кажучи, люди і передплачують пресу. Згідно з цією версією, «мерина» читачі просто-напросто не помітили, тому що газету «Більшовицькі темпи» в Долгові не читав ніхто ніколи.

Четверта версія стверджує, що всі читали, всі помітили «мерина», але, як і дружина Єрмолкіна, вирішили, що тепер так і належить. І тільки два Мислителі три дні вперто сперечалися, намагаючись зрозуміти, що б це означало, і будували з цього приводу найфантастичніші здогади.

Отже, версії різні. Але всі вони закінчуються нічними кошмарами Єрмолкіна, приїздом «чорного ворона» і придушеним криком: «А-а-а!..»

Достеменно відомо, що з часом Єрмолкін заспокоївся. І, можливо, навіть вирішив, що все минеться. І саме в цей час трапилася йому надіслана в газету замітка анонімного автора.

«ЧИ МОЖЕ МЕРИН СТАТИ ЛЮДИНОЮ?»

На поставлене питання автор відповідав ствердно. Він наводив уже відомі читачеві докази про безприкладну працьовитість коня. «А що в нього немає пальців, – застерігав він можливі заперечення, – так це свідчить тільки про те, що він не може, звісно, стріляти з гвинтівки чи грати на музичних інструментах, але на здатності його до абстрактного мислення цей недолік позначитись не може». На цьому автор не зупинився. Він пішов далі. Він ставив питання гостріше: в яку людину може перетворитися працьовитий кінь – в нашу чи не нашу? І стверджував, що коли кінь працює в умовах нашої системи, то і в людину він перетвориться, безсумнівно, нашу.

Автор завершував свою замітку побоюванням, що його сміливі з наукової точки зору думки можуть бути невірно тлумачені консерваторами і бюрократами, і писав, що саме тому він поки що не може відкрити свого імені широкому читацькому загалу.

Прочитавши цю замітку, Єрмолкін вкрай розлютився. Він тупотів ногами і вимагав відповіді на запитання, хто насмілився підсунути йому це паскудство. Виявилось, що паскудство підсунув усе той же Лівшиць, котрий саме виринув із запою. Єрмолкін викликав до себе Лівшиця, накричав на нього і погрожував не лише звільнити, але й віддати до суду за прогули й запізнення. Потім, однак, притих, поміркував і вирішив, що замітка ця не просто маячня якогось невідомого графомана, а натяк на те, що йому не треба дожидатися, коли за ним, як за паном, приїдуть на «чорному вороні» і візьмуть під білі рученьки, а піти самому і в усьому зізнатися.

15

Ну, а тепер перейдемо до лейтенанта Філіпова. Він ніяк не може позбутися Чонкіна. Він усе приготував як слід, оформив належним чином і відправив до військового трибуналу справу Чонкіна. І став ждати, коли ж цього триклятого Чонкіна заберуть. А його не беруть. І ось лейтенант телефонує до цього самого військового трибуналу. Йому пощастило.

– Полковник Добренький слухає, – одізвалося в трубці.

Лейтенант страшенно радий. Саме полковник Добренький, якого ніколи немає на місці, йому потрібен. А немає полковника на місці тому, що він голова виїзної трійки трибуналу і завжди перебуває у відрядженнях. Лейтенант стисло викладає суть питання. Справа Чонкіна судочинством завершена і передана в розпорядження військового трибуналу. То чи не можна забрати туди й самого Чонкіна? Тому що, перебуваючи в тюрмі, він ухиляється від заслуженої покари і, більше того, негативно впливає на місцевий контингент ув’язнених.

– Усе зрозумів і роз’яснюю, – деренчить трубка, – ми цього вашого Чонкіна в даний момент до себе взяти не можемо, місць немає. Гарнізонна гауптвахта – по зав’язку. Крім того, є вказівка: дезертирів, самострільників, панікерів та іншу дрібноту судити показово на місцях, що матиме велике виховне значення для всього місцевого населення. Пойняв, лейтенанте?

– Зрозумів, – відповідає лейтенант Філіпов. – А чекати вас коли?

