Текст книги "Візантійська фотографія"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 8 страниц)

Парадокс Хомського

Надмірна упередженість та задушлива дидактичність стилістики Окрю Іржона, єдиного дотепер біографа Миколая Хомського, змусили мене перебороти відразу до життєписів і скласти текстову офіру зашкарублому вівтареві з тогою Свєтонія та сандалею Плутарха у святая святих.

Починаючи оповідь, я змушений визнати, що в книзі «Терен уможливлення. Життя та ідеї Миколая Хомського», котру вимучив вищезгаданий добродій Іржон, є три незаперечні істини: Миколай Хомський дійсно народився в місті С. 12 липня 1960 року, дійсно був «людиною відкритих вікон», як несподівано вдало зауважує біограф на 112-їй сторінці свого твору, дійсно був вбитий прохололої хмарної ночі 8 жовтня 1987 року. Всі інші події та факти в іржонівському тексті відносяться до речей, які могли народитись у бутті, але, з невідомих мені причин, цього не зробили; до цих речей я відношу також совість, об'єктивність та поінформованість автора «Терену уможливлення».

1.

Людські обличчя – ніби хвіртки у мороці. Цей морок не дозволяє роздивитись розміри та прикраси будівель, що їх подвір'я замкнені комбінаціями очей, носа, губ тощо. Я дивлюсь на фотографію сімнадцятирічного Миколая: який фізіономіст зміг би побачити крізь ювенільний ландшафт клаповухого обличчя творця «Онагра» і «Григоріади», людину, котра на двадцять другому році життя сформулює Парадокс, перед яким стадо едіпів застигне в жаскому передчутті Сфінкса?..

Вперше він перейшов з можливого у наявне на північній околиці міста С., городян якого остання війна розвіяла шляхами і кресами східноєвропейської ойкумени; місто С. заселили мешканці навколишніх селищ – міське походження Хомського вельми умовне.

Щоправда, він із дитинства вийшов на прю з плебейським гештальтом, змушуючи оточуючих називати його не Миколою, але Миколаєм. Окрю Іржон вважає це «знаковим передчуттям обраності». Якби він на власні очі побачив запісковілу сонячність міста С., орнаментованого мокрою білизною та вигорілими кумачевими прапорами, то, напевне, знайшов би для пояснень явищ вульгарного світу слова прості, відкриті. Поєднання червоного з білим іноді надихає на скорочення шляхів…

Підлітком Миколай оминав святкові компанії та дівчат – напівбоги самотності пильнують егоїзм істот, вагітних на парадокси. Якщо символісти праві, і кожна особистість обтяжена власним цвинтарем вмерлих культур, то ціннісний простір Хомського був всіяний кам'яними стовпами сірійських відлюдників в ім'я Христове. Відсутність друзів та нестерпна балакучість заскорузлої рідні дозволили йому зненавидіти мову як засіб спілкування. Він намагався жити мовчки – всі слова, створені людьми, викликали в нього огиду своєю нав'язливістю, затертістю та легкістю використання. До кінця життя він не зміг примирити себе з тим, що невичерпні Речі Буття люди пришпилюють до своєї відомості смішними комбінаціями з трьох, чотирьох, або п'яти літер.

В розмові він довго підшуковував слова точні та незатерті, коли не знаходив – мовчав. Дехто вважав Хомського недолугим і повільномислячим; старша сестра позаочі називала його: «Наш ідіот Миколка». За місяць до закінчення школи майбутнього парадоксаліста поставили на облік у психоневрологічному диспансері, що врешті-решт врятувало його від служби у Збройній Силах.

