Текст книги "Візантійська фотографія"
Автор книги: Владимир Ешкилев
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 8 страниц)
Володимир Єшкілєв
Візантійська фотографія
Реконструкція останнього візантійця [передмова]
Істина є прирівненням речі до пізнання
[…] справжній текст не повинен мати початку, інакше його творцеві довелось би ускладнювати поверхню знаками, що їх зміст наближався б до труїзму:«Візантія банальних часів бананових компрадорів…»; відтак він мав би розповісти про все, відбуте потому. Справжній текст виринає нізвідки; одною зі своїх інкарнацій справжній текст стверджує:
…культура візантії вусато-вишиванкової доби хвора на синдром незалежності від Європи. Попри наскрізний гопак іздрикогенні леони пишуть «Історію хвороби». Повна дезорієнтація на місцевості… Репортаж із царства зі шнурком на шиї…
[…] на цьому текст обривається – справжні тексти пірнають у небуття безболісно. На відміну від людей, тексти не бояться Безодні – рідної сестри своєї, розлученої з ними в давні часи Присутності.
І далі:
[…] нарешті він перестав відчувати, як чорна рідина пече шлунок, темні дзеркала досягли стовпів сущого, вмерле буття досягло очей. Усередині Реконструктора спалахнув день трьохсотрічної давнини, і він був сонячним та строкатим…
[…] він намагався жити мовчки – всі слова, створені людьми, викликали в нього огиду своєю нав'язливістю, затертістю та легкістю використання… Він не міг примирити себе з тим, що Невичерпні Речі Буття люди пришпилюють до своєї свідомості смішними комбінаціями з трьох, чотирьох або п'яти літер… Оточений словами, немов ворожою армією, він вирішив завести власну гвардію – скласти нову мову, назви і тропи якої не були б подібні на комічних чудиськ загальноприйнятих мов. Вперше він розпочав окупацію ворожого простору звичної для нас мови. Окупація стала вдалою…
[…] бо реальність спроможна до відтворення в спогаді тільки тоді, коли носій спогаду перебуває у цій реальності не як наявне, але як можливе, або наднаявне…
Простір жаху – це конспект відкритого уроку і проспект герметичної порожнечі… Отже, цього літа в літературі буде багато пожеж. В огні бузини догорятиме шевченко… Та чи тільки дурні мінятимуть віру через жінок?..
[…] Реконструктор віддавна знав, що ворожнеча між жінками і знаками – споконвічна, але вперше осягнув Досвідом Втрати, як спіральні пружини хтивості руйнують мережу зчеплених символів. Одна із жриць відчула присутність його бажань, і подивилась смальтовими очима в простір Маккона. Видіння хитнулось і розлетілось на веселки. Чорний бальзам пішов горлом, Реконструктор впав на кам'яні плити…
Що таке злягання з літературою? Збоченство, деривація, маргінес, аномалія, природний стан чи вивільнення душі у форматі мормонської Апокаліпси?..
[…] вона навіть порахувала тривання любовної амплітуди, котра виявилася довжиною у чотирнадцять пісенькових фонем…
Одночасний пісеньковий оргазм з літературою відбувся. Попри нудну шкільну дидактичну сором'язливість літератури Реконструктор візантійських фотографій відчув тотальне послаблення літературної свідомості і скористався цим.
[…] міф у жителів Міста – це спосіб гри із Богами. Який-небудь глибоко опозиційний радощам життя дуже злий філософ назвав би таку гру: Розвага зі Смердючими Здохлими Принципами. Але, поспішаючи помститись словом, цей уявний філософ відірвав би лише сегмент від довгого плаского білого глиста Істини. Все значно складніше…Можливо, всяка війна є тільки уможливленням простору для імітації?..
[…] людські обличчя – ніби хвіртки у мороці. Цей морок не дозволяє роздивитись розміри та прикраси будівель, що їх подвір'я замкнені комбінаціями очей, носа, губ тощо.
