Текст книги "Імператор повені"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)

21

Кілька хвилин болі голови не давали йому зрозуміти навколишнього.

Спочатку з мороку виступили пломінці свічок, потім відблиски на золотому багеті.

«Очуняв?»

Анемподест впізнав голос Сапфіри-Белітіс.

«Ти врятувалася…» – констатував він озираючись. Навколо була кругла кімната, захаращена важкими канцелярськими меблями. Розкішні бра освітлювали вкриті чорним лаком стільці, пірамідальні бюра та зелений оксамит столів. У кріселку сиділа Марципанова Акробатка і гралась велетенською чорнильницею.

«Якийсь маґістрацький закапелок», – вирішив прочанин, а вголос спитав:

«Чи не маєте десь тут квасу? Горлянка спеклася від усіх ваших карн та катоблепів…»

«Квасу тут не роблять. Вода – у шафі».

Анемподест почвалав до шафи, знайшов у ній графин і влив у себе кварту теплої води. Картагенська вода здалась йому м'якішою й смачнішою за Хирлицьку. За вікном кабінету він зауважив дахи і шпилі. Учень авви Макарія зрозумів, що знаходиться, швидше за все, в одній із веж Театру.

«У тебе тепер багато запитань, – передбачила Сапфіра. – Але, заради усього святого, прибережи їх на потім. Наближається виповнення часу. Зараз сюди прийде Верховний Модератор і скерує тебе до Сцени… Він може одразу здатися тобі дивним. Він знавець сотень солодких мов і гірких говірок, плутається в них, і його важко зрозуміти…»

«Танцюючий Суфій має тебе за зрадницю, Белітіс, – перебив її прочанин. – До речі, я й гадки не мав, що у тій смішній пустелі мене бавила неабияка шляхтянка. Це ж є достеменною честю для бідного й незнатного мандрівника».

Онука принцеси Пендози посміхнулася і перехилила чорнильницю. Антрацитові краплі впали на провощену підлогу.

«Ти – найдурніший та найнахабніший з Витискувачів, Анемподесте, – сказала вона. – Може статися, що у твоїй дурості і мешкає наша надія. Дурням, кажуть, щастить».

«Сцена покаже».

«Що ти знаєш про Сцену, матнійцю…» – пирхнула дівчина.

За вікном спалахнув феєрверк. Сині й червоні зірочки розсунули темряву. Учень авви Макарія побачив вуличний натовп і пройми кам'яниць, наповнені жовтими спалахами смолоскипів.

«Якесь свято?» – запитав він і наблизився до вікна.

«Свято Імперії».

«Хіба Імперію святкують?»

«Якщо дуже за нею скучили, то святкують, – знизала плечима Белітіс. – Ти, Витискуваче, замість дурних запитань краще б помолився перед…»

«…Смертю?»

«Несповідимий Хореф! – похитала головою розвідниця. – Який же він бевзь, цей ченчик!»

«Все ж таки, чим там закінчилося із катоблепом?»

Белітіс не встигла відповісти. До кімнати у супроводі озброєних алебардами мартоплясів зайшов сивобородий велетень у синьому жупані з владичним жезлом. На грудях його висів зірчастий орден, він важко дихав. Прибульці наповнили кабінет запахом парфумів. Прочанин заплющив очі: болі голови подужчали від солодкавих пахощів і стали майже нестерпним.

«Панове! Верховний Модератор вистави „Мнемозавр“!» – викрикнув один з мартоплясів.

Белітіс привітала Модератора вставанням, Анемподест нахилив хвору голову.

«Ніс locus – hic saltus [97]97
  Тут місце – тут стрибок (лат.).


[Закрыть], – скрипливим голосом промовив Модератор. – Важливою для чину Видавлювача є самовидність морокодокору…»

«Мокрого докору?» – перепитав Анемподест. Його чомусь роздратував цей новий персонаж опадлійської бутафорії.

Старець ошелешено впер очі в зухвальця і вдарив підлогу жезлом.

«Дослухатися й мати чемен! Тут я голошу! – він тицьнув перстом в орден, а потім в груди прочанина. – Ти – слухаєш ipso facto [98]98
  На підставі факту (лат.).


[Закрыть], що я – Модератор. Так?»

«Так», – погодився Анемподест. Біль у скронях поменшав і він вирішив вислухати театрального управителя якнайуважніше.

«Сцена, – продовжив той, – є місцем мешкання полохливих і метушливих, і репетливих речей. Обережно. Inosabile [99]99
  Заборонено! (італ.).


[Закрыть]! Ти примудряєшся до неї зухом. Але ж бачиш післямур тілопольоту як передстояння та передуспіх. Dlatego nie ma tam sztuki [100]100
  Тому там немає мистецтва (польс.).


