Текст книги "Імператор повені"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 10 страниц)

Володимир Єшкілєв. Імператор повені

Ларі та Германові – найнесподіванішим дослідникам лікувальних щурів – присвячується

…Року 7156 [1]1
  1648 р.


[Закрыть]-го за великі гріхи, беззаконія й недбальства наші Господь Всемогутній вразив межиріччя Уборті і Хирлиці повінню, що знесла безліч маєтности і дощенту селище Зміївку разом із кам'яницею Святих Угодників Божих Маманта і Лукіліяна та дзвонарнею… Люди підскарбія Сокольського врятували у той час біснуватого, котрий, стоячи посеред водопілля на камені за Прокопівським перелазом, провіщав армаґедон. Біснуватий мав біля себе велике свічадо, німу дівку і називав себе «пророком і кесарем Анемподестом»…

(Витяг з «Літопису пресмиренного брата Микифора, у мирянах Івана Жаби з роду Леонтовичів»)

1

Уперше Анемподеста побачили у Зміївці на Зелені Свята, одразу після перемоги козаків отамана Приблуди над хоругвою Гржимуцького. Анемподест йшов з півночі і ніс загорнуте у шмату палацове бра [2]2
  У 17-му столітті бра виглядало як коштовне настінне дзеркало з підсвічником. Останній іноді був елементом металевої рами бра.


[Закрыть]. Селянам про дзеркало він розповів, що йде паломником до Єрусалиму, аби поставити у Храмі Гробу Господнього ікону Чорної Богородиці. Цей образ, казав зміївчанам зайда, намалював божевільний відлюдник, чернець Свято-Єфимівського монастиря. Простому людові, натякав Анемподест, заборонено дивитися на ікону аж до виповнення часів, тобто до скорого Суду Божого. Він вимагав від селян хліба й сметани, погрожуючи прочанськими пристрітами, а ті зачинялися по хатах і ховали від нього худобу, дітей, куткові та колискові обереги. Сільські драби хотіли його побити, але старші жінки їх відмовили, боячись таємничого образу. Двійко кіз таки поздихало й Анемподестові насипали у торбу коржів. Гідно прийнявши цю данину, він велемовно, з греко-латинським цитуванням, благословив Зміївку на довічне благобуяння.

Уникнувши таким чином голоду, Анемподест знайшов у Хирлицькому лісі покинуту дегтярами халабуду й тимчасово відмовився від подальших мандрів. Він був упевненим, що силою незборимих обставин (котрі уявляв абстрактно) встигне до Святої Землі на Покрову. Боявся Анемподест не так зими, що очікувалась за всіма прикметами морозною та людоморною, як гніву котроїсь з вищих Сил. Але, на щастя для легковажного паломника, небесні кари затримувались, певно, через нестачу кур'єрних янголів. Навколо тупцювала війна. Палали зібрані століттями маєтності, верещали витребенькувато ґвалтовані шляхтянки і найясніший король з Варшави скликав коронне лицарство і всіх християнських зухів рятувати захитану Хмельниччиною Річ Посполиту.

Тож Силам було не до ледащого прочанина, й тиша спочила серед грабів і дубів Хирлицького лісу. Його хащі і проліски переситно спухали й спалахували різновидним квітним духом, смерділи неприбраними кінськими й людськими трупами, і все це утворювало рівновагу життєвої та смертної сторін нюхового космосу.

Перші два дні лісового життя Анемподест провів на соняшних галявинах, підставляючи променям перехоже тіло. Він лежав там посеред календули, псоралеї та парасольних, дивлячись на метеликів й стрибаючу комашню, всмоктував тепло і скорочував думки настільки, що вони ставали простішими за сверблячку.

Потім він заходився збирати ягоди й так набрів на незвичайні місця. Вони були мертві особливим змертвінням, укриті кількома шарами зотлілості, наче чорно-зеленою шкірою, котрою гидували кроти, крізь яку виступали велетенські ребра зогнилих колод, де отруйна гнилизна ряхтіла на ґрунті. У цих фортецях погибелі чотиритижневий розповзлий труп здавався пікантною свіжиною, вибриком молодої напруженої смерті, що випадково потрапила у володіння Смерті іншої – древньої, ненаголошеної, впевненої. Щось тягло прочанина до цих анклавів, оточених гарячковою млостю липня. Він приходив туди з бра, знімав з нього шмату і дивився на відображення лісового цвинтаря, на янголяток-путі золоченої рами. Вони трималися сирітською хваткою за огіркові потовщення багету, ніби нажахані тліном, посеред котрого несподівано опинилися.

