Текст книги "Імператор повені"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)

«Сапфіра розповідала мені легенду про мисливця Константа-Хізерта і двоголових орлів, – знов перервав ключаря прочанин. – А я під час мандрів балакав із небрехливими людьми, яких рятувало від неминучої загибелі метафізичне явище, дуже подібне на те, що ви означуєте як Потік Хореф… І що ж, допомагає воно вам супроти чудовиськ?».

«З якої ти явності, чужинче?»

«З тої, яку ви називаєте Опорною».

Шун'ята підніс свічку до обличчя прочанина, наче шукаючи на ньому невидимі письмена.

«Так ти з Матні, чоловіче… – проговорив він протяжно, а потім зайшовся тихим сміхом, подібним на пирхання. – Я мав відразу це зрозуміти, адже згадуваний тобою Єрусалим стоїть тільки у двох реальностях».

«Яка ж друга?»

«Вічна Візантія».

Темний коридор хитнувся перед очима Анемподеста. Він струсонув головою й побачив перед собою вже не Гімнософіста, а вдову Северина Канюки.

«Пане отче, – сказала жінка, – розбудила Вас, вже вибачайте. Почитайте ще молитви, прошу Вас. Ми бачимо, що Ви не такий, як наш пияцюга-парох, прости Господи… Ви знаєтеся на Святому Писанні, маєте благодать… Мій чоловік був побожною людиною і перед Божою Матір'ю і Христом-Богом замовить за Вас добре слово…»

11

Гелена Гонська відколупала камінь на персні й висипала звідти у келих з вином дещицю грудкуватого порошку. Прислухалась. Хвилини збігали, але за парчевою завісою панувала тиша. Дівчина витягла маленьке свічадо, розправила щіточкою вії й зробила ревізію обличчя, уважно підраховуючи зморшки та вилущуючи дрібні гноячки. Коли огляд було закінчено, вона силувано закашлялась, потім знов прислухалася. Заскрипів ліжник, з-за завіси вийшов Приблуда.

«Дитині вже легше», – повідомив він, посміхаючись.

«Хіба їй було зле?»

«Не треба бути настільки помисливою й недовірливою, моя неперевершена панно», – похитав головою отаман і спробував поцілувати Гелену. Але та вислизнула з його обіймів.

«Перепрошую пана отамана, але від нього зараз тхне посмітюхою».

«Ви несправедливі…»

«А Ви нерозбірливі».

«Гелено, Ви направду вважаєте, що я захопився цим горопашним дітиськом?»

«Вона не дітисько», – з притиском сказала Гелена. Її очі зволожилися, кутики рота дрижали. Ще кілька годин тому це б розчулило партизана, а тепер тільки дратувало. Запала мовчанка. Білявка кусала губи й відвертала від Приблуди обличчя.

«За кого себе має ця зманіжена полька?» – подумав той. Йому забажалось повернутися до ліжника, де розкинулось уві сні юне тіло, і він стримав себе таким межовим зусиллям, що сам здивувався. І не зміг, не спромігся приховати від білявки цього здивування. Він потягся до келиха з вином.

«Не чіпайте!» – раптом підвелася Гонська.

«Чому?»

«Це для хворого… дітиська».

«Он як…»

Приблуда примружено подивився на Гелену. Та вкрилась червоними плямами і схопила келих. Перш, аніж отаман вибив його з рук шляхтянки, вона встигла ковтнути вина і подивитись на Приблуду біснуватим поглядом, у якому змішувалися переляк, переможна впертість і отрута. Отаманові перехопило подих.

«Не дозволю кожному бидлу себе принижувати!» – прошепотіла Гелена і сповзла на підлогу.

«Гей, осавули!» – крикнув Приблуда.

Заспаний Мандавошка в одному спідньому улетів до отаманової хати. В руці він тримав татарську шаблю і дико обертав п'яними очима.

«Хто з хлопців знається на трунках? Скорше думай!»

«Ге…» – вичавив з себе осавул, покрутив бурмилистою головою і вимовив після довгої відрижки: «А той старий цап казав, що вміє лікувати».

«Тягни його сюди!» – наказав Приблуда.

За хвилину Кінський Каштан вже обмацував непритомну Гелену. Він прицмокував і закочував очі, бурмотів довжелезні латинські речення і кахикав, всім своїм виглядом демонструючи складність ситуації. Його дочка вистромлювала розчервоніле личко, очі її блищали. До компанії невдовзі приєднався Лушпак. Він недовірливо стежив за кривляннями комедіанта і накручував на вухо оселедця. Сам Приблуда відсторонено сів за стіл умовляти сулію слив'янки. Іноді він скоса поглядав на Нікту, а та робила вигляд, що соромиться. Вона мружила та відводила очі, прикривалась завісою так, що тканина щільно облягала стегна й перса. Після кожного келиха отаманова впевненість, що дівчисько сидить за парчею голісіньке, зростала. Слив'янка притлумлювала цей чин напруження, але ненадовго.

