Текст книги "Імператор повені"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

«А чому меншає населення? Адже в Опадлі не вмирають…»

«Але переселяються, якщо рани невиліковні».

«А чи є різниця?»

«Звісно є… Переселяючись можна самій обрати собі явність, а потім, при виповненні часів, повернутися в Опадло. Я ж переселялася в Матню і була там акробаткою, а тепер ізнов тут».

«Отже, не всі повертаються?»

«Не всі… Є світи, кольоровіші за Вузьку Явність».

«Ти була там?»

«Я чула про них».

«Ти не хочеш туди назавжди?»

«Там немає Театру і там я не буду царицею Савською».

Анемподест відчув, що Марципанова Акробатка не договорює. Залишаючи їй право на таємницю, він вирішив повернутися до ієрархічного запитання:

«А чи є серед Витискувачів якісь начальні особи? Головні Витискувачі або ж Генеральні?»

«Якщо вже так бажаєш, можеш вважати себе Головним Витискувачем Опадла. Адже ти заслужив такий титул. Не кожному вдається поставити синця на чоло самої богині Карни».

«?»

«Ти ж вдарив Ніктамену Марамулькову там, у Матні?»

«Так».

«А вона, аби ти знав, є насьогодні Актуальним втіленням Карни Марани, доньки і дружини бога Крома. Отже, сама богиня тут, в Опадлі, нині чухає собі лоба. А, між тим, вже багато років до Чорної Богині не дотягувався жоден з Витискувачів. Ти – превеликий зух, кабанчику».

Цього разу Анемподест простив Сапфірі «кабанчика». За якусь мить він сповнився несамовитої поваги до власної персони. Всі його потаємні мрії та сподівання зграєю виплили на поверхню мисленої ріки й заплескали плавцями. Подумки він вже бачив себе Непереможним Анемподестом, пророком, уславленим воїном, звитяжним отаманом, митрополитом і навіть таємним радником і наказним писарем самого ясновельможного гетьмана Хмельницького. Він відчував у собі відвагу і готовий був на шмаття рубати обох садхузаґів, хоча й не відав – більші вони за слона чи менші.

Він розправив рамена, напружив живіт і пришвидшив ходу. До Гори лишалося чверть версти. Принизливі спогади нарешті перестали мучити прочанина. Позаяк не просто блудлива дівка танцювала перед ним у лісі, але архидемониця і дружина-донька (себто подвійна родичка) чи не самого Батька Оман. «Як я відразу не зрозумів, – дивувався власній простоті учень авви Макарія, – адже така врода простій смертній заповідана!»

Ще б трохи і гірські води Опадла почули б звитяжну бурсацьку пісню. Прочанин навіть придумав новий куплет для застільної співанки. Щось на кшталт:

 
«Дав чортиці у чоло —
Тільки лісом загуло…»
 

«Не треба так бундючитися, – зруйнувала настрій Акробатка, яка тепер ледве встигала за розгорнутим у героя Анемподестом. – Адже ти, Витискуваче, як не крути, ніколи не зможеш встояти перед жіночими принадами Актуального Втілення. Воно напускає amentia [31]31
  Amentia (лат.) – те саме, що й «амок», божевільна хтива пристрасть.


[Закрыть]на кожного, чоловік він чи жінка. Ти ж міг її вбити. Але навіть не подумав про таку можливість…»

«В носі я мав усі спокуси та амантії. Просто квапився…»

«Ая', квапився він! Навіть якби ти, солоденький, мав циганський місяць часу, то не зміг би вбити Актуальне Втілення. Таке ще нікому не вдавалося».

Прочанинові стало прикро від істинності сих слів і він напустився на свого Вергілія:

«Звідки ти все про всіх знаєш, перевертухо? Хто ти така в цьому світі і чим заробляєш собі на денне прожиття?»

«Хочеш знати? – ніби чекала такого розмовного азимуту Сапфіра. – То знай, Витискуваче: Я важлива фігурантка у п'єсі, котра безперервно триває в Катарактному Театрі Опадла вже ось триста двадцять чотири роки. – Марципанова Акробатка вимовила це з урочистим притиском, ніби повідомляла титул тутешньої аристократки. – Я, аби ти знав, з'являлась на сцені Театру у шістсот двадцятьох актах із семи тисяч п'ятсот сорока одного, що встигли відбутися досьогодні. Я граю Царицю Савську у славетній виставі „Мнемозавр“!»

«А знаю, знаю! – вхопився за назву Анемподест. – Це вистава якогось блазня Бубона, у якій йдеться про несусвітні дурниці, на штиб тієї, що при складанні „нічого“ з „нічим“ рано чи пізно виникає „щось“. Перший-ліпший бурсак…»

Тут він побачив кинджал Сапфіри, спрямований йому в обличчя.

