Текст книги "Візантійська фотографія"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 8 страниц)

Пластилінова рушниця, пластиліновий птах

«О what was that bird, said horror to hearer,

Did you see that shape in the twisted trees?

Behind you swiftly the figure comes softly

The spot on your skin is a shocking disease.»

Wystan Huck Auden «Five Songs»

Неоковирним спорудам спадкують неоковирні руїни. Цегляний австрійський склад, що пережив головні події двох планетарних зніяковінь, тепер зруйнований. Товсті – у дві райнерштадські цегли – простінки стоять колонами та арками (здебільшого арками) посеред пустирища. Галицький Стоунхендж. Нащадки тих, крізь кого пройшли колись кельти, палять серед руїн старі меблі – вісім шарів кольорового тиньку заростають трауром мікроплюшевої кіптяви. Там, де строкатість штукатурки змили дощі, поблискують вдавлені у цеглини глазуровані клейма заводу Майєра, спаленого за півстоліття до то як дивани почали оббивати мікроплюшем. Вночі посеред руїни перехожі бачать багаття.

Бомж виконує обіцянку, тягнучи до руїни громіздкий металевий кошик, накритий ковдрою. Бомж кульгає, хлястик сандаля на калічній нозі щоразу запізнюється виконати циклічні умовності кроку і залишає в цегляному поросі чергову кому. Кожен другий відбиток підошов Бомжа відділений комами від шляхової послідовності. Послідовність ніяковіє.

Бомж про це не здогадується.

Він ще тверезий. Його це дратує. Як завжди у дні першого десятидення осені, у дні ясного, нестерпно тверезого цискарпатського поліття, він думає про свого батька.

Бомж чомусь упевнений, що народився у день загибелі батька. Він достеменно не знає ні дати свого народження, ні, тим більше, числових умовностей того дня, коли на Кременчуцькому плацдармі квадратний німецький танк розчавив стрекотливу танкетку, змішуючи плоть батька-танкіста з окалиною протиосколкового панцира «двадцятисімки». Бомжеві іноді сняться сни. Перший сон наснився йому ще у дитячому будинку в Ташкенті. Довгий сон із розжареним до блаватної блакиті вересневим небом проклятого року, з випаленим злим степом і танкетками, які чомусь йдуть в атаку посеред вороної кіннотної лави. Наступні сни Бомж натверезо згадувати не буде. Він підгортає ковдру на кошику. Ось вже руїна складу.

В цегляному лабіринті порожньо. Бомж сідає на уламок підмурку-перемички, відчуваючи раптом перебій у ритмі скорочень серцевого м'язу. Млосний півхвилок зіпсованого скорочення окуповує ліве рамено, перехоплює спазмом шию і кулястим згущенням відтягло б'є у потиличну метрополію. Бомж мружиться від болю і сверблячки: спазматична атака роз'ятрює коросту на борлаці. За хвилину біль відступає. Бомж згадує, як минулої ночі ховав у підмурку недопалок «пріми». Шукає. Недопалок щез.

Бомж хоче вилаятись, але після гортанного «h» з беззубої пащі вихоплюється гикотливе белькотіння; в кутику стулених губ з'являється жовтувата бульбашка.

Недопалок щез.

Бомж помічає Шкіряного. Бульбашка поквапливо ховається в глибинах стоматичної печери. Бомж підсуває до себе кошик; від різкого руху ковдра трохи згортається, відкриваючи його надра, сповнені безглуздого і теплого гніздового ворушіння.

Шкіряний заглядає до кошика:

– Приніс?

Бомж ствердно хитає головою. Знов починає свербіти короста.

– Діти втішаться, – говорить Шкіряний і регоче. Регоче довго: інтонаційно вивершений, майже сценічний регіт висмоктує з його горла потік акордів, товстішає і змащується, полозом перетинає всі смуги ситуації і сколихує сутінки над битою цеглою.

Бомж не витримує чи то реготу, чи то сверблячки:

– Курити в тебе є?

Шкіряний видобуває з кишені і кидає Бомжеві зім'яту пачку. В намаганні піймати її, Бомж підскакує, у різкому баскетбольному русі здіймає обидві руки, розчепірює пальці. Його куций лапсердак не витримує запропонованої динаміки, тріскає під пахвами. Пачка зловлена. Шкіряний хихоче:

– Сірники кинути? Штани не тріснуть?