[Закрыть]. Приходиш ліпити й краяти, лучити й роздрібнювати. Насипати у чаші конопляне сім'я солемного мелосу. Й одкош матимеш від мигоголимого окомана. Ти ж, направду, є запитальністю і морокодокором і бецелою. Так?»

«Так», – кивнув учень авви Макарія, хоча нічого не зрозумів ні про «окомана», ні, щобільше? про «бецелу».

«Тоді рушаймо!» – наказав старець.

Вся компанія вийшла з кабінету на вузькі баштові сходи. Веселощі переповнили Анемподеста і вигнали з голови біль. Він знову здивувався своїй хоробрості. Йому здалося на мить, що варто лише копнути Модератора в дупу і процесія маріонеток посиплеться сходами униз, до велетенського лялькового короба, а Деміург згорне сіро-зелену декорацію, замкне накривку й оголосить, що виставі прийшла фініта…

Нижні двері розчинилися і процесія увійшла до зали, заставленої червоними кріслами. Колони підтримували позолочені ложі і бронзові дерева здіймали гілля до мороку, в котрому губилося риштування високої стелі. Шеренги крісел амфітеатром оточували Сцену, освітлену тисячами свічок і складною системою пересувних дзеркал, що помножували й концентрували світло. В партері та у ложах сиділо лише кілька глядачів. Усі вони були у масках.

Белітіс нахилилася до Анемподестового вуха й прошепотіла:

«Не сідай у ті крісла, що загороджені ланцюжками. Вони заражені».

«Чим?»

«В них оселилися хижі трубкозуби. Сядеш у заражене крісло, й вони тебе просвердлять наскрізь. І на смерть».

Модератор вдарив жезлом у ґонґ.

До нього підскочило двійко мартоплясів.

«Це – Розумні Арлекіни, – пояснила Белітіс. – Вони виводять акторів на Сцену».

«Чи все приготовлено?» – спитав Модератор.

«Ще не подув гірській вітер», – пропищав один з Розумних Арлекінів.

«Нехай Видавлювач проспіває ранкову пісеньку й промине Мідного Паця!» – вирішив Модератор і відступив, даючи Арлекінам вчепитися в прочанина.

Арлекіни з двох боків підхопили Анемподеста за лікті й повели до Сцени.

«Мене кличуть Машканом», – відрекомендувався лівий Арлекін.

«А мене – Маццаканом, – сказав правий і стиснув лікоть учня авви Макарія кістлявими пальцями. – Ми з братом є Божими Веселунами».

«Божими Весельчаками», – уточнив Машкан.

«Веселунами бути чинніше й правописніше», – не погодився Маццакан.

«Весельчаками чинніше!»

«Нехай», – вступився правий.

«Ми навчимо тебе ранкової пісеньки, котру співали всі актори, що коли-небудь сходили на Сцену», – пообіцяли вони унісонно. Дуетне пищання змусило прочанина розтягти рога у дурнувату посмішку.

Маццакан вийняв з кишені засмальцьований папірець і розкрив його перед очима Анемподеста. «Чи розумієш ти цю мову?»

«Так, – відповів той, переглядаючи рядки ранкової пісеньки. – Але це щось безглузде і написано воно простацьким віршем».

«Так буває, – погодився Машкан. – Іноді Вищі Сили приймають просту безглузду пісеньку і не приймають анапестове мистецтво чи там гекзаметр, чи навіть амфібрахій».

«Так чомусь буває, – підтвердив Маццакан. – Співай уголос, Витискуваче».

Прочанин напружився і проспівав на валаський штиб:

 
Потурначе Тартару,
Де ж твоя торбинка?
Ось дурна звірина
Заступила шлях.
На чатах поставлені
Собачина й свинка.
Розворож пістолем
Пустотливий цвях.
Потурначе Тартару,
Вартових не бійся,
Не дивись у торбу,
А на Північ йди.
Там припнуть до свашки
Отвори обійстя,
І спочинуть орди
В золотій воді.
 

«Молодець!» – сказав Машкан.

«Це було небуденно проспівано!» – сказав Маццакан. Вони підштовхнули Анемподеста до рампи, і він побачив зроблену з міді свиню. Вона охороняла останній сажень на шляху до сцени. Світло пересувних дзеркал огортало свиню червонуватим сяйвом. Учневі авви Макарія здалося на мить, що свиня посміхається, підморгуючи йому рубіновим оком.

«Це – Мідний Паць», – пояснив Маццакан. «Ця старовинна і шанована всіма акторами берегиня надзвичайно сечогінна при мацанні, але доторк до неї приносить щастя там, на Сцені», – додав Машкан.