«Отже так, – тоном досвідченого ескулапа почав костоголовий, – ми маємо справу з трунком капутальної, або ж плямистої, або ж цикульної поганки, що має властивість mens caecata terrore [53]53
  Паралізовувати, притлумлювати (лат.).


[Закрыть]вітальні сили організму. Ліки від отрути цього штибу не відомі ні послідовникам Галена, ні учням Парацельса. Не знаходимо згадок про засоби від такого трунку ні у трактатах Авіцеиии, ні в календарях Римського Аптекарського товариства, ні в енциклійних звітах консильйорів Солернського Медикуму. Карпатські знахарі радять при такому отруєнні сечогінні та відпочинок. Подібної ж думки дотримується славетний Циґельгальс із Брно. Будемо, отже, ревно молитися за одужання цієї шляхетної панни».

«Все сказав?» – спитав Приблуда.

«Все», – розвів руками Каштан. Він зрозумів, що йому будуть робити боляче.

Мандавошка збив костоголового з ніг, а Лушпак вперіщив його чоботом межи очі. Каштан відлетів до стіни, з полиць попадали миски, макітри і крашанки. Нікта заверещала і вчепилася зубами у завісу.

«Ще?» – підвівся отаман.

«Nobili viro! [54]54
  Шляхетний чоловіче! (лат).


[Закрыть]– закричав комедіант. – Є!.. Є таємний спосіб від такої отрути!»

«То застосуй, нехристе! Мерщій!» – Приблуда подивився на перекривлене обличчя Нікти й раптом підморгнув дівчині.

Та скривила силувану посмішку.

«Я щойно згадав історію блазня Кікладопулоса, – повідомив Каштан, підводячись і чухаючи заюшеного носа, – який більше за саме життя любив ласувати смаженими грибами, відомими під назвою „їжачковий пронос“. Вчені королівські кухарі називають їх „грибами святого Димитрія Апокавка“. Вони надзвичайно рідкісні і мають вельми небезпечну особливість. Споживати їх можна лише тоді, коли зрізано ці рослини у день вшанування блаженної пам'яті святого молільника, просвітителя і цілителя Димитрія. У всі інші дні вони наповнені людоморним трунком, котрого не можуть знищити ані смаження, ані окріп…»

«Що за маячня? Хто чув про такі гриби?» – скривився Лушпак.

«Хто?» – трусонув головою Мандавошка.

«Ти добалакаєшся!» – попередив костоголового Приблуда.

«Ось Вам хрест, ясновельможний пане отамане!.. Те, що я розповідаю – правдива і повчальна історія хвороби блазня Кікладопулоса, мого троюрідного небожа із Сандомира… Клянуся життям моєї доньки і всіма реліквіями Печерськими, і нехай вирвуть мені язика кати у Львові, якщо кажу неправду!.. Означену мною особливість гриби святого Димитрія отримали завдяки тому, що ними язичники хотіли отруїти блаженного Апокавка, хрестителя поганських племен. У „Мінеях“ [55]55
  Маються на увазі «Четьї Мінеї» – церковні місяцеслови, або ж «Житія святих».


[Закрыть]йдеться, що волею Всевишнього цей предивний молільник і сповідник не тільки не захворів, споживши цілу пательню смажених „їжачкових проносів“, але й звільнив їх на один день у році від натурального прокляття. А язичники всі тоді увірували у Господа нашого Ісуса Христа і повбивали своїх облудних жерців…»

«Бреше! Все бреше, латинська почвара! І клятви дає неправдиві!.. Я ж бачив отруєних поганками, – звернувся до отамана Лушпак. – Грибний трунок не дається взнаки так швидко. Панночка себе покінчила якоюсь турецькою отрутою. У Кафі таку продає запашник Алі, що живе навскіс від Сміттярної Брами…»

«Кульгавий Алі? – перепитав Каштан. – Та він дурисвіт! Його трунками лише мишей виводити та робити викидні гаремним блудодійкам… А Ви, шановний лицаре, – зиркнув костоголовий на старшого осавула, – колись-то бачили, перепрошую, наслідки споживання блідої поганки. А панна Гелена отруїлася плямистою. Відчуйте, шановне панство, і Ви, ясновельможний гетьмане, принципову різницю у назвах цих двох смертельних, але, наголошую, зовсім різних рослин… Так-от, мій троюрідний небіж Кікладопулос купив гриби святого Апокавка у непевних людей і, зрозуміло, отруївся ними. Всі вже вважали його покійником і навіть відвели до дому розпусти його доньку, коли трапився мій вчитель, премудрий Симпліціус. І він врятував мого небожа за допомогою лікувальних щурів!»