Обрідні проблиски сонця малювали на дзеркалі знаки, білі зранку і жовтуваті пообідньої пори. Анемподест відокремлював від заяложених надр свого одягу ще більш заяложену хартію і ретельно заносив до неї ці письмена. Він сподівався, що перед святинями Єрусалиму лісові знаки скинуть німоту й об'являть якесь пророцтво народам Півночі.

Ранком п'ятого лісового дня дзеркало відобразило щось яскраво-червоне. З трухлявих надр колоди, яку не охопило б й восьмеро драбів, виповз цілий клан пурпурових жуків-велетнів.

Розміром зо дві чоловічі долоні, тверді, неквапні, вони полізли до найближчої галявини. Анемподест пішов услід за комахам, намагаючись не привертати їхньої уваги. Зблизька вони нагадували самокатні ярмаркові іграшки. Прочанин зрадів жукам. Йому забажалося, щоби саме такі переконливі жуки коли-небудь прогризали хідники у його могилі. Він вирішив: коли минуть всі заповідані йому паломництва та мандри, він оселиться тут, у Хирлицькому лісі. Й сам спантеличився від такої думки.

Аби відновити душевну рівновагу, він ліг на черево, а жуки пройшли перед його очима капітальним парадом.

В їхньому пломеніючому офарбленні, здавалось прочанинові, розкрилилась химерність повстанського століття, все його безвідповідальне товстостебле бароко, вся розжиріла степова пародія на візантійство… Тим часом по спинах шестиногих капітанів совалися значно менші потворки – чорні, товкітняві, подібні до нетверезих покрівельників Печерської лаври. Вони часто-густо падали з блискучих надкрилків, але не гублячись швидко відновлювали життєву позицію, знов застрибуючи на спину бадьорого носія.

Жуки вперто долали всі перешкоди. Їхня мета не була таємницею для Анемподеста – вітерець приносив з галявини трупний запах. Прочанин випередив комах і першим побачив залишки воїна. Судячи з важкої саксонської броні, покійник був найманцем. Посріблені бляхи, нашиті на шкіру панцира, ворушилися: хробачня допрацьовувала свою справу. Кінцівки та голова трупа були до того відгризені поважнішою істотою. Як зрозумів Анемподест, мудрі жуки вичекали, доки хробаки-трупоїди потовстішають та помножаться, й тепер збиралися ними поснідати. При наближенні пурпурових гігантів дрібна комашня кинулася навсібіч, хмарою злетіли мухи. Жуки переможно заклацали і посунули до трупа. Раптом один з велетнів зупинився і вийняв з трави срібну монету. Він тримав її наче дзеркало перед серпатими щелепами, а прочанин, дивлячись на цей знак, зрозумів його потаєний сенс, вкрився вологою. Він відібрав у жука срібляк й побіг назад, до свого скарбу.

Знак був правдивим: біля дзеркала стояли чужі.

2

Чужих було двійко.

Найближче до дзеркала розташувалося якесь довготелесе костоголове чуперадло, одягнене у лахмітний кабцанський [3]3
  Кабцан – гебрейський жебрак


[Закрыть]халат. Воно зазирало у глибини свічада і щось мугикало, одночасно чухаючи коліно лакованим ціпком. На землі, поряд з почварою стояла велика скриня, оббита почорнілою міддю, з широкими шкіряними ременями для носіння. У накривці, притягнутій до скрині двома замками, були пророблені отвори. За два кроки від скрині розплітала волосся й посміхалася своєму віддзеркаленню волоока дівчина.

Неможливо було визначити колір її широко розставлених очей. Спочатку прочанинові здалося, що вони тиховодно-сірі, подібні до відображень підхмарків на гладіні ставків або ж до луски коропів-перестарків. Потім йому ввижалося, що в тих очах просвічується то розбіг бузкових заштрихів, то відблиск помаранчевого сяйва… Губи дівчини були напрочуд рельєфними. Вони хтиво-безвідповідально – на межі підліткової негармонійності – сполучалися з чітким, майже хлопчачим, окресленням підборіддя.

Анемподест ковтнув слину.

Дівчина повільно повернула до нього обличчя і посміхнулась. Прочанин зауважив, як сполохано ворухнулися ніздрі її різьбленого носика. У цьому порусі він відчув заклик плоті. Не той, звичайний, що від часів Єви випромінює кожне дозріле тіло, а гострий, раптовий, ушкоджуючий і отруйний, подібний до бджолиного укусу.

У цю мить чуперадло підстрибнуло, пересмикнуло вижовклою мармизою й прорекло:

«У відображень багато родичів, але дзеркало – найсправжнісінькіша сирота!»

Анемподест підібрав од землі гілку, подібну до палиці, і сказав, повільно розставляючи слова на бойові позиції:

«Мир вам, добрі люди. Це – моє дзеркало. Воно зовсім не сирота. Аж ніяк».

«Авжеж, – легко погодився зайда, у якому Анемподест нарешті розпізнав стертого пиятиками, мандрівками й цинковими гримуваннями комедіанта, – це безумовно й безсумнівно Ваше дзеркало, пане-кумплю. Ви ж його теперішній володар, сповідник, брат і вуйко. Я ж мав на увазі, скажімо так, суто метафізичне сирітство сього предмета… А чи не помітили Ви, високошанований Господаре Дзеркала, що взуттю, зробленому у Кракуві, притаманна таємнича властивість вужчати й тіснішати при повному місяці? Останні ночі місяць круглий, немовби та сра… Я хотів, перепрошую, сказати: „як срібляк“… І я ось, повірте, не можу ступити жоднісінького кроку без того, щоб не спізнати знавіснілого й шкірощемного кінцівкового страждання…»

«Співчуваю Вам, достойний пане, – відповів на те прочанин. – А співчував би Вам ще глибше, якби Ви були, пане, такі добрі, аби щиросердо звідомити Ваше ім'я й ту мету, на шляху до котрої Ви завітали у ці небезпечні для мирних подорожніх місця».

«Охоче, охоче! – вишкірився рідкозубою пащею чужий. – Хоча ми й не належимо до князів світу сього, чиї гучні імена змушують вклякати або ж розбігатися від жаху ординарну сірому, але з радістю повідомимо Вам свої назвиська, не обтяжені, до речі, жодним злочином із перелічених у Литовських Статутах. Освічені й тямущі люди звуть мене Hippocastanem, себто Кінським Каштаном. А мою доньку я насмілився – не без відома Святої Церкви – наректи Ніктаменою, а в ужитку Ніктою, й це сиґніфікантне [4]4
  Від латинського signifikantia. Кінський Каштан використовує це слово у тому ж значенні, що й св. Гієронім у перекладі Еклезіаста – «знаменне».


[Закрыть]ім'я пішло малій на користь. Ми, отже, є мандрівниками буремних часів. Завітали ж сюди ми, певно, волею Божою… Що Ви ще хочете знати про нас, о Господаре Дзеркала?»

Анемподест подумки відбив напад жорстокого сумніву щодо тісних родинних зв'язків потвори і красуні, але вирішив бути чемним із несподіваними прибульцями. Він перехопив гілляку надійнішим робом й сказав:

«А мене тямущі люди звуть братом Анемподестом. Три роки я був послушником у Сіверському скиті у предивного молільника авви Макарія, а тепер став прочанином і з благословення авви мандрую з молитвами до Гробу Господнього. Позаяк цей ліс оточений зо всіх боків знавіснілими людьми, що прагнуть пролиття крові, я не раджу Вам, Гіппокастанію, робити з нього ексодус [5]5
  Exodus (лат.) – вихід. Це слово св. Гієронім застосовує у «Вульгаті» для перекладу назви другої книги Мойсеєвого П'ятикнижжя.


[Закрыть]найближчим часом, особливо враховуючи Ваш нетутешній вигляд та вроду Вашої доньки. Отримуючи на певний час у сусіди (нехай діється воля Господня!) вас двох, людей з чудернацькими іменами, я вважаю за необхідне dignor illud fasere [6]6
  Вважати пристойним (лат.). Цитуючи Сенеку, Анемподест невиправдано використовує невизначену форму латинського дієслова.


[Закрыть]хоча б знанням про ваше минуле убезпечити себе від прикрих несподіванок».

«Aliquid ad exodium ducere, – процитував Верґілія костоголовий. – Хіба ж цей ліс настільки вузький, що трійко мандрівників у ньому одразу ж приречені на сусідство?»

«Отож-бо й воно».

Кінський Каштан тяжко зітхнув, почухав коліно ціпком й протягло подивився на Нікту, немов кажучи: «Знов те саме, мала!» Дівчина тим часом неквапно розчісувалась черепаховим гребінцем. Крізь дірки і розповзлості у камкалафті [7]7
  Узагальнююча назва дорогих тканин 17-го ст.


[Закрыть]її колись панського одягу бронзовіло молоде тіло. Лахміття не спромоглося приховати ні напруженої вигином талії, ні розвинутих стегон, ні соковитих сідниць. Щось уривчасто-дитяче й зіпсуте вередливою звабою було присутнє в її рухах, вигинах і гримасках.

«Звідки ж узялось таке диво?» – подумав він, відчуваючи, як розгортається зачаєний нижче черева причинний змій.

Кінський Каштан тим часом, пожувавши прищуваті губи, зважився на розповідь:

«Ми, пане-кумплю, є мандрованими акторами, учнями незрівнянного Тадея Сімпліціуса, котрий ще за короля Жиґимонта Третього отримав тисячу дукатів від ністрянського князя Радула за сценаріум „Саломеї“. Ви ж як людина освічена напевне пам'ятаєте звідти знаменитий монолог нечестивого короля Ірода, котрий (тобто Ірод) звертається, плачучи, до Господа Адоная, а хор відповідає йому таким низьким і зловісним співом: stagna siccaverunt! Два роки тому моя Нікта грала у цій славетній виставі принцесу Саломею й танцювала так звабливо, що коронний мечник Мантшиковський, нині вже покійний, готовий був кинути до її ніг (Ви ж бачите які в неї стрункі ніжки!) всі свої маєтності… Так от, у Тульчині три тижні тому ми ставили для весільних гостей тамтешнього підскарбія костюмовану інтермедію „Мнемозавр“, що її автором був наш командор Лицедійної фіри, незрівняний пуппенмейстер (себто лялькар) Бубоній Карпіус Пелех. Його, невдаху, якісь тубільні інсургенти [8]8
  Insurgentis (пізн. лат.) – повстанці.


[Закрыть]прийняли за людину жидівської віри і при хрещенні ненавмисно втопили. Але він, прости Господи, сам був винен, адже моя Ніктамена йому напророчила за тиждень до того проклятого дня: deberi morti fatis [9]9
  Був приреченим на загибель… (лат.)


[Закрыть]… Інсургенти розігнали нещасливе тульчинське весілля, посадили на палю самого пана підскарбія, багаторазово скривдили в усі передбачені й непередбачені отвори його горопашну наречену, а проти ночі спалили й нашу фіру, забрали оксамитову завісу та конячку Зосю. От цього вже не витримав і помер наш старий товариш Фуць-з-пуделем. Аж вуха у нього предивно посиніли. І всі були здивовані, коли наступного дня посеред майдану здох його пудель і в тої собацюри так само посиніли вуха. Певно, астральні тіла цих двох були надто тісно переплетені в Аштатоті… Акробатку ж нашу, бідолашну Сапфіру, яка у „Мнемозаврі“ грала царицю Савську, ми тоді сховали серед лахміття й ляльок, але вночі вона кудись щезла. Може подалась до циганського табору в Умань, бо мати у неї була з того непосидючого народу, а може лише тільки вилізла до вітру й втрапила у смертельну пригоду… Адже тепер такі настали часи, пане-кумплю, що куди б не виліз, усюди чигає на тебе ворог, торборіз, або ж яка-не-будь згіршуюча пригода… А вже у місті Старокостянтинові, якраз перед днем святих порфироносних Костянтина й Олени, від отруйного пива нагло віддав Богові душу мій однокровний брат і неперевершений ярмарковий маг Бальтасар (саме він, до речі, людолячно грав короля Ірода у „Саломеї“ і так ревів зі сцени, що кракувські шляхтянки млоїлися і втрачали свідомість). От ми з малою і залишилися удвох сиротами посеред усього цього вселенського зрушення та зніяковіння. Як писав Тацит, hic fratrem, propinquiim ille, alius parentes lamentari… [10]10
  Хто оплакував брата, хто – родича, хто – батьків (лат.).


[Закрыть]».

«А що у тій скрині?» – перервав розповідь Анемподест. Йому здалося, що у надрах короба щось пищить і шурхоче.

«Пацюки».

Кінський Каштан нахилився, відімкнув скриню і витяг з неї конструкцію. На чотирьох паличках кріпилася самшитова дошка з отворами. В отвори були встромлені сплетені з тонкого дроту циліндри. У кожному сиділо (а точніше – стояло) превелике щурисько. Центрально розташований пацюк був найбільшим, ґрафітового кольору, з довгими вусами. Праве щурисько мало потовщення на тулубі, червоні очиська альбіноса, плямистий хвіст і постійно шкірило жовті гаки зубів. Ліве, найменше, було пофарбоване у яскраво-синій колір і одягнуте у щось на штиб закаляної спіднички. Пацюки дрібно совалися й гризли дротяні криївки.

«Це – Жиґимонт, Володислав і Казимир, лікувальні пацюки», – відрекомендував населенців скрині Кінській Каштан.

Анемподестові подумалося, що перед яким-небудь підкоморієм або коронним мечником пацюки називалися б відповідно Богданом, Максимом і Петром. Він бридливо оглянув марнотних гризунів і спитав Каштана:

«То Ви, перепрошую, знаєтесь на тваринах?»

«Трохи того, пане-кумплю, адже коли під час вистави поміж ганчірними ляльками вистромлюється щось живе, до того ж навчене, ярмаркові люди охочіше дякують грошиками…»

«Тоді ходімо, щось Вам покажу».

Кінській Каштан запитально скосив очі на Нікту.

«Нехай дитина йде з нами», – погодився прочанин.

Він привів чужих до галявини, де жуки якраз закінчували свою трапезу. Але жодного натяку на гидливість у Каштана й Нікти Анемподест не побачив. Вони з цікавістю спостерігали велетнів, що на дрібне клаптя дерли кубло хробаків.

«Ці жуки дивовижні», – сказав Анемподест.

«Ми таких десь вже бачили, правда ж, тату?» – повідомила дівчина і зайди змовницьки перезирнулися.

«Жуки, себто Colepteris, – не диво, – доклав свого міркування актор. – Адже справжнє диво, повірте мені, пане-кумплю, завше в однині. А таких ось вєтхіх звірят-хробакожерів, за попущенням Божим, вже бачимо кілька».

Анемподест замислився над цими словами, а потім запитав:

«А у Вашої… доньки є ще сестри?»

«Ні», – відповів Каштан, потім вишкірився, присів, заглянув прочанинові в очі й раптом зареготав. Робив він це показово, ретельно розсуваючи щелепи. Нікта незворушно спостерігала за ними.

Прочанин почервонів, вихопив загостреного тесака і грізно утупився у костоголового. Якби він спромігся подивитися на себе збоку, то здивувався б рішучості, що накреслилась на його обличчі.

Костоголовий замурмотів:

«Я ж не хтів Вас образити, пане-кумплю-брате, аж ніяк, перепрошую…»

Нікта хвилястим кроком, що змушував тріскотіти тканину на її стегнах, підійшла до Анемподеста, торкнулася гостряка вузькою пещеною долонею і спитала:

«Ви ж не скривдите мого батька, правда ж, достойний брате?»

Голос в неї був низький, переливчастий. Анемподест перевів погляд з Каштана на її долоню, на видовжені нігті із залишками кармінової фарби й набрів на думку, що ця дівчина, певне, все своє куце життя прожила як шляхетна панна. «Невже ті пияцюги-актори ніколи не примушували її прати майтки?» – здивувався він і сказав:

«Я йду до Гробу Господнього. Наді мною не можна сміятися».

«Над ким не сміються, над тим плачуть», – відповіла дочка костоголового. Анемподест міг би заприсягтися, що її зіниці вибухнули раптовим розширенням, а обличчя помудрішало. Причинний змій прочанина відповів на ці перетворення остаточним розгорненням: затверділий прутень знайшов у штанах дірку, розсунув борти підрясника і вистромився назовні у всій своїй безпосередності. Нікта подивилась на пурпуровий авангард своєї перемоги, посміхнулась і сказала:

«Отже, нас вибачено…»

Анемподест відчув: шкіра на його настовбурченому обличчі от-от спалахне. Він кинув зброю і побіг до лісу.

Не пам'ятаючи себе від сорому, він схопив дзеркало, шмату і поплентався до халабуди. Він примусив себе молитися до полудня, але губи Нікти вперто стояли перед очима, а прутень залишався напруженим і твердим, мов залізо. Якесь сердите згущення пульсувало у глибинах його мозку, не даючи й на мить відволіктися від видіння. Коли він заплющував очі, то бачив кошлату – і теж пульсуючу – червону хмару, з якої випливав привид напіврозтуленої Нікти. Вологі губи привида розкривалися від бажання і сердите згущення з Анемподестової голови нестримно перетікало у кінчик прутня, виснажуючи його сверблячкою. Змучений, він врешті-решт згрішив правицею й обкрапав землю розпеченим сім'ям, а коли виверження вулкана вичерпалося, прихилився до дзеркала, огорнув плечі шматою й дозволив собі провалитися у драглі забуття. Сонце нагріло повітря, тіло розслабилося у тому теплі, й тепер він остаточно увірував, що весь Хирлицький ліс охоронятиме його спокій.

3

Над ним нахилилась темна постать. Він хотів підвестися, але тіло у цій реальності не підкорялося його наказам. Неймовірним зусиллям він вирівняв голову. Йому здалися знайомими видовжені лінії і бганки чорної халамиди, гостроверхий клобук і сіра пляма бороди. «Отче Макарію», – прошепотів він, але постать не відізвалася ні докором, ні благословенням. Невидимі очі промацували спітнілу мапу Анемподестового обличчя, шукаючи у лабіринтах блідої шкіри невідомі шляхи і знаки. Прочанин майже відчував пекуче штрикало цього погляду, котре ворушило волосся у заглибинах підборіддя, відгинало носові крильця, мандрувало між бровами й ковзало найглибшими зморшками чола. Він примружив (знов межовим зусиллям, від якого пішла обертом голова) очі, рятуючи їх від штрикала. Але зовсім заплющити їх не зміг, ніби наштовхуючись на нечутне повеління. Поряд з темною постаттю виникла інша – сліпучо-срібна. Халамида першої від цього стала ще чорнішою.

Анемподест почув Голос, який пульсував разом із буттям, натягуючи й відпускаючи шкірку всесвіту. Голос не був страхітливим. Скорше байдужим до тих, хто зволожує з переляку одяг і втискується раменами у хрумку матерію сущого.

«Він не зможе», – промовив Голос.

І видіння згасло.

4

Анемподест прокинувся з відчуттям спраги й власної нікчемності.

«Знак, це був знак!» – мурмотів він, збираючи до торби свій скарб. Він вирішив рушати у Святу Землю негайно, не озираючись, і вже міркував, чим би то заплатити мостове мито на Прокопівському перелазі, де посіпаки пана Сокольського не дуже то й шанували прочан. Але іншого способу вибратися на Кучманський шлях [11]11
  Кучманський шлях – одне з відгалужень Чорного шляху. Вів на Поділля від вехів'я Інгулу, перетинав Південний Буг і йшов у західному напрямку на місто Бар. Біля Тарнополя з'єднувався з Чорним шляхом.


[Закрыть]не було. Аж тут він згадав про монету, відібрану в жука.

Монета була поганська, певне, турецького карбу. Арабський напис огортав перехрещені шаблі. На реверсі орнамент зростався у зірку. Ближче до краю було пророблено отвір. Важка і товста, вона тягнула на п'ятдесят грошей сріблом. Анемподест не втримався і показав монету дзеркалові. Воно ж слухняно відобразило срібляка.

Несподівано за рогом халабуди хтось кахикнув.

Прочанин миттєво витяг з торби тесака й приготувався боронити дзеркало і монету.

«Це я, пане-кумплю, – почувся знайомий голос і з-за колод вистромилась голова актора. – Потурбував Вас, аби ще раз вибачитися за себе й за доньку. Ви вже не тримайте зла на мою малу. Вона ж усе життя провела серед грішників й не знає, горопашна, поваги до чернечого звання… А яка така цікава у Вас монетка…»

Анемподест сховав руку з монетою за спину.

«Не бійтеся, пане-кумплю, – вищирився Кінський Каштан, обмацуючи поглядом нагостреного тесака. – Я ж не хочу забрати у Вас Вашого таляра, зовсім ні, а просто хочу подивитися, чи це часом не захр-фарр, що про нього згадував святий праведний Адріан Дамаський у посланні до халіфа Ґаруна ар Рашида. Ви ж напевне знаєте, високовчений брате, що всі гроші світу сього є розмінниками одної прадавньої незнищенної монети, карбованої у пеклі чортячими ковалями Хуббісом та Муґбалом… Первісна монета має дві ознаки, відомі мені, позаяк цар Соломон таємно заповів пошуки захра саме гільдії мандрівних акторів і ми ось вже три тисячі років вірні тому завітові».

«А святий Евростій Атопійський, – відповів на це Анемподест, – заповів усім прочанам бити у писок набридливих акторів й не зважати на жодні доручення давніх царів».

«Може то був не Евростій, а Еврос Тартарійський? [12]12
  Гра слів. Грецькою «Евростій» – здоровий, сильний, а «Еврос» – гнилий, пліснявий.


[Закрыть]».

«Зараз звеселишся вельми, потворо», – пообіцяв Анемподест й тесаком націлився Каштанові у груди.

Комедіант спритно ухилився й чимдуж побіг углиб лісу. Прочанин з гиканням погнав за ним. Але досвідчений пройдисвіт заздалегідь визначив й обладнав шлях відступу. Він непомітно оминув притрушену гілками яму. Натомість учень авви Макарія, як і передбачав підлий план Кінського Каштана, влетів до неї при повній швидкості. Коли ж, накульгуючи й чухаючи обдерті боки, Анемподест повернувся до халабуди, то побачив, що дзеркало щезло. Він відразу уявив, як вар'яти з погорілого театру регочуть, несучи лісом свою здобич, і почав бити тесаком дерева, викрикуючи богохульні словосполучення. Нарешті він заспокоївся й вивчив сліди навколо халабуди. На вологому ґрунті знайшовся ясний відбиток стопи. Слід вів до берега Хирлиці.

«Якщо в них десь було сховано човен, все пропало», – подумав прочанин.

Берег виявився безлюдним. Десь у верхів'ях річки йшли сильні дощі, вода пожовтіла, залила долішню рінь, підібралася до підмитого коріння сосен і смерділа гончарною майстернею. Течія була стрімкою і тільки дуже вправний човнар міг би за той час, що пройшов від зникнення дзеркала, перевезти вантаж до лівого берега та сховати човен. Лишалося ще, правда, припущення, що того можливого човна знесло течією достатньо далеко. Тому прочанин задав собі клопоту пробігти циганську версту уздовж річки. Але намарно: викрадачів немов злизало каламутним потоком.

«Нічо', – заспокоював себе Анемподест. – Вночі ці тварюки обов'язково змерзнуть і запалять вогнище. Далеко їм все 'дно не втекти. Вони й не знають, який я впертий, як швидко бігаю і які маю пильні очі».

Він ледве дочекався сутінок й не без пригод вип'явся на вершечок найвищої сосни. З нього прочанинові відкрилась темніюча панорама лісового краю. Заграва ще освітлювала захід, але схід набрякав хмаристою чорнотою. У ній губилася навіть стрічка Хирлиці. Далеко на півночі палала несвіжим червоним полум'ям велика будівля. Вітер доносив звідти уривки криків та пісень, тяжкі разуразні вдари; отаман Приблуда святкував зникнення чергового панського маєтку.

На сході, у Зміївці, рухалися жовтуваті вогники. «Смолоскипи», – зрозумів Анемподест. Там, на майдані біля церкви святих Маманта та Лукіліяна, відбувались незрозумілі спостережникові рушення, але жодного звуку звідти не досягало. Прочанин зручніше вмостився між гілляччям, зішкрябав живицю з долонь і продовжив огляд. Малопомітний вогник у лісі він побачив уже після того, як згасла пожежа на півночі, а з неба посипалась дрібна волога. Вогник блимав на півдні, серед найгустіших хащ Хирлицького лісу, де з Хорсових часів мешкали ведмеді, щезники і вурдулаки.

Як не хотілося тілу відкласти переслідування до ранку, паломницький дух все ж таки переміг. Озброївшись тесаком, Анемподест вирушив уздовж берега на південь. Він розраховував на те, що актори не наважаться відійти від Хирлиці, яка була у цих краях чи не єдиним джерелом для орієнтації.

Річка сильно підгризла берегові ґрунти, заповнила водою западини і повалила найближчі до води дерева. Йти було важко, а дощ щохвилини щільнішав. Густішала темрява: Анемподест брів навпомацки, щохвилинно вдивляючись углиб лісу. Але жодного вогню не бачив.

Скільки тривав сей нічний похід, невідомо. Двічі прочанин провалювався у воду, роздер майже навпіл підрясника, здер ніготь на правій руці і сто вісімнадцять разів сотворив Господню Молитву, перш ніж відчув запах диму.

Він озирнувся навколо.

Зліва шумувала Хирлиця, а з трьох сторін Анемподеста обступав вологий ліс без найменшого проблиску світла. Тільки-но прочанин у сто дев'ятнадцятий раз попросив звільнити світ від лукавого, як дощ ущух. Димний запах став відчутнішим і учень авви Макарія нарешті дав собі раду. Обережно, щоб не тріскало під ногами, він пішов на запах, а за хвилину побачив між деревами помаранчеві іскри.

Спочатку йому здалося, що вогнищ два. Але, коли він підкрався ближче, зовсім близько, то зрозумів, що друга ватра горить у дзеркалі, припасованому до стовбура величезного граба. Напроти дзеркала було напнуто шкіряного намета, відкритого у бік вогнища. У дзеркалі Анемподест побачив Нікту, котра сиділа на торбах, підібгавши під себе ноги і курила люльку з довгим прямим чубуком. На голові в неї був тюрбан з перами. Поряд сидів кремезний бородань у турецькому одязі і жовтих чоботах. Голена голова його була накрита повстяним капелюшком. Глибокі зморшки розрізали обличчя голомозого і стягувалися у жмути побіля очей. Вогняні відблиски гралися у хованки на металевих пластинах панцира, що виглядав з-під його халата. А між ватрою і дзеркалом танцював Кінський Каштан.

Лахміття тріпалося кажанячими крилами навколо костоголового, вигиналося хвостами рогатої комети, кружляло самостійними орбітами і досягало вогню. Актор здавався ошалілим гербовим грифоном, що виламався з геральдичної таґми разом із шматками тиньку, стрічками і написами. Обличчя його нагадувало хижу ляльку Фініту, котру бачили на торішньому ярмарку, світодрочну суміш мавпи з херувимом. Довгі ноги Каштана, тверді, як підпори німецького мушкета, майже не згиналися й били ґрунт із затятою безжальністю. Каштан іноді сповільнював своє біснувате кружіння, вдивляючись у небо, немов чув звідти зоряні сурми.

«Ти не вип'єш, ніколи не вип'єш цієї ночі, Юрасю», – раптом перервав його танець бородань. Голос у нього був надламаний, як у ректора Саковича [13]13
  Сакович Касіян (бл. 1578–1647) – філософ, поет. Викладач і ректор Київської братської школи.


[Закрыть].

Каштан зупинився, важко дихаючи, і мокре лахміття сховалося у западинах і нішах вихудлого тіла. Він з покорою, навіть із запопадливістю, подивився кудись у горішню темряву і відповів крізь відсапування:

«Я лише мала плотвичка у Ріці Помилок. Хто побачить плотвичку у жовтій поводі світу, кого вона образить?»

«Ти сам – потік і байрам [14]14
  Байрам (турец.) – свято.


[Закрыть]жовтих помилок, Юрасю. І є Ті, котрі бачать найменших плотвичок у найширших водах. Ти танцюєш сема [15]15
  Сема (перс.) – священний медитативний танець суфіїв.


[Закрыть]так, ніби хочеш зафарбувати істину собою. Істина ж має бути безбарвною».

«Він танцює страждання…» – несподівано втрутилась дівчина.

«Помовч, жінко!» – різко обірвав її бородань.

Анемподестові здалося, що дзеркало відобразило злу гримасу на Каштановому обличчі (а може то був тільки блудний послід танцівного шаленства). Костоголовий заперечив:

«Істина недосяжна, Голомозий Драбанте, завжди недосяжна. А мені ось маркотно, неспокутно й ніяково мешкати посеред бридко страчуваного світу».

«Не можна бридитися незворотним, шукаче, бо з обридження твого може повстати лише Танечний Псявірник».

«Чи так мене до вертепу бридливців остаточно припнуто?»

«Далося взнаки», – невизначено підсумував той, кого Каштан назвав Голомозим Драбантом.

Нікта випустила з люльки кілечко диму й сонно позіхнула.

«Чи пам'ятаєте ви, – звернувся до приятелів костоголовий, – ту атракційну сцену у „Мнемозаврі“, де Набатій пояснює цариці Савській, що якби додати до „ніщо“ ще одне „ніщо“ й ще раз „ніщо“ і так тисячі тисяч „ніщо“, то рано чи пізно, хоча б і через десять років невпинного додавання, обов'язково має з'явитися „щось“ як наслідок неминучих помилок у називанні?»

Ніхто не відповів на це запитання. Нікта докинула до вогнища кілька цурпалків і вогняні пасма застрибнули на гілки сусідніх дерев. Теплий подих ватри досягнув Анемподестової засідки.

Каштан примостився між донькою і Драбантом. Він також витяг люльку й застиг, дивлячись на жовті спалахи розрослого полум'я. Чи то нічне птаство, чи то собор вурдулаків і упирів з лісових нетрів привітав ухканням закінчення премудрих бесід. Анемподест ще пронизливіше відчув вологість одягу.

Поява Голомозого сплутала всі його плани. З двома він би ще позмагався за дзеркало, але здоровань у панцирі надто нагадував перетертого пригодами вояка, аби сподіватись на успішність нападу. Вертатись до халабуди також не було сил. Прочанин відповз у темряву, знайшов суху й широку гілку, вип'явся на неї, ліг на черево і прикрутив себе до гілки пасковим мотуззям. Він вирішив дочекатися ранку в надії, що мешканці намету поснуть, і вже тоді спробувати непомітно забрати дзеркало. Змокрілий одяг змушував зуби дрібно цокотіти, а сучки боляче тиснули ребра. Якась набридлива сова шурхотіла у розгалуженні стовбура й час від часу відлітала на полювання. Одного разу вона злетіла прямо на Анемподеста, але прочанин відбив атаку влучним помахом тесака. Напад не повторився. Нарозвидні учень авви Макарія несамовільно поринув у сновидіння.