Текст книги "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Претендент на престол"

Автор книги: Владимир Войнович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

– Курки? – здивувалася Нюра.

– Еге ж, Курта.

– Та хто ж курки не знає? – Нюра стенула плечима. – Та як же це можна в селі без курки?

– Не можна? – швидко перепитав Лужин. – Так. Звичайно. В селі без Курта. Ніяк. Не можна. Неможливо. – Він присунув до себе настільний календар і взяв ручку. – Як прізвище?

– Бєляшова, – повідомила Нюра охоче.

– Бєля… Ні. Не це. Мені потрібно прізвище не ваше, а Курта. Що? – насупився Лужин. – І цього не хочете сказати?

Нюра поглянула на Лужина нерозуміюче. Губи її тремтіли, на очах знову з’явилися сльози.

– Не розумію, – сказала вона повільно. – Які ж можуть бути у курей прізвища?

– У курей? – перепитав Лужин. – Що? У курей? – Він раптом усе зрозумів і, скочивши на підлогу, затупотів ногами: – Геть! Геть звідсіля!

Нюра також підвелася і відступала, озираючись.

– Геть! – кричав Лужин, штовхаючи її в спину. – Геть, мерзотнице!

– Так а Чонкін як же? – запитала вона, впираючись.

– Геть! – пихкотів Лужин, штовхаючи. – Геть! Я тобі покажу Чонкіна! Хочеш бути дружиною, будеш! Це ми можемо. Це ми влаштуємо. Всенепремінно.

Виштовхавши Нюру, він повернувся до столу, витер хустинкою піт і віддихався. Натис на кнопку дзвінка. Увійшла секретарка.

– Ось що, – сказав він ій, – справа оцього Чонкіна мене жахливо непокоїть. Чому цей дезертир вчинив опір такий затятий? Тут щось не так. І ще якийсь Курт. Зробіть запит Філіпову, чи не пов’язаний Чонкін з якимось Куртом. Пошліть шифровку на місце колишнього проживання Чонкіна. Хай зберуть дані. Хто такий? Чим займався до армії? Все. Хто там ще до мене? Кличте!

18

Єрмолкін ще писав свої зізнання, коли з кабінету Лужина вискочила Нюра, вся червона і в сльозах.

Єрмолкін подумав, що зараз покличуть і його, і заквапився. Але пролунав дзвінок, секретарка, розправивши гімнастерку, увійшла до Лужина. Повернувшись, мовила одному з військових:

– Роман Гаврилович жде.

Військові зірвалися, підвели цивільного, і всі троє зникли за дверима кабінету.

Пробули вони там хвилини дві-три, раптом з-за дверей долинув нелюдський крик, і одразу ж двері розчинилися, і ті самі військові повели свого цивільного через приймальню, але був він зовсім не схожий на того самовпевненого чоловіка, який щойно переступав поріг лужинського кабінету. Він був уже без піджака, в спідній, розідраній на спині сорочці, він ішов, низько схиливши голову і мляво перебираючи напівзігнутими ногами, а військові тримали його попід руки, щоб не впав.

Потім з’явився Лужин. Без посмішки, але збуджений, услід за відвідувачами вискочив у коридор, і звідти Єрмолкін почув його гучний голос:

– Ведіть його у підвал і там поговоріть. Спробуйте його переконати!

Лужин повернувся, промчав до свого кабінету, але з порога озирнувся, уздрівши Єрмолкіна.

– Ну, як у вас? Усе готово?

– Майже, – сказав Єрмолкін, переживаючи складні почуття. – Я зараз. Ще хвильку.

– Жахливо шкодую, – посміхнувся Лужин. – Але часу немає. Абсолютно. Давайте, що є.

Він побіг попереду Єрмолкіна до кабінету. Граційним рухом ноги відкинув геть темно-синій піджак, що валявся на підлозі, сів до свого столу, і голова його на весь рот посміхнулася Єрмолкіну.

– Прошу, – маленька правиця здійнялася над столом.

Тремтячи зо страху, Єрмолкін простягнув написане.

– Так, – сказав Роман Гаврилович, піднісши папір до очей. – «З великим трудовим підйомом зустріли…» Це стаття?

– Ні, – зніяковів Єрмолкін. – Це мої зізнання.

– Оригінально, – заохотив Лужин. – Дуже навіть. Але якось так. Все ж. Наче здаля.

– Але ж я журналіст, – скромно посміхнувся Єрмолкін.

