Текст книги "Візантійська фотографія"
Автор книги: Владимир Ешкилев
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 8 страниц)
32-га хвилина уроку
На строкатій та хтивій поверхні Лінзи будуєтеся Вавилон. Він цегляний і плинний, і мешканці його, зроблені з мороку та бажань суб'єктів Симфонії, будуються разом із ним. Спочатку вони зовсім прозорі для темряви, аж поки не з'являється цар Вавилону-на-Лінзі Валтасар Перший, котрий наповнює червоним непрозорим світлом, світлом підземних інфернальних вогнищ. Це мерехтливе і мертве світло зупиняє плин псевдоцеглин, і місто набуває статики, чорнішає. Його горельєфи, зроблені із залишків Постмодернополя, зберігають безпричинну невизначеність і здатність до модифікацій; піддані Валтасара застигають перед ними у роздумах про інші світи, радісніші, аніж Вавилон-на-Лінзі. Всі його мешканці мають прізвище Гундаксар і безліч потрійних імен, їх усіх безперестанку мучить головний біль, вони двостатеві. Вони бояться лінзотрусу й царя і не пам'ятають своїх предків. У них і немає предків. Уся їхня наука займається дослідженням залишків Постмодернополя, її культ – багатобожжя металів, хресно-хрестоматійні ходи перехідних періодів, розщеплення Цілісности на доступні шлункові елементи. Лінза Виродження їх ненавидить ненавистю матері, що приречена породжувати покручів. Лінзотрус. – Золотаренко відчуває сильну втому. Йому раптом здається: ще мить – і голова впаде в обійми розгорненої хрестоматії. В якусь хвилину його свідомість перетинає кордон чуттєвости і досягає надсвідомого простору знакових сутностей, де уможливлюється Симфонія. Він бачить Лінзу Виродження. Нажаханий видовищем, Золотаренко повертається у наявне і озирається. Його очі зустрічаються з очима Фіри Ґольдман, і він червоніє. – Лінзотрус припиняється. З цієї нагоди цар Валтасар оголошує свято з палацовою учтою.
33-тя хвилина уроку
Запрошений до учти Гундаксар Ян-Вангус-Нострадамус, офіційно ліцензований та акредитований при царському палаці пророк Вавилону-на-Лінзі, бачить у кришталевій кулі якусь істоту, яку вважає астральною потворою. Насправді він бачить Тетяну Юрківну, яка записує в класний журнал тему уроку. Записавши тему, вона каже учням: «Час, відведений для написання плану, вичерпався. Хто не встиг зробити зараз, зробить удома, а я перевірю на наступному уроці». – Ян-Вангус-Нострадамус перекладає вимовлене вчителькою: «Вичерпався час Плану Вашого». Він визначає видіння як пророцтво другої категорії, записує його на дорогоцінному пергаменті, зробленому зі шкіри найкращого друга царя. Потім він вирушає на Валтасарову Учту. – «Суб'єкт не належить до світу, – досягає Славомир Балюта тези Вітґенштайна за позицією 5.632, – а є межею світу». Балюта намагається відчути себе кордоном світу, але відчуває тільки сверблячку на тілі. «Треба попрасувати сорочку», – вирішує співголова філософського товариства і затримує погляд на Тетяні Юрківні. Балюта згадує, що Марсель Пруст поділяв жінок на тих, що збуджують чоловіків, коли спокусливо вписані розкошами тіла у спальний інтер'єр, і тих, котрі гармоніюють очікуванням інтимних пестощів із незайманими речами світу (плескіт води, тремтіння листя, тремтливість денної трави, де блукають маленькі потвори, ворожі гарячим оголеним тілам). Балюта вирішує, що Тетяна Юрківна належить до другої категорії за класифікацією Пруста, і накреслює тему та приблизний план розмови з нею відразу після відкритого уроку, коли він запросить це дитя природи на лісовий недільний бенкет для членів філософського товариства імені Миколая Хомського. Він уявляє, як вони удвох залишать нестерпно п'яних бенкетуючих філософів (якраз після тосту за здоров'я покійного Хомського), заглибляться в жовті, золоті, пурпурові, імбирні хащі застиглого в жовтневості й передчутті листопадовости, грудневости лісу, як масне і хворе осіннє сонце плесне шафраном та стронцієм на оголену шкіру Тетяни і залишить на ній блукаючі фіолетові тіні, немов плями розчавлених улітку афин на рожевому шовку, вицвілому від липневого непереможного сонця… – У царському палаці раби Валтасара запалюють смолоскипи.