Приблуда схопив костоголового за вухо й викрутив його на арабську вісімку:

«Ти довго будеш теревенити? Де ті щурі?»

«Ай!.. Не тре… Я вже йду за ними…» – прохрипів Каштан. Осавули потягли його до виходу і прискорили копняками. У хаті запала тиша.

Приблуда наблизився до Нікти і зірвав завісу. На дівчині виявилась довга гаптована сорочка, задерта якраз настільки, щоб отаман побачив теплу тінь поміж її стегнами.

Шум у сінях не дав Приблуді пірнути у цю тінь. Він ковтнув слину, підтягнув шаровари і обернувся до входу. Захмурені козаки заштовхнули до хати Зміївського війта і кинули його отаманові під ноги.

«Ось він, батьку, – сказав старший козак. – У церкві ховався. Де подів панське золото, казати не хоче. Ми його ще не мучили».

Іван Журавич спритно підвівся з колін і задер цапину борідку перед червоними очима отамана.

«Несправедлив' чин'ш, пан' сотнику, – прокричав війт. – Ми тоб' харчів дали і коней і хлопців до сотні виправили, а ти наше кревне забрати хоч'… Несправедлив'…»

«Несправедливо, кажеш? – хитнувся Приблуда, навис над війтом. – Ми, значить, дурні, а ви – розумні. Ми скарбу не знайшли, а ви, гречкосії голозаді, тепер все собі приторбичили?»

«Амвросій і діти йо' й онуки з Пясечинськими та орендарями з нас, не з когось, сто років шкури на ремен' дерли, останній шматок з рота виймали, дівчат силували… Золото це нашій громаді буд' за сатисфакцію. А вам дамо ще харч' і горілки. Скільк' треба дамо».

«Сатисфакцію? Бачу, що мудрі латинські словеса знаєш, виборний чоловіче. А забув, певно, хто вас від панів звільнив? А тих козаків, що в баталії з хоругвою Гржимуцького життя за вашу волю віддали, теж забув? Коротка в тебе пам'ять, виборний, – похитав головою отаман. – Нехай… Буде тобі справедливість… Оту дівчину бачиш?»

Журавич подивився на Нікту й бридливо скривився. Але жодного слова не вимовив.

«Мої хлопці, – вів далі отаман, – образили її сильно та привселюдно. І тепер, по справедливості хочу я її дати заміж за чесного козака. Щоб наплодили вони козацтва для батька Хмеля, на погибель силі латинській і басурманам… Дівка вона красива, сильна і діти в неї, Бог дасть, будуть здорові… І той скарб буде їй від мене посагом».

«Несправед…» – почав був війт.

«Дай договорити!» – гримнув Приблуда. Війта хитнуло, наче вітром. Козаки повитягали шаблі.

«Щоби діялася одна лише несповідима воля Божа, – продовжив отаман, – і щоби ніхто не смів до скону часів казати про мою, сотника Війська Запорізького Василя Приблуди, несправедливість, кинете кости. Дівка за себе, а ти – за громаду. Чия цифір грубша випаде, того буде золото…»

У цю мить до хати повернулися осавули з Кінським Каштаном. Костоголовий притискав до грудей щурячу криївку і препотішно глипав очима. Отаман розреготався:

«А ось і батечко нашої красуні! Чи навчив ти своє дітисько грати у кости?..»

«Чи можу розпочати лікування?» – запитав у відповідь комедіант, швидко й підозріло оглядаючи Журавича і козаків.

Приблуда одразу спохмурнів. Він згадав про непритомну Гелену, згадав останні слова її, і хміль темною хвилею відступив від його очей. «Якась нечиста сила примножує нині зло, хтось зурочив мене, чорним словом прокляв грішну козацьку душу», – визначив він і заскреготав зубами. Капітан зауважив бліді плями на скронях отамана.

«Так, – сказав той, відганяючи напад злобливих думок. – Лікуй нашу гостю, забродо. Он там, на ліжнику. І напніть завісу, аби не уводити у спокусу православних. Зніміть образа. І вікно зачиніть… Дивись, Лушпаче, аби цей нехрист лікував правильно і не зашкодив Гелені, бо усіх зарубаю… А ми тут з ласки Божої будемо робити справедливість».

Доки осавули переносили непритомну шляхтянку і напинали завісу, Приблуда поклав на стіл лаковану дошку, гральні кубики і пивну гальбу. Війт і дочка костоголового підійшли до столу. Отаман поклав кубики у гальбу, розкрутив її, потім поставив на дошку догори денцем.

«Отак будете робити. Кожен по черзі. Зрозуміло?»

Нікта кивнула. Війт притиснув руки до живота і щось пробурмотів.

