Текст книги "Імператор повені"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 10 страниц)

5

Тихий жіночий голос промовив:

«Відкрий очі, Витискуваче».

Анемподест ухвалив собі бути слухняним і розплющив очі. Над ним схилилася молода жінка. Її очі здавалися жовто-золотими, як спалахи липових суцвіть, губи – випнутими, а пенькуватий, вкритий ластовинням ніс псував обличчя.

«Ти хто?» – спитав прочанин.

«Сапфіра, Марципанова Акробатка».

«Так ти не загинула?»

Дівчина заклала за вушко непокірне пасмо густого волосся й украдливо запитала:

«Хто тобі про це сказав?»

«Кінський Каштан».

Дівчина швидко відвела очі, і тут Анемподест помітив, що зеленкувато-сіра заграва висвітлює за спиною Сапфіри місцину, не подібну до Хирлицького лісу, скелясту і пустельну. Близький обрій здавався увігнутим, наче денце келиха. Крізь хмари просотувалось зелене сяйво, немов над ними горіло сонце кольору нестиглого яблука. Якась неправильність насичувала всі речі, лінії і барви навколишнього. Ця неправильність спритно втікала від визначення, але виразно вказувала на чужий вимір довколишнього простору. Від раптової здогадки м'язи прочанина звела судома.

«Це пекло? Я теж мертвий? Комедіанти вбили мене уві сні?»

«Ні».

Сапфіра відступила на крок від нього. Прочанин побачив, що одягнута вона у легку сорочку з воланчиками і військові рейтузи, заправлені у чобітки з оленячої шкіри. Рейтузи щільно (надто щільно) облягали її мускулясті ноги і розвинені (надто розвинені) стегна. На шкіряному поясі висів довгий (надто довгий) ніж з узористим лезом і вишуканим (надто вишуканим) держалном.

«Ти все кажеш: „мертвий“, „загинула“, – зауважила Марципанова Акробатка, – але ж ніколи не чув про Попущення».

«Не чув», – погодився Анемподест. Він звівся на ноги і тільки тепер усвідомив зміни у своєму одязі. Замість розідраного підрясника й діркавих штанів невідомі Сили одягнули його у кармазинову куртку і лосини, обшиті срібним шнуром. Широкий пояс підпирав ребра. А на правому стегні було припасовано такого ж, як у Сапфіри, довгого кинджала, щоправда з біднішими прикрасами на ефесі. Найбільше ж втішили його сап'янові чоботи з гострими срібними носаками.

«Де я?»

«У явності, котра називається Опадло».

«Де?»

«У іншому світі, котрий ми, його мешканці, називаємо Опадло».

«Це сон?»

«Можеш так вважати».

Анемподестові стало смішно.

«Не дуже приємна назва твого світу, Сапфіро. Назвали б його, наприклад, Аркадією [16]16
  «Аркадія» у переносному значенні – «щасливий край».


[Закрыть]. Доля речей і країн, як відомо, визначається назвами».

«Явності мають ті назви, які їм надали їхні Деміурги у часи незапам'ятні. Нам, простим людям, залишається лише мешкати в них. А мудрість наша у тому, щоби жити не опираючись назвам».

«Наскільки ж, насмілюсь зауважити, приємніше ім'я мого світу…»

Тепер прийшла черга сміятися Сапфірі. Сміх пасував їй, при його звуках Марципанова Акробатка ставала привабливішою. Та неправильність, що й далі спотворювала навколишню реальність, дарувала їй невимушеність і відчутне згущення тілесної сили. Але для тієї жіночої магії, котрою володіла Нікта, цій дівчині бракувало вроди.

«А ти знаєш назву своєї явності, Витискуваче?»

«Авжеж, знаю. Назва ця: латиною – Універсум, прабатьківською – Всесвіт, мовою ж еллінів – Ойкумена».

«Не вгадав. Ніякий не „універсум“. Та явність, у якій зараз хропе й пускає слину твоє важке тіло, називається Опорною Реальністю. Або ж Матнею».

«Як?»

«Матня» [17]17
  Матня – 1) пастка для річкової риби у вигляді сачка; 2) звисаюча частина заправлених у чоботи штанів (галіфе, шароварів).


[Закрыть].

«Хто це придумав?»

«Ваш Деміург. Творець Опорної Реальності».

«Себто Всевишній?»

«Ні, не Всевишній. Той, кого ти називаєш „Всевишнім“, попустив Деміургам витіснити з явностей більшу частину Напередвизначеності, чи то пак Зумовленості. От завдяки цьому Попущенню і ми з тобою, і всі люди, а не тільки Деміурги, маємо свобідну волю і здатність до переселення».