Оточений словами, немов ворожою армією, Хомський вирішив завести власну гвардію – скласти нову мову, назви і тропи якої не були б подібні на калічних чудиськ загальноприйнятих мов. Проект опрацьовувався два роки. Зовнішні біографічні події цих двох років (1978, 1979) вартують хіба що простого переліку: вступ у технікум електронних приладів, переїзд родини Хомських у нову чотирикімнатну квартиру, поява першої коханки – тридцятип'ятирічної розведеної викладачки Галини Т. У лютому 1980 року Миколай складає перший словник нової мови і формулює шістнадцять її правил. Автор «Терену уможливлення» присвятив цій події три абзаци, надаючи ліричним спогадам Галини Т. майже шість сторінок (26-32). На відміну від пана Окрю, я вважаю перший інтелектуальний проект Хомського цікавішим за аналіз його юнацької сексуальності.

Отже,

2.

мову Хомського я назвав би «від'ємною», або АПОФАТИЧНОЮ. Головний принцип цієї мови: для того, щоб щось визначити чи о-значити, треба підвести – в межах самої мови – буття цього «щось» під сумнів. У мові Хомського це досягається кількома шляхами. Ключове слово мови – СУО, «небуття»; відповідно домінуючий словоутворювальний елемент – СУмає три значення: «ні», «ніщо», «навпаки». Переважаючим типом мовного тропу у цій мові є КАТАХРЕЗА – мовна помилка, піднесена до норми вживання. В нашій звичайній мові також присутні катахрези: наприклад, «червоне чорнило».

Поняття «життя» в мові Хомського передається словом ФАРСУА– «суще-ніщо»; відповідно слово СУФАРСУАТІ(істота) за змістом тлумачиться як «незмінність того, що трансформується у неіснуючому існуванні».

Змістова визначеність речень ЗМИВАЄТЬСЯ за допомогою особливих слів, що їх Хомський назвав «емерджентами [9]9
  Емерджент– елемент нової, раптової якості, яка обумовлює новий (вищий) рівень системності ознак.


[Закрыть]незмінності». Філологи досі сперечаються відносно функцій цих дивних знакоутворень. Так відомий мовознавець А. С. Кац вважає емердженти незмінності «чорними дірами змістовності» в словосполученнях мови Хомського. Дехто припускає, що емердженти незмінності утворюють в текстах, написаних цією мовою, паралельні простори трактування, кількість яких не може бути визначена.

Ось декілька слів зі Словника Хомського:

СУТІС– «буття» або «безодня»,

СУЛУЛ– «земля» або «зависання»,

ІСУ– «радість» або «сум»,

СУІ– «щастя» або «відчуження»,

Р'ОЙСУ– «протилежна стать»,

ТІ– емерджент незмінності 1-го типу,

СТДЖАЛ– емерджент незмінності 2-го типу,

УСУРУЛОН– «святе чудовисько»,

ПСУ' ЙОТ– «двоваріантність подальшого міфу».

Серед шістнадцяти правил цієї мови, які скорше нагадують ТАБУ, аніж правила, є заборона вживати слово «Бог» та будь-які з його синонімів. Єдине слово, яке Хомський запозичив із СТАРИХ мов – НІРВАНА. В Його мовному проекті воно означає те саме, що і в санскриті.

Синтаксичні конструювання в мові Хомського підкоряються «правилу стихійності». Воно забороняє дотримуватись певного порядку слів у реченнях при складанні та тлумаченні текстів. Так речення СУГІ Р'ЙОСУТ ПСУ СУО можна перекласти двома канонічними способами і безліччю довільних, апокрифічних. Перший канонічний переклад означає: «вони покохали одне одного», другий – «воно вбило когось всередині / іззовні себе / його». На мій погляд, обидва канонічні переклади в глибині змістовного простору тотожні.

Ще одне правило-табу забороняє вживати числа, як знаки неоднорідності Буття. В мові Хомського є тільки один чисельник – ХЬО, який означає всі можливі числа.

