Текст книги "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Претендент на престол"

Автор книги: Владимир Войнович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

24

Підполковник Лужин не належав до тих людей, котрі не вміють володіти собою, та коли йому на стіл поклали це повідомлення в розшифрованому вигляді, він сказав: «Ого!» – і засовався в кріслі. Потім бігав по кабінету, потирав руки, клацав зубами і бурмотів: «Жахливо поталанило!» – і знову бігав по кабінету, відчуваючи здивування, радість, захоплення, тобто почуття, які міг би відчути рибалка, що закинув вудку на пічкура, а впіймав щуку.

– Жахливо поталанило! – повторяв він. – Жахливо поталанило! І знайти таке на рівному місці!

А втім, чи ж на рівному? Ні, він працював, він думав, він міг і не посилати ніякого запиту, а ось послав, отже, відчував, що в справі Чонкіна бракує якоїсь ланки, можливо, найважливішої. Отже, інтуїція щось йому підказала, раз він сам зайнявся тим, що міг зробити слідчий, котрий веде цю справу, тобто Філіпов. І не тільки міг, але й повинен був зробити Філіпов. А чому ж не зробив? Молодість? Недосвідченість? Але ж тут ніякої премудрості немає, це ази слідчої справи, що, з’ясовуючи особу злочинця, в будь-якому випадку слід надіслати запит за попереднім місцем проживання. Ні, що не кажи, міркував Лужин, дивно себе поводить Філіпов, жахливо дивно. Спочатку дозволяє одній людині полонити цілу групу, потім керує слідством украй погано і непрофесійно, не провівши елементарних слідчих дій, що дозволяє злочинцеві вдати із себе простого дезертира, в той час коли насправді він хоч і дезертир, але не такий уже й простий.

І знову інтуїція щось підказала Лужину, і він вслухався у її нечітке бурмотіння, коли принесли й поклали йому на стіл нову депешу:

Підполковнику Лужину

Вельми терміново, цілком таємно.

Учора вночі в районі Долгова службою радіоперехоплення зафіксований вихід в ефір нерозпізнаного передавача, що працював на частоті 4750 кілогерц. Початок передачі пропущений, решту вдалося записати і дешифрувати, наводжу повний текст, одержаний в результаті дешифровки: «…Двічі пройшли ешелони з військовою технікою у чохлах. Судячи з контурів, танки й гармати середнього калібру. Силуети чотирьох одиниць, здається, відповідають одержаному мною від полковника Піккенброка опису російської надсекретної зброї, так званих «катюш».

У районі йдуть затяжні дощі, і це, за моїми спостереженнями, вкрай турбує місцевих партійних керівників, оскільки зрив планових строків збирання врожаю загрожує їм неприємностями по службі, аж до відправки на фронт.

Погодні умови можуть виявитися несприятливими і для нас, оскільки тутешні дороги, що не мають твердого покриття, можуть стати труднопрохідними для наших мотомеханізованих частин.

Росіяни через якогось японця з Токіо натрапили на мій слід, але їх дані про мене поки що надто розпливчасті. Гадаю, що підстав для особливої тривоги ще немає, місцеві органи безпеки розбещені роботою на вигаданому матеріалі і виявляють крайню безпорадність та некомпетентність при розслідуванні реальних справ. Наші служби працюють набагато ефективніше. І все ж намагатимуся діяти з граничною обережністю.

Курт

Лужин дивився на депешу, перечитував текст і сам не міг повірити своєму щастю. Трапляється, звичайно, що людині таланить. Але щоб удачі одна за одною, та ще й такі…

«Жахливий дурень, – думав Лужин про Курта. – Росіяни виявляють «крайню безпорадність і некомпетентність»… Сам ти некомпетентний, ідіотисько! Ну хто ж так розкривається з самісінького початку? Адже про повідомлення японця з Токіо знала в Долгові лише одна особа, і вирахувати її нескладно навіть для такої некомпетентної людини, як я».

Викликавши до себе начальника слідчого відділу, Лужин наказав встановити за гаданим Куртом цілодобове стеження.

Потім відправив до Москви шифрограму: «Вказаного Рамзаєм агента виявлено і буде заарештовано найближчим часом».

І у відповідь отримав телеграму відкритим текстом: «Молодець».