Прочанин подивився на сечогінного Паця, на щурячі писки Розумних Арлекінів і вирішив: «Не вийде вам, бусурмани, мене отак просто використати. Сила Божа долає всі хитрощі магічних театрів!» А вголос промовив:

«Я – християнин і не можу брати щастя від свинячого боввана»,

«Шкода», – пропищали брати-Арлекіни. «Ще й як шкода», – почувся голос Марципанової Акробатки.

Брати-Арлекіни відступили, даючи дорогу високонародженій Белітіс. У першу мить Анемподест не впізнав її. Замість мисливського одягу на розвідниці було атласне плаття кольору окунячих плавців. Золоте гаптування мерехтіло вогнями рампи. А на сяйво її діамантового кольє й поготів боляче було дивитися. Вузька ґранатова діадема стягувала волосся онуки Пендози. Вона перехопила розгублений погляд прочанина й заломила кутики губ:

«Невже тебе ще й досі можна вразити мінливою оболонкою? Мені здалося, що чоловік, котрий бачив танцюючу Ніктамену Марамулькову, мусить дивитися на решту жіноцтва зі співчуттям…»

«Шляхетність також має свої принади й переваги».

«Які ж?»

Анемподест сотворив навчительну мармизу і пояснив:

«Я завше був переконаний, що шлунковий хробак, котрий замешкав у надрах аристократки, має привабливіший колір, аніж глист, що втрапив до стравоходу селянки або ж комедіантки…»

«Ченчик безповажний!» – презирливо скривилася Белітіс і відвернулася від учня авви Макарія.

Машкан з Маццаканом натомість наблизилися.

«Заки не подув гірській вітер, – сказав Маццакан, – ми розповімо тобі про сценарій 7542-го акту „Мнемозав-ра“, у якому будеш грати ти, панна Белітіс і Німа Розвідниця. Ти будеш грати вчителя філософії Парфанія, що жив у вашій Опорній Реальності чотирнадцять століть тому за матнійським літочисленням. Дія цього акту відбувається у 1031 році від заснування Риму у місті Пальміра, де править цариця Зенобія [101]101
  Зенобія (Бат-Зеббаї, Зеновія) – дружина римського намісника Сходу Одената, а після його загибелі – цариця Пальміри, володарка Сирії та Єгипту у 267—272 pp. і співправителька свого неповнолітнього сина Вабаллата. Відзначалася небуденною вродою, знанням філософії і політичною рішучістю. Покровителька славетного вченого Кассія Лонгина. У 271 році вступила у боротьбу з римським імператором Авреліаном за панування над східними провінціями Імперії. Після поразки була захоплена у полон і проведена у золотих ланцюгах вулицями Риму під час тріумфу Авреліана у 274 р.


[Закрыть]. Царицю буде грати присутня тут Сапфіра (вона ж Белітіс, вона ж Амана, вона ж Сардоніка). Місто згідно зі сценарієм оточене військами імператора Авреліана. Роль Танцюристки Таїс, яка буде виконувати Ритуал Особливої Оборони, Верховний Модератор доручив нашій славетній Німій Розвідниці, відомій затятим театралам під багатьма іменами. Отже, згідно із затвердженим Верховним Модератором актовим планом, у передчутті неминучої загибелі свого міста пальмірці почали безугавну передсмертну оргію, себто Карнавал як Особливу Оборону. Парфанія під час оргії намагається спокусити його улюблений учень Аттик…»

«І що, спокусить?» – насупився прочанин.

«Це залежить тільки від тебе, Витискуваче, позаяк сценарій визначає у „Мнемозаврі“ лише одного гравця – Напередвизначеність, а ти можеш не підкорятися їй, слугувати Спонтанності і діяти за власною волею. Можеш, наприклад, вбити спокусника, закрити його у виходку, віддати на поталу похітливому натовпові, менадам, або ж зробити з ним що заманеться. Але тобі треба пам'ятати, що Театр є образливим простором. Він може не зрозуміти твоїх екзотичних прагнень та жартів. А це вплине на історію Особливої Оборони і, відповідно, на долю нашого світу…»

«Врахуй, що Аттик – дуже красивий хлопчик», – втрутився Машкан і гидко захихотів.

«Себто я можу поводитись за власними прагненнями?» – зрозумів з того всього Анемподест.

«Так, – підтвердив Маццакан. – Але той, хто виходить на Сцену для участі у змаганнях поміж Напередвизначеністю і Спонтанністю, мусить пам'ятати, що Сцена широка і тверда лише на перший погляд. Насправді, як вчать нас мудреці минулого, вона нагадує лезо меча, з якого легко зісковзнути й у Вічну Візантію, й у Гадохху, й у Моргану…»

«І в Опорну Реальність?»

«Так».