Ця особливість мовного проекту великого парадоксаліста, на мій погляд, спростовує припущення пана Окрю про наявність у Хомського «кабалістичного синдрому». Наш чудовий біограф ставить Хомському такий діагноз, базуючись на цитаті з монографії Міхаеля Лайтмана «Кабала»: «Поняття протилежні у нас, мають у духовному світі один корінь» (сторінка 51-а Новосибірського видання 1993 року російською мовою). Але відомо, що спосіб мислення кабаліста передбачає Число, як сутність форм Світобудови. «Втеча від Чисел», що її А. С. Кац називає серед п'яти парадоксів мови Хомського, скорше характерна для нірванічного мисленні арійських святих. З іншого боку, в Словнику присутнє слово ЗІТУО, яке розтлумачено автором як «множинність» Майкла Даммета: «Філософія мови є, здебільшого, саме філософією».

На відміну від Хінтона [10]10
  Хінтон Чарльз Говард(1791–1873) у книзі «Нова ера мислення» висунув ідею універсальної мови.


[Закрыть]і Дальграно [11]11
  Дальграно Джордж(1626–1687) запропонував проект універсальної мови у праці «Мистецтво знаків» (1661), яка стала одним з фундаментальних творів герменевтики.


[Закрыть], Миколай не мав амбітних планів запропонувати свою мову людству як універсальний засіб спілкування. Відлюдник, він створював її для своєї внутрішньої планети, де був сувереном і єдиним мешканцем. Але людині не передбачити всіх лабіринтів, які породжує її вторгнення у наявне. Мені вже відомі шанувальники Хомського, котрі пишуть свої твори ЙОГО МОВОЮ. Жан-Поль Сартр піднісся до пророцтва, пишучи: «Людина є тим буттям, через яке Ніщо приходить у світ». (J. P. Sartre «L'Etre et Le Neunt» p.52).

13 квітня 1980 року Хомський написав свій перший вірш. Він був присвячений Галині Т. Ось його повний текст:

ФАРХ'ОСУ ОСУ НХІСУОТ

ІСУДЖО СТДЖАЛСУ АЛЬО-УСУ

СУО ІМ СУ

ІСУДЖО ІМ СУРОЙОТ.

Безперечно, що змістом наведеної поезії є кохання. У другому і четвертому її рядках ми зустрічаємо слово ІСУДЖО, яке Словник Хомського тлумачить: «Кохана/ненависна привабо/мерзото». Разом з тим, другий рядок містить слово СТДЖАЛСУ, домінуючим конструктивним елементом якого є емерджент незмінності 2-го типу СТДЖАЛ, що перетворює весь другий рядок у знакосполучення високого щаблю невизначеності. Особливо в мене він викликає передчуття зимових сутінок у спекотний липневий полудень.

Окрю Іржон згадує про знамениту поезію Хомського як про незрозумілий текст, збережений в архіві Галини Т. Він також стверджує, що останнє її побачення з Хомським відбулось у березні 1981 року. Я додам, що в червні того ж року Миколай отримує диплом про середню спеціальну освіту і починає колекціонувати старовинні годинники. Він вступає у присмерковий еон свого недовгого життя: протягом 1981–1985 років парадоксаліст пише головні твори – «Онагра» та «Григоріаду». В «Онагрі» він сформулює славетний Парадокс.

Отже,

3.

знаки «Онагра» почали складатись у текст восени 1981 року: Хомський працював над ним з перервами дев'ять місяців. Схильний до табулювання та класифікації автор «Терену уможливлення» визначає жанр «Онагра» як історико-філософське оповідання. Текст займає п'ятдесят шість сторінок машинопису. Рукопис не зберігся.

Дія оповідання відбувається у 217 році до н.е., під час славетної битви побіля сірійського містечка Рафія між арміями єгипетського царя Птолемея Четвертого Філопатора і селевкидського монарха Антіоха Третього Великого. Обидвох героїв оповідання – каменеметальну торсіонну машину типу «онагр» (монанкон) і грецького найманця Нікандра – автор уміщує в лави Єгипетської армії. В кінці оповідання обидвоє гинуть. Перед загибеллю героїв відбувається містичне – на рівні сутностей гностичних знаків – їх злиття в одну непізнавану цілісність. Існують неспростовані свідчення про те, що Хомський спочатку спробував написати «Онагра» СВОЄЮ МОВОЮ, але попри сізіфові зусилля, перейти через п'яте речення не спромігся. Друг Хомського Славомир Балюта доводить, що апофатичною мовою обсяг «Онагра» був би не більшим за десять-дванадцять речень. Нам не суджено дізнатись про ступінь істинності цього твердження.