34-та хвилина уроку
Смолоскипів сто сорок чотири. Гофмаршал Вавилону-на-Лінзі Гундаксар Ігва-Гур-Амалія слідкує за сервіруванням столу. Раби ретельно полірують плиту, зроблену із уламку Постмодернополя – всі гості царя знають, що на цій плиті невидимою рукою будуть накреслені літери пророчих слів. Їхня поява, згідно з бенкетною програмкою, очікується між стриптизом та подаванням на стіл фаршированої ментальности. – «А тепер, – каже Тетяна Юрківна, – Олена прочитає нам напам'ять дві басні Григорія Савовича Сковороди – „Ворона і Чиж“ та „Жаби“. Будь ласка, Оленко, вийди до дошки». Оленка Паньків напівзляканим рухом відриває запаковане у шкільну уніформу тіло від стільця, приречено просувається до вчительського столу і заклякає поряд із Тетяною Юрківною у парадній нерухомості взірцевого вартового.
35-та хвилина уроку
«Нєподальоку от озера, – починає вона, – в котором відни билі жаби. Чиж, сідя на вєтвє, пєл…» – Юлія Маркевич пише записку Стьобецькій: «Якщо хочеш, подруга, йдемо разом сьогодні увечері до Лисого. В нього старі поїхали до Польщі, хата вільна. Він має „відик“. Я за тобою зайду о сьомій». – Гості Валтасара починають наповнювати бенкетну залу палацу. Вони в чорному святковому одязі, ретельно поголені, з відполірованими до блиску зубами. Зуби гостей блищать так сильно, що в декого з присутніх очі вкриваються захисною плівкою. Потроху вся зала наповнюється Гундаксарами. Вони співають сакральний гімн: «Нехай добра лінза вироджується без лінзотрусів! Нехай живе вічно наш справедливий тлустий Валтасар!» – Стьобецькій передають записку від Юлії. Вона читає записку, декілька секунд думає, потім обертається до Маркевич і примружує на знак згоди красиві, сірі, ледь скошені очі. Юлія посміхається кутиками рота. – У бенкетну залу входить сам цар Валтасар.
36-та хвилина уроку
Гундаксари вітають свого володаря гучним клацанням полірованих зубів. Учта починається, і Ян-Вангус-Нострадамус подає монарху пергамент із Пророцтвом Вичерпання Плану. Цар задоволений, бо ментальність лінзомешканців базується на аксіомі, що життя = виродженню, і кожне пророцтво, що підтверджує цю істину, наповнює щирих вавилонян почуттям спокійної якісної приречености, наповненої життєвим змістом. «Жаби поскакалі іскать для себя новеє жіліщє…» – декламує Паньків.
37-ма хвилина уроку
Уляна Тарасівна раптом помічає на обличчі Маркевич надмірний макіяж і записує її прізвище до свого нотатника. Запис вона обводить подвійним картушем. – На стіл Валтасарової Учти подається перша страва під назвою «Паштет минулої величі Постмодернополя». Паштет створений з маргінальної духовної їжі епохи світового занепаду. Він надзвичайно смачний. Залу наповнює вдоволене клацання зубів. Двійко Гундаксарів починають суперечку, наскільки цей паштет пришвидшує священний процес виродження. Перший пропонує формулу а = ТР/2п, а другий – а = √ ТР/2п, де «а» – прискорення виродження, «TP» – коефіцієнт минулої величі Постмодернополя, а «п» – кількість перетравленого шлунком паштету. – Балюта читає: «6.21. Закон математики не виражає ніякої думки». «Я б не погодився з вами, пане Людвіг», – хитає він головою і помічає, що Олена Паньків вичерпала розповідь.
38-ма хвилина уроку
Втомленість суб'єктів Симфонії зростає. Соболь дивиться на годинник, потім – у дзеркальце, потім – знову на годинник. – У Вавилоні-на-Лінзі всі чекають появи на полірованій плиті слів: МАНЕ ТЕКЕЛ ФАРЕС. Екзистенційна ситуація очікування в якусь мить єднає лінзомешканців та учнів 9-А класу. Ця непередбачена спрощувальна єдність насторожує вищі сили буття, що диригують Симфонією. Щоб запобігти ототожненню сутностей знаків із самими знаками і зрушенню фундаментальних засад світобудови, вищі сили буття вводять у простір Симфонії нового суб'єкта – мишеня. Воно вибігає з-під шафи; мишеня бачить Маркевич – Маркевич бачить мишеня; від переляку Юлія встає і кричить іноземною мовою: «Смотрітє, смотрітє – мишь!» Двадцять стомлених учнів відриваються від столів, стільців, хрестоматій, ворон, чижів, жаб, зошитів, записів, дзеркал, вікон, коханих однокласників, щоб подивитись на заблукане й перелякане мишеня. «Заспокойтесь!» – кричить Тетяна Юрківна. Мишеня щезає у щілині між розсохлим плінтусом та стіною. – Лінзотрус у Вавилоні-на-Лінзі. Розхитана появою мишеняти Лінза збільшує свою строкатість. Замість очікуваних біблійних слів на поверхні полірованої плити з'являється теза Вітґенштайна: «6.4. Усі речення рівноцінні». – У просторах п'ятої темиЗнак Виродження відокремлюється від Знаку Вавилону і проголошує суверенітет. Строкатість Лінзи зростає до неповторности кожного з її фрагментів. Брутальне виродження починає швидко та некваліфіковано поглинати Вавилон-на-Лінзі. На вулицях міста з'являються блукаючі отвори в Ніщо і з'їдають Гундаксарів. – Розбурханий появою гризуна 9-А клас починає заспокоюватись.
