Текст книги "Імператор повені"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

Драбант перезарядив мушкетон, припалив свіжу порохову смужку і знов прицілив Анемподеста. Він вже відтягував важеля, коли пес вискочив з кущів глоду, безгучно атакувавши Каштанового приятеля. Той не розгубився й притульним пострілом розніс псові голову. Відкинувши мушкетона, він витяг баталійну сокиру і кинувся за прочанином.

Анемподест вмів бігати швидко: безголовий собака ще перебирав лапами, коли учень авви Макарія перескочив тин і побіг уздовж дубової стіни. Браму йому відчинили вчасно. Перше, що він побачив на хуторі, була дуже товста жінка у довгій сорочці і чорній неремітці [46]46
  Перемітка (або ж «намітка») – головний убір: довге полотнище у формі рушника з тканим або вишитим орнаментом, яке носили поверх очіпка.


[Закрыть]. Вона небавом, наче ожилий лаврський дзвін, піднімалася драбиною на поміст, приторочений до дубових колод. Прочанин несамовільно прикипів поглядом до величного сходження товстухи, як до обрядового поступу споконвічної земляної Сили. Кожний крок змушував драбину сервільно вигинатися і тріскотіти; при цьому з-під перемітки викочувалися, наче два гарбузи, щоки велетенського бабища. Товстуха тримала арбалет, розміром як катапульта.

Драбант тим часом убив ще одного пса і гнався за Анемподестовим проводирем.

«Заручника хоче узяти», – пояснив прочанинові зизоокий хуторянин, підглядаючи за гонитвою крізь дірку в брамі.

Над головою Анемподеста заскрипів поміст. Товстуха вийшла на бойову позицію. Прочанин відіпхнув зизоокого від дірки і побачив Голомозого зовсім близько. Той вже був без халата, у лускатому панцирі, і біг розміреним кроком, не збиваючи дихання. У ту мить, коли Драбант сокирою, наче гаком, підсік проводиря, загострений патик ляснув його в груди.

Якби товстуха-арбалетниця стріляла залізним прутом, Голомозий сконав би на місці. Але ясенева палиця не подужала панцира і тільки збила з ніг. Хлопець-проводир підхопив Драбантову сокиру і в два стрибки досяг брами. Голомозий повільно підвівся, тримаючись за груди, але другий патик пробив йому гомілку. Навколо пораненого воїна застрибали-загавкали осмілілі пси. Хуторяни відчинили браму і вийшли до ворога. На чолі загону йшов озброєний вилами Опанас Канюка, син Северина. Молодші родичі несли рибальську сітку.

Опанас відігнав псів і спитав Драбанта:

«Пан лицар хочуть нагло померти чи будуть відшкодовувати статутну віру?»

«Ще хто кому нашкодив…» – крізь зуби промовив Драбант. Він обхопив руками патик і повільно витягав його з рани.

«Не чую, шо то Ви там шепочете?»

Зі звірячим риканням Голомозий вирвав патика. Зброя хуторян пробила лише чобіт і м'язи. Драбант сперся на закривавлену палицю, підвівся, з хижим вищиром оглянув селян і пообіцяв:

«Вам відшкодують».

Коли Голомозого, закрученого у сітку, занесли до двору, сини Опанаса веселими криками прославили влучність арбалетниці:

«Бабаматка підстрелили лицаря!»

«Не зчиняйте ґвалту, варнаки, – зупинила їх Бабаматка, що якраз злазила з помосту, відсапуючись і важко збираючи дихання. – Покійник у хаті!»

Анемподест вийшов перед очі Опанаса, вклонився йому і ґречно подякував.

«Кілько візьмете за панахиду, отче?» – спитав новий господар хутора.

«Відпрацюю молитовним робом за врятування».

«Не годиться, – заперечив Опанас. – Дамо Вам, превелебний отче, хліба й до хліба».

Прочанин ще раз подякував і спитав:

«Хто ця, перепрошую, воїтелька, що так вчасно зупинила мого найнебезпечнішого ворога, котрий, до Вашого відома, є неабиякий aggressor [47]47
  Aggressor (лат.) – розбійник.


[Закрыть]і захисник єретиків-адамітів?»

«Вона не воїтелька, всечесний отче, але удова мого вуйка, що помер три роки тому. Діти кличуть удову Бабаматкою, але християнське ім'я її – Марія. Вона була узята в нашу родину з півдня, із роду людей прикордонних, де змалку навчилася кидати стріли не гірше від своїх братів. Але далеко ходити тепер не може, самі, отче, бачите… Якби Бабаматка була з нами вранці біля фільварку, Журавичі ніколи б нас не здолали… Гей! – покликав Опанас хуторян. – Підійдіть-но усі до отця під благословіння…»

Анемподест благословив весь клан Канюків, а особливо ретельно – арбалетницю.