«А в чому сенс чину Витискувача і моє завдання?»

«Завдання як такого немає. Модератор пояснив це тобі, але ти, певне, не зрозумів нашого мудреця, – Маццакан при цих словах підморгнув Машканові. – Просто Напередвизначеність буде намагатися тебе викинути в іншу реальність. Це станеться, якщо твої дії на Сцені будуть простими, вмотивованими, передбаченими і непарадоксальними. Себто нецікавими для Гри. Якщо ти не зможеш бути спонтанним, то, швидше за все, загинеш, переселений в одну з пекельних явностей. Тоді Танцюристка не досягне Площі, не виконає Ритуал і театральна перемога буде за Напередвизначеністю».

«І що тоді?»

«Швидше за все буде зумовлена остаточна перемога Абсолютного Зла в Опадлі. А, можливо, і у твоєму світі. Отже, ти повинен витиснути Напередвизначеність зі Сцени. Якщо тобі це вдасться, ми матимемо шанс стримати садхузаґів».

«А якщо я відмовлюсь виходити на Сцену?»

«Пізно», – сказав Машкан.

«Надто пізно», – підтвердив Маццакан.

«А якщо спробувати?»

«Спробуй».

Анемподест рушив у прохід між рядами крісел. Він зробив кілька кроків до виходу із зали, але навколишнє хитнулося праворуч, і він побачив перед собою рампу, Мідного Паця, Белітіс й зашкірених братів. Він повернув у інший бік і знову потрапив на приступки Сцени.

«Більшість смертних, – заговорила Белітіс, не дивлячись у бік учня авви Макарія, – чомусь впевнена, що, йдучи визначеним долею шляхом, можна у будь-яку мить відмовитись від чинного напрямку й збочити на якісь стежки, що начебто завше відкриті для хрунів та хитрунів. Дарма. Майже всі шляхи у сущому замислені Деміургами так, що змушують пройти себе до кінця. Цей наш ченчик такий дорослий і начитаний, але не знає простих регулярностей, котрими впорядковано світ…»

«Не знає», – погодилися брати.

«Ви не попередили мене про небезпеку», – сказав Анемподест.

«Небезпека існує завжди й усюди, – зауважила Белітіс. – Твоє тіло у Матні загрожене більше, аніж на Сцені. Тут тобі допомагають усі добрі сили Опадла, а там між тобою і страховиськом лише клапоть лісу і двійко підлітків. Карна шукає тебе і знайде. Для тебе буде краще, аби ви зустрілися не в Матні. Запам'ятай: лише дві регулярності керують світами. Одна називається Законом, інша – Благодаттю. За Законом – ти здобич Карни. Сподівайся, отже, на Благодать і мудро виконуй чин Витискувача, а ще пам'ятай, що Карнавал дорослішає…»

«Гірський вітер!» – повідомив Машкан.

Сяйво над Сценою хитнулося. Щось на штиб густого туману посунуло на рампу, торкнулося блідим мацачком Мідного Паця й відступило. Анемподест відчув хвилю запахів. Різких та різноманітних. Пахло сечею великих тварин, невідомими квітами, смажениною, цвіллю міських закапелків й ще чимось незнаним та збудливим.

Одночасно у просценіумі з'явився новий персонаж. Одягнена у щільно припасований одяг, озброєна довгим мечем світловолоса жінка кинула перед мідною свинкою лантух. Він ворушився.

«Привіт тобі, Німа Розвіднице!» – шанобливо пропищали Розумні Арлекіни.

Жінка не звернула на братів жодної уваги, розгорнула лантуха й витягла з нього смугастого кота.

«Буде приносити жертву Силам Спонтанності», – прошепотів Маццакан.

Розвідниця схопила кота за шкірку, зграбно ухилилася від кігтів смугастого і кинула його на першу шеренгу крісел, замкнених ланцюгами. Котище з диким вищанням впало у крісло. Не встигло його тіло перегрупуватися для зворотного стрибка, як з червоної оббивки вистромились вузлуваті трубки й вгризлися у котячу дупу. Звірище захлинулося криком, а хижі трубки почали відривати шматки котячого м'яса і засмоктувати їх з відразливим чваканням. За хвилину на крісельному сідлі залишилися лише кістки і голова смугастого.

Німа Розвідниця витягла меча й відсалютувала ним Мідному Пацеві.

«Можемо виходити на Сцену», – сказала Белітіс і рішуче пірнула в туман.

«Йди за нею», – порадив Анемподестові Машкан, а Маццакан додав:

«Опадло буде врятоване, якщо Ви виконаєте Ритуал».

Прочанин перехрестився й посунув за онукою Пендози. Спиною він відчув погляд Німої й мерщій застрибнув у заклублену невизначеність, ховаючись від очей великої воїтельки Опадла.