Бомж з належною гідністю видобуває стерту до золотого блиску бензинову запальничку. Палить, не дивлячись на Шкіряного. Його дратує і лякає цей реготун. Колись, в давні і зрозуміліші часи, він надивився таких от реготунів. Клопіт. Клопіт згадування. Прозора вереснева тверезість не хоче тікати від тютюнової хмарки. Холодно. У вигинах підсвіченого присмерковим сонцем диму він раптом бачить сепієвий, у помаранчевих плямах, танк, що суне просто на нього. Бомж тре око, потім висмикує дику нитку з роздертого рукава.

Скільки навколо тверезої, недорослої, непотрібної, незрозумілої, задубілої марноти, – думає Бомж. Нема на це ради.

Шкіряний теж запалює.

Регіт стомив його. Дим заповнює несподівані пустоти в тих невідомих медицині органах, котрими людина відчуває «ніщо», просто відсутність. Дим вбиває запах руїн і Шкіряному стає тепло. Він чує голос. Звук без візії.

«Володику, чи пам'ятаєш ти запах повітря у кінці сімдесятих?»

«Пам'ятаю, Костянтине Костянтиновичу».

«Яким він був?»

«Смачним».

«Бздури. Все це, Володику, брехня. Сучасна брехлива брехня. Запах повітря навіть у найпрекрасніші епохи не наважується бути смачним. Він не лох, він знає, що можна, а чого не можна. Запам'ятай, Володику. Ось… Нічого ти не пам'ятаєш. Нічого. Ти тоді ще шмаркатим був. Отакезні зелені шмарки з носа висіли. Смієшся… Татусько твій тобі у паперовий стаканчик „буратіно“, а ти його двома ручками. Отак сьорбав. Шашлики їсти не вмів, пальцями їх стягував з шампуру, обпікався і верещав. Регочеш… Регочи, регочи. Але ти вже ніколи не будеш дихати тим святим повітрям, Володику, ніколи! Повітрям, просякнутим Імперією і Сонцем. Яке ж тоді, Володику, було Сонце! Спокійне, месопотамське, єгипетське тоді було Сонце… І освітлювало воно велику охряну, оксамитову, порцелянову непорушність. Таку велику, що ти її собі вже тепер уявити не зможеш. Ніколи не зможеш… Все… Уява, вона першою дрібнішає, авангардно. Тікає до Європи. Потім дрібнішають люди. Вироджуються. Стають от такими. Не видко навіть. Тварі. Потім дрібнішають речі – предмети великі і малі і корисні… Всі. І речам притаманний простір, він теж дрібнішає. І це подрібнення надзвичайно, несамовито заразне. Таке заразне, Володику, що все на світі просмерділо вже тим здрібнінням і навіть Сонце – Сонце, Володику! – вже не охряне, а стронціанове тепер Сонце… Етикетка. Неспокій…»

Шкіряний розплющує очі і бачить двох дівчат у коротких джинсових спідничках. Вони виникають з темної плями під цегляною аркою. Шкіряному здається, що тінь від простінку падає на оголені ноги дівчат з хижою радістю спорідненої істоти, притискується до засмаглої шкіри і пустотливою шалавкою ховається у розрізах спідниць. Шкіряний знає, що старшу з дівчат зовуть Лєною, молодша – її сестра; що під светром у старшої немає ліфу, а молодша зазвичай віддається за пляшку. І ще він знає, що Бомж боїться сестер, бо вони його двічі били, вимагаючи гроші. Шкіряний знову заплющує очі, а темрява під повіками тепер безголоса. В Шкіряного народжується здогад, що всі хижі і хтиві тіні вересневих вечорів – близькі родичі цієї безголосої темряви, що всі вони разом, і назви їх – у змові. «Банда», – шепоче Шкіряний.

Сестри роздивляються принесений Бомжем кошик.

– Гроші принесли? – питає Бомж.

– Гундос принесе, – Лєна відгортає ковдру. З кошика вибурюється на світ Божий котячий хвіст.

– Котики! – сміється молодша.

Бомж накриває кошик:

– Це гроші коштує.

– Дасть тобі Гундос гроші, не сци, – Лєна зручно вмощується на цегляному блоці, цибата, забарвлена сумішшю засмаги і тіні, відкидує за вуха довге волосся і дивиться в бік Шкіряного. Той розводить руками: нема цигарок, клятий бомжара все вициганив.

– Зажав, – незлобно констатує Лєна.