«Не розумію».

«Зрозумієш згодом. Зараз ми йдемо на Картагенський Карнавал».

«Припустімо. А це далеко?»

Він озирнувся навколо. Скільки сягав погляд, тяглося одноманітне, всіяне пласким камінням, гірське плато. Низькі хмари повільно пересувалися зеленуватим небом. «Опадло», – повторив він подумки. І ще раз: «Опадло».

«Ця явність вужча за Матню. Тут не видно зірок і немає нездоланних відстаней».

«Якщо все це протриває довго, високошановна Сапфіро, то моє inermus [18]18
  Inermus (лат.) – беззахисне.


[Закрыть]тіло (яке ти чомусь називаєш „важким“, хоча воно не важче за присутнє, лише гірше одягнене) схопить нежить, а потім й сухоти у тому мокрому лісі, і коли я нарешті повернуся в нього, то не проживу довго».

«Тоді скорше звільнишся. Матня – не таке місце, де варто затримуватися надовго, повір мені, Витискуваче. Вашого працелюбного Деміурга чекають превеликі неприємності. І невідомо, чи він зможе відбити напад Спрощуючих Сил, не згортаючи свою явність у Сіру Крапку».

«Себто, як я розумію, можлива неабияка катастрофа в моєму світі».

«Який здогадливий!» – Сапфіра раптом підскочила до нього і поцілувала у самісінькі губи. Цілуватися вона вміла: її гарячий і довгий язик промкнувся крізь зуби прочанина і хтивим звірятком доскочив до самої горлянки. Її тіло на мить притиснулося до причинного змія учня авви Макарія і розбудило його. Несамовільно опустивши руки, він відчув під долонями стегна дівчини і – як здалося йому – зрозумів, чому її назвали Марципановою Акробаткою. Він втиснув пальці і тканину їй між сідниці. Дівчина заклично застогнала.

«Це ж я, чуєш, я-я-я мала зустрітися з тобою, мій солоденький. Але в гнилій Матні все тоді зіпсувалося і дзеркало, певно, потрапило у лапи Карни».

«Нікти, – виправив прочанин, ще глибше вминаючи рейтузи углиб акробатки. – Воно потрапило до Нікти».

Сапфіра різким віддихом звільнила легені від повітря, потім повільно вдихнула, розгортаючи тверді півкулі перс. Чи так здалося колишньому власникові дзеркала, чи то насправді, тіло Марципанової Акробатки почало світитися. «Може це демониця, суккуб?» – випірнули залишки його обережності.

«Авжеж, Нікти», – посміхнулась дівчина і борзо присмокталася до Анемподестового рота. Його ж м'язи задерев'яніли і причинний змій застиг зведеною сурмою.

«У твоєму світі людські тіла perdensus [19]19
  Perdensus (лат.) – дуже щільні.


[Закрыть]– такі ж сховища похітливих затвердінь, як і в моєму», – повідомив Сапфірі прочанин, відриваючись від жадібних губ.

Та пирхнула:

«Це ти мені будеш розповідати про „перденси“? Я двадцять три роки прожила в Матні. Помовч краще».

«Тебе вбили?»

«Помовч же, кабанчику», – дівчина присіла навпочіпки і розстебнула прочанинові гульфік. Але тут він зазнав фіаско. Не встигла Сапфіра доторкнутись рукою до його гарячої сурми, як та почала випорожнюватися. Марципанова Акробатка із сумною гримасою спостерігала за його здриганнями і при останньому напруженні підставила язика під білуваті краплі. Потім вона витерла обличчя нарукавним мереживом і насмішкувато подивилась на Анемподеста.

«З тих двох сотень чоловіків, котрих я мала у двох світах, ти – найпрудкіший олень. Цікаво, кого ти побачив у своїх мріях: мене чи Нікту?».

«А ти – облудлива лисиця, обтяжена невідпокутними провинами перед Богом».

«Он як… – акробатка дала легкого щигля охлялому змієві й підвелася. – Може тоді ти святий, чоловіче? Втік з монастиря, вкрав дзеркало, видурював у селян харчі. Тут тобі не Матня, тут все про всіх відомо».

Прочанин знітився і промурмотів:

«Я, безперечно, теж грішник, але йду відмолювати гріхи до Святої Землі».

«Тоді помолися й за мене, Витискуваче, бо в цій вихудлій явності немає Єрусалиму».