«А де, предобрий отче, той Святий образ Матки Божої, що Ви з ним приходили до села?» – спитав миршавий Мирон, брат Опанаса.

«Та Свята ікона Богородиці велінням Вищих Сил мною схована до виповнення часів», – збрехав прочанин.

Селяни перезирнулися, але обійшлося без подальших розпитувань.

Мирон відвів прочанина до світлиці, де під образами лежав у дубовій труні Северин. Не маючи ані требника, ані Святого Письма, Анемподест став проказувати молитви і принагідні уривки Євангелія по пам'яті. Він навіть забув подумки вибачитися перед Небесними Ієрархіями за таку профанацію. Його точила думка про час, відпущений Вбивчим Написом. Він мордувався тим, що безнадійно застряг у Матні і не має права навіть на мить закуняти. Удова Северина невідступно сиділа при гробі, час від часу приходили інші жінки, плакали і хрестилися, слухаючи євангельські оповідки. На прочанинове щастя, жоден з хуторян не розумівся на літургії, отже саморобні новели учня авви Макарія приймалися цими добрими людьми за найавтентичніше Писання.

За вікном світлиці була вже глупа ніч, коли Анемподестові запропонували підвередити тілесні сили їдлом та відпочинком. Жінки відвели його до баштового покою, де накрили стіл варениками, сметаною та медом. Хоча прочанин не був впевненим, чи закінчилась вже Петрівка, чи ні, але від сметани не відмовився, швидко втішив утробу і впав на ліжник у передчутті Опадла.

10

Йому знадобилося кілька хвилин, щоби зір призвичаївся до радісного зеленого Сонця. Він стояв на гірській дорозі, і перед ним розгортала бганки і тераси довгаста долина, з трьох сторін обмежена горами. Спадисті схили вкривали арніка і лілова лаванда. Від густого лавандового запаху паморочилось у голові.

Марципанова Акробатка виникла звідкись ззаду. Її волосся прикрашав вінок з великих трикутних квітів. Опад-лійське Сонце надавало її шкірі сіруватості, а очам – берилового зафарблення. «Цікаво, а як виглядала вона у нашому світі?» Вголос він спитав:

«Хіба я можу пересуватися позасвідомо?»

«З моєю допомогою».

«Може я ще щось робив з твоєю допомогою?»

«Може», – погодилась Сапфіра і показала рукою униз:

«Бачиш? Ось Долина Драговозів. Он там, за пагорбом – Картагена…»

«Ми не запізнюємось?»

«Злякався?»

«Я не з своєї волі затримався у Матні надовго».

«Хіба? – непереконливо здивувалася дівчина. – А тут тебе майже не було усього півгодини…»

«Як?»

«Обернися».

Анемподест послухався. Гранітна кістка Райдужної Гори підносилася лише у трьохстах кроках за його спиною. Дорога, на якій вони стояли, виповзала з печерних челюстів її підніжжя. З цього боку Гора мала не менш вражаючі розміри, аніж з фасаду, і так само була оточена будівлями і рудними смітниками.

«Не дивуйся, Витискуваче. Час – недолуга і несамостійна підбивка буття. У всіх світах він лише мовчазний і покірливий раб Зумовленості. В Опадлі час тече інакше, ніж в Опорній Реальності. Він тут, як це точніше означити, м'якший і легше змінює свої властивості».

«Чому?»

«Деміург Матні або не вміє, або не хоче працювати з часом».

«Може це поза його волею. Можливо, що такі перетворення йому заборонені Всевишнім?»

«Навряд… Адже добрий батько ніколи не заборонить своїм дітям гратися найцікавішими іграшками. Опорна Реальність завжди дивувала мене віковічною непорушністю природних законів, але… – Сапфіра, немов згадавши своє акробатичне минуле, несподівано перекинулась через голову у запаморочливому стрибку, загубила вінок, і знову твердо стала на ноги. – Хто я така, зрештою, щоби мудрувати над вчинками Деміургів».

Анемподест вирішив підтримати дівчину:

«В Книзі Йова про Господа Єгову сказано: „І в Янголах своїх бачить недоліки…“».

«Невже?»

«Так. У вісімнадцятому вірші четвертої глави. Там, де Еліазар втішає загноєного Йова».