Проявлення «Візантійської фотографії» відбулось. Конспект відкритого уроку – це не так вічне, як вперте повернення парадоксів Антихомського/Єшкілєва…
[…] вперше він перейшов з можливого у наявне на північній околиці міста С., городян якого остання війна розвіяла шляхами і кресами східньоєвропейської ойкумени…
Олександр Гордон
Візантійська фотографія
Зизоокий фотограф Ференц обрав для своєї майбутньої фотолабораторії надбудову горішнього поверху Будинку Вчителя. Набрякла бляха вентиляційних камер і каналів звужувала це піддашшя до банального перехрещення трьох коридорів без жодного закутку. Ференц перегородив перехрещення ґратами та розсувною ширмою-склерою. Якраз понад столом знаходилась бляшана буда певне метеорологічного призначення, а між ширмою і ґратами – єдиний на всю будівлю плафон – прямокутний шматок стелі, викладений закіптюженими склопакетами.
Ференц розкрутив іржаві тримачі, розібрав плафон і ретельно відмив пухирчасте скло. Принагідно він виявив, що вода піддашшя не досягає. Знищивши хрусткий гвинт водогінного відгалуження, Ференц сів відпочити і написав поезію:
віддухопелити вмивальника
за гріхи абортованого виконкому
адже води немає
а дефлорація ґіґієністи починається
вочевидячки не хартією але
диспетчером дисперсією диспансером
й так предовго
як триватиме акт
товстостеблого кавунячого припухання.
Годинник нагадав йому про сніданок.
На другому поверсі Будинку Вчителя знаходилася їдальня для методистів, бухгалтерів та працівників профкому міської освіти. Усього за три гривні тут можна було наповнити шлунок стравами, виконаними у звуженому харчовому форматі з відповідними назвами: «борщок» і «варенички». Люди, що харчувалися цією скороченою кулінарією, були педагогічними працівниками з усіма зовнішніми ознаками навчаючого прошарку. Пересортовані зцідженим шумом навчальних закладів й хлорними дистанціями шкільних туалетів, жіночки з економними зачісками і пташиними голосами скоса оглядали зайду-фотографа. У них були довгоствольні очі людей проміжного чину, наче усе своє трудове життя вони прагнули здійснити щось напружено-позитивне, але водночас й прибуткове, помітне найвищому освітянському керівництву, й, одночасно, щось виклично мстиве, означене присмаком непідкарного буденного паскудства.
Розташувавшись за вигідним кутовим столиком, Ференц спостерігав мікшовані пересування цих нездійсненних людей, прислухався до їхніх розмов. Дві методистки, що сиділи за найближчим від нього столиком, споживаючи варенички, хриплувато сперечалися з приводу перекладу українською мовою слова «дискотека». Остаточним узгодженим варіантом вони визнали словосполучення «гопанкова хатка». За п'ять хвилин пошуку методистки встигли народити й присудити до називального зникнення таку строкату кількість синонімів дискотеки, що серце зизоокого фотографа сповнилося повагою до цих трударінь мислительної ріллі. Він згадав свої шкільні роки, їхню невблаганну понятійну одномірність і вимушений був позиційно усвідомити поступ навчальної справи.
Навпроти Ференца поставила свої тарілки методистка у сірому лапсердачку й побажала фотографові смачного. Ференц чемно побажав навзаєм і подивився на неї.
Вона була симпатичною, уся в окремих спалахах тої згасаючої молодості, що подібна до щойно розпочатого тюбика зубної пасти: форма ще тримається, але вже не з минулою нахабною твердістю нерозкоркованих згущень сущого.
«Ви тут працюєте?» – запитав її Ференц й відчув свою вроджену косоокість, немов присутність сторонньої сили.
Вона ствердно нахилила голову над ландшафтом скороченої кулінарії. У борщику плавали шматочки буряка, формою як рейки.
Ференцові сподобалась її німа відповідь, і він пояснив методистці, що є фотографом, що започатковує тут, на горищі, приватне фотоательє, що там він знайшов скляну стелю, яка пропускає багато сонячного світла, незайвого для процесу фотографування, що світло, взагалі й зокрема, є найосновнішою річчю у його відображальній професії, й що батьки-теоретики фотографії розрізняли аж п'ять видів світла: малююче, заповнююче, два модулюючих, себто ліве й праве, а також тлоробне…
Окреслюючи просторове розташування модулюючого світла, він зробив необережний рух і перекинув безвухого порцелянового монстрика з кавою. Методистка співчутливо подивилася на його паруючі штани і сказала:
«Мене звати Лєною».
Потім виправилася:
«Оленою».