Бомж дивиться на молодшу. Якби в нього була тринадцятилітня донька-повія, подібна до цієї мало стервотки, він би її вбив. А перед тим як вбити… Він облизує тютюнову патину на пересохлих губах. Навіть синці на колінах не псують довгих, засмаглих ніг малої. Добре, що Бог не попустив йому мати дітей. Тепер він знає, що добре. Добре також, що в цієї малої курви немає батька. Він згадує, як молодша минулого літа жбурляла в нього камінням і сміялась, п'яна. «А мати, здається, не п'є», – дивується Бомж. Він починає думати про різні випадки жіночого алкоголізму і дає щигля кошеняті, що намагається вилізти з кошика.

– Сколько їх там, – питає молодша. Вона закидує ногу за ногу. Спідниця майже повністю відкриває стегно.

– Шість. Цілий день бігав за ними, – Бомж знову б'є непосидюче кошеня.

– На пляшку заробив чесно, – сміється Шкіряний.

– А нє, – Бомж витягає неслухняне кошеня з-під ковдри, лоскоче йому рожеве черевце. – Товар!

– Треба розвести багаття, – підводиться Лєна.

– Десь тут була стара шафа.

– Там, – показує в бік північної цегляної арки Шкіряний.

– Я поможу розламати.

Удвох вони йдуть у темряву за північною аркою. Лєна попереду. На кордоні затіненого простору вона зачіпає шматок дроту, захитується, пищить. Шкіряний підтримує її за стегна. Його руки мимоволі обмацують тверді параболи кубелець, гепу, його великі пальці гачкувато вминають джинсівку між сідниць. Лєна спочатку завмирає – Шкіряному на мить здається, що її тіло хижо всмоктує його руки разом з тканиною, – а потім робить несподіваний крок уперед, перестрибуючи дротяний брухт. Руки Шкіряного залишаються розведеними навколо безглуздої порожнечі.

Лєна знаходить креденс, стару дубову потвору, розкурочену місцевим іконографом у пошуку столітніх дощок, знаходить урізок арматурного косинця і трощить ним дверцята креденса. Розлітається навсібіч суха столітня шпонка. Шкіряний роздивляється Лєну. Її розмаяне волосся лютою медузою ловить з повітря дрібні тріски, светр піднімається над поперек, під шкірою напружених ніг відбувається круглява механіка міцних м'язів. «Звірятко незле наскакалося на дискотеках», – посміхається Шкіряний і собі береться роздовбувати шафу. Тріскіт деревини заспокоює його. Від шматків старого дерева, білих на зламах, йде специфічний приємний запах. Шкіряному він нагадує щось давно ним відбуте. Він бере дощечку з гофрованим, кістяного кольору, зламом, намагається впіймати цей запах старої, міцно обжитої кількома поколіннями кімнати, запах старих станіславських газет, запах солодкавих в'їдливих радянських парфумів, запах назбираного у слоїк соковиння алое, запах пудри, кориці, шалфею у сподніх шухлядках… Шкіряний посміхається. Він згадав. Фаренґіт, нав'язливий сухий біль у горлянці, шалфей, принесений сусідом-майором і заварений у білому бідончику, марля для проціджування, мерзенне, довге, до мазохістського кайфу пекуче прополоскування з обов'язковим і контрольованим булькотінням, сміх сусіда на кухні. Несподівано Шкіряний зауважує, що залишився один; Лєна із здобиччю розчинилась у темряві. Шкіряний збирає дошки. Він не бачить Гундоса, а Гундос його бачить. «Авжеж, – думає Гундос, – цей пасажир теж тут. Кайф надурняк для дяді-пасажира…». Гундос обережно обходить місце креденсомахії, від металевого шмаття (старе сітчасте ліжко-траходром) дістає пекучу подряпину на ногу і зболеним, злим курдуплем виринає у сесійному центрі руїни.

– Де гроші? – очі в Бомжа вибляклі, світло-сірі.

Гундос витягає з волохатої червоної торби літровий флакон розливухи:

– А де коти?

Бомж відгортає ковдру і демонструє плямистий неспокій у кошику. Він бере флакон обома руками і пригортає здобич до себе ємним екскаваторним рухом. Залишками зубів витягає зачорнілий корок. Нюхає:

– Спиртяра.

Молодша з сестер раптом тягне руку до флакона.

– Дай глотну.

Бомж гарчить. Молодша хихоче.

– Пішла звідси, мокрощьолка, – очі Бомжа тепліють.

