Текст книги "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Претендент на престол"

Автор книги: Владимир Войнович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Блідий неголений чоловік з гарячковим блиском в очах розповідав Нюрі, як слідчий відбивав йому нирки, пояснюючи свої дії ідеологічною війною і складністю міжнародної обстановки.

– Перед самою війною, – казав цей чоловік, – мене звільнили, але я тепер ні на що не здатен.

Він показував Нюрі свою довгу заяву, в якій пропонував внести статус інваліда ідеологічної війни, а йому особисто дати першу групу з правом безкоштовного проїзду в громадському транспорті.

Була тітка, що загубила картки. Вона ходила по інстанціях, казала, що в неї троє дітей, що вони помруть з голоду. Їй відповідали: «Тут не богадільня. Про дітей треба було думати раніше. У нас немає спеціальних фондів для роззяв». Один вельми непрезентабельного вигляду громадянин став на шлях боротьби геть через дрібниці. Якось йому знадобилося перекрити дах, і він звернувся до директора радгоспу з проханням виписати йому скількись там соломи. Директор відмовив на тій підставі, що прохач недостатньо активно проявляв себе в громадському житті, тобто не відвідував самодіяльність, не випускав стінгазету, не ходив на збори, а коли й ходив, то не ліз на трибуну і пасивно брав участь у загальних оплесках.

Замість того, щоб просто вкрасти цю солому (як робили одні) або дати директорові трояка (як робили інші), соломо-прохач вирішив діяти законним чином, писав скарги усім, включаючи Калініна. Відповіді поверталися до тих, на кого він скаржився, двічі (один раз в дирекції радгоспу, один раз у міліції) його було бито, три місяці його лікували в божевільні, однак остаточно, мабуть, не вилікували.

Усі люди, котрих стрічала Нюра в цьому безконечному коридорі перед безконечною шеренгою дверей, сиділи тут іноді цілодобово, як на вокзалі. Час від часу викликалося прізвище когось із тих, хто сидів, і він, заздалегідь стягнувши шапку і кланяючись, входив у довгождані двері, щоб через хвилину вилетіти звідтіля з каламутним поглядом, а то й з вигуком, наче з кабінету зубного лікаря.

За тими дверима сиділи поважні особи. Усі вони працювали без наркозу. Вони кожного відвідувача сприймали, як гідру, котра конче бажає щось вхопити у нашої робітничо-селянської держави. Самі не виробляючи нічого, окрім непотрібних паперів, вони докоряли кожному, хто входив, ніби саме він і живе на шиї у держави, ніби й так отримав занадто багато, а тепер ще прийшов по зайвину.

У цьому безконечному коридорі, осяяному постійним присмерковим світлом, завше вогкому й холодному, наче тут не бувало зміни дня і ночі і пір року, текло розмірене, аж мовби потойбічне життя.

Нюра йшла з кабінету в кабінет, з кабінету в кабінет. Часом вона забувала, чого прагне добитися, головною її метою вже було спершу потрапити до кабінету, а потрапивши, вийти з нього. Обличчя начальників, котрі приймали її, злилися для неї в одне обличчя з надутими щоками і байдужим поглядом. Це об’єднане Обличчя підхопило ідею прокурора Євпраксеїна і почало розвивати її далі. І в одному кабінеті Обличчя сказало, що не просто треба засудити поведінку Чонкіна, не просто відмежуватися, а зробити це публічно, десь на зборах. А в іншому кабінеті сказали, що ще краще не на зборах, а у пресі. А в третьому кабінеті сказали, що ще краще навіть і на зборах, і в пресі. Пропонувалося їй засудити і свою власну поведінку за політичну короткозорість і відсутність пильності. Чим далі, тим більше вимагали від неї, не пропонуючи нічого натомість.

Але, обливаючись слізьми, впадаючи у відчай, Нюра йшла все далі й далі і, потрапивши якось до редакції газети «Більшовицькі темпи», постукала у двері, де висіла табличка «Відповідальний редактор т. Єрмолкін Б. Є.»

Борис Євгенович Єрмолкін був певною мірою дивовижною людиною. Це був старий газетний вовк, як він сам себе з гордістю називав. Але не з тих вовків, котрі, висолопивши язика, ганяються за свіжими новинами. Ні, якраз новин він завжди панічно уникав. І якщо в місті чи в районі траплялося щось варте уваги, себто дійсно якась новина, Єрмолкін робив усе, щоб саме вона аж ніяк не потрапила на сторінки його газети. Траплялося, читаючи десь, що навіть якась буржуазна газета не змогла приховати чогось, Єрмолкін лише руками розводив. Та що це в буржуазній газеті за редактор такий, коли чогось приховати не може?