«Ти така вчена людина, – зробила великі очі Марципанова Акробатка, беручи прочанина за руку і тягнучи за собою. – Ґлобусові ти сподобаєшся».

Вони майже побігли дорогою, що пірнала у вибалок, робила широкий виток навколо порослого лісом пагорба, а тоді звивисто збігала в долину, до широкої темно-зеленої ріки й міських будівель, ближчі з яких тулилися уздовж річкових берегів, а дальні п'ялися на протилежний схил гірської углибини. Лавандовий дух міцнішав і згущував повітря.

«Сапфіро, а що таке Потік Хореф?» – спитав він, і дівчина притишила ходу.

«Про це довго розповідати».

«Я послухаю», – сказав він так благально, що одразу спротивився самому собі.

Марципанова Акробатка знизала плечима:

«Тоді слухай… Колись давно, у явності, котра називається Вічною Візантією, жив мисливець на ім'я Констант; а ще вважають, що його звали Меркатором, і про це сперечаються, а інші називають його Хізертом, і про це сперечаються ще більше… Тоді, чотирнадцять тисяч років тому за відліком Опорної Реальності, у Вічній Візантії жили хижі дікраноптери – двоголові орли. Тепер вони вимерли і лишилися тільки на гербах і монетах, а в часи Константа це було могутнє і владне плем'я, що царювало над горами і найвищими деревами того світу. Дікраноптери були такими величезними і сильними, що могли підняти у повітря і кинути на скелі дорослого мартихора або ж дитинча садхузаґа. Кожну голову такого птаха прикрашав пурпуровий гребінець, і було у Вічній Візантії повір'я, що узвар з гребінця дікраноптера дарує вічну молодість. У Константа (чи може Меркатора) була наречена, яку звали Телера (а інші кажуть, що ім'я її було Шіріне, а ще інші – Нікіппа, і про це теж багато сперечаються, особливо чоловіки) і яка обіцяла мисливцеві, що одружиться з ним, якщо він принесе їй заповітний гребінець, зрізаний з голови живого птаха. І Хізерт (повірмо, що його могли називати й цим іменем) відправився на полювання. Він знайшов у крейдяних Рітейських горах, які захищають теплі моря Вічної Візантії від північних вітрів, самотнє гніздо дікраноптерів і обладнав поряд багатоденну засідку, сподіваючись, що орли залишать пташат на час полювання. Але мудрі хижаки завжди полювали почергово і не залишали гніздо без охорони. Одного разу орел-батько вполював небезпечну здобич – алярмічного порскача. Ця тварина накопичує у сліпій кишці особливу селітряну суміш. Якщо порскачеві загрожує смертельна небезпека, він через анус випорскує суміш, а та, при з'єднанні з повітрям, миттєво вибухає і нищить все навколо. Мудрий птах знав про цю пастку і вбив тварину блискавично, не давши їй часу на переляк. У гнізді він мав відокремити стравохід порскача, не розриваючи його, і викинути. Але Констант випередив дікраноптера і, коли обидві голови птаха заходилися роздзьобувати тушу, пустив стрілу просто у сліпу кишку мертвого порскача. Гніздо вибухнуло. Поранені дікраноптери попадали на крейдяні скелі. Меркатор добрався до одного з пташат і відрізав гребінці, хоча орлятко билося і кричало на всі Рітейські гори. Хізерт вже вертався додому, коли побачив зграю дікраноптерів. Почувши крики орляти, вона вилетіла з гірських криївок. Зграю вів на помсту сам орлячий король Маргуз, кожне крило якого було завдовжки як двадцять черменських мечів, а кігті могли шматувати залізо. Констант зрозумів, що не врятується, бо чув у клекоті Маргузового воїнства присуд Напередвизначеності. За звичаями тогочасної Вічної Візантії він мав підкоритися Зумовленості і прийняти смерть як філософ, не роблячи безглуздих та ганебних вчинків. Але мисливець кинув виклик Зумовленості і стріляв у дікраноптерів і співав пісню, слова котрої навмисно загублені. Й кожна його стріла вражала ворога, і восьмою він вбив Маргуза. І тоді він побачив дивовижний срібний Потік, що розливався крізь повітря і скелі, і дивних птахів надвечір'я, що летіли над тим потоком. І ця надсвітова повінь знесла залишки Маргузової зграї. З того часу відомо: якщо кинути Напередвизначеності справжній виклик і проспівати перед обличчям загибелі Справжню Пісню, то приреченість відступає, закони буття руйнуються і доля посміхається сміливцеві. Через багато століть поет Ламех склав вірші про Цілунок Фатуму і там були слова, які запам'яталися народам тих світів, де розкошує нелякана Напередвизначеність:

 
Я бачу видих світу як Потік
і порожнечу хтивлену в горлянці
і кажанячий лоскіт всіх підпор
повалених Правічним Беззаконням
і назву „Хореф“ і безодню в ній.
 