– А-а, так, так. Зрозуміло. Свій стиль. Дуже неповторний. Взагалі-то, інші в нас пишуть простіше. Деякі прямо так і починають: я, такий і сякий, зробив те-то й те-то. Але, звичайно. Це. Не журналісти. А втім. Трапляються і… Ну, що ж, – сказав він, висуваючи шухляду стола і кладучи до неї твір Єрмолкіна. – Почитаємо. Із задоволенням. Величезним. Жахливу насолоду заздалегідь передбачаю.

Він зачинив шухляду і всміхнувся Єрмолкіну.

– А скажіть, будь ласка, – запитав Єрмолкін, – що мені за це буде?

– За що? – перепитав Лужин. Він поняття не мав, за що «за це». – Ну, взагалі міру покарання визначаємо не ми, а суд. Однак. Якщо. Мати на увазі. Закони воєнного часу…

– Але прошу врахувати, що я сам покаявся, – квапливо перебив Єрмолкін.

– А, справді, – схопився Лужин. – Мало не забув. Отже, так. Коли врахувати, що, з одного боку. Діють закони воєнного. А з іншого боку, той факт, що ви з’явилися самі, а не ми вас розшукували, то… врахуйте, я за суд вирішувати не беруся… це моя приватна думка… але я гадаю. Років. Можливо, десять.

– Десять років! – з жахом вигукнув Єрмолкін. – Але ж я це вчинив ненароком!

– Саме це вас і рятує, – пояснив Лужин, – коли б ви вчинили це навмисне, ми б вас розстріляли.

У Єрмолкіна голова пішла обертом. Він осів. Він затулив обличчя руками. І так сидів дуже довго. Відірвав руки від обличчя і знову побачив перед собою доброзичливе лице Лужина.

– У вас ще є запитання? – запитав Лужин люб’язно.

– Ні, ні, у мене все.

– Так, а чого ж ви, власне, чекаєте?

– Та я жду… ну, коли мене… оце саме… поведуть, – знайшов потрібне слово Єрмолкін.

– А-а, – кивнув Лужин, – зрозуміло. Жахливо засмучений. Але поки що. Не можемо. Аж ніяк. Так що їдьте до себе. Працюйте. Пишіть про трудовий підйом. І ждіть. За нами не стане. Як тільки виникне потреба, так я за вами одразу когось підішлю. А поки що – всього доброго. А втім, одну хвилиночку. Вас випадково Куртом. Не звали ніколи? Ні?

– Мене? Куртом? – Єрмолкін пожував губами. – Ваш оцей… назвав мене мерином. А Куртом…

– Ні? – перепитав Лужин.

– Ні.

– Дуже шкода, – посміхнувся Лужин. – Дозвольте вашу перепустку. Я підпишу.

Кажуть, згодом у колі своїх друзів Лужин розповідав про нещасного редактора і страшенно сміявся. Кажуть, що він збирався на дозвіллі почитати написане Єрмолкіним, але то забував, то руки не доходили, а потім, при відступі наших військ, частину архіву було знищено, а разом з нею і рукопис Єрмолкіна. Жахливо шкода.

19

Лейтенанту Філіпову

Вельми терміново! Цілком таємно, зі спецкур’єром.

Рамзай, посилаючись на відомості, отримані від німецького посла Отто, повідомляє з Токіо, що в районі Долгова почав активно діяти особистий агент адмірала Канаріса за кличкою Курт, раніше законсервований. Судячи з непрямих доказів, має доступ до таємниць державної ваги. Точніших даних поки що немає.

Враховуючи стратегічне розташування Долгова і ту шкоду, якої може бути завдано в результаті розголошення важливої інформації, наказую вжити всіх необхідних заходів і в п’ятиденний термін виявити і знешкодити шпигуна. Відповідальність за виконання покладаю особисто на вас. Украй здивований, що справа Чонкіна досі не завершена.

Лужин

20

Хлопчик, надісланий з контори, знайшов Гладишева на лавці перед хатою, де Кузьма Матвійович погожої днини перебував увесь вільний час «після того нещастя», як він сам висловлювався. Усі помічали, що після втрат, завданих йому ненажерливою Красавкою, Гладишев дуже змінився. Він став понурим, мовчазним, не вів з односельчанами бесід на наукові теми, і навіть на городі його, здається, з тієї самої пори ніхто жодного разу не бачив. Більше того, коли Афродіта, скориставшись нагодою, вирішила винести з хати горщики з добривами, він її діям ніяк не перешкоджав. Зараз він сидів на лавці, дивився на безлюдний простір за річкою Тьопою, аж тут перед ним виникло хлоп’я без голови, голова була схована од Гладишева його ж власним капелюхом. Гладишев підбив капелюха і впізнав у хлоп’яті старшого сина рахівника Волкова – Гринька.