«Не треба блюзнірити! – попередила дівчина. – Не говори про те, чого не розумієш!»

«Мала, я штудіював філософію у Діцеля і Саковича…»

«А все йдно, пацю, ніц не петра' у ній, – промовила вона нахабно-хриплуватим голосом ринкової торговки, не відводячи леза від очей прочанина. – Ти щойно намагався спаплюжити одну з найпотаємніших умов Напередвизначеності, відому лише посвяченим у містерії Театру. Якби не був ти Витискувачем і ворогом нашого ворога, то був би вже переселеним у найпаскуднішу з реальностей, у витвір схибнутого на тортурах Деміурга і до віку б розважав козлогласієм охоронців тамтешніх буцегарень. Не грайся з вогнем, солоденький!»

Вона вимовила останнє слово з таким зміїним пришіптуванням, що учень авви Макарія раптом відчув чималий тиск у сечовому міхурі.

«Вибачте моє воістину непростиме невігластво, пані Савська. Я ж тут уперше…»

Сапфіра опустила ножа.

«…Але, – вів далі Анемподест, – навіть наражаючись на загрозу побачити пекло, гірше від цього, я ризикнув би просити милосердну пані пояснити мені, непросвітленому учневі безпросвітних невдах, як це з „нічого“ може раптом зробитися „щось“ і чому ця сумнівна гіпотеза вважається кимось sanctio foederis [32]32
  Sanctio foederis (лат.) – договірна умова. Термін вперше використано у захисних промовах Цицерона.


[Закрыть]Зумовленості чи то Напередвизначеності?»

«Прогібіція [33]33
  Prohibitio (лат.) – заборона.


[Закрыть]вищих від мене Сил не дозволяє, принаймні зараз, зануритися у глибинні передумови означеного Парадоксу, – відповіла Сапфіра, дивуючи прочанина миттєвим зникненням злості та аспидних звуків у промовлянні. – Адже нирець пірнає за перлиною лише тоді, коли впевнений щодо повернення. З глибин недозволеного немає вороття. Але спробую пояснити тобі можливість появи „чогось“ з „нічого“ пекучим прикладом. Родовід твоєї, скажімо так, не зовсім доброї знайомої на ім'я Нікта почався від несамовито потворного Онуфрія Какапука, краківського блазня, чиє обличчя, подібне на зібганий шмат зганьбленого анальними випорскуваннями паперу, наводило жах і змушувало найнегарніших людей дякувати Богові, що вони були все ж таки не подібні на це страховисько. Від ринкової посмітюхи Тарасини Саплястої згаданий Какапук втнув не менш відразливу доньку Пупіну, котра незбагненим чином завагітніла від доктора Анакентія Хрумбакія, сповідника пневматичної теорії Піфагора, людини з воднявим черепом і покрученими кістками. Вони породили першого з фамілії Марамульок – Ісидора Три Вози, який додав до ознак предків ще й вагу у три антали [34]34
  Близько півтора центнера.


[Закрыть], що не завадило йому мати цілий гарем з двогрошових повій. Спадкоємцем він називав виблядка від найпотворнішої з тих курв – Касі Бородавки і дав йому ім'я Жиґимонта Павлуса Марамулька, а вже цей триокий покруч породив циклопа Ахеріуса Великого Сонька, охрещеного у каплиці святого Яна Непомуцького відповідно Яном Ільдефонсієм. Цей дистрофічний, вкритий волохатими плямами, клоун породив двох синів, відразливішим з яких був Жиґимонт Павлус Другий, відомий як Людина-бегемот з вертепу Хрісіптоса Бастія. Пересувався він виключно у каліцькому візку, бо ліва нога його була коротша за праву на цілий лікоть, а прутень того Жиґимонта мав пріапічні [35]35
  Від імені грецького божка Пріапа, сина Вакха й Афродіти, якого зображали у вигляді величезного фалоса.


