Текст книги "Візантійська фотографія"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 8 страниц)

– … Ні, ні. То не є справжня література, – пролазить на кухню з кімнати свистяче стаккато. – Ті люди є духовно засліпленими, вони не годні почути містичного сміху характерника серед степу, зболеного треносу поета-сковородинця. Вони засліпли, не бачать, не чують, не зуміють…

– Ну не так вже, Миколо, – голос господаря негучний, рокотливий, змащений домашнім застільним затишком. – То вже все минуле століття, чоловіче…

Шкіряний згадує, що чоловік Кіри пише вірші під псевдо «Бардо Тодол». Що з тибетської – Книга Мертвих. Йому раптом веселішає.

Ґудзик пришивається швидко. Зробивши потрібне, Шкіряний вихоплює поколотими пальцями з миски грудку олів'є, з'їдає, виходить до коридору і намацує кружальце англійського замка. «Не буду прощатися», – вирішує він.

На порозі виникає огрядна чорна постать Бардо Тодола.

– Володя!

– Вечір добрий, Левко, – Шкіряний машинально перевіряє наявність пришитого ґудзика.

– Випий з нами сто грам, Влодко, – господар тримає в руці фужер. – Заходь до кімнати, познайомлю тебе з колегою, заходь…

– Я лише на хвилинку, – Шкіряний швидким рухом злизує з губ майонез. Якимось чином він просмоктується крізь Бардо Тодола у вітальню. За столом, освітлений телевізійним сяйвом, сидить череватий пан в окулярах. Шкіряному він нагадує дореволюційного гімназійного чиновника з бестіарію сталінського Мосфільму.

– Ось, Миколо, – знайомить Бардо Тодол. – Це колишній одногрупник моєї Кірішки, Володя Шкіряний. Пише непогану прозу.

– Шкірятін, – уточнює своє прізвище Шкіряний і намагається щонайпривітніше посміхнутись череваневі.

– Жид чи москаль? – замість вітання питає Микола.

– Але ж ти, пуцю!.. – піднесено і конструктивно обурюється господар на цю нетактовність. – Не будь же таким, людина ж пише.

Накреслюючи фужером у повітрі знак незаперечності останнього визначення, Бардо Тодол розплескує прозору рідину кімнатою. Окремі краплі попадають на екран телевізора.

– Сідай на канапу, Влодку, – запрошує господар. – Ось маєш келих, маєш домашній спотикач. Найтрадиційніша технологія виготовлення, – обертається і кличе. – Кіро! Тарілку!

– Тарелю, – виправляє Микола.

– Посуд, – Бардо Тодол гучно сідає у велике, застелене чимось червоно-волохатим, крісло. Його спортивні штани стають гофрованими від бґанок. Біле адідасівське трисмужжя уподібнюється зграї моторошно довгих захвильованих глистів; оголюються товсті голінки у шкарпетках з охлялими манжетами. – Розповідай про життя молоде, Влодзю.

Шкіряний наливає повний фужер спотикача і випорожнює його одним довгим ковтком: «За зустріч!»

– Козак! – тішиться Бардо Тодол, знов наповнюючи фужери.

У вітальні з'являється Кіра з тарілками. За атласною хмарою її халата невпевненим гостем виникає п'ятирічне дитинча. З фасаду дитинячої байкової кофти Шкіряному посміхається синій мікімаус з раковою пухлиною на носі. Дитинча руде, свинооке, потворне. В руці воно тримає пластиліновий артефакт, котрий спочатку здається Шкіряному невдалою моделлю унітазу.

– Доцю, покажи дядькам свого птаха, – звертається до рудого створіння Кіра, наповнюючи тарілки салатом і смаженими кабачками.

– То це птах?

Якби щури мали свою блазоніку, витвір Кіриного поріддя пасував би прикрасити герб якогось пацючого герцога. Обидві потвори, жива і пластилінова, викликають в Шкіряного на диво штормову, до блювотного спазму, відразу.

– Як тебе звати, дівчинко? – питає він.

– Ілалія! – картаво викрикує дитинча.

– Гарна в тебе дочка, – каже Кірі Шкіряний. – Ім'я теж гарне.

– А також рідкісне, – додає Микола.

– Вип'ємо за Іларію! – проголошує Шкіряний.

– Вже пили, – одночасно наповненим ротом і носом повідомляє Микола.

Товариство спорожнює свої фужери. Іларія стоїть біля Шкіряного і намагається запхати йому до рота замість закуски свій витвір.

