Текст книги "Імператор повені"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)

«А як це він врятувався?» – раптом змінив тему ключар.

Анемподест зрозумів, що мусить втрутитися до військової наради.

«Я був у іншій кімнаті. Там, де мушля-вмивальня», – пояснив він.

«Ви чули? – запирхав Гімнософіст. – Він купався у бальнеарії й нічогісінько не чув, цей простий матнієць… Він приймав ванну! І катоблеп вирішив не турбувати його у такий делікатний момент! Він розшматував шістьох на першому поверсі і двох отут, а до вмивальні навіть не заглянув… Таке куртуазне кабанисько!»

«Припини!» – наказала Матрікс і ключар замовк. Жуки несхвально заторохтіли.

«Певно, це все – Зумовленість», – знизав плечима прочанин.

Товстуха свищиком закликала з інших приміщень рештки шестиногого вояцтва. Нові жуки наповнили кабінет і заметушилися навколо трупів. Анемподестові згадався Хирлицький ліс і він уявив собі, що буде далі. Але мертвих жуки не потурбували. Загін зійшов на першій поверх, де Анемподест побачив розірваних арлекінів і зруйноване поруччя сходів.

«Зараз ми вийдемо до каретного двору, – звернулася до прочанина Тітонька, – і спробуємо досягти Театру. До нього звідси недалеко, кроків двісті. Якщо потвора нападе, ти повинен тікати. Не стояти, наклавши у штани, і не махати кинджальчиком, а тікати не озираючись. Зрозумів? Побачиш кольорові вогні – біжи до них. Біжи якнайшвидше, Витискуваче».

Загін проминув низку неосвітлених кімнат, оранжерею і вийшов на господарський двір, захаращений каретами і сміттям. Воїтелька оглянула темні закутки і випустила наперед жуків. Ті вишикувалися півколом, загін рушив до брами.

За брамою вони потрапили до провулка, освітленого ліхтарями. «Театр там», – вказала напрям Матрікс. Не встиг загін пройти й двадцяти кроків, як за спиною почулося тихе рохкання.

«Ось ти де», – буденно сказав Гімнософіст.

«Дійсно, катоблен», – підтвердила товстуха, наставляючи на темряву рушницю.

Анемподест забув інструкції Тітоньки і завмер. Він побачив, як з темряви випірнуло страховисько завбільшки з ведмедя, з кабанячою головою і збитим у ковтюхи грубим хутром. Незважаючи на розміри, катоблеп рухався швидко і майже безгучно.

«Біжи, дурню!» – крикнула воїтелька і вистрелила монстрові в голову. Оглушлива луна застрибала провулком. Прочанин побіг, набираючи швидкість. Коли прогримів другий постріл, він вискочив на Ринкову Площу, пригальмував і побачив Катарактний Театр. Люди у масках вивозили на Площу гармати.

«Tantum ergo!.. [83]83
  «Удвічі тому…» (лат.) – початок вдячної молитви.


[Закрыть]» – видихнув учень авви Макарія і відчув, як щось хапає його за ногу. Він закричав і прокинувся.

18

«Тихше, панотче, не кричіть так, а то усіх побудите», – почув він голос миршавого Мирона. Стояла беззоряна волога ніч, хуторянин шарпав його за ногу і показував глечик:

«Я сметану приніс Вам, отче, і Марію привів».

Анемподестові знадобилося кілька хвилин, аби згадати про Миронове вінчання. Миршавий співчутливо дивився на нього і хрипотливо, швидко проказував:

«Сон Вам поганий наснився, панотче… То від повного місяця. То минеться…»

Біля миршавого стояла дівчина. Навіть у непевному світлі сторожових ватр прочанин побачив, що вона не сільського роду. Платинове волосся обрамлювало обличчя молодої шляхтянки з видовженим породистим підборіддям і впертою лінією губ. «Ба! Це ж дочка й онука воїнів», – визначив учень авви Макарія, а вголос сказав:

«Ти мене за дурня маєш, хлопе?»

«Не розумію, про що кажете, отче…»

«Не розумієш?» – Анемподест узяв руку Марії і підніс її долоню до Миронових очей.

«Вона колись до худобини підходила?»

Мирон знітився.

«Хто вона?»

Миршавий зіщулився, затиснув пальцями сорочку на животі.

«Хто, питаю?»

Мовчанка.

«Може, мені в Опанаса спитати?»

«Це дочка панів Пясечинських – Рената, – прошепотів хуторянин. – Коли палили їхній маєток, я її сховав у лісі, врятував від Приблуди. Якби козаки про це дізнались, з мене б шкіру здерли і набили соломою… Маю теперка право узяти її за жону. Ми-бо теперка не холопи, але ґазди».