39-та хвилина уроку
Тетяна Юрківна каже: «А тепер ми спробуємо відповісти на проблемне питання: „Чим відрізняється філософська байка від звичайної?“» – «6.41. Сенс світу, – читає Балюта, – має перебувати поза ним. У світі все таке, як воно є, і все діється, як діється; у ньому немає жодної вартости».
40-а хвилина уроку
Цар Валтасар гине у двобої з порожнечею, і тільки уламки Постмодернополя витримують поки що навалу спрощення. Знак Виродження досягає руйнації, як способу існування, і в знаковому просторі виникає гойдалка лінзоспазмів. – Мітов відчуває новий напад нудоти. – Золотаренко піднімає руку і відповідає на проблемне запитання: «Філософська байка відрізняється від звичайної тим, що вона складніша». – Лінзоспазми зіжмакують Вавилон-на-Лінзі
41-ша хвилина уроку
і п'ята темавироджується у коду симфонії. Лінза втрачає психічний, надсвідомий та знаковий об'єми і поглинається Нічим. Симфонія смертельно вражена знаком Виродження, і спазматачність захоплює відношення послідовности.
42-га хвилина уроку
В класі зростає шум. Синило ховає підручники в торбу, Галина Гундяк шурхотить пакетом, у котрому схований її спортивний костюм. – Тетяна Юрківна дивиться на годинник. – Кода симфоніїформується навколо згасаючих коливань спазматичної гойдалки. Щезають числа екзистенції. – «Запишіть домашнє завдання», – каже вчителька. Завуч закриває нотатник. – Нарешті Балюта натрапляє на тезу, яку йому кортить записати: «6.522. Звичайно, є й невимовне. Воно виявляється, це й є містичне». За межами орхестри тим часом відбувається прискорення послідовности: черговий учитель, чия свідомість дезорієнтована мандрованою екзистенцією модифікації Псевдосковорода-13, завчасно натискає кнопку дзвінка третього поверху.
43-тя хвилина уроку. Дзвоник
Симфоноклазм. – Грюкання пеналів. «Урок ще не закінчений», – заспокоює 9-А вчителька. – Вивчіть напам'ять один із віршів «Саду…». – «Будь-який?» – питає Тодоська. «На ваш вибір», – підтверджує Тетяна Юрківна. – Мишеня, що втікає за обрій, горизонт, овид Симфоноклазму, раптом натрапляє на смердючу агресивну модифікацію архетипу Падло Псевдободлер-5, яка вціліла під час катастрофи Постмодернополя і підживлюється енергією руйнування Симфонії. Падло-модифікант нападає на мишеня і кричить своє бойове гасло «Pecus!» В останню мить рефлективний простір мишеняти відбиває напад і розбійник-модифікант руйнується від розпачу.
1-ша хвилина малої перерви
«Сьогоднішні оцінки такі…» – оголошує вчителька, її не слухають. «Біологію зробила?» – питає Віталій у Фіри. Балюта перегортає дев'яносто шосту сторінку «Трактату» і читає останню тезу: «7. Про те, про що не можна сказати, треба мовчати». Відчиняються двері класу.
Місто термітів. Оповідання з блукаючими символами
Якби ми уявили собі щось подібне на Місто Термітів розташованим у Китаї, то дали б цьому утворенню назву Внутрішнього Гаю І-Цзін; якщо б ми зібрали тінь Міста Термітів з уламків Стародавнього Єгипту, її обрії склали б трикутники символу Піраміди; у просторі Борхеса Місто Термітів визначалося б у Лабіринті; в архітектурі пізнього Ніцше Місто Термітів набувало би вигляду Будинку Духа Важкості. Але, скільки б ми не уявляли це дивне Місто у різнобарв'ї кольорів Простору та Часу, воно знаходиться у жовтій Африці. Тому Місто Термітів є тільки Містом Термітів і нічим більше.