Нічим не примітний з виду чоловік, мав Єрмолкін непереборну пристрасть – будь-яку статтю чи замітку виправити від початку до кінця так, щоб читати її було зовсім неможливо. З ранку до пізнього вечора, не помічаючи ні дощу, ні сонця, ні часу, ні зміни пір року, не знаючи радощів кохання чи випивки, забувши про власну сім’ю, сидів він у своєму кабінеті за читанням верстки. Йому приносили оці вологі сірі аркуші, шорсткі від вдавленого в них шрифту з кривими рядками. Ці аркуші і в руки взяти було гидко, а він впивався у них, як наркоман, тремтячи від нетерпіння, розкладав на столі, і розпочиналося священодійство.

Націливши на верстку гострого свого олівця, Єрмолкін пильно вдивлявся в надруковані слова і яструбом кидався, коли траплялося серед них хоча б одне живе. Всі звичайні слова здавалися йому недостойними нашої незвичайної епохи, і він одразу ж виправляв слово «будинок» на «споруду» або «будівлю», «червоноармієць» на «червоний воїн». Не було у нього в газеті ні селян, ні коней, ні верблюдів, а були трудівники полів, кінське поголів’я і кораблі пустелі. Люди, згадані в газеті, не говорили, а заявляли, не запитували, а звертали своє запитання. Німецьких льотчиків Єрмолкін називав фашистськими стерв’ятниками, радянських льотчиків – сталінськими соколами, а небо – повітряним басейном чи п’ятим океаном. Особливе місце займало в його словнику слово «золото». Золотом називалося все, що можливо. Вугілля і нафта – чорне золото. Бавовна – біле золото. Газ – блакитне золото. Розповідають, якось до нього потрапила замітка про старателів, добувачів золота, він повернув її відповідальному секретареві з запитанням, яке саме золото мається на увазі. Той відповів: звичайне. Так потім і було написано в газеті: добувачі золота звичайного.

Дивлячись на Єрмолкіна, важко було повірити, що народила його звичайна жінка, і що співала йому російською мовою колискові пісні, і що слухав він своїми вухами вуличні голоси, і що читав він хоч коли-небудь Пушкіна, Гоголя чи Толстого. Дивлячись на Єрмолкіна, здавалося, що народила його друкарська машина, і загортала замість пелюшок в оці самі гранки й верстки, і, як у цей сірий папір, назавжи вдрукувалися у його свідомість і в кожну його клітину неспоживні й мертві слова.

Ось до такої дивовижної людини й потрапила якось Нюра. Постукавши у двері й почувши «увійдіть», застала вона в кабінеті самого редактора, засохлого на своїй роботі, й іншого, дебелого, але жвавого і різкого в рухах. Цей другий був такий собі Костянтин Ципін, котрий називав себе фенологом. Цей фенолог бігав з кутка в куток по кабінету й заламував руки.

– Борисе Євгеновичу, – волав він до редактора. – Я вас дуже прошу, не правте мою замітку, адже вона така маленька.

– Ач, чого захотів, – відповів редактор, помішуючи ложечкою вихололий у склянці чай, – як же не правити, коли ви пишете: «Прийшла пора бабиного літа». У нас, в нашому суспільстві, бабів немає. У нас жінки, трудівниці, вони стоять біля верстатів, вони кермують тракторами і комбайнами, вони замінили своїх чоловіків, котрі пішли на фронт, а ви їх образливо обзиваєте бабами.

– Я не їх, а літо називаю бабиним, так у народі кажуть.

– Коли всі слова, що в народі кажуть, та в газету… – редактор похитав облисілою своєю головою.

– Але ж не писати жіноче літо, – сказав фенолог.

– Саме жіноче.

– А може, дамське?

– Ні, дамське нам не підходить. А жіноче – саме якраз.

– Борисе Євгеновичу, – заволав фенолог, – ви мене вбиваєте. Запитайте будь-кого, хоча б оцю відвідувачку… Дівчино, – звернувся він до Нюри, – ось ви, я бачу, з народу. У вас такий час, коли осінь і коли тепло, коли сонечко світить, як зветься?

– Хто як хоче, так і зве, – сказала Нюра ухильно. Їй не хотілося йти проти редактора.