Анемподест глянув на дівчину. Та байдуже дивилася повз нього, повз Матню. «У малої ушкодився глузд», – вирішив прочанин і напосів на миршавого:

«Маєш право? А чи знаєш ти, що Свята Церква забороняє чинити таїнство вінчання з особами, що несамовиті і не можуть чинним робом оприявлювати свою волю? Ти знаєш, що буває за гріховне примучення несамовитих? Ти вже зіпсував її, паскуднику?»

Мирон відвів очі й почав схлипувати.

«Зараз я тебе прокляну!» – просичав Анемподест так загрозливо, що той впав на коліна і обхопив його ноги.

«Не проклинайте, отче! Відмолю, відпрацюю! Піду в монастир, на схиму!»

Анемподест бридливо відштовхнув миршавого. Той затрусився в плачі.

«От кляті часи!» – подумав учень авви Макарія. Він повернув обличчя Ренати у бік найближчого вогнища й заглянув у її затверділі очі. Йому здалося, що у погляді дівчини зависло пекельне видиво, крізь яке нічним вогням та поточному сущому годі було промкнутися. «Ось вам і праправнучка славетного воєначальника! Так минає слава усього земного…» – впав у філософський сентимент Анемподест, але натуральні прагнення швидко перемогли цей настрій і звернули його до сметани.

«Уставай, грішнику! – він не без задоволення копнув миршавого. – Накладаю на тебе епітим'ю [84]84
  Церковне покарання.


[Закрыть]. Прокажеш уголос та неквапно три тисячі „Отче наш“ й три тисячі – „Богородицю“. І принеси хліба. Ми з панною Ренатою повечеряємо».

Мирон відповз у темряву.

Прочанин посадив Ренату побіля себе і почав утішати недоладними словами, аж поки не повернувся хуторянин з хлібом і вареними яйцями. Дівчина їжею не знехтувала, але жодного слова Анемподест від неї не добився. Він звернувся до Мирона:

«Ти обіцяв повести мене до полоненого лицаря».

Миршавий невизначено хитнув головою.

«Ти обіцяв, грішнику».

«Там охорона».

«Священик за завітами Церкви Спасаючої повинен підтримувати ув'язнених і переможених молитвою та Словом Божим, як це робили блаженні втішальники Аммоній, Нектарій і Сосипатр».

«Якщо Вам дозволять…» – погодився хуторянин, але сумнів був у його словах.

Він привів прочанина до врослої у землю споруди. При вході горіла ще одна сторожова ватра. Сам Опанас Канюка сидів біля вогнища, курив люльку й дивився у темряву непорушними очима.

«Мир тобі, чоловіче», – привітав його учень авви Макарія.

«І Вам мир, всечесний отче… Чи продовжуєте молитися за грішну душу мого батька?»

«Ревно і щогодинно молюся», – збрехав Анемподест. Він зауважив, що миршавий щез.

«Дякую Вам, отче».

«Чи можна, Опанасе, звернутися до тебе з проханням».

«Зголодніли, отче?»

«Хочу навернути до істини розбійника, якого підстрелила Бабаматка».

«Сподіваєтесь?»

«Допоки людина жива, надія не втрачена».

Ватажок хуторян випустив з люльки димовий перстень. Його пропечене сонцем обличчя довго залишалося нерухомим. Прочанин терпляче чекав на вирок і з кожною хвилиною впевнювався, що розмова з Голомозим підніме завіси над багатьма таємницями Матні та Опадла. Звідки припливала ця впевненість, він не знав.

Опанас витрусив люльку. Анемподест вийняв гаман і запропонував йому скуштувати медв'яного тютюну. Хуторянин затягнувся, схвально примружився і визначив:

«Грецький тютюн…»

Знову запала мовчанка. Опанас докинув до ватри цурпалок і спитав:

«Нащо цей лицар хотів Вас вбити, превелебний отче?»

«Ми посварилися».

«Він каже, що Ви, отче, вибачайте на слові, вкрали його гамана. Цього-от свиношкірого капшука з грецьким тютюном і грошима».

Прочанин відчув, що шаріється. «Чому в мене таке зрадливе обличчя? – подумав він. – Одразу стає пурпуровим». Вголос він сказав:

«Він не все розповідає. Тим гаманом він заткнув мені рота, зуби повибивав, – він показав уламки різців і для переконливості похитав їх пальцями, – а його приятелі-дияволосповідники хотіли мене оскопити».

«Я Вам вірю, отче, – примружився Опанас. – Ви людина побожна і мандрівна. Господь такими опікується і нам наказує робити так само…»

«То я можу втішити переможеного розбійника?»