Отже, уявимо жовту Африку. Центральну її частину. Уявимо терміта – дрібну прозору комаху. Уявимо термітник – вапнякову конічну вежу заввишки до трьох метрів. Уявимо, що термітників багато і вони зв'язані безліччю хідників. У вежах і хідниках снують міріади блідо-прозорих комах. Ми уявили Місто Термітів. Потішимося з того і продовжимо уявляти далі.
Всі міста, і Місто Термітів також, мають сукупність кольорового затишку, яку стомлені словоутворенням філософи називають змістом існування міста. На відміну від людських міст, сенс існування яких з часом змінює колір (а через століття зовсім стає безбарвним), Місто Термітів завжди актуальне. Воно для термітів і терміти для нього вкрай потрібні. Були, є і будуть. З боку потреби Місто Термітів – ідеальне місто. Тому там немає мистецтва. У мистецтва вроджена відраза до потреби та ідеальності, хоча зі всіх своїх хворіб воно найглибше ховає саме цю алергію. Мистецтво – зашкарубла шкіра недосконалості. Тому воно тягне за собою своє минуле і верещить углиб Всесвіту: «Це найбільший скарб!»
Жителі Міста Термітів, як ми їх собі уявили, дуже працьовиті. Вони весь час будують, вдосконалюють своє Місто. Це тому, що вони не знають різниці між наявним і можливим. Для них усе можливе вже існує в наявності, і вони думають, що Місто їх уже остаточно збудоване – лишилось тільки ворухнути лапками і щелепами, і Місто Термітів перетвориться у Остаточне Місто Термітів. Тому вони працюють так завзято і невтомно.
За станом своєї свідомості мешканці міста Термітів поділяються на носіїв двох типів мислення. Перший тип мислення – нульовий. Терміти з нульовим типом мислення вважають, що майбуття буде такого самого кольору, як сьогодення, саме вони будують хідники Міста Термітів. Другий тип мислення ми умовно назвемо «міфотворчим». Міф у жителів Міста – це спосіб гри із Богами. Який-небудь глибоко опозиційний радощам життя дуже злий філософ назвав би таку гру: Розвага із Смердючими Здохлими Принципами. Але, поспішаючи помститись словам, цей уявний філософ відірвав би лише останній сегмент від довгого плаского білого глиста Істини. Все значно складніше.,
Терміти Міста вбили всіх своїх Богів, окрім першого та останнього. Перший Бог Міста Термітів такий старезний, що вбивати його нема сенсу – нешкідливий він. Останнього Бога всі бояться, а тому не вбивають. Чекають, поки Місто стане остаточним. Вбиті Боги є у кожному термітнику; іноді їх переносять з місця на місце і дивляться, чи не виникне з розташування вбитих Богів знак Довершеного Терміта. Кажуть, що колись, у прадавні світанкові часи Міста, терміти бачили одну зі щелеп цього таємничого знаку. Щелепа була така довершена, що терміти з нульовим типом мислення від захвату припинили будувати хідники. Два термітники при цьому вимерли від перенаселення. Отже, на запитання – що таке Прекрасне? – мешканці Міста відповідають: згадка про Довершену Щелепу. Це єдина згадка, яка вносить дискусію у стрункі лави термітів з нульовим мисленням. Деякі з них у простоті своїй вважають, що майбуття буде сірішим за сьогодення, бо повний Довершений Терміт є ще прекраснішим за свою Щелепу. Канонічна легенда, поширена у 2134-му термітнику, стверджує, що головною ознакою Довершеного Термітника є «рух вусів, сповнений стурбованого презирства».
Два маленькі термітники у північній частині Міста ведуть між собою війну. Війну вони почали за проханням двохсот сусідніх термітників, де від одноманітності та досконалості припинилось статеве життя. Всі сусідні з воюючими термітники побились об заклад – хто переможе у війні. Ті термітники, що заклад програють, мусять вмерти. Відчуття небезпеки відновило занепадаючий потяг термітів до спілкування. Війна ж іде неквапно: за сорок років бойових дій проведено півтори військові операції. Можливо, всяка війна є тільки уможливленням простору для імітації.