Як би там не було, але достовірним є факт, що, створюючи «Онагра», Хомський вперше в житті розпочав окупацію ВОРОЖОГО простору звичної для нас мови. Окупація була вдалою.

Захоплений текстовим виром, добродій Іржон у своїй книзі не в силах утриматись від смакування. На 96-й сторінці свого опусу він цитує Хомського, наводячи блискучий уривок з «Онагру», де Миколай описує зустріч у битві африканських бойових слонів Птолемея з індійськими Антіоха. Першоджерело епізоду – Полібій, який детально описав Рафійську битву. Я теж зацитую Хомського:

«Розділені сто тисячоліть тому катастрофою Гондвани, дві видові гілки облисілих мамонтоїдів Півдня зустрілись біля Рафії, настовбурчили хоботи, з невимовною огидою відчули знайоме у незнайомому, неподібне в подібному; заревіли. Від того реву захитались дерев'яні криївки на хребтах грізних довгоносиків і породили у візничих відчуття нетривкості збаламученого царями Всесвіту. Слони вирішили битись; їх бажання досягло слонячих кісток у надрах обох половин розколотої Гондвани, і предки бойових слонів Рафійської баталії, ті, що бачили цнотливе юне Сонце палеоліту, застогнали у звірячому вирії, оплакуючи знавіснілість праправнуків своїх…»

Один із епізодів «Онагру» особливо привернув увагу пана Окрю. Я вже згадував його схильність до сексуальної археології – тут автор «Терену уможливлення» досягає вершин герменевтичної витонченості. Кілька рядків з «Онагру» розгортаються ним у психоаналітичне дослідження, яке займає 45 (!) сторінок книги – майже шосту частину її обсягу.

Найманець Нікандр, один з двох головних героїв оповідання, під час битви згадує своє кохання до хлопчика Федона. Хомський спрощує спогад приреченого на смерть і злиття з «онагром» вояка до такого:

«Він згадав, як спадало місячне сяйво на обличя хлопчика, вкрите вологою пристрастю нічного повітря Віфінії…»

Збуджений метафорами, пан Окрю повідомляє своїм читачам, що Віфінія була батьківщиною Антиноя, коханця римського імператора Елія Адріана. Ми не будемо полемізувати з добродієм Іржоном відносно його згадок про «від'ємну форму кохання» у «філософії тіла» Хомського. В архіві Славомира Балюти досі зберігаються поезії Хомського, датовані періодом створення «Онагру», присвячені його нареченій Оксані П. Того, що нам відомо про кохання Миколая та Оксани достатньо, щоб перекреслити цінність згаданих сорока п'яти сторінок «Терену уможливлення».

Акцентуючи увагу на еротичних інтенціях «Онагра», пан Окрю майже забуває, що цей твір увійшов в обраний корпус світової філософської літератури завдяки Парадоксу Хомського, котрий скромно схований автором у передостанньому абзаці оповідання.

Отже,

4.

ми наближаємось до квінтесенції земної справи Хомського, до його Парадоксу. Автор «Терен уможливлення» на 156 сторінці книги знайомить читачів з цим інтелектуальним шедевром, перетворюючи його малозрозумілу епістеміологічну формулу:

«Парадокс Хомського, – пише він, – полягає в тому, реальність спроможна до відтворення в спогаді тільки тоді, коли носій спогаду перебуває у цій реальності не як наявне, але як можливе, або наднаявне».

Я вважаю це визначення примітивізацією Парадоксу, зведенням його в площину академічного студійства, але мушу визнати, що на звичайній ПОЗИТИВНІЙ мові передати зміст Парадоксу краще, ніж це зроблено в Окрю Іржона, важко.

