Текст книги "Візантійська фотографія"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 8 страниц)

Квадрати чорний та червоний

…Вона бачила, як кляту циганку, зв'язану, з розпатланим волоссям, стягають з воза, бачила, як солдати ведуть її за дровітню ґвалтувати, дочекалась, коли вони набавляться і не сходила з балкона доти, доки загін капітана Вамби не передав циганку вартовим палацової фортеці Лос Кампос да Санта Фе.

Тоді зрозуміла вона, що завершення спостигло її мрії та передбачення і вознесла моління до святого Евлогія і собору мучеників Толедських, що опікують богоспасенну Кастілію. Вдячне моління.

Три роки знала вона, Біанка Рамона, що її чоловік Беренгар, двадцять восьмий граф де Ебро, командор Ордену Калатрава, зраджує шлюбній обітниці, кохаючись у смердючому притоні Санчо Бубаса з єретичкою і циганкою Рікетою… Три роки вона мовчала – тільки її сповідник отець Фернандо знав глибини неможливого, що їх досягло її терпіння. Мудрий сповідник відкрив їй істину про дружбу шляхетності і чекання – лише безродним селюкам Бог вибачає нетерплячість. Біанка Рамона упокорилась: тридцять поколінь її благородних предків – від готського короля Рікареда Католика до покійного батька – підтримували її в цьому упокоренні і перемогли: Бог виповнив досконалість часу – 16 липня 1212 року від Різдва Христового, в переможній битві побіля Лас Навас де Толоса, граф Беренгар був смертельно поранений магометанами і вмер у червоному наметі свого сюзерена короля Альфонсо Восьмого…

Вона проминула замкову трапезу, що сяяла кольоровою мозаїкою і астурійським мармуром лицарського столу, пройшла повз рожеву статую короля Санчо [8]8
  Санчо Третій(1157–1158), король Кастилії та Леону, в роки правління якого був заснований духовно-лицарський Орден Калатрава.


[Закрыть], що тримав трофейний дамаський меч у зведеній для удару руці, піднялась сходами у свій літній альков, завішаний квадратними полотнищами з червоного шовку. Там, між образом Мадонни Рятівниці і пірамідою кипарисових скринь, графиня застигла у непорушності неквапливого вибору.

Потік часу став теплим і покірливим, немов упалий у дрімливість стомлений коханням чоловік. Біанка Рамона відчувала себе господинею цього потоку. Циганку замкнули суворі лещата влади графині де Ебро, регентки малолітнього Хайме, двадцять дев'ятого володаря замка, і вирвати блудницю з цих лещат не зміг би тепер Найсвятіший Отець у Римі: левиці Кастілії здобичі-бо не віддають.

Графиня думала про помсту.

Спочатку вона вирішила, що накаже здерти з живота та стегон Рікети шкіру і посадити її у бронзову ванну з ропою. Але така ванна у Лос Кампос да Санта Фе була одна-єдина. Регентці здалося, що їй буде потім не дуже приємно митись у знарядді для тортур. Після довгих роздумів її уява зупинилась на страті розпеченим залізом; подробиці та послідовність катувань вона вирішила обговорити з вченим ченцем Дієго.

Втішена тим, що далі думати вже не треба, графиня де Ебро вклякала до молитви; потім чорношкіра мавританка роздягла її та обтерла тіло володарки ганчіркою, змоченою у лавандовій воді.

Хриплуваті кастільські півні вже присвятили сутінкам недовгі співи, вже процокали галереями ковані чоботи нічної варти, а сон все ухилявся від лавандових обіймів графині. Вона слухала нічні звуки фортеці: ось хлопчик-паж заліз на рипливу постіль чорношкірої служниці і та застогнала від сподіваної щедрості юного тіла; ось п'яний капітан Вамба заспівав з-під воза бойового тропаря і налякав вартових псів внутрішньої брами – ті загавкали; ось вдарили малі дзвони монастиря Саагуна, закликаючи братів-клюнійців до нічних молитовних пильнувань.

Графиня не спала.

Вона встала з ліжка і навмисно зачепила ногою мідний казан; той загуркотів підлогою. З-за шовкового вітрила вискочила гола перелякана мавританка. Графиня зауважила блискучу рідину на її чорних литках. Володарка Лос Кампос да Санта Фе завагалась – чи не подобались Біанці Рамоні, – вона вдарила служницю шкіряним паском: «Одягни мене, мавпо!»