25

За доповідною Чмихалова проти голови Голубєва було порушено персональну партійну справу. Голубєва звинувачували у зриві збирання зернових, недооцінці керівної ролі партії та застосуванні насильницьких дій до одного з її представників.

За день до оголошеного засідання бюро райкому Голубєв заїхав у Долгов і пробився до Борисова.

– А навіщо ж ти нас баранами обзивав? – поцікавився Борисов.

– Та хто ж ви є, як не барани? – гарячкував Голубєв.

– Ну, ось бачиш, – Борисов розвів руками, демонструючи образу.

– Ні, ну ти скажи мені, ти бачив коли-небудь, аби якийсь, ну, найдурнуватіший дядько хліб під дощем збирав? Це ж нісенітниця!

– Нісенітниця? – перепитав Борисов і раптом погодився. – Можливо. Я сам із селян і незгірш від тебе знаю, що збирати мокрим хліб та пропустити його через молотарку – означає згубити урожай. Так?

– Так, – кивнув Голубєв.

– А часи важкі, і нам урожай цей ось як потрібен. Так?

– Так.

– Але нам набагато потрібніше, аби кожна людина на своєму місці виконувала будь-які партійні вказівки беззастережно і точно, не ухиляючись ні праворуч, – Борисов грюкнув ребром долоні по столу, – ні ліворуч, – ще раз грюкнув. – І, домагаючись цього, ми не будемо рахуватись ні з якими втратами. Ось піди, в тебе до завтра ще є час. Поміркуй.

Голова нічого не сказав і вийшов. Він був дуже засмучений і, залізши у бричку, злісно потягнув коня батогом. Не звиклий до такого ставлення кінь на мить завмер і аж наче присів, а потім рвонув і поніс, ледь не перекинувши бричку.

– Но-о! – крикнув голова і ще раз з відтяжкою уперіщив коня. – Самі барани ще й інших хочете баранами поробити? Но-о! – І знову вдарив коня.

Він так розхвилювався, що вперше, мабуть, у житті промчав повз чайну. Голова отямився вже на виїзді з Долгова, заспокоївся і, розвернувши коня, до чайної під’їхав кроком.

– Ну, ну! – прив’язуючи коня до паркану, він поплескав його по морді, ніби вибачаючись. – Ну, ну!

Важко ступаючи, піднявся на ґанок і відчинив двері. У ніс ударило духом прокислого пива і брудних онучів. Хмари диму і пари плавали, наче медузи з обшарпаними краями, і світло лампочки під стелею було розпливчастим.

Стоячи посеред чайної, Голубєв крутив носом і мружився.

– Гей, Іване! – покликали його з кутка.

Голубєв примружився ще більше і крізь туман розгледів прокурора Євпраксеїна, який заклично махав руками. Іван Тимофійович рушив у напрямку до прокурора.

Підлога була встелена товстим шаром тирси. За столиками розгойдувалися силуети відвідувачів, їхні голоси лунали глухо і нерозбірливо, мов у лазні.

Повсюди чулися уривки тих особливих розмов, що їх ведуть між собою російські люди напідпитку – теми найрізноманітніші і частіше за все піднесені. І про таємниці Всесвіту, і про нечисту силу, і про способи наукового прогнозування землетрусів, і про те, як потрібно, скажімо, жити з куркою. В таких розмовах поспіль висловлюються вельми оригінальні і глибокі думки, а коли хтось і змеле очевидну дурницю, то і його вислухають з повагою, розуміючи, що й дурневі іноді потрібно висловитися.

Іван Тимофійович пробирався поміж столиками, де велися всі оті розмови: хтось бив себе в груди і щось доводив, хтось пробував співати, а якийсь невдаха-артист, ставши в позу, читав з почуттям поему Маяковського «Хорошо!».

Десь на півдорозі його зупинили, взяли під ліктик: «Обережніше, тут товариш лежить, не наступіть». Він глянув під ноги і побачив товариша, очевидно, приїжджого. Той лежав на спині і мирно спав, прикривши лице сірим зім’ятим капелюхом. Ввічливо переступивши через сплячого, Голубєв наблизився до прокурора.

– Сідай, Іване, – запросив Павло Трохимович, ногою висуваючи з-під столу стільця. – Питимеш?

– Та нібито для цього й прийшов, – зізнався Голубєв.