– Ось бачите, – пожвавішав редактор. – А в нас газета. Ми не можемо називати, хто як хоче. Ви в якій справі? – доброзичливо запитав він у Нюри.

– Та я за мужика свого, за Чонкіна.

Почувши це прізвище, редактор відсунув убік склянку з чаєм, випростався і задерев’янілими вустами сказав:

– Слухаю вас.

Фенолог Ципін враз зник, наче його й не було.

– Слухаю вас, – повторив редактор.

– Та я ось про те, що як же мені бути, – мовила Нюра, наближаючись до столу. – Чонкін – то мій мужик, а прокурор каже, відмовлятися треба.

– Ну, раз прокурор каже, значить, так і треба зробити, – ствердив Єрмолкіи.

– Як же ж? – сказала Нюра, похитуючи головою. – Я ж вагітна.

– Вагітна? – здивувався Єрмолкін. – Це міняє справу. Почекайте, я мушу подумати.

Він обхопив голову руками, заплющив очі, і схоже було, що дійсно заглибився в роздуми. Нюра дивилась на нього з цікавістю, до якої домішувався і переляк, і повага. Так, обхопивши голову руками, Єрмолкін просидів, може, декілька секунд, але Нюрі здалося, що рахунок ішов на хвилини. Єрмолкін раптом труснув головою і, наче повертаючись до тями, довго дивився на Нюру. Дістав з шухляди чистий аркуш паперу, підсунув Нюрі і мовив тихо:

– Ось тут внизу розпишіться.

– Навіщо? – поцікавилась Нюра.

– Ми тут напишемо замітку од вашого імені, потрібен ваш підпис.

– Яку ще замітку? – насторожилася Нюра.

– Ми напишемо, що ви, як майбутня мати, од себе й од імені вашої дитини рішуче відмежовуєтесь від так званого Чонкіна і запевняєте, що майбутнього сина свого чи дочку виховаєте справжнім патріотом, вірним ідеалам партії Леніна – Сталіна.

– Он воно що, – зів’яла Нюра. – Скрізь одне й те ж.

– А що вам не подобається? – щиро запитав Єрмолкін. – Це ж усе робиться задля вашого блага. Невже вам хочеться, аби ваша майбутня дитина мала прізвище злочинця, все життя носила на собі цю незмивну пляму?

– Гаразд, піду, – сказала Нюра, підводячись.

– Ну, як знаєте. Люди для вас стараються, хочуть зробити, як краще, а ви… Ви знаєте, може, вам ваша впертість здається правильною, може, ви навіть хочете видаватися в очах людей такою собі героїнею, але я вважаю, що поведінка ваша продиктована боягузтвом і тільки ним. Коли б ви дійсно були щирою, ви б сказали: «Так, я помилилась». Ви б відреклися од цього Чонкіна і затаврували його навіки ганьбою. Я розумію, таке рішення важко прийняти, але, якщо ви справжня радянська жінка, ви мусите вибрати, хто вам дорожчий – Чонкін чи радянська влада.

Нюра дивилася на нього повними сліз очима. Вона не розуміла, чому обов’язково вибирати, чому в крайньому разі не можна сумістити те й інше.

– Так, – помовчавши, сумно сказав Єрмолкін. – Ви, я бачу, й справді впираєтесь. Мені це, чесно кажучи, не зовсім зрозуміло. Можливо, у мене, з вашої точки зору, дещо застарілі погляди, але я до всього ставлюся інакше, – він підвівся з-за столу і – руки в кишені – пройшовся по кімнаті. – Ось у мене є син, – продовжував він на більш нервовій ноті. – Він маленький. Йому всього лише три з половиною роки. Я його дуже люблю. Але якщо партія накаже мені зарізати його, я не питатиму за що… Я… – він поглянув на Нюру, і погляд його наче осклянів. – Я…

– Мамо! – не своїм голосом закричала Нюра і кинулася геть із кабінету. Майже до самого Красного вона бігла не озираючись. Майже до самого Красного їй здавалося, що за нею з ножем у зубах женеться редактор Єрмолкін.

12

Чомусь зустріч з Нюрою подіяла на Єрмолкіна дивовижним чином. Можливо, тому, що він згадав про сина. Такий білявий з великим лобом хлопчик, схожий на маленького Володю Ульянова. Отже ж, усі люди якось піклуються про свою сім’ю, одне про одного дбають, а він усе про роботу, все про роботу, сидить тут день і ніч, пожовк од тютюнового диму, а коли був останнього разу вдома, – напружився, згадати не може. Ні, досить, сказав він собі самому, час подумати і про сім’ю. Сьогодні він вирішив піти з роботи раніше звичайного, тобто не просто раніше на годину чи дві, а піти після закінчення робочого дня, як усі прості службовці. Врешті-решт, сформулював він свою думку, я людина і маю право на відпочинок та особисте життя.