…Ось так, з легкої руки Ламеха, цей особливий прояв Хаосу, який відгукується лише на Справжню Пісню, приходить на допомогу і руйнує тромби Зумовленості, стали називати Потоком Хореф. Кажуть, що ті, хто пили з нього перемогу над Зумовленістю, мають особливу долю й особливі права перед Всевишнім. Пророковано також, що ними викупається недосконалість світобудови».

«Небезглузде передання, – розмисливо сказав Анемподест. – Я чув про подібні випадки і в нашому світі… А що було з Константом далі? Чи він оженився на тій марнославній дівчині і чи були в них діти?»

Сапфіра посміхнулась:

«Легенди несправедливі до жіноцтва. Як тільки герой виконує забаганку нареченої, вона сподівано щезає з обріїв казки як даремна примара біснуватої відповідальності».

Анемподест поворушив губами, ніби смакуючи слова Марципанової Акробатки.

«Ти красиво сказала, хоча й незрозуміло».

«Це тільки цитата. З монологу Цариці Савської у п'єсі „Мнемозавр“. Здається, з тисяча сімсот першого акту…»

Вони подолали три чверті милі, коли прочанин знову звернувся до дівчини:

«В Біблії теж згадується потік із назвою Хореф. У сімнадцятій главі Третьої Книги Царств. Біля потоку Хореф переховувався пророк Ілія Фесвітянин від гніву нечестивого царя Ахава. Там круки приносили йому хліб і м'ясо. А потім потік пересох… А чи відомо тобі, Сапфіро, що мовою давнього Ізраїлю „хораф“ і значить „потік“?»

«Певно, цим означено, що Ілія теж пив з Потоку Хореф».

«Біблія того свідок. І той головатий Анаґа згадував Фесвітянина…»

«Ми майже прийшли, – перервала прочанина Акробатка. – Ось Картагена, а там, за мостом – Ринкова Площа, на якій безугавно відбувається Карнавал».

Анемподест побачив занедбану перспективу колись розкішних кам'яниць. Їх спорудили з кольорових ґатунків крейдяника і прикрасили різноманітним ліпленням. Мавританські вежки підносились над фасадами, котрими крокували злютовані батальйони путі. Колони мішаних ордерів підтримували химерні еркери, оздоблені вертепами скульптур і фалічних баклажанів. Гіпсове і мармурове листячко, огірки та патисони оточували кожну віконну арку. Розбите скло і розтріскана штукатурка не псували загального враження кулінарної схибленості архітекторів. Відпалі елементи фасадів апетитно вростали в ґрунт вулиці, котра вела до розцяцькованого мосту. Він напинався аркою на хребтах мармурових драконів, занурених у малахітовий струмінь ріки. В смарагдових променях мармур виглядав шафрановим і теплим – дракони відповідно живими. Очі рептилій, зроблені з кольорової смальти, весело підморгували Анемподестові.

Вулиця була безлюдна. Лише побіля мосту розташувалося кілька опадлійців у строкатих строях і з алебардами. Здалеку вони нагадували ярмаркових арлекінів.

«Це охорона Карнавалу, – пояснила Марципанова Акробатка. – Традиційно її відбувають бійці Препотужного Рушення Низових мартоплясів спільно з достойниками Ґільдії фігурантів Катарактного Театру».

Сапфіра рушила до застави мартоплясів, перестрибуючи повалені колони й розбиті капітелі. Прочанин пострибав за нею, зачіпаючись за гостряки мармурових уламків. Він вже не здивувався, коли міст виявився набагато ближчим, аніж здавалося з пагорба.

Обличчя охоронців прикривали червоно-чорні напівмаски. Довгі алебарди виглядали декоративно і навряд чи використовувалися колись за основним призначенням. Під веларіумом [48]48
  Velarium (лат.) – тент.


[Закрыть]було накрито стіл фруктами, вином та окостами. Анемподест подумки порівняв цю заставу з кострубатим вояцтвом Райдужної Гори і зрозумів, що мартихори і садхузаґи давно вже не турбували мостові укріплення Картагени. Він сповнився поваги до лев'ячих жуків та ґномів.