В чернетці «Онагра» Хомський постулює свій Парадокс апофатичною мовою: СУТІСТІ К'ЙСУ ТІЗНУСУ СУТІС СУО. Я можу запропонувати два МОЖЛИВИХ переклади цього речення. Я свідомий того, що в майбутньому нові генерації дослідників феномену Хомського зроблять досконаліші переклади – зробив, що міг, хай здібні підуть далі.

Перший переклад: «Буття напіввідзеркаленого без дзеркала-в-Бутті двічі протилежного часу». Другий: «Знаменник / чисельник буття не вимагає подвоєння у минулому / майбутньому розділової риски».

З народженням Парадоксу (осінь 1981 – літо 1982 pp.) в житті Хомського відбулись зміни. Його старша сестра вдало вийшла заміж – після багатоступеневого обміну житлової площі Миколай отримав окрему однокімнатну квартиру. Він перевіз у нову оселю ліжко, стіл, колекцію годинників та обтяжив своє існування новим хобі – будівництвом з дерева та дроту макетів мостів. До кінця життя він зробив дев'ятнадцять таких іграшок у масштабі 1 до 500. У 1984 році він пориває з Оксаною П. І записує текст пророцтва, якому перші дослідники спадщини парадоксаліста накинули умовну назву «Григоріада».

Отже,

5.

«Григоріада», – дивний твір без авторської назви; для нього навіть видатний класифікатор Окрю Іржон не спромігся підібрати жанрової ніші. Апофатичність Хомського досягає у «Григоріаді» шляхетного артистизму: подих Безодні Якоба Бьоме, глибини найнижчих регістрів органу, здивування чабана Амоса – все є у цьому тексті. Він створений людиною, котра пише ще традиційно мовою, але мислить вже виключно тими невловимими віддзеркаленнями Буття, що крізь них зорить привид невблаганної від'ємності – СУ. У «Григоріаді» відчувається вичерпність земних шляхів Хомського, яка наздоганяє його вищою платою за досконалість; далі – НІРВАНА.

Останній твір парадоксаліста відкривається авторською заявою про упослідження ним кордону між відкритим та потаємним світами і знаходження симфонії знакових сутностей, що відкривають БРАМУ ПРИХОВАНОГО від послідовно існуючих.

«Я пірнув у вершини піднесеного над Всесвітом провалля», – так починає «Григоріаду» Миколай Хомський. Далі він розсікає площину тексту надрізами хаотичних речень. Серед них: «Ритуал є імітацією виповнення часів, коли до Єдиного повертаються всі речі, відпущені Ним на навчання циклічністю… Людина – сумна знакова мавпа… Творчість заради безсмертя – це втеча від натовпу,що помирає здивовано…»

Нарешті, на четвертій сторінці машинопису, Хомський витягає з текстової кишені свій КЛЮЧ від Брами Майбутнього. Він повідомляє своїм читачам, що знайшов числовий ритм Прихованого у списку Римській понтифіків. З їх офіційного переліку Хомський зробив вибірку років правління всіх Пап на ім'я Григорій. До неї він додав також двох МАЙБУТНІХ Римській понтифіків двадцять першого століття.

Григорій Перший Великий 590-604 рр.

Григорій Другий 715-731 рр.

Григорій Третій 731-741 рр.

Григорій Четвертий 827-844 рр.

Григорій П'ятий 996-999 рр.

Антипапа Григорій 1012 р.

Григорій Шостий 1045-1046 рр.

Григорій Сьомий 1073-1085 рр.

Антипапа Григорій (Восьмий) 1118–1121 рр.

Григорій Восьмий 1187р.

Григорій Дев'ятий 1227-1241 рр.

Григорій Десятий 1271-1276 рр.

Григорій Одинадцятий 1370-1378 рр.

Григорій Дванадцятий 1406-1415 рр.

Григорій Тринадцятий 1572-1585 рр.

Григорій Чотирнадцятий 1590 р.

Григорій П'ятнадцятий 1621-1623 рр.

Григорій Шістнадцятий 1831-1846 рр.