– Це птаска, – каже вона.

Шкіряний зауважує, що Пластиліновий Птах того ж кольору, що й заряди Гундосової рушниці. Він відразу пригадує весь руїнний чин, всі подробиці пластилінового факультету і, майже в істериці, бере до рук Пластилінового Птаха. Аж тут щось гостре, сховане у пластиліні, боляче штиркає його в руку.

– Зязька вхоловся! – радісно верещить і підстрибує Іларія. Її рідке волоссячко підстрибує окремо від неї. Шкіряний вимучено посміхається, ставить на стіл пластилінову потвору і каже:

– Вельми підступна пташка.

– Масонська, – додає Микола.

Бардо Тодол скручує пальці у незрозумілий непосвяченим родинний знак. Кіра миттєво підхоплює дочку і виносить її з кімнати. Шкіряний останнім зусиллям поборює бажання посмоктати вколотий палець.

– Нехай спить, – господар наповнює фужери.

Шкіряний дивиться, як в екрані телевізора члени команди Кусто малюють на сраці полярного ведмедя цифру «25». Коментатор пояснює, що малюють вони водостійкою фарбою, і до весняного линяння двадцять п'ятого ведмедя науковцям буде легко ідентифікувати з літального апарату.

– …Ми тут сперечались із Миколою щодо постмодернізму… – чує він голос Бардо Тодола.

– Постмодернізм є елегантною інтелектуальною фікцією, – згадує Шкіряний читану тиждень тому статтю. Говорити йому заважає незнищена алкоголем пластилінова істерика. В телевізорі зганьблений ведмідь скаче торосами і на сраці в нього тремтять тлусті чорні цифри.

– Ти не щирий, – здогадується Книга Мертвих.

– Не щирий, – нетверезим похитуванням погоджується Микола.

– За щирість, – проголошує Шкіряний.

– Але ж ти… – посміхається його маневрові господар.

– Він жид! – каже Микола.

Всі п'ють.

Бардо Тодол витягує з чорної ледеринової теки аркуш. Кілька секунд він спостерігає за моржами, що ревуть в телевізорі, потім каже:

– Ось маю взірець несамовитого концептуалізму. Пропоную до уваги. Моя поема. Називається «Поема латинського словника».

– Ти що, латинник? – питає Микола.

Шкіряний наповнює фужери. Микола гучно набирає в легені повітря. Якусь мить здається, що він висловиться якоюсь остаточною, як присуд віків, сентенцією, але все закінчується лише сипінням, важким, протестуючим. Бардо Тодол розгортає аркуш, читає:

– Уривок з «Поеми латинського словника».

 
Ех-саесо, avi, atum, are
Позбавляти зору, засліплювати
Oedipus excaecatus
Позбавляти рослини вічок,
Позахаращувати, зробити тин або тан,
Робити тьмяним, безбарвним
Ex-cedo, cessi, cessum, еге
Залишати, поїхати
Поминути дитячий вік, майоріти попереду
І стовбичити, застовпіти
Вийти за межі.
Переступити (supra rationem)
Дістатись
Excessisse in annum Servilii et Flaminii
Прийтись на рік консульства Сервілія і
Фламінія (Лівій)
Два фацети втрапили у словник
Сервілій, Фламіній, консули
Ex-curo, excubat
Вибігти, наснажуватися
Тут спочиває спокій, доздихалівка.
 

Павза.

Микола раптом подається уперед, в напрямі телевізора, його черево важко лягає на стіл, ніби опора космічного десантного модуля на поверхню ворожої планети, пещені короткі руки розгортаються емітерними антенами, окуляри загрозливо блищать. Шкіряному здається, що черевань збільшується, розпухає, займає піввітальні.

– У мистецтві, – проголошує той, – невидимим птахом ширяє голуб Святого Духа, і різним затятим зайдам та їх посіпакам, купленим за бакси, цього невловимого птаха не обскубати! Не вдасться! Правічні коди арійської традиції збережені і надійно сховані від посіпак, обереги чекають свого часу! А як настане той час, усі ці ваші концептуалізми розвіються, як розвіялись каґал та папісти, уся ця космополітична посполита захлань, перед освяченою святими богонаснаженими ченцями шаблюкою Кривоноса!