Анемподест нащось зняв з пояса ніж і перевірив заточку. Узориста сталь була гострішою за лезо німецької алебарди. Сам візерунок мав емалеве поле і золоту насічку у вигляді переплетених драконів.

«Чи сподобилася ти відпущення гріхів перед… переселенням?», – спитав прочанин, старанно уникаючи погляду мешканки Опадла.

«То не твоя турбота, Витискуваче, – сказала Сапфіра. Її плоть втратила світлоносність й вижовкла. – Твоя турбота – зовсім інше».

«Чому ти називаєш мене Витискувачем?»

«Дістанемось Карнавалу і там тобі все пояснять».

«А ти?»

«Нам з тобою ще довго мандрувати шляхами Вузької Явності. Набалакаємося».

«І ти розповіш мені про Нікту?»

«Так».

Анемподест перехрестився, спрямував ніж вбік дівчини і промовив:

«Минулого полудня, якраз перед тим, як твої друзі вкрали дзеркало, я мав explico [20]20
  Explico (лат.) – темне, незрозуміле.


[Закрыть]видіння. Якісь Сили промацували мене і була проголошена carmen infame [21]21
  Carmen infame (лат.) – магічна формула.


[Закрыть], що я „не зможу“… Так обрано мене чи не обрано? Ким обрано й ким відкинуто? Чи не диявол, Infalsator, Батько Оман, тебе послав, блудний дух лицедійки Сапфіри, спокушати прочанина і затримувати його на шляху до Єрусалиму? Чи не у вітальні Пекла ми тепер перебуваємо? Допоки не даси мені відповідей і я не переконаюся в їхній істинності, нікуди з тобою не піду!»

Сапфіра ніби чекала на ці запитання. Вона витягла з-під сорочки амулет і простягнула його прочанинові. Він узяв його обережно, немов отруйного гаспида. На золотому диску з агатових пластин було викладено зображення жука.

Він згадав Братську школу і вчителя латини Яна Авґуста Лянґеля, який накульгуючи ходив диспуторієм і цитував Верґілія, кумедно гундосячи при кожному «n»: Cassandra non unquam credita Teucris [22]22
  «Кассандра, котрій тевкри не йняли віри…»


[Закрыть]. Потім він почув рев невидимих опадлійських ґемонів [23]23
  Ґемони – від латинського «gemo» – ревіти, верещати. Демонічні потвори зі страхітливим голосом.


[Закрыть]і прокинувся від синтезу протилежних думок.

6

Над лісом розгорталась небадьора містерія дощового ранку. Сіре світло обережно просотувалось крізь мокрі дерева. Намагаючись не наробити шуму, Анемподест відв'язав себе від дерева й повільно присів на гілці. Все тіло боліло і, здавалося, починається лихоманка. Прочанин тричі проказав Ісусову молитву й знайшов у торбі маленький фіал з лікувальною рідиною. Не встиг він його відкрити, як почув за спиною знайоме кахикання. Він обернувся, витягаючи тесак.

За п'ять кроків від нього стояла вся учорашня шатія-братія. Нікта насмішкувато кривила губи, Кінський Каштан шкірився, а Драбант націлював на Анемподеста мушкетон [24]24
  Мушкетон – мушкет з короткою люфою, предтеча сучасного пістолета.


[Закрыть]із запаленим ґнотом.

«Кидай залізяку», – наказав Голомозий.

Анемподестові довелося підкоритися. Здоровань у два стрибки підскочив до дерева і через хвилину прочанин був ретельно зв'язаний власним мотуззям. Каштан тим часом відібрав у нього фіал і недовірливо нюхав його вміст, розтираючи пальцями краплі.

«Здається, це якась горіхова настоянка, – повідомив він приятелям. – Сильний магічний засіб для лікування хвороб, гармонізації вітального магнетизму і підтримання чоловічої сили. Адже відомо, що кожна утаєна до повного місяця недобра думка у ніч повні перетворюється на маленьке чудисько й вибігає у Божий світ. Такі чудиська оселяються переважно на горіхових деревах й змушують горішки кричати від болю якраз у день Відсічення голови святого Іоанна Хрестителя».

«Що будемо з ним робити?» – спитав Голомозий.

«Давайте його похолостимо, – запропонував Каштан. – Причандалля у цього недовченого попика напрочуд дійове, я сам учора бачив його здоровезний прутень і тлусті яйка. З цього причандалля я зроблю міцний засіб для любовного ворожіння за рецептом мого покійного брата. Заробимо у Валахії купу талярів, адже попівське сім'я привертає коханців навіть до потворних жінок».