22

Спочатку він не побачив нічого. Тільки запах цвілі став відчутнішим і з боків насунулось невиразне громаддя. Він відчув раніше, аніж зрозумів, що під ногами вже не дошки Сцени, а камінь. Туман хитнувся і перед ним виникли сірі абриси вулиці, забрукованої кам'яними плитами. Він зробив ще кілька кроків і вийшов з туману просто у центр оргії. Сатиристий старець пригортав до себе двох підлітків, оголені жінки танцювали навколо розбитої амфори і розлите вино обхляпувало їхні сідниці та ноги. Волоокий чоловік у перуці розмахував пальмовою гілкою і кричав:

«De mortuis – Veritas!» [102]102
  Про мертвих – правду! (лат.).


[Закрыть]

Анемподест-Парфаній перестрибнув через содоміта і зазирнув до найближчої аркади. Там спліталися тіла, плакали діти й скиглив недорізаний собака. Учень авви Макарія озирнувся. Ні туману, ні Катарактного Театру він не побачив. Навколо був ранок схибнутого міста, але прочанин відчував, що він не залишав Вузької Явності. За лаштунками Пальміри ховалося Опадло.

«Мара та морокодокір! – сказав він собі. – Що ж таки мав на увазі той знавець гірких говірок?»

Хтось охопив його ззаду. Він обернувся і зустрів п'яні губи немолодої жінки. Вона притисла його до стіни, її великі груди розповзлися прочаниновими ребрами. Він ухилився від її гарячого дихання, присів і висковзнув з обіймів. Йому здалося, що жінка падає, але він не став допомагати, а побіг вулицею.

Вулиця незабаром перейшла у довгі сходи, що вели нагору. Обіруч стояли статуї і лежали стомлені Особливою Обороною пальмірці. Сходи привели його до оглядової платформи. Унизу, за шеренгами пірамідальних дерев і пальм, він побачив фортечні мури, вежі, багаття, вартових і казани з киплячою смолою. За ними тяглися пустельні пагорби Сирії, вкриті наметами. Сонце вже вистромилось над сіро-блакитним обрієм. Освітлені його променями, тисячі людей споруджували машини і вежі для штурму. Навіть на віддалі було чути військові команди і крики наглядачів. Анемподест зрозумів, що бачить армію Авреліана.

Чи то його зір загострився, чи то Сцена наблизила далеке для нього, але він роздивився на одному з пагорбів групу римських воєначальників, які оглядали укріплення Пальміри. На чолі полководців стояв високий воїн. На його панцир була накинута лев'яча шкура. Лапи мертвого хижака скріплювала на грудях діамантова фалера. Кремезні германці тримали трикутні щити обіруч високого. Анемподестові здалося, що він бачить на каліґах воїна золотих орлів [103]103
  Золоті орли на військових чоботах-каліґах з часів імператора Септимія Севера були знаками найвищої влади у Римі, себто зримим упроявленням титулів Августа, Домінуса та Принцепса Римського Сенату.


[Закрыть].

«Вчителю! Нарешті я знайшов Вас!..» – почув він голос за спиною.

«Починається!» – промайнуло у голові прочанина і він обернувся, щоби привітати красунчика Аттика. Але слова вітання застрягли у його горлянці.

Перед ним стояла Нікта. Вірніше, хлопчачий варіант Ніктамени Марамулькової. Ледве помітні чоловічі риси робили обличчя Аттика ще привабливішим. Його великі вологі очі з відданістю та любов'ю дивилися на Парфанія-Анемподеста.

«Сили Небесні!» – прошепотів прочанин й додав прокляття на адресу вигадливої Напередвизначеності.

«Ви чимось налякані, Вчителю?» – спитався хлопець.

Прочанин ледве зміг відірвати погляд від його губ. Від губ Нікти, якими він марив три останні доби… Він замурмотів:

«Ні-ні… Я так, є… Трохи наляканий… Це препотужне військо…»

«Але ж Ви ще вчора казали, що мури Пальміри неприступні…»

«Адже їх так багато, цих римлян!»

В очах Аттика промайнуло здивування.

Анемподест тим часом оговтався.

«Хочете чогось непередбачуваного? Отримаєте!» – вирішив він і сказав Аттикові:

«Рушаймо, малий, до палацу Зенобії. Цариця хоче тебе бачити».

«Але ж там тепер сперечаються про янголів!»

«Чим ти гірший від янгола? Рушаймо!»

Він схопив хлопця за плече і з жахом відчув, як Аттик усім тілом горнеться до нього. Крізь одяг він відчув гаряче стегно юного пальмірця і прискорив ходу.