– Мінєт за два глотка, – мружиться, гладить себе по нозі і облизує губи молодша.

– В нього не встане, – резонує Шкіряний. Він кидає дошки на чорні від кіптяви цеглини у центрі. Два ковтки – це закруто. На якусь мить його погляд зупиняється на волохатій Гундосовій торбі. – Зроби краще малому, бо геть задрочиться.

Гундос витягає з кошика смугасте кошеня.

«Цього першого», – каже він.

Молодша не відходить від Бомжа, котрий всією відвертістю беззубої печери припав до флакона.

– Дядя, дай малєнькой попіть…

– Не чіпай того смердюха, – попереджає сестру Лєна.

– Дядя, посмотрі, что у малєнькой єсть, – молодша піднімає спідницю. Рожевий атлас трусиків спалахує в сутінковому фіолеті. Шкіряний підморгує Гундосові. Молодша мізинком відтягує донизу резинку трусиків: «Дядя-я-я-я…»

– Не дам, – підсумовує Бомж. Він вдоволено зауважує теплі струмені, що пробігають тілом, намагається зосередитись на цих струменях, на згущеннях та джерелах тепла, на хорах міріадів зраділих клітин, котрі вітають прибуття алкоголю переможним гімном, радісним співом відродженої життєдайної повноти.

– Сраний кастрат, – пирхає молодша, обсмикуючи одяг. – Стріптіз окончєн.

Шкіряний регоче.

Гундос прив'язує смугасте кошеня до дверцят шафи. У дверцята вкручені чотири великі нікельовані шурупи. Гундос ретельно перевіряє, чи не розхитались шурупи, припасеною викруткою дотягує їх до твердої непорушності на площині. Від ретельності обличчя курдупля червоніє, він сопе і ніби вищіє ростом. З волохатої торби з'являється коток мідного дроту. Смугасте кошеня ховається цеглин, курдупль знаходить його, обмотує дротом лапки. Він зауважує рожеве черевце смугастого і тихо сміється.

Бомж заплющує очі.

Ташкентський базар сорок дев'ятого року. Малий злодюжка встигає добігти до низького дувалу і вчепитись у його глинястий перекат, коли звідкись зліва (через півстоліття все зло у спогадах виникає зліва) матеріалізується товстий гарбузник Кутул. Прив'язаною до мотузки гирькою він б'є пальці, вкрадений корж падає за дувал. За хвилину малого стоптують ногами. На базарі не прийнятий кулачний тан. Багно до багна топчуть ногами, виконуючи тисячолітній торговий хашар Мавераннахра, Дженда, Янікенду, Туркестану. Тіло злодюжки стає все одноріднішим з листопадовим багном, котре червоніє і теплішає. До дувалу неквапливо підходить комсомолець Рашид з клаптем червоної тканини на рукаві халата. Червона тагма найнижчої в імперії влади – влади чергових, дружинників і табірних бугрів – заспокоює хашарітів: вир та отхлань базарної солідарності набуває ознак простого натовпу (репресованого метатексту, зліпленого із теплих, тяжких, смугастих бухарських халатів). Рашид регоче. Запопадливий букініст Шольман витягає з багна багно. «З того дитячого будинку, де завхозом Кульгавий Хасан», – пояснює букініст і віддано дивиться в красиві чорні очі начальника. Комсомолець грізно насуплює брови. Натовп розсмоктується. «Чушка», – каже Рашид і перекидує малого за дувал. Той падає на вкрадений корж. Пройде чверть години і він його з'їсть. Корж буде вже холодним, але солодким та м'яким, з присмаком бавовняної олії…

Серед руїн палає багаття. Гундос вже вийняв з волохатої червоної торби свій витвір, якому дав ім'я Пластилінової Рушниці. Ретельно розіп'яте на дверцятах шафи смугасте, з рожевим черевцем, кошеня дивиться на багаття, і в його очах скаче веселе полум'я.

– Команді приготуватись до розстрілу! – голосно сміється Шкіряний. Від його сміху кошеня починає сіпатись, намагаючись звільнитись від дротів і кумедно нявчить, широко роззявляючи пащу. Гундос розминає пластилінову кульку. Він робить це неквапливо і сконцентровано, у ритмі давнього ритуалу. Червонястість відступає вглиб курдуплевого обличчя. Кулька розкатана у довгастий коржик.

– Засудженому треба дати якесь ім'я, – пропонує Шкіряний. – Розстрілювати безіменного котяру нецікаво.