– О, старий, – Бардо Тодол струшує почервонілою кулястою головою. – Але ж… Ота миготлива рефлексія, ота гра. Велика гра в мистецтві…

– Сковородинська екзистенція, – не відволікаючись на пологи господаревих реплік, продовжує Микола, – це є основа духовного принципу хутора. Тут справжнє. І є ще горді митці. Вони не скоряються. Вони не знають вашої латинки, тих всіх хвостатих слів довгих, в них іноді кострубата, неоковирна форма. Але це їхнє кревне, рідне. Вони відповідають за цю землю. А ви все граєтесь у чужинецькі словники… Срані запродані поцмодерністи!

– От старий козарлюга! – захоплено тицяє пальцем у Миколине обличчя Бардо Тодол. – От він вміє зробити нам штанці… Дай я тебе поцілую, – він тягнеться з обіймами до череваня. – Але ж ти пуцю, пуцю…

– За мистецтво! – проголошує Шкіряний. Тут несподівано ситуація і простір втрачають чіткість обрисів, від кімнатних телесполохів залишається чистий колір – Сезанн упосліджує Енґра. Коли відвертість фарб знов відзивається на поклик свідомості лінією, контуром, кордоном, то Шкіряного раптом підхоплює і несе у багатосуття невизначеності несамовите запрошення до істини. «Сивілла біснуватими губами», – шепоче він і прокидається над шматком курячого окосту, що мирно та самовито спочиває у бараболяному пюре. Бардо Тодол і Микола, обійнявшись, співають.

Ша! – каже Шкіряний, грізно заносячи виделку над пляшкою спотикача. – Я буду, бля, вірш свій читати…

Він вдихає повітря, насичене смаженим духом, і говорить. Говорить, як йому здається, голосно:

 
Мертві пінґвіни так само мертві,
В них закротовані яйця смерті,
Паґоди втерті і барва вільна:
Шкіриться з півночі жовте Вільно,
З півдня – червоні Хотин і Бєльци,
Яйця на смальці, пінґвіняче скерцо…
 

Тут він забуває наступний текст, сідає і втрапляє виделкою у велику золотаву бараболину, що миттєво сходить схизмами і парою. Він нетямно дивиться у надра розваленої бараболини: «Скерцо-цо, цо-цо, цо-цо…»

В телевізорі ескімоси з пропитими пиками забивають бейсбольною битою морського котика. Останнє, що чує з розмови митців Шкіряний, стосується бурячкового рядка, як методу народного письма в творчості Пашковського. Виходом з чергового факультету навалюється безбарвний безголосий морок…

Він вважає, що після мороку до нього прийде сон, приналежний чину видінь. Йому і справді ввижається щось подібне.

Він хоче ще щось пояснити тим людям, вбраним у молитовний одяг, але їх єство вже відкрилось для кроків, розміреності, відхилень і Сонця дороги. Мова мандрованих прискорюється дієслівною насиченістю, їхні руки пестять заяложені до чорноти сучки дорожніх посохів, і сверблячка розповзається під мозольними панцирами прочанських підошов, провіщуючи порохняву спеку східного шляху. І ось вони прямують до Ніси, щоб побачити священний вогонь Атахші-Вахрам, щоб спалити на ньому мури своїх немудрящих селянських таємниць. Він хоче зупинити їх, щоб розповісти все те, що не розповів учора (це «учора» не має часової визначеності, йому тисяча років і він просто не розповів тим прочанам за всю тисячу років найголовнішого), і серед того – історію Ферекіда Сіроського, що помер від вошей у Сімдесяту Олімпіаду, того що був учителем Піфаґора. Він хоче пояснити їм, чому Ферекід сказав, що час – це те, у чому скерований Всесвіт, і чому для вчителя Піфаґора хаос був невіддільний від води. На східних дорогах Парфії та Атропатени мандрівники зустрінуть так мало хаосу, що спечуться у дерев'яні рурки їх славлячі Ахура-Мазду горлянки. Він хоче розповісти тим людям про Завзяття і Зрив, що їх учні Ферекіда вважали найпрадавнішими богами. А ще хоче пояснити їм, чому Бахрам наказав стратити Мані і висвітлити для них сенс життя Парфанія з Делосу, учня великого Плотіна, що стомлював Невідомого Бога блуканням невідомими землями. Він хоче застерегти їх від помилок Ксенофана Колофонського, що вчив про кулястість Бога, як межову ознаку його межовості і казав, що Несущого ніде не може бути – у нескінченості, казав він, не може бути ні зв'язаного, ні відчутого. І це зніяковіння варто пояснити тим, хто йде до Ніси. Він супроводжує їх поглядом і відчуває помилкову, ранкову, народжену від усіх зупинок, потребу віддати свою плоть східному шляхові, омандрувати своє існування і так просто-нахабно виштовхнути ліниве і незґрабне сотворіння за межі долі, бо все, що існує на дорозі, збентеженому світові вже не належить. І теж бере свій яблуневий посох, освячений відлюдниками з печер святого Сави Єрушалемського, теплий і твердий, як прутень поганського бога, і робить перший крок на Схід, і здобуває потяглість, невідому немандрованим поселянам. Він відчуває, як дорога входить в нього своїм порохнявим, строкатим, зустрічним і минущим (до слизького болю у гомілках – минущим) життям і називає всю ту дорогу Знаком Свіжості, він, котрий не був спроможним назвати навіть мале кошеня. Він встановлює гармонію спеки і спраги, що нищать одна одну у кроках і прочанській солідарності і, сповнений гармонії та любови до подорожніх, згадує імперативну тріаду для Переліку Сущих і втішається поділом смертних, запропонованим Парфанієм на кордоні Ефіопії, коли той читав лекцію диким нубійцям про три таємничі відмінності, що поділяють людей на три чини перед Господом Деміургом: чин філософів, чин жінок і чин чудовиськ… Так, за досвідом доріг, що увійшов у нього, він прираховує своє грішне єство до чину чудовиськ, спорожнює сечовий міхур біля межового каменю на кордоні провінції Сірія і, посміхнувшись смородові власних чресел, йде до Ніси невизначеним фрагментом довільного існування…