– Ну, ото й сідай. Анюто! – прокурор клацнув пальцями, і з туману виникла Анюта. – Принеси-но нам ще пляшечку для затравки.

– А може, вам досить, га, Павле Трохимовичу? – виявила турботу Анюта.

– Що? – загримів прокурор. – Опір владі? Посаджу! Розстріляю! Іменем федеративносистичної…

Він, звісно, жартував, і Анюта розуміла, що він жартує, але розуміла й те, що з прокурором жартувати можна лише до певної межі.

На столі з’явилася пляшка, друга склянка, дві гальби пива, макарони по-флотськи б/м, себто без м’яса, зате з огірком, щоправда, настільки зім’ятим, начебто до цього його клали під поїзд.

Випили. Голубєв швидко розім’як, зачервонівся і почав виповідати прокуророві своє лихо та нарікати на свій дурнуватий, за його висловом, характер.

– Ет, дурень! – казав голова і бив себе кулаком по лобі.

– Отож-бо, що дурень, – погоджувався прокурор. – Ніколи не шкодуй за тим, що вчинив. Це буде розумно.

– Та я б і не шкодував, – зітхнув Голубєв, – але ж покарають.

– Покарають, – підтвердив прокурор. – Без цього в нас аніяк. Неодмінно навіть покарають. А як же без цього? Тільки ж ти думаєш, що тебе покарають за те, що хліб мокрий збирати відмовився чи баранами когось назвав. Ні, брате, зовсім не за те. Просто ти досяг того становища, при якому рано чи пізно все одно виявишся винним. У чому? Провина знайдеться. Війна, посуха, падіж худоби та інше загострення суперечностей, почнуть шукати винного, ти саме під рукою і трапишся. Чи, припустімо, я. Неминуче. Але це й добре. У неминучості наша сила.

– Сила? – здивувався голова.

– Сила! – підтвердив прокурор. – Що нам понад усе заважає жити по-людськи? Надія. Вона, сволота, заважає нам жити. Сподіваючись уникнути покарання, ми викручуємося, ми падлючимо, намагаємось вчепитися в горлянку іншому, зображуємо із себе вірних псів. І хоча б отримували від цього задоволення. Так ні ж бо. Ми все ж таки люди, а не собаки, і ми страждаємо, спиваємось, втрачаємо розум, ми вмираємо зо страху, що когось іще недогризли і що нас за це покарають. А потім тебе все одно волочать на розправу і ти волаєш – за що? Я ж був вірним псом! Ото не будь. Будь людиною. Людиною, я тобі кажу, а не собакою. Надію облиш, вона все одно обдурить, і живи, як заманеться. Хочеш зробити добре діло – зроби. Хочеш заїхати комусь в пику – заїдь. Хочеш сказати якесь слово – не відмовляй собі, скажи. Втіш себе. Справді, завтра тебе покарають, так чи інакше покарають, але сьогодні ти знатимеш, що жив людиною.

Голубєв слухав. Йому подобалося те, що говорив Євпраксеїн. Він і сам підходив до цієї думки, хоч вона йому часом здавалася божевільною через свою очевидність. Більшість знайомих йому людей думали інакше, це його гнітило, зараз він був радий, що зустрів однодумця.

Випили, погризли огірка, запалили.

– Ти поглянь, Іване, – хилився до Голубєва Євпраксеїн, – до чого ми дійшли. Зовсім уже подуріли зі страху. Візьми хоча б мене. Начальства боюсь, підлеглих боюсь, а совісті своєї не боюсь. Аякже, ми ж матеріалісти, а совість – це що? Її не помацаєш, значить, її немає. А що ж мене тоді гризе? Га? Мені кажуть: ніякої совісті нема, її вигадали буржуазні ідеалісти, світ матеріальний, а ось тобі й матерія: кабінет, крісло, кнопки, телефони, ось тобі квартира, ось тобі пайок, жери його, будеш жирним, жир – це також матерія, а совість – це ніщо. А яка ж тоді сука мене гризе, га, Іване?

– Вип’ємо, – сказав Іван.

Випили і знову огірка пожували. І знову схилився прокурор до голови.