«Га? – перепитав отаман. – Не чую тебе, виборний чоловіче…»

«Та', – підтвердив той. – Важко не зрозуміт' тебе, сотнику, ой важко…».

«То кидай першим».

Війт довго крутив гальбу, кубики пересипалися з кістяним стукотом. Посудину Журавич поставив обережно. Так само обережно підняв її і перехрестився. Випали обидві «шістки».

«Щастить тобі», – примружився Приблуда.

«Господь Всемогутн' є свідк' і заступник' правд'!» – гордо проголосив війт.

Козаки розчаровано перезирнулися. Нікта поклала кості у гальбу, крутнула і кинула на дошку. Знов випали дві «шістки».

«Бачили!» – отаман вдарив кулаком по столу, аж підскочила недопита сулія.

Війт перехрестився тричі і кинув бабки. «Шістки» випали знов.

«Я таке уперше бачу…» – промимрив старший козак.

Нікта повторила з тим самим результатом.

«Прокляте золото! Дідько свого нікому не віддає…» – визначив молодший козак. Приблуда цитьнув на нього і сказав:

«Будете грати хоч до ранку, але…»

«Панночка ворушиться!» – почувся голос Лушпака.

Приблуда залишив гравців і підбіг до ліжника. Тіло Гонської судомно сіпалося, немов від падучої. На обличчі шляхтянки сиділо синього кольору щурисько і вельми глибоко застромлювало хвіст у її ніздрю. Мандавошку нудило, він блював просто за ліжником. Кінській Каштан сидів поряд з Геленою і з переможним виглядом тримав на колінах ще одного пацюка, розбухлого від тулубних наростів.

«Я ж казав, що ці дивовижні лікувальні щурі витягнуть з панни заражену капутальним трунком чорну жовч, – сказав комедіант. – Я можу і Ваші гумори [56]56
  Гумори – згідно з уявленнями середньовічної медицини і згідно з ученням давньогрецького лікаря Галена у тілі людини перемішувалися у різних пропорціях чотири гумори: флегма, кров, чорна жовч і жовта жовч.


[Закрыть], пане отамане, полікувати цими звірятами, бо щось, бачу, у Вас, ясновельможний пане, певні негаразди з обличчям…»

12

Зранку задощило. Хуторяни тричі копали могилу на сільському цвинтарі і тричі з ям виступала вода. «Повінь насувається», – шепотілися між собою мешканці Зміївки. Нарешті Опанас вибрав місце на сухому пагорбі, тіло Северина запакували до останнього прихистку, а прочанин відправив панахиду і заробив десять грошів сумнівного карбування. Новий голова клану Канюків дозволив Анемподестові лишатися на хуторі скільки буде потрібно для відновлення його мандрівної наснаги.

Він якраз й збирався відпочити, коли підкотився миршавий Мирон. Хуторянин вкляк під благословення і спитав:

«А чи міг би всечесний отець пошлюбити мене з дівчиною?»

Анемподест заправив за шлюб п'ять грошів. Мирон вправно зобразив зніяковіння і запропонував двадцять курячих яєць та глечик сметани. Прочанин погодився на тридцять і глечик, але взяв з миршавого обіцянку, що проти ночі хуторянин відведе його до пивниці, де тримали Голомозого Драбанта.

«Як все буде фест, то зранку прийдете сповідатися, а завтра по обіді я вас пошлюблю», – вирішив учень авви Макарія.

«Дівчина німа», – наостанку повідомив Мирон і відвів очі.

«Все одно приведи рабу Божу до сповіді… І сметану принеси», – нагадав прочанин, а собі подумав: «Щось тут не те… Чогось ти, хлопче, не договорюєш… І що то за діти у вас наплодяться, німих та миршавих, прости Господи!»

Він зручно влаштувався під дашком на свіжому сіні. Навколо греблися й квокали кури, і під ці рустикальні звуки Анемподест замружив очі й повернувся до Музею Абсолютного Зла.

13

«Муєш мене, чужинче?» – спитав Гімнософіст, повертаючи свічку перед Анемподестовим обличчям.

«Вже чую», – відгукнувся прочанин, озираючись. Тепер вони були в залі, освітленій вітражними вікнами. Вона, збудована на кшталт церковного нефу, здавалася більшою, ніж головний корабель Успенського собору. Склепіння губилося у напівмороці. Вітражне скло пропускало сонячне проміння, але не в змозі було зафарбувати його своїми скельцями: світло залишалося зелено-жовтим. Призматичні ефекти стискали проміння у вперті смуги, а хмари блискучого пилу робили їх хрусткими. Шафранові виблиски плили й вихоплювали з темряви написи на ґранітних плитах, колони, високі двері і скляні саркофаги на мармурових підпорах. При озиранні плечі й шию Анемподеста защемлювало неприємним болем, немов крихітні облавники протягували крізь м'язи вузлуваті мисливські сітки.