Мавританка допомогла графині одягти важку накидку з чорного оксамиту. Проходячи повз ложе чорношкірої, регентка побачила, що паж не надто кощавий і запам'ятала це. Вона вийшла з алькову у лункий простір кутової вежі, відповіла на вітальні вигуки вартових, зійшла до фортечної каплиці Санто Геросо. Сповідник отець Фернандо мешкав у келії поряд із каплицею; графиня сподівалась, що старий не спить. І дійсно – не встигла вона впасти перед престолом, як прочинились ґратчасті двері і старезний чернець прошепотів над її траурним оксамитом благословення.

Вона розповіла сповідникові про плановану страту.

«Та дівка є дочкою проклятого народу, – сказав отець Фернандо, – і ваша світлість може покарати її за власним розсудом, не наражаючись на осуд Святої Церкви. Але циганка надзвичайно вродлива. Всі солдати тільки й говорять що про її принади. Жорстока страта не піде на користь вашому регентству. У молодого дона Хайме багато ворогів. А ось диявольський вертеп єретика Санчо Бубаса зруйнувати треба неодмінно».

«Єретичка заслуговує жорстокої страти!» – прошепотіла Біанка Рамона.

«Король Альфонсо Восьмий – славетний хрестоносець, – сказав старець, – але й він грішить, маючи коханок при живій дружині. У Толедо багато пліткарів, які піднесуть до королевих вух оповідь про вашу жорстокість та оспівають вроду страченої блудниці. А ваш сусід, граф Хуан де Альмаха, щедро заплатить тим пліткарям. Великий Магістр ще не вирішив, кому віддати командорство Ордену Калатрави…»

«Він віддасть його моєму синові», – сказала графиня підводячись. Рука старця зісковзнула з її рамена, – ніби сухий лавр відпав від пружної розкоші трауру. Регентка вийшла з каплиці, не чекаючи на благословення сповідника. Вона відчула, як щось гірке піднімається від шлунка до горла, і з силою вдихнула прохололе нічне повітря.

«Треба негайно відкликати Хайме з Толедо, – вирішила графиня, – вивчати теологію він зможе і тут, під надійною охороною. Дієго потурбується про це».

Вона проминула фортечне подвір'я, відчуваючи спиною запитальні погляди вартових і мандрівних ченців, що відпочивали під дашком кузні. Старший вартовий відчинив їй двері замкового підземелля і запалив смолоскип.

Смердюча клітка, до якої графиня наказала запроторити циганку, виявилась порожньою. Лише тлустий пацюк сидів на земляній підлозі, вирячивши очі на червонувате полум'я смолоскипу. Гаряча смола впала на руку Біанки Рамони; вона здригнулась і відчула, що кров приливає до її обличчя та вух.

«Де та тварюка?» – спитала вона старшого вартового. Офіцер відвів погляд від її очей.

«Напевне, солдати взяли її до своєї кімнати», – сказав він і повів регентку вглиб підземелля.

Приміщення вартових виявилось великим і добре освітленим смолоскипами. Рікета лежала зовсім гола на розгорнутих козячих шкірах посередині кімнати, а четверо солдат, звільнені від обладунків, дивились на неї, ніби уражені спроможністю Творця посилати в світ тілесно втілену досконалість. Вони не ворухнулись, коли володарка замку і офіцер увійшли в грішний простір їх споглядання.

Біанка Рамона вперше побачила Рікету зблизька. За мить вона вибачила покійному графу де Ебро половину його провин перед нею. Врода циганки перевершувала всі описи і перекази.

Офіцер закричав на остовпілих вартових, і ті, прикриваючи сором свій, кинулись знімати з гаків шоломи та кольчуги. А графиня ще деякий час, уникаючи погляду циганки, розглядала її стегна, з яких колись мріяла здерти шкіру.

Вона дочекалась, заки Рікету знову замкнуть у клітку з пацюками, наказала не давати блудниці одягу і повернулась до свого алькову, перебираючи перлини спадкового намиста. Коли вона дісталась ліжка, то відчула порухи незнайомих дивних бажань, що ніби глибинні морські потвори плавали в тій гіркоті, котра нарешті досягла її горла.

Ранком графиня покликала до себе вченого ченця брата Дієго.