У термітнику № 7779 мешканці не працюють. Саме вони колись склали словосполучення «досконалий терміт». З того часу вони створюють досконалі визначення для всього Міста. Такі визначення виникають під час руху комах навколо вбитих Богів. Терміти Непрацюючого Термітника досліджують також різні неоформлені, стихійно-кочові символи Міста Термітів. Один із таких символів – Блукаючий Термітник. Деякі терміти уявляють його марою – прозорим конусом, що блукає крізь справжні сірі вапнякові термітники. Інші мешканці Міста, які не вірять у привиди, вважають його підземною вежею, верхівка якої спрямована углиб Землі. Прибічники другої гіпотези іменують мешканців Блукаючого Термітника «антитермітами». Взагалі, здається, що віра у Блукаючий Термітник виникла на фундаменті відчуття, що справжнє Місто, окрім геометрії, мешканців та гри з убитими Богами, повинно мати ще один вимір – нестійкий і протилежний трьом першим. Для його означення ми, люди, використали б слово «містика», але навряд чи терміти-мудреці Непрацюючого Термітника погодились би з таким спрощенням. На відміну від містики в нашому розумінні, символ Блукаючого Термітника не викликає у блідих комах жаху, комплексу неповноцінності та психологічного дискомфорту.
Смерть у Місті Термітів – поняття відносне. Ґеґель колись стверджував, що смерть – це найближчий спосіб, котрим від'ємність проявляється у суб'єкті. Слова «від'ємність» та «суб'єкт» у Місті не вживаються, а тому бліді комахи позбавлені розуміння смерті. Вмерти може тільки Бог, смерть – ознака божественної природи.
Графомани з сусіднього мурашника (ворожого Місту Термітів) розповідають три хрестоматійні анекдоти про Місто і його мешканців. Ми наводимо їх тексти, але блискучого гумору мурах-графоманів передати не в змозі. Мурахи розповідають анекдоти у темпі «престіссімо» (дуже швидко), а ми звикли споживати гумор у темпі «анданте» (розмірено).
Анекдот № 1
Йшов терміт. Йшло його число. Йшов його колір. Хідник завалився. Терміт здох. Все інше пішло далі.
Анекдот № 2.
З'явився Досконалий Терміт. Жителі Міста сказали: «У-у-у…» Всі, крім одного. Один мовчав. Його спитали: «Чого не радієш?» Той відповів: «А Щелепа була цікавішою».
Анекдот № 3.
З'їв терміт мураху. Ходив, будував хідники. Забув, що з'їв мураху. Ходив, будував хідники. Забув, що з'їв мураху. У хіднику його з'їли кочові терміти. Тоді він остаточно забув, що з'їв мураху – став Остаточним Термітом Що Забув.
Серед мурах розповсюджене також пророцтво Великого Му, згідно з яким в останній день Міста Термітів біля нього з'явиться Несправжнє Дзеркало, у якому зруйнується досконалість…
Для того, щоб уявити собі Місто Термітів у повноті його існування, необхідно доповнити стратегічні спостереження та філософські студії чимось побутово-фраґментарним. Як писав Лонґфелло: «мацьонька мить нам зберігає вічність…» А може не писав. Тільки думав.
Отже, уявимо зустріч двох термітів у підземному хіднику між 10252-им та 5674-им термітниками і спробуємо зрозуміти їхню бесіду. Рух термітів у цьому хіднику пульсуючий. Складні ритми пульсуючого руху нагадують розгортання фіолетових спіралей «Весни священної» Стравінського. На висхідній синусоїди ритму, посеред хідника, зустрічаються два терміти: просто терміт № 10252 і терміт-мордент [15]15
Терміт-мордент – самоназва великих термітів-вояків, що охороняють кордони Міста від мурах і диких термітів-кочівників. Від італійського «морденте» – гострий, кусаючий. Є версія, що ця назва має музичне походження. В системі музичних символів мордент – назва мелізму, швидкого виконання трьох нот: головної, допоміжної (на секунду вище головної) і знову головної. Як мордент-мелізм складається з трьох нот, так мордент-терміт має три сеґменти. Термітознавці вважають мордентів елітою більшості термітників. Морденти керують будівництвом термітників, саме мордентам доручено вбивати Богів та визначати колір обріїв.
[Закрыть].
– Ти чув, – питає терміт-мордент, – що на жовто-західному кордоні зловили чотирьох комах-шпигунів?
– Трьох, – уточнив просто терміт. – Число четвертого вмерло [16]16
Смерть числа – термітський евфемізм. Терміти не мають уявлення про смерть окремої особи, тому кажуть: його Число вмерло, його колір вичерпався. Знак і особистість в уявленні термітів дорівнюють одне одному. Африканолог Д. Ольдероґґе колись зауважив, що в племен вандороббо і дама (Тропічна Африка) рахунок і смерть тісно між собою пов'язані. Це зауваження можна розгорнути у систематизовану «містику рахунку». Перелічуючи щось, ми здійснюємо умовний ритуал вбивства: 1,2,3,4… Називаючи число «чотири», ми вбиваємо (деактуалізуємо) число «три». Отже, саме перелічення людей є знищенням їх тимчасових числових значень, тобто містичним вбивством певних ціннісних фраґментів людського існування. У племені вандороббо людей лічити заборонено.