[Закрыть]розміри і важив тринадцять фунтів. Бегемот у свою чергу породив Франека, котрий вмів говорити дупою, бо мав там язика і зуби, а образом нагадував писок велетенського щура. Франек зійшовся з горбатою пияцюрою Ядвіґою Фірлейчиковою, останньою почварою з роду Фірлейчиків, спадкових блазнів князів Любомирських, і вони спільними зусиллями породили такого собі Петра-Якова Марамульку, котрий, на додачу до всіх родових ознак обох фамілій, мав лускатого хвоста завдовжки півтора ліктя. Цього Хвостатого Петра непосидючий Бастій довіз до самого Лондону і заробив на його потворності шалені гроші, адже у тій столиці вже триста років не бачили подібних збочень людської подоби. Костоголового сина Хвостатого від зизоокої альбіноски Емільки ти бачив на власні очі. Це батько Ніктамени – Юрась Марамулька на прізвизько Кінський Каштан, відомий серед пройдисвітів Речі Посполитої лялькар і танцюрист. Як тепер розумієш, Витискуваче, за ознакою вроди маємо тут суцільне додавання „нічого“ до „ніщо“, а наслідок всього цього потопу потворності, Ніктамену, ти бачив на власні очі».

«Але ж та чортиця, котру ти називаєш Карною (хоча цього імені не подибуємо у Писанні та святому переданні), могла надати їй вроди волею Пекла».

«Карна почала робити з Нікти своє Актуальне втілення зовсім недавно. Це почалося, мабуть, того чорного дня, коли здох пудель старійшини Фуця. Один з матнійських астрологів попереджав про цей день, як про час згіршуючого поєднання Сатурна і Антареса у шостому Небесному Домі. До того часу Нікта була просто неймовірно вродливою розбещеною дівкою, котру її мати-повія чи не з пелюшок навчала усілякої гидоти. Вона незле танцювала танець спокусниці Саломеї і при цьому атракційно роздягалася наголяса. А ще краще вона вміла доводити заможних чоловіків до любовного шаленства і витрушувати з них гроші для батька і всієї кумпанії. Скажу тобі, що Актуальне втілення не зачіпає свідомості Нікти, хоча вона вже мала б відчути у собі життя злобної й некерованої Сили. Але, якщо вона народить дочку в Опорній Реальності, тоді вже те поріддя стане Повноважним втіленням Карни і Благим Силам Матні буде непереливки…»

«А що тоді стане із самою Ніктою?»

«Помре при родах».

«Може вона вже вагітна?»

«Ні… Ще ні».

Анемподест замислився. Приклад Ніктового родоводу його не переконав, адже він добре пам'ятав нічну бесіду Каштана і Голомозого і слова старого вурдалака про «неминучі помилки у називанні». Але, будучи людиною швидше сумирної вдачі і пам'ятаючи про благословення апостола Павла довготерплячим, він вирішив запитати про Парадокс Напередвизначеності когось освіченішого, хоча б того ж таємничого Глобуса, до якого вони, якщо вірити Сапфірі, неспинно прямували.

Тим часом Райдужна Гора наблизилася і нависала тепер над ними ребратими надимами підземної плоті. З кам'яниці біля її підніжжя вийшли люди, одягнені у кольчуги і кіраси. Попереду йшов карлик, кремезний, мов лісовик-щезник, кривобокий, потворний. Його кутаста голова, вкрита сивим пуховинням, кумедно хилилася навсебіч, неначе непосильний для хирлявої шиї вантаж. В руці він тримав шаблю. За карликом чвалали лев'ячі жуки, розміром як собаки. їхні щелепи загрозливо рухалися.

«Дуже корисні істоти, – прокоментувала появу жуків Сапфіра. – Коли три роки тому Райдужну Гору атакував мартихор [36]36
  Мартихор – у середньовічному бестіарії виглядав як велетенський хижий червоний лев з людським обличчям й шаблеподібними іклами.


[Закрыть], вони ледь не розірвали його на клапті. Потвора втікала так швидко, що її очиська не встигали бігти за нею».

Анемподест посміхнувся. Останні слова Сапфіри вказували на її питомо театральні надмірність та несмак. Одночасно прочанин мусив визнати, що жуки направду виглядали грізними бійцями. Від них віяло лютістю живих механізмів. Але більш небезпечніша сила відчувалась у химерному похитуванні карлика.

Підходячи до Марципанової Акробатки, карлик відсалютував шаблею і прокричав крячучим голосом:

«Кажіть гасло, прибульці! Хто ви?»

Сапфіра зробила крок назустріч покручеві, обернула ліву руку долонею в його бік і відповіла:

«Я дочка удови!»

«Дочка удови! – урочисто промовив до Марципанової Акробатки головатий. – Пророк Фесвітянин закрив небо і джерело небес. Посуха дзвенить і хрумтить у дітородних частинах мого народу, як дзвеніла у землях Аккама. Які Загублені Слова принесла ти від узбережжя?»

«Будеш пити з потоку Хореф, гноме Анаґо, отримувати їжу від темних птахів надвечір'я!»