– Приходить до мене жінка клопотатись за свого чоловіка. Ну, гаразд, не можу я їй ділом допомогти, але можу хоча б поспівчувати. А я ні, я дивлюся на неї крокодилом. А я ж, Іване, колись був добрим хлопчиком, – прокурор схлипнув і розмазав по щоці шмарклі. – Я любив природу, тварин. Бувало, несу додому хліба шматок на карточки, а за мною плентається собака. Голодна, облізла, а очі в неї, Іване, як у тої жінки. Я злюся на неї, тупочу ногами, я сам голодний, але я знаю: мене хтось пожаліє, а її не пожаліє ніхто. І я одщипну від того шматка і їй…

Прокурор махнув рукою, затряс головою і засмикався в риданні. Голубєв розгубився, схопив прокурора за плечі.

– Пашо, – сказав він, – та ти що? Та кинь ти. Якщо вже все одно нас, як ти кажеш, так чи інакше покарають, то й справді, чого ж нам боятися? Ну, уб’ють в крайньому разі, так од смерті ж не вбережешся. Убити нас вони можуть, але вони не можуть зробити нас безсмертними, ось у чому їхня слабкість.

– Так-так, – кивав прокурор, – в цьому їхня слабкість.

Час наближався до закриття чайної. Стара прибиральниця витирала спорожнілі столики і ставила на них догори ніжками стільці. Анюта виштовхувала одного з відвідувачів, той виривався, розмахував руками і виразно молов нісенітницю:

 
Заводской дыхтяг
воздуха береги.
Пых-дых, пыхтят
мои фабрики…
 

…Голубєв з Євпраксеїним вийшли з чайної останніми. Давно вже все навкруги обезлюдніло, а вони все ще товклися посеред дороги під ліхтарем, ніяк не могли розпрощатися.

– Іване! – гукав прокурор, хапаючи голову за барки. – Нічого не бійся. Я завтра сам прийду на бюро. Коли тебе почнуть довбати і запитають: хто «за», хто «проти», – я підведуся і скажу: «Я проти! Не знаю, як ви, а особисто я, прокурор Євпраксеїн, я особисто, іменем федеративносистичної, проти. Ви, – скажу, – можете вбити Івана, можете вбити мене, іменем федеративносистичної, зате ми загинемо, як люди, а ви, – він одпустив Голубєва і витягнув уперед довгого пальця, – жили хробаками і хробаками здохнете».

Довго ще вони прощалися, трясли руки, ляскали один одного по спинах, розходились і знову сходились. Нарешті голові вдалося одірватись, він сяк-так перекинувся у бричку, а прокурор ішов поряд, тримаючись за бричку рукою, і умовляв Голубєва нічого не боятися. Потім він усе ж відстав і, вигукуючи щось підбадьорливе, зник у темряві.

Виїхавши з Долгова, голова відпустив віжки, засунув руки в рукави і скулився, притулившись до спинки сидіння. Кінь сам знав дорогу. Передчуваючи відпочинок у теплій стайні і оберемок свіжого сіна, він біг легко й швидко. Бричку м’яко підкидало, і Голубєву було добре й затишно. Із задоволенням згадуючи свою розмову з прокурором, він думав: «Так, Пашка має рацію, нічого не треба боятися».

І про те ж саме думав він, коли, здавши коня, йшов додому від стайні, і пізніше, коли, підібгавши до підборіддя коліна, занурювався в сон під теплою ватяною ковдрою.

26

Прокинувся він на початку дев’ятої і одразу ж згадав, що на другу призначено бюро, де розбиратимуть його персональну справу, де в кращому випадку вліплять йому строгача, а в гіршому… Та він згадав і вчорашню свою розмову з Євпраксеїним, і на душі одразу стало спокійно.

Сівши на ліжку, він посміхнувся, потягнувся, глянув у вікно і побачив прив’язаного до паркану коня під сідлом. «Хто б це міг бути?» – здивувався голова.

Тут за дверима почувся якийсь гамір, двері відчинилися, й на порозі виникла дружина.

– Іване, до тебе прийшли, – сказала вона.

З-за її спини визирав прокурор, обличчя його було пом’ятим і блідим.

– Паша? – здивувався Голубєв. – Щось трапилось?

Прокурор поглянув на голову, потім на його дружину.

– Вийди, – наказав їй Голубєв.

Вона вийшла і причинила за собою двері.

– Ось що, Іване, – переминаючись, нерішуче сказав Євпраксеїн. – Вчора… ми з тобою розмовляли… Так я був дуже п’яний… Словом, п’яний я був, зрозумів?