«Разом утішимо».

Анемподестові довелося підкоритися. Опанас познімав з гаків жердини, котрими замикалися двері землянки і пропустив прочанина досередини. Морок, запахи цвілі й людських випорожнень зустріли їх на порозі. Канюка запалив каганця і стало видно Драбанта. Голомозий лежав на купі ганчір'я між двох порожніх барил. Коваль замкнув його ноги у колодку. Глечик з водою та шматок хліба у мисці свідчили про незлобивість хутірських людей.

«Як ся маєте, вельможний лицаре?» – спитав Опанас.

«Вашими молитвами, гречкосії».

«Наші неоковирні молитви, лицаре, неба не досягають. Привів, отже, до тебе чинного молільника, вченого і побожного. Якщо ж між вами була яка ворожнеча, то саме час примиритися».

«Дарма ти привів цього пройдисвіта. Cucullus поп facit monachum [85]85
  Ряса ще не робить ченцем (лат.).


[Закрыть]. Демони опанували його єство».

«Я був у Вічній Візантії, Драбанте, чув Голос, який говорить не словами, а дрижанням…» – втрутився у розмову Анемподест. Опанас несхвально похитав головою, немов кажучи: «Куди ж ти преш поперед батька…»

Драбант підвівся і сперся на лікоть.

«Мені цікаво, – глузливо оглянув він прочанина, – з якого пекла ти вискочив морочити людям голови?»

«Вискочив-то я звідси, а заскочив до Опадла».

«Не личить Вам говорити такі поганючі слова, отче», – зауважив Опанас.

«Це назва», – пояснив учень авви Макарія.

Драбант засміявся. Сміх був уривчастий, хриплий.

«Який він там „отче“, довірливі ви селюки… – похитав він довгастою головою. – Його ж паламарем до плебанії [86]86
  Сільська парафія.


[Закрыть]брати не можна. Вкраде кадило і шукайте у полі вітра…»

Опанас подивився на Анемподеста, немов запрошуючи припинити розмову. Прочанинові натомість здалося (або якась стороння сила йому підказала), що за образливими словами Голомозого ховається розгубленість. Він вирішив ризикнути.

«А Ґлобус казав мені, що Ви, Драбанте, розумієтеся на людях, – розважливо промовив він. – Невже старший імперський радник помилявся?»

Голомозий хотів щось відповісти, але закашлявся. Бухикав він довго, довше, ніж було потрібно. Потім прохрипів: «Omnes errant praeter Gallenum44 [87]87
  Всі помиляються, окрім Ґалена (латинський афоризм).


[Закрыть]». Опанас опустив каганець на барило й сказав: «Надворі буду. Побалакайте собі…» Драбант провів ватажка Канюків недобрим поглядом. Коли двері за Опанасом зачинилися, він сказав, примружено розглядаючи лакейську ліврею учня авви Макарія:

«Ну, припустімо – хоча це й дивина – що тобі, чоловіче, Веселий Ґлобус дійсно дав авдієнцію у Палаці Стратегів і ви з ним щось там говорили про мене. Я кажу: припустімо, тільки припустімо… Але звідки ж це найстарший радник Гошелін може знати моє тутешнє псевдо? Як він, до речі, називав мене у вашій розмові?»

Цього разу Анемподест не встиг почервоніти. У голові зліпилися – тепер вже відвертою підказкою – слова: «Танцюючим Суфієм». Запала мовчанка.

Драбант заплющив очі, прошепотів незрозумілі слова, й сказав:

«Не віддам».

«Як?» – перепитав прочанин.

«Дзеркала я Раді не віддам».

«Це моє дзеркало!»

«Не твоє, хлопче, і не моє, але щобільше – не Карнавальної Ради… Передай це радникові. Якщо Гошелін думає, що мені невідомо, що Рада прийняла рішення про евакуацію, то нехай знає: мені відомо усе. І допомагати їм я не буду… Карнавал, попри все його теперішнє убозтво, мав славну історію. Не нам заперечувати діяння Стратегів і радників минулого. Карнавал вартий того, аби мати наприкінці хоча б одного Останнього Захисника. Дзеркало тоді послужить усім, а не кільком спорохнявілим аристократам… І ще… Скажи йому, що в Картагені вже тепер завелася зрада. Мене виманили у Матню брехливими звістками і хочуть те саме зробити з Німою Розвідницею. Ніякого втілення Богині Карни – ні Актуального, ні щобільше Повноважного – тут немає і не було вже тисячу років».