Гундос нагороджує Шкіряного зневажливим поглядом.

– Назвіть його Кутулом, – озивається Бомж.

– Катулом? – дивується Шкіряний.

Бомж не відповідає. Теплі потоки в його тілі нарешті звиваються у могутню нірванічну ріку, неосяжний Ґанґ, олоту Сарасваті. Контрольний ковток. Жовте небо понад рікою упосліджує всі плинні формати, всі помаранчеві танки, весь тверезий неспокій. Всю ту срану реальність.

– Назвемо його Шкірянчиком, – пропонує Лєна. Її волосся зібране в акуратний хвіст, вона живить багаття великими білими трісками. Простір навколо багаття забарвлюється складними акордами сірого та зеленого, і тільки тіла сестер зберігають теплі відтінки спектру, стають сепієвими, оксамитовими.

– Як ти мене любиш, – Шкіряний обережно кладе на багаття велику дошку. Звиваються золоті метелики. – Назвемо його Мішей, на честь Горбачьова.

– А той що тобі зробив? – дивується Лєна.

– Все зруйнував.

– А-а-а-а, – тягне молодша, котра стає напрочуд гарною, зґрабною та теплою у золотому сяйві багаття. – Разрушіл домік нашєга пупсіка, вот скатіна какая, злая нєхарошая… А ти, Гундосік, как єго назавьош?

– Чікатілом, – твердо відповідає курдупль.

Механізм Пластилінової Рушниці складається з двох циліндрів – товстого, зробленого з величезної латунної ґільзи і тонкого – сталевої трубки, що одночасно слугує зарядником та люфою. Змастивши зсередини тлустий циліндр солідолом, Гундос уводить до його порожнини металевий толок, з'єднує його із скобою силового пристрою. Ґвинти скоби вкручені у сталеві пружини, вкрадені курдуплем з розкуроченого імпортного верстата. Механізм прикріплений до справжнього прикладу АК-47, дбайливо відшліфованого та полакованого. Виглядає Рушниця грізно і переконливо; сестри зачудовано спостерігають за приготуваннями. Гундос перехоплює їх погляди, прикипілі до блиску сталевого обладунку, знов червоніє і остаточно опановує ситуацію холостим клацанням курка.

– Піздєц Чікатілє, – мружиться молодша.

– Другого котяру буду я називати, – каже Шкіряний.

Лєна витягує з кошика ще одне кошеня, уважно його оглядає. Кошеня пищить. Воно біле, пухнасте, з шляхетною пласкуватою мордочкою перса.

– Це дівчинка.

– Принцеса Діана, – хихоче молодша. – Гундосік, в тебе нєт автомобільчіка, мацьонького такого?..

Гундос зосереджено забиває до люфи пластиліновий заряд. Автоматним шомполом він ретельно втрамбовує шматок пластиліну у торець тоншого циліндра, заводить скобу за гачок спускового важеля. Сталеві пружини вигинаються вузькою параболою, і жовті стовпчики променів масно стікають поверхнею напруженого металу.

Гундос піднімає Рушницю, цілиться в Бомжа.

– В око, – радить Лєна.

Розіп'яте кошеня Чікатіло раптом починає сіпатись і верещати.

– Передчуває, – каже Лєна.

– Канкрєтний піздєц каждий передчуває, – абстраґує молодша.

Бомж заперечливо хитає головою.

Гундос цілиться у Шкіряного.

– Отримаєш, – попереджає той.

Курдупль шкіриться. Він знає, що тепер ситуація належить йому. Він знає це незбагненним апріорним знанням, віковим інстинктом жінок, акторів і калічних блазнів, гносисом малих світу сього, виживших при родинних вогнищах, запалених героями доісторичних баталій, що були деміургами ситуацій і не вміли – сильні, дурні, захоплені собою і своїми вавілонськими вежами – відчувати пульс і дихання своїх творінь. Курдупль шкіриться.

– Пупсіку страшно, – буратіністим голоском пищить молодша.

– Малолєтка, – зневажливо кривиться Шкіряний. «Все буде добре, – каже він собі, – малі курви хочуть, аж пищать».

Гундос різко повертає люфу Пластилінової Рушниці у напрямі кошеняти, кричить: «Падла!», стріляє. Механізм клацає, одночасно чути різкий плямкаючий звук. Бомж піднімає голову. Кошеня кричить і б'ється. Сестри, Гундос і Шкіряний підбігають до нього. На котячому череві – червона смужка зірваної шкіри, що швидко набрякає кров'ю. Вся компанія уважно вивчає наслідки пострілу.