«З поверненням!» – вклонився дівчині найближчий охоронець.

«Добридень, Маско!» – акробатка відповіла прикладанням руки до серця. Мавпуючи її жест, охоронців привітав і прочанин.

«Що нового на Карнавалі?»

«Ґлобус переселився».

Анемподест побачив, як виблідло обличчя Марципанової Акробатки. Запала незручна павза і мартопляс вдався до подробиць:

«Це сталося увечері, під час Вистави і ніхто з Ґільдії не очікував його переселення. Однак потім було знайдено Ґлобусового заповіта, де згадувалось якесь пророцтво про теперішні дні та переміни…»

«Де заповіт?»

«Його віднесено до Музею».

«Ми йдемо туди».

Охоронець погідливо кивнув і дав Сапфірі напівмаску. Інший мартопляс вручив таку ж іграшку Анемподестові. Машкару акробатки прикрашав червоний трикутник, а прочанинова була розділена вертикальною рискою на дві половини. За прикладом дівчини учень авви Макарія начепив картонну мармизу й відчув, що не може дихати носом. Шнурівка стиснула потилицю.

Коли вони проминули арку, дівчина повідомила:

«Твоя маска називається „Термінатор“, а моя – „Дефлорація“. Якщо нас будуть кликати цими назвиськами, не дивуйся».

«Ці маски невипадкові?»

«Забудь про випадковість. Вона заповіла нас Зумовленості».

Анемподест помацав стиснутий машкарою ніс і прошепотів:

«Тромб Зумовленості».

«Що?»

«Тільки цитата».

Чим далі вони заглиблювалися у місто, тим химерніші архітектурні фантазії підносилися обабіч їхнього шляху. Опадлійське бароко здавалося невичерпним щодо оздоблення фронтонів, фризів, ніш, медальйонів та архітравів. Кумедні малахітові мавпочки з рубіновими очима гасали між вікнами і підтримували карнизи, діабазові чаплі танцювали навколо ґранітних рюмерів, алебастрові ґобліни визирали з бірюзових, опалових та оніксових глибин ліґурійських, мавританських, турецьких лоджій, бронзові мартихори відкривали шаблезубі пащі на раменах рустованих контрфорсів, чавунні ґемони звивалися в судомах і показували небу викладені бурштином язики, жадаїтові хвости і нефритові геніталії, ховалися від небесного гніву під барабанами бань, шпилів та флюґерних кампанел; порцелянові ґалери плили мідними дахами, здіймаючи латунними веслами скляну піну, носи й вітрила бронзових ґалеонів вистромлювались з ростальних апсид і розсували колони, за якими чаїлися яшмові левіафани, мельхіорові коропи, обсидіанові кракени, ортоклазові восьминоги, теракотові ґорґули та залізні скорпіони. Вирізьблені з суворого сірого каменю лицарі вклякали перед мармуровими красунями і велеможні базальтові посадовці грізно і зичливо підносили золоті скіпетри, держави, пергаменти і посохи над свинцевими і чавунними решітками, незчисленними, як піддані світових імперій. Анемподест заледве встигав здивуватись вибагливості чергової споруди, як наступний будинок перевершував її строкатістю фактур і кількістю витребеньок. Один з палаців прикрашали сороміцькі горельєфи, вирізьблені з рожевого каменю. Величезні мавпи (чи, може, волохаті клишоногі гостровухі дикуни) вигадливо дефлорували поставлених у різноманітні пози дбайливо зачесаних дівчат та хлопців. Задивившись на горельєфи, прочанин не зауважив чергового уламку під ногами і боляче вдарився. Він сприйняв біль як заслужену кару за неприпустиму цікавість і постановив собі не дивитись на оголені статуї.

Перед фасадами палаців були насаджені ялинки й невідомі йому пірамідальні дерева з густим сіро-блакитним листям. Сріблясті стовбури найбільших рослин обвивали бронзові ланцюги з гербами та прапорцями. Мармурові та ґранітні створіння з хижими ликами, припнуті цими ланцями, сурмили в прозорі мушлі, охороняли широкі сходи палаців, балюстради і ковані брами.

Більшість споруд була занедбана, шиби розбиті, або запилюжені, клумби позаростали бадиллям, але у двориках де-не-де чулися голоси і на вулицях почали зустрічатися зграйки строкато вдягнених тубільців у незмінних напівмасках.