Ференц у відповідь також відрекомендувався. У цю мить все тимчасове населення харчоблоку обернулося, щоби його роздивитися. Ференц вкрився бузкового кольору плямами. Одна з цих плям нагло виникла на кінчику його носа і формою нагадувала геральдичний щит. Шкіра між плямами поблідла до блакитнуватості.
Лєна-Олена була колишньою вчителькою російської мови та літератури, перекваліфікованою на шкільного психолога-вихователя, а тому відразу зауважила фонетичну похмурість імені «Ференц», а також згадала цитату класика: «Слой грустных уродов не нужен социализму». Вона зітхнула.
Ференц занадто банально зрозумів це зітхання і сказав:
«Я хотів би створити ваш фотопортрет, Олено».
«Нащо?»
«Це буде вам подарунок».
Вони зробили секс на лабораторному столі. Метеорологічна буда аранжувала та примножувала кожен стогін, кожне рипіння розсохлої меблі. Це було настільки нестерпно, що Ференц тимчасово перервав процес і включив магнітофон. Крізь погойдування світу до методистки Олени промкнулося:
…Нарисовался в мраке и тумане
Козырный беспредельщик Лисапет…
Виходило так, що кожне «п» й «б» у словах пісні співпадало із святом найглибшого Ференцового проникнення у методистку. Вона навіть порахувала тривання амплітуди, котра виявилася довжиною у чотирнадцять пісенькових фонем. А у Ференца, тим часом, від незручної пози розболілися спочатку ноги, а потім й права нирка, у надрах якої зрушилися дрібні жовтуваті камінчики. Одночасного фіналу не відбулося. Але, попри загальну нездійсненність природнього циклу, фотограф відчув геометричне розслаблення фронтових частин тіла, а Лєна-Олена витягла з сумки і подарувала йому перший том «Дуелі і смерті Пушкіна» П.Є.Щьоголєва, вже не потрібний їй в освітянському виробництві.
«…Бачиш цей плафон?» – спитав методистку Ференц, погладжуючи вимите скло. Та ствердно хитнула головою й попрохала фотографа застебнути бюстгалтер.
Ференц пояснив їй, що незабаром встановить під цим плафоном небачений ще в історії фотографії відбивач світла, що вже замовив дошку, вкриту посадженою на мардановий лак сухозліткою, що це буде вкрита щирим золотом поверхня, виготовлена за технологіями візантійських ізографів.
«Я буду використовувати, – говорив він, – сонячне світло з плафону, віддзеркалене від золоченої іконної дошки. Це буде благодатне світло святого Евлампія».
«Чому Евлампія?»
«У перекладі з грецької „евлампіа“ – благодатне світло. Був такий Божий угодник».
«Ти дивний».
«Хочеш мати фотопортрет, виготовлений благодатним світлом?»
«Тобі сподобається мій подарунок. І подивись під трубами – там певно лежить здохлий пацюк. Тут страшенний сморід…» – сказала Лєна-Олена і пішла допрацьовувати робочий день.
Під трубами Ференц не знайшов жодного здохлого пацюка. Спочатку він образився, але згадав, що мав справу із вчителькою й заспокоївся. Адже, в його уяві, підсумком кожного шкільного уроку має бути повільна й фатальна недоброта, себто ненапружена звістка про смерть великого Пана. Він раптом відчув себе бійцем великого бою поміж світом невипадкових потвор і світом випадкової краси.
Він довго визначав свій ранг та свою дислокацію посеред клишавої, шкодливої, нецивільної та неспокутної вічної армії монстрів. Він не спав цілу ніч, читав монографію Щьоголєва і накопичував філософські питання. Ранком їх стало так переситно, що суха обробка проблемності унеможливилася. Світ мав або ізнов стати вологим, розпруженим і радикальним, або ж нагло вмерти посеред чорних парадоксів. Щоби цього другого не сталося, Ференц придбав пляшку «Французького бульвару» й два ребратих Nemiroff'a з медом і перцем.
Пив він академічно. Антикварний нефритовий стопарик (з тих, якими нагороджували героїв Брусиловського прориву) наповнювався щопівгодини. Рідина споживалася ним виключно з консервованою маслинкою й шматочком твердого яловичого балику. Пообіді до Ференца приєднався його приятель журналіст Знойко, що працював у неоязичницькому тижневику «Стрибоже Око». Він приніс одну літрову пляшку горілки «Жанна» й чотири – темного пива.