«Ти хворий?» – запитуючи, ключар короткозоро мружився і, мабуть, від того здавався співчуваючою істотою.

«Я недопереселений».

«Матня міцно тримає впійману рибу».

«А ти, бачу, зрозумів мене, музейний чоловіче».

Шун'ята перснем загасив свічку і підвів Анемподеста до найближчого саркофага. Скриню вкривав шар жовтуватого пилу. На бічних поверхнях пил утворював спіральні візерунки, котрі ключар безжально знищив двома помахами ганчірки. За склом, усе в лопатях павутиння, стояло опудало волохатої почвари. З її пащі хижо виблискували конічні зуби, а шкляні очі таксидерміст [57]57
  Майстер-опудальник


[Закрыть]поробив сизими. Учень авви Макарія упізнав істоту, зображену на сороміцькому горельєфі і струсонув головою, аби волосся закрило почервонілі вуха. Але ключар не помітив його зніяковіння: він починав екскурсію, і очі його світилися прочиненим вчительством.

«Тут, чужинче, ти бачиш ґобліна, точніше ґобліна-антропокефала, себто „людиноголового“. Колись ці істоти складали головну силу Ворога в Опадлі, але тепер це вельми рідкісна форма Абсолютного Зла. Її винищили інші, собакоголові, ґобліни. Мумію, так би мовити, непересічного представника собакоголової раси ти можеш побачити в іншій скрині».

Ключар підвів Анемподеста до високого саркофага. Він виглядав доглянутішим за попередній. Почорніле тіло ґобліна було химерно вигнуте, здавалося, воно зберігає напруження передсмертних судом. Було помітно, що на м'язах луснула шкіра. Крізь розриви антрацитово виблискувала закам'яніла плоть мумії.

«Цю тварюку забальзамували живцем», – підтвердив Гімнософіст і швидко облизав губи.

Прочанин подивився на його бліде обличчя і згадав Білого Паяца, що в кожному балагані отримував запотиличники від першого-ліпшого Арлекіна. «Тут не тільки каміння, тут й люди якісь бутафорні… Маріонетки, а не люди», – зрозумів Анемподест і подумки зауважив: «Цей паяц говорить і пояснює точнісінько як Сапфіра… І взагалі, нащо вони так докладно розповідають мені про тутешні заплутані справи? Якийсь комедіантський лекторій, на штиб „Предивних подорожей Ватусти“ [58]58
  Ватуста Діонізій (1579—?) – відомий у 20—30-х роках 17-го ст. географ-шарлатан. Заробляв на життя, гастролюючи Європою з лекціями про фантастичні африканські країни Урмію і Парезонію, де нібито побував і де бачив кіноскефалів, блемій, антропофагів та інших міфічних істот. Лекції Ватусти користувалися успіхом і супроводжувалися демонстраціями волохатої жінки і кісток «допотопних бегемотів».


[Закрыть]… І ті коти на площі! Такі величезні, смугасті…» Він ще раз подивився на мумію і зауважив, що підлога саркофага вкрита рудим ґоблінським смухом. Несподівана здогадка вилізла йому на язик:

«Це що ж, той самий ґоблін, котрий зжер твою Еврідіку?»

Гімнософіст ствердно хитнув головою, знов примруживши очі. В уяві Анемподеста намалювалося криваве видіння. Щоб відігнати його, він спитав:

«Ненависть твоя не минула?»

Гімнософіст намалював пальцем на шклі невидимий знак і сказав:

«Світ Опадла, матнійцю, так само, як і твоя Опорна Реальність, і всі інші явності Всесвіту, не є самоіснуючим сущим, а лише сукупністю певних умов. Кожен, хто у чомусь винний, – частина мене самого, а я – частина кожного з них. Якщо шукаєш справжнього винного – знайдеш Напередвизначеність».

«То це не ти замордував ворожу потвору?»

«Ні».

«А хто?»

«Тітонька Матрікс», – сказав Шун'ята і пояснив після павзи:

«Це родичка Німої Розвідниці і велика воїтелька Опадла. Вона пам'ятає часи Імперії і довго досліджувала прояви Абсолютного Зла. Ти побачиш її сьогодні у Театрі…»

Напевне, з метою уникнути подальших розпитувань, ключар підвів Анемподеста до наступного експоната. Химерна зубата ящірка задирала хвіст у третій скрині. Три величезні міхурі напиналися лускатими кулями на голові рептилії. Між ними стовбурчилися гострі гребені.