– Змазав, – визначає Шкіряний, відліплюючи від дошки химерно розпластаний пластиліновий пляцок. – Тільки бік зачепило.

– Падла! – курдупль дає кошеняті щигля. Воно намагається вкусити Гундоса і кумедно верещить. – Вб'ю Чікатілу другим пострілом. На пляшку.

– Якщо влучиш в око і вб'єш, ставлю літру, – приймає виклик Шкіряний. Пляшка в нього є.

– Потом я буду стрелять, – молодша дивиться Гундосові в очі. – Нє за бєсплатно.

– Три рази в різних позах, – визначається курдупль і чухає подерту ногу.

Молодша сміється. Кошеня вивільняє одну лапку, сіпається, намагаючись перегризти дріт.

– Завдання ускладнилось, – посміхається Шкіряний.

– Дарма дурень тішився, – Гундос забиває в люфу новий заряд.

Всі відходять до вогнища.

Курдупль ретельно цілиться. Він робить це так напружено і довго, що синтаксована пищанням кошеняти тиша виймає з нірвани Бомжа. «Щоб ви всі повиздихали», – шепоче він, робить два великі ковтки і знову пірнає у всі ріки споминів.

П'ятдесят дев'ятий рік. Цілинний колгосп південніше Ерментау. Перший трактор, що йому довірили, ЧТЗ. Відкритий кожух мотора і чотири чорні від мастила руки, занурені у коронарні судини дизельного карду. Грудки глини, що відлітають від радіатора тільки разом із пластівцями сірої фарби; безпомилково впізнаний пискливий звук механізму, що вже пережив перш інсульт зносу, був натверезо перебраний механіком Бондаренком, але так і не потрафив здружитись з маслонасосом: плакали завжди браковані саратовські сальники. Помічником тракториста йому призначили добровольця-цілинника з Ашхабаду – Тімура. Той залишив університет, прагнучи чи то партійної кар'єри, чи то дурних степових пригод для шляхетної тюркської крові. Коли блискавка вдарила за двадцять кроків від трактора, Тімур процитував шейха Бейсані: «Попереду мене – Схід і смерть». Бомж запам'ятав ці гучні слова, а також історію, яку розповів йому Тімур, коли вони перечікували знамениту зливу, що її Вседержитель послав на радгоспи Північного Казахстану в день відкриття Двадцять першого з'їзду партії: Коли мешканці Бухари відкрили перед воїнами Чінґіз-хана Намазґахські ворота, погоничі привели фатіху Всесвіту двадцять бухарських слонів. Погоничі просили дати слонам харч. Хан натомість звелів відпустити слонів у Степ, щоб вони самі відшукали собі їжу. Слони два тижні бігали в Степу і кричали. А тім поздихали від голоду. Бомжові якось потім наснились ці слони: охлялі, від хоботів до хвостів загорнуті у жорсткі бґанки брудної сірої шкіри, слони бігли весняним Дешт-і-кіпчак, вкритим свіжою травою і червоними маками. Старезні голодні слони з обламаними зачорнілими бивнями, котрими рили в пошуках їжі твердий степовий ґрунт, вони бігли до Індії, до слонячої вітчизни, смачних дерев на теплих берегах Ґанґу, і дрібні степові звіриська тікали під землю від їх безглуздого могутнього бігу. У снах Бомжа слони іноді заступали місце плямистих і чорних танків: хоботи замість гармат, голови – обертові башти. Він любив ці несподівані сни, цих безпритульних слонів, їхню приреченість на Схід і смерть.

Постріл.

Пластилінова грудка заліплює носик і око кошеняті. Воно хрипить, конвульсивно шарпає повітря вільною лапкою, ніби намагається дотягнутись до своїх ворогів.

– Програв, – констатує Шкіряний, відліплюючи закривавлений пластилін від котячої мордочки. – Око вибране, але Чікатіла живий.

– Бєгі за пляшкой, Гундосік.

– Він от-от здохне, – Лєна уважно оглядає вибите око, з якого слизястою борозною тече сукровиця.

– Я поцілив. Я виграв, – каже курдупль і знов червоніє. – Я виграв. Він здохне.

Кошеня перестає сіпатись.