[Закрыть].
– Шпигунів напророчив ординатний Бог [17]17
Ординатний Бог – один із різновидів вбитих Богів. За просторовим розташуванням вбиті Боги поділяються на абсцисні та ординатні. Найперший Бог вважається нульовим Богом Міста Термітів. Він ще живий.
[Закрыть]термітника № 675, – сказав мордент.
– У 675-му всі Боги пророчі [18]18
Пророцтво Вбитих Богів – системи знаків, що виникають під час переміщення вбитих Богів. Терміти-філософи Непрацюючого Термітника дають тлумачення пророцтв. Сукупність таких тлумачень термінознавці називають «наукою Міста Термітів», бо вона має головну ознаку науки – гниле бажання всидіти на двох стільцях: на авторитеті та на хвилях вічно мінливої Істини знаку. Найкращий друг родини Ваґнерів додав би: «… смерть богів – завжди забобон».
[Закрыть], – зауважив мешканець 10252-го термітника.
– А у нашому, – вусики мордента заворушились несиметрично, – Богів вбивали фіолетово [19]19
Фіолетове вбивство – евфемізм, що у межовому наближенні до свого потаємного значення перекладається як «байдуже знищення суттєвої частини знаку». Найкращий друг родини Ваґнерів додав би: «… смерть богів – завжди забобон».
[Закрыть], а тому вони всі вертикальні [20]20
Вертикальність – термін, що вказує на надлишковість мови термітів. Надлишковість мови вираховується за формулою р = І(Н/Но), де Н – ентропія мови.
[Закрыть].
– Якщо Бога вбивати фіолетово, то від нього потім тхне вапняковими числами, – погодився просто терміт.
– Ну, бувай, – сказав мордент.
– Біжи, старий, – сказав просто терміт.
Одинадцятий ступінь
I.
Справжній текст не повинен мати початку, інакше його творцеві довелось би ускладнювати поверхню знаками, що їх зміст наближався б до труїзму: «Спочатку було…»; відтак він мав би розповісти про все відбуте потому. Справжній текст виринає нізвідки; одною зі своїх інкарнацій справжній текст стверджує:
«…бо каста жерців є прадавньою. У первісній простоті Бронзового еону авторитет, замкненість, родова та знакова спадковість цієї касти народжувала владу, необмежену в світі прихованому і значну в світі відкритому.
Якщо на першому ступені посвяти піддані світових імперій давнини були спроможні бачити лише боротьбу династій та торгових кланів – на вищих щаблях втаємниченості Обраному відкривалась заглиблена у містику знакоутворення і заклять боротьба храмів та святилищ за владу істину приховану, боротьба, де спадково переданий прадавній знак важив більше за царство, де магічна формула упосліджувала потугу армій.
Вище знання передбачає три наріжні камені свого існування межи смертних: по-перше, це – гранично узагальнений Бог, можливо Божествений принцип, Єдиний та всеохоплюючий, небайдужий до перебігу земних подій; прийти до Нього можливо через будь-яке з його імен; по-друге, це наявність у середовищі Обраних систем універсальних символів, що мають ієрархію таємничих значень і зрозумілі в цих значеннях всім носіям відповідних ступенів посвяти на планеті; по-третє, це інформація про первісний центр езотерії (Шамбала, Біла Пагода, Безіменний храм тощо), де зберігаються вичерпні дані про втручання Єдиного у земну історію. Деякі з містиків називають цей Центр Спогадом, інші – Присутністю.
Одним із найуніверсальніших символів Присутності для Обраних є знак, що виглядає як коло з крапкою у центрі. Від передвічних часів ойкумени, оповитих мороком неписьменності сущих, цей символ ототожнюється з Сонячним диском і для посвячених учнівських ступенів його зміст огорнутий містеріями сонячної магії. Для посвячених четвертого ступеня (в системі Розенкрейцерів цей щабель обраності обтяжений назвою „Наближений до істини“, в ієрархії Марганця – „Учень Коена, Великий Обраний“) відкривається глибше значення символу. Воно подвійне. У першому розгорненні крапка уособлює Єдиного, а коло, всі сегменти якого рівновіддалені від центральної: – імена Його, що несуть їм Числа [22]22
Тут доречно згадати славетну Молитву Магістра Каліостро: «Отче Всесвіту, Ти, якого всі народи вшановують під іменами Ієгови, Юпітера та Адоная, Верховна і перша причина, що приховує Твою сутність від моїх очей, що тільки викриває моє невігластво і Твою благість, дай мені в сліпоті відрізнити добро від зла і залишити свободі людській її права, не відносячи руку на Твої Завіти. Навчи мене страхатись більше за пекло того, що мені забороняє сумління та віддавати першість тому, що воно мені наказує».