Він знаходить себе у міському сквері, побіля пам'ятника Міцкевичу. Мантачки, що ними збиті дошки паркового ослону, боляче давлять йому на ребра. Шкіряний повільно сідає, намагаючись не втрапити до калюжі кольорового блювотиння, в котрому ще досить впевнено впізнається рецептура олів'є. Тільки тепер – на п'ятій хвилині свідомого існування – ранковий холод страшенно актуалізується. Шкіряний перевіряє гульфік і кишені. Ключі на місці. На відміну від двадцятигривневої купюри. Він повільно встає. Його трохи хитає, вухами прокочуються хвилі дивної музики, шумів, морзянки. Ліва нога затерпла і джинси підозріло вогкі. Жовтий, як шкарпетки Бардо Тодола, вересневий світанок також має проблеми з манжетами: вітер стискає і формує повітря навколо позеленілого Міцкевича спазматично, нерівномірно. Від повітряних спазмів впале листя збирається у радіальні смуги і танцює велетенським пропелером на всохлих червоних черешках. Хвилину-другу Шкіряний спостерігає цей поганський танок, похапливо обмацуючи змерзлі клуби, де вже загніздився вертикальною, тонкою струною мацакатий первинний біль остеохондрозу. Раптом його погляд натрапляє на Пластилінового Птаха, приліпленого до бильця ослону. З його хвоста стирчить трикутний шматок тонкої бляхи. «В тих поетів дурні жарти», – дратується Шкіряний і бере Птаха за металеве пір'ячко. Так, з пластиліновим потвориськом у руці, він залишає простір з танцюючим навколо польського класика листям, і йде назустріч світанкові вулицею Цимбалюка. Біля магазину з написом «Авокадо» стоїть, ніби прислухаючись до скреготу глибинних земних пластів, Бомж. Шкіряний сповільнює ходу. Бомж жодним чином не реагує на його появу. Шкіряному здається, що обличчям, одягом, торбою Бомжа пробігають величезні, розміром з доброго таргана, воші. Бомж витягає з торби чорне кошеня і говорить кудись у простір, у стіну сплячого будинку:

– Купи. Дві гривні.

– Що там з малою?

– Купи, – Бомж дивиться в ранкове безлюддя з партизанською впертістю старого невдахи. Кошеня мружить очі.

– Ось. Вісімдесят копійок. На сто грам тобі стане.

Обличчям Бомжа накреслюються двійко рівчаків, два бґанковища, марсіанські канали, що визміюються зі сльозовиків і, попри кратери згаслих фурункулів, збігають до екватору ротової печери. Шкіряний згадує двоюрідного брата, його обличчя з такими от каналами, але блискучими від сліз. От він стоїть і плаче, нічвидою у смугастих трусах, тлустий двоюрідний брат у дверях бічної кімнати, і в руці його – смердючі шкарпетки (в нього з дитинства страшенно смерділи ноги). Брат каже: «Вони чомусь сьогодні смердять інакше. Вони завжди смерділи тухлою рибою, а тепер чомусь ацетоном. Я, певне, скоро помру». І плаче… І невдовзі, дійсно, помирає…

– На, – Бомж тицяє Шкіряному кошеня.