Знойко мучився. Він отримав суворе редакційне завдання – написати антикатолицьку статтю до візиту Римського папи. Він вже й зробив її початок: «В ці трагічні дні, коли Войтила нахабно вдерся до правічних теренів мешкання даждьбожичів-українців, ми повинні». Що ж саме повинні втнути даждьбожичі супроти понтифіка, ніяк не вимальовувалося у його маневровому журналістському мисленні. Тому-то він і згадав акцентованого фотографа, котрий час від часу наснажував Знойкову музу парадоксальним перечікуванням світу.
Ференц уважно вивчив екстер'єр «Жанни» й запропонував залишити її на фінальний кавалок сієсти. Він налив Знойкові Nemiroff'a. У прозорий стакан разом із горілкою випорскнув перчик.
«Capsicum annuum» – визначив червоного десантника Знойко.
«Отож» – погодився Ференц із пропащою ерудицією, і вони випили за зустріч.
«Папісти геть знахабніли» – невпевнено почав Знойко.
Ференц зупинив його скарги красивим рухом відкритої долоні. Він запозичив цей жест з гравюри єгиптолога Штрауса, що зображувала тріумф якогось небуденного фараона.
«Мисли ширше, – порадив він. – Ось, до прикладу, Пушкін. Заблуканий був чоловік, гнівливий. Але ж належав до чину найсправжнісіньких потвор, зневажених снобами. Боровся за право не бути зневаженим. Навіть вони війну вели, тодішні потвори. Пушкін з Александриною супроти красунчиків всіх тодішніх. Супроти Гончарової, кавалерґардів-підарів, супроти Дантеса. Я тепер створюю теорію переможних потвор».
«Нащо?»
«Нащо, питаєш? – Ференц ковтнув шампанського з пляшки. – Бо, якщо я навіть і потвора, то не конче ж мусить в мене смердіти здохлими пацюками!»
«Не конче», – погодився Знойко, роблячи коктейль.
«Адже ж я правий?»
«Але не примножуй жабу на грішній землі. Обороняй конкретний ґрунт».
Ференц випив горілки, задумався, потім мовив:
«Обороняю зневажених, вичакловую екологію монстрів. До речі, Пушкін перед смертю говорив французькою».
Вони випили за перемогу монстрів й відкоркували «Жанну».
«У коряків й чукчів злі духи називаються однаково – кале, – раптом сказав Знойко. – Чукчі називають злих духів також „вбивцями“ – тейнгичит, або чудиськами – реккен. Ти кале чи реккен?»
Ференц сприйняв питання без усмішки. Він ковтнув білої, несхвально примружився і сказав: «Я – потвора».
За годину Знойко поринув у тривожні сновидіння. Ференц довго дивився на сплячого приятеля, на цівку слини, котра втекла з його рота, знуджено видовжилась й досягла термостатичної ванни. Він придумував поезію:
православний пікет
навперегін візитові папи
він так
навстіж злютований
всеперемагаючою силою правди
її обороноспроможністю
під синьою банею із золотими зірочками
жоден рим сюди не поткнеться
ні собором святого петра
ні санта марія маджорою
ні мавзолеєм
елія публія адріана
старого підараса
що зруйнував єрусалимські фундаменти
й помер
від гострокутного камінця
у нирці.
Князь жаху. Спроба вільної екзегези
Сфера перша: Антихрист
Пророцтвами про Антихриста можна вважати безліч текстів від Книги Даниїлової – «коли грішники довершать міру, настане цар зухвалий, хитрий» (Дан 8, 23), до об'яви: «здавачам м'яса товари відпускаються у магазині-салоні № 666». Найповніше передбачення Князя Жаху, в особі якого сатана збере зло смертного світу, міститься в Апокаліпсі св. Іоана Богослова. Коментуючи безсмертний твір, святі Отці Церкви звузили обрій пророцтва до людських координат: «Антихрист вийде з мороку й темряви глибинних теренів Землі, куди вигнаний був диявол» (св. Андрій Кесарійський, «Толкованіє на 11-у главу Апокаліпси», 30), «Антихрист народиться від жони нечистої, від дівиці вигаданої» (св. Гіполіт, «Сказання про Христа та Антихриста»). «Антихрист буде підготовлений і вихований таємно». (св. Іоан Дамаскін, «Правдиве викладення Православної віри», кн. 4, гл. 26). Окремі містики вважають, що поява Антихриста як всесвітнього володаря буде пов'язана з Єрусалимом так само, як в свій час місія Спасителя нашого, Ісуса Христа. Вони базують свої висновки на тексті «Синаксар у М'ясопусний тиждень»: «…и во Іерусалимъ достигнетъ, и храм их воздвигнетъ».