– Дядю Кузю, тобі телефонограма, – сказав Гринько і простягнув селекціонеру смужечку жовтого паперу.

Гладишев здивувався, йому досі телефонограм не носили. Телефонограми носили членам бюро райкому, депутатам місцевих рад, іноді членам правління й активістам. Серце Гладишева честолюбно здригнулося. Але тексту прочитати він не зміг, літери були написані нерозбірливо й дрібно. Він побачив тільки своє прізвище і цифру десять.

– Пожди, – сказав він хлопчикові й пішов до хати, помахуючи принесеним папірцем.

Афродіта на столі розкачувала зеленою пляшкою тісто для локшини. Геракл сидів на підлозі посеред кімнати і тримав у роті великий палець правої ноги. Помахуючи папірцем, Гладишев обійшов Геракла і пройшов повз дружину, сподіваючись, що вона запитає, звідки папірець. Афродіта поглянула на нього, папірця побачила, але нічого не запитала. Гладишев знайшов цукорницю, витяг шматок рафінаду, поміркував, відколов половину і виніс надвір хлопчикові. Потім повернувся до хати по окуляри. У хаті було все так само, лише Геракл тепер смоктав ліву ногу. Гладишев знав, що окуляри мали бути на комині, але почав шукати їх на вікні, аби привернути до себе більше уваги.

– Кудись окуляри поділися, – сказав він з нарочитою досадою, мацаючи рукою по підвіконню. – Телефонограму прочитати треба, а окулярів нема.

Афродіта згорнула тісто в рулон і почала різати його на вузькі смужки.

– Телефонограму, кажу, чуєш, прислали, – повторив Гладишев голосніше, переходячи з награної досади до справжньої. – Щойно посильний прискакав. – І сам при цьому уявив не хлопчика Гринька, а хвацького вершника на змиленому жеребці.

Афродіта, вперта жінка, знову промовчала, ніяк не виявила свого захоплення з приводу такої неординарної події. І Гладишеву нічого не лишалося, як знайти окуляри в належному місці. Він сів до вікна, натягнув окуляри на носа, прочитав телефонограму і похолов. Його викликали не на бюро райкому, не на сесію райради, не на нараду передовиків виробництва, а зовсім в інше місце.

– Ой-йо-йой! – заголосив Гладишев і схопився за голову.

Геракл так здивувався, що витягнув з рота ногу.

Нарешті дійшло й до Афродіти, що трапилося щось лихе. Вона припинила різати тісто і подивилася на чоловіка запитально. Він продовжував голосити.

– Ти чого? – запитала вона.

– І не кажи, Афродіто, – мотав головою Гладишев. – Пропав я, геть пропав.

– Та що ти голосиш? – сказала Афродіта скандальним верескливим голосом. – Ти скажи до пуття.

Гладишев перестав голосити, зняв окуляри і сказав тихо:

– Викликають мене, Афродіто.

– Куди? – не могла втямити Афродіта.

– Куди, куди, – розсердився Гладишев. – Сама знаєш куди. Я про мерина написав до газети. Видать, за цеє.

Афродіта кинула ножа на стіл і також заголосила. Спершу вона волала щось нерозбірливе, потім в її крикові почали вирізнятися окремі слова, а далі Гладишев зрозумів, що вона голосить за ним, як за покійником. Зляканий тим, що відбувалося, заплакав і Геракл. Афродіта підхопила його на руки і зайшлася ще голосніше.

– Та на кого ти нас покинеш, дитя мале нерозумне, сиротиноньку-кровиноньку, і вдову горопашну? Годувальнику ж наш, напувальнику, куди ж це ти од нас ідеш? Попідтинню підемо жебрати, Христа ради просити! А хто ж нам допоможе, кому ми тра?.. Ой-йо-йой!..