«Це – Gemono vulgaris, себто „ґемон звичайний“. Дуже вдала мумія. На початку Театральної ери в нашому місті жили неймовірно вправні муміфікатори та муляжисти, що потім переселилися у явність Льотаро. Більшість експонатів Музею зроблена ними. Тепер таких майстрів немає, а рецепти мавзолейних бальзамів загублені… Роки три тому з'явився здібний хлопчина, переселенець з Моргани, спадковий некрофіл… Але стався нещасний випадок (певно, не обійшлося без Зумовленості, котра завше жорстока до переселенців з темних світів): хлопець отруївся синильною кислотою, видублюючи шкіру рейзодонта… А ось там – німфейський ґемон».

Потвора у четвертому саркофазі була така ж міхураста, але більших розмірів і з шістьма лапами.

«Німфейський ґемон, – продовжував ключар, – може жити окремо від власної шкіри. Він вилазить з неї і відправляє шкіру на полювання. Шкіра дуже хижа і може безклопітно проковтнути козу, барана або й дорослу людину. Коли їй вдається когось вполювати, вона на тиждень ховається у печері і перетравлює там здобич за допомогою особливого соку. Поживні речовини при цьому накопичуються у хвості. Потім шкіра вибльовує кістки та інший непотріб і повертається до свого власника. Ґемон вітає повернення шкіри гучним верещанням, танцює від радощів навколо неї, облизує розбухлий ситий хвіст, а потім залазить у шкіру і мешкає в ній до вичерпання жирового запасу. Такі незвичайні потвори появилися зовсім недавно, п'ятдесят років тому, біля північної застави Німфей. Там також було впольовано двоголового мартихора, гребінчасту емпузивну блемію, вурдалачного рейзодонта і велетенську стригу з трьома шеренгами зубів. На жаль, мисливці не потурбувалися про збереження трупів цих дивовижних монстрів для музейної колекції. Але їхні кольорові літографічні зображення можна роздивитись у третій бічній залі нашого Музею, у розділі „Німфейський феномен“. Одна з нині заборонених філософських шкіл, яку її послідовники називають „карнавалологією“, а супротивники – „фестематикою“ [59]59
  Фестематика – псевдонаука, котру сповідував доктор Біцілліні, персонаж сатиричного роману «Пригоди чарівної Вальтрани в Імперії Брехунів та у Вкраденому Королівстві», авторство якого приписують Олександрові Глюммеру (1492—1561), письменникові, шахістові, метафізикові, торговцеві заспиртованими рептиліями, котрий у 1531—1533 pp. був резидентом Римської курії у Касабланці.


[Закрыть], стверджує, що Німфейський феномен виник як своєрідна відповідь Абсолютного Зла на Картагенський Карнавал і є, отже, нічим іншим, як насмішницьким Антикарнавалом…»

«А чи є у колекції мумія тої істоти, що зветься алярмічним порскачем?..» – перервав пояснення Анемподест і раптом зашпортався, хитнувся, втрачаючи рівновагу, не встояв на ногах і боляче впав на смальтові візерунки, перечепившись за чорне мотуззя, протягнуте між саркофагами.

Ключар допоміг йому звестися і застеріг:

«Дивися під ноги, чужинче, адже Боягуз усюди порозвішував своє павутиння».

«Павутиння?»

Замість відповіді Гімнософіст звів палець догори і закотив очі.

Анемподест звернув погляд до стелі і вкрився крижаним потом. Під височезним куполом Музею на круглій павутині висів гігантський хрестовик. Вузлувате мереживо повністю затуляло фрески і мозаїки стелі, вервієм спадаючи на архітрави і канителі бічних колон, а волохатий тулуб, завбільшки з теля, набрякав велетенською восьминогою краплею, готовою будь-якої миті впасти на голови відвідувачів Музею.

«Він живий?» – пошепки запитав Анемподест, не в силах відірвати погляд від пекельного видіння.

«Звісно».

«А чому він нас досі не з'їв?»

«Він страшенно боїться людей і лев'ячих жуків, тому ми називаємо його Боягузом. А так він навіть корисний, бо виловлює пацюків. Капосні гризуни постійно псують експонати. Якби не Боягуз, вони б давно вже знищили опудало садхузаґа. А це ж направду унікальна річ. Подивитись на історичне страховисько приходять навіть з Вічної Візантії… А якщо наш Arachna giganteus [60]60
  Павук гігантський (лат.).


[Закрыть]дуже аж зголодніє, то вибігає вночі на Ринкову Площу і впольовує тамтешніх котів. Бачив би ти, матнійцю, як вони від нього тікають!..»

«А тобі не лячно, чоловіче, що такий велетенський павук повсякчас висить над головою?»

«А я його не бачу. Адже з древніх написів нам відомо, що в людини завжди є вибір: бачити, чи не бачити. Це тільки витлумачення побаченого зумовлене наперед досвідом, освітою і не залежить від волі спостережника, але сам факт бачення – залежить».

«У нас все навпаки».