Цікавішими є дослідження про час приходу Антихриста. Нострадамус у «Центуріях» (10, 72) вказував на 1999 рік від Р.Х., що наповнює екзегетів (дослідників текстів) терпким передчуттям нещастя. Дехто вважає, що Антихрист вже приходив – у 1917 році, і виголошував своє вчення не з Храму, а з Кремля. Але протоієрей Б. Молчанов застерігає: «Мы можем себе представить – как легко и быстро после отвратительного чорта большевизма сможет привлечь к себе всеобщее внимание „светлый“ образ Антихриста». («Антихрист», Нью-Йорк, 1976, с.7).
Секта аттаріанців виробила вчення про постійний прихід Антихриста у світ. Адепти секти твердять: десь на початку Христової ери існувала людина з лівою рукою Антихриста, через століття жив носій його волосся, через сто років око або вухо улюбленця сатани стало частиною тіла обраної їм істоти. Цілісний Антихрист, стверджують аттаріанці, не з'явиться ніколи, бо цілісність і зло – несумісні.
Схід визнає майбуття Антихриста, як прихід могутнього космічного демона, що йому вдасться зруйнувати мільйонолітній Охоронний Мур, побудований навколо Людства в духовному океані вищими йогами Авіду [2]2
Авіду– означення нашого світу в східній містиці.
[Закрыть]. Згадка про можливість такого демона знайдена в книзі Бодхисаттви Н'ямі, де провіщено:
«Досконалість зруйнується, стовпи впадуть, морок поглине Кайласу [3]3
Кайласа– священна гора Індуїстів у Західному Тібеті.
[Закрыть]і по чорному снігу Аймані прийде чудовисько!» (БН 7,68–69).
Незвичайний хлопчик Джо Баттемер, який народився у 1953 році, дивував усіх своїм даром пророцтва. Прожив він 9 років, і перед смертю передбачив появу Антихриста у вигляді зайця з блакитними очима і чорним вухом. Джо назвав дату появи – 4 вересня, але рік назвати не встиг. Коментатори цього пророцтва – здебільшого шарлатани – наділили зайця – Антихриста сатанинською звичкою злягатись в Купальську ніч з брюнетками та здатністю виголошувати промови на всіх діалектах Землі. Ми вважаємо, що подібні надмірності шкодять справжньому аналізові і призводять до сміховинних пророцтв.
Остання Книга Нового Завіту пов'язує з Антихристом славетне Число Звіра – 666. Навколо цього символу побудована ціла Вавілонська вежа спекуляцій. Зупинимося на одній версії, у відповідності з якою сатанисти створили книгу, що на її 666-ій сторінці вміщений справжній Знак Антихриста з шести елементів. Послідовники знакової філософії стверджують, що такий Знак необхідний для утримання рівноваги у Всесвіті, де на протилежному боці символіки утверджена Христова Церква.
Спіритуали кайєнської школи, виходячи з того, що Антихрист у всьому повинен бути протилежним Христу, вважають його жінкою. Ця здогадка надихнула маляра Анатолія 3. Він намалював Антихриста – на полотні Князь Жаху виглядав як струнка гола дівчина з червоним волоссям, антрацитовими очима і акуратними персами. На дівчат, що їх Анатолій 3. приводив до себе, зображення діяло будливо – у ліжку вони ставали несамовитими. Одного разу до 3. завітав бурят Ходга – філософ і гуру. Ходга неквапно оглянув полотно і промовив знаменні слова: «Останній з Великих Архатів [4]4
Архати– вчителі істини (гуру), що володіють надсвідомістю та живуть виключно для блага людей.