– Не треба, старий. Йди, похмелися.

– А та мала сучка жива, – Бомж забирає гроші, садовить у торбу чорне котисько і озирається навколо.

– Втратила око? – Шкіряний піднімає Пластилінового Птаха. Біль меншає, пульсуючий дріт огортається ізоляцією.

Бомж йде у напрямі скверу. Хлястик сандаля на його скаліченій нозі малює невидимі коми. Там, де западину в асфальті вкрила потріскана всохла грязюка, ті коми все ж набувають знаку. Знак зупиняє погляд Шкіряного на грязюці і знов він сподоблюється почути verba et voces:

«… Найважче у живописі, Володимире, намалювати запорошене середовище і всохлу грязюку. От був в Одесі один такий художник, Зайцев.»

«Це той, що написав „ Синю чайхану?“»

«Ні, інший. Його в Одесі ще, напевне, пам'ятає кілька старих алконавтів. Він постійно ходив Ланжероном із старим армійським чайником. Отаким. Ну, ти в армії не служив, не знаєш. Він з тим чайником день у день ходив до бази Плодоовочепрому і брав у чайник найдешевшу бормотуху. Від марочних портвейнів у нього була печія. В марочні портвейни додають перепалений цукор і від того починається печія… Ти ж не знаєш всього цього, у вас тут на Галичині горілчана культура, а там на півдні – культура винного алкоголізму. Краснєнькоє. Різні там вина. Масандрівські, молдавські, болгарські… Сонце. Легкий кайф. Смачно, не те, що всі ці сивушні „корони“. Так от, цей Зайцев єдиний тоді в Союзі вмів малювати всохлу грязюку. Один до одного. Ніхто так не вмів. Академіки так не вміли. Був він самітник. Я до нього раз прийшов у майстерню. Навколо майстерні – двір, зо п'ять псів бігають. Весь двір у псячому гівні, йдеш, як мінним полем. В майстерні все заставлено: картини, книжки – не пройдеш. А посередині – отака  – в людський зріст, пака партійних газет. Він ідейний був художник. Передплачував з року в рік „Правду“, „Правду України“, і складав їх, закладки робив. Але оселедець у портреті Брєжнєва також загортав. От… Прийшов я до нього, а він так – жи-и-ик – двома пальцями відрахував у тій паці газети, і витягує з-поміж них літографію: потріскана грязюка. Тріщини, тіні – один до одного. Лінія, колір, напівтон… Ти розумієш, Володимире, один до одного! Показав і сховав… Найвищий пілотаж».

Конспект відкритого уроку

Повість-катена [12]12
  Катена– від catena (латин.)– скоба, дріт для скріплення блоків.


[Закрыть] , в котрій оповідається про педагогічний процес, помсту, кохання, гру з облудоїдом, а також про виникнення, велич та занепад двох славетних міст – Модернополя та Постмодернополя

[координати екзистенційної Симфонії Стану, місто С., 3-го жовтня 1995 року, загальноосвітня школа 1—З ступенів № 12, кабінет № 16, 9-А клас]

ТЕМА УРОКУ:Життя та творчість Г. С. Сковороди.

МЕТА УРОКУ:Дати стислий огляд життєвого і творчого шляху письменника, коротко познайомити учнів з ідейно-художнім змістом сатиричного вірша «Всякому городу нрав і права» та двох-трьох байок. Розкрити учням місце Сковороди в давній українській літературі. Виховати повагу до передової культури нашого минулого та її діячів.

ОБЛАДНАННЯ: Літературний плакат «Г. С. Сковорода», ювілейні видання творів Сковороди і твори про нього: поема П. Тичини «Сковорода», роман В. Шевчука «Предтеча»; ювілейні марки і конверти, пам'ятні значки з портретами Г. Сковороди, фонохрестоматія (згідно з посібником для вчителів: Ф. М. Поліщук «Вивчення давньої літератури у 8 класі». – К: «Радянська школа», 1984. С. 77 – 78.)

[урок веде вчитель Тетяна Юрківна, 26 років, кваліфікаційна категорія – «спеціаліст 2-ої категорії»; на уроці присутні: 22 учні 9-А класу, завуч Уляна Тарасівна та студент 5-го курсу університету міста С., співголова «Філософського товариства ім. Миколая Хомського» Славомир Балюта; на уроці присутні також дві сторонні книжки: «Tractatus Logico-Philosophicus» Людвіга Вітґенштайна (видання українською мовою. К: Основи, 1995 p., переклав з німецької Євген Попович) та фантастичний роман Роджера Желязни «Створіння світла, створіння мороку»; «Логіко-філософський трактат» читає Балюта, а роман Желязни – учениця 9-А класу Фіра Ґольдман].