– Здихає, – вдоволено визначає Лєна. – Обісрався. Гівно з глистами стирчить зі сраки. Фе-е-е…

– Коти живучі, – Шкіряний скубе кошеня за вухо. Воно не реагує. Раптом на місці вибраного ока спухає велика кривава бульбашка.

– Смотрі, пузирь, – дивується молодша.

– Повітря з мозку виходить, – припускає Лєна.

– Він здохне, відв'язуйте, – командує Гундос.

Несподівано кошеня відживає, починає хрипіти і битись.

Гундос плюється.

– Дай мені, я єго прікончу, – молодша тягнеться до Рушниці.

– Він сам здохне, – не відступає той.

– Харитативний акт, – проголошує Шкіряний.

– Це куди? – сміється Лєна.

– Зараз всі ваші коти повтікають, – раптом озивається Бомж.

Вся спільнота дивиться на кошик. Три його мешканці розпочали втечу. «Вийшов котик на плотик і мруґа…» тихо співає Бомж.

– Люблю вільне полювання! – проголошує Гундос, нашвидкоруч забиваючи пластилін у трубку.

– Дай мнє! – молодша хапає Рушницю за відпружину.

– Зламаєш, бля, – злякано верещить курдупль.

– Дай дитині, – Лєна підходить до Гундоса ззаду, занурює ніс і губи у немите волосся курдупля. – Дай, Андрійко…

Повільно і нерішуче, ніби в трансі, Гундос віддає Пластилінову Рушницю молодшій. Та прицілюється у біле кошеня, яке відбігло найдалі від багаття і майже доскочило пролому у підмурку біля північної арки. Заскочена чималою вагою зброї, мала перехоплює Рушницю зручніше, ближче до великого циліндру і перекошує вже заведену для пострілу скобу. Гундос благально і незграбно намагається зупинити її руку, але молодша з переможним риком відпускає гачок. Гвинт на скобі тріскає, сталеве лезо пружини випростовується, з хряскотом прохромлює ніс молодшої і гострим кутом занурюється у її око…

Кричить Лєна.

Шкіряний дивиться, як нагло в'яне молодша, як відлітає вбік рушниця, як піднімається над прохромленим обличчям впалої навзнаки малої каптурець чорної рідини, як щезає в темряві південної арки лапсердачний силует Бомжа. Шкіряний сам відскакує в тінь і тікає лабіринтом руїн. В обличчя йому вдаряє їжакуватий присмерковий метелик; втікач змахує в морок його волохату настирливість. Залізяччя дере йому джинси і, нарешті, він фінішує в темному закутку біля зовнішнього муру руїни. Фінішує примусово: фекальні маси з його переляканих кишок штурмують останній клапан. Він ледве встигає стягнути з себе джинси (тріскає вкритий електролізною міддю англомовний ґудзик. Good by, false Wrangier!). Все навколо стає з чорного сірим, на сірому тлі проступає рожева пляма очного тиску. Рожева калюжа з блимкалками нейротичних сполохів, всіх нічних волохатих метеликів перенасиченого мозку. Шкіряний стогне від болю і полегшення одночасно; незґрабно підтягуючи наперед джинси, переступає пінґвіном геть від загидженого кутка: лівою, правою, у відкритість сірого мороку, ще раз лівою… Далі, далі… Паперу немає, але десь у кишені мешкає смугаста сатинова хусточка. Ґуд бай, хусточка.

Несподівано виникає Гундос. Курдупль повзе крізь космічну сірятину невидимою нахиленою площиною. Його потерті штани закочені і вкриті порохом. Шкіряний зауважує змащені йодом пухирі на ногах курдупля, його проточені шляховою екземою кросівки, чорні шкарпетки з незрозумілим написом і червоною смугою. Гундос повільно повертає круглу голову, зупиняється, дивиться на Шкіряного близько посадженими очима і хрипко каже:

– Всрався, пасажир.

Шкіряний намагається оволодіти механікою штанів, але, на біду, ґудзик безповоротно змінив своє буттєве розташування.

– Отож бо й воно, пасажире, – підсумовує курдупль і розсмоктується у сірому кротовинні.

«Треба десь знайти ґудзик», – свідомий залишок в голові Шкіряного хапається за найпростішу думку і рефлекторно смокче цей віртуальний валідол, смокче, смокче: «дзик, зик, ик, ик, ик…» Він вибльовує ґикавку разом з повітрям, залишками вечері і голосом курдупля, що встиг стекти з вух у горлянку і пульсував там пекучим згущенням. Аж тепер в очах посвітліло і тупий потиличний біль відповз до хребта і замерз там, на спітнілій спині. «Завтра схопить поперек», – розуміє Шкіряний. Насидівся на цеглі.