Анемподест подумки зітхнув з полегшенням, а вголос сказав:

«Ви звинувачуєте у зраді достойників Карнавалу, але не кажете, як Вам вдалося це зрозуміти…»

«Завдяки випадкові», – повідомив Голомозий. Світло каганця тепер вихоплювало з темряви лише його чоло і зморшки навколо очей. Він нагадував велику ящірку («А в Музеї немає драконячої мумії», – пригадалося прочанинові).

«…Так, – продовжив розвідник, – завдяки випадкові. Якщо, звісно, кажучи про випадок, недооцінювати владу Зумовленості і в цьому світі… Виявилось, що дочка Каштана – medium primus [88]88
  Найкращий медіум (посередник) (лат.).


[Закрыть]між астральними шарами сущого. Нехай там, в Картагені, ті, котрі чекають на твоє повернення й твого звіту, повірять мені, що настільки досконалого і – нехай Обрані вибачать мені гру словами – multiradix et multiramis [89]89
  3 корінням та гілками (лат.).


[Закрыть], двоногого інструменту для магії не було навіть у великих розвідників давнини… На танечний заклик малої розпусниці відзиваються голоси Деміургів!»

«Мені у це важко повірити…»

«Не тобі одному буде важко у це повірити», – пирхнув Драбант. Драконячі зіниці зблиснули гордістю.

«Але нащо ж Сапфірі було брехати?»

Голомозий раптово видихнув повітря, і полум'я каганця затанцювало. Анемподест відчув точність свого запитання і пошепки подякував Всевишньому за раптово позичену мудрість. Розвідник спитав:

«Ти познайомився з цією… панною?»

Прочанин ще більш зрадів. «Він не знає, ким мене призначили в Опадлі!» – зрозумів він і відповів стримано:

«Так».

«Ти, певно, не все усвідомлюєш, чоловіче перехожий… Тобі треба знати про неї… При народженні найдостойніший її батько назвав доньку Белітіс, і вона є спадкоємицею одного з найшляхетніших родів Вузької Явності, онукою принцеси Пендози… І я не стверджую, що вона зрадниця… – Голомозий дрібними порухами язика зволожив губи, потім розплющив очі і твердо подивися на учня авви Макарія. – Не маю права, не маю підстав і не маю бажання стверджувати…»

«Вона теж була тут розвідницею?»

«Високонароджена Белітіс багато років досліджувала Опорну Реальність і допомагала Раді передбачати напади Ворога».

«У чужому тілі?»

«Тіла – нетривкі речі сущого. Ніби одяг».

Анемподест вирішив, що настав час головного запитання.

«Вона переселила через Ринву нового Витискувача…» – почав він.

«Це відомо».

«Але у нього виявилась погана натальна карта».

«Карта?.. Хто це виявив? Чорнильниця?» – Голомозий презирливо скривився.

«Але це так».

«Нічого фатального у цьому немає. Складання генітури для Витискувачів є звичайною обтяжливою формальністю. Даниною давнім ритуалам. Головне, аби Витискувач не здогадався про межу влади, котру він отримає на Сцені».

«А потім?»

«А потім ми всі, чоловіче, нап'ємося святої вологи з Потоку Хореф… Або не нап'ємося, якщо Зумовленість переможе Спонтанність…»

«…І побачимо птахів надвечір'я?»

«Ага. Цілу зграю птахів, чоловіче. Небесні легіони сутінкового птаства».

У голосі Голомозого прочанин відчув глузування.

«А в нашому світі є місце, подібне до Сцени Катарактного Театру?» – спитав Анемподест і підніс каганця до Драбантового обличчя. Той примружився, немов від яскравого світла й перепитав:

«Місце?..»

«Так. Місце, де Зумовленість і Спонтанність грають у Гру Витиснення?»

«Кажуть, що є… Посеред Західного Океану».

«А ближче?»

«Нащо тобі?»

«А де моє дзеркало?»

«Не віддам».

«Моє дзеркало і є таким місцем?»

Раптом Голомозий смикнувся і майже закричав:

«Ти – Витискувач!»

Прочанин задув пломінчик каганця. У темряві чулися важке дихання розвідника Карнавальної Ради, щурячий шурхіт й притлумлені звуки дощу.

«Аби Вам було над чим подумати, – сказав, виходячи з в'язниці, учень авви Макарія, – я розповім Вам найсвіжіші плітки Опадла. Перша: Ґлобус втік в іншу реальність, що надзвичайно засмутило усіх мілітарних мартоплясів. Друга: у Картагені з'явився катоблеп… Таке почварисько, прости Господи! Я його до смерті не забуду. Воно зжерло твою дорогоцінну брехунку Дефлорацію, а, може, й Тітоньку. Останньої шкода: я встиг заповажати товстуху… Мабуть, цей катоблеп – справа рук Гімнософіста. Він, я думаю, вибачив отому вашому Абсолютному Злу смерть Еврідіки. Адже минуло вже стільки часу… Навіть опудала збадала міль… Щурі, отже, вже втекли з Вузької Явності… Таке-от діється, Останній Захисниче Карнавалу!»