«Добридень, Маско! Добридень, Маско! Добридень, Маско!..» – повторювалося і множилося вулицями Картагени. Марципанова Акробатка чемно й моторно розкланювалася із зустрічними фігурантами, а прочанин з кожним кроком все вдаліше копіював її привітальні вправи.

Вулиця, затиснута триповерховими палацами, несподівано улилася до круглої площі, прикрашеної бовванами невизначеної – а радше подвійної – статі, а також статуями страхітливо мускулястих чоловіків з настовбурченими у бік гермафродитів прутнями. Холодний гірський вітерець напинав червоно-сині веларіуми, натягнуті між портиками, що оточували забрукований простір. Велика будівля, притулена до схилу кораблеподібної скелі, вгадувалась за їхніми колонами. Її видовжені куполи підносилися над Картагеною, немов срібні шоломи велетенських охоронців.

«Славетний Катарактний Театр, – показала на куполясту споруду Сапфіра. – Увечері ми підемо туди по Німу Розвідницю».

«А що вона там робить?»

«Вона теж грає у „Мнемозаврі“».

«Кого?»

«Танцюристку Таїс, бактрійку Айшу, Жанну Гентську, Матаатарі, Лукрецію Невес, Цюй Лі, Вальмару де Совінар, Маґалу Фрай… Кожну жінку, котра танцює в обложеному ворогами Місті. Ми беремо сюжети для „Мнемозавра“ з репертуару чотирьох світів».

Сапфіра завернула до бічного портика. Анемподест зауважив, що у центрі площі стоять мажі й вози з відпочиваючими опадлійцями. Їх було не більш як півсотні. Деякі спали під веларіумами, на бруківці.

«Що це за табір?»

«Це – Карнавал».

Прочанина пересмикнуло від образи. Не для того він тут, щоби вислуховувати невдалі жарти. Помітивши його ґримасу, Марципанова Акробатка підтвердила:

«Так. Ті, що на возах і під тентами – офіційна частина Карнавалу. Як і встановлено від початку Сущого – на Ринковій Площі, у центрі міста».

«Але ж вони сплять».

«Карнавал триває вже триста років. Не можна ж безугавно веселитися три століття. Люди все ж таки».

«Карнавал триває задля Карнавалу?»

«Не зовсім».

«А нащо?»

«Для витіснення Абсолютного Зла злом звичайним. Адже Абсолютне Зло – це те, що після Карнавалу».

«?»

«Зараз побачиш Музейну Колекцію і тоді вже все зрозумієш».

«Сподіваюсь», – промимрив Анемподест і ще раз озирнувся на сплячих карнавальників. Тепер він зауважив, що вози дуже старі, розсохлі, майже розвалені, а бруківку Ринкової Площі у кілька шарів вкривають ковдри, подушки і ліжники з козячої повсті. Великі смугасті коти вешталися тим ганчір'ям і хтиво нявкали.

Він задивився на котів і ледве не загубив поводиря. Сапфіра швидким кроком пройшла крізь портик і вже завертала у бічний провулок. Прочанин чимдуж побіг за нею. Обличчя під маскою одразу вкрилося потом. Він наздогнав дівчину перед чорним фасадом споруди, яка нагадувала костьол єзуїтів у Львові, але перевищувала його розмірами принаймні втричі. Над арковим входом вигинався щербатий напис [49]49
  Pantodape historia (лат.) – змішана історія.


[Закрыть]:

Напис дублювався ще кількома абетками, літери яких Анемподест вже бачив на моноліті у Райдужній Горі. Сапфіра потягла за кільце масивні двері й увійшла до Музею. Прочанин рушив слідом, попередньо перехрестившись і поклавши руку на держално кинджала.

Він очікував побачити величну залу, а опинився у маленькій, захаращеній шафами і комодами кімнатці. За масивним столом, що займав третину музейного передпокою, сидів добродій у довгому повстяному жупані і без машкари. Його невиразне, євнухоїдне обличчя було крейдяно-білим, круглі очі поглипували по боках. У піднесених бровах і густих зморшках лоба застиг задавнений переляк. Тільки ніс добродія був видатним: хрящуватим, з нервовими крильцями, які безперервно ворушилися, немов напнуті появою прибульців.

«Познайомся, Витискуваче, це – Пйотр Шун'ята, широко знана серед тутешніх племен і народів особа, – відрекомендувала добродія Марципанова Акробатка. – Ми ще називаємо його Гімнософістом [50]50
  В античну добу та у часи Середньовіччя гімнософістами називали індійських факірів (йогів) і всіх, хто практикував ритуали Ведійської релігії. Вважалося, що ведична мудрість (софія) формалізована лише у формі ритуальних пісень (гімнів).