– А чекати нас не треба. Таких Чонкіних по області вагон і маленький візок, а трійка у нас одна. Коли черга дійде, тоді й приїдемо.

Лейтенант кладе трубку і думає: ну, гаразд, ну й нехай. Врешті-решт не я чекатиму, а Чонкін. А в мене і без Чонкіна справ досить. Он чоловік якийсь стоїть, йому теж від мене чогось треба. А що це, власне, за чоловік і як він тут опинився?

Лейтенант отямився, здригнувся, поглянув на чоловіка, що стояв у позі прохача біля дверей.

– Ви з якого питання? – запитав лейтенант.

– Ви мене? – запитав чоловік і тицьнув себе пальцем у груди.

– Ну, а кого ж? Тут, здається, крім нас двох, нікого немає.

– Так, так, – печально погодився чоловік і наблизився до лейтенанта. – Я розумію, що вам усе відомо. Але прошу врахувати, що я сам прийшов повинитися.

– Про що це ви? – запитав лейтенант стомлено.

– Я стосовно мерина…

– Мерина? – лейтенант присунув до себе настільний календар і записав слово «Мерин» з великої літери, гадаючи, що це прізвище.

– Ім’я, по батькові? – запитав він.

– Борис Євгенович.

– Так, – кивнув лейтенант, записуючи. – І що ж він вчинив?

– Хто?

– Ну, цей ваш… – лейтенант перевірив запис. – Мерин Борис Євгенович.

– Ви мене не так зрозуміли. Борис Євгенович – це я, – і він знову ткнув себе пальцем у груди, наче пояснював глухонімому.

– Зрозуміло, – сказав лейтенант, – і що ж вам потрібно, громадянине Мерин?

– Даруйте, – посміхнувся прохач, – ви знову мене не так зрозуміли. Мерин – це всього лише друкарська помилка. Жахлива, недоладна, на диво безглузда помилка. Мусило бути «мірилом», але складач взяв із каси не ті літери. Жахлива помилка. Трагічне непорозуміння. І, ви знаєте, я завжди слідкував за всім особисто, але того дня якраз прийшла дружина оцього Чонкіна… І в результаті така помилка… – Єрмолкін вхопився за голову і заскреготів зубами.

Лейтенант спохмурнів. Зі всього сказаного відвідувачем він почув лише два слова: «Чонкін» і «помилка».

– Громадянине Мерин, – сказав він суворо. – Шо це ви мелете? Я вам вперше і востаннє раджу зрозуміти і запам’ятати, що у нас помилок взагалі не буває.

– Запевняю, що ви помиляєтесь, – жваво заперечив Борис Євгенович, – я не мерин, я…

– Я, я, я, – перекривив його лейтенант, – я бачу, що ви не мерин, я бачу, що ви осел.

Єрмолкіна аж перекосило.

– Як? Що? Що ви сказали? Як ви смієте мене, старого партійця?.. Та коли б живий був Дзержинський… Він навіть з ідейними ворогами не дозволяв…

– Ага, – упіймав його на слові Філіпов, – отже, ви визнаєте себе ідейним ворогом?

– Що? – Єрмолкін зблід від несправедливої образи. – Я – ідейний ворог? Так, звичайно, я розумію, що вчинив помилку. Але я – комуніст. Я – член партії з тисяча дев’ятсот двадцять… – Він поворушив губами, але року не згадав. – Я розумію, – він розхвилювався і замахав руками, як крильми. – Ви не хочете взяти до уваги, що я прийшов повинитися. Але вам приховати цей факт аж ніяк не вдасться. Я не допущу…

– Не допустиш? – Філіпов, втративши терпець, послав Єрмолкіна до матері і навіть вказав, до якої саме.

– Сопляк! – заволав Єрмолкін, забувши, де перебуває. – Сам іди туди, куди мене посилаєш!

Він був нестерпним. Філіпов натис на кнопку, і на сцені з’явився сержант Клим Свинцов. Свинцов зробив кілька енергійних рухів, і Єрмолкін з одірваним коміром знову опинився на волі.