Почувши пропозицію костоголового, Анемподест заверещав як найсправжнісінький ґемон. Голомозий хутко витягнув з торби тютюновий гаман і вправним зударом забив його прочанинові в рот. Той відчув присмак крові, а в горлянку посипалися вибиті зуби.

«Тоді, таточку, тобі потрібно буде чекати до вечора, – зауважила Нікта, показуючи на штани учня авви Макарія. – Бачиш плями. Він мав уночі виверження, може й кілька, і зараз його капшуки порожні».

«А ти, мала, роздягнися і покрути дупою перед його носом, – запропонував Каштан, – І через три хвильки у цього вилупка знов наповниться, аж потече».

Костоголовий зареготав.

«Добре, що він вночі не перебив нам горлянки, – обірвав старого Драбант. – Щастить Вам… Поки що».

«А тобі?»

«Я пив з Потоку Хореф, – промовив Голомозий. – А вам скажу, що треба тікати вже, бо зарізяки Приблуди нишпорять навколо лісу, а річка прибуває».

«О, як я міг забути! – підстрибнув Каштан. – У нього ж десь тут схована цікава монетка!»

Він почав перебирати вміст Анемподестової торби. Тим часом Драбант завмер, ніби прислухаючись. Й без того смагляве обличчя його потемніло, мережа бганок навколо очей погустішала і він відкарбував наказ:

«Збираймося, біда вже недалеко. Кидай все те сміття, ходімо згортати намет. Поквапмося».

«Зараз, зараз…» – костоголовий витрусив з торби молитовник і обмацував його, шукаючи схованку. Він раптом побачив, що Нікта безтурботно грається гребінцем і злісно засичав на доньку:

«Я ж тобі сказав, вертепне ледащо: швиденько розбирайся й роздрочи того виродка».

«Не буду».

«Що?» – Каштан випростався із загрозливою повільністю.

«Роздягатися серед цього мокрого лопушиння? – Нікта пересмикнула плечима. – Мені зимно, я застуджуся і вкриюся прищами».

«Ти що, забула що зробив для тебе твій батько? Ти виконаєш усі praeparationis [25]25
  Praeparationis (лат.) – приготування.


[Закрыть], моя дорогенька, поки я буду допомагати Драбантові пакувати візок. А коли я повернуся, ти, моя люба донечко, покажеш цьому безголовому злидареві, як чемна і вихована спадкоємиця магічних знань славетної родини Марамульок-Ферлейчиків виконує laeticulosus [26]26
  Laeticulosus (лат.) – превеселі.


[Закрыть]побажання свого мудрого татуся. Вилупкові це буде повчально, особливо перед кастрацією».

Нікта озирнулась навколо й почала розшнуровувати одяг.

«От і добре, – схвально промовив костоголовий. – До речі, з тих двадцяти чи тридцяти талярів, які ми заробимо на магнетичних amatori [27]27
  Amatori (лат.) – приворотні збуджуючі зілля.


[Закрыть]у Валахії, половина піде тобі на нові сукні і притирання. Тамтешні князі зарозумілі та гордовиті й не люблять задрипанок. Будеш в мене виглядати як найсправжнісінька Марлезонська принцеса… А якщо цей затятий виродок не захоче дивитися на твоє тіло і буде заплющувати очі, то відріж йому повіки цим-от ножиком».

Каштан спритно кинув ножа у дуб, під яким сидів зв'язаний прочанин. Ніж з глухим звуком увійшов у деревину поряд з головою Анемподеста. За мить довга постать костоголового упиря розчинилася у чагарях.

Нікта порозслабляла шнурівки і висковзнула з одягу.

«Дивися, бевзю! Більше ніколи такого не побачиш», – сказала вона, вкладаючи у свої слова цілу куфу [28]28
  Куфа (турец.) – міра рідини у 40 відер.


[Закрыть]бундючного молодого презирства, і вигнулась колесом, так, щоби прочанин міг бачити її виголене міжніжжя і рожеві бганки вівтаря Афродіти. Тіло дівчини виявилося ще вродливішим, аніж уявлялося Анемподестові у денних мареннях. При шаленіючих пишними вигинами стегнах Нікта мала вузьку талію. Її великі перса жили самостійним настроєм, задерикуватішим за настрій обличчя. Можливо в них були сховані кришталеві кульки гіпнотизера. Або маленькі бубни циганчат. Жодна пляма не згіршувала латунної матовості шкіри, вистояної, наче сонна жовтизна стародруків, немов кедровий лак на вигинах венеційської меблі. Кожна з форм її тіла була окремо і завершено досконалою. З'єднання таких досконалостей мало б у підсумку стати хаосом, але чомусь вийшло навпаки. Прочанин відвів погляд, майже розчавлений взірцево впорядкованою вродою, і з жахом відчув затвердіння причинного змія. «Не піддавайся, малий, бо відрубають», – прогундосив він змієві крізь затичку-гаман і тут відчув щось гостре, що різало його зап'ястки за спиною, там, де вони були прикручені мотузкою. Нікта тим часом почала погладжувати себе між ногами. А потім повернулася до прочанина гепою, демонструючи розкішні сідниці.