Гладишев був зворушений до сліз. Раніше Кузьма Матвійович гадав, що він для Афродіти ніщо, нуль без палички, а тут ба-а-ач, як побивається. Значить, любить, он як! І стало йому на душі так солодко, що надав він своєму обличчю виразу, наче й справді покійник, і вслухався в голосіння Афродіти, як в хорошу, хоча й смутну музику. А Афродіта волала далі, малюючи перед своїм слухачем картину безрадісного майбутнього свого і дитини:

– Удвох, без батьківської помочі, будемо перебиватися з хліба на воду, будемо з голоду помирати, в чистім полі будемо мокнуть і мерзнути, не маючи даху над головою…

– Ой-йо-йой! – вереснув Гладишев. – Та що ж ти таке плетеш? Я ж тобі хату залишаю гарну, теплу, торішнього літа перекриту. І що це ти мене до часу хорониш? Я ж ні в чому не винен, ще розберуться, побачать, що я своя людина, вважай, що з бідняків, до колгоспу вступив одним з найперших. Розберуться, чуєш, Афродіто, вірно кажу тобі, розберуться, одпустять.

– Ой-йой! – безнадійно побивалася Афродіта. – Відтіля не одпущають!

Закипіла в печі пшоняна каша, збігла, залила жар. З печі повалила пара впереміш із димом.

– Ти, ніж чоловіка хоронити заживо, краще б за чавуном стежила! – заволав Гладишев і, схопивши рогача, поліз до печі.

Афродіта продовжувала ридати, приказуючи, дитячим басом вторував їй голий Геракл.

На гамір кулею вкотилася Нінка Курзова.

– Що це у вас? – запитала, зиркаючи по хаті запухлими очицями. – Ой батечку, Матвійович, живий! А я думаю, чого це Фроська твоя голосить, чи, бува, не віддав Богові душу? Ти ж недавно жалівся, що ноги на погоду викручує, і з виду блідий був. Мене ще Тайка питає, чого, мовляв, Фроська у себе голосить, а я кажу: не інакше, як Матвійович Богові душу віддав.

– Геть звідсіля! – гаркнув Гладишев і ринувся до Нінки з рогачем. – Ми ще побачимо, хто з нас віддав! – і звів рогача над головою.

– Фулюган! – завищала Нінка і, руками оберігаючи живота, задом вибила двері.

А там за гладишевський паркан усе село зазирало у цікавому мовчанні.

– Ну, що там? – підступило до Курзової жіноцтво.

– Ой бабоньки, і не питайте! – замахала Нінка руками. – Наш городник Фродіту свою вчить рогачем, і мені мало не перепало, б’є просто навідліг.

– Ото дивина, – сказала Тайка Горшкова. – Я думала й справді помер, а то рогачем.

– Що ж, його жінка, то й повчить можна, – потвердила баба Дуня.

– Звісна річ, жінку хто ж не вчить, – одізвалася продавщиця Таїса.

Люди розходилися розчаровані.

Але наступного дня ще одна новина збурила село – пропав Гладишев. Виписали польовій бригаді крупи й капусти, Шикалов приїхав на склад отримувати, а комірника немає.

«Спить, мабуть», – вирішив Шикалов і повернув коня до двору Гладишева. А там Афродіта в сльозах. Вночі, каже, Кузьма Матвійович пішов, зник в невідомому ні для кого напрямку і записку лишив. Записку Афродіта показала Шикалову. «Так склалися обставини, – повідомляв у записці чоловік, – що йду назавжди не від тебе, а зі свого невдалого життя. Лихим не згадуй, а сина виховай так, щоб став він відданим більшовиком партії Леніна – Сталіна, подібно до Павла Корчагіна, Сергія Лазо та інших рівноцінних героїв. А коли піде по науковій часті, то й мою справу, можливо, завершить, чого я не докінчив. З цим зостаюсь вірний вам, з привітом, ваш покійний законний чоловік Гладишев Кузьма».

Всім селом обшукали сусідній лісок, гадали, може, десь на гілляці повісився, – не знайшли. Шикалов на коні злітав до водяного млина (дванадцять кілометрів вниз по течії Тьопи), сподівалися, що тіло до греблі прибило, і це безрезультатно. Викликали з району уповноваженого, той приїхав не відразу і з великою неохотою. Склав акта і лаявся, що, мовляв, у воєнний час, коли люди десятками тисяч гинуть за Батьківщину, доводиться ще всілякими самогубцями займатися. Минуло ще кілька днів, і нові події заступили собою такий незначний факт, як смерть одного з рядових колгоспників.

21

Зникнення такого важливого свідка Філіпов сприйняв як дуже неприємну подію. Та все ж він виявив максимальну активність, викликаючи свідків одного за одним. Але ті поводилися дуже дивно. Зінаїда Волкова, отримавши повістку, вилізла на піч і ніби розумом стерялася. Чоловік Зінаїди, побоюючись наслідків, зігнав її звідтіля рогачем, виволік надвір, а потім, немов козу, лозиною гнав усі сім кілометрів до самого міста.