ОРХЕСТРА: просторове розташування суб'єктів Симфонії Стану.

СИМФОНІЯ СТАНУ: зріз сорокап'ятихвилинної екзистенції

1-ша хвилина уроку

«Антициклон – це двоопукла велетенська повітряна лінза» – згадує чомусь Світлана Гундяк, і звуки «п-у-к» у слові «двоопукла» накладаються у фонетичній шкірі її свідомости на звуки «а-й-б», що їх вимовляє Тетяна Юрківна, говорячи: «народився мАЙБутній письменник та філософ у 1722 році…»; Світлана синтезує з комбінації п-а-й-б-у-к образ великого, тлустого, чорного, кошлатого, моторного багатоокого павука, що біжить стелею, стіною, підлогою; Світлана повертає обличчя до жовтої стіни, немов хоче простежити траєкторію можливого павука, і рух її хвостоподібної зачіски відволікає Славомира Балюту від першої тези «Логіко-філософського трактату» Вітґенштайна: «Світ є все, що є подією» – «…У невеликому містечку Чорнухах, у родині малоземельного козака» – продовжує Тетяна Юрківна, а Фіра Ґольдман розгортає на колінах роман Желязни, і, перш ніж вчителька встигає сказати: «Відкрийте зошити і запишіть…», читає: «А Безіменне мертве? – Не знаю…»; «…дату», – закінчує Тетяна Юрківна. – У цей момент у можливому бутті народжується перший, визначений як елемент Симфонії Стану, екзистенційний потік у monoclonos [13]13
  Monoclonos (латин.)– з одним відгалуженням.


[Закрыть], котрий започатковує спіраль симфонічного згорнення надсвідомого. Поза знаком. – У наявному розгортаються учнівські зошити – шурхіт супроводжує текст перед очима Балюти: «1.13. Факти в логічному просторі є світом. 1.2. Світ розпадається на факти». – Сторінки розкритих зошитів, їхні зім'яті паперові периметри, їхні поліетиленові обкладинки, їхні тексти, що вдавлені в папір чорнильними, кульковими, капілярними пристроями для письма, їхні візиткові написи уможливлюють інтродукцію Симфонії. – «Білі, червоні, чорні троянди…» – читає Фіра і перегортає сторінку.

2-а хвилина уроку

Гліб Олійник виймає смужку паперу і не встигає записати вчителькою: «…в Академії Сковорода навчався добре, писав красиво і…» – 3 дурним пластмасовим стукотом падає на підлогу пенал Христини Гундяк (такий собі яскраво розмальований пенал з антитрадиціоналістським Міккі-Маусом на вічці, котрий своїми розмірами, строкатістю та мультиплікаційною бадьорістю довів би до блювотного спазму Рене Генона, Юліуса Еволу, Мірче Еліаде та пізнього Гайдеггера разом узятих). – «2.012. У логіці, – читає Балюта, – немає нічого випадкового. Якщо річ може бути складовою частиною стану речей, ця можливість має бути вже наперед закладена в ній». Співголова філософського товариства спостерігає, як Христина піднімає пенал, як при цьому трансформується її спідниця, і не розуміє щойно прочитаної Вітґенштайна. – Світлана Гундяк припиняє думати про павука і записує пропоновану вчителькою дату: Грудень 1741 року (Сковорода вступає до придворної капели в Петербурзі, фельдмаршала Мініха везуть Володимирським трактом на Схід, Фрідріх Пруський проводить першу ніч з Аурікою фон Манґров, алхімік Серторіус відмовляється від зустрічі з Бенедиктом Чотирнадцятим і спалює свій трактат «Sospiro pro ultimum», князю Ле Гуану приводять наложницю з блакитними очима, приймає отруту Клод де Ре, маршал Франції, народжується Торонга – майбутній Імператор зулусів тощо). – Гліб Олійник починає малювати карикатуру на свого ворога хулігана Лисого, і в Симфонії Стану виникає ПЕРША ТЕМА – тема помсти, котра розгортається екзистенційною спіраллю в площині, що на тридцять станових визначеностей відхилена від площини розгорнення monoclonos. – Записуючи дату «1741», Павло Мітов виходить зі стану повільноплинного екстазу, що був спровокований ще вдома ранковою дефекацією, і помічає декольте Тетяни Юрківни. – Балюта досягає тези 2.01231: «Щоб знати предмет, не конче знати його зовнішні властивості, але доконче знати його властивості внутрішні». – Завуч Уляна Тарасівна відчуває першу методичну помилку молодої вчительки і формулює її у зошит, як «відсутність роботи з класом при обговоренні біографії письменника». – Фіра Ґольдман припиняє читання роману, щоб подивитися на потилицю Віталія Золотаренка.