А він використав цей момент, щоб подивитися собі за спину, й ледь не зламав шию, виконуючи цю вправу. Те, що він побачив, примусило його забути танцюючу Нікту. З-під коріння дуба вистромлювалися щелепи і пурпурові надкрилки велетенського жука, який перегризав залоєне мотуззя.

«Я вірю тобі, вірю!» – подумки крикнув він невидимій Акробатці і страшенним зусиллям примусив себе зберігати спокій і не напружувати м'язів.

Покрутивши гепою, Нікта підбігла до нього і нахилилась, промовляючи:

«Подивимося, подивимося…»

Не встигла вона помацати Анемподестові між ногами, як той різким рухом звільнився і вдарив її головою у чоло, а затерплими руками в потилицю. Розпухлі долоні не відчули болю, але дочка костоголового без жодного звуку повалилася йому на ноги і вцюнькалася. Анемподест бридливо відштовхнув її, закам'янілими пальцями витяг з рота гамана, з дерева – ножика і перерізав мотуззя під колінами. Через якусь мить він біг густими чагарями. Тікав прочанин у протилежний від Хирлиці бік і зупинився тільки тоді, коли остаточно закінчилися сили і серце почало виламувати ребра.

Перед ним простягалися безкраї мочарі, помережані острівцями уздовж проймистих озер, порослі березами та кугою. По берегах болотистих вод росли жовтуваті лишайники, їжилися гостролисті куші. Прочанин майже з насолодою обдивився навколо, вітаючи власний порятунок і дикість цієї місцини. Він обточив ножем осикового посоха і рушив болотом на північ, орієнтуючись по замшілих деревах. До халабуди вертатися було ризиковано. Він згадав нічну пожежу у маєтку.

«Якщо нічна злива не загасила грань, там можна буде зігрітися», – передбачив Анемподест.

Заледве прочанин проминув мочарне царство, як ізнов закрапав дощ. Занили уламки вибитих зубів.

Але тепер йому щастило. Йдучи луговиною, він набрів на свіжий труп якогось челядника і не погребував одягом вбитого. Розбійники, щоправда, не залишили взуття, але добротна ліврея з атласною підкладкою та позументом відразу зігріла тіло й зупинила остуду. Як тільки перестали цокотіти зуби, невідомі Сили послали Анемподестові нові корисні знахідки: у кишенях лівреї покійник ховав перекладене полотниною вуджене сало, у Драбантовому гамані знайшлося добре просушене тютюнове зілля. Перетрушуючи старий одяг, прочанин відшукав свою монетку. Стару сорочку він роздер на ганчір'я і пообмотував ним порепані ноги.

Дорогою обдумав план помсти. Знаряддям її мав тепер стати отаман Приблуда, адже викрадачі дзеркала виявилися адамітами [29]29
  Адаміти – загальна назва для квазіхристиянських сект, що проповідують ритуальну розпусту.


[Закрыть], себто затятими ворогами православної віри, котру отаман заприсягся боронити перед святими хоругвами Низового Війська і ясновельможного гетьмана Хмельницького. «Самі лише „лікувальні“ пацюки батька навіженої псиці потягнуть на достатній для страти доказ», – вирішив прочанин. Він уявив собі голісіньку Нікту, яка звивається на просмоленому стовпі, припечена між ніг розжареним залізом. Ця фантазія так наснажила Анемподеста, що він навіть замурмотів під ніс козацьку пісню:

 
Бачить Бог тебе любенько
Молодого в давній славі…
 

Тепер-но залишалося лише зустріти славного ватажка або ж його осавулів.

Невдовзі лісова стежка вивела учня авви Макарія на битий шлях. Кам'яні стовпи з вирізьбленими гербами і прізвищем Пясечинських вказували на дорогу до руїни. Повз стовпи до згарища сунули гурти зміївчан, котрі небезпідставно вважали, що козацький грабунок є швидким та нефундаментальним, і поспішали доповнити його ретельним селянським пограбуванням. На Анемподеста ці зосереджені спрацьовані кріпаки уваги майже не звертали. Лише кілька легковажних парубків нишком реготали з його лівреї.