– Ти не бійся, – переконував він її дорогою. – Вони також люди і поганого тобі не бажають. Зайвого не патякай, а що бачила – скажи.

– Нічого не бачила, нічого не чула, нічого не знаю.

Він здав її з рук у руки черговому, котрий вийшов на дзвінок. Той пропустив Зінаїду вперед, і вона пішла зигзагоподібним коридором, сліпо натикаючись на стіни.

Волков зостався чекати. Він сумнівався, що зможе дочекатися, та все ж залишився, не знаючи, як бути далі. Йому шкода було втрачати Зінаїду, тому що вона була здоровою і приносила велику користь у господарстві. І в колгоспі працювала, і на своїй ділянці, і всіх п’ятеро дітей встигала попорати, були вони чисті й доглянуті. «Молодиць, звісно, по воєнному врем’ю вистачає, – міркував рахівник, – але ж таку, як Зінаїда, вдень зі свічкою не знайдеш. А коли і знайдеш, то та, яка собі ціну знає, чи ж піде за мужика, в котрого п’ятеро дітей і одна рука? І одне те, що вона піде, а інше – як дітлахи до неї поставляться. Адже ж, як не крути, а дітям не все рівно, буде в них мати рідна чи тітка чужа».

Сам того не помітивши, став він міркувати вголос і, загинаючи пальці на своїй єдиній руці, підраховував позитивні якості Зінаїди і безумовно негативні тої невідомої жінки, яка заступить її. Але пальців було всього п’ять, а позитивних якостей у Зінаїди далеко більше, і ще більше негативних якостей у тієї незнайомки.

Пішов дрібний дощ. Волков дістав з-за пазухи драний мішок, склав його каптуром, натягнув на голову і підвівся з наміром іти. Аж раптом угледів Зінаїду. Вона щойно зійшла з ґанку і стояла, дивлячись просто перед собою, та мацала в повітрі руками, начебто в пошуках незримої перепони. Волков схопився, підбіг до дружини і став перед нею, широко посміхаючись. Але вона відсторонила його і непевною ходою попрямувала через майдан, хоча йти треба було зовсім в інший бік. Обігнавши Зінаїду, Волков знову став перед нею, та вона, як і перше, відсторонила його і пішла, наче притримуючись прямої, не видимої Волкову лінії.

– Ти чого це, Зіно? – Волков ухопив її за рукав. – А чи не впізнаєш? Це ж я, Костянтин, чоловік твій.

Зінаїда зупинилася, але обличчя її нічого не виражало, а очі дивилися кудись вдалину.

– Ходімо додому, – рішуче мовив рахівник і потягнув її за собою.

І вона йшла туди, куди він її волік, і повертала туди, куди він її повертав. Доки йшли містом, він нічого її не питав, а як вийшли в поле, не стримався.

– Що там було?

– Нічого не бачила, нічого не чула, нічого не знаю, – скоромовкою відтарабанила Зінаїда.

– Отямся! – спробував урезонити її Волков. – Ти кому це кажеш, це ж я, Кость.

– Нічого не бачила, нічого не чула, нічого не знаю, – тупо повторювала Зінаїда, і схоже було, що всі інші слова й поняття вилетіли з її голови.

«Мабуть, катували», – подумав Волков і зіщулився.

Насправді ж ця думка спала рахівникові абсолютно даремно. До честі Тих, Кому Слід, і лейтенанта Філіпова особисто, Там, Де Слід, ніхто Зінаїди не катував. Лейтенант Філіпов зустрів її цілком ввічливо і запропонував сісти на табуретку.

– Нічого не бачила, нічого не чула, нічого не знаю, – сказала Зінаїда.

– Ну, це ми ще вияснимо, – пообіцяв Філіпов. – А поки що сідайте.

– Нічого не бачила, нічого не чу…

– Та сідайте ж, – сказав Філіпов.

Він навіть голосу не підвищив. Він тільки підійшов до Зінаїди, поклав їй руки на плечі і натис злегка, всаджуючи. Вона слухняно опустилася на табуретку, і тут із нею трапився конфуз. З неї, як із мочара, потекло по панчохах у чоботи і мимо. Утворилася досить-таки величенька калюжа. Недопалок «Біломору», що валявся долі, поплив, мов дитячий кораблик. За такий натуралізм автор просить вибачення у дам, але перш за все у працівників каральних установ, що виявляють виняткову цнотливість при оцінці тих чи інших творів мистецтва. Саме вони найчастіше бувають шоковані зображенням тіньових сторін нашого життя і всіляких грубощів. «Ну, це вже занадто, – звично кажуть вони в таких випадках. – Навіщо це? Чого це навчає?» І справді, пригода з Зінаїдою не вельми гарна. Але чогось вона все-таки навчає. У першу чергу, вона вчить кожного, перш ніж відвідати Установу, звільнитися од усього зайвого.