Все ж перед виходом він ще раз проглянув відбиток газети, який йому принесли для остаточної перевірки.

Розпочав, як звичайно, з передовиці. У передовиці його завжди цікавили не тема, не зміст, не, скажімо, стиль викладу, його цікавило тільки, щоб слово «Сталін» згадувалося не менше дванадцяти разів. Про що б там мова не велась, чи про моральне обличчя радянської людини, чи про заготівлю кормів, чи про розведення риб у штучних водоймах, але слово це повинно було згадуватися дванадцять разів, можна тринадцять, можна чотирнадцять, та ні в якому разі не одинадцять. Чому він взяв мінімальним саме це число, а не якесь інше, просто зі стелі чи чуття підказало, сказати важко, але було саме так. Хоча й не існувало стосовно цього ніяких спущених згори інструкцій, ніяких особливих розпоряджень, та не лише Єрмолкін, а, мабуть, кожен редактор, чи то у місцевій газеті, чи то найнейтральнішій, вдень і вночі сліпів над сірим, як брудна скатертина, газетним аркушем, вишукував загостреним олівчиком це саме слово і ворушив губами, підраховуючи.

Ні, звичайно, за час роботи в пресі Єрмолкіну довелося зустрічати всіляких людей. Траплялися і відчайдушні зірвиголови, котрі чи то по молодості, чи то за відсутністю журналістського нюху гарячкували, доходячи до кощунства, а чому, мовляв, саме дванадцять, а не вісім чи навіть не сім? У таких випадках Єрмолкін лише похитував головою і сумно усміхався: ех, мовляв, молоде-зелене, високо злетиш, низько сядеш. Деякі й сідали, і вельми низько, і не за те, можливо, що вживали якесь зі слів рідше, ніж належало, а тому, що, засумнівавшись в одному правилі, людина неодмінно поширює свої сумніви далі, потім важко бува зупинитися.

Отже, Єрмолкін розпочав з передовиці. Сьогоднішня передовиця була надіслана згори, правити її Єрмолкін не міг, не рахуючи, звичайно, граматичних помилок. Все ж, водячи по рядках олівцем, він підрахував, і, на його не те що подив, а, ліпше сказати, задоволення, потрібне слово повторялося саме дванадцять разів, певне, творець згори у своїй літературній роботі дотримувався того самого правила, що й Єрмолкін. Стаття закликала народ у важкий для нього час з особливою увагою і навіть душевним хвилюванням, і навіть ще з якимись глибшими переживаннями прислухатися до вказівок вождя і сприймати їх як керівництво на всі випадки життя. «Вказівки товариша Сталіна, – мовилося в статті, – для всіх радянських людей стали мірилом мудрості і глибокого осягнення об’єктивних законів розвитку суспільства». Ця фраза чимось затримала увагу Єрмолкіна; він ще раз ковзнув по ній неуважним поглядом, став читати далі, але відчув, що нічого не тямить.

– Стомився, – вголос подумав Єрмолкін і провів рукою по обличчю. – Так, стомився.

Повільними рухами він стягнув з себе вичовгані нарукавники, поклав їх до шухляди стола і, перш ніж вийти з редакції, зазирнув до відповідального секретаря Лівшиця.

– Ось що… е… Вільгельме Леопольдовичу, – сказав він, злегка позіхаючи. – Я передовицю прочитав, а решту вже, будь ласка, ви. Тільки уважніше, гаразд? А я додому піду.

– Додому? – здивувався Лівшиць.

– А що, рано? – запитав Борис Євгенович.

– Та ні, не рано, а… – Лівшиць спочатку й сам не збагнув, чому він здивувався, але згодом подумав і зрозумів, що ніколи не бачив, як Єрмолкін іде додому. – Гаразд, – сказав він. – Ідіть, Борисе Євгеновичу, і не турбуйтеся, все буде добре.

– Ну, глядіть, – попередив Єрмолкін, – я залишаю вас замість себе і сподіваюся, що все буде як слід. Я гадаю, що ваша… е… слабкість зараз не…

– Що ви! Що ви! – перебив Лівшиць. – Ви ж знаєте, я кинув остаточно. Уже цілий місяць і краплі не вживав.