[Закрыть]. У другому розгорненні центральна крапка позначає таємний центр Присутності, коло – Обраних в океані смертних і суєти смертних.
На шостому ступені посвяченості („Старший Адепт“ в Розенкрейцерів і „Великий Будівничий“ ієрархії Мартинця) тлумачиться порожній простір між крапкою та колом. Вчителі Обраних шостого ступеня визнають цей простір хаосом світу непосвячених, що знають форми Єдиного під виглядом імен його, але неспроможні пізнати Його Сутність безіменно та безформенно – апофатично. Носіям шостого ступеня пояснюють напис гробниці Хревеф у Египті, виконаний невідомим Обраним, ймовірно восьмого ступеня, у 1370 році до н.е. Напис стверджує: „живе Ра-Гор-Ахт, радісний у небесному вирії, в імені своєму як Шу, що є Йот“.
Тлумачення напису починають з пояснення, що „Ра-Гор-Ахт“ є одним із найпотаємніших імен Єдиного в єгипетському лімесі [23]23
Слово «лімес» тут вжито у розумінні «напрям Обраності».
[Закрыть]езотерії Обраних, сутність якої – утотожнення всього в Єдиному, що „Йот“ – геометричний знак Сонця, ускладений до Числа.
В окультній системі Тарота Символ розгортається у Число 6-212-666. Остання цифра у Каббалі позначена літерами „мем-самен-вов“ і на восьмому щабелі посвяченості тлумачиться як…»
На цьому текст обривається – справжні тексти пірнають у небуття безболісно. На відміну від людей, тексти не бояться Безодні – рідної сестри своєї, розлученої з ними в давні часи Присутності.
II.
…Ніхто не зміг передбачити, що Маг Внутрішньої ложі Мемфісу обере для Реконструкції Семюела Джеремію Маккона, Магістра Храму. Це сталось у середу, 6 серпня 1780 року, на зібранні Королівської Арки Лондона при мовчазному здивуванні братів вищих ступенів посвяти.
Через три місяці хворий на астму, кульгавий та короткозорий Реконструктор Маккон зійшов пандусом іспанського барка «Амалія» у плинний портовий простір віце-королівської Ліми. Морська подорож знесилила Маккона катастрофічними санаціями шлунку, хворобою, від якої жовтіють вуха та відсутністю ванни. Хвилі двох океанів поглинули три пари дорогих гонвудівських панчох, подертих Реконструктором на слизьких трапах «Амалії», капелюх і два пасма фарбованого волосся, втрачених під час шторму в бухті Сан-Лосіано. Залишаючи барк, Маккон насилу втримався від прокляття Хоні, що ним проклинають негостинні криївки у час прощання; стримала його заборона проклять і клятв, якою зв'язувались Обрані Мемфіської ложі.
За півсоверена портовий покруч Дібо довів Магістра Храму до брами дешевого готелю «Консепсьон» у східному кварталі європейської частини Ліми. Реконструктор заплатив двотижневий пансіон, відмовився від послуг повії і зачинився в кімнаті, меблі якої ховали у напівзруйнованих площинах довгоносих жуків та звитяжний дух Конкісти. Над ліжком Маккон побачив розп'яття; це полегшило вибір Методу Реконструкції – першу медитацію він почав із молитви до Отця Небесного.
На двадцятій хвилині заглиблення він відчув нетілесну втому; її хвилі підносились із сутностей слів, на яких Маккон зосереджував свідомість. Вздовж леза зосередженості проповз повільний ритм сіро-червоних імпульсів. Реконструктор примружив отвір осягнення і завдав втомі концентрованих зелених ударів. Вправа не вдалась. Розтовчені на м'яке, імпульси розбіглись сірими кульками важкості, обтяжуючи піхви обернутого на себе мислення.
Маккон вирішив дістатись глибинних джерел життєвої сили і тим перемогти втому. Опівночі меч його зосередженості прохромив оболонку Червоної Сфери, що кружляє в астральному мороці Єства. Срібне, біле, сліпуче сяйво наповнило Реконструктора. В полум'ї первісної потуги згоріли його хвороби і біль, розплавились кульки втоми, наче пара, щезли сумніви. І він відтягнув лезо зосередженості, вже загартоване для Реконструкції, у прохололі печери суджень та речень. Потім він почув власні слова і зрозумів їх як молитву вдячності: Єдиний підносив благість свою у вічних завітах.