Найцікавіше, що Зінаїда навіть не помітила, що з нею відбувається. Сидячи на табуретці, вона продовжувала бурмотіти своє закляття. Лейтенант Філіпов попервах також нічого не второпав. Почувши дзюрчання, він глянув донизу, побачив калюжу і недопалок, що поплив під ліву тумбу його столу. Лейтенант розгублено потупцював біля Зінаїди і кинувся геть із кабінету. В приймальні, ніяковіючи, він звелів Капі вивести свідка на вулицю, і нехай вона йде, куди хоче.

Ведена за руку своїм чоловіком, Зінаїда повернулася додому. До вечора її кинуло в жар, вона лежала на печі, цокотіла зубами і на всі звернення до неї торочила одне: нічого не бачила, нічого не чула, нічого не знаю. Привели спочатку фельдшерицю зі Старо-Клюквина, далі – бабу Дуню з травами і намовами – нічого не допомагало. Дійшло до того, що баба Дуня запропонувала призвати попа. Виявилося, однак, що в усій околиці жодного попа не лишилося – антирелігійна робота була тут поставлена добре. А втім, може, й краще, що не знайшли, була б зайва трата грошей, тим паче що через деякий час Зінаїда все ж очуняла.

22

Розбирали привезену пошту. Дванадцять жінок у розстебнутих куфайках і плюшках, в збитих на плечі хустках сиділи, розімлівши, на підлозі перед залізною грубкою. Тринадцятим був чоловік з дальнього колгоспу Дементій, не забраний на фронт, бо припадочний.

Дверцята грубки були відчинені. Тріщали дрова, і відблиски рудого полум’я грали на обвітрених обличчях.

Ліза Губанова з усмішкою розповідала про недавню подію. Дві жінки з їхнього села пішли до лісу по гриби. Одійшли зовсім недалечко, коли чують – щось тріщить на дереві. Одна з них, Шурка, голову підвела та як закричить: «Ой мамочко, нечиста сила!» – і брик непритомна в траву. Ну, а інша, Тонька, та сміливіша. Теж на дерево зиркнула і каже: «Не бійся, Шурко, це не сатана, це макак».

– А одягнутий як? – запитав Дементій.

– У тому-то й річ, що ніяк, а весь вовною покритий, все одно що цап. Ну, Шурка також отямилася і почала в макака палицею жбурляти. «Злазь, – каже, – а то заб’ю». А той відповідає: «Не злізу».

– По-російському говорить? – здивувалася Маруся Зибіна.

– А то ж по-якому?

– А ось німці, – сказав Дементій, – балакають по-німецькому.

– Корчать із себе багацько, ото й балакають, – зауважила Ліза. – Ну, й далі. Стали вони обидві в нього палицями жбурляти, а він на гілці гойдається і сміється: «Не надривайтеся, мовляв, молодиці, все одно не докинете. Ви краще скажіть, чи більшовицька влада ще не скінчилася?» Тонька, значить: «Зараз, – каже, – сходимо в село, дізнаємось, скінчилася чи ні, а ти пожди». І пішли в село, народ зібрали, привели. Хто з вилами, хто з рушницями, а макака вже нема. Теж не дурний, щоб дожидатись. А наступного дня дільничний приїздив. Тоньку й Шурку в правління водив, там лякав: «Ніякого, – каже, – макака в наших лісах бути не може, а коли, – говорить, – ще такі відсталі балачки почую, із вас самих макаків понаробляю».

Під час розмови увійшла Нюра, трохи припізнившись.

Обличчя її було заплаканим. Привіталася і зібралась примоститися на підлозі поруч з Дементієм. Але її зупинила Маруся Зибіна:

– Нюро, тебе навіщось Любов Михайлівна кличе.

Здивована, але не дуже й стривожена, увійшла Нюра до маленького, не більшого за вагонний тамбур, кабінету завідуючої.

Любов Михайлівна, дорідна, років сорока, блондинка з шестимісячною завивкою, сиділа, ледве втиснувшись у простір поміж стіною і маленьким однотумбовим столиком. Біля вікна стояла телеграфістка Катря. Вона тримала в руках товсту книгу і вичитувала з неї якісь цифри, а Любов Михайлівна цокала кісточками рахівниці. На пальцях правої руки синіло татуювання «Люба», а на зап’ястку лівої – годинник з ремінцем (стрілки показували о пів на десяту).