«До палацу нам краще пройти через Мезокфоріс [104]104
  Мезокфоріс – грецька назва купецького кварталу Пальміри.


[Закрыть]», – зауважив Аттик. І додав:

«Біля храму Баал-Шемема все ще пиячать солдати Забдая [105]105
  Забдай (або Забд) – один з найкращих полководців Одената і Зенобії.


[Закрыть]. Вони вже вбили задля розваги кількох рабів».

«Тоді веди мене сам».

Аттик схопив його за руку і потягнув до вулиці, що нагадувала щілину між триповерховими будівлями. Проходячи нею, вони перестрибували через сплячих і сплетених у коханні, через порожні амфори і трупи свійських тварин. Чорношкірий велетень кинувся на них, але, побачивши опадлійського кинджала, забурмотів щось примирливе. Анемподест відступав від нього задкуючи, наставивши зброю. Лише вийшовши до стін палацу, він зітхнув з полегшенням. Тут Особлива Оборона не лишила слідів, базальтові плити були ретельно виметені. Вони проминули подвір'я велетенського храму і портиком добігли до металевої хвіртки у палацовому мурі. Аттик задер туніку й витяг ключа. Прочанин зауважив золоті й срібні ланцюжки на його стегнах.

Вони пірнули у хвіртку й опинилися посеред розкішного парку. Налякані павичі й фазани розбіглися мармуровими стежками.

«Вчора солдати засмажили і зжерли улюбленого павича цариці – Кадма», – повідомив Аттик.

«Дикуни».

«Це були єгиптяни, – сказав хлопець. – А я вчора думав про Ваше тлумачення Горацієвого „Mens divinor“ [106]106
  «Дух Божественої сили» (лат.) – так Горацій у «Сатирах» називає поетичне натхнення.


[Закрыть]. Я погоджуюся з тим, що натхнення має за джерело особливу надприродну субстанцію, яка складається з прагнення однієї істоти тілесно оволодіти іншою».

«Можливо я спростив думку Горація».

«Але ж, коли я складаю поезії, то відчуваю саме таке прагнення…»

«Де ж усі ті поділися?» – перебив хлопця учень авви Макарія. Він зауважив, що навколо немає ні охоронців, ні сановників. Це розходилося з його уявленнями про царські палаци.

«Сперечаються».

«Про янголів?»

«Так. Лонґин переконує володарку, що боги пришлють їй на допомогу старшого янгола Казуфела з легіоном молодших духів, а жрець Балдіз каже, що це буде янгол-охоронець Пор Магабал».

«А ти як думаєш?»

«У Лонґина краща система доказів. Балдіз спирається лише на минулорічне видіння жриці Ассінари».

Кажучи це, Аттик наблизився до басейну. Білий пісок оточував кругле водоймище, прозоре і блискітливе. Барвисті і смугасті риби плавали у басейні, ворушачи шаблястими плавцями.

«Скупаємося?» – запропонувало чоловіче втілення Нікти.

Аттик зняв туніку і напружив м'язи тренованого тіла. Воно було таке ж бездоганне, як у загиблої дочки костоголового. Неокресленість м'язів ніг нагадувала жіночу, ланцюжки підкреслювали вигин тонкої талії. Анемподест зрозумів, що знаходиться недалеко від примусового переселення. Йому вже чулося рохкання вдоволеної Напередвизначеності. І тут він згадав про Вбивчий Напис.

«Недарма Сапфіра змусила мене дати клятву, – зрозумів він. – Навіть якщо Напередвизначеність переселить мене у хорошу явність, шансів вижити у мене все одно не буде».

Він помітив між пальмами і кедрами білі стіни палацових будівель.

«Не будемо затримуватися, – сказав він Аттикові. – Цариця хотіла бачити тебе якнайскоріше».

Хлопець почервонів і почав одягатися. Анемподест відчув на обличчі дощові краплі. «Звідки тут дощ?» – здивувався він і побачив Мирона з Ренатою, що схилилися над ним.

23

«Що я зробив не так?» – спитав він себе.

«Ну й налякали Ви нас, панотче, – сказав миршавий. Я вже думав, що Ви Богові душу віддали. І бурмотіли Ви дивні слова. Щось про собачину й свинку. Певно, біси Вам ввижалися у звірячих подобах…»

«Воістину біси!» – підтвердив прочанин, перехрестився і звівся на ноги. Він згадав слова Белітіс. Клапоть лісу і двійко підлітків. «Таке, значить, буде місце моєї поразки», – зрозумів він і вирішив померти достойно.

«Чи є у вас якась зброя?» – спитав він.

Мирон відвів очі.

«Страховисько йде сюди, – сказав Анемподест. – Але йому потрібний лише я. І тільки я. Ви повинні тікати, ховатися».