Він вийшов, не слухаючи богохульних слів Голомозого, і потрапив під зливу.

«Повені не минути, – зустрів його Опанас. – Кінець світу, отче».

19

Злива не завадила Приблуді зайнятись золотом Сунцича.

Він стояв під дощем, поки зміївчани викопували скриню з-під церковної огорожі. Жупан сотника темнішав й важчав. Поряд з начальним партизаном мокнув війт, мурмочучи молитви, раз у раз втираючи шапкою писок. Парох нетверезо хитався і клав хресне знамення на все, що підходило. Вояцтво похмуро спостерігало, як свіжозвільнені холопи Пясечинських, по коліно у розкислій глині, витягують на світ Божий скарб.

Отаман заборонив вносити скриню до хати, не відбивши глини. Набряклий вологою і роздумами, він був скупий на слова; Лушпак старався за двох і нагаєм прискорював сірому. Чорні думки гризли Приблуду того ранку: Гонська лежала ні жива ні мертва, серед козаків спухала непокора і щез Мандавошка. «Якщо дурневі закортіло зрадити і він перебіг до ляхів, – міркував отаман, – треба негайно рушати до переправи. Тут ми у пастці – між двох річок. І повінь насувається. А біля переправи буде бій – там наймані рейтари Сокольського – воїни небуденні… А Кривоніс сюди не піде і Пушкар не полізе до лісової дупи. Треба повертатись».

Зауваживши, що скриня відчищена, махнув перначем [90]90
  Пернач (шестопер) – вид булави. На Україні в 17—18 ст. головний атрибут полковницької влади


[Закрыть]:

«Заносьте!»

Драби занесли.

Приблуда сів посеред хати і покликав Нікту. Та прийшла – висока і тепла. Від її тіла на отамана повіяло теплим-хатнім.

«Ось, – вказав він на скриню. – Це твій посаг, Ніктамено Юріївно… Можеш обрати серед моїх соколів, кого душа твоя й тіло твоє прагнуть мати за чоловіка. Піп пошлюбить вас сього ж дня».

«Я вже обрала», – сказала дівчина.

Краєм ока сотник побачив, як напружилася, зажилавилася Лушпакова шия.

«Візьміть мене за жінку, ясновельможний пане отамане! Буду Вам рабою до скону днів…» – прошепотіла Нікта й уклякла перед Приблудою, цілуючи йому руки.

«Так не робиться», – сказав Лушпак.

«Не за нашим поконом [91]91
  Покон – звичай.


[Закрыть]», – підтвердили молодші козаки.

«Бунт, – подумав отаман. – Дочекався». Наказав:

«Відчиніть скриню!»

Лушпак спробував підважити віко шаблею, але марно – та навіть не поворухнулась. Принесли сокиру і спробували ще раз. Не вийшло.

«Треба рубати», – здався старший осавул.

Приблуда натиснув на напівкруглі виступи бічних клепок. Спрацювала потужна пружина і накривка підскочила, обсипаючи товариство здохлою міллю і порохами. Козацтво запчихало. Отаман обвів присутніх глузливим поглядом. Він розгорнув трухлявий оксамит і всі побачили меншу скриню, зроблену зі срібла, прикрашену фініфтю та сканню.

«Московська робота», – визначив Лушпак.

Приблуда похитав головою, витягнув скриньку й поклав на стіл. В Істамбулі він бачив такі шкатулки, привезені з Мавераннахру [92]92
  Мавераннахр – Східний Туркестан.


[Закрыть]. Самаркандські майстри славилися хитрими замками, спроможними захистити таємниці гаремів, делікатним поліруванням бірюзи та перламутровими емалями, веселковими у сутінках.

Чверть години втрачено було на пошуки потаємної кнопки. Вона ховалася в короні червоного Симурга, що розгортав крила на вужчому боці шкатулки. Коли підняли вічко, то побачили тьмяний блиск старовинних угорських золотих та португалів [93]93
  Угорськими золотими та португалами у 16—17 ст. називали коштовні золоті монети вартістю відповідно 5 та 10 дукатів, котрі використовувалися переважно у банківських операціях, а в Східній Європі – в якості нагород. Іноді нашивалися на одяг замість медалей.