– Драстуйте, – сказала Нюра.

Обидві жінки припинили рахувати і мовчки дивилися на Нюру.

– Ви мене кликали? – запитала Нюра.

– А, так, так, – сказала Любов Михайлівна і чомусь зніяковіла. Вона спробувала висунути шухляду стола, але, оскільки висувати її було нікуди, одразу й засунула назад. – Я ось хотіла запитати, Нюро, що з тобою сталося? Тільки, будь ласка, не кажи, що з тобою нічого не сталося. Я все знаю.

Нюра мовчки дивилася на завідуючу, а та дивилася на стіну повз Нюру.

– На жаль, Нюро, нам з тобою доведеться розпрощатися.

Нюра мовчала, не розуміючи почутих слів.

Любов Михайлівна звела очі на Нюру, але одразу ж відвела їх убік.

– Ти сама розумієш, мені неприємно казати це тобі, ти хороша людина і скромна трудівниця, але…

Любов Михайлівна зупинилася подумати, скрутила самокрутку і запалила.

– Але ти добре розумієш, Нюро, що зараз ми мусимо виявляти особливу пильність…

Нюра кивнула. Вона була жінкою темною, але стосовно пильності усвідомлювала – потрібно.

– Ти зрозумій, Нюро, я до тебе ставлюся так само. Але твій чоловік виявився дуже поганою людиною. Я, Нюро, також жінка і можу все зрозуміти, але й жінки бувають різні. Я про одну в газеті читала, що вона до такого дійшла – з німцем спала. І це зараз, коли німці вбивають наших чоловіків, наших батьків і братів, женуть у неволю наших сестер, матерів, дочок, зараз лягати з німцем у ліжко, це треба втратити всілякий сором, це треба не знаю до чого дійти.

– Михайлівно, га, Михайлівно, – втрутилась раптом Катря, яка досі мовчала, – дак цей же Ванько її, він же не німець, він росіянин.

Любов Михайлівна розгубилася. Вона себе вже так розпекла, що й сама повірила, начебто Нюра спала саме з німцем.

– А я не з тобою говорю, – розсердилася вона на Катрю. І знову звернулася до Нюри: – Отже, так, Нюро. Як жінка, я тобі співчуваю, але, як комуніст, я такого терпіти не можу. В нас робота відповідальна. Через нас проходять різні дані, і нашу роботу ми не кожному можемо довірити.

Любов Михайлівна замовкла, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Очікуючи, поки Нюра піде, вона поклала руку на рахівницю, водила по ній розчепіреними пальцями, і слово «Л-ю-б-а» роз’їхалося віялом.

– Михайлівно, га, Михайлівно, – знову втрутилася Катря. – Таж мужик Нюрчин, він і не чоловік зовсім, вона ж з ним без розпису жила.

– Без розпису? – перепитала Любов Михайлівна, не знаючи, що відповісти на нові заперечення. – А ти, – розсердилась вона, – не лізь, куди не просять, не лізь, не лізь. Теж мені захисниця знайшлася. Без розпису. А без розпису, так ще гірше. По любові, значить, жила.

Кажуть, того дня Нюра Бєляшова, повернувшись із Долгова раніше звичайного, бігала по селу, як божевільна. До кого додому зайшла, кого на дорозі зустріла, всім показувала трудову книжку і хвалилася:

– Звільнили. За Чонкіна. За Івана. По любові, кажуть, жила.

23

Не варто думати, що лейтенант Філіпов був злою, кровожерливою людиною і неодмінно хотів запроторити Чонкіна до тюрми чи підвести під розстріл. Він просто виконував вказівки начальства і свої обов’язки, як він їх розумів. Досі він вважав, що власного зізнання обвинуваченого достатньо для завершення справи, і він те зізнання отримав. Наказали йому провести додаткове розслідування, він і проводив. І хоча свідки виявилися в більшості своїй лякливі, з їх плутаних і суперечливих свідчень лейтенант зробив висновок, що Чонкін, по суті, ні в чому не винен. Його поставили на пост, він стояв. На нього напали, він захищався, проявивши при цьому кмітливість, холоднокровність і героїзм. А те, що напали на нього свої, він у цьому розбиратися не був зобов’язаний. За статутом своїми для нього вважалися тільки начальник варти, помічник начальника варти і розводящий.