Після цих слів, у яких Анемподестові почулося щось знайоме, Анаґа немов упізнав дівчину. Він наблизився до Сапфіри, довірливо взяв її за руку короткими пальцями і привітно посміхнувся їй.

«Радий бачити тебе неушкодженою, – сказав він. – Не відаю наразі, кого ти ведеш із собою, але ви прибули вчасно».

«Ми йдемо до Картагени».

«Не тепер, – заперечив Анаґа. – Волею тих, хто шість століть тому поставив мій народ захищати кордон навколо Райдужної Гори, я наказую тобі і твоєму супутникові залишитися тут для битви. Ми маємо тільки вісімдесят воїнів і тридцять жуків проти армії ґоблінів, мантикор і двох велетенських садхузаґів».

«Підкріплення прийдуть вчасно».

Анаґа спохмурнів.

«Досі не було нікого, – заперечив він. Голова ґнома хитнулася у петлеподібному вказівному русі. – Від самої Долини шляхи порожні. Ми не дочекалися ні Рушення мартоплясів, ні загону Німої Розвідниці».

«Це погані новини», – погодилася Сапфіра.

«Ще гірші новини чекають тебе на Карнавалі».

«Які?»

«Я мушу мовчати. Справи тих, хто пив з потоку Хореф, вищі за моє розуміння».

«Тим швидше ми маємо йти до Ґлобуса».

«Ви залишитесь тут».

Марципанова Акробатка на мить замислилась, забганковіння прокотилося ЇЇ обличчям. Вона поворушила губами, ніби рахуючи невідомі числа, а потім спитала в Анаґи:

«А якщо ми поклянемося на Вбивчому Написі, що за добу повернемося на чолі підмоги, ти даш нам прохід?»

«З Написом не варто жартувати. Ви не встигнете і переселитесь у якусь ганебну явність».

«Я приведу сюди Німу Розвідницю та її дівчат. Кращі від них вояки є тільки в Південному квадранті. Рушення вам все одно не допоможе. Воно розбіжиться, тільки-но побачить живого садхузаґа».

Тепер замислився ґном. Він закинув голову і носом втягнув повітря.

«Можеш не принюхуватися. Садхузаґи за десять ліґ відси. Я бачила їх зранку. Вони величезні і йдуть дуже повільно. Раніше, ніж завтра опівдні, вони тут не з'являться», – заспокоїла головатого воєначальника дівчина. І додала, потиснувши Аназі мозолясту долоню: «А ґоблінів відіб'ють жуки. Вони це вміють».

«Ви поклянетеся», – вирішив ґном.

Вони рушили за Анаґою у напрямі Гори. Жуки торохтіли ззаду, ніби конвой.

За хвилину прочанин побачив дугастий отвір у скелях. Темряву за аркою освітлювали смолоскипи. Загін проминув розбірний міст над стрімким проваллям і заглибився у надра Райдужної Гори. Широкий прохід забирав праворуч, але вони завернули до вужчого відгалуження й опинилися на сходах. Тут теж горіли смолоскипи і двійко сторожових жуків кинулося їм назустріч. Анаґа коротко свиснув, і червоні охоронці відступили до бічної ніші.

Сходи вивели їх до круглої склепінчастої зали. Верхня частина печерної споруди губилася у мороці, середня виблискувала полірованим гранітом. До висоти людського зросту стіни зали прикрашала мозаїка. Зображені там тварини і люди билися між собою, текла викладена червоною смальтою кров. Посередині зали, на шестикутній платформі, стояв сніжно-білий мармуровий моноліт заввишки півтора людського зросту. Його вкривали написи.

Анемподест наблизився до каменя. Ніколи за своє життя він не бачив такої строкатості письмен, знаків і символів. Здавалося, сотні народів з десятка світів зібралися колись у цій залі, щоби залишити свої автографи на м'якому мармурі. Видовбані знаки були забиті чорною пастою і легко розпізнавалися у непевному миготінні смолоскипів.

«Шукайте накреслення ваших народів», – наказав ґном.

Сапфіра обійшла моноліт і вказала на латинський напис:

NEC CRESCIT, NEC POST MORTEM DURARE VIDETUR [37]37
  «Ні рости, ні існувати по смерті не можуть» (лат.).


[Закрыть]

«Доторкнися до Напису», – звернулася до прочанина Марципанова Акробатка.

Анемподест поклав долоню на літери. Так само зробила й дівчина.

Прочанин відчув на кінчиках пальців дивне пощипування, ніби вони були змащені офортною рідиною. Він озирнувся навколо. На зосереджених обличчях тубільців застиг смертельний переляк перед святинею. «Це просто сон», – заспокоїв себе прочанин і почав пошепки проказувати молитву.