– Ну, ну, я вам вірю, – з цими словами Борис Євгенович залишив свій кабінет. Звістка про те, що він іде додому, блискавично облетіла редакцію. Сам Борис Євгенович цього не помітив, але, коли він ішов коридором, усі двері редакції одчинилися і співробітники проводжали його довгими ошелешеними поглядами.

Опинившись на вулиці, Борис Євгенович пройшов декілька кроків у невідомому для себе напрямку і враз зупинився. І став розгублено вертіти головою. Він добре знав лише дві адреси: в райком і в друкарню, а ось дорогу до власного дому забув. «Де ж я живу?» – болісно пригадував він і навіть обхопив руками свою невелику голову та наморщив лоба, але зримих результатів такі зусилля не дали.

У пам’яті, вщерть забитій казенними словосполученнями, тьмяно поставали дерев’яний місток через якусь канаву, відрізок якогось тину, блакитна лавка, і це все. Запрацювався до краю, пояснив Єрмолкін свій стан собі самому і вирішив запитати дорогу в когось із перехожих.

– Громадяночко, – звернувся він до першої стрічної жінки з двома корзинами, – ви не скажете, як мені пройти… – він не договорив і тупо витріщився на жінку.

– Куди? – запитала жінка.

– Одну хвилиночку, – заквапився Єрмолкін. Він дістав з кишені свого паспорта і став шукати в ньому адресу, за якою був прописаний і якої абсолютно не пам’ятав. – Та ось. – Він прочитав уголос назву вулиці, вказану у відповідній графі, і жінка, хоча й була здивована, охоче і з багатьма подробицями, навіть зайвими, пояснила, як іти і де куди повертати.

Єрмолкін пішов, як йому було вказано, і незабаром був би вдома, та дорогою, біля перехрестя двох вулиць, побачив людей, котрі, збившись у юрму, крутилися на невеличкому п’ятачку, пересуваючись, міняючись місцями і щось вигукуючи, наче шукали один одного. Це був так званий хитрий ринок, знайомий йому ще з часів юності. Єрмолкін здивувався. Він гадав, що ці хитрі ринки назавжди одійшли в минуле, у всякому разі, в своїй газеті він давно про них нічого не читав. На сторінках його газети життя малювалося цілковито іншим. Це було життя суспільства веселих і червонощоких людей, котрі тільки й думають про те, як зібрати небувалі врожаї, зварити більше сталі й чавуну, підкорити тайгу, і співають при цьому радісні пісні про своє казково щасливе життя.

Люди, яких побачив Єрмолкін зараз, надто вже одірвалися від зображуваної в газетах прекрасної дійсності. Вони не були червонощокими і не співали веселих пісень. Худі, скалічені, обдерті, з холодним і злодійським блиском в очах, вони торгували чим попало: тютюном, хлібом, кругами макухи, собаками, котами, старими споднями, іржавими цвяхами, курми, пшоняною кашею в дерев’яних мисках і всілякими дурницями. Щось схоже на цікавість ворухнулося в прокислій душі Єрмолкіна, він увійшов до кола цих людей, збурених жадобою наживи, і його завертіло у вирі.

Однорукий дядько в підперезаній мотузкою куфайці стояв над розв’язаним мішком з махоркою і на все горло вигукував:

– Тютюнець-кріпачок, посмалив – і на бочок!

– Самогон-первачок! – вторив йому інший дядько з великим чайником у руці, очевидно, сам він нічого нового придумати не міг.

Хвацька молодиця у ватяних штанях торгувала двома шматками мила, чорного, як дьоготь:

– Налітай, дешевинка, розхапали, не беруть!

Міська стара жінка з гордовитим обличчям тримала на розчепірених руках лисицю з кістяними ґудзиками замість очей і нічого не кричала. Лисиця була вишмуляна, побита міллю, як і сама жінка.

Молодик у темних окулярах сидів, підібгавши під себе ноги, в пилюці і тримав на грудях плакат: ПОДАЙТЕ СЛІПОМУ ОТ УРОЖДЄНІЯ І ГЛУХОМУ ДЛЯ УКРАШЕНІЯ НЄЩАСНОЙ ЖИЗНІ ХТО СКІЛЬКО МОЖЕ.

– Трах-бах-тарарах, приїхав чорт на волах, на зеленім вінику з самої Америки…

Інвалід на коліщатах і в тільняшці та безкозирці розкидав на брудному вафельному рушнику три карти – два тузи пікових та один бубновий.