Маєток ГІясечинських-Сунцичів був невеликим і заслуговував лише на титул фільварку. Побудований він був у вигляді літери «П» і мав декілька прибудов для челяді та свійської живності. Фундамент його закладено було ще за Жиґимонта Авґуста, себто за сто років до Хмельниччини, непереможним лицарем Амвросієм Сунцичем і поблагословлено архиєпископом Вевелем. Але святительське благословення не принесло очікуваного нащадкам Амвросія. Занепад роду Сунцичів, яким Господь посилав дітей переважно жіночої статі, став би остаточним після Цецорської битви, де загинули всі чоловіки цієї фамілії, якби не шлюб Варвари Сунцичівни з хорунжим Михалом Пясечинським, улюбленцем короля Володислава. Посагом Варвари стали неосяжні Хирлицькі землі і село Зміївка. Родині цій пророчили плодючість і славу, але доля знову жорстоко познущалась над пророками. Захололі тіла Михала і Варвари тепер висіли на брамі з висолопленими язиками, а фільварок сходив димом під дощовим липневим небом. Старший син хорунжого воював на півночі, у війську Радзивіла, а молодшу доньку козаки Приблуди не знайшли, попри ретельні та різноманітні допити челядників.

Коли Анемподест наблизився до згарища, там вже добігала кінця бійка двох найзаможніших родин за щойно знайдену скриню. Оббита товстезними мідними смугами, зроблена з почорнілого дуба, скриня обіцяла чималий скарб.

«Це ж те затаєне золото, котре Амвросій привіз з Московії після Псковського походу [30]30
  Мається на увазі похід короля Штефана Баторія на Москву у 1581–1582 роках, головною подією якого була п'ятимісячна облога Пскова.


[Закрыть]», – пошепки бубоніла сірома. Вона не наважувалася устрягати між найкращих людей Зміївки й дивилася бійку з безпечної відстані. Перемагала ж родина Журавичів, до якої належали війт та парох сільської церкви. Кремезний Василь Журавич якраз гамселив жердиною опорного бійця родини Канюків. Старий Северин Канюка вже спливав кров'ю під обгорілим возом, його жінка голосила, а старі зміївчани похитували сивими головами у такт її лементові.

Анемподест став за гуртом селян і голосно промовив:

«Це проклятий скарб. Хто його візьме, той загине».

Зміївчани повитрщувалися на нього, але війт Іван Журавич грізно насупився, трусонув рудуватою цапиною борідкою, підняв свій старостівський посох і вирік прочанинові:

«Йди-но звідс', чоловіч' Бож', від гріха».

Анемподест знизав плечима і пішов шукати гарячий жар.

Шукане знайшлося в одній з прибудов колишнього фільварку. Обігрівшись, Анемподест зробив розвідку, перекинувся кількома словами із селянами, котрі вперто розгрібали димне румовище, і обміняв знайдену у прибудові підкову на саморобну люльку. Тютюн Голомозого не розчарував учня авви Макарія. Зілля виявилось лагідним і віддавало в ніс травневим медом. Він наповнив легені димом і замарився у млосній знемозі. Сон прийшов непомітно й відразу зафарбованим у сіро-зелені кольори Опадлом.

7

«Зі щасливим поверненням, Витискуваче!»

«Дякую тобі, Сапфіро, – Анемподест низько вклонився дівчині, повертаючи амулет. – Якби не твій червоний жучара…»

«Потім розповіси, – зупинила його Марципанова Акробатка. – Нас чекає Веселий Глобус на Карнавалі. До речі, це він вигадав переселити кількох лев'ячих жуків до Матні, щоби захистити Витискувача від Карни. Коли зустрінетеся, не забудь йому подякувати. Переселення потребує значних зусиль, надто тепер, коли Матня захитана».

Вони одразу рушили стежкою у напрямі скелястого пасма, якого при першій візитації до Опадла прочанин чомусь не зауважив. Стежка була вкрита дрібним пилом кольору великодньої паски. Йти виявилося неважко, ненав'язливий вітерець розганяв задуху. Обабіч стежки росли покручені дерева зі стрілоподібним листям. Дрібні жовтуваті квіти вкривали потовщення на гілках опадлійських дерев. Численна комашня гуділа над тими рослинами, перекидуючи з квітки на квітку свої тлусті черевця. Побачивши, як Анемподест крутить навсібіч головою, Сапфіра заговорила:

«Ти повинен знати дещо про цю явність, бо вона має незрозумілі на перший доторк якості та явища, які в Матні явлені дрібніше або ж непомітно. По-перше, тут сильніший, аніж в Опорній Реальності, вплив Напередвизначеності».