«І у вас так само, – махнув рукою Гімнософіст. – Просто ви в Матні надто мало живете, щоб досягати ясности у мисленні. Ніщо так не потребує довгого шліфування та відточення, як позбавлені марноти мисленнєві форми. Пересічній людині треба щонайменше три століття, аби зняти всі завіси, котрими оточує себе Порожнеча, і ще два століття, аби одягнути її у власні слова… Але ходімо далі, чужинче, якщо ти справді хочеш побачити садхузаґа…»

Анемподест рушив за адептом Порожнечі, невідлучно відчуваючи над головою накривку з чорного павутиння. Шун'ята тим часом зупинився біля мармурового постамент й сказав:

«Ось тут ще тридцять років тому стояло опудало мартихора, але міль його доконала. Зберігся лише хвіст, який я поклав у соляний розчин. Це було, зрозуміло, не найкраще з можливих рішень, але мене виправдовує відсутність спеціальної музейної освіти. Я ж був призначений на цю посаду тимчасово».

Вони проминули почорнілі різьблені двері й увійшли до меншої зали. Анемподест полегшено зітхнув, не побачивши на плафоні павутиння. Скляні скрині стояли тут щільно і підсвічувалися блакитними світильниками. Їхнє замогильне палахкотіння вихоплювало з надр саркофагів шипасті хвости, роззявлені пащі, настовбурчені штрикала та гребені різноманітних монстрів.

«Ти питав про алярмічного порскача? Ось він, – ключар підвів прочанина до невеликої призми, зробленої з товстих скляних пластин. – На перший погляд – звичайнісінька мирна нутрія, Pile reburrus, але з прихованою бомбою у стравоході. Порскачів тепер надмірно розвелося у північних лісах… Кажуть, під час шлюбних ігрищ їх щоночі бабахкає до десятка… До речі, он там, – Гімнософіст показав на сусідній саркофаг, – мумія василиска, біля якої нас повинна була чекати шановна панна Дефлорація».

«Може затрималась?» – припустив учень авви Макарія.

«Шляхи жінок захаращені хижістю й затримливі, як зимові примхи чресел підстаркуватого содоміта!» – виголосив адепт Порожнечі.

Аби утриматися від сміху (ге-ге, «зимові примхи чресел»!), прочанин примусив себе згадати про Боягуза у сусідній залі. Тепер він остаточно переконався, що тутешній Деміург нафаршував пам'ять мешканців Опадла принагідними висловами з репертуару мандрівних комедіантів. Йому навіть здалося, що він впізнає важкуватий стиль і велемовність Яна Цапрака, автора безсоромних міньйонів «Розбещення Фріни» і «Порнай» [61]61
  Цапрак (за іншою версією – Цамблак) Ян Модестіан (1588—1654) – автор еротичних п'єс, постановник перформенсів та інсценізацій, родом з Констанци. Переслідувався Зальцбурзьким архієпископом Бриттером фон Файндберґом, звинувачувався у педофілії, чаклунстві, публічних непристойностях, організації лотереї та сповідуванні заборонених інквізицією доктрин розенкрейцерів і «Веселої Науки». Одинадцять років провів у в'язницях за вироком Імперського Трибуналу. У 1623 році інсталював у родовому замку Ракоці еротичну п'єсу «Порнай», де вперше в історії європейського театру було публічно показано лесбійський акт Сафо та Мнасідіки. Сафо у цій виставі грала співачка і танцюристка Марія Ватаді, коханка (послідовно) князя Дьйордя Ракоці, імперського генералісимуса Валанштайна і конфідентки Людовіка Тринадцятого віконтеси Одилії делла Ґреві де Монфор, Мнасідіку – дочка єресіарха Шломо Мартінеса Роземілія Мартінес-Нагаєцька.


[Закрыть], які показував львівському людові вертеп черевомовця Джованні Пукко. Тепер Деміург Опадла уявився Анемподестові старим злодійкуватим блазнем, на штиб Кінського Каштана. «Не дивно, – подумав прочанин, – що Передвічний Ворог знущається над цим недолугим творителем, посилаючи у його зелений світ полчища чорних потвор!»

Подумки повторюючи Ісусову молитву, Анемподест продовжив вивчення колекції.

Василиск виявився достеменно таким, як описував його «Бестіарій» Себастіана Пфульція, читаний Анемподестом у Львівському скрипторії отців-бернардинів. Блискучий зміїний хвіст зберігся набагато краще за вкрите пір'ячком тільце. Зубатий дзьоб викришився. Одна з лапок була замінена патичком.

«Цій мумії вже півтисячі років, – прокоментував ключар. – Я замовляв у мисливців нового василиска, але степи тепер недоступні навіть для небуденних Розвідників, а у передгір'ях ці тваринки не живуть. Років шістдесят тому біля річки Днакріса бачили зграю дрібних василисків, але вполювати не змогли жодного. Що вже казати про драконів!.. Це ж сором: у Музеї немає жодного опудала дракона, жодної драконячої мумії. І вже, певно, ніколи не буде…»

«А це хто?» – перервав Шун'яту Анемподест, зупиняючись біля скрині з потворою, що нагадувала хвостату черепаху.