[Закрыть]за його незбагнену любов до іноземної мудрості. У Східному Квадранті, уяви собі, деякі мудреці вважають, що праматірною субстанцією всіх світів була найзвичайнісінька Порожнеча… Так-от, три тисячі триста актів тому цей непереможний зух грав у „Мнемозаврі“ Орфея, а дочка останнього Великого Стратега була тоді нашою Еврідікою. У нього, зрозуміло, нічого не вийшло з урятуванням коханої й Еврідіку просто на сцені Театру зжер приблудний ґоблін, що грав Владику Гадеса. Завдяки цьому от героєві припинилася остання правляча династія Опадла».

«Як я вас всіх ненавиджу…» – зітхнув Пйотр.

«Переселяйся».

«Куди? Ви ж, волоцюги, усюди живете…»

«У Гадохху, наприклад. Там вже точно нікого з нас не зустрінеш».

Шун'яту пересмикнуло. Він підвівся, забрязкали ключі.

«Чекай, – зупинила його Сапфіра, – я ж тебе ще не познайомила з новим Витискувачем».

«А що, я його не бачу? – огризнувся невдаха. – Такий самий, як і всі попередні. Нічого не тямить в Особливій Обороні, маску носити не вміє, сопе як простуджений кобольд, а ще хоче попити водички з Потоку Хореф і після всіх пригод переселитись у Вічну Візантію».

«Послухай-но, чоловіче, – втрутився до розмови Анемподест, якого за живе зачепило порівняння з якоюсь недужою істотою. – Я може й не тямлю нічого у вашій обложній стратегії, але ні потоків, ні візантій не виборюю. Я лише йду молитися про спасіння своєї грішної душі до Святого Божого граду Єрусалиму».

Пйотр уважно подивився на Анемподеста непорушними глипалами, промурмотів щось невиразне і, як здалося прочанинові, примирливе. Потому він заходився відчиняти замки на залізних дверях. Робив він це майже з насолодою, ретельно відраховуючи ключі фунтової зв'язки, прислуховуючись до клацання замикаючої механіки. Після всіх потрібних обертів та натискань двері безгучно втопилися у стіні і з жовтуватого простору за ними на прочанина дихнуло теплим сухим повітрям. Це повітря пахло терниною, корицею, перетертою м'ятою і послідом ящірок. Анемподестові пригадалися серпневі ночі у Михайлівському монастирі, щовечірній подих степового вітру, котрий навіював гріховні думки, заважав спати і молитися.

«Де ти сховав Ґлобусового заповіта?» – спитала ключаря Сапфіра.

«Я не ховав, – заперечив Гімнософіст. – Він там, де зберігаються всі заповіти Обраних Хорефа від часів падіння Оста-Йезда. У сап'яновій теці Semata Lygra [51]51
  Semata lygra (грец.) – погибельні письмена, які давньогрецький герой Белерофонт, за проханням царя Пройта, приніс Іобатові. Сам герой уникнув смерті лише завдяки тому, що не прагнув прочитати текст послання.


[Закрыть]у четвертому кабінеті архівного відділка Destinata [52]52
  Destinata (лат.) – слово має подвійне значення: 1) намір, план; 2) наречена.


[Закрыть]. Ти можеш хоч зараз пройти туди і зняти для себе копію у встановленому порядку. Там є папір і чорнило».

«Добре, – одразу погодилась дівчина. – Тоді я лишаю Витискувача на тебе. Маєш ознайомити його з історією Особливої Оборони. Зустрінемося за годину біля опудала василіска».

Вона щезла за дверима. Луна від швидких кроків Марципанової Акробатки прокотилася через передпокій і згасла.

«Легковажна панянка Дефлорація!.. – розтягся у відразливій посмішці ключар. – Невже вона справді думає, що триста років такої історії можна розповісти за якусь там годину?.. Тут цілого тижня не стане…»

«Ми не маємо стільки часу, добродію, – зауважив Анемподест. – Ми поклялися на Вбивчому Написі, що за добу повернемося до Райдужної Гори».

«Встигнете», – впевнив прочанина невдатливий рятівник Еврідіки і жестом запропонував прочанинові увійти до Музею.