– Я цього так не залишу, – сказав він, потираючи забите коліно, і вирушив до обласного центру шукати справедливості, тобто вимагати, аби його посадили, але зафіксували, що він з’явився добровільно, а не приведений попід білі рученьки.

Тут дехто з читачів може запитати, а що ж у цей час, коли Єрмолкін справедливості добивався, чи виходила газета «Більшовицькі темпи»? А якщо виходила, то хто її підписував? Признатися, автор цим зовсім не цікавився і нічого певного з цього приводу сказати не може. Про Єрмолкіна ж відомо, що до обласного центру він потрапив, ночував на вокзалі, а вранці наступного дня був першим відвідувачем Романа Гавриловича Лужина.

16

Важко собі уявити, як це в ньому співіснувало, але Єрмолкін, з одного боку, вірив у те, що органи наші складаються всуціль з кришталево чистих людей, трішки, можливо, таємничих, а з іншого, уявляв собі обласного начальника чимось схожим на вурдалака з вовчою пащею і величезними волохатими ручиськами. Замість цього він побачив за широким столом не людину, а голову. Голена голова з великими вухами лежала підборіддям на столі і дивилася на Єрмолкіна маленькими очима крізь рогові окуляри з товстими скельцями. Єрмолкін розгубився і зупинився посеред кабінету. Голова гойднулася набік, і раптом маленький чоловічок, ледь не карлик, у військовій формі з’явився з-за столу і на коротких ніжках, мов на коліщатах, швидко підкотився до Єрмолкіна.

– Борисе Євгеновичу! – вигукнув чоловічок і уп’явся в руку Єрмолкіна двома своїми. – Жахливо радий. Бачити. Вас. У себе, – сказав він, наче ставлячи після кожного слова крапку, і заклацав зубами, які в нього були великі, але зовсім не здавалися вовчими.

– Ви мене знаєте, – не здивувався, а відзначив Єрмолкін.

– Аякже, аякже, – мовив Лужин. – Було б дивно. Коли б ні. – Він на весь рот посміхнувся і знову заклацав зубами.

– Отже, вам усе відомо?

– Так. Звичайно. Все. Абсолютно.

– Я так і думав, – похитав головою Єрмолкін. – Але прошу вас відзначити, що я сам прийшов повинитися.

– Так, – сказав Лужин. – Звичайно. Відзначимо. Всенепремінно. Де ваша заява?

– Заява? – розгубився Єрмолкін. – Я. Власне. Думав. Що. Усно. – Він не помітив, як враз перейняв лужинську манеру розмовляти.

– Шкода, – сказав Роман Гаврилович. – Ми. Любимо. Щоб усе. На папері. Тому. Я вас прошу. – Він ухопив Єрмолкіна за лікоть і повів до виходу. – Там. Дівчина. Секретар. Візьміть. У неї. Аркуш паперу і викладіть все коротко, але детально. Як сказав пролетарський великий. Людських душ інженер. Щоб словам було тісно, а думкам… Як?

– Просторо, – підказав Єрмолкін.

– Саме так, – засміявся і заклацав зубами Лужин. – Просторо щоб було. А потім заходьте. А поки що. Даруйте. Справи. Жахливо зайнятий. – І, розчинивши перед Єрмолкіним важкі двері, зробив ручкою. – Прошу.

Приголомшений Єрмолкін вийшов у приймальню. Тут лице в лице він зіткнувся із сільською на вигляд жінкою і в ній одразу ж упізнав ту відвідувачку, після візиту якої у нього й почалися всі неприємності. «Он воно що! – вражено подумав Єрмолкін. – Значить, все було підлаштовано. Як тонко! І як хитро!»

– Здрастуйте, – посміхнувся їй Єрмолкін. – Ви мене пам’ятаєте?

– Пам’ятаю, – відповіла Нюра, насупившись.

Вона зрозуміла, що цей убивця маленьких дітей прийшов сюди не випадково. Очевидно, він уже попередив про її появу. Вона навіть позадкувала до дверей, але тут зі свого кабінету визирнув Лужин і, вгледівши Нюру, запитав:

– Ви до мене?