«Я вже втретє чую це слово…» – якомога чемніше перервав її прочанин. Його вже починала дратувати премудра впевненість молодої дівки, яка у справжньому світі була, швидше за все, упослідженою злидаркою, з тих, котрих старші комедіанти віддають на примхи за кілька дрібних монет, а то й за пляшку оковитої. Він сам, ще бурсачачи в Братській школі, купив дівчину з мандрованого вертепу. Та кістлява потворка всіма отворами відпрацювала півфлорин й була до сліз вдячна бурсакові, що нагодував її вечерею…

«Зараз ти зрозумієш, – перервала його гріховні спогади Марципанова Акробатка. – Подивись уважніше навколо себе і ти побачиш сліди Напередвизначеності. Зауваж, до прикладу, розміри і форму навколишнього каміння».

Анемподест чмихнув, але скористався порадою і, дійсно, помітив вражаючу подібність скельних уламків уздовж дороги. Здавалося, той, хто носив гордий титул Деміурга цього світу, не завдав собі клопоту урізноманітнити його дрібне начиння, а змантачив принагідну мізерію за єдиним взірцем. Та ж недбала навмисність й та ж разуразна повторюваність простежувалися у конструкціях дерев.

«Помітив?»

«Якесь пекельне збочення», – чесно визнав учень авви Макарія. Він почав повторювати про себе Ісусову молитву.

«Глобус називає це „феноменом трафаретності“, – прокоментувала мешканка Опадла, – себто найпростішим та найневиннішим проявом Напередвизначеності. Набагато гіршим і маркотним є те, що всі населенці Опадла приречені на дурну та стомлюючу повторюваність життєвих пригод і не спроможні подолати її власним вибором. Вам, матнійцям, набагато легше жити свобідною волею, і доля спрямовує ваші шляхи легенькими доторками. Тутешніх вона відразу лупить по писку…»

«Отже, Напередвизначеність – це доля?»

«О ні, кабанчику, тут все не так просто, як тобі здається, – заперечила акробатка. – Доля є лише одним з атрибутів Напередвизначеності. Уяви собі світ, де невблаганний закон остаточно переміг справедливість у найдрібнішому. Це, мій солоденький, й буде явність Опадла».

«А хто ж тоді встановлює закони та навмисності сього світу? Чи благі Закони Всевишнього, накреслені у Біблії, тут нечинні? Чи Спаситель не приходив на ці збідовані терени? Чи тутешній Мойсей не піднімався на тутешній Синай? Чи кров Викупителя не пролилася й за спасіння душ цього спотвореного краю?»

«Я не чула нічого, що нагадувало б тутешнє Євангеліє, – визнала Сапфіра. – Глобус вважає, що Всевишній дарував Деміургу Опадла певну самостійність і право на самобутнє і просте владарювання через Напередвизначеність. Як сказано у Діяннях Апостолів: „Попустив Бог ходити шляхами своїми…“ Можливо у цьому є певний Божий задум, адже Опадло вже багато століть є непохитною фортецею у війні Благих Сил проти Абсолютного Зла і криївкою для Витискувачів на кшталт тебе. Тут у нас щось на зразок обложного стану: підставляти другу щоку якось недоречно».

«Що таке Абсолютне Зло? Сатана?»

«Сам побачиш невдовзі. У вас, в Опорній Реальності, воно діє лише через своїх послів і блазнів, а тут перебуває у первісних, лютих та хижих подобах, достеменно як у часи Люциперового бунту, міріади річних циклів тому. Буде тобі на що подивитись», – запевнила Акробатка.

«Себто оця Зумовленість якимось чином захищає від Абсолютного Зла?»

«До певної міри. Адже тільки надмірності свобідної волі спокушають до повстання проти Всевишнього. Люципер теж спокусився владою через свобідну волю. Глобус каже, що Напередвизначеність заважає Абсолютному Злу маскуватися під зло звичайне».

«А чи ти бачила тутешнього Деміурга?» – несподівано навіть для себе запитав прочанин. З кількох пекучих запитань, які безперервно крутилися в його голові, це випало на язик випадково.

Тут Марципанова Акробатка витримала нестерпно довгу павзу. Потім, ніби порадившись з кимось невидимим, відповіла:

«Він зустрічає кожного переселенця до Опадла».

«І хто він?»