[Закрыть]. Приблуда зважив у руці кілька монет, продивився написи навколо портретів Карла П'ятого та Стефана Баторія. Сказав, не звергаючись ні до кого:

«Ось воно, золото Амвросія…»

«То ясновельможний пан не хоче мати мене за жінку?» – спитала Нікта. Вона стала осторонь товариства і не дивилася на скарб.

Отаман глянув на неї. Козаки прикипіли поглядами до важкого обличчя сотника, жовтуватого від сяйва монет.

«Ти тепер така багата», – посміхнувся Приблуда.

«Половину віддаю на військо, бо наказано Відкупителем та апостолами прощати ближнім і не маю вже зла на кривдників моїх».

Козацтво схвально загуло, лише Лушпак промовив:

«Щедра дівка. Видно, що незле погарцювала на козацьких прутнях».

Ніхто не посмів засміятись. Нікта вибігла з хати.

Отаман повільно обернувся до старшого осавула. Козаки подалися до стін, пригадавши Астраханову погибель. Лушпак дивився в очі Приблуді й не торкався шаблі.

«Це не ти часом, Лушпаче, послав Мандавошку до ляхів? Продав нас?» – запитав отаман, не підвищуючи голосу.

Лушпак зблід і перехрестився:

«Поклянуся на хресті, батьку, й на Святих Образах…»

«Де Мандавошка?» – загарчав Приблуда.

«В село до молодиць, мабуть…» – непевно почав старший осавул, але отаман вже не слухав його і питав товариство:

«Чи бачив хто Мандавошку?»

«Хлопці його шукали, батьку, як Ви й наказували, – відповіли йому, – але не знайшли. Й тутешні хлопи його відучора не бачили».

«Дозавтра, отже, приведе сюди ляхів», – підсумував Приблуда. Кинув монети до скрині й додав:

«Продали нас юди-осавули, хлопці. Пси підскарбія за це-от золото будуть битися як скажені. Залізо гризти будуть… Втрапили ми, хлопці».

Не змовляючись, козаки стрибнули на спину Лушпакові. Старший осавул встиг скинути одного, але інші збили його з ніг, обеззброїли, перехопили мотузкою горло й потягли на розправу. Приблуда лише похитав головою. Ніби прихилений тяжкою думою, розгріб золоті у шкатулці і раптом намацав щось велике. З-під важких кружалець він витягнув двовершковий шкіряний пенал. Ті з козаків, що залишилися, підійшли ближче. З пенала висковзнули неоковирна золота статуетка і шматок пергаменту. Отаман поклав статуетку на стіл, розгорнув хартію і прочитав уголос:

«Сєй болван найдєн людішкамі думнаго бояріна Салтикова Тімофєя Івановіча в зємляной дирє у рєкі Бєрьозовой в горах Уральскіх, в мєстє, нарєкаємом Охтомкою. Зирянє, в мєстє том обітающіє, сказивалі про сєго болвана, что он єсть поганская ідоліща іх дідічєй, прозиваємая Карная. Куміру сєму во врємєна она поганскія жертвовалі, сірєчь скотіну, і людскіє.

Сєго болвана боярін Тімофєй Івановіч отсилаєт в Москву на усмотрєніє і волю пріказнаго дьяка Проворозова Міхайла Юрійєвіча с нарочним чєловєком Павлушкою Ситіним, головою своєю за болвана отвєчающім.

А вєсу найдено в сєм болване 48 золотніков і 3 долі чістаго золота».

Нікта повернулася якраз тоді, коли Приблуда дочитував послання і підпис якогось дяка Івана Прушкіна. Кінський Каштан дріботів за донькою й хилився у низьких поклонах до товариства.

«Простіть, заради Господа Бога, ясновельможний гетьмане й хоробре вояцтво православне, нахабні слова моєї дурнуватої Ніктамени, – заторохтів костоголовий. – Вона ж іще дитина глупа і не розуміє недостойності своєї та віковічної упослідженості знидженого та мандрованого роду нашого…»

Його голосіння перервав страшний крик знадвору.

«З Лушпака-юди шкіру знімають і вогнем припікають м'ясо», – заговорили козаки поміж собою. Хтось нахилився, піднімаючи впалу монетку. Хтось інший потягся до сулії.

Нікта наблизилася до столу й зачудовано подивилась на бовванчика. Її очі немов прикипіли до золотих перс ідола, зіниці стислися у котячі риски, а обличчя застигло і звузилося. Синець на чолі запалахкотів пурпуром. Приблуді здалося, що переляк, захоплення та хижість одночасно застрибнули на чарівне личко доньки костоголового.

«Подобається тобі така пупа [94]94
  Приблуда використовує спотворене німецьке слово «die Puppe» – лялька.


[Закрыть]?» – спитав її отаман.