Він виходить з руїн у теплий вересневий вечір, мед якого – запізніле, переросле, охолощене комаство, прополіс якого – янтарні плями першого листопаду. Він струшує головою: «Треба знайти ґудзика. Треба.» Внутрішній звір невгамовний спрямовує його до мети найтемнішим вектором углиб приладобудівного заводу, у пророслий крізь іржаві верстати бур'ян, у креси тихого урбанічного янчання малих урбанічних звірят, що вміють робити гнізда у старих трансформаторних кожухах. Він пролізає крізь продерту сітку огородження, потім – крізь пролам у стіні чотирнадцятого цеху. Цех зустрічає його щурячим переполохом. Прохід між верстатними рядами токарної групи нагадує алею єгипетських сфінксів, випотрошених, з відтятими головами і пенісами гофрованих кабельних розводок. Він обережно проходить алеєю і потрапляє у хобот здохлого транспортера, на порізану ґумову стрічку і слизькі замазучені валики півсотметрового механізму. Потім зіскакує на дах гаражного павільйону. Ще стрибок – і він у дворі будинку.

Третій поверх хрущоби. Підкова охороняє втоплене у дермантин двіркове вічко. Подвійний дзвінок. Зсередини кроки, гавкіт пса. Клацає замок. Тепле, насичене запахами їжі, повітря лоскоче Шкіряному ніс. Протяг натягує ланцюжок.

– Кіро, в мене тут аварія…

– Володя? – Кіра розслаблює пальці, котрими тримає поли довгого атласного халата. – До чоловіка гість прийшов… Привіт.

– Я тільки на кухню. П'ять хвилин.

Падає ланцюжок.

– Не роззувайся.

– Ґудзик з джинсів відлетів…

– Почекай.

Шкіряний витягує з-під кухонного столу табурет, сідає. На столі – пляшки, трилітровий слоїк з компотом. У духовці досмажується щось велике, колись летюче: у бік скляних дверцят, наче люфа, спрямована підкопчена пташина кістка. Миска з олів'є напівпорожня. З-під компотного слоїка розповзається велика, кольору козацьких штандартів, пляма. Обрисами вона нагадує мультиплікаційного зайця, вистреленого з гармати. Розплесканий динамікою невідомої рідини (судячи з кольору – щось полуничне, лісове, ягідне), заєць залишає далеко позаду стрілоподібні вуха і розбризканий пунктиром хвіст. Заєць біжить у бік цукорниці у передчутті мультиплікаційної солодкої насолоди, схованої у запальцьованій порцеляні.

– …Той, хто відкидає сучасну літературну естетику, нагадує мені ісламських містиків десятого століття, пошукачів чистої правди. Вони купляли раба і сорок днів тримали його у діжці з кунжутовою олією. Годували раба тільки горіхами та інжиром. Коли шкіра і, частково, м'язи раба розчинялись в олії, його виймали і записували передсмертні зойки і пророцтва, отриманню яких не заважала тепер шкіра…

– В кунжутовій олії? – перепитує незнайомий голос, низький, із свистячим стакато в закінченнях слів. – Чи ж кунжутова олія спроможна розчинити живу людську шкіру?

В Шкіряного починає свербіти між лопатками. З'являється Кіра з ґудзиком, голкою і нитками.

– Зробиш сам? – питає вона майже ствердно й щезає.

Шкіряний відгризає від мотка півметрову нитку, пропихає її у вушко великої «циганської» голки, робить неоковирний вузлик. Раптом голка впивається Шкіряному під ніготь. Він закушує крайню плоть пальця зубами, як колись, у дитинстві, коли хвороба – одна з чисельних хронічних хворіб книжного хлопчика – переслідувала його ліниве єство. Нігті тої, напівзабутої ним, дитини зростались і згортались у рурку, намагаючись перетворити пальці на рулети з живим м'ясом. Від тупого болю кінцеві фаланги (зрадливі фраґменти зрадливого тіла) безпорадно терпли. Лікарі не допомогли, але хвороба припинилась сама собою, ніби відізвана назад, до пекла, нечутним наказом чорного генералісімуса. Тільки після одужання маленький Шкіряний зміг мастурбувати у класичний спосіб, огортаючи своє слизьке звірятко повнотою радісної плоті.