«Старий ледащо і сплюх, – несподівано розсміялася дівчина, чим вельми здивувала учня авви Макарія, не знайомого досі з таким вільним ставленням до метафізичних ієрархій. – Чи не бачиш оцього всього навколо? Йому ж ліньки навіть каміння зробити по-справжньому. У нього ж не явність, а вічна така чернетка!»

«Невже тут немає ніяких суттєвих переваг над моїм світом, світом Біблії і Спасителя?»

«Чому ж немає… Є одна, як на мене, незаперечна перевага», – Сапфіра зупинилася і прочанин зупинився разом із нею, передчуваючи якесь важливе повідомлення. Дівчина подивилася Анемподестові в очі, потім повідомила:

«Тут відсутня найважливіша умова свободи – смерть».

…Вони йшли вже близько двох матнійських (тобто земних) годин, не відновлюючи філософської розмови. Іноді дівчина звертала прочанинову увагу на чергову рослину чи комаху, називаючи її опадлійське найменування. Назви були переважно несимпатичними, на кшталт «піховриків», «бзадрагів» та «кокораток». Анемподест повільно перетравлював (і майже не запам'ятовував) почуте й далі дивувався одноманітності навколишнього пейзажу. Тепер він помітив, що обабіч дороги не видно жодних залишків навіть давнього будівництва: ні захисних споруд, ні дренажних канав, ні насипу. Скельна основа дороги була цільною та рівною, наче створеною одночасно з цим тисячолітнім плато. Дрібні тріщини і каверни вкривали її поверхню, але ноги немов відчували віковічну непохитність суцільного базальтового моноліту. Йдучи цією навмисною площиною, він уявляв себе самотнім християнським місіонером, закинутим у безнадійно язичницьку країну, де якщо і чули десь-колись Євангельські істини, то неспроможні були застосувати їх до спотвореного зв'язку між причинами та наслідками. Безсмертя населенців Напередвизначеного краю не дивувало прочанина. Він пам'ятав слова святого Апостола Павла: «Не всі помремо, але всі змінимося». Його, одначе, трохи ображала неуважність місцевої влади, яка уповноважила зустріти бажаного гостя не тутешнього філософа або ритора, але безвідповідальне похітливе дівчисько невизначеного походження, якому подобалося називати високовченого пілігрима «кабанчиком», а всесильного владику Опадла – «старим ледащо». Він відчував іржу небезпечної анархії на стовпах сього світу.

Гірське пасмо тим часом наблизилося. Це був вивітрений кряж зі слідами карстової руйнації. Здавалося, скелі сягають неба, але ця ілюзія була лише наслідком тутешніх оптичних ефектів і зблизька скелі виглядали менш монументально. Над їхнім зовнішнім фронтом підносилася баштоподібна гора червонуватого кольору. Її потужні гранітні ребра різко контрастували з сіро-жовтими наростами рельєфу. Підніжжя гори було просвердлено шахтними отворами і вкрито конусами відпрацьованої руди. Дорога ідеально рівною стрічкою підносилась до гірської платформи і впиралась в одну із шахт. Ліворуч від неї стояли невеликі кам'яні будівлі з освітленими вікнами. Необжиті землі лишалися позаду.

«Це – Райдужна Гора, найвища у цьому квадранті Опадла, – повідомила Сапфіра. – За нею розташована Долина Драговозів, на якій розкинулися місто Картагена і сам славетний Картагенський Карнавал. Туди ми прямуємо».

«Ти бачила мапу сього світу?»

«Звісно. Вона висить в Музеї Абсолютного Зла, у Залі Стратегів».

«А мені можна буде глянути на неї?»

Дівчина здивовано глянула на прочанина:

«Авжеж. Ти ж – Витискувач».

Анемподестові здалося, що настав час означити своє місце в тутешній ієрархії. Невизначеність у цьому питанні вже кілька годин скуботала найпотаємніші закутки його вразливої і помисливої натури. Він спитав з удаваною байдужістю:

«А Витискувач за владою вищий від Стратега?»

«Стратеги були в цій явності у давнину, коли населення Опадла було чисельнішим, а битви з Абсолютним Злом розгортались у всіх квадрантах і вздовж морського узбережжя. Тепер моя реальність переживає часи занепаду, колишня столиця Стратегів Оста-Йезд зруйнована чотириста років тому, а війська Благих Сил відступили до гірських фортець. Ми в облозі і нам з тобою сьогодні дуже пощастило добратися до Райдужної Гори без пригод. Від берега Голого моря виступила армія потвор. Сотня ґоблінів, зграя мантикор і два велетенських садхузаґи. Буде битва».