«Кляніться!» – звелів Анаґа.

Сапфіра промовила:

«Я, дочка удови і фігурантка Катарактного Театру Сапфіра Прокуреста, клянуся на Вбивчому Написі повернутися сюди не пізніше як за добу і привести з собою загін воїтельок на чолі з провідницею, ім'я котрої мені невідоме, а псевдо – Німа Розвідниця. Нехай за порушення цієї присяги мене знищать Сили, що перебувають тут від часів сотворення Сущого. Я сказала».

Прочанин відчув, як серце його закалатало і, повільно, підбираючи слова, проговорив:

«Я, прочанин до Святого Божого граду Єрусалиму, на ім'я Анемподест, а в миру Андрій, син Костянтина і Параскеви Кульчицьких, клянуся на цьому Написі, що повернуся сюди за добу разом із Сапфірою і воїтельками. Так мною сказано».

«Засвідчено», – хором сказали присутні тубільці, а жуки заторохтіли.

«Шлях відкрито», – через хвилину мовчання виголосив Анаґа.

Процесія повернула на сходи і вийшла у широкий прохід. Головатий ґном вклонився Сапфірі й розтанув у темряві разом із своїм почтом.

«А ми встигнемо?» – запитав Анемподест.

«Мовчи! – Акробатка затулила йому рота долонею. – У клятві, даній Вбивчому Написові, не можна сумніватися. Шкідливо для здоров'я».

«Знову Зумовленість?»

«Так».

«А що тепер?»

«Звільни міхур, он там, за тим стовпом, і рушаймо далі».

Анемподест скористався порадою. Він зайшов за стовп і проснувся.

8

У ту мить, коли свідомість прочанина поверталась з Опадла до Матні, отаман Приблуда спорожнив великий келих мозельського і приклав до рота мереживну хустинку з вензелем Гелени Гонської.

«Як Вам подобається desert [38]38
  Desert (франц.) – десерт, завершальна страва.


[Закрыть]? – спитав він Гелену. – Я навмисно наказав залити марципани вересовим медом і додати туди суничного сиропу. Це найкраще завершення вечері з оленячим м'ясом, якщо немає petit-beurre [39]39
  Petit beurre (франц.) – сухе печиво.


[Закрыть]. Здається, кухар якщо й не досяг симфонії, то принаймні perelegantes [40]40
  Perelegantes (лат.) – вишукана.


[Закрыть]смакова композиція йому вдалася».

«Де це Ви, цікаво, знайшли у цих краях справжнього кухаря?» – запитала білява Гелена, вишкрябуючи ложечкою келих.

«У маєтку Цбитовського, моя чарівна панно, незадовго до нашої з Вами доленосної зустрічі, – відповів отаман і застібнув манжети, рясно розшиті золотим листям і шнурами. Великий солітер [41]41
  Солітер – діамант видатного розміру.


[Закрыть]на мізинковому персні Приблуди випустив у бік білявки гострий промінчик. – Покійний Юзеф таки любив попоїсти».

«Такий був товстун, – устряг у розмову осавул Мандавошка, який виконував за вечерею ролю офіціанта, – що двічі рвалася мотузка, коли Лушпак і Бздунько його вішали».

Гелена закашлялася, а Приблуда грізно подивився на осавула. Той знітився і щез за парчевою завісою, якою прикрасили сільську хату заради начального Хирлицького партизана.

Після гнітючої павзи Гелена наважилася запитати:

«Мій любий Базилю, Ви навчилися так розбиратися у стравах під час ваших подорожей Европою?»

«Азією також… Але не треба думати, заради Бога, що Ви маєте справу з якимось новітнім Macellin'ом [42]42
  Macellinus (лат.) – різник. Прізвисько, яке римляни дали імператорові Опілію Макринові за його кровожерливість.


[Закрыть]. Серед вовків жити…»

«Як я Вас розумію, Базилю, – сумно погодилася з отаманом білявка і погладила його шерехату долоню. – Жахітні часи невблаганно перетворюють нас на заручників навколишньої жорстокості… Але я чула, що скоро буде досягнуто миру. Це правда?»

«На жаль, не можу підтвердити Ваших пацифістичних сподівань, найчарівніша панно, – скрушно похитав красивою головою отаман. – Війна буде тривати до виповнення таємних вироків над сими теренами. А я, як бачите, мушу виконувати призначене мені долею і ясновельможним гетьманом Богданом-Зіновієм. Як напише через триста років поет:

 
Але ти приблуда, і доля твоя така:
мандрувати вниз, поки тече ріка…»
 

«Через триста років? – зробила круглі очі Гелена. – Ви, Базилю, найглибший містик, якого я зустрічала!»