1 грудня 1780 року Семюел Джеремія Маккон виїхав з Ліми на південь і за дві доби дістався руїн Пачакамаку, одного з найголовніших святилищ Тауантінсуйо – загиблої імперії інків.
…Від океану віяв повільний вітер, що звивав вологе важке повітря у прозорі безхмарні рулони. Вони скочувались на червонясті обладунки берегових пагорбів, вбираючи сміття, комах, запахи, розгортались на підніжжях Анд прозоро-рожевою тубільною атмосферою. Серед гри повітряних завиванців, на пласкому пісковику зруйнованої піраміди Пачакамаку, Реконструктор розпочав найпотаємніший із ритуалів ложі Мемфісу. Збуджений уможливленням таємного, він не спромігся обійтись без ковтка чорної рідини, що зносить над теренами свідомості дзеркальну баню самоспоглядання. Містичний бальзам впав у єство Реконструктора і потягнув його в Безодню бескидами часу. Заки дзеркальна плівка огортала Маккона в просторі Пачакамаку, він притиснув сухі долоні до шерехатих плит піраміди – минуле гарячими хробаками вповзло у лінії долонь, вогнем безбарвним просоталось крізь сухожилки і огорнуло рамена Реконструктора.
Нарешті він перестав відчувати, як чорна рідина пече шлунок, темні дзеркала досягли стовпів сущого, вмерле буття досягло очей. Усередині Реконструктора спалахнув день трьохсотрічної давнини, і був він сонячним та строкатим.
Маккон побачив золоте ранкове Сонце і океан, всіяний срібними стрілами блиску, побачив послів імператора Уайна Капака, що підіймались до святилища стрімкими сходами піраміди, і кольорове пір'я воїнів, темну шкіру жриць з горбуватими носами, і жертовних лам побачив Маккон. Він сконцентрував увагу на вівтарі, числовими формулами відгортаючи другорядне. Він вже бачив Жертовник, і знаки Жертовника, і золоті роги обіруч нього. Але на сходах вівтаря стояли оголені красуні, і він не втримався на лезі зосередженості.
Реконструктор віддавна знав, що ворожнеча між жінками і знаками споконвічна, але вперше осягнув Досвідом Втрати, як спіральні пружини хтивості руйнують мережу зчеплених символів. Одна із жриць відчула присутність його бажань і подивилась смальтовими очима в простір Маккона. Видіння хитнулось і розлетілось на веселки. Чорний бальзам пішов горлом, Реконструктор впав на кам'яні плити…
Через дві доби Маккон відбудував видіння і поглибив Реконструкцію, він добрався до знаків Жертовника і побачив Сонячне Коло, зроблене із золота, та числові знаки пояснення. Він зробив останнє зусилля, пірнув у сутність цих Чисел, і в мить осяяння був вбитий чабаном-кечуа, якому сподобався одяг п'яного європейця.
III.
В Архіві ложі Мемфісу зберігся запис, зроблений Старшим Адептом паном Теодором Алоізом Вальдштайном у 1781 році. Старший Адепт писав:
«Найдосконаліші шляхи Розуму затьмарюються сумнівами. Два роки тому, в часи передстояння Верховного Мага ложі найдосконалішого Людвіга Йасона Кроулі, дехто з шотландських братів вищих ступенів посвяти став висловлювати підозри відносно фундаментальних джерел Герметичної Традиції Мемфісу.
На одному з ритуалів брати з посвятами Адептів і молодших Магістрів закинули ложі звинувачення у прихованих сатанинських містеріях.
Сер Кроулі погодився перевірити сутність головних Знаків Герметичної Традиції шляхом Реконструкції її прадавніх джерел. Відомо було з книг нічних та секретних, що тубільці іспанського Перу, у наївності своїй, малювали герметичні коди Одинадцятого Ступеня Образності просто на вівтарях храмів. Езотерія індіанців вважається чистою, без домішок інших традицій, і сягає часів Присутнього.
Реконструктором був обраний Семюел Джеремія Маккон, шотландець, носій ступеня „Магістр Храму“. Він був відправлений у Ліму, але загинув, вбитий місцевими грабіжниками. Найуславленіші візіонери ложі визнали, що до загибелі Маккон досяг Одинадцятого ступеня і побачив сутність Сонячного Знаку.
Прикладом цим застерігаю вас, брати у майбутті, не торкатись Початків, перебуваючи у сумніві».