Пройшовши крізь двері, Анемподест потрапив на ґвинтові сходи. Він двічі вдарився потилицею, поки не призвичаївся до економного маршу чавунної спіралі. Пйотр тупотів попереду, бурмочучи, наче молитву:

«… Ми всі тут чужі. Нащо ми сюди прийшли, хто нас кликав? Звідки йдемо ми? Куди? Чому кожне з місць визначено як „не наше“? Нас ніхто не чекає, ми всім остогидли, всі хочуть бачити замість нас щось інше. Невідомо що, лише б тільки інше… Ми небажані гості, через нашу небажаність ми стаємо лише собою, порожнечею, місцем від'ємності, але вперто ображаємось на безпритульність… Чужинці… Сліпі кошенята… Гадохха? Ви лякаєте мене Гадоххою? Ха! Чим ваша Опадла краща за Гадохху? Чим одна назва порожнечі краща за іншу? Що ви витискуєте? Порожнечу… Що приходить замість неї? Порожнеча в іншій масці, в іншій назві та іншій мові, і ми знову непрохані гості, чужинці, зайди. Витискувачі нічого в нікуди…»

Балакучий ключар вивів Анемподеста у темний прохід і раптом зупинився, витяг з кишені і запалив від кресала свічку. Її світло виокремило з мороку мармурову плиту, приґвинчену до стіни коридору. Гімнософіст обмахнув з пам'ятки павутиння.

«Подивися, чужинче, на цей скалок бундючних часів, на цей витвір батьків-засновників безглуздого Карнавалу… Тобі добре видно? Ти можеш прочитати цей напис? Ні? Я тобі перекладу… Послухай, що тут було вирізьблено, на цій стелі, триста двадцять п'ять років тому священною мовою Вічної Візантії:

Карнавал – перевернений світ.

Карнавал не знає розбіжностей між акторами

і глядачами. В Карнавалі всі учасники активні.

Закони, заборони, обмеження, ієрархії і пов'язані

з ними страх, пієтет, етикет на час Карнавалу

втрачають своє значення.

Карнавал єднає, примножує, лучить священне

з буденним, високе з низьким, велике

з малим, добро із звичайним злом…

І таке інше… Ти розумієш, чужинче, що тут написано? Тобі не смішно? Якби хтось тепер, через триста років безперервного Карнавалу, вийшов до тих машкарадних сплюхів на Ринковій Площі і проказав би їм усю оцю велемовну теорію, то що б вони зробили з ним? Побили б камінням! Розірвали б на дрібнесенькі клапті і нагодували б ними котів!»

«Що ж правило за первісну мету Карнавалу?»

«Зніми цю маску, Термінаторе, чи як там тебе, не душися… Отак краще… Якою, питаєш, була первісна мета? Первісною метою був звичайнісінький порятунок… У ті далекі часи, коли автори цього напису були ще підлітками, війська Абсолютного Зла несподівано нанесли арміям Благих Сил страхітливі поразки. Загинув імператор Лаверак, останній з могутніх правителів Оста-Йезда, і його столиця була розчавлена велетенськими садхузаґами. Залишки захисників Добра і Порядку втратили зв'язок поміж собою, назавжди залишили морське узбережжя і відступили до гірських долин. Та темна доба дістала назву Partitio, себто Поділ, а поети назвали її Днями Забутої Відваги. Небагато фортець і укріплень витримали облогу монстрів у ту небезпечну добу. Тоді ж стараннями розвідників, які знайшли в Матні давні літописи примх Напередвизначеності, було знайдено особливе місце, де Зумовленість та Спонтанність переплетені і граються між собою у вічну Гру Витиснення. На цьому місці за наказом Стратега Озії Першого побудували Катарактний Театр і на його сцені втаємничені почали свою гру, відому пересічним мешканцям Опадла як Вистава „Мнемозавр“. У цій буцімто Виставі у кожному акті розповідається (під різними сюжетами, з різними фігурантами та персонажами) історія обложеного ворогом Міста, мешканці якого влаштовують перед обличчям погибелі викличний Карнавал – себто Особливу Оборону – і тим накликають на голови ворогів нищівну, таємничу і малодосліджену Силу…»

«Але до чого тут, наприклад, Орфей з Еврідікою?» – перервав пояснення учень авви Макарія.

«Орфей? Це з матнійського репертуару… Фабула деяких тамтешніх вистав переробляється тут для потреб Особливої Оборони… Я продовжу… Отже, згадувана Сила ні добра, ні зла, але пов'язана з творчими стихіями Передвічного Хаосу. Його ж природа зрозуміла лише Єдиному. Поети називають цю Силу Потоком Хореф. Для Благих Сил Потік недоступний, позаяк він найчистіше, абсолютне втілення Беззаконня, себто старший родич щоденного звичайного зла».