Брат Дієго був високим і товстим. Три роки він студіював теологію в богословському колегіумі Сарагоси, аж поки отцеві ректорові не донесли про його винахід. Винахід цей був пречудовим та багатообіцяючим. Прочитавши заборонені Святою Церквою книги сарагоських кабалістів, брат Дієго насмілився у своїй грішній уяві утотожнити Святе Письмо з текстовим кодом. Потім він вигадав новий спосіб запису слів, коли літери не вимальовувались послідовно одна за другою, а накладались одна на одну. Вже після дванадцятої літери на пергаменті виникав суцільний чорний квадрат. Одного дня брат Дієго показав своєму другові-ченцю такий квадрат і під великим секретом повідомив, що в ньому міститься вся Біблія. Увечері його викликав ректор Хірінеус і запропонував покаятись. Сповнений щирого милосердя до заблуканої вівці сарагоського стада, Хірінеус не віддав брата Дієго інквізиції, але відправив його до свого небожа, графа Беренгара де Ебро, в якого перед тим повісився єврей-писарчук. Так на неокріплі рамена брата Дієго впала нехитра графська канцелярія. Цілими днями невдаха-теолог просиджував у Літописній залі замку і малював на обрізках кордовських пергаментів чорні квадрати. Згадував відстовбурчені вуха отця ректора і згіршував свою післясмертну долю кабалістичними прокляттями, темнішими, аніж найчорніший з апокрифічних квадратів.

Брат Дієго з'явився в алькові графині де Ебро у самому смиренному зі своїх образів. Від його ряси тхнуло самітництвом і розпачем, в нечесаному волоссі дзижчала велика комаха, а в руці винахідник невичерпних квадратів тримав Євангелію та гусяче перо. Він шепотів молитву, яку сам склав на честь святого Евлогія і всіх святителів Толедських, замучених магометанами. Разом із Біанкою Рамоною та мавританкою він вкляк перед чудодійним образом Мадонни Рятівниці Бургоської і помолився за упокій душі покійного командора та за здоров'я його спадкоємця дона Хайме.

Після молитви графиня спитала вченого ченця, чи не є надзвичайна врода гріхом проти гармонійного задуму Творця. Брат Дієго відповів, що згідно з найновішими богословськими висновками найвизначнішого теолога Сарагоси отця Хірінеуса, досконалість є ознакою Божого Промислу і в ній упосліджується Сатана.

Графиня посміхнулась і запитала брата Дієго, якої страти заслуговує розпусна єретичка, що замкнена у в'язниці Лос Кампос да Санта Фе.

Учень достойного Хірінеуса згадав лекції з догматики отця ректора, рясно прикрашені оповідками про пекельні муки грішників, і запропонував колесувати циганку. Тут він, правда, висловив сумнів, що місцевому кату вдасться переламати тонкі жіночі кістки за класичним толедським варіантом, котрий передбачає сорок два переломи без ушкодження шкіри та розщеплення п'яти хребців.

Біанка Рамона відповіла на це, що не хоче бачити, як кат – худобоподібний арагонський дядько – буде перетворювати на ковбасу досконале Боже творіння, і тупо знущатись над красою світу сього.

Брат Дієго уважно подивився на графиню і запропонував влити Рікеті у горлянку півказана киплячої олії. Володарка Лос Кампос да Санта Фе у відповідь зауважила, що неможливо вбити в рот єретички металеву лійку, не пошкодивши тим її обличчя.

Тоді брат Дієго нап'яв на себе образ задумливої виваженості і сказав, що Рікета може вмерти не єретичкою, але християнкою, якщо на те буде воля її світлості.

Біанка Рамона подумала і сказала, що їй треба порадитись із отцем Фернандо. Помахом руки вона відпустила секретаря.

Брат Дієго подався до палацової кухні, з'їв пісний сніданок, приготовлений для мандрівних ченців кухарем Пелайо, а потім, прихопивши з собою шматок м'яса, коржі та глечик з пивом, спустився у замкове підземелля. Там він знайшов клітку, де бавила пацюка Рікета, і, намагаючись не дивитись на її голе тіло, привітав циганку: «Мир тобі!» Тій здалось, що чернець прийшов сповідати її перед стратою; вона заверещала і всім тілом кинулась на ґрати.

На якусь мить брат Дієго побачив її всю, і це видіння надовго струїло його благочестиві сни. Похітлива примара щезла з нічних кошмарів графського секретаря лише після того, як намалював він власною кров'ю червоний квадрат із літер вірша Діянь Святих Апостолів.

«Не бійся», – промурмотів вчений чернець і просунув крізь ґрати у клітку коржі, м'ясо та глек. Потім додав: «Як станеш тут великою панею, не забувай бідного ченця Дієго…»

Ранком наступного дня жінкам, що мешкали у фортеці, стало відомо, що графиня всю ніч проговорила з отцем Фернандо, після чого старий священик навідав в'язницю і навернув Рікету в католицьку віру, охрестивши її під ім'ям Стефанії. А по обіді чорношкіра служниця розповіла своїм друзям-пажам, що добра володарка простила Стефанії всі провини її циганського минулого, і, з християнського милосердя, залишила жити служницею при своїй особі.