Мирон промовчав. Рената заперечливо похитала головою. Вона показала в бік Горбатої гори.

«Он там і ховайся, дитино, – погодився учень авви Макарія, войовничий запал якого почав нагло меншати (де й поділася вранішня хоробрість). – А до мене, за словом апостола Павла, прийшов час повернення боргів».

Рената схопила його за руку і потягла до верховини. Мирон поплентався за ними. Навіть розмоклою стежкою вони швидко видерлися на карк Горбатої. Дівчина тягнула прочанина далі, до дуба, що ріс над самим урвищем. Анемподест наблизився до дерева, бурмочучи: «Там німа дівка і тут німа дівка, там Тітонька, тут Бабаматка, там хлопчик, а тут – дівчинка… Куди ж ти мене тягнеш, сирітко? Все йдно пропадати… Бісище крутить світами, як циган сонцем, і нема на те ради!»

Рената злостиво тупнула ногою і вказала прочанинові на дупло.

«Не сховатися нам, сирітко, у цій дзюрці… Проти нас сама архичортиця Карна. А ми, бач, голі й босі…» – лементував Анемподест і мацав здоровенну ґулю на голові.

Тоді Рената застрибнула у дупло і майже одразу повернулася з пакунком. Учень авви Макарія не встиг здивуватися її спритності, як дівчина розгорнула шмату і витягла сокиру. Знаряддя було неоковирне, лісорубське, перековане, певно, зі старої зброї, але прочанин одразу перестав скиглити і чухати голову. Рената перехопила сокиру обома руками, крутнулась на лівій нозі і відточеним ударом розвалила голову миршавому. Той не встиг навіть зойкнути і впав до ніг дівчиська.

«Гоп», – сказав учень авви Макарія й двічі змигнув.

Він зрозумів.

«Там – Німа Розвідниця і тут – німа Рената. Мені був знак, а я нічого не второпав!»

Не виказуючи наглої радості, він несхвально похитав головою:

«Ти, бачу, теж жорстока воїтелька… Цей Мирон, упокой, Господи, його грішну душу, тебе сильно образив, дитино, це так… Але ж смертним гріхом є забирати в людини Богом дане життя. А ти його наче свиню…»

«Не час проповідувати, Витискуваче», – почув він знайомий голос й озирнувся.

Перед дубом стояв Суфій-Драбант. Він був без панцира, у посполитому кожусі, але озброєний палашем і рішучий.

«Ти помилився, розвідниче».

«Знаю, – Голомозий оглянув розрубану голову хуторянина. – Але не про це мова… А, диви, вона ж його під правильним кутом вперіщила. Вчитель у неї був небуденний!» – і звернувся до Ренати:

«Це тебе батько навчив так фатально махати залізом?»

Дівчина ствердно хитнула головою. Вона невідривно дивилася на тіло Мирона. Пальці, якими вона стискала держак сокири, побіліли.

«Що робитимемо?» – спитав прочанин.

«Чекатимемо на птахів надвечір'я», – пирхнув Драбант.

«А насправді?»

«Насправді ні я, ні ця юнка, ні навіть усе шляхетське рушення Матні не врятують. Адже ми не Витискувачі. Ми можемо тільки загинути на цій горі одними з перших… Але ти – Витискувач. І ти можеш перемогти Повноважне Втілення Карни».

«Як?»

«Повернутися на Сцену».

«Я не вмію грати у ці неблагодатні містичні ігри…»

«Так ніхто ж не вміє. Ні я, ні Белітіс, ні Ґлобус. У „Мнемозаврі“ немає правил і все вирішує везіння та іноді вміння визначати прихований зміст подій. Ти зустрів на Сцені щось незвичайне?»

«Так. Там був юнак Аттик, достеменна тілесна подоба тутешньої Нікти».

«Вбий його».

«?».

«Ця вродлива подоба якимось чином пов'язана з безсмертною сутністю богині. Можливо, це її регулярне вмістилище, що блукає світами серед смертних істот і вивільняє місця для візитів самого Повноважного Втілення. Достоту це невідомо навіть наймудрішим у Вічній Візантії. Але пошкодження вмістилища може ушкодити саму Карну».

«Це ж тільки припущення, – похитав головою прочанин. – Ще минулого вечора навіть ти не підозрював, що Нікта може стати таким вмістилищем».