Нікта не відповіла. Повільно, наче переборюючи судому, вона простягла руки до ідола. Її мокрий одяг запарував, а шия вкрилася рожевими плямами.

Каштан теж помітив статуетку і раптом стривожився:

«Звідки?..»

«Від Амвросія зосталося, – посміхнувся Приблуда, все ще милуючись розчервонілою Ніктою. – Певно, привіз серед здобичі московського походу. Цього кумедного боввана московити викопали десь у Ріфейських горах [95]95
  У часи античності та Середньовіччя Ріфейськими горами книжники називали Уральський хребет.


[Закрыть]… Тут, – він кинув пергамент на стіл, – пишеться, що це – ідолище тамтешніх дикунів. Карнаєю зветься…»

«Прокляття Сунцичів», – прошепотів старий комедіант і прикрикнув на доньку:

«Не чіпай!»

Але було пізно.

Нікта, наче переборовши опір незнаних сил, зробила рвучкий крок, обома руками схопила статуетку й відкусила бовванчикові голову. Почувся хрускіт розкришених зубів. Каштан, Приблуда і все товариство ошелешено дивилися, як дівчина ковтає золоту кульку, як та, напинаючи шкіру, прокочується її горлом. Кров цівкнула на підборіддя спадкоємиці фамілії Марамульок.

«Ти що робиш, дурепо!» – зойкнув Каштан.

Нікту хитнуло. На мить отаманові здалося, що вона впаде, але цього не сталося. Дівчина випросталась, закинула голову і зайшлась у переможному крику, що заглушив репетування страчуваного Лушпака. Крик був нелюдським. Навіть войовничий Приблуда зіщулився від його холодної хижої лютості, що висвердлювала волю, вишкрябувала розум й трощила опір усього, що мало вуха. Каштан і козаки присіли, зламані гострим болем. Біль стискав голови, тлумив дихання і тиснув на очі так, що навколишнє почервоніло, змінило обриси й розсілося на кіноварні та чорнильні плями.

Крізь біль і червоний туман отаман побачив видіння. Посеред хати замість Нікти стояло богопротивне створіння, подібне до золотистої ящірки з виряченими очима. Ящірка повернула голову до Приблуди, роззявила зубату пащу й стрибнула. Отаман хотів вихопити шаблю, але руки не слухалися і тяглися до обличчя у безглуздому прагненні затулитися. Останнім земним відчуттям партизана була суміш роззлощеності та здивування.

20

«Що Вам наші біди, отче, – казав Опанас. – Як не крути, Ви – зайда, прибулець».

«Аж ніяк не може справжній прочанин бути байдужим до горя посполитих, адже ви – християни, – відповідав йому Анемподест. – У Першому посланні апостола Петра про всіх християн мовиться: „Молю вас, любі, як чужоземців і перехожих“. А предивний святий Олекса Людина Божа жив зайдою у домі батьків своїх Євфіміана та Аглаїди Римських і брав від рідних милостиню і роздавав прочанам, себто іншим зайдам в ім'я Господнє. Читали ж, певно, березневу Мінею [96]96
  Святий Олексій Людина Божа прославлений Церквою (30 березня – Теплого Олекси).


[Закрыть]? Молюся за всіх вас і допоможу малим та кволим вашого дому, адже світ наш тримається також і на правді прибульців».

Так говорили вони, стоячи на пагорбі. А під ними жовта вода підповзала до хутора. На місці широких фільваркових ґрунтів вже котилися хвилі Уборті. Зміївчани тікали від них на південь, гонячи поперед себе худобу, тягнучи хатні скарби. Дощ не припинявся. Жінки верещали, драби мовчки виконували чин втікачів.

«Настав Цар Погибелі й Темрява розгорнулася!» – махнув рукою Опанас і крикнув синам, щоби виводили худобу.

«Про полоненого не забувайте», – нагадав прочанин. Йому здалося, що серед дерев майнуло світле волосся Ренати, і він пішов до лісової стежини. Хуторяни направили вози іншим шляхом, намагаючись обійти напнуті води узвишшям, що тяглося до самої Хирлицької переправи.

За деревами він побачив миршавого Мирона. Той, здавалося, теж когось шукав.

«Чи Ви чули про смерть Приблуди?» – спитав хуторянин.

«Чув казку».

«То не казка, пане-отче. Зовсім не казка, кажу Вам. Блудниця перетворилася на страховисько. Воно вбило отамана, війта, два десятки з козацтва й чкурнуло до лісу… Може тепер на кожного напасти, начувайтеся».

«А що з тим Каштаном?»

«З ким, прошу отця?»

«З батьком перетвореної блудниці».