– І ти за сім верст зранку примчав, щоб мені це сказати?

– Так, за цим. Тобто ні… Тобто я хочу сказати, що у п’яному вигляді іноді не те говорю. А насправді я так не думаю. Насправді я…

– Я все зрозумів, Пашо, – тихо мовив Голубєв і сам почервонів, зніяковівши.

– Зрозумів? Ну й гаразд… – прокурор позадкував до дверей, але зупинився. – Ні, взагалі-то ти не думай… Я не за себе… я за тебе… Якщо тобі партія каже, що ти не правий, ти мусиш визнати, що ти не правий.

– Ой-йой! – поморщився голова і замахав руками. – Навіщо ти це кажеш? Іди звідсіля, йди.

Тут і прокурор почервонів і взявся за клямку дверей.

– Пашо! – зупинив його Голубєв. Той озирнувся. – Пашо! – повторив голова, хвилюючись, і спустив ноги з ліжка. – Але ж ти вчора все вірно говорив. Так невже ж тільки сп’яну?

– Сп’яну, – розглядаючи свій правий чобіт, твердо мовив прокурор.

– Шкода, – сказав Голубєв. – А так же гарно говорив, теоретично все так ловко обґрунтував.

– Теоретично, теоретично, – передражнив прокурор. – Та яка там теорія! Теоретично, може, все так і є, а практично… а практично… а практично я боюсь! – закричав він і, замахавши руками, вискочив з хати.

27

Був похмурий день, зависла в повітрі мряка осідала на щоках і неприємно холодила руки. Клени вздовж парканів були ще зеленими, але в зелені вже прозирали червоні плями.

Засунувши руки в кишені, лейтенант Філіпов ішов навпрошки через майдан. Він ішов неквапливою ходою людини, що обтяжена державними турботами і знає собі ціну. Ще недавно, здавалося, бігав вистрибом, як хлопчисько, готовий миттю виконати будь-який наказ старших начальників. Але тепер, замінивши капітана Милягу, котрий передчасно пішов із життя, Філіпов одразу наче подорослішав, підібрався, розправив плечі, весь якось змінився, і зміна ця перш за все позначилася на ході. У ній з’явилася та особлива повільність людини, котра усвідомлює, що, навіть неквапно рухаючись, вона завжди вчасно дістанеться до пункту свого призначення.

Він ішов, задумано дивлячись перед себе і наче нічого не помічаючи, та насправді він бачив усе. Біля раймагу тулилася вздовж стін доволі довга черга за пшоном, якого не було, але мали ось-ось привезти. І біля лазні, перетвореної в санпропускник, стояла велика черга евакуйованих жінок, у не по-тутешньому святковому, вже потертому одязі. Повернувши за лазню і праворуч, лейтенант поминув півкварталу Поперечно-Поштамтською вулицею і вийшов до будинку, де розташувалися два райкоми – партії та комсомолу – і райвиконком. Біля входу стояв міліціонер, який суворо запитував тих, що входили, до кого і навіщо. Філіпова, звичайно, він не запитав нічого, але виструнчився і відкозиряв. Кабінет секретаря райкому був на другому поверсі, куди вели широкі сходи (райком зайняв приміщення колишнього дворянського зібрання) з широкою килимовою доріжкою посередині. А нагорі, на майданчику, стояли два великих гіпсових бюсти – Леніна і Сталіна – на фанерних постаментах, обтягнутих червоною тканиною. Лейтенант ковзнув кілька разів підошвами чобіт по стоптаній мармуровій підлозі і рішуче ступив на доріжку, а бабуся в куфайці, в бурках з калошами і з мішком за плечима спускалася йому назустріч, але не по доріжці, а обіч неї. Проходячи через велику приймальню, лейтенант привітався з секретаркою Ревкіна Ганною Мартинівною, літньою, інтелігентною на вигляд жінкою в окулярах. Крім Ганни Мартинівни, в приймальні було досить багато народу. В основному це були солідні люди, чоловіки й жінки (але здебільшого, незважаючи на воєнний час, все ж чоловіки), котрі сиділи вздовж стін на збитих докупи стільцях. Були то голови колгоспів, директори радгоспів, начальники і завідуючі якимись відділами, тобто ті люди, котрих називали командирами виробництва. Не будучи членами бюро, вони не мали права брати участь у його засіданні, але були викликані, дехто у справах, а дехто просто на випадок, якщо раптом знадобиться довідка про діяльність очолюваних ними виробництв.