Григорій Сімнадцятий 2016-2028 рр.

Григорій Вісімнадцятий 2059-2081рр.

У цій вибірці, стверджував Хомський, є числова послідовність дат та часових проміжків між ними, яка співпадає з передвічним кодом впорядкування Всесвіту. В незавершеності пророцтва є щось від морської катастрофи еллінських філософів Гіппаса та Архіта, котрі загинули, «висвітливши таємне, яке повинно вічно перебувати у мороці».

Славомир Балюта зауважує наявність у переліку Понтифікатів слова «антипапа», зміст якого наближається до парадоксальних катахрез апофатичної мови. Можливо, це зауваження стане першим кроком до розуміння містичних глибин «Григоріади», які ще чекають своїх дослідників, тлумачів та медитантів…

Отже,

6.

земне буття Хомського, вичерпане поваженнями Таємного, впирається у стовп завершальної дати 8 жовтня 1987 року. За три місяці до загибелі Миколай побудував величезний макет Гібралтарського мосту. Серед поціновувачів, що їх філософ запросив на оглядини іграшки, була чотирнадцятирічна сусідка Хомського Ольга В.

Через декілька днів Ольга знову відвідала оселю парадоксаліста. Саме тоді, вважає Окрю Іржон, його спостигла згубна пристрасть.

Невтомний розкопувач цвинтарів кохання, пан Окрю записав спогади Ольги В. Красива дозріла дівчина недовго опиралась домаганням Миколая – вже під час третього огляду колекції годинників вона дозволила Хомському зробити її жінкою. Коханці виявились неабиякими фантазерами – автор «Терену уможливлення» з ретельністю, вартою кращого застосування, описує ті граничні тілосполучення, в яких філософ та дівчисько досягали оргазму. Посівши улюбленого коника, наїіі чудовий біограф ускладнює поглипуваннями тлустих іржонізмів двадцять сторінок свого опусу.

В кінці вересня 1987 року Ольга виявила, що вагітна. Аборт був невдалим: з сильною кровотечею, майже непритомна, дівчина потрапила у реанімаційне відділення міської лікарні. Ніби насміхаючись над пророцтвами Хомського, доленосні сили Буття перетворили таємне у явне в такий вульгарний спосіб.

У ніч на 8 жовтня батько Ольги та його брат – обидва військові – увірвались до квартири філософа. Хомський боронився і зламав одному з нападників руку. Тоді другий загостреним залізним ломом, яким перед тим розтрощив двері квартири, прохромив Миколая наскрізь. Як стверджує Окрю Іржон, смерть настала негайно. Легенда додає, що в останню хвилину життя Хомський благословив вбивцю словосполученням апофатичної мови. Знаючи її особливості, не важко припустити, що це таємниче словосполучення у перекладі загальновживаним ПОЗИТИВОМ означало б і благословення і прокляття одночасно.

* * *

Тільки через два роки після загибелі Хомського його рукописи були впорядковані та надруковані у напівсамвидавському часописі «День тижня». Передмову першої публікації написав Славомир Балюта. У 1991 році в місті С. виникло Філософське товариство ім. Миколая Хомського, видавничий відділ якого невдовзі впорядкував збірку творів загиблого парадоксаліста. Через рік з'явились перші переклади «Онагра» англійською мовою. Головним недоліком першого видання творів Хомського є відсутність Словника апофатичної мови. З невідомих мені причин, упорядники на чолі із Славомиром Балютою, зігнорували більшість поезій з віршованого доробку філософа. За підрахунками друзів Хомського, він написав більше двохсот поетичних творів. Книга Іржона відкрила нову епоху в розробці спадщини парадоксаліста – епоху спекулятивного ажіотажу. Сподіватимемось, що вона буде швидкоплинною.

Мій текст не претендує на вичерпність. Єдине, що можу визначити собі за заслугу: «Парадокс Хомського» увійде в терени уможливлення тим наївним типом тексту, який бере участь у грі з читачем всією своєю сукупністю, окрім назви…