– Кручу-верчу, за це гроші плачу. Руб покладеш – два візьмеш, два покладеш – хрена візьмеш. Помітив – виграв, не помітив – програв. Засікай очима, отримуй грошима. Хто помітить очима – той у лоб отрима. Трах-бах-тарарах… Ну що, батю, – звернувся він до Єрмолкіна, – що очі вирячив? Спробуй щастя.

– Ні, ні, – сказав Єрмолкін і одійшов.

В однієї тітки він купив два півники-льодяники, в іншої – глиняного свищика також у вигляді півника для дитини.

Він уже збирався покинути хитрий ринок, коли це його увагу привернув старий єврей у довгому плащі й заношеному танкістському шоломі. Старий сидів на дерев’яній лавці поруч з кліткою, з якої визирали дві чорні морські свинки. Тут же в землю була увіткнута палиця з прибитим до неї шматком дикту, на якому хімічним олівцем виведені каракулі: УЧЕНІ МОРСЬКІ КАБАНЧИКИ ЗА 1 КАРБОВАНЕЦЬ ПЕРЕДБАЧАЮТЬ ДОЛЮ.

– А ви самі, – наблизився Борис Євгенович до старого, – вірите в ці дурниці?

– Я не знаю, – стенув плечима старий, – я не ворожбит, я – швець. Коли в мене є трохи шкіри, я шию взуття не згірш, аніж мій син Зіновій вставляє зуби. Коли у мене немає шкіри, я заробляю на прожиток чимось іншим.

– Як же ви можете ворожити, коли самі не вірите?

– Хто вам сказав, що я не вірю? Я сказав, що я не знаю, але моя жінка Циля вважає, що ці кабанчики дуже розумні, бо вони таки приносять нам трошки грошей.

Звісно, ні в яку ворожбу, ні в які передбачування Єрмолкін нітрішки не вірив, але це коштувало так недорого…

Усіх трьох півників, і льодяників, і глиняного, він поклав до кишені, а з кишені витяг зім’ятого карбованця і, повагавшись, простяг його старому.

– Ану, ану, подивимось, – сказав він, – на що ваші свині здатні.

Старий, нічого не відповівши, взяв карбованця, зняв з колін ящичок з білетами, складеними у вигляді пакетиків для порошку, і всунув до клітки. Одна зі свинок стрепенулася, забігала довкола ящичка, почала щось винюхувати, позиркуючи на Єрмолкіна, ніби намагаючись визначити, що б то йому таке вибрати гірше, потім рішуче засунула носа в ящичок, і ось уже один білет забілів у її дрібних зубах.

Старий вихопив білета і простяг Єрмолкіну. Єрмолкін, скептично усміхаючись, розгорнув його і прочитав:

«Не довіряйте іншим те, що ви повинні були зробити самі, і не беріться за те, що можуть зробити інші. Чужа помилка може призвести до непоправних наслідків. Стережіться коней».

– Я ж казав: дурниці, – мовив Єрмолкін, простягаючи старому записку. – Ну, що це може означати?

Старий крізь окуляри глипнув на записку, але до рук не взяв.

– Я не знаю, – сказав він. – Може, це нічого не значить, а можливо, щось таки й значить.

– Цілковита дурниця, – впевнено проказав Єрмолкін. – Ну, я розумію, перша частина ще може мати хоча б якийсь смисл, тому що її можна застосувати до багатьох випадків. Але до чого тут коні?

– Я не знаю, – повторив старий смиренно.

– Але ви це самі писали?

– Не сам.

– А хто ж?

Старий поглянув на Єрмолкіна, потім ще вище – на небо, наче прикинувши, чи не приписати складання білетів вищим силам, але передумав і зізнався, зітхнувши:

– Невістка моя писала, жінка Зіновія. Вона має хороший почерк і трохи краще за мене знає вашої мови.

Така проста відповідь чомусь збентежила Єрмолкіна. Можливо, він усе ж сподівався, що білети складалися в якихось потойбічних інстанціях. Він більше не сперечався, тільки сказав старому, що його варто б відвести Куди Слід і перевірити документи.

– Я б не радив вам цього робити, – печально заперечив старий. – Один такий, як ви, симпатичний, перевіряв мої документи, але вже його таки нема.

Старий поводився нахабно, та Єрмолкін вирішив не зв’язуватись, тільки промимрив «шарлатанство» і, шкодуючи за витраченим даремно карбованцем, став вибиратися з натовпу. Але вибратись виявилося непросто.