Філіпов привітався лише з Ганною Мартинівною, а решту всіх наче й не помітив і рішуче, по-хазяйськи смикнув на себе двері, оббиті чорним. Пройшовши через невеликий тамбур, він одчинив другі двері і опинився в кабінеті першого секретаря.

У кабінеті стовпом стояв густий тютюновий дим. Члени бюро – було їх більше двох десятків – у напіввійськових костюмах і в довгих цивільних піджаках сиділи, хто за довгим столом, хто на шкіряному дивані під стіною, а двоє стояли біля крайнього вікна і, витягуючи рурочкою губи, палили біля відчиненої кватирки.

Коли лейтенант заходив, у кабінеті чути було гудіння, як у лазні, та з його появою воно одразу припинилося. Тільки один з тих, хто сидів на шкіряному дивані, не бачучи Філіпова, продовжував говорити, що від туберкульозу найкраший засіб – собаче сало. Але його штовхнули у бік, він озирнувся і також замовк. І підхопився з дивана. Підхопились і його співрозмовники. Засовалися з гуркотом стільці, і ті, хто сидів за столом, також підвелися. Лейтенант не зрозумів, чому вони так поквапно підводяться (він все ще не міг звикнути до свого нового становища), і озирнувся, думаючи, що за ним увійшов хтось іще. Але за ним нікого не було. Він відчув навіть певну ніяковість. Мабуть, з усіх присутніх він був наймолодшим, і було незрозуміло, чому ці люди виявляють до нього таку повагу. Тільки Ревкін не відразу підхопився, а звівся лише після того, як Філіпов до нього наблизився. Підвівшись, він подав Філіпову руку і одразу ж сів на своє місце, інші ж продовжували стояти, дехто, втім, робив вигляд, наче підвівся, аби розім’ятися. І що сяде, коли йому того забагнеться. Лейтенант обійшов присутніх, потис кожному руку. Він не всіх ще знав, і дехто називав йому своє прізвище, а він свого не називав, він уже розумів, що воно їм і так відоме. Серед присутніх були й три чоловіки у формі: військком, начальник міліції та командир розташованого тут тимчасово військового гарнізону. Філіпов не був членом бюро, але його запросили, оскільки вирішувались вельми важливі для народу питання.

28

Доки збиралися люди, перший секретар райкому Андрій Єремійович Ревкін, не зважаючи на загальний гамір, готувався до майбутнього засідання. Він перечитував підготовлені проекти рішень з тих чи інших питань і там, де слід, вносив поправки. Час від часу, не піднімаючи голови й не підводячись, він тицяв комусь із щойно прибулих руку і знову заглиблювався в напери. Іноді він натискав кнопку дзвінка, й одразу безшелесно з’являлася Ганна Мартинівна. Літня висока жінка в окулярах на незворушному обличчі, вона якимсь дивом на віддалі вгадувала найменше бажання свого керівника. Ревкін лише простягав убік руку, як у ній опинявся той самий потрібний папірець, що він його й хотів. Одразу ж він простягав Ганні Мартинівні інший папір, в якому необхідно було щось передрукувати, коротко, упівголоса давав якісь вказівки і одночасно пильнував за прибулими, підраховував, чи достатньо їх назбиралося.

Люди, що сходились зараз до кабінету Ревкіна, всі гуртом являли собою керівну верхівку району і належали до так званої номенклатури. Від усіх інших людей зібрані відрізнялися тим, що кожен із них без сумнівів брався керувати рішуче й твердо тим, чим керувати його призначали. І овочівництвом, і свинарством, і будь-яким виробництвом, і будь-якою наукою чи мистецтвом. І коли випадково з’ясовували, що в якійсь галузі людських знань виявляв він певні здібності чи пізнання, його одразу ж перекидали на іншу галузь, поступово доводячи до такої, у котрій він не тямив ні бельмеса, де він, як у безмежному океані, плив, не маючи перед собою жодних орієнтирів, крім тієї зірки-дороговказу, яка називалася Черговою Вказівкою. Уявна лінія, що єднала плавця з цією зіркою, називалася Лінією Партії, і її необхідно було триматися беззастережно.