[Закрыть]не прийде, бо ВОНА його спокусила». В ту хвилину, коли гуру виголошував своє пророцтво, витекли з металевих рам чорні дзеркала Храму Перламутрових Хмар на острові Хон. Неназваний містик об'єднав обидві ці події у пророчий фрагмент Сущого і дав назву з п'яти літер (Перші чотири були знайдені пізніше у текстах і визначені як приголосні). Картина Анатолія 3. ніде не виставлялась і заважала своєму творцеві одружитись.
Одного зимового вечора, відчуваючи себе хворим, Анатолій зупинився біля великої ґратчастої брами. Він доторкнувся рукою до її металу, до залишків фарби на кутих спіралях, до гранованих пірамідальних заклепок та залізних троянд навколо клямки. На металевій пластині він побачив обгорнуті павутинням залишки метелика, кольоровий пташиний послід і ще щось незрозуміле і знищене. Він раптом відчув дивну гармонію пронизливого вітру, брами і ампірного каменю старих будинків – каменю сірого, стомленого та мудрого. І в єстві його відкрилось нове, внутрішнє небо з єдиною зіркою – теплою та сріблястою. Він пішов додому, спалив полотно з зображенням Антихриста і написав текст, який починався словами: «Кожне наближення до істини марить наближенням до абсурду…» Наприкінці тексту містився віршик. НА НЕЗРОЗУМІЛІЙ МОВІ:
Олл а олла олла см.
Хар-хор сінгл,
мар гебел кай олла см.
Сфера друга: кольори зради
Уява виймає з потоку Часу дві краплі минулого і зливає їх за правом примхи. Перша крапля: 5 листопада 1708 року Мазепа виступає з Батурина назустріч Карлові XII; крапля друга: 4 липня 67 року на попелі сплюндрованої римлянами Йотапати зверхник вже мертвого гарнізону Йосип Флавій рятує своє життя, провіщаючи Веспасіану імператорську владу. Обидві краплі ми забарвимо у чорний і золотий кольори – блазонні [5]5
Блазоніка– галузь геральдичної науки, що вивчає гербову традицію.
[Закрыть]кольори імперії. Мазепа зраджує Імперію заради своєї Батьківщини, Флавій зраджує рідну Іудею в ім'я імперії. Імперія дає обидвом краплинам масний полиск чорного та золотого. Можливість інших кольорів не виключена – сіре небо над Батурином, червона смуга на сенаторській тозі Веспасіана – але визначають все, домінують у всьому чорне та золоте.
Який з цих кольорів позначає серед істинних знаків зраду – достоту невідомо.
Неважко створити безліч визначень зради. Але згадаємо герменевтичний [6]6
Герменевтика– галузь філософії, що вивчає законово-історичний бік понять та визначень Сущого.
[Закрыть]парадокс Ганса Гадамера: коли ми вимовляємо слово, то не дошукуємося його точного змісту – ми «всередині» слова. Якщо ж постійно шукати ідеальної відповідності слова змістові, бути «ззовні» слова, то мислення перетвориться у пошук межово точного терміну, і мова як процес щезне.
Не виключено, що зрадник завше перебуває «всередині» слова ЗРАДА. Уявимо собі Азефа, який почав шукати ідеальний термін для означення своєї діяльності – матеріалізуючи саморозуміння, він перестав би бути політиком за браком часу. Можливо, Азеф взагалі не думав про зміст слова ЗРАДА, можливо також, що він уявляв собі зраду галактичною голкою, що нею Творець зшиває несумісні фрагменти Сущого: світло і темряву, жандармерію та есерівський ЦК, чорне і золоте. Зшите з темрявою світло утворює ранок Заратустри – сірий та вологий, зшитий з провідником есерівського ЦК жандарм утворює Азефа, зшите з золотим чорне – імперію. Так зрада ускладнює прості речі. Усяке ускладнення, – стверджують матеріалісти, – дорівнює прогресу…
Найпершою зрадою християнський світ вважає повстання Люцифера проти Творця-Саваота, відлуння якого пульсує криваво-червоними спалахами у 14-ій главі біблійної Книги пророка Ісайї. Дехто стверджує, що саме ця катастрофа привела до розкладу Первісної Єдності на матерію та дух. Таким чином, наш Всесвіт постав з гріха зради, а прабатьки Людства Адам та Єва, народжуючи Каїна, де в чому змавпували прадавню трагедію.