– До вас, – відповіла Нюра.

– Заходьте.

І Нюра вслід за Лужиним зникла за дверима. Єрмолкін довго дивився на двері, потім, отямившись, підійшов до секретарки, грудастої жінки у формі з двома трикутниками в петлицях і зі значком «Ворошиловський стрілець». Єрмолкін попросив у неї паперу, сів до столу для відвідувачів у дальньому кутку, витяг з кишені самописку, потрусив нею, доки чорнило не бризнуло на підлогу, і так розпочав свою печальну сповідь:

«З великим трудовим піднесенням зустріли трудівники нашого району…»

Тут Єрмолкін зупинився. «Що я пишу? – подумав він. – З яким трудовим? Які трудівники? Що зустріли?»

За довгі роки служби в пресі всі свої статті, замітки, передовиці і фейлетони розпочинав він цією фразою і ніколи не помилявся. І завжди ця фраза була доречною, від неї легко було переходити до розвитку головної думки, але в даному випадку… Старий газетний вовк, ворушачи товстими, як варениці, губами, дивився на вступне речення і поволі усвідомлював, що він, майстер писати що завгодно на будь-яку тему – про трудовий почин, про соцзмагання, про стрижку овець та ідеологічне протиборство, – абсолютно не знаходить ніяких слів для описання дійсної пригоди, свідком чи учасником, або, точніше, винуватцем якої йому довелося бути.

Закресливши написане, Єрмолкін став обдумувати новий початок, коли це в коридорі почувся тупіт чобіт, що наближався, і в приймальню увійшли троє чоловіків – двоє військових і між ними один цивільний у темно-синьому костюмі.

– Роман Гаврилович у себе? – запитав один з військових у секретарки.

– Він зайнятий, – сказала вона.

– Почекаємо.

Вони сіли на стільцях уздовж стіни – цивільний посередині, а військові по краях. Військові завмерли з непорушними обличчями, цивільний же, навпаки, виявляв до всього, що він тут бачив, жваву цікавість. Він з інтересом розглядав приймальню, секретарку і Єрмолкіна. Єрмолкін у свою чергу також нишком позирав на цивільного. Це був високий, середніх літ чоловік, з вигляду начальник. Тримався він так, наче хотів показати, що потрапив сюди випадково, через непорозуміння, яке ось-ось роз’ясниться, і ті, хто привів його сюди, будуть суворо покарані.

17

Слід сказати, що Єрмолкін і Нюра нагодились до підполковника Лужина в дуже невідповідний, а можливо, навпаки, саме в слушний час, – Лужину взагалі-то було не до них. Щойно з Центру надійшла депеша, смислу якої Лужин не міг зрозуміти навіть після розшифрування.

«Рамзай[1]1
  Рамзай – судячи з уточнених даних, прізвисько відомого рядянського розвідника Ріхарда Зорге. Ім’я Ріхарда Зорге на той час було відоме вельми вузькому колу осіб, до яких Лужин, напевне, не входив.


[Закрыть], – мовилося в депеші, – посилаючись на відомості, отримані від німецького посла Отто, повідомляє з Токіо, що в районі Долгова почав активно діяти особистий агент адмірала Канаріса[2]2
  Канаріс – шеф абверу (німецької військової розвідки).


[Закрыть] за кличкою Курт, раніше законсервований[3]3
  Законсервований – очевидно, спеціальний термін. Важко уявити, що особистий агент адмірала Канаріса був законсервований у буквальному розумінні, тобто запакований у бляшану банку. А втім, деякі агенти, я чув, бувають вельми невибагливі.


[Закрыть]. Судячи з непрямих доказів, має доступ до таємниць державної ваги. Точніших даних поки що немає.

Враховуючи стратегічне розташування Долгова і ту шкоду, якої може бути завдано в результаті розголошення важливої інформації, тов. Лаврентьєв[4]4
  Тов. Лаврентьєв – кличка Л. П. Берії.


[Закрыть] наказав вжити всіх необхідних заходів і протягом семи днів виявити і знешкодити шпигуна. Відповідальність за виконання наказу покладено на вас особисто».