3-я хвилина уроку

Христина Гундяк накриває брутального Міккі-Мауса підручником і нотує за вчителькою: «…За час перебування в Європі Сковорода побував у Відні, Братиславі та деяких інших містах…» – Гліб Олійник поступово завершує контур карикатури і задає ритм першій частині Симфонії – Allegro agitato (швидко, збуджено). – Тетяна Юрківна просувається вглиб аудиторії, і Ґольдман відривається від спостереження Золотаренка: вона зітхає і краєм ока читає в романі: «Як звати цю танцівницю?» – Юрій Зацький вперше від початку уроку повертається до Юлії Маркевич і спостерігає за її профілем, чорним на золотому тлі вікна. – Тетяна Юрківна помічає рух Зацького, передбачає подальший розвиток подій і приречено продовжує розповідати: «Сковорода не хотів і в ченці, збільшувати ряди церковників, до яких у нього завжди була велика відраза…» – Гліб Олійник зосереджено малює ліву частину голови Лисого з відстовбурченим гоблінським вухом. Вікторія Тодоська робить помилку, пишучи «цирковників» замість «церковників». Світлана Гундяк бачить помилку Вікторії, але мовчить: так їй, пліткарці, й треба. – Балюта читає: «2.014. У предметах закладена можливість усіх ситуацій». – «…Сковороду знову запрошують на педагогічну роботу в Харківський колеґіум», – каже вчителька, помічаючи, як завуч дописує чергове зауваження у записнику. – «Калеґіум», – пише Тодоська. – Гліб домальовує щетинясте вухо свого ворога. – Іван Гундяк на прізвисько Бічуноза чухає свій ніс.

4-та хвилина уроку

Мітов слідкує за декольте Тетяни Юрківни, бачить смужку бюстгалтера і вдоволено пирхає: колір смужки – чорний. – Бічуноза далі чухається. – «Так провалилась ще одна спроба церк/цирк/овників піймати Сковороду в свої тенета, ізолювати його від трудящого українського люду». – «2.0141. Можливість перебувати в станах речей є формою предмету», – читає Балюта і намагається уявити дрібні, найдрібніші й зовсім атомарні факти буття, але нічого, окрім схеми атому водню із шкільного підручника фізики, йому уявити не вдається. – Спіраль екзистенційного розвитку першої темизахоплює позазнаковий простір свідомости Олега Горембйовича – він злісно штурхає свого сусіда Антіна Попадюка. В Антіна замість слова «ізолювати», завдяки штурханові, виходить «ізоблювати». – Маркевич дивиться у вікно: золоте листя, чорна ворона. – Дмитро Сич згадує, що не зробив домашнього завдання з біології, а вчитель Тарас Богданович обіцяв його спитати. – Олійник переходить до правої частини малюнка, опоряджуючи зображення мерзенного Лисого свинячою щетиною. Він шморгає від задоволення і зовсім перестає помічати вчительку. – Балюта продовжує спроби уявити атомарний факт, і на поверхню його роздумів чомусь

 
… а гори
Такі не схожі на мої, – шукаю
Твоє обличчя в юрбах перехожих.
Здогадуюсь, що марно. Не знаходжу.
Відсутня головна ознака раю.
 

Співголова філософського товариства не може згадати, хто автор тексту, і помічає Юлію Маркевич, що дивиться у вікно: її очі, ніс, волосся, напівприховану досконалість вушок, засмагу шкіри – ніжнотоновану, немов спокусливий перламутр у глибинах океанської мушлі; Балюта раптом забуває про атомарні факти старого Вітґенштайна і про тезу 2.02: «Предмет простий». – Тема Помсти, що концентрує свою структурність навколо карикатури Лисого, збільшує потугу розгорнення: Олійник домальовує ворогові величезні роги. – Олена Паньків починає стиха схлипувати, сама не розуміючи причини раптових сліз. Вона дістає хустинку і рятує макіяж. – Тетяна Юрківна відчуває розгорнення екзистенційної спіралі як втрату контролю за класом