Кажуть (хоча в це важко повірити), що лейтенант Філіпов навіть збирався писати постанову про припинення слідства і про звільнення Чонкіна через відсутність складу злочину і навіть кілька разів починав складати такий документ, але щось йому заважало, щось перебивало. Якось воно було незвично. Він просто не міг собі уявити, як це звільнити людину, котра сама себе визнала винною. Кажуть, Філіпов кілька днів переживав муки творчості, зіпсував стос паперу, шматував аркуші й жбурляв їх до кошика. Зі всіх його зусиль опісля лишився тільки один аркуш (він залетів під шафу і там пролежав довго), на якому було написано:

«Я, лейтенант Філіпов, розглянувши матеріали слідства у справі Чонкіна І. В. і допитавши свідків…»

На цьому текст уривався.

А між тим в той самий час, коли лейтенант Філіпов мучився, складаючи постанову, запит Романа Гавриловича Лужина стосовно особи Чонкіна досяг тієї самої місцевості, де проживав наш герой до призову на військову службу.

Працівник місцевих органів, симпатичний молодик, схожий на лейтенанта Філіпова, завів казенного мотоциклета і поїхав у те село, де народився і виріс Чонкін. (До речі, село звалося Чонкіно, і в ньому була Чонкінська сільрада.)

Голова сільради, угледівши пред’явлену йому червону книжечку, був говірким і без вагань виявив готовність сприяти прибулому в усьому. Однак труднощі цієї справи полягали в тому, що, як висловився голова:

– У нас цих Чонкіних, як собак. Ціле село всуціль, ви не повірите, всуціль Чонкіни. Між іншим, я й сам також Чонкін, – сказав голова і простяг прибулому своє депутатське посвідчення.

– Так, – сказав прибулий, і не глянувши, – але того Іваном звати.

– У нас і Іванів повнісінько. Мене, приміром, також Іваном зовуть, – мовив голова і ніяково посміхнувся.

– Але я гадаю, – наполягав симпатичний молодик, – що Іванів Васильовичів не так уже й багато.

– Та я б не сказав, що й мало, – відповів голова, все більше ніяковіючи. – Я ось якраз і Іван, і, даруйте, Васильович.

Молодик уже намірився повернутись до свого мотоциклета (він не збирався через якогось невідомого йому і невідомо кому потрібного Чонкіна надриватись на роботі), аж тут з’явилася секретар сільради Ксенія, також, до речі, Чонкіна.

– А чого там шукати? – сказала Ксенія. – Іван Васильович? Червоноармієць? Дак це ж Ванько. Ну, той, що конем гівна возив. Не пригадуєш? Та Князь же.

– Точно, Князь! – зрадів голова відкриттю. – Він самий і є. І як це мені одразу на думку не спало, що то ж Князь.

– Князь? – звів брови прибулий.

– Ну, прозивали його так, – недбало кинув голова. – У нас, знаєте, в селі язики без кісток, кому що в голову зайде, те й мелють.

– Чого це мелють, – заперечила Ксенія. – Хоча й село, а також народ живе, не дурніший за інших. Дарма говорити не будуть. Я ж Мар’янку добре знала, ми з нею сусідками були і по людях змалку працювали, я пам’ятаю, як цей князь, Голіцин його хвамилія, квартирував у неї. Молоденький такий, волоссям кучерявий, чорний, мов сажа, а лице біле.

– Молоденький, кучерявий, – передражнив голова. – Ти зі свічкою не стояла і не знаєш, спав із нею молоденький кучерявий чи ні…

– Спав, – упевнено сказала Ксенія, не навівши, втім, жодних доказів. Просто ця версія на тлі повсякденного нудного життя видалася їй заманливішою від інших. Їй хотілося показати прибулому, що хоча село їхнє здається невиразним, звичайнісіньким, але і в ньому траплялися історії незвичайні.

Версія ця цілком влаштовувала і прибулого. Як-не-як, недарма трудився, тратив час і казенний бензин. Він не думав, як вплинуть добуті ним дані на чиюсь долю. Він не знав, ні хто такий Чонкін, ні що він скоїв, ні в чому його звинувачують, він не бажав Чонкіну ні зла, ні добра, але версія, запропонована секретарем сільради, видалася йому цікавішою від можливих інших, і, повернувшись до своєї контори, він із задоволенням відбив шифровку: «Проведеною на ваш запит перевіркою встановлено, що Чонкін Іван Васильович, 1919 року народження, мешканець села Чонкіно, походить з князів Голіциних».