Лужин був ошелешений. На підвідомчій йому території і раніше траплялися шпигуни, але всіх їх вигадував чи то сам Лужин, чи то його підлеглі. Можна було припустити, що цього Курта вигадали там, у Центрі, але ж не запитаєш, вигадали вони його чи він справжній. Невтаємниченій людині може здатися: яка різниця? А різниця істотна. Тому що вигаданого Курта можна знайти за дві хвилини: хапай будь-кого, назови його Куртом і – в каталажку. А якщо він справжній… От зі справжнім працювати було важче. Досвіду бракувало. Лужин багато разів перечитував шифровку, вдумувався в кожне слово, але нічого зрозуміти не міг. Хто такий оцей Рамзай і чому він повідомляє з Токіо? Як можна віддавати такі накази, не маючи навіть приблизних даних, що це за Курт? Ну, гаразд, припустимо, невідомі прізвище, місце проживання, місце роботи, але ж мають бути бодай якісь прикмети. Зріст, вік, колір волосся чи очей, до яких саме таємниць має доступ.

Як кожна людина на своєму місці, як підлеглі його самого, Лужин лаяв вище начальство, вважаючи, що там сидять дурні, бюрократи, самодури, котрі віддають накази, зовсім не рахуючись із можливістю їх практичного виконання. Однак зовні важко було здогадатися, що Лужин чимось заклопотаний. Нюру, у всякому разі, він зустрів так само привітно, як і Єрмолкіна. Він посадив її у м’яке крісло, а сам, чеберяючи ногами, заліз в інше. Сів, склав руки на грудях і посміхнувся:

– Готовий слухати вас із жахливим інтересом.

Нюра, не сподіваючись на такий ласкавий прийом, розгубилася і сказала:

– Я вагітна.

– Що ви кажете? – Лужин сплеснув долонями. – Це ж треба! – Скотившись із крісла, він підбіг до Нюри і почав трясти її руку. – Вітаю! Від душі. Всієї. Як мовиться. – Повернувся у крісло. – І куди ж ви хочете її прилаштувати?

– Кого? – не зрозуміла Нюра.

– Її, – Лужин показав на Нюрин живіт. – Дитину треба прилаштувати. А віддайте її нам, га? Ми з неї зробимо. Людину. Справжню. А втім, це я так. – Лужин заклацав зубами. – Жартую. Так.

Нюра знічено похнюпилась і посміхнулася.

Помовчали. Лужин запитав Нюру, чи може він чимось їй допомогти. Вона заплакала і стала пояснювати, що в неї чоловіка посадили, вона за нього клопочеться, їй всюди відмовляють, як сторонній, а вона не стороння, тому що вона з ним жила. Лужин попросив розповісти все по порядку, і вона, побачивши, що йому це справді цікаво, почала розповідати. Як прилетіли обидва літаки, як Чонкін з’явився, як вони познайомилися, як стали жити разом. Розповіла, як він весь час рвався на фронт, а його не брали, як напали на нього якісь люди і він змушений був захищати свій пост. І ось тепер за те, що діяв він суворо за статутом, його ж і забрали, а її ганяють від одного начальника до іншого, а правди ніде не доб’єшся. Побачення не дозволили, передачі не беруть, і скрізь кажуть: стороння.

Лужин слухав уважно. Іноді зіскакував зі стільця й починав схвильовано бігати по кабінету, потім знову повертався на своє місце і знову слухав. А коли Нюра скінчила розповідати, він підійшов до неї, погладив її по голові і з почуттям сказав:

– Бідна жінка!

Нюра поглянула на Лужина, схилилась, уткнулася головою йому в плече і заридала. Багато їй останнім часом доводилося плакати, але так вона ще не ридала. Вона намагалася стримати себе, але не могла.

Лужин гладив її по голові і бурмотів:

– Нещасна! Скільки довелося пережити! Ну, нічого. Нічого. Нічого. Ну.

Потім вона заспокоїлась, а він знову забігав по кабінету, потирав руки і клацав зубами.