5-та хвилина уроку

і намагається врятувати ситуацію фронтальнимпитанням: «Хто розповість про історичну ситуацію в Україні часів Сковороди?» Юрій, Іван, Світлана та Христина Гундяки піднімають руки, і Тетяна Юрківна викликає Христину. – Гліб напружено вимальовує роги – апогей Теми Помсти триває. – «В часи життя Григорія Савича Сковороди…» – починає Христина. – «2.022. Певне, що й уявний світ, такий відмінний від справжнього, повинен мати з ним щось спільне: форму», – ковзає поверхнею тексту Балюта, неспроможний відірвати свою фантазію від нав'язливого видіння оголеної Маркевич. Він робить зусилля, щоб відігнати цей образ на запасний шлях, у депо знаків нічних та присмеркових, і знову концентрує увагу на тезах Людвіґа Вітґенштайна. – «…і в 1764 році ліквідували гетьманський титул», – розповідає Христина Гундяк – «2.022», – з кожною «двійкою» в номері тези гаснуть в уяві Славомира Балюти чорні очі дев'ятикласниці. Він починає розуміти текст: «Певне…»

6-та хвилина уроку

Від шафи відривається велика, товста, дзвинчлива муха; Горембйович фіксує її появу і захоплено спостерігає синусоїду її лету. Минає декілька секунд, і муху чують усі. Христина замовкає, згадуючи якусь дату. – Олійник розмальовує роги Лисого червоним фломастером, і в збоченському відгалуженні спіралі Першої Теми Симфонії виникає привид гросмейстера тамплієрів Жака де Моле, який кричить із надр вогнища, волає до Неба: «Nekam, Adonai, Nekam» (Відплати, Господи, відплати!) – Зацький бачить, як напружується тканина на стегні Юлії, як розкривається – повільно та невідпорно – бічний розріз її спідниці. – Муха досягає вчительського столу і зависає над двотомником творів Сковороди. Золотаренко дмухає на муху (ураган понад гірським плато); спостерігаючи це, Галина тишком сміється; Фіра голосно пхикає; Тетяна Юрківна робить їй зауваження: «Есфірь!» Муза з форсажним хурчанням злітає до вікна. – Зацький обережно торкається руки Маркевич, та відводить руку на дві секунди пізніше, аніж він очікував. – Відчужений від спокусливих видінь, Балюта читає в «Логіко-філософському трактаті»: «2.0233. Два предмети тієї самої логічної форми відрізняються один від одного – незалежно від їхніх зовнішніх властивостей – лише тим, що вони різні». – Тема Помсти в Симфонії Стану занепадає. Зображення рогатого Лисого вивершено. Олійник підписує свій твір поганим словом і тріумфально оглядає обрії класу. – Муха б'ється у скло. – Тетяна Юрківна дякує Христині Гундяк за відповідь, ставить їй «п'ятірку» і продовжує лекцію: «Листи Сковороди останніх років життя сповнені глибоких філософських роздумів про щастя, про добро і зло, красу і потворність» – Екзистенційна спіраль першої Теми згортається у станову невизначеність. – Зацький кладе руку на стегно Маркевич, і в надсвідомому вищі сили буття дають дозвіл на розгорнення другої теми.

7-ма хвилина уроку

У знаковому просторі назва нової теми спрощується до слова «кохання». Друга частина Симфонії Стану, підпорядкована цій темі, відбувається в темпі Andante (спокійно) і супроводжується символами підпілля та андерґраунду. Центр розгорнення спіралі визначається у відношенні глибинних станових цілісностей Юлії Маркевич та Юрія Зацького. – «3.141. Речення не є сумішшю слів, – читає Балюта, – як музична тема не є сумішшю звуків. 3.142. Сенс можуть виражати лише факти, а не група назв». – Геннадій Пузло потихеньку дістає з-під столу самвидавський рок-часопис. – Вчителька цитує Ковалевського: «Біля Харкова є місце, яке називають Гужвінське, що належало поміщикам Земборським, котрих любив Сковорода за добрість їх…» – Ґольдман нишком підглядає за Золотаренком, який уважно записує лекцію, і лише зрідка відволікається, щоб подивитись на муху. – Тодоська робить помилку в прізвищі «Земборські» і пише «Зомборські». Світлана Гундяк зауважує це і згадує фільм про зомбі. «Зомбі, зомбі, зомбі», – пошепки наспівує вона, обертається і наштовхується на дикуватий погляд Вікторії.