Уже, здається, усі зібралися, а засідання не розпочиналось. Чекали ще когось. Вже поговорили про хвороби, про погоду, про шкідливість тютюну, про користь вітамінів, про багато такого, що взагалі нікого з присутніх не хвилювало, але нічого не говорили про те, що їх справді хвилювало: про становище на фронті, чутки про можливість відміни броні для деяких посад, про картки і про те, чим взагалі живуть люди. Раптом на порозі виникла Ганна Мартинівна.

– Андрію Єремійовичу! – мовила вона схвильовано.

Андрій Єремійович стрімголов кинувся до дверей, а решта прилипли до шибок. І всі побачили, як до парадного входу райкому м’яко підкотив, сяючи лаком, розкішний ЗІС-101. Це було подібно тому, коли б до причалу дрібненької річечки пришвартувався океанський лайнер. Ревкін підскочив саме вчасно, відчинив передні дверцята, і назустріч йому, привітно усміхаючись, виліз дебелий чолов’яга у сірому габардиновому плащі та м’якому капелюсі з ледь загнутими догори крисами. Вони тричі і чомусь взасос розцілувалися, і при цьому прибулий поплескав Ревкіна по спині, а Ревкін, хоча й вважався близьким другом прибулого, його по спині не поплескав, але зробив запрошувальний жест рукою, після чого прибулий неквапно піднявся на ґанок. Члени бюро миттю відсахнулися од вікон і зайняли свої місця, а на їхніх обличчях виникли посмішки, спрямовані до дверей, ніби вони чекали, що зараз увійде знаменита кіноактриса чи просто дуже вродлива жінка. Та увійшла не жінка, увійшов той чоловік, котрий приїхав на ЗІС-101. Це був секретар обкому товариш Худобченко Петро Терентійович. Посмішки присутніх були адресовані саме йому, але не тому, що він користувався повагою завдяки своїм заслугам (про заслуги ті мало хто й знав), повагою користувалася посада, котру він обіймав. І коли б цю посаду обіймав якийсь індик чи крокодил, то і йому б посміхалися точнісінько так, як посміхались Худобченкові.

Щойно Худобченко з’явився у дверях, всі миттю з гуркотом підвелися. Але Петро Терентійович застережливо скинув руку.

– Сідайте, товаріщі, – сказав він своєю рідною напівукраїнською мовою.

Він одразу скинув габардинового плаща й капелюха, передав їх Ревкіну, котрий повісив і те, й інше на свою особисту вішалку. Худобченко зостався у напіввійськовому костюмі і в хромових чоботях. Верхній ґудзик френча з накладними кишенями був розстібнутий, звідти визирав комір української вишиванки.

– Ну шо, – сказав він, пригладжуючи своє поріділе волосся, – здається, я троха опізнився?

– Начальство не спізнюється, а затримується, – пожартував Ревкін.

Запитання було поставлене з розрахунком на цю жартівливу відповідь, і вона була зустрінута, як завше, зичливою посмішкою Худобченка і схвальним смішком у залі. Це повторювалося щоразу, коли Худобченко запізнювався, а таке траплялося завжди.

Він запізнювався не тому, що було занадто багато справ (хоча їх у нього було чимало) і не тому, що був неорганізованим і не встигав, – він запізнювався навмисне, вважаючи, що чим довше підлеглі ждуть, тим більше поважають.

– Петре Терентійовичу, прошу, – запросив його Ревкін на своє місце за столом.

– Ні-ні, – звів руку Худобченко, – ти тут головний, ти й сиди. А я – гість, я вже якось тут, у куточку.

І він сів «у куточку» біля вікна в м’яке шкіряне крісло, котре там спеціально для нього й стояло.

А поряд з ним на стільці примостився його помічник із загальних питань Пшеничников, молодий, років тридцяти, чоловік з хворобливо блідим обличчям. Про цього Пшеничникова подейкували, що він знає мало не шість мов, має глибокі знання у фізиці, математиці, економіці й частково в усіх інших науках. Казали, що він не лише вивчив напам’ять «Капітал» і «Анти-Дюринг», але й, добре розбираючись у місцевих проблемах, тримає в голові всі цифри показників промислового і сільськогосподарського виробництва, від кількості виплавленої по області сталі до поголів’я курей-несучок у кожному колгоспі. Його називали ходячою енциклопедією, казали, що з таким талантом треба виступати в цирку, але всі розуміли, що кар’єри йому не зробити – зі своїми знаннями він був надто незамінним як консультант.