«Між нами кажучи, моя чарівна володарко, було пророцтво, що у цій війні мені випаде двобій з могутнім демоном. Так сказала старезна відьма, що мешкає в печері під Києвом, і я передбачаю, що той демон ховається у тілі котрогось з ворожих полководців… Ви-от, Гелено, казали, що взимку перезнайомились чи не з усім тутешнім панством. Чи не чули Ви, часом, що хтось з офіцерів відвідує лісові капища дияволосповідників чи збирає у своєму маєтку некромантів та ворожбитів?»

Панна Гонська заперечливо похитала головою.

«А чи не бачили Ви часом якихось дивних плям, бородавок, лишаїв, наростів або ж кондиломій на обличчях і руках цих панів? Може статись, диявол залишив тавро потворності на образі свого прислужника».

Гелена замислилась, перебираючи у пам'яті завсідників повітових асамблей і святочних шляхетських зборів.

«Серед офіцерів жодної потвори не пригадую… От, хіба що хорунжий Смілга має страшний рубець через усе підборіддя і вийняте око…»

«Ні, то має бути вроджене тавро».

«А ще є пан Журавинський, у якого на носі великий наріст. Кажуть, що його мати не хотіла народжувати від старого чоловіка і вживала відьомські ліки для викидня. А інші кажуть, що вона вагітною дивилася на носорога, якого привозив з Порти [43]43
  Оттоманська Порта – у 17-му ст. так офіційно назвалась Турецька держава.


[Закрыть]посол Коссаківський і показував у львівському звіринці. Але той Журавинський не воєначальник зовсім і не офіцер, його навіть не викликають на мілітарні збори. Він несповна розуму, ходить з білим щуром на плечі, пророкує занепад Церкви і п'є цілоденно полинову настоянку».

Приблуда засміявся.

«Тоді серед тутешніх шляхтичів такого немає», – впевнено підсумувала білявка.

«А серед їхніх жінок?»

Гелена зібралася відповісти, але тут крики і шум знадвору відтягли її увагу. Отаман вихопив шаблю і виглянув у вікно. «Що вони там роблять, халамидники», – промурмотів він, марно намагаючись пробити поглядом більмо бичого міхура. Гонська зіщулилась. Жіноче передчуття повідомило їй про якусь невиразну, але близьку небезпеку. Вона вирішила, що почався напад татар і майже відчула шкірою пазуристі руки ординців.

Двері розчинилися і в хату увалився Кінський Каштан, якого тримали за руки Лушпак і Мандавошка. Костоголовий спритно ухилявся від канчуків, котрими осавули намагалися перехопити його шию. Побачивши отамана, комедіант вкляк і заверещав:

«Врятуйте мою доньку, найясніший гетьмане, Господом Богом заклинаю!»

Приблуда приставив шаблю до горла костоголового і спитав осавулів:

«Хто цей чоловік?»

«Я вільний кракувський міщанин…» – заторохтів актор.

«Не тебе питаю!» – отаман підчепив зброєю підборіддя Каштана, і той захлинувся, дико обертаючи очима. Сивою щетиною потекла кров.

«Ми, батьку отамане, піймали їх у лісі, – пояснив Лушпак. – Цього дурного цапа і його дівку. З ними був ще один. З мушкетом. Хлопці за ним побігли, але він наче щез кудись. Може вони – шпигуни Яреми?» [44]44
  Лушпак має на увазі князя Єремію Вишневецького, воєводу Руського, воєначальника Речі Посполитої.


[Закрыть]

«Навряд чи», – вирішив Приблуда й опустив шаблю.

Костоголовий закашлявся. Він сповз на підлогу і прошепотів:

«Врятуйте дитину…»

«Що за дівка?» – спитав отаман.

Осавули перезирнулися.

«Що за дівка, питаю?»

«Та таке собі курвисько, – невпевнено проказав Лушпак, напускаючи на себе пришелепкуватого вигляду. – Злісна дуже. Покусала хлопців, коли сюди йшли…»

«Ну?»

«Ну от і кажу ж, що злісна вона. А хлопці теж розізлилися і вирішили те курвисько провчити. І повели до хати. А цей як почав кричати і битися. Ми ж йому нічого не робили…»

«Так, – отаман вдарив чоботом комедіанта. – Вставай, покажися!»

Кінський Каштан повільно звівся на ноги. Його струсував дріж.

«Якої віри будеш?»

«Православної», – прошепотів костоголовий.

«Брешеш. Покажи хреста».

Старий актор витягнув з-під лахміття срібного хрестика.