– Неподобство! – вигукував він і клацав зубами. – Скільки ще на світі людей бездушних. Бюрократи і формалісти. Скільки з ними не боремось, а вони… Ну, нічого. Ми… – Він підбіг до Нюри і тицьнув себе пальцем у груди. – Вам допоможемо. Так. Ми. Допоможемо.

Тут він забурмотів якісь слова, з котрих Нюра зрозуміла, що він, Лужин, докладе всіх зусиль і що, коли не вдасться повернути Чонкіна:

– Ми. Вам. Підберемо. Когось. Іншого. Ще кращого. Ми. Вам. Допоможемо. Але й ви. Нам. Допоможіть. Прошу. Дуже! – Лужин заплющив очі і приклав руку до грудей.

Нюра не зрозуміла, як і кого їй можуть підібрати замість Чонкіна, вона хотіла сказати, що нікого кращого їй не треба, що Чонкіна їй цілком достатньо. Та Лужин своїм проханням про допомогу збив її з пуття, і вона сказала, що, звичайно, коли вона може…

– Можете, – перебив Лужин. – Ви в Красному живете?

– В Красному, – кивнула Нюра.

– Ну, як там? Як люди? Які настрої переважають?

Нюра поглянула на нього запитально.

– Не зрозуміли? – посміхнувся Лужин. – Я. Здається. Кажу. Зрозуміло цілком. Я питаюся: у вашому селі в людей який настрій? Сумний?

Нюрі запитання не сподобалось. Вона почала вигороджувати своїх односельчан, запевняючи, що настрій в усіх, навпаки, вельми хороший.

– Хороший? – зрадів Лужин і відскочив од Нюри.

– Хороший, – підтвердила Нюра.

– Жах, як цікаво! Війна йде. Люди гинуть. А в них хороший. Від чого ж? Може, ждуть? Німців? – Він підморгнув Нюрі й посміхнувся.

– Ні! – Нюра злякалася, що сказала щось не те. – Німців не ждуть.

– А кого ждуть?

– Нікого не ждуть.

– А звідкіля ж настрій такий хороший?

Нюра вирішила одразу ж виправити свою помилку і сказала, що вона не зовсім вірно висловилася і що настрій у людей іноді буває хороший, але частіше зовсім кепський.

– Кепський? – перепитав Лужин. – Пригнічений? Не вірять у перемогу нашу?

– Вірять! Вірять! – мовила Нюра квапливо.

– Але настрій кепський?

– Він не кепський, – сказала Нюра і зрозуміла, що заплуталась.

– А який же? – запитав Лужин.

– Не знаю, – сказала Нюра.

– Ну от, – спохмурнів Лужин. – Бачите. Я до вас зі всією душею. Хотів допомогти. Я відверто. А ви не відверто. То хороший. То кепський. То не знаєте. Значить, допомогти нам не хочете?

– Чому ж? – мовила Нюра, насупившись.

– Чому, я не знаю. Я бачу, що не хочете. Нам, звичайно, і так усе відомо, але мені від вас почути хотілося. Чим люди живуть? Що говорять? Дехто неправильно мислить. Хотілося б їх вчасно виявити, поправити і утримати. Вони потім. Самі. Дякуватимуть. Між іншим, що каже ваш голова?

– Наш голова? – перепитала Нюра. – Про що?

– Ну, взагалі.

– Взагалі?

– Взагалі.

– Матюкається, – сказала Нюра.

– Матюкається? – пожвавішав Лужин. – І як саме? Ні, я не для того, щоб ви повторювали, я запитую: матюкається з акцентом політичним чи так просто?

– Просто так, – мовила Нюра.

– Хм! – Її відповідями Лужин був явно невдоволений. Здавалося, він не тільки не вірив, але й не хотів вірити, що в селі Красному все так благополучно.

– Ну, що ж, – заклавши руки за спину, він пройшовся кабінетом. – Ви все-таки. Відверто зі мною не хочете. Ну, що ж. Милим силоміць. Не будеш. Як кажуть. Ми вам допомогти. А ви нам не хочете. Так. А між іншим, Курта випадково не знаєте, га?