Останньою ЗРАДОЮ є виправдання порожнечі. Ніцше зауважив: «Жовтим або чорним називають проповідника смерті…». Він тямив у кольорах. З партера запитують: чому не згадано про Іуду?
А нащо?
Сфера третя: Інклюз
Божевільний дантист уявляє пекло Данте діркою в зубі Бога: природа всіх отворів – демонічна. В Галичині віддавна визнано, що дірява монета може бути Інклюзом – незнищенним грошовим знаком, що завше повертається до свого власника. Іноді з прибутком.
Історія Інклюзів почалась 5 квітня 28 року, коли Христос розігнав міняйл з галерей Єрусалимського Храму. Розсипаний Сином Божим дріб'язок попав під владу Отця Мороку. Містики ствержують, що тих монет було 666.
У першому томі «Знадоб до галицько-руської демонольогії», що був виданий етнографічною комісією НТШ у Львові 1904 року, інклюзам присвячений цілий розділ (стор. 254–264). В оповідці № 380 мешканець Дрогобича Кучиндик розповів етнографу Левинському про існування у Львові сатанинського клубу інклюзників, де бажаючі могли дістати чародійну монету. Це повідомлення підтверджує приватну інформацію екстрасенса Володимира Григоренка про те, що Львів був захоплений гвардією Люцифера 10 жовтня 1858 року. Переродження астрального [7]7
Астрал– найближча до матеріального світу сфера духовної наявності.
[Закрыть]простору найбільшого міста Галичини сталося після великого зіткнення в духовних сферах сил Світла та Мороку. Оволодіти астралом Львова у демонічних сил і сатанистів спочатку не стало потуги. Але наприкінці вересня 1858 року з інфернальної безодні, яку Даниїл Андреєв визнає як Гашшарву, був піднятий могутній демон, число якого – 76. З його допомогою сили Мороку захопили астральний згусток в одному з ліхтарів поблизу монастиря урсулінок. Отримавши цей плацдарм, сатанинське військо матеріалізувало чотирнадцять демонів нижчого рангу в Інклюзи та двох темних духів жіночої статі – в черниць-лесбіянок. Так чотирнадцять чортячих крейцарів почали своє мідне життя в Галичині. Керував ними могутній дух, що втілився в ропуху на дрогобицькому болоті.
Класична історія Інклюзу така: чоловік знаходить на дорозі крейцар, купує щось на нього, потім знову знаходить монету в кишені і так до повного збагачення. Крейцар іноді тікає від господаря, після його втечі багатство пропадає разом із душею Інклюзника.
Містики досліджували деякі Інклюзи. Так, у 1908 році доктор Тадеуш Колорка зі Львова визначив Інклюз у двокрейцаровику, відкарбованому у Відні 1894 року. Монета стрибала по мармуровій дошці в касі банку Гессінштайлерів – вірна ознака Інклюзу, що не переносить відшліфованого мармуру.
Доктор Колорка помістив Інклюз у скляну скриню і скерував на нього білу магію за системою рабина Срулека. Виявилось, що сатанинське суще Інклюза було сконцентровано у короні австрійського орла на аверсі монети. Демонів в Інклюзі мешкало три. Називались вони Аббіль, Симер та Ходжейджадж. Симер був наймерзеннішим з трьох – задовго до вторгнення демонів в астрал Львова він мешкав у статевих органах Чингісхана.
16 червня 1909 року доктор Колорка вмер у своєму ліжку під час побачення з гімназисткою Терезою. Інклюз у цей час стрибав у скрині і навіть (за свідченням гімназистки) верещав.
Цікаво те, що золоті монети ніколи не стають інклюзами. Шляхетність металу відвертає від них демонів. Духовидець Сахе Хабіб вважав, що демони можуть опановувати лише нетривкі та недосконалі речі матеріального світу. Це не дивно, адже темні сили живляться передчуттям смерті. Спосіб їх існування – занепад; час та простір їх подрібнені на нецінні фраґменти. Ні одному з демонів не вдається захопити весь простір на поверхні монети. Філософ Мартін Гайдеггер визначив простір як вивільнення місць, і ми даємо собі право припускати, що в малому інклюзі число духовних осель безмежне. Допевне тому, що гроші так близько співіснують з людьми і гріються своєю іржавою недосконалістю побіля наших бажань…