Увечері солдати пили жовте арагонське пиво за здоров'я та довголіття мудрої регентки, а хоробрий капітан Вамба присягнувся на хресті, що розвалить дурну голову Хуана де Альмахи, якщо той насмілиться просити у Великого Магістра де Рінехро командорство Ордену Калатрави.

Коли зорі прикрасили стелю мороку над водами Ебро, Біанка Рамона дозволила мавританці провести залишок ночі в кімнаті пажів і усамітнилась із новою служницею. Вона дозволила Стефанії зняти з себе одяг, звільнитись від натільного хреста та альтанки і звеліла служниці наблизитись. В ту мить, коли графиня відчула стегнами спраглого тіла доторк прохололої досконалості, вона чомусь згадала власне весілля і червоний квадратний килим, що на нього її поставив для виголошення шлюбної обітниці архієпископ Толедський…

Вічне повернення

Вікторії Загребельній

У 1521 році ногайський воєначальник Курбат-мурза перейшов на службу до Великого князя Московського Василія Третього, був охрещений Димитрієм і породив Василія Димитровича, син якого, Яків, у службових реєстрах почав писатись Курбатовим.

Онук Якова був наближений до першого воєводи Димитрія Трубецького і дістав поранення у двобої з Доменіком Радзівіллом року 1620 під мурами Смоленська. Дворянський рід Курбатових не загубився в часи Імперії, віддавши її військам шістнадцять чоловіків; на золоті погони одного з них, у 1876 році, імператор Олександр Другий посадив контрадміральських чорних орлів. 6 липня 1920 року, омиваючи кров'ю чотирьохсотлітній ювілей династії, загинув у таврійських степах штабс-капітан Костянтин Курбатов. Через тиждень його неодружена сестра Анна народила дитину чоловічої статі. Хлопчика записали Курбатовим і дали при хрещенні ім'я Володимира на честь свята Рівноапостольного Князя. Син Володимира – Валерій у 1964 році одружився на москвичці і через десять років отримав квартиру в Хімках. Ще через рік народився Юрій Валерійович (п'ятнадцяте покоління Курбатових, рахуючи від ногайського мурзи).

На вісімнадцятому році життя мешканець Москви Юрій Курбатов зненавидів своє місто. Переповнені вмираючими безглуздими звуками вулиці, контейнери із смердючим сміттям у вологих дворах-колодязях, червоне від іржі та дешевої фарби залізо сходів, балконів, труб, агрегати опалювальних систем, що звисають зі стель в кухнях, склались перед ним і обіруч нього у знаки всесвітньої Змови, вмонтованої прадавніми гросмейстерами в павучу геометрію дев'ятимільйонного мурашника. Прийшов час, коли він визнав геніальним план Великого Адольфа – створити на місці Москви величезне озеро, щоб на його берегах, серед спокою відтвореної природи, підносилися б до нескривдженого заводськими трубами неба гранітні вежі замків групенфюрерів СС. Степова кров пращурів та зелені сни з шляхетними білими лебедями спрямували Юрія Курбатова у теплий підвал, де стомлений істиною Євагрій Балашов збирав своїх однодумців.

Балашов носив жовті вуса, чорну сорочку, знав напам'ять четверту частину «Так говорив Заратустра» і три оповідання Говарда Лавкрафта. Свої вірші він підписував двома псевдонімами: «Орел Заратустри» та «Цхултху».

Балашов пояснив Курбатову зміст існування двох ойкумен – північного світу аріїв-ротарів, селищ, та честі і Південного світу торговців-семітів, міст та базарів. Він розповів неофітові про останню перемогу аріїв Ниневії над хитрим і розбещеним Півднем у 626 році до народження Христа, про наступні тисячоліття безперервного відступу шляхетних націй на Північ, про страшні їх поразки і створення всесвітньої торгової імперії недолюдків. І Курбатов уявив собі цей відступ. Він бачив, немов увіч, жменьку світловолосих струнких людей, що під серпанком нордичного присмерку відступає у крижані печери Скандії; старі жерці із Свастиками на білих шатах несуть списані рунами тисячолітні друїдські книги; стомлені біляві красуні ведуть крізь чорні хащі дітей з похмурими сірими очима; а з Півдня наповзає гуркіт і блиск багатомільярдного Міста, з його базарами, брудом, рекламами і блудницями; і серед червономерехтливого пекла снують міріади здичавілих споживачів всіх рас і народів, змішаних вавілонами вавілонів…

На заводі, де Курбатов працював помічником слюсаря, він знайшов бронзову плиту товщиною в два пальці. Він знав, що Творець Третього Рейху любив світлу бронзу. За тиждень Юрій вирізав з плити масивну Свастику і відполірував її до дзеркального блиску. Вдома він встановив Знак на різьблену тумбу, спробував медитувати, вдивляючись у спалахи бронзової поверхні. Іноді серед плинних вигинів власного відображення він бачив первісні ліси Євразії, неполоханих сріблястих оленів і чорну блискавку готської стріли. Тоді він відчував те, що назвав Вічним Поверненням, немов невідпорні заломи Свастики повертали його крізь хмари зганьбленої циклічності у цноту Початків.