«Зате здогадалася Белітіс і назвала такі вмістилища „Актуальними Втіленнями“. Її родина вже дві тисячі років воює з Карною, її батько, дід і прадід загинули у битвах з Повноважними Втіленнями Руйнівниці. Але навіть Белітіс не змогла передбачити, що під фільварком Пясечинських заховано заставу могутності Карни. Якби ми це взнали раніше, демониця чекала би на можливість Повноважного Втілення ще років сто. Адже Нікти та Аттики, слава Всевишньому, не народжуються у кожному поколінні смертних. Белітіс натомість передбачала, що Нікта рано чи пізно завагітніє монстром, як це було при минулих спробах богині. Тоді б я мав кілька місяців для рішень. Але, бачимо, Сили Зла теж не від того, аби пошукати нових шляхів».

«Ваша помилка надто дорого обійдеться моєму світові».

«Нашому теж, – Драбант витер обличчя та голову кожухом і подивився у бік лісу. – Якщо повіє вітерець зла тут, то в Опадлі почнеться ураган. Недарма ми називаємо цей світ Опорним… Вбий того хлопця, Витискуваче. Карна вже недалеко».

«Мені здається, що ти чогось не договорюєш».

«А мені здається, що тобі час вертатися на Сцену», – сказав Голомозий і різким ударом під ребра вимкнув свідомість учня авви Макарія.

24

«Сволото опадлійське!» – прошепотів Анемподест-Парфаній, приходячи до тями під пальмами. Він лежав горілиць, Аттик оббризкував його водою.

«Я, певно, занедужав», – сказав прочанин.

«Ви просто стомилися, вчителю, – заспокоїв його хлопець. – Адже Ви не спите вже третю добу. Ви ж не винні, що володарка вірить лише Вашим гороскопам».

«Гороскопам…» – приречено промовив учень авви Макарія. Під ребрами все ще пульсував біль і було важко дихати.

«Але ж вони справджуються! – захоплено вів далі Аттик. – Ви напророчили хворобу Авреліанові, і володарці вже відомо, що імператор минулої ночі відмовився від нової наложниці. Він втрачає чоловічу силу!»

«Або береже сили перед вирішальним штурмом», – подумки припустив Анемподест, а вголос попрохав:

«Поможи мені звестися».

Аттик підставив плече. Його ніжне обличчя опинилося поряд з обличчям прочанина, губи, наче самовільно, зволожили неголену щоку.

«Як такого вбити?» – запитав себе Анемподест. Безліч книжних цитат про слабкість людської натури випірнуло в його пам'яті. Всі вони були непереконливими.

Він раптом вирішив забути про свої земні борги і поцілував Аттика. Той припав до його рота гарячим цілунком. Швидкий язик побіг Анемподестовими зубами. Учневі авви Макарія ледве стало сил відірватися і заперечливо хитнути обважнілою головою.

«Тепер, – наказав собі прочанин, – треба згадати те найважливіше, що ніби само випірнуло на Горбатій горі. А цим найважливішим є те, що тут німа й там німа, тут вмістилище для демониці й там вмістилище… Було».

Він посміхнувся щасливому Аттикові, губи якого обважніли й очі затяглися мрійливим туманом, промовив:

«Там була схована застава могутності чортиці і тут вона теж має бути. Пошукаймо».

«Про що Ви кажете, вчителю?» – прокинувся хлопець.

«Це, малий, так, нічого… А скажи мені, хлопче, яка з Пальмірських богинь найзліша та найпідступніша?»

«Богиня Ламашту [107]107
  Ламашту – аккадський демон дитячих хвороб (з кінця 2 тис. до н.е.). Зображався у вигляді жінки з лев'ячою головою, що годує грудьми свиню і собаку. Її атрибутами були гребінь, веретено і дзеркало. У часи Зенобії ототожнювалась з Ламією грецької міфології й не мала державного культу в східних провінціях Імперії.


[Закрыть], Нічна Викрадачка Немовлят, – Аттик відповідав швидко, як бурсак на колоквіумі. – Її храм занедбаний. Там живуть тепер лише злі старі ламії, які поклоняються дзеркалові і харчуються кров'ю жертовних баранів».

«Там дзеркало і тут дзеркало!» – Анемподест відчув, що його здогадка підтверджується і подумки показав Напередвизначеності язика. Хоробрість поверталася до нього, оточена хвилями бажань. Він розкуйовдив хлопцеві волосся.

«Ходімо до занедбаного храму!» – виголосив учень авви Макарія.

«Нащо?» – юний пальмірець схопив учителя за руку. Пальці Аттика виявилися напрочуд сильними, а долоня – мозолястою, як у ратоборця.

«Для складання свіжого гороскопа мені конче потрібно попити баранячої крові».

«Її повно у палацових кухарів».

«Ти не хочеш мені допомогти?»

«Я хочу. Але ж Ви знаєте, що занедбаний храм знаходиться на священній землі Кібели [108]108
  Кібела (Рея, Ідейська Мати) – богиня елліністичного сирійського і грецького пантеонів.


[Закрыть], а сьогодні четвертий день тижня».