29

– Ну, що ж, товариші, – огледівши присутніх, сказав Ревкін. – Розпочнемо, напевне.

Зачинили двері, вимкнули всі телефони, і розпочалося закрите, себто таємне від інших, або, кажучи іншими словами, підпільне засідання. Чому закрите, чому підпільне, точно сказати не беруся, мабуть, така сформувалась традиція. Як до революції партія засідала підпільно, так засідала й після.

Першим пунктом порядку денного була доповідь Борисова «Про хід збирання зернових».

І хоча всі знали, що з огляду на дощ ніякого ходу збирання декілька днів не було зовсім, Борисов прочитав свою доповідь з найсерйознішим виглядом, і всі з найсерйознішим виглядом слухали. Було відзначено великі успіхи, досягнуті трудівниками села, але були також перераховані й окремі недоліки. І тут всі знали, що недоліки були зовсім не окремими, а, можна навіть сказати, суцільними, проте й цю частину доповіді слухали уважно. У цій частині Борисов розкритикував одного голову колгоспу, котрий завинив у тому, що, слухняно виконуючи всі рішення, навесні занадто рано посіяв, а потім приморозки побили сходи. (В інших, котрі тільки звітували, що виконують рішення, – як і зараз на зборах, – а насправді не виконували, тепер усе було гаразд.) Згадав Борисов серед відстаючих також Івана Тимофійовича Голубєва, але одразу ж повідомив, що сьогодні справа Голубєва розглядатиметься осібно.

З приводу ходу збирання було прийнято кілька досить-таки нерозумних рішень, не тому, що всі присутні тут були дурнями і нічого в справі не тямили, а тому, що висловлювання ділових міркувань вимагало хоробрості, в той час як висловлювання недолугих міркувань, навпаки, заохочувалося.

Від ходу збирання перейшли до питання підготовки до зимівлі худоби. І це питання вирішили найоригінальнішим чином, зі всіх можливих варіантів вибравши найгірший, але який саме, в пам’яті моїй, на жаль, не втрималося.

Потім знову підвівся Ревкін і оголосив, що слово для повідомлення має товариш Філіпов.

Товариш Філіпов звівся, обсмикав гімнастерку. Він трохи хвилювався. Уперше в житті виступав він перед такою відповідальною аудиторією. Він чув, що досвідчені оратори, аби мова їх була впевненою і переконливою, з маси слухачів вибирають собі одну якусь особу і звертаються лише до неї. Філіпов так і зробив. З усіх, хто сидів перед ним, він вибрав одного, якого десь раніше зустрічав, і промовляв тепер, наче звертаючись лише до нього. Він розпочав з того, що тут усі комуністи, і тому в піжмурки грати нічого. Йде війна, і війна тяжка. Користуючись перевагою першого удару, ворог захопив значні території. І просувається далі. Червона армія б’ється з надзвичайною стійкістю, але іноді змушена відступати під натиском переважаючих сил супротивника. У цих умовах, як ніколи, постає важливість питання міцності тилу. Лише за міцного тилу наші війська зможуть стримати ворога на зайнятих рубежах з тим, щоб згодом перейти в рішучий контрнаступ. Кажучи про частину загального тилу, обмежену територією даного району, лейтенант Філіпов охарактеризував становище в цілому як задовільне. Трудящі району демонструють чудеса трудового героїзму під лозунгом: «Все для фронту, все для перемоги!». Для фронту плетуть теплі шкарпетки, збирають брухт, жертвують великі суми грошей. Лейтенант оповів присутнім про якогось героїчного колгоспника, що збудував на власні кошти важкого бомбардувальника. Тут члени бюро зарипіли стільцями, заворушилися, закашляли. Мимоволі кожен з них подумав, що ж це за колгоспник і де він узяв стільки грошей, і коли б хтось їм сказав, що гроші цей колгоспник заробив на трудодні, то всі члени бюро могли б померти од внутрішнього сміху. Та лейтенант Філіпов і сам знав, що на трудодні це було б занадто, і не уточнював, де взялися ці гроші в героїчного колгоспника, важливо, що він їх оддав, а міг би, не віддаючи, тримати в панчосі або скрині.