Худий неголений дядько в довгій до п’ят шинелі дихнув на Єрмолкіна перегаром:

– Батьку, дурку хочеш?

– Дурку? – здивувався Єрмолкін. – Яку дурку?

– Та ось, – дядько одвернув полу шинелі, і Єрмолкін побачив протитанкову рушницю з укороченим дулом.

– Ви збожеволіли, – сказав Єрмолкін і пішов далі. Але, доки він проштовхувався, йому ще запропонували купити орден Червоного Прапора, фальшивий паспорт і довідку про тяжке поранення.

«Що ж це таке? – думав Єрмолкін. – І де я перебуваю?»

– Дядечку, га, дядечку, – Борис Євгенович озирнувся. Дівиця з яскраво нафарбованими вустами тримала його за рукав: – Дядечку, ходімо в сарайчик.

– В сарайчик? – перепитав Єрмолкін, підозрюючи, що за цим приховується щось жахливе. – А, власне, для чого?

– А для того, – усміхнулася дівиця.

– Для того?

– Еге ж, – кивнула вона. – Я недорого візьму, всього півсотеньки.

– Ви що це таке говорите? – зашипів Єрмолкін, озираючись і наче шукаючи підтримки в довколишніх.

– А що говорю? – образилася дівиця. – Що говорю? Он за склянку махорки сотню беруть.

– Ач ти, – втрутився в розмову продавець махорки. – Зрівняла теж. Склянкою махорки сто разів насмалишся, а ти за один раз ген скільки дереш.

– Ти його, дядечку, не слухай, – відмахнулася дівиця. – Він дурень. Він різниці не розуміє. Ходімо, дядечку, не бійся, я чиста.

– Та як ви смієте? – багровіючи, підвищив голос Єрмолкін. – Як ви смієте пропонувати мені таке паскудство? Я комуніст! – додав він і вдарив себе кулаком у запалі груди.

Важко сказати, на що Єрмолкін розраховував. Може, розраховував на те, що, почувши, що він комуніст, весь хитрий ринок збіжиться до нього, аби потиснути йому правицю чи змастити голову єлеєм, може, захочуть брати з нього приклад, наслідувати його в усіх починаннях.

– А-а, комуніст, – скривилася дівиця. – Сказав би, що не стоїть, а то – комуніст, комуніст. Давити таких комуністів треба! – закричала вона раптом верескливо.

– А… – сказав Єрмолкін і знову почав озиратися. – Та як же це?

Він думав, що хоча в присутніх тут людей і переважають приватновласницькі інстинкти, але вони дадуть рішучу відсіч цій ворожій вилазці, та ніхто на подію не звернув ані найменшої уваги, лише однорукий поглянув на Бориса Євгеновича співчутливо:

– Ходи, ходи, а то ще справді задавлять, – сказав він майже доброзичливо і тут же, забувши про Єрмолкіна, закричав: – Тютюнець-кріпачок!..

Не знаходячи ні в кому іншому ніякої підтримки, Єрмолкін весь якось згорбився, зіщулився і став продиратися крізь натовп, а дівиця плюнула йому навздогін і, зовсім не боячись ніякої відповідальності, прокричала:

– Комуніст сраний!

Зачувши такі слова, Єрмолкін навіть пригнувся. Йому здавалося, що зараз спалахне блискавка, вдарить грім чи хоча б пролунає міліцейський свисток. Але не сталося ні того, ні іншого, ні ще чогось.

13

Вибравшись із натовпу, Єрмолкін одразу наддав ходи. Дівиця відстала. Але у вухах йому все ще звучав її верескливий голос. Комуніст ср… Ні, він навіть подумки не міг додати до цього, по суті священного, слова такого непідходящого і блюзнірського епітета. Який жах, думав Єрмолкін. Звідкіля взялися ці люди? І куди дивиться влада? А цей старий з його дурнуватим провіщенням? Стережіться коней… Яка нісенітниця!

Розмірковуючи так, він не помітив по дорозі ні дерев’яного містка, ні тину, ні блакитної лавки, але все ж якимось чином опинився перед своїм будинком і одразу впізнав його. «Як же я його знайшов? – здивувався Єрмолкін і сам собі відповів: – Так, напевне, кінь знаходить дорогу додому. Йде, ні про що не думаючи, і ноги самі доводять його до місця. Тьху! – з серцем сплюнув Єрмолкін. – Далися мені ці коні!..»