«Живий. Плаче».

«Ти часом не Ренату шукаєш?»

«А Вам що до того?»

«Як говориш із чинним передстоятелем, хаме?»

«А таке… Ми тепер всі потонемо, пане-отче. І стоятелі і нестоятелі…»

Мирон пхикнув і щез між кущів.

Анемподест згадав, що словом «мирон» елліни означують коропа. Він пройшов лісом кількасот кроків, прислухаючись до плюскоту води і приглушеного гомону зміївчан. Він думав про долю Приблуди. «Як страшно Господь покарав того зарізяку! Чи ж зустрів він нині у пеклі закатруплених ним посполитих й чим відкупиться від їхньої замогильної помстливості?» – міркував прочанин, просуваючись серед посмурнілих грабів і модрин. З кожним кроком пекуче запитання – а радше усвідомлення Напередвизначеності – все дужче муляло учня авви Макарія. Він ніяк не міг означити, на кого ж з двох – на нього чи на Голомозого – покладений тепер чин звільнення Матні від поганської богині. І як з нею боротися, якщо сам отаман з усім своїм тертим козацтвом нічого не зміг утнути супроти монстра? Він згадав Музей, катоблепа і пошкодував, що поряд немає Тітоньки, або ж – на гірший випадок – Бабаматки… Але у передчутті неминучої зустрічі з Карною не було страху. Коли Анемподест зрозумів це, то сам здивувався своїй хоробрості. «Може після пригод в Опадлі я сам став іншим?» – промайнуло в голові прочанина. А ще він впіймав себе на тому, що постійно згадує колишню Нікту. «Що ж ти, бевзю костоголовий, не зміг допантрувати доньку!» – скрипнув зубами і здригнувся від нового спогаду. Десь недалеко від цього місця дочка Кінського Каштана вигиналася у сороміцькому танці… Стежка, що нею він йшов, тим часом перетворилася на справжнє болото. Ліс насувався чорним і мокрим огромом, зачаєною Майстернею Повені. Й десь у її хлюпотливих надрах ховалася Карна. Він зупинився й уголос проказав тридцять третій вірш шістнадцятої глави Євангелія від Іоанна: «У світі зазнаєте скорботи, але будьте мужніми: Я переміг світ!»

Хлюпотливе безгласіє було відповіддю на слова апостола.

«Треба звільнити Голомозого», – вирішив прочанин. Він попросив Бога, щоб жовті потоки не оббігли його лісовими байраками, не заступили дороги до хутора. Він скерував свою ходу до гомону, котрий поголоснішав. «Напевне сваряться», – подумав учень авви Макарія. Він вже доходив до кущів підліска, коли назустріч вибіг Мирон, тягнучи за собою Ренату. Голова миршавого була закривавлена, очі вирячені, а рідке волоссячко напиналося розваленою скиртою.

«Повертайте! – голосив він. – Там вийшло страшидло і нищить людей! Повертайте!»

«Куди?» – хотів спитати Анемподест, але ноги вже несли його углиб Хирлицького лісу.

Чи то Мирон краще знав тутешні стежки, чи то їм пощастило, але за півсотні кроків утікачі вийшли на твердий ґрунт. Водорозділ, яким вони бігли, тягнувся на південний захід, неквапно повертаючи до завороту Уборті, що петлясто оминала дві гори – Заячу та Горбату. Під ярусами віковічних сосен тоншав глинистий корж і проступали гранітні тераси. Зірвані повінню дерева громадилися на кам'яних карнизах, спліталися пошарпаним гілляччям, вдавлювалися у тріщини. Ревіла стиснута гранітом вода.

«Куди ми йдемо?» – перекрикуючи ревіння, запитав прочанин.

«На Горбату», – крикнув миршавий і побіг швидше. Легконоге дівчисько не відставало від нього, зате Анемподест задихався й ледве встигав перестрибувати соснове коріння.

«Але ж вельми цибата наплодилася молодь», – позаздрив учень авви Макарія. Крізь зливу він побачив порослу деревами Горбату гору. Жовте водопілля оточувало її з трьох боків. Під горою здіймалися бурунчасті хвилі, немов прадавнє море повернулося до своїх берегів і гризло останню незатоплену верховину. Якісь чорні звірі вистрибували з води, чіплялися за гранітні гостряки й виповзали на нижні яруси. Здалеку вони здавалися маленькими, але, придивившись, Анемподест, впізнав у вимоклих створіннях ведмедів. Заворожений лісовою апокаліпсою, він втратив уважність й зазнав шляхової пригоди. Підошва ковзнула мокрим камінням, він впав, ударився головою і випірнув уже в Опадлі.