«Скутулія, себто, за визначенням отців-класифікаторів, Torpedo scutulatus, – неохоче повернувся до екскурсивної конкретики Гімнософіст. – Так було названо болотяного монстра з електричним штрикалом, найближчого родича страховиська, яке стало причиною загибелі Стратега Півдня Силістера Хороброго у вісімдесят шостому році від падіння Древньої Імперії. У тризновій баладі ще й нині оспівують бій Силістера з велетенською скутулією:

 
…Хвіст смертоносний та спритний здійнявся,
як вервиця чорних кристалів,
що ображають пекельністю навіть істоту,
створену Шоґом для мешкання серед міазмів…»
 

«…А що у тій скрині?» – учень авви Макарія не дав ключареві повправлятися у старовинному піснярстві й попрямував до скляної сфери з черговою химерою усередині. Істота розміром і будовою тіла нагадувала кота, але мала гак на пласкому хвості і кажанячі крила.

«Карликова мантикора, або ж Panterodonto minimus», – буркнув Шун'ята. Від роздратування він ще більше уподібнився Білому Паяцові: бліді плями вкрили чоло і щоки, а брови задерлись «дашком», віншуючи страдницьку гримасу.

«Не ображайтеся, друже Петре», – Анемподест створив примирливий школярський жест, котрим київські братчики мавпували благословення отця-ректора. Він хотів покласти руку на плече Гімнософіста, але стримався. Йому на мить здалося, що від доторку ключар розсядеться на трухло, наче спорохнявіла лялька. Прочанина пересмикнуло і він сказав:

«Я б з великою радістю і шанобливою увагою вислухав усі пісні, балади та думи про відвагу тутешніх вождів, але маю переважаюче бажання: до появи панни Сапфіри оглянути якнайбільше експонатів і, особливо ретельно, славетне опудало садхузаґа… До речі, у „Бестіарії“ нашого неперевершеного тератолога [62]62
  Тератологія (грец.) – наука про чудовиськ.


[Закрыть]доктора Пфульція мантикора зображена істотою, більшою за дорослу людину…»

«Я ж кажу: це карликова мантикора. Одна з, так би мовити, модифікованих потвор, котрих породжено в останні часи малодослідженим Німфейським феноменом, – все ще невдоволено мружачись, розтлумачив Гімнософіст. – Але від того вона не менш небезпечна, аніж відома матнійським тератологам Manticora vulgaris [63]63
  Звичайна мантикора (лат.).


[Закрыть], позаяк також спроможна літати і плювати смертельною отрутою…»

Анемподестові довелося вислухати нудні історичні довідки й заплутані опадлійські легенди про червоних та плямистих мантикор, рогатих та панцирних сколопендрій, ґарпеадонтів, скіапод, мегалозаврів, гіппокефальних блемій, парасолькових емпузоїдів, гідральних диплодонтів і ґевалоїдних скорпіонів. Латинські і ужиткові назвиська монстрів перепліталися у цих оповідках з вердиктами отців-класифікаторів і титулами правителів та героїв, пошукачів Потоку Хореф та птахів надвечір'я. Серед тих оповідок учневі авви Макарія найкраще запам'яталась історія імперського розвідника Джиліна чи Шилліна (дикція ключаря страждала законспірованістю шиплячих), котрий після неймовірних пригод на островах Південного Океану вполював триголове чудисько на ім'я Аксіер-Аксіокер-Аксіокерс, означене музейними попередниками Гімнософіста як «велетенський індрикоїдний катоблеп». Ключар дозволив Анемподестові потримати в руках почорнілий зуб катоблепа розміром з пивну гальбу. Поки той щиро дивувався кам'яній твердості й вазі тисячолітнього експоната, Шун'ята підвів його до ксилографії з портретом розвідника і продекламував тріумфальну поему, нібито складену самим Джиліном над свіжозакатрупленим чудиськом. В ній часто повторювалося ім'я принцеси Пендози, нареченої героя, котрій він присвятив свою перемогу над виплодком Абсолютного Зла. Саме Пендоза, за твердженням Гімнософіста, подарувала Музеєві зуб катоблепа. Прочанин зауважив, що в одному з катренів поеми вказувалося на хворобливий вигляд і важке дихання центральної голови монстра (власне Аксіокера). Анемподест подумав, що у катоблепа тоді починалася анґіна, але не ризикнув поділитися своїм припущенням з колишнім Орфеєм, котрий скромно додав до всього висловленого: «Обробка поеми сучасним стилем належить мені».