Увійшовши в дім, він побачив за столом, накритим квітчастою скатертиною, немолоду, виснажену жінку в темному ситцевому платті. Відставивши убік чашку з чаєм, жінка дивилася на пришельця здивовано й розгублено. Жінка ця схожа була на дружину Єрмолкіна, але виглядала значно старшою, ніж він уявляв. Він навіть подумав, що це, можливо, зовсім і не дружина, а теща приїхала з Сибіру, але жінка кинулася до Єрмолкіна, скрикнула: «Борисе!» (він пригадав, що саме вона, його дружина, завжди вимовляла його ім’я з наголосом на першому складі) і повисла на шиї, чого тещі, як правило, не роблять. Притулившись до його грудей обличчям, вона плакала і белькотіла щось незрозуміле, але він втямив, що вона докоряє йому за надто довгу відсутність.

– Ну-ну, – заспокоював він, поплескуючи її по кістлявій спині, – ти ж знаєш, у мене останнім часом було багато роботи.

– Останнім часом, – схлипувала вона, – останнім часом. За цей час я могла померти.

– Ну навіщо ж так. – М’яко відсторонивши дружину, він зазирнув до сусідньої кімнати, котра була, наскільки він пам’ятав, дитячою. Але нічого дитячого, тобто ні ліжечка, ні іграшок, ні самої дитини, не вгледів. Борис Євгенович повернувся до дружини.

– А де ж наш… – намагаючись пригадати ім’я сина, він пожував губами, – а де ж наш… карапуз?

Дружина витерла сльози коміром плаття, поглянула на Бориса Євгеновича довгим запитливим поглядом і раптом, здогадавшись про щось, запитала:

– А як ти думаєш, скільки років нашому карапузу?

– Три з половиною, – сказав Єрмолкін, але тут же й засумнівався. – Хіба ні?

– Нашого карапуза, – повільно мовила дружина, – вчора… – вона судомно сковтнула, – взяли на фронт… – І знову заплакала.

– Нісенітниця якась, – пробурмотів Єрмолкін. – Таких маленьких в армію…

Він хотів сказати, що таких маленьких в армію не беруть, але спохопився, почав рахувати і вирахував, що син його народився в рік смерті Леніна, тому й отримав ім’я Ленж, що означало Ленін Живий (вдома його ласкаво звали Ленжиком). Отже, зараз Ленжикові… Єрмолкін відняв від сорока одного двадцять чотири… Сімнадцять… Так, сімнадцять років.

Та як же це трапилося? Єрмолкін машинально засунув руку до кишені й намацав щось липке. Він це липке витяг. Два куплених ним на ринку півники-льодяники злиплися з глиняним півником. Єрмолкін жбурнув їх до грубки. Але звідкіля він узяв, що Ленжикові три з половиною? Саме стільки було йому, коли вони приїхали в Долгов і коли Борис Євгенович зайняв пост відповідального редактора «Більшовицьких темпів». Тоді він був і редактором, і коректором, і складачем. А потім організація друкарні, робота з сількорами, колективізація та інші цікаві події. І треба було пильнувати, щоб не припуститися політичної помилки. Єрмолкін все більше й більше часу проводив у редакції, сидів за столом, палив дешеві цигарки, пив чай вприкуску і водив своїм доскіпливим олівчиком по шорстких рядках, перетворюючи верблюдів у кораблів пустелі, а ліси в лісові масиви чи в зелене золото. Попервах він іноді приходив додому пізно вночі або навіть вдосвіта з блудливим виглядом, наче від коханки, і йшов пізно, коли дружина була вже на роботі, а син у дитячому садку. Але відвідини його ставали все символічнішими, все частіше ночував він просто в кабінеті, скорчившись на незручному шкіряному дивані, аби вранці, квапливо промивши очі, знову засісти за звичне своє заняття, яке поступово з обов’язків перетворилося в непогамовну пристрасть. Тепер здавалося: одірви його од цього шорсткого паперу, од цих нерівно, наче криві зуби, складених літер, він затужив би, як тужать за коханою жінкою та за Вітчизною або ще за чимось таким же високим, і вмер би від цієї безконечної туги. Звичайно, коли б його запитати, він сказав би, і, напевне, щиро, що служить Батьківщині, Сталіну чи партії, але насправді служив він цій своїй дрібній пристрасті калічити і спотворювати слова до невпізнання, а також вишукувати і передбачати можливі політичні помилки.