10 вересня 1993 року Юрій Курбатов покохав Юлію. Його ровесниця і сусідка несла на собі знаки Обраності: волосся кольору стиглої пшениці, сіро-сталеві арійські очі, стрункі ноги північної мисливиці. Однодумці Євагрія Балашова перевірили походження її предків до 1896 року і не знайшли семітських домішок. 26 вересня Юрій писав коханій першого листа, в якому порівнював її з прекрасною Тойтборгою і цитував «Старшу Едду». Через три дні арійська красуня завітала до квартири Курбатових. Вівтар із Свастикою вона сприйняла достатньо оригінальним для продовження їх зустрічей, попередивши Юрія, що вирішила зберегти дівоцтво до двадцяти трьох років. Учень Балашова визнав це рішення достойним Традицій і отримав від Юлії вдячно-цнотливий поцілунок.

6 листопада Курбатов дістав від коханої послання, де згадувалась казка Ганса Християна Андерсена «Снігова королева».

«Ти нагадуєш мені Кая в палаці Снігової королеви, – писала Юлія. – Кай намагався скласти із шматків криги слово „вічність“, і твоя свастика теж символ вічності. Ти бавишся крижинками вмерлих ідей і перетворюєш серце своє на кригу».

Юрій показав послання Євагрію.

Орел Заратустри прочитав текст і поясни Курбатову, що байкар Андерсен був масоном 30-го ступеня посвяти у ложі «Схід Данії», що казку «Снігова королева» втаємничені читають як окультний трактат резенкрейцерів, що сім розділів казки відповідають семи рівням посвяти в масонському Ордені Рожевого Хреста, що головними знаками трактату є дзеркала і троянди – відомі символи датських масонів, що вирази «сила дванадцяти богатирів» та «крижана гра розуму» і зовсім є цитатами з ритуальних масонських написів.

Балашов розкривав таємниці Андерсенівського тексту стоячи. Юрій сидів. Велике тіло Вчителя нависло над ним, немов потуга Цхултху над приреченим човном. Він вислухав усі докази.

Вдома він перечитав казку очима втаємниченого і впевнився, що Балашов правий. У Андерсена Південь перемагав Північ.

Коли прийшла Юлія, Курбатов пояснив їй, що слово «Вічність» треба писати з великої літери і розповів про вічне повернення в арійських текстах і працях Фрідріха Ніцше.

Юлія слухала його без посмішки, уважно, і сказала: «Є багато символів Вічності. Якщо хочеш, я зроблю для тебе один із них – Коло Кохання». Юрій захотів.

…Він лежав, дивлячись на схизми і стигми стелі і відчував все послідовно: як Юлія знімає одяг, як сідає теплим вимитим тілом на його обличчя, як її руки розгортають тканину і плоть, як швидка волога з її язика змішується з його вологою, повільною та густою. Він намагався відчути злиття з Вічністю у створеному колі, але зливались лише тепло та поверхні; а Безодня не прийшла до свого воїна на допомогу…

Перед тим як заснути, Юлія довго дивилась в очі Курбатову, а потім сказала, щоб він відніс Свастику на смітник. Він виконав її бажання і в ту ніч бачив уві сні видіння: срібний стиглою ковилою степ і два вершники у шкіряних шоломах з хутряною габою.

Вони їхали степом на волохатих татарських конях, про щось говорячи. Слова тюркської мови були незрозумілі Курбатову; на вершників налетіла суха хвиля вітру і видіння згасло.

– Цього літа в Степу буде багато пожеж, – сказав Чорний Тюрген Курбат-мурзі. – Дощів не було від самого ід-аль-курбан.

Курбат-мурза не відповів, підтягуючи ремінці срібного сагайдака. Деякий час їхали мовчки. Потім знову заговорив Чорний Тюрген.

– Ти ідеш до Москви тільки тому, що Берке-хан відібрав у тебе Гуйлу? Не роби цього, мурза.

– Берке-хан – старий ішак, – відповів Курбат. Він перекинув сагайдак через плече і додав:

– Тільки дурні змінюють віру через жінок. А от вітер у Степу став гірким, а вода стала соляною. На все є воля Аллаха!