«Кажи Символ Віри».

«Вірую во єдиного Бога Отця, Вседержителя, творителя неба і землі і всього видимого і невидимого, – забубнявив Кінський Каштан. – І во єдиного Господа Іісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного…»

«Дух Святий від кого?» – перебив Приблуда.

«… І в Духа Святого, Господа Животворящего, що від Отця ізходить через Сина…»

«Добре, – погодився з версією костоголового отаман. – Символ знаєш правильно. Але виглядаєш неправославно».

«Збідувався у мандрах, ясновельможний… Мою дочку…»

«Що?»

«Її потягли ґвалтувати, пане гетьмане. Ваші хлопці. Їх там півсотні. Вона ж не витримає…»

«Ви чули? – обернувся до Гонської Приблуда. – Вона не витримає півсотні моїх хлопців!.. А скількох витримає?» – він знову підняв шаблю.

Каштан впав на коліна і заголосив:

«Змилуйся, найясніший пане!..»

«Я питаю: скількох?»

Каштан почав рвати на собі волосся.

«Скількох?»

Каштан заплакав і вдарив чолом об підлогу.

Отаман недовірливо похитав головою і наказав осавулам:

«Приведіть сюди його доньку!»

Мандавошка відвів очі й прогундосив:

«Хлопці збунтуються, батьку…»

Осавула несподівано підтримала Гелена, котру не відпускало гостре передчуття небезпеки, якось пов'язане з появою костоголового:

«Залиштеся, Базилю, прошу Вас, нехай ці paganis [45]45
  Paganis (лат.) – селяни.


[Закрыть]вирішать свої справи поміж собою…»

Приблуда широко посміхнувся:

«Збунтуються, кажеш? – він зиркнув на Мандавошку, і той помітно зблід. – Піду ж я, подивлюся на тую дівку, від якої так розсобачилися мої козарлюги…»

«Я піду з Вами», – несподівано навіть для себе сказала білявка.

Отаман натягнув на голену голову високу кучму, відіпхнув з дороги зашморганого комедіанта і вийшов з хати. Осавули посунули за ним і, підгортаючи пелену атласного плаття, за ними рушила панна Гелена.

Козаки отаборилися біля хати пасічника Пронька. Самого господаря вони тимчасово виселили, нагородивши штофом оковитої. Ті з парубків, що вже побували у хаті, захоплено розповідали товаришам про вроду та незвичайні вміння впійманої у лісі курвочки. Від призьби чулося:

«А вона як закине ноги!.. А я як застромлю!..»

Побачивши отамана, козаки принишкли, гомін вщух. Ті допитливі зміївчани, котрі ховалися в пасіці, чкурнули геть.

Приблуда вже поставив чобота на поріг блудодійної оселі, коли черкес Астрахан заступив йому шлях.

Астрахана боялися. Пласконосий горбун, з тілом, ніби зліпленим з окрайчиків величезної хлібини, він міг пальцем прохромити грудну клітку, кинути у ворожі лави тривершкової товщини колоду. Маленькі очі з непорушними зіницями втупились в отамана.

Приблуда завів руку із шаблею назад і розслабив кисть.

«Недобре робиш, отамане», – сказав черкес.

Козачий гурт підтримав його непевним гудінням.

Приблуда відступив на крок і зустрів погляд Астрахана. Черкес щось зрозумів і відразу нагнув голову для атаки. Його масивне тіло вже зрушилось у таранному стрибку, коли Приблуда зробив блискавичний порух шаблею. Сталева смуга злетіла від землі і справа наліво, від ключиці, різонула черкеса. Той мимовільно відсахнувся і втратив рівновагу. Наступним, вже класичним, ударом отаман зніс бунтівникові голову. Товариство завмерло, дивлячись, як підстрибує на порозі голова Астрахана.

Приблуда обвів поглядом козаків. Ті сумирно знизували плечима, хтось промурмотів: «Отакого…»

Мандавошка випередив отамана і ногою вибив перед ним двері. Приблуда увійшов до хати і весь гурт посунув за ним. Навіть Гелена зазирнула до темної криївки пасічника.

Там, на ліжнику, звивалися голі тіла. Нікта захоплено осідлала молодого козака і стрибала на ньому, вигинаючи тіло. Її великі груди також підстрибували з потішним запізненням. Козак раз у раз піднімав голову, аби вкусити наїзницю, але Нікта, сміючись, відсахувалась. На вибиті двері обидвоє не звертали уваги. За спиною отамана почулися заздрісні вигуки. Мандавошка знову зреагував перший. Він оперезав коханців нагаєм, Нікта заверещала і скотилася з ліжника. Молодий козак, прикриваючи одягом прутень, сховався за пічкою.

Приблуда вийшов з хати, подивився на мертвого черкеса, потім звернувся до козаків:

«Чи ми вже не християни, аби чинити такі неподобства з православними людьми?»

Голос у нього був гучний і красивий. Товариство промовчало.

Мандавошка вивів з хати загорнуту у шмату перелякану Нікту. Слід від нагая на шиї набухав червоним, чоло дівчини прикрашав ліловий синець. До неї підбіг батько-комедіант і почав обціловувати обличчя. Гелена Гонська уважніше глянула на дочку костоголового й зашарілася. Усі недобрі передчуття її справдилися. Не звертаючи уваги на шлейф, що волочився пилюкою, вона рушила до отаманової хати.

9

Коли Анемподест розплющив очі, то побачив у сутінках ледь жевріючу ватру і сільського парубка при вході до прибудови.

«Чого треба?» – спитав він. Літери Вбивчого Напису все ще чорніли перед його очима.

«Мене до Вас прислали батько, – нерішуче почав хлопець. – Дідо Северин померли, а батько хочуть, аби Ви читали молитви над дідовою труною і панахиду справили. Вони Вам дадуть харчів або гроші, як Ви самі забажаєте, отче».

«Так маєте иароха».

«Парох нам ворог… Він кревний Журавичам…»

«Гріхом є, хлопче, таке казати про висвяченого пресвітера, таїнствами окормляючого».

«Неблагодатний він, превелебний отче, постів належно не тримає. Оковиту вживає і слив'янку, і суничну настоянку, і горобинову… І всі у плебанії такі ж пияцюри, до побожної справи негодящі».

«Я маю лише дияконський чин, то кажи мені „брате Анемподесте“».

«То я Вас зара' проведу до самісінького хутора, брате Анапезде – сказав парубок. – Ми псів повипускали, аби Журавичі не спалили нас уночі».

Прочанинові слово «спалити» нагадало про згаслу люльку. Він поліз до гамана, і пальці, окрім тютюну, вхопили щось металеве, круглясте. Він спершу подумав, що знайшов таляр або й шведський дукат, але натомість витягнув точне повторення амулету Марципанової Акробатки. Агатові надкрилки жука зблиснули у напівтемряві. Тепер він згадав, де чув про «Потік Хореф». «Ти теж непростий жучара!» – визначив він Голомозого Драбанта. А ще він зрозумів, що вже має чим поторгуватися за своє дзеркало. Зміну його настрою помітив онук загиблого Северина. Він вирішив, що причиною радості паломника стали обіцяні харчі. «Певно, зголоднів, у лісі сидячи», – поспівчував хлопець.

Вони рушили до хутора через ліс, найкоротшою стежкою.

Проходячи галявиною, учень авви Макарія відчув щось настроєво протилежне навколишньому мирному смерканню. Він озирнувся навколо. Чи то сутінки зіграли з ним жарт, чи невідомі Сили послали попереджуюче видіння, але він побачив, як крізь кропиву і суцвіття наперстянки промкнулася синя щуряча мордочка й одразу сховалася, бо до неї посунуло яскраво-червоне створіння. Прочанин пришвидшив ходу, майже побіг. Парубок здивовано глянув на сполоханого диякона у смішній лівреї, але теж перейшов на ширший крок. Незабаром з'явилися спалахи світел – хутірські вогні. Анемподест раз у раз озирався на березову колонаду, але, окрім глибокої лісової тіні, не зауважив нічого.

Хутір Канюків було побудовано передбачливо і надійно. Ззовні його приземкуваті споруди було обкладено дубовими колодами, що утворювали майже фортечну стіну. П'ятикутний терем підносився над господарчими будівлями бойовою вежею. Дахом ходили хутірські з цебрами, змочуючи його водою, накриваючи вологими шкурами. Горіли піднесені на палях сторожові смолоскипи. Гавкали роззлощені собаки. «І тут люди в облозі», – подумалося прочанинові. За кам'яною непохитністю Райдужної Гори він почувався би безпечніше, аніж під мокрою соломою. Але цієї ночі у Матні іншого прихистку для нього не передбачалось.

До хутора лишалося зо дві сотні кроків, коли дивовижно швидка комаха пролетіла повз голову Анемподеста і здибила його волосся. Він обернувся. На темному тлі підліска вгадувалась оповита димом постать Голомозого. «Це ж він у мене стріляв!» – доміркував прочанин і побіг заячим зиґзаґом. Його проводир щось закричав